До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського

У статті розглядається питання щодо причетності офіційних органів влади до появи історичних творів на Лівобережній Україні в середині ХVIII ст. Автор доводить, що "Короткий опис про козацький малоросійський народ" П. Симоновський скоріш за все створив за особистим дорученням гетьмана К. Ро...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Дзира, І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 2009
Назва видання:	Сiверянський лiтопис
Теми:	У глиб віків
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25014
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського / І. Дзира // Сiверянський лiтопис. — 2009. — № 2-3. — С. 28-39. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-25014
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-250142013-02-13T03:09:00Z До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського Дзира, І. У глиб віків У статті розглядається питання щодо причетності офіційних органів влади до появи історичних творів на Лівобережній Україні в середині ХVIII ст. Автор доводить, що "Короткий опис про козацький малоросійський народ" П. Симоновський скоріш за все створив за особистим дорученням гетьмана К. Розумовського. В статье рассматривается вопрос о причастности официальных органов власти к появлению исторических произведений на Левобережной Украине в средине ХVIII в. Автор доказывает, что "Краткое описание о казацком малороссийском народе" П. Симоновский скорее всего создал по личному поручению гетмана К. Разумовского. The paper deals with the problem of participation of the official organs of power to the appearance of historic works at the Left Bank of Ukraine in the middle of ХVIII century. The author proves that "The brief description of Cossack Little Russian people" P. Simonovsky created first of all on personal instructions of Hetman K. Razumovsky. 2009 Article До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського / І. Дзира // Сiверянський лiтопис. — 2009. — № 2-3. — С. 28-39. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25014 94 (447) «16/17» uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	У глиб віків У глиб віків
spellingShingle	У глиб віків У глиб віків Дзира, І. До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського Сiверянський лiтопис
description	У статті розглядається питання щодо причетності офіційних органів влади до появи історичних творів на Лівобережній Україні в середині ХVIII ст. Автор доводить, що "Короткий опис про козацький малоросійський народ" П. Симоновський скоріш за все створив за особистим дорученням гетьмана К. Розумовського.
format	Article
author	Дзира, І.
author_facet	Дзира, І.
author_sort	Дзира, І.
title	До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського
title_short	До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського
title_full	До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського
title_fullStr	До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського
title_full_unstemmed	До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського
title_sort	до питання про офіційний характер історичних творів у гетьманщині за кирила розумовського
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	У глиб віків
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25014
citation_txt	До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського / І. Дзира // Сiверянський лiтопис. — 2009. — № 2-3. — С. 28-39. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.
series	Сiверянський лiтопис
work_keys_str_mv	AT dziraí dopitannâproofícíjnijharakterístoričnihtvorívugetʹmanŝinízakirilarozumovsʹkogo
first_indexed	2025-07-03T04:27:29Z
last_indexed	2025-07-03T04:27:29Z
_version_	1836598532483579904
fulltext	28 Сіверянський літопис Іван Дзира � ДО ПИТАННЯ ПРО ОФІЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР ІСТОРИЧНИХ ТВОРІВ У ГЕТЬМАНЩИНІ ЗА КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО У статті розглядається питання щодо причетності офіційних органів влади до появи історичних творів на Лівобережній Україні в середині ХVIII ст. Автор доводить, що "Короткий опис про козацький малоросійський народ" П. Симоновський скоріш за все створив за особистим дорученням гетьмана К. Розумовського. 10+80+і рр. ХVIII ст. характеризуються посиленим наступом російського централізму на українську автономію, що врешті+решт завершився скасуванням гетьманства, зруйнуванням Запорозької Січі, закріпаченням селянства, знищенням решток державного устрою й перетворенням Гетьманщини на звичайну провінцію імперії. Такі зміни в суспільно+політичному житті неминуче повинні були відобразитися на різних сферах національної культури. Хоч високий культурний потенціал українського народу у XVIII ст. активно використовувався для розбудови та європеїзації Російської імперії, проте, з іншого боку, розквіт української культури та розвиток української мови примусили петербурзький уряд розгорнути цілеспрямовану й послідовну політику, скеровану на русифікацію нашої нації. Так, 5 жовтня 1720 р. Петро I видав указ в Києво+Печерській і Чернігівській друкарнях “вновь книг никаких, кромh церковных прежних изданій, не печатать. А и оныя церковныя старыя книги, для совершеннаго согласія с Великороссійскими, с такими ж церковными книгами справливать прежде печати…дабы никакой розни и особаго нарhчія во оных не было”1 . У 1724 р., коли Києво+Печерська лавра надрукувала “Тріодь цветную”, архімандрит Іоаникій Сенютович запевнив синод, що книга видана “слово в слово” з великоросійським оригіналом. Однак доскіпливі московські “справщики” виявили, що “та книга с московскою печатью в речениях не согласна”, і на архімандрита накладено величезний штраф у сумі 1500 карбованців2 . Загалом у XVIII ст. було прийнято ряд законів про заборону видання книг і викладання українською мовою. Через протидію Катерини II на території Гетьманщини не вдалося створити систему вищої освіти, а 1800 р. Павло I заборонив будівництво церков у стилі українського бароко. Централізаторська політика царату викликала і зворотну