Сіверські князі Наримунтовичі

У статті досліджується генеалогія та діяльність сіверських Наримунтовичів – однієї з гілок литовсько-руської династії Гедиміновичів, представники якої наприкінці XIV – початку XV ст. володіли кількома удільними князівствами у Сіверській землі....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Келембет, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 2011
Назва видання:	Сiверянський лiтопис
Теми:	У глиб віків
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25615
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Сіверські князі Наримунтовичі / С. Келембет // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 3-11. — Бібліогр.: 56 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-25615
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-256152013-02-13T02:11:41Z Сіверські князі Наримунтовичі Келембет, С. У глиб віків У статті досліджується генеалогія та діяльність сіверських Наримунтовичів – однієї з гілок литовсько-руської династії Гедиміновичів, представники якої наприкінці XIV – початку XV ст. володіли кількома удільними князівствами у Сіверській землі. В статье исследуется генеалогия и деятельность северских Наримунтовичей – одной из ветвей литовско-русской династии Гедиминовичей, представители которой в конце XIV – начале XV вв. владели несколькими удельными княжествами в Северской земле. The article deals with genealogy and activity of the seversky Narimuntoviches as one of branches of the Lithuanian-Russian dynasty of the Gediminoviches, representatives of which at the end XIV – beginning of XV centuries owned some specific principalities in the Seversky land. 2011 Article Сіверські князі Наримунтовичі / С. Келембет // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 3-11. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25615 903.2 uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	У глиб віків У глиб віків
spellingShingle	У глиб віків У глиб віків Келембет, С. Сіверські князі Наримунтовичі Сiверянський лiтопис
description	У статті досліджується генеалогія та діяльність сіверських Наримунтовичів – однієї з гілок литовсько-руської династії Гедиміновичів, представники якої наприкінці XIV – початку XV ст. володіли кількома удільними князівствами у Сіверській землі.
format	Article
author	Келембет, С.
author_facet	Келембет, С.
author_sort	Келембет, С.
title	Сіверські князі Наримунтовичі
title_short	Сіверські князі Наримунтовичі
title_full	Сіверські князі Наримунтовичі
title_fullStr	Сіверські князі Наримунтовичі
title_full_unstemmed	Сіверські князі Наримунтовичі
title_sort	сіверські князі наримунтовичі
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2011
topic_facet	У глиб віків
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25615
citation_txt	Сіверські князі Наримунтовичі / С. Келембет // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 3-11. — Бібліогр.: 56 назв. — укр.
series	Сiверянський лiтопис
work_keys_str_mv	AT kelembets síversʹkíknâzínarimuntovičí
first_indexed	2025-07-03T05:08:28Z
last_indexed	2025-07-03T05:08:28Z
_version_	1836601110990684160
fulltext	Сіверянський літопис 3 У ГЛИБ ВІКІВ © Келембет Станіслав Миколайович� канд. іст. наук, доцент кафед� ри соціально�політичних наук Кременчуцького університету економі� ки, інформаційних технологій та управління. У статті досліджується генеалогія та діяльність сіверських Наримунтовичів – однієї з гілок литовсько�руської династії Гедиміновичів, представники якої на� прикінці XIV – початку XV ст. володіли кількома удільними князівствами у Сіверській землі. Ключові слова: Наримунтовичі, генеалогія, хронологія, історіографія, Сіверщи� на, князівства Стародубське, Рильське, Звенигородське, Путивльське. Як відомо, протягом тривалого періоду з 1360/1370�х