Урустай – «князь» менський
У статті аналізується постать літописного князя Урустая, з ім’ям якого пов’язана перша достовірна історична згадка про місто Мена Чернігівської області.
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Сiверянський лiтопис |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25432 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Урустай – «князь» менський / О. Салтан // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 1. — С. 3-8. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-25432 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-254322013-02-13T03:30:08Z Урустай – «князь» менський Салтан, О. У глиб віків У статті аналізується постать літописного князя Урустая, з ім’ям якого пов’язана перша достовірна історична згадка про місто Мена Чернігівської області. В статье анализируется личность летописного князя Урустая, с именем которого связано первое достоверное упоминание о городе Мена Черниговской области. Person of annalistic prince Urustaya is analysed in the article, to the name of which the first reliable mention is related about a city Mena to the Chernigov area. 2011 Article Урустай – «князь» менський / О. Салтан // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 1. — С. 3-8. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25432 94(367) uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
У глиб віків У глиб віків |
| spellingShingle |
У глиб віків У глиб віків Салтан, О. Урустай – «князь» менський Сiверянський лiтопис |
| description |
У статті аналізується постать літописного князя Урустая, з ім’ям якого пов’язана перша достовірна історична згадка про місто Мена Чернігівської області. |
| format |
Article |
| author |
Салтан, О. |
| author_facet |
Салтан, О. |
| author_sort |
Салтан, О. |
| title |
Урустай – «князь» менський |
| title_short |
Урустай – «князь» менський |
| title_full |
Урустай – «князь» менський |
| title_fullStr |
Урустай – «князь» менський |
| title_full_unstemmed |
Урустай – «князь» менський |
| title_sort |
урустай – «князь» менський |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
У глиб віків |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25432 |
| citation_txt |
Урустай – «князь» менський / О. Салтан // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 1. — С. 3-8. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський лiтопис |
| work_keys_str_mv |
AT saltano urustajknâzʹmensʹkij |
| first_indexed |
2025-07-03T04:53:27Z |
| last_indexed |
2025-07-03T04:53:27Z |
| _version_ |
1836600166139822080 |
| fulltext |
Сіверянський літопис 3
У ГЛИБ ВІКІВ
© Салтан Олександр Миколайович – кандидат історичних наук, до�
цент кафедри гуманітарних наук Харківської державної академії фізич�
ної культури.
УДК 94(367)
Олександр Салтан
�
УРУСТАЙ – «КНЯЗЬ» МЕНСЬКИЙ
У статті аналізується постать літописного князя Урустая, з ім’ям якого по�
в’язана перша достовірна історична згадка про місто Мена Чернігівської області.
Ключові слова: асиміляція, експансія, князь, мурза, сюзерен.
«Липня 26 приїхав з Брянська до в. князя, служити йому, литовський князь
Свитригайло Ольгердович, а з ним владика брянський (властиво чернигівський)
Ісакий, Патрикий (Наримунтович) Звенигородський (князь стародубський, чому
названий він тут Звенигородським – не ясно), князь Олександер Звенигородсь�
кий (його син, згаданий уже Олександр стародубський), з Путивля кн. Федор
Олександрович, князь Семен перемишльський, князь Михайло хотетівський,
князь Урустай менський (тут і далі курсив наш. – О.С.) і бояре чернигівські,
брянські, стародубські, любутські й ярославські. В. князь Василь (московський)
прийняв Свитригайла з великою честию й дав йому в державу Володимир з инь�
шими волостями» [5, с. 72].
Цей витяг з Никонівського літопису, поданий видатним українським істори�
ком Михайлом Грушевським у своїй знаменитій історії України�Руси, викликає
декілька цілком природних запитань. По�перше: хто такий князь Урустай? По�
друге: чи справді існувало князівство Менське? По�третє: яке відношення до історії
Чернігово�Сіверщини мала особа татарського походження? Для відповіді на ці
запитання доцільно здійснити ґрунтовний історичний, ономастичний та етноло�
гічний аналіз. Адже саме цей запис, який описує події 26 липня 1408 року, вважа�
ють першою достовірною, писемною згадкою про місто Мену…
Монголо�татарське нашестя на Русь, зникнення Галицько�Волинської держа�
ви призвели до поступової трансформації традиційного політичного устрою дав�
ньоруських земель. І хоча Київська Русь територіально не входила до складу Золо�
тої Орди, однак з 1240 р. була позбавлена зовнішнього суверенітету і втягнута в
політику, яку проводили монгольські хани.