реакцію – посилила автономістичні патріотичні переконання в середовищі лівобережного козацтва і шляхти. “Катастрофа, яка спіткала Мазепу і його прихильників, а за ними й величезну кількість старшини, війська, геть усю поголовно Запорізьку Січ тощо, – писав М. Грушевський, – справді не могла не спричинитися до могутніх поштовхів для історичної праці козацької інтелігенції. Треба було підняти дух, ослабити занепадницькі настрої… Слід було нагадати колишню славу, героїчні подвиги, неоціненні послуги, які надало козацтво Росії в боротьбі з її історичним УДК 94 (447) «16/17» © Дзира Іван Якович – доктор історичних наук, професор кафедри педагогіки та методики професійного навчання Київського педагогічного університету технології та фізики. Сіверянський літопис 29 ворогом”3 . Активне зацікавлення вітчизняним минулим спричинило розшуки джерел, призвело до створення цілого ряду історико+літературних праць, авторами яких були переважно військові канцеляристи. “Характерною рисою української історіографії XVIII ст., – підкреслював М. Марченко, – є той факт, що вона більшою мірою, ніж будь+які інші жанри літератури цього періоду, порвала з середньовічною схоластикою і стала галуззю, що служила виключно громадським інтересам”4 . У даній статті нас цікавитиме, чи до поширення так званого козацького літописання були якоюсь мірою причетні офіційні органи влади, чи воно велося з приватної ініціативи і його слід розглядати як реалізацію авторами виключно власних творчих задумів. На перший погляд, беззаперечне право на існування має остання версія. Адже у текстах самих пам’яток відсутня інформація про те, що вони укладалися на замовлення полковників, генеральних старшин чи гетьманів. По+друге, деякі автори чітко вказують, що до написання творів вони бралися з власної ініціативи. Зокрема, у передмові до своєї праці Григорій Граб’янка окреслює мету “Д±йствій през±льной брани”, викладає причини, що змусили його приступити до історичних студій. Щоб героїчні подвиги козацтва, особливо за гетьманства Богдана Хмельницького, “не пішли в забуття”, він і “замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам”5 . Хто б нині знав про життя та діяльність знаменитих героїв минулого, якби не історики? Тому автор наголошує, що ним керувало не прагнення до слави, а суспільна користь, яка й спонукала його не залишати в попелі мовчання, а явити всім народам героїчну історію рідної Вітчизни6 . Проходячи з козацьким корпусом, що вирушив у 1702 р. на допомогу польському королю Августу II, Правобережжя, Волинь, Галичину, лівобережець Самійло Величко проймався болем за долю цих регіонів України. Страшні картини руїни та запустіння змусили його замислитись не лише над причинами, а й над наслідками поразки Національно+визвольної війни для своєї Батьківщини. “Надивився я того всього, що кажу, порожнього й мертвого, – писав у передмові цей “правдешній Малої Росії син”, – повболівав серцем і душею – бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно+малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші! Попитав я тоді багатьох старих людей, чому це так, через що і через кого спустошено тую землю нашу”7 . Не задовольнившись отриманою інформацією, Величко був змушений звернутися до писемних джерел. Козацький канцелярист гостро звинувачував вітчизняних істориків, які про “гідні похвали подвиги наших козако+ руських предків” “нічого не написали і не розтлумачили…”8 . Отже, Величко розпочав писати свою працю під впливом патріотичних почуттів, усвідомлюючи необхідність створення систематичної історії України. “Чтоб напрасно и безд±лно времени не терять но какую+нибудь прислугу обществу д±лать”, вирішив взятися за перо і відставний прилуцький полковий обозний Степан Лукомський9 . І, нарешті, як намагаються довести деякі дослідники, “відсутність належної культурної інфраструктури на теренах України другої половини XVIII ст. не сприяла розвиткові історичних студій, а тому написанням історичних творів займались поодинокі аматори, що прагнули зафіксувати плин часу хоча б на сторінках, за словами Величка, “щуплих реєстриків”…”10 . Але поява у 1765 р. синтетичного “Короткого опису про козацький малоросійський народ” Петра Симоновського і близькі взаємини його автора з Кирилом Розумовським дозволяють засумніватись у подібних твердженнях і визнати їх дещо спрощеними. Прагнучи використати кращі досягнення досвіду західноєвропейського Просвітництва для стрімкого розвитку інтелектуального потенціалу козацької держави, уряд останнього гетьмана розробив спеціальну програму заходів у сфері освіти й науки. Вихованець кількох західноєвропейських університетів, президент Петербурзької академії наук К. Розумовський добре усвідомлював, що лише 30 Сіверянський літопис високоосвічене й культурне суспільство може гарантувати процвітання держави та забезпечити добробут її народу. Запланована гетьманом реформа полягала в секуляризації системи освіти, яка повинна була б складатися з університетів і гімназій11 . У 1760 р. за тогочасними західноєвропейськими стандартами було розроблено проект Батуринського університету. В ньому передбачалося функціонування дев’яти кафедр, зокрема кафедри історії. Фундатором і протектором цього вищого навчального закладу повинен був стати особисто К. Розумовський. Другий університет планувалося відкрити на основі Києво+ Могилянської академії, котра мала ввійти до його структури на правах богословського факультету. “З огляду на абсолютно незадовільне становище книгодрукування в Україні, – пише О. Коваленко, – неабиякого значення набувала пропозиція заснувати при університетах, “а где запотребно судится, и при гимназиях”, друкарні “для печатания как церковных, так и гражданских книг”12 . Відомо, що К. Розумовський цікавився літописними пам’ятками й поповнював ними свою бібліотеку, що вважалась у той час однією з найбільших в імперії. Так, до складу одного збірника, котрий особисто належав Кирилу Григоровичу, крім ряду офіційних документів, входили “Короткий опис Малоросії” та “Описание кратчайшее знатнhйших действ и случаев, что в котором годh дhялось в Украинh Малороссійской и около Украины и кто имянно когда был гетманом козацким”. Як припускає О.