рр. (конкретні датуван� ня різних дослідників розходяться) до 1500 р. Сіверщина входила до складу ве� личезної східноєвропейської держави – Великого князівства Литовського та Руського. Складаючи відносно єдиний історико�географічний регіон, сіверська земля весь цей час була поділена на кілька удільних князівств, якими володіли представники правлячої династії Гедиміновичів, а у 2�ій половині XV ст. – князі� емігранти з московської гілки Рюриковичів (Шемячичі, Можайські та Верейські). Не можна сказати, щоб історія цих князівств, незважаючи на обмеженість дже� рельної бази, залишилась в історіографії без належної уваги. Досить згадати ро� боти Р. Зотова (1892 р.), Ф. Леонтовича (1893 р.), польських учених Й. Вольфа (1892 р.), Й. Пузини (1931 р.), С. Кучинського (1936 р.), монографію сучасної української дослідниці О. Русиної (1998 р.)1 . Тим не менш окремі питання теми все ще потребують додаткового висвітлення, критичного аналізу та системати� зації матеріалу. Особливо це стосується сіверських князів – представників однієї з ліній нащадків Наримунта Гедиміновича († 1348), які наприкінці XIV – початку XV ст. володіли князівствами Стародубським, Рильським, Звенигородським та, очевидно, Путивльським. Гілку сіверських Наримунтовичів започаткував Патрикій, один з синів Нари� мунта Гедиміновича, який отримав в уділ князівство Стародубське. Про це свідчить відомий Любецький синодик чернігово�сіверських князів, де серед поминальних записів з іменами осіб XIV ст. міститься такий: «Кн(я)зя Патрикія Давидовича Стародубскаго, пріемшаго агг(е)лскій образъ, и кн(я)гиню его Елену, с(ы)на ихъ кн(я)зя Иоанна»2 . Щоправда, в старій історіографії висловлювалася думка, що Патрикій Стародубський належав ще до нащадків сіверських Рюриковичів3 ; од� нак жодних вагомих підстав під собою ця версія не має. Серед литовсько�руських князів у літописах згадується Патрикій Наримунтович, який деякий час був слу� жебним князем у Новгороді Великому. Добре відомо, що його батько, Наримунт Гедимінович, був охрещений у православ’я з ім’ям Гліба4 . А це ім’я в Давній Русі вважалося синонімом імені Давида, оскільки один з найбільш шанованих давньо� руських святих – кн. Гліб Володимирович (брат Бориса), – у хрещенні звався УДК 903.2 Станіслав Келембет � СІВЕРСЬКІ КНЯЗІ НАРИМУНТОВИЧІ 4 Сіверянський літопис Давидом5 . Отже, з точки зору православної церкви, «правильним» по батькові Патрикія Наримунтовича було саме Давидович. І практично неможливо, щоб у XIV ст. існувало два князі, які носили б однакове, унікальне у князівському сере� довищі ім’я Патрикія, при цьому обидва були б синами Давида. Саме тому в історіографії домінує переконання, яке не ставилося під сумнів протягом усього XX ст., що в Любецькому синодику поминається Патрикій Наримунтович�Дави� дович – володар Стародубського уділу в Сіверській землі6 . У літописах Патрикій Наримунтович згадується лише у зв’язку з його діяль� ністю на півночі, в Новгороді Великому, де у 1330�х рр. якийсь час князював і його батько. Вперше він з’явився там у 1383 р., був прийнятий з почестями та отримав у «кормління» Орєхов, Корельський та половину Копор’я. У наступному 1384 р. замість цих міст, через скарги населення на зловживання князя, Патрикію було надано Русу та Ладогу7 . Потім Наримунтович згадується у Новгороді зимою 1386/ 87 р., під час походу на місто вел. князя Дмитра Московського, внаслідок якого новгородці були змушені до покори та прийняли московських намісників8 . Оче� видно, після цього Патрикій мусив повернутися до Литовської держави. У 1388 р. у польського короля Владислава�Ягайла гостював серед інших «ducum Lythuanorum et Ruthenorum» якийсь «duce Starodubski»9 . Хоча за іменем цей князь і не назва� ний, навряд чи можна сумніватися, що мова тут могла йти лише про