Посилення могутності Великого князівства Литовського, яке в 40�х – 60�х
роках XIV ст. приєднало білоруські та значну частину сучасних українських зе�
мель, призвело до зміни політичного сюзерена західної, частково центральної та
південної частини давньоруської держави, яка отримала номінальну назву «Ли�
товська Русь». Саме з цього періоду на українських землях з’явилися такі прізвись�
ка, які з часом стали прізвищами: Литвин (литовець або ж переселенець з Литви),
Литвак (нащадок литовців), Литвиненко («син литвина»), Литовченко («син
литовця») тощо.
У 50�х – 60�х роках XIV ст., за часів великого литовського князя Ольгерда
(1345–1377), Київщина та Чернігово�Сіверщина стали частиною Литовської дер�
жави, яка поступово перетворювалася в одну з найбільших країн Європи. По�
4 Сіверянський літопис
літична пасивність східних слов’ян, відсутність патріотично налаштованих лідерів
призвели до швидкого і фактично безконфліктного приєднання давньоруських
земель, які були в декілька разів більшими, аніж сама Литва. Однак литовська
експансія викликала спротив з боку монголо�татар, які вважали цей край сферою
своїх інтересів. Довготривале протистояння двох держав завершилося в резуль�
таті перемоги литовської армії в битві на річці Сині Води у 1362 р. (за іншими
даними, 1363 р.), що забезпечило Великому князівству Литовському право на
володіння цими територіями і припинення залежності від Золотої Орди україн�
ських земель Київської Русі.
Таким чином Чернігово�Сіверщина перетворилася в південно�східний фор�
пост Великого князівства Литовського і опинилася на перетині двох цивілізацій,
які визначатимуть її історію протягом багатьох десятиліть. У ті часи наш край був
на кордоні трьох країн: Великого князівства Литовського, правителі якого вино�
шували амбітні плани створення великої, могутньої литовської держави. Одного
з найбільших улусів Монгольської імперії – Золотої Орди, яка досить довгий час
впливала на соціально�економічний та політичний розвиток давньоруських зе�
мель. Північно�східної Русі, яка з 1240 до 1480 р. була залежною від монгольської
держави, а з посиленням ролі Московського князівства поступово перетворюва�
лася на впливовий центр геополітичного домінування, прагнучи проводити свою
власну зовнішню політику.
Стрімкий злет Великого князівства Ли�
товського підсилювали грандіозні плани
князя Вітовта Великого (1392–1430), кот�
рий планував приєднати до своєї держави
не тільки території давньої Русі, а й значну
частину Золотої Орди, яка з кінця XIV ст.
поступово втягувалася в епоху міжусобних
воєн. Керуючись давньоримським принци�
пом DIVIDE ET IMPERIA («розділяй і во�
лодарюй»), Вітовт намагався використа�
ти сепаратистські тенденції, які поступово
«підточували» монгольську державу. Чис�
ленні монгольські мурзи і темники визнава�
ли владу великого хана, якщо той зважав на
їхні інтереси, а головне вселяв у них страх
своїм правлінням.
У разі, якщо хан був слабкий або взагалі відсутній, татарська знать плела по�
літичні інтриги або ж у пошуках авторитетного сюзерена досить часто переходила
на бік могутніх сусідів. Укладаючи тимчасові союзи, татари брали участь у зброй�
них конфліктах або ж просто захищали кордони тієї чи іншої держави. Загально�
відомим є факт існування під литовським протекторатом (імовірно, на території
сучасної Курської області) татарського улусу Джаголдай (Яголдай), який виник
у 1438 р. і проіснував до початку XVI ст., що є свідченням занепаду Золотої Орди,
котра з часом розпадеться на декілька незалежних татарських держав. Так виник�
ли литовські татари – себто татари, які служили Литві, а з ними і слов’янізовані
прізвиська: Орда («переселенець з татарських територій»), Татаренко («син тата�
рина»), Татарчук (маленький татарин), Титаренко (аналогія з Татаренко), Тата�
рин (прізвище характеризує етнічну приналежність предків), Татаринцев («наща�
док татар»), Темник (татарський воєначальник), Ханенко («син хана»). З часу
турецько�татарських набігів османізовані: Турчак (полонений турок), Салтан (кал�
га�салтан – старший син кримського хана і спадкоємець трону, та нуреддін�салтан
– другий син хана) [2, с. 100, 130].
Відомими нащадками литовських татар є американський актор Чарльз Брон�
сон, польський письменник Генрік Сенкевич та царський генерал Яків Юзефович
[3].
Вітовт Великий
Сіверянський літопис 5
Беручи до уваги транзитне розташування міста Мена та
його торговий статус, місцеві етнографи та історики вкла�
дають у цю назву як економічний, так і соціально�політич�
ний топонімічний зміст. Тобто в Мені відбувався не тільки
обмін товарами, а й військовополоненими русичами, пече�
нігами, половцями, литовцями та татарами. Тому не дивно,
що на козацькому гербі міста (так само, як і на гербах міст
Говтва та Хорол) та печатці менських сотників Сахновсь�
ких зображені схрещений татарський ятаган та стріла, опу�
щені вниз, що символізує миролюбність і водночас перемо�
гу [9, с. 160].
Зазвичай етнонім «татари» використовується науковця�
ми для позначення різноманітних етносів (булгар, касогів, половців, тюркомов�
них народів Середньої Азії тощо), які були підкорені в ході завойовницьких по�
ходів армії Чінгіс�хана (1206–1227) і включені до складу його імперії. В ті часи
термін «монголи» практично не використовувався, адже це плем’я Темуджин пов�
ністю знищив за те, що вони отруїли його батька. Натомість його загальновжива�
ним давньоруським замінником був етнонім «татари» (за версією історика та�
тарського походження Миколи Карамзіна (1766–1826), від російського «тать» –
злодій), а на іноземних картах європейська частина сучасної Росії та прилеглі
території позначались як Татарія. З метою уникнення плутанини, що виникла, в
1823 р. російський історик Петро Наумов для зручності об’єднав ці дві етнічні
назви. Так і з’явилися монголо�татари або татаро�монголи, що означає «монголи,
що іменуються татарами».
Незважаючи на авторитет і вплив татар на тере�
нах колишньої Київської Русі, вони також зазнава�
ли асиміляції. Переселення татар до Литви чи Мос�
ковії призводило до втрати національної самобут�
ності. Прагнучи адаптуватися до нетипових соці�
ально�етнічних, релігійних та політичних умов, та�
тари поступалися у питаннях віри, суспільного ста�
тусу, а подекуди і роду діяльності. Вони змушені
були засвоювати традиційні цінності слов’янської
та литовської культури, приймати хрещення та шу�
кати собі становий відповідник на новій батьків�
щині. Вочевидь, так і з’явився Урустай (за версією
автора Піскарьовського літопису – Уростай), якого
літописець називає «князем менським», а Микола
Карамзін «князем минским» [10, с. 157; 8, с. 278]. На жаль, історія не донесла до
нас ніяких інших відомостей, окрім цього короткого запису в Никонівському літо�
пису, що описує свиту великого князя литовського Свидригайла Ольгердовича
(1430–1432), який перейшов на службу до великого князя московського Василія I
(1389–1425). Таким чином, напівлегендарний князь Урустай фігурує як учасник
складних політичних процесів кінця XIV – початку XVст., котрі варто висвітлити
окремо.
Слід зазначити, що авантюрна східна політика Вітовта призвела до загострен�
ня протистояння Литви з Ордою. Вітовт планував шляхом підтримки у боротьбі
за ординський престол опального онука Чінгіс�хана, хана Тохтамиша (1381–1395),
підпорядкувати Великому князівству Литовському значні території Золотої Орди.
Втім, «хрестовий похід» литовсько�татарсько�тевтонської коаліції проти об’єдна�
ної армії великого хана Тимура Кутлуга (1395–1399) та темника, майбутнього
ногайського хана Єдигея (1352–1419) зазнав фіаско. 12 серпня 1399 р. у битві на
річці Ворскла коаліціянтів було вщент розгромлено. В ході битви було знищено
значну частину вищої еліти князівства, сам Вітовт дивом не загинув. Татари спу�
стошили східну Наддніпрянщину, Чернігово�Сіверщину і мало не спалили Київ.
Герб міста Мена
Свидригайло
6 Сіверянський літопис
Литва змушена була відмовитися від ам�
бітних планів на сході. Було втрачене Смо�
ленське князівство, а в 1401 р. з Польщею
було укладено Віленський договір, який
суттєво обмежував суверенітет Литви. В
цих складних умовах розлючений Вітовт
вирішив здійснити оновлення регіональ�
них еліт, які мали забезпечити йому
підтримку в подальшій політичній бо�
ротьбі. Адміністративна реформа, ініційо�
вана Вітовтом, передбачала ліквідацію
удільного устрою руських земель, а місцеві
князі мали поступитися своїми посадами
представникам литовського істеблішмен�
ту. Саме цей факт і занепокоїв еліту Черні�
гово�Сіверщини, яка в 1408 р., гуртуючись
навколо двоюрідного брата Вітовта – Свид�
ригайла, вирішує змінити сюзерена. Це, в
принципі, було типовим явищем середньо�
віччя, однак досить ризикованим кроком,
у разі якщо ці люди вчинили так без доз�
волу володаря Великого князівства Ли�
товського. Ризик полягав у тому, що Василій I (син Дмитра Донського (1359–
1389) та дід Івана III (1462–1505) був зятем Вітовта (одружений з його донькою
Софією) і на вимогу тестя міг би легко видати литовських сепаратистів. Однак
цього не сталося. Мабуть, Вітовт був зацікавлений тимчасово позбутися свого
кузена, який був потенційним конкурентом у боротьбі за великокнязівський пре�
стол.
Литовські політемігранти (зокрема Свидригайло) отримали «в кормління»
свої феоди. Але скористатися таким шансом їм не судилося. Того ж року вищезга�
даний темник Єдигей в ході походу на Москву спустошив землі, надані Свидри�
гайлу, що змусило його знову повернутися в Литву. У вирі цих подій сліди Урус�
тая губляться. Ця особа більше ніде не згадується. Втім, постає закономірне запи�
тання: хто ж такий князь Урустай? Чи існувало Менське удільне князівство? І
чому авторський колектив багатотомної «Історії міст і сіл УРСР» вважає 1408, а
не 1067 (1068) рік першою писемною згадкою про місто Мену [7,
с. 396]?
Незважаючи на відсутність портрета і детального опису цієї особистості, автор
статті робить цілком логічні припущення. По перше: якщо Урустай – це ім’я, і ця
людина справді існувала, то скоріше за все він належав до булгарської нації. Проте
не виключено, що він міг бути киргизьким правителем – іналом або ж представ�
ником династії Урус�хана – хана Білої Орди чи одним
із їх нащадків. Так чи інакше, але в ході монгольського
завоювання територія Середньої Азії та булгарських
державних утворень увійшли до складу Золотої Орди.
Втім, ім’я Урустай має відношення і до татарської
спільноти. Слід нагадати, що використання саме цього
етноніму було типовим навіть для XVI ст. Так само, як
у часи Миколи Гоголя: всіх іноземців ототожнювали з
німцями, так і в Московії всіх неросіян з азійською
зовнішністю вважали татарами.
Отже, Урустай – це асимільований булгарин, кир�
гиз, казах, а можливо, представник якого�небудь іншо�
го тюркомовного народу, котрого доля занесла на тере�
ни Менщини. Цю тезу частково підтверджує черні�
Василій I та його дружина
княгиня Софія Вітовтівна
Суриков В. І. «Мурза»
Сіверянський літопис 7
гівський історик, фундатор сосницького краєзнавчого музею Юрій Миколайо�
вич Виноградський (1873 – 1965), який у пошуках легендарного міста Хоробор
посилається на легенду роду Глинських, нащадок яких Іван нібито врятував Вітовта
після поразки на річці Ворскла і вивів його саме на ці землі, котрі ця династія, як
подяку, отримала у вотчинне володіння. Виноградський висуває гіпотезу про те,
що «Іван Глинський володів Хоробором, який недалеко від Мени, а Глинські були
з татар, отож Урустай прізвище одного з Глинських» [4, с. 152]. Глинські справді
були татарами і вели свій рід від татарського мурзи, який виїхав з Орди і пере�
йшов на службу до князя Вітовта. До речі, за версією професорів Голубовського і
Насонова, Хоробор – це літописна назва міста Мена [с. 49].
По�друге: князівський титул і наявність Менського князівства. Загальновідо�
мо, що при переході татар на службу до Литви чи Московії, з метою кращої адап�
тації до реалій нового життя татари�мусульмани ставали християнами. Одночас�
но відбувалася майже автоматична зміна титулу. Татарський мурза ставав кня�
зем, хоча за шляхетністю цей титул був нижче баронського. У цьому зв’язку слід
назвати такі відомі прізвища, як: Кочубей, Колчак, Карамзін, Кара�Мурза, Сал�
тиков, Урусов, Юсупов тощо.
Факт існування ж Менського князівства заперечує сам Михайло Грушевсь�
кий: «Що до Урустая менського, то таких князів зрештою не звісно. Чи не треба
розуміти тут місто Мену, недалеко Десни, в сусідстві Сосниці, але повторяю, та�
ких князів зрештою незвісно. Може се Минськ – але й там таких князів не знає�
мо» [5, с. 72]. Свою думку Грушевський формує на підставі висновків Рафаїла
Володимировича Зотова (1848 – 1893), який, досліджуючи історію чернігівсь�
ких князів за Любецьким синодиком, повідомляє, що «Князь Урустай Менскій
совершенно намь неизв±стень». Ототожнюючи Урустая з містом Мена, Зотов ви�
словлює думку, що: «…можетъ быть въ этой м±стности находился уд±лъ князя
Урустая менскаго» [6, 128]? Втім, жодного натяку на існування Менського повіту
чи князівства в праці Зотова ми не зустрічаємо.
Справді, територія Чернігівського князівства в період апогею феодальної роз�
дробленості Київської Русі була поділена на 18 удільних князівств, які існували
понад 100 років [1, с. 18, 20]. Менського князівства серед них не було. За часів
князя Вітовта було зміщено з посад удільних князів, котрі вели незалежну політи�
ку, а самі князівства ліквідовано. Замість удільних князівств на теренах Північно�
східного Лівобережжя були утворені намісництва – Чернігівське і Путивльське з
безпосереднім підпорядкуванням владі Великого князя Литовського. Намісницт�
ва ділилися на волості, волості – на верви (громади), верви – на весі, весі склада�
лися з кількох поселень – міст і сіл. Міста ділилися на «старші» (столиці земель
князівств) та «молодші» (пригороди, укріплені центри волостей, сторожові міста,
фортеці, приватновласницькі укріплення, феодальні садиби�замки). Навряд чи
Мена, розташована на роздоріжжі, в той час була містом. Часті феодальні війни,
монгольська навала, нарешті численні набіги татар призвели до руйнації поселен�
ня в цій місцевості і відтоку значних мас населення у безпечніші регіони.
Село руського права творило одну громаду, яка обирала старшого отамана,
старосту або тивуна; розв’язувала судові, господарські на адміністративні справи.
Велика кількість скотарських поселень була організована на волоському праві.
Таке село очолював сільський князь, посада якого була спадковою. Усі свої повно�
важення він здійснював за погодженням з громадою. Отже, саме місто Мена за
масштабами на початку XV ст. було маленьким населеним пунктом – селом, а
Урустай – сільським старостою. Рафаїл Зотов, посилаючись на твір XVIII ст. «Ядро
російської історії», зазначає, що в ньому Урустай фігурує як «староста менскій»
[6, 128]. Це й відображає масштаби Мени і статус особи. Автор Никонівського
літопису називає Урустая князем з метою підвищення авторитету московського
правителя Василія I, на службу якого перейшли не другорядні, а шановані й по�
важні особи. Можливо, Урустай був асимільованим татарським мурзою чи пред�
ставником роду Глинських, нащадок яких Михайло Львович (1470 – 1534) у
8 Сіверянський літопис
1508 р. підніме широкомасштабне повстання проти Литви, а Олена Глинська стане
матір’ю Івана Грозного (1533 – 1584), – достеменно невідомо. Втім, саме факт
його існування і досить ризикованого вчинку, а головне – недвозначна прина�
лежність до території Менщини, дозволили дослідникам зафіксувати дату пи�
семної появи міста Мени на політичній арені Чернігівщини і вписати її в скри�
жалі української історії.
1. Адміністративно�територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи /
В. С. Куйбіда, В. П. Павленко, В. А. Яцюк. – К.: Геопринт, 2009. – 615 c.
2. Болгов В. В., Чепак В. П., Чепак Г. Д. Нобилистика. Рассказы о чинах, титулах, званиях.
Серия «Библиотека символики» / В. В. Болгов, В. П. Чепак, Г. Д. Чепак – К.: Украинская
академия геральдики, товарного знака и логотипа, 2004. – 178 с.
3. Википедия. Литовские татары [Електроний ресурс]. – Режим доступу до сайту: http://ru.
wikipedia. org/wiki/Литовские_татары.
4. Виноградський Ю. Сосниця та її околиці (Топографічні й археологічні матеріяли, перекази
та історичні відомості) / Ю. Виноградський // Чернигів і Північне лівобережжя. Огляди, розвідки,
матеріяли. – К.: Державне видавництво, 1928. – C. 147–169.
5. Грушевський М. С. Історія України�Руси / М. С. Грушевський: В 11 т., 12 кн. – Т. 4. – К.:
Наукова думка, 1993. – 544 с.
6. Зотов Р. О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику и Черниговскомъ княжеств±
въ татарское время / Р. Зотов. – СпБ.: Типографія братьевъ Пантелеевыхъ, 1892. – 327 с.
7. Історія міст і сіл Української РСР. Чернігівська область / Дериколенко О. І., Бутько
О. Г., Власенко В. І. та ін. – К.: Інститут історії Академії наук УРСР, 1972. – 779 с.
8. Карамзин Н. М. История государства Российского / Н. М. Карамзин: В 12�ти т. – Т. IV–
VI. – Тула.: Приокское издательство, 1990. – 620 с.
9. Лукомскій В. К., Модзалевскій В. Л. Малороссийскій гербовникъ / В. К. Лукомскій,
В. Л. Модзалевскій. – СпБ.: Изданіе черниговскаго дворянства, 1914. – 322 с.
10. Пискаревский летописец // Полное собрание русских летописей. – М.: Наука, 1978.
– Т. 34. – 304 с.
В статье анализируется личность летописного князя Урустая, с именем кото�
рого связано первое достоверное упоминание о городе Мена Черниговской области.
Ключевые слова: ассимиляция, экспансия, князь, мурза, сюзерен.
Person of annalistic prince Urustaya is analysed in the article, to the name of which
the first reliable mention is related about a city Mena to the Chernigov area.
Key words: assimilation, expansion, prince, murza, suzerain
|