М. Апанович, імовірно, що цей компакт було складено спеціально за наказом новообраного гетьмана13 . У 1752 р. власник наказав зробити з протографа дві копії. Наступного року він подарував одну рукописну книгу Петербурзькій академії наук, а іншу залишив для себе. Останню внучка гетьмана подарувала Миколі Маркевичу. Через це історик і називав “Короткий опис Малоросії” “Летописью Разумовского”14 . Існує кілька незаперечних фактів створення рукописних збірників за особистим розпорядженням Розумовського. Наприклад, за наказом гетьмана від 30.04.1750 р. у Генеральній військовій канцелярії було складено спеціальний “Екстракт” (датується 9 червня цього ж року, обсяг 87 аркушів). Цей збірник містить копії 21 документа “с имеючимися великих государей царей и великих князей, императоров+самодержавцев всероссийских грамот, а также с привилегиями королей полских и великих князей литовских на волности, права и преимущества Малороссии и прочих чинов”15 . Отримавши від генерального хорунжого Миколи Ханенка збірник, Розумовський через деякий час попросив зібрати додаткову інформацію про малоросійські “права і вольності”, а також “что приналежное до преимущества и чести высокого достоинства Гетманского”16 . Після одержання гетьманського ордера генеральні старшини 13 і 18 липня 1750 р. надіслали відповідні рапорти. Третій рапорт, по суті, є супровідним листом до складеного в Генеральній військовій канцелярії чергового екстракту. Дана збірка значно менша за попередню, оскільки її обсяг становить всього 11 аркушів. Вона містить не копії документів, а стислий виклад змісту першоджерел відповідно до завдань, які стояли перед упорядниками. У першій частині збірника зроблено коротенькі виписки з 10 царських грамот та указів про підтвердження прав і вольностей, якими користувалися українці ще за Литовсько+Польської доби. Сюди ж входять і обіцянки, котрі Петро I давав Івану Скоропадському. Потім укладачі зазначили, що, на жаль, їм не вдалося виявити оригінальних грамот великих князів литовських і королів польських, “однакож нынh сыскана книга печатная на полском языке, называемая статуты права и конституции коронные, в которой точные Малой России всhм станам служащіе права и королевские привилегии напечатаны”17 . Далі йдуть цитати з цього джерела, які мали генетично пов’язувати політико+правове становище Гетьманщини зі статусом Київського князівства у складі Великого князівства Литовського, доводити її право на автономію в межах Російської імперії. Друга частина компакту присвячена визначенню статусу гетьманської посади. Тут автори доповідної записки зазначають, що “о том хотя и были в прежних Сіверянський літопис 31 архивах Генералной канцелярии разніе писменніе документа, а нhкоторіе и при гетмане Скоропадском были ж в собрании, то и тh по болшей части в бывшем в 1748 году в Глуховh пожарh…изгорhли…”18 . Через це упорядники, крім документів, мусили використовувати також свідчення ряду генеральних старшин і “знатних малоросиян”. Представники національної еліти вважали, що гетьман, “яко той земли по милости государевой главный властитель”, має відповідати за справи “военые” і “росправные”, “воинские и гражданские”19 . У витягах зазначено, що Богдану Хмельницькому за Березневими статтями було дозволено приймати іноземних послів. Відносно багато місця відведено особливостям дипломатичного й службового етикету часів Івана Скоропадського й Данила Апостола. Однак у супровідному листі генеральні старшини повідомили адресата, що вважають за недоцільне вносити в “Екстракт” інформацію про те, що Іван Мазепа мав титул князя священної Римської імперії. Також вони “разсудили за сумнително” давати інформацію і про ті “чести и преимущества”, які Україна отримала за Гадяцькою угодою, оскільки “Выговский тот договор чинил когда Малая Россія была уже под высочайшою державой Российской отступя от самой высочайшей Российской державы…”20 У 1750 р. бунчуковий товариш Федір Чуйкевич уклав “Эксцерпт з прав малороссийских”, а 1 травня 1752 р. присвятив його К. Розумовському. У своїй праці автор, спираючись на юридичні джерела, обгрунтував незалежність української судової системи і права. Розглянемо тепер питання, чи знайшла якесь відображення боротьба К. Розумовського за зміцнення української автономії в історичній концепції та фактичному матеріалі “Короткого опису про козацький малоросійський народ” П. Симоновського. Відомо, що після обрання К. Розумовського гетьманом між ним та імператрицею не було укладено ніякої угоди, котра містила б якісь взаємні зобов’язання суб’єктів. Більше того, 13 березня 1751 р. у Петербурзі він урочисто присягнув Єлизаветі Петрівні “верным, добрым и послушным рабом и подданным быть…чин гетманства над Войском Запорожским и над народом малороссийским верно и постоянно содержать и всё то войско и народ малороссийский к верности, к службе и послушанию приводить и ни с которыми посторонними государи без ведома и без указу е. и. в. никакой переписки и пересылки собою не иметь…”21 Як бачимо, текст цієї присяги “однозначно засвідчував повну залежність гетьмана України від Росії”22 . Однак, незважаючи на це, до кінця існування автономної козацької держави орієнтація на договірність продовжувала виступати важливою складовою політичної культури української еліти, набуваючи більшої чи меншої актуалізації залежно від обставин. Так, під час проведення К. Розумовським скликаної наприкінці 1763 р. старшинської ради було сформульовано 23 спеціальні пункти, які пізніше лягли в основу чолобитної на ім’я Катерини II. В одному з них українська сторона просила відновити започатковану Богданом Хмельницьким та Олексієм Михайловичем традицію укладання між новообраним гетьманом і монархом “договірних статей”. Щоб утвердити себе носієм верховної влади в межах Лівобережної України, К. Розумовський після одержання булави почав особисто призначати полковників, хоча ще з часів І. Скоропадського гетьман міг тільки добирати кандидатів на цю посаду. Прагнучи підпорядкувати всі соціальні суб’єкти Гетьманщини українському законодавству й органам влади, К. Розумовський ще 25 вересня 1750 р. розпорядився більше не надсилати апеляційних справ до Сенату, тому що “оніе собственно уже к Нашему принадлежат разсмотрению; і тако до прибытия Нашего в Малую Россію, по таким дhлам никому з малороссийских обывателей в Москву и в Санктпhтербург ездить уже не следует, а без дhл и паче не должно”23 . Одним із перших кроків володаря булави стало виведення з України російських чиновників. Після ліквідації Комісії економії, яка тримала під контролем вільні військові маєтки та поклала око на рангові, він став роздавати маєтки старшинам 32 Сіверянський літопис “на вhчное и потомственное владhніе”. Зі штату Канцелярії малоросійського скарбу було виведено російського підскарбія, а з Генеральної лічильної комісії – російських калькуляторів. У п’ятому пункті вищезгаданої чолобитної висловлено прохання “впредь иностранных и заграничных людей как деревнями и землями, так и чинами не награждать, кроме таких, которые, поселясь в Малой России, знатные вашему императорскому величеству заслуги покажут и в том от гетмана и старшины рекомендованы будут…”24 “Немає сумніву і в тому, – переконаний О. Путро, – що під впливом гетьмана в Україні з’явився й царський указ від 13 січня 1752 р., який підтвердив усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства з боку будь+кого”25 . Без дозволу К. Розумовського було заборонено й арештовувати мешканців Лівобережної України, за винятком кримінальних злочинців26 . За правління К. Розумовського було проведено й реформу судочинства, котра завершилася наприкінці 1763 р. створенням на території кожного полку станових шляхетських судів: двох земських, двох підкоморських і одного гродського. Її метою було розмежування повноважень гілок виконавчої та судової влади, а також зменшення судової тяганини. Гетьман писав, що необхідно “приводить малороссійскіе судніе места в порядок, согласно утвержденному в Малой России праву и скорhйшому доставленію каждому обиженному правосудія”27 . Під час останнього гетьманства здійснено й ряд реформ у війську – запроваджено для особового складу уніформу (козаки носили темно+сині жупани з червоними вилогами й білі суконні штани на польський лад, а компанійці – зелені мундири)28 , введено науку “воєнної екзерциції” для старшинської молоді, удосконалено артилерію. Кирило Григорович також намагався звільнити співвітчизників від участі у бойових діях за межами України. Незважаючи на неможливість за тогочасних обставин реалізувати ідею соборності українських етнічних територій, К. Розумовський принципово титулував себе як “Малія Россіи обоих сторон Днhпра…гетман”29 . Як вважають історики держави і права, за допомогою такого самотитулування І. Скоропадський, Д. Апостол і К. Розумовський демонстративно підкреслювали, “що вони не відмовляються від своїх законних прав на Правобережжя”30 . Відоме також і прагнення останнього гетьмана проводити закордонну політику. Однак його діяльність у цьому напрямі була рішуче заборонена царським урядом. Така самостійницька політика К. Розумовського була спрямована на зміцнення гетьманської влади, українського судочинства, центральних і місцевих органів управління, фінансово+бюджетної системи краю, а отже, й автономії Гетьманщини в цілому. Як і автори інших історико+літературних пам’яток XVIII ст., П. Симоновський обстоював право козацької держави на збереження автономії під протекторатом російського царя. Колишній канцелярист висловлював тверде переконання, що політико+правові взаємини України з Московією повинні базуватися на основі угоди 1654 р. Оскільки вона визнавалася наступними поколіннями патріотичної еліти “найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України”31 , то історіограф приділив їй велику увагу на сторінках своєї праці. Розповівши про хід Переяславської ради, він процитував лист Б. Хмельницького до Олексія Михайловича з проханням затвердити ”права і вольності” України, 3 царські жалувані грамоти на вольності козацькі, шляхетські й маєтності гетьманські та “Пункти гетьмана Богдана Хмельницького, затверджені царем”. Очевидно, історик вважав, що сукупність останніх 4+х документів і становить власне текст угоди. Насправді ж петиція з 23+х (у П. Симоновського з 22+х) пунктів була пізніше відредагована в Москві. Під час переговорів зміст проекту було викладено в 11 пунктах, на які цар наклав відповідні резолюції. Остаточна їх редакція й називається “Березневими статтями” або “Статтями Богдана Хмельницького”. Але оскільки цей документ, що мав доповнювати жалувані грамоти, був своєрідним витягом з попереднього українського проекту, то матеріали “Короткого опису про козацький Сіверянський літопис 33 малоросійський народ” у цілому давали повне уявлення про зміст Московського договору 1654 р. Ратифікована угода гарантувала територіальну цілісність козацької республіки, офіційно узаконювала існуючу форму управління, суспільно+економічні відносини, територіально+адміністративний устрій, особливості законодавства й судової практики, передбачала наявність 60000 війська, надавала незалежність у проведенні внутрішньої політики. Певним обмеженням державно+політичної автономії був контроль Москви за дипломатичними зносинами з Річчю Посполитою й Османською імперією та обов’язок сплачувати протекторові данину за оборону від зовнішніх ворогів. Як зазначає О. Струкевич, “завдяки березневим статтям Б. Хмельницького статусу договірних у сприйнятті старшини XVIII ст. набували й “договірні статті” усіх інших гетьманів…”32 Оскільки, окрім інформації про договірність, дані документи містили ще й посилання на “права та вольності”, то П. Симоновський активно використовував їх для захисту суспільно+політичної окремішності козацької держави. Причому відповідно до вимог жанру свого історико+літературного твору робив він це не лише як історик права, а і як письменник. На нашу думку, не випадково в “Короткому описі про козацький малоросійський народ” немає ніякої інформації про “Переяславські статті”, які 17 жовтня 1659 р. підписав Юрій Хмельницький. Адже внесені до них під тиском Кремля зміни були явно не на користь українській стороні. Так само П. Симоновський “забув” згадати і про те, що 1665 р. в Москві І. Брюховецькому нав’язали договір, котрий значно обмежував політичну автономію Лівобережжя за рахунок збільшення адміністративної та фінансової залежності від царського уряду. Внаслідок цього всі негативні нововведення якоюсь мірою втрачали своє легітимне мотивування, оскільки не вказувалося ратифіковане обома сторонами конкретне правове джерело, що мало б бути законною підставою для їх запровадження. З 27 пунктів укладеної в березні 1669 р. Глухівської угоди П. Симоновський передав лише найважливіші та найкорисніші для Української держави положення, що стосувалися виводу воєвод з міст Лівобережжя (крім 5 основних центрів) та прерогатив гетьманської влади. Розповідаючи про трагічний кінець правління Д. Многогрішного, наш автор зарахував до заслуг цього гетьмана й те, що “он…Статьям Богдана Хмельницкаго подтвержденіе… исходатайствовал…”33 До тексту своєї праці історик включив також 2 маніфести Петра I від 8 листопада 1708 р. і від 21 січня 1709 р. Як підкреслював П. Симоновський, перший документ засвідчив “пред цhлым свhтом” урочисту обіцянку царя непорушно зберігати українські права і вольності, виявляти до України свої “милості та щедроти”. У ньому монарх запевняв адресатів, що “как сначала Отец Наш…при принятіи под высокодержавную свою Царскаго Величества руку Малороссійскаго народу, по постановленным пактам, оному привиліи и вольности позволил и утвердил, тако оные и донынh от Нас, Великаго Государя, им, без всякаго нарушенія и ущербу, свято содержаны бывают…” (С. 134). П. Симоновський зазначив і про те, що українська делегація, яка на чолі з Д. Апостолом у 1728 р. прибула до Москви на коронацію Петра II, привезла з собою петицію з проханням повернути й підтвердити національні права на основі “Статей Богдана Хмельницького”. Через те, що в політичній культурі XVIII ст. “права і вольності” в сукупності сприймались як символ автономного статусу гетьманської держави, то П. Симоновський цитує і грамоту Єлизавети Петрівни про обрання гетьмана, де цариця дає урочисту обіцянку “тому новоизбранному Гетьману, и всhм вам, Нашим вhрным подданным, Малороссійскому народу, всh вольности, и права, и привилегіи, которыя вы от времени принятія под державу Всероссійскую Гетьмана Богдана Хмельницкаго с войском Запорожским, и со всhм Малороссійским народом, и потом при Государствованіи Нашего Родителя…имhли, свято ненарушимо и цhло содержать…” (С. 154) 34 Сіверянський літопис У всіх без винятку історико+літературних пам’ятках XVIII ст. робився наголос на литовсько+польському походженні українських прав і вольностей. Як й інші козацькі канцеляристи, П. Симоновський намагався включати до тексту історичні матеріали, які б проливали світло на природу автономії Гетьманщини. За допомогою джерел він генетично пов’язував політико+правове становище автономної козацької держави під царським протекторатом зі статусом Київського князівства і його мешканців у складі Великого князівства Литовського. Історик відзначає, що навіть після ліквідації Київського князівства й поділу його земель на воєводства Казимир IV “учредил в них вездh воевод, старост, каштелянов, судей и прочих чиновников всhх с Малороссійскаго народа, и, чтоб таковое учрежденіе содержано вhчно и ненарушимо было, обовязал и наследников своих…” (С. 3). Давши розгорнуту “канонізовану” розповідь про Баторієву реформу, історик окреслив у дещо узагальненій формі основний принцип козацького імунітету: “Поляки же ни до них самих, ни до их земель, кои им от Королей наданы были, ни какова дhла не имhли, и в правленіе их никогда не мhшалися…” (С. 9). Причинами польсько+українського конфлікту, на думку П. Симоновського, були грубі порушення магнатами та шляхтою попередніх договорів, укладених при добровільному об’єднанні України з Польщею, привілеїв козацького стану та створення унії. Таким чином, брутальне нехтування правлячими колами Речі Посполитої державних правових норм, зокрема своїх офіційних зобов’язань щодо всіх станів української нації, справедливо розглядалося як вияв національного гноблення. Початок цієї епохи П. Симоновський, як і всі без винятку автори так званих козацьких літописів XVIII ст., пов’язував з правлінням Сигізмунда III: ”…когда Сигизмунд Третій вступил на престол, начала быть Козакам отменность: разные Польскіе магнаты на опредhленной Козакам земле в Малой Россіи позанимали себь села и деревни и тhм Козаков в разных случаях утhснять и в подданство их привлекать начали; самаго же Козацкаго Гетьмана под вhдhніе и власть Коронному Гетьману отдали и знатнhйшія урядовыя места в Малой Россіи природным полякам роздали, что Козакам столь чувствительно стало, что они, снесть сего будучи не в состояніи и видя себя нhсколько в силh, всему тому воспротивились…” (С. 9). За авторським задумом процитовані рядки мали виконувати не лише роль історичної довідки. Наведену інформацію, в першу чергу, слід було екстраполювати на ситуацію, в якій опинилась Гетьманщина під пресом московського імперіалізму в 10+40 рр. XVIII ст. На підставі зображених у “Короткому описі про козацький малоросійський народ” фактів П. Симоновський приходить до висновків про повне право гетьмана та місцевого адміністративного апарату здійснювати управління в межах політичного тіла козацької держави, а також про рівність української та російської еліти. Тому особливе обурення у Петра Івановича викликає поширення правових норм метрополії на теренах Гетьманщини та свавільні дії іноетнічних урядовців. Перше грубе втручання Московії у внутрішньо+політичні справи Лівобережної України відбулося, на думку П. Симоновського, 1666 р. Після повернення гетьмана Івана Брюховецького з Москви в усі найважливіші міста Лівобережжя були введені російські гарнізони з воєводами, “которые в протчія мhстечки посылали от себя прикащиков, цhловальщиков и зборщиков для сбору торговаго и ярмарковаго, також и для сбору наложенных до тhх пор небывалых, податей на мhщан и посполитых людей, кои принуждены были от плуга, волов и от конной сохи хлhбом и деньгами платить…” (С. 92). Отже, в руках воєвод зосереджувалися не тільки військово+поліцейські, а й фінансові повноваження. Крім цього, спеціально прислані чиновники провели перепис населення і його нерухомого майна. П. Симоновський справедливо вважав, що завдяки великому значенню, яке мало в суспільній свідомості поняття “прав і вольностей”, українці не могли не виступити на захист своїх національних інтересів. “Однако сіе не долго продолжаться могло, яко в таком народh, который вольностьми своими всегда пользоваться желает, Сіверянський літопис 35 для сохраненія которых и для недопущенія себя к малhйшему утhсненію из под ига Лядскаго вооруженною освободился рукою” (С. 92), – із задоволенням констатував історик, приступаючи до оповіді про дальше загострення українсько+ російських взаємин, що врешті+решт призвело до збройного конфлікту. П. Симоновський вважав, що допущені помилки були виправлені царським урядом у Глухівських статтях Д. Многогрішного, які, зокрема, передбачали, щоб “навпред…никто бы из Великороссійских в Малороссійскія дhла не мhшался…” (С. 95). Не визнаючи права на урядування в Гетьманщині іноетнічного чиновництва, Петро Іванович намагався зафіксувати побільше випадків, коли українській стороні вдавалося обмежувати вплив чужорідного елемента в політичному тілі козацької держави. Так, він, зокрема, повідомляє, що невдовзі після обрання К. Розумовського гетьманом було наказано “Великороссійским Членам в Генеральной Канцеляріи, в Судh Генеральном, в Коммисіи Экономіи, в счетной и Коммисіи об обидах, впредь уже не быть…” (С. 155) Подібно до вихованого в дусі Просвітництва К. Розумовського, П. Симоновський, котрого у другій половині XVIII ст. визнавали одним з кращих юристів Лівобережжя34 , вважав, що головною метою судового процесу має бути не встановлення покарання, а торжество справедливості. Петро Іванович був прихильником провідної ролі права у розв’язанні конфліктних питань між суб’єктами політичного життя. Через це він виразив обурення перебігом судового процесу над Іваном Самойловичем. Адже звинувачення у зраді царів було пред’явлено заарештованому гетьману без будь+якого попереднього розслідування, а перед оголошенням вироку підсудному не надали слова для виправдання. Роздумуючи над недавнім минулим, переконаний патріот висловлював протест проти винищування козацтва на будівництві каналів, особливо Ладозького, доводив “ненадобность нещастных Малороссіян” у персидських походах. У витлумаченні сутності гетьманської влади погляди П. Симоновського збігалися з уявленнями більшості старшин середини XVIII ст. Для Петра Івановича гетьман – це “главный Малороссійскій командир, состоящій в единственном вhдhніи Его Царскаго Величества, которому долженствует он вhрныя по прежней своей должности оказывать службы” (С. 95 – 96). Щоб познайомити читача з владними повноваженнями останнього володаря булави, історик повністю процитував конфірмаційну грамоту Єлизавети Петрівни від 22 травня 1751 р. У ній цариця дозволяла гетьману “воинскія, гражданскія и всякія в Малой Россіи дhла управлять по войсковым правам, по прежним обычаям и постановленным пунктам, на которых приступил под Державу Деда Нашего…Гетьман Богдан Хмельницкій со всhм войском Запорожским и народом Малороссійским, и по Нашим Императорскаго Величества Указам опредhленным, и впредь опредhляемым, и к ему присылаемым, без нарушенія прав и вольностей стародавних народа Малороссійскаго” (С. 158 – 159). П. Симоновський наголосив, що К. Розумовський отримав звання фельдмаршала, а його попередники “не инако были почитаемы, как Фельдмаршалы, ибо они в бытность свою у Государей имhли всегда мhсто выше Генералов Аншефов, а сверх того и сію от протчих, как иностранные, имhли ж отличность, что когда они бывали в Москвh , или Петербургh, то опредhлялась им для чести их на караул цьлая рота солдат, Капитан и Поручик с знаменем и барабаны стояли и зорю порядочно отбивали, хотя и в присутствіи самаго Государя” (С. 156). Знайомство з “Коротким описом про козацький малоросійський народ” свідчить, що на його сторінках знайшла відображення орієнтація на соборність – політико+культурну єдність усіх українських етно+історичних територій. Причому введений до складу пам’ятки текст Білоцерківського універсалу Богдана Хмельницького дає підстави стверджувати, що для П. Симоновського соборність не виступала як абстрактне поняття, а містила конкретне номенклатурне наповнення. Адже автор стилізованого документа розглядав Київську Русь як 36 Сіверянський літопис праукраїнську державу, котра обіймала “истинныя с древних вhков земли и провинціи наши Сарматскія и поселенія наши ж Рускія от Подолья и Волох по Вислу и аж до самаго Вильна и Смоленска долгія и обширныя свои границы имущія, а именно: Кіевскую, Галицкую, Львовскую, Хельмскую, Бельзскую, Подольскую, Волынскую, Перемышлевскую, Мстиславскую, Витебскую и Полоцкую…” (С. 15). Що стосується міжнародних відносин, то, на думку П. Симоновського, вони повинні були регламентуватися відповідною статтею українсько+російського договору 1654 р., хоч за нею український уряд втрачав право на самостійні дипломатичні контакти з Річчю Посполитою й Османською імперією, а також мусив повідомляти Кремль про зміст переговорів з іноземними посольствами. Використовуючи прийоми літературної роботи з першоджерелом, Петро Іванович не згадав про той пункт Гадяцького трактату 1659 р., який забороняв гетьману підтримувати відносини з іноземними державами. Аналогічну статтю історик свідомо опустив і, розповідаючи про зміст Глухівської угоди 1669 р. Щоб звеличити К. Розумовського, автор вирішив детально зобразити події, пов’язані з відновленням гетьманства в 1750 р., показати читачам, “сколь… великолhпное и славное сего Гетьмана как избраніе, так и вступленіе его на правленіе” (С. 159). На сторінках “Короткого опису про козацький малоросійський народ” останній володар булави виступає як “природный Малой Россіи сын” (С. 150), “природный Малороссійский патріот” (С. 154), головною метою діяльності якого було зміцнення автономії Лівобережної України та турбота про благо її мешканців. Будучи автономістом і виявляючи особисті симпатії до К. Розумовського, історик вважав “окончаніе онаго Гетьманскаго уряду Малой Россіи неполезное” (С. 159). Факт особистого знайомства П. Симоновського з К. Розумовським також дає підстави припускати, що “Короткий опис про козацький малоросійський народ” було створено на особисте замовлення гетьмана. Ще в 1750+х рр. П. Симоновський через бреславську книгарню Корна забезпечував багатьох своїх знайомих різноманітними книжками, що були надруковані в країнах Західної та Центральної Європи. Багато видань призначалося, зокрема, “для полкового лікаря Фелькнера, довіреної особи гетьмана Кирила Розумовського, аптекаря Беттігера у Глухові, відомого механіка Гіршбергера в Батурині, що збудував чимало промислових закладів на Україні, в тому числі й фабрики К. Розумовського в Батурині…”35 У 1756 р. за посередництвом П. Симоновського придбав роман Алена+Рене Лесажа “Пригоди Жиля Бласа” бунчуковий товариш Іван Скоропадський (останнього у 1762 р. було призначено на уряд генерального осавула. – І.Д.). Як бачимо, вже після повернення із закордонного навчання Петру Івановичу вдалося встановити зв’язки з людьми, котрі належали до близького оточення правителя України. Весною 1755 р. П. Симоновський склав клопотання на ім’я К. Розумовського, в якому просив призначити себе дійсним перекладачем і встановити відповідне до цієї посади жалування. Адресант зазначав, що в останніх числах серпня 1753 р. він був “опредhлен при Войсковой Генеральной канцеляріи в должность переводческую”, в якій “вhрно и радительно пребивав и приключающієся по званію моєму дhла на разных языках прилhжно мною отправляєми о которой моєй исправности в Войсковой Генеральной канцеляріи доволно извhстно… как от природного и вhрного сына прошу всенижайше… яснєвельможности вашей жаловать меня в настоящего действhтелно Войсковой Генералной канцелярии переводчика и по оному званію моєму настоящеє ж произвести жалованіє, или по усмотренію, дабы мне здесь безнужно прожить можна было другоє какоє обо мнh для будущей моєй впредь вhрной отєчеству службы учинить опрєдhлєніє”36 37. Отримавши документ, генеральний обозний Семен Кочубей повідомив про його зміст гетьмана і написав, що П. Симоновському встановили платню в 100 рублів на рік. Генеральна військова канцелярія відзначала “особливую єго к службе ревность и с постоянным єго обхожденієм к оной впредь способности оныє єго Сіверянський літопис 37 Симоновского под высокоє Вашей ясневельможности расмотреніє представляєт с прошенієм резолюціи об определеніи єго Симоновского в настоящіє переводчики с положенієм надлежащего жаловання іли інного опредhлєнія по высокому Вашей яснєвельможности усмотренію”38 . У січні 1763 р. кобижчанський сотник П. Симоновський був призначений маршалком до двору К. Розумовського з окладом 400 рублів річно. У березні того ж року він подав до військової похідної канцелярії донесення, де писав, що “по высокому повелhнію єго ясневельможности отъезжает он Симоновский в Москву, в дом єго сіятельства московский для исправленія должности єго маршалской и просил от канцеляріи малороссійского скарбу о выдаче єму жаловання за исходящую треть года”39 . Загалом Петро Іванович розраховував отримати сто тридцять три рублі тридцять три копійки з третиною. У своїй резолюції гетьман наказав генеральному писарю Василю Туманському “Выдать Симоновському жаловання із записом в зашнурную книгу”40 . Немає сумніву, що під час виконання обов’язків дворецького в гетьманському домі П. Симоновський став наближеною особою до К. Розумовського. В “Короткому описі про козацький малоросійський народ” Петро Іванович в опосередкованій формі не забув похвалитися успіхами своєї служби. Зокрема, він підкреслив “великолhпное и славное…содержаніе всего не против протчих Гетьманов дому” К. Розумовського, “что иных ко удивленію, а других в зависть приводило…” (С. 159). Як уже згадувалося вище, в грудні 1763 р. на старшинському з’їзді в Києві було складено “Прошение малороссийского шляхетства и старшин вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии”. Виражені в документі автономістичні устремління старшини, а також прохання встановити спадкове гетьманство в роді Розумовських налякали Катерину II. Налаштована в дусі централізму, цариця використала це як привід для ліквідації самого інституту гетьманства. На початку січня 1764 р. до Глухова прибув кур’єр з негайним викликом К. Розумовського до Петербурга. Під час аудієнції імператриця запропонувала Кирилу Григоровичу зректися булави. Однак, незважаючи на загрозу опали, гетьман протягом майже дев’яти місяців не підкорявся цій вимозі. На нашу думку, саме тоді він дав П. Симоновському завдання написати наукову працю для історичного та правового обгрунтування висунутих у “Прошении” домагань української сторони. Але оскільки П. Симоновський закінчив роботу над своїм твором у 1765 р. і засудив у ньому скасування гетьманства, то, зрозуміло, що “Короткий опис про козацький малоросійський народ” не міг бути надрукований за тодішніх обставин. Про те, що в першій половині 60+их рр. XVIII ст. гетьманський уряд міг залучати істориків і письменників для захисту національних інтересів автономної Української держави, свідчить і цікава гіпотеза Олександра Оглоблина. Він висловив припущення, що знаменитий “Разговор Великороссіи с Малороссіей” Семен Дівович створив у 1762 р. “під впливом, а може, й на доручення гетьмана Кирила Розумовського. “Разговор” написаний якраз на початку царювання Катерини II, коли керівні українські кола мали поважні підстави побоюватися нового курсу імперської політики – замість сприятливої для України політики цариці Єлизавети і Петра III.”41 На жаль, відомий історик спеціально не зайнявся детальним дослідженням цього питання. “З посиленням у XVIII ст. імперського тиску на українську автономію, – зазначає О. Струкевич, – втрачаючи можливості захищати права на якнайширшу політичну окремішність та суб’єктність у поточному політичному житті правовими й політичними засобами, українська політична еліта все ж не відмовлялася від ідеї суверенітету. Правда, дана цінність з галузі практичної політики все більше переходила у сферу ідеального – зокрема, в літературу військових канцеляристів. Вони ж, використовуючи свої твори як засіб історичної легітимації сучасних їм соціально+політичних потреб України+Гетьманщини, серед іншого зверталися до 38 Сіверянський літопис тем, більшою чи меншою мірою пов’язаних з ідеєю суверенітету, і таким чином продовжували відтворювати відповідні політико+культурні орієнтації у політичній свідомості представників української політичної еліти»42 . Однією з типових праць цього жанру є і “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П. Симоновського, який, скоріш за все, було створено на замовлення гетьмана К. Розумовського. Його поява свідчить про процес формування (який через несприятливі об’єктивні обставини припинився ще в зародковій стадії. – І.Д.) офіційних ідеологічних творів історичної літератури, що відповідали актуальним соціокультурним та політичним запитам провідних верств українського суспільства XVIII ст. Виникнення подібних праць потрібно розглядати також як наслідок поступу в духовному житті нашої нації, зокрема, й успіхів історичної науки, що стали можливими завдяки існуванню автономної Української держави. 1. Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т.VI. + №3653. – С. 245. 2. Див.: Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи. – СПб., 1890 . – Т. IV . – С. 112. 3. Грушевский М.С. Об украинской историографии XVIII века. Несколько соображений // Известия АН СССР. – 1934. – С. 219 – 220. 4. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). – К., 1959. – С. 66 – 67. 5. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992. – С.11 – 12. 6. Див.: Там само. – С. 12. 7. Величко Самійло. Літопис. – К., 1991. – Т. I. – С. 27. 8. Там само. – С. 26. 9. Лукомский С. Собраніе историческое // Летопись Самовидца. – К., 1878. – С.323. 10. Бовгиря А.М. Пам’ятки історичної думки Гетьманщини у складі рукописних збірників XVIII – початку XIX ст. Дис….канд. іст. наук. – К., 2004. – С. 123. 11. Див. Коваленко О.Б. “Освічений гетьманат” Кирила Розумовського (До постановки проблеми) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку /Матеріали Четвертих Всеукраїнських історичних читань/. – К. – Черкаси, 1994. – С. 186 – 192. 12. Там само. – С.190. 13. Див.: Апанович Е.М. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. Исторические сборники. – К., 1983. – С. 189 – 190. 14. Див.: Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1843. – Т. 5. – С. 91, 93. 15. Див.: Апанович Е.М. Указ соч. – С. 190. 16. “Экстракт в Войсковую генеральную канцелярию…на вольности, права и преимущества Малой России…” Складено козацькою старшиною в 1750 р. з додатком листа до гетьмана К. Розумовського. – Інститут рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського. – Ф. I. – Од. зб. 927. – Арк. 1. 17. Там само. – Арк. 6 зв. 18. Там само. – Арк. 8. 19. Там само. – Арк. 5, 9 зв., 10 зв. – 11. 20. Там само. – Арк. 1 зв. 21. Цит. за: Путро О. Останній гетьман // Київська старовина. – 1993. + №2. – С.43 – 44. 22. Там само. – С. 44. 23. Універсал гетьмана К. Розумовського від 25.09.1750 р. “О не дачи пашпортов малороссіанам в Петербург и Москву”. – Інститут рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського. – Ф. I. – Од. зб. 53833. – Арк. 154. 24. Прошение малороссийского шляхетства и старшин вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии // Український історичний журнал. – 1993. – №7,8. – С. 93. 25. Путро О. Цит. праця. – С. 45. 26. Див.: Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830. – Т. XIV. – №10554. – С. 568. 27. Рукописный сборник договорных статей русского правительства с гетманом Юрием Хмельницким, императорские указы об учреждении Малороссийских коллегий и об изменениях в системе судопроизводства на Украине и др. – Інститут рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського. – Ф. 30. – Од. зб. 77. – Арк. 108 зв. 28. Див.: Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей наместничество составлено. – К., 1851. – С. 66. 29. Див. наприклад: Інститут рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського. – Ф. I. – Од. зб. 53764, 53766 – 53878; Ф. 30. – Од. зб. 77 тощо. Сіверянський літопис 39 30. Музиченко Т. Історія держави і права України. – К., 2000. – С. 224. 31. Орлик П. Вивід прав України // Вивід прав України. – Нью+Йорк, 1964. – С. 86. 32. Струкевич О. Політико+культурні орієнтації еліти України+Гетьманщини (інтегральний погляд на питання). – К., 2002. – С. 216. 33. Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народе. – М., 1847. – С. 98. Далі, посилаючись на це видання, в тексті в дужках вказуватимемо номер сторінки. 34. Див.: Архив князя Воронцова. – М., 1879. – Кн. XIII. – С.66. 35. Оглоблин О. Люди старої України. – Мюнхен, 1959. – С. 221. 36. Дело о назначении жалования переводчику Генеральной войсковой канцелярии П. Симоновскому // ЦДІАК. – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 1760. – Арк. 3 – 3 зв. 37. Автор висловлює подяку О.М. Дзюбі за надання матеріалів із ЦДІАК. 38. Там само. – Арк. 2. 39. Дело о выдаче жалования Петру Симоновскому, маршалку К. Разумовского // Там само. – Ф. 269. – Оп.1. – Спр. 4550. – Арк. 2. 40. Там само. – Арк. 4. 41. Оглоблин О. Цит. праця. – С. 16. 42. Струкевич О. Цит. праця. – С. 153 – 154. В статье рассматривается вопрос о причастности официальных органов власти к появлению исторических произведений на Левобережной Украине в средине ХVIII в. Автор доказывает, что "Краткое описание о казацком малороссийском народе" П. Симоновский скорее всего создал по личному поручению гетмана К. Разумовского. The paper deals with the problem of participation of the official organs of power to the appearance of historic works at the Left Bank of Ukraine in the middle of ХVIII century. The author proves that "The brief description of Cossack Little Russian people" P. Simonovsky created first of all on personal instructions of Hetman K. Razumovsky.

До питання про офіційний характер історичних творів у Гетьманщині за Кирила Розумовського

Репозитарії

Схожі ресурси