Патрикія Стародубського. Нарешті вже наприкінці життя, у 1397 р., Патрикій Наримунто� вич був удруге прийнятий у Новгороді10 , після чого більше не згадується. Такими є свідчення джерел про Патрикія Наримунтовича. Тепер спробуємо окреслити можливі хронологічні рамки його князювання у сіверському Старо� дубі. Вперше це місто у складі Литовської держави згадується у грудні 1379 р., коли московські війська «взяша городы Трубческы и Стародубъ», після чого князь Трубчевський, Дмитро Ольгердович (Старший), прийняв рішення виїхати на службу до Москви11 . Очевидно, Стародуб було приєднано до Литви одночасно з Черніговом та іншими містами південної Сіверщини. За нашим переконанням, це сталося у проміжок часу між 1372 та 1375 рр. Так, у 1371 р. вел. кн. Ольгерд «не включив Чернігово�Сіверщину до переліку руських земель, що залежали тою чи іншою мірою від його влади і тому мали підлягати юрисдикції окремої митро� полії, створення якої він вимагав від константинопольського патріархату». У мос� ковсько�литовській перемирній грамоті 1372 р. вел. кн. Роман (Михайлович Чер� нігівський) виступає як союзник Москви, а кн. Дмитро (Ольгердович) Брянсь� кий – на боці Литви. Але вже у 1375 р. Роман Михайлович, знову як союзник Москви, згадується з титулом князя Брянського. Звідси випливає, що у 1372/75 р. мала місце угода, за якою Литовська держава поступилася Брянським князів� ством на користь Романа, а взамін, очевидно, отримала його колишні володіння – Чернігів з південною Сіверщиною (детальний розгляд цього важливого питання виходить за рамки даної статті)12 . Хто ж саме був першим удільним володарем Стародуба у складі Литовської держави? На думку Р. В. Зотова, – Патрикій Наримунтович, який, «вірогідно, отримав (Стародуб) від Ольгерда при підкоренні останньому Сіверської землі, в другій половині XIV ст. Цим містом він володів, звичайно, до своєї появи у Нов� городській землі»13 . Й. Пузина вважав, що у 1372 р. Стародуб, разом з Брянськом, було надано Дмитру Ольгердовичу Старшому, який володів ними до свого виїз� ду в Москву у 1379 р. Патрикій же Наримунтович отримав місто вже після по� вернення з Новгорода в 1388 р., за угодою з королем Владиславом�Ягайлом14 . Ф. Шабульдо також дотримується думки, що у 1370�х рр. Стародуб входив до складу Сіверського князівства Дмитра Ольгердовича. Однак створення Старо� дубського уділу Патрикія Наримунтовича, виокремленого з колишніх володінь Дмитра, дослідник відносить до 1380 р., незабаром після виїзду Ольгердовича до Москви15 . Нарешті можна згадати про оригінальну версію С. Кучинського, за якою Оль� герд, оволодівши Сіверщиною, надав Стародуб і Трубчевськ своєму найстаршо� Сіверянський літопис 5 му сину Андрію Полоцькому. Саме в цьому дослідник вбачає причину, чому саме Андрій Ольгердович, який після смерті батька виїхав на службу до Москви, по� руч з Володимиром Андрійовичем, двоюрідним братом вел. князя Дмитра Івано� вича, очолив московський похід на Трубчевськ і Стародуб у 1379 р. (причому ця дата виправляється на 1380 р.). За думкою Кучинського – тому, що метою цього походу було повернення Андрію його колишніх сіверських володінь. Крім того, вважає дослідник, на користь версії про приналежність Стародуба Андрію Оль� гердовичу свідчить повідомлення т. зв. Хроніки Биховця про те, що другою дру� жиною Вітовта була Марія, дочка князя Андрія Лукомського та Стародубсько� го16 . Але ж добре відомо, яка велика кількість грубих помилок властива цьому пізньому джерелу, особливо для подій XIV ст. (чого вартий, наприклад, лише перелік синів Ольгерда та Кейстута). Що стосується Наримунтовичів, то Кучинсь� кий відносить надання їм Стародуба до періоду між 1380 та 1388 рр.17. Таким чином, щодо дати початку правління Патрикія Наримунтовича в Ста� родубі найвірогіднішими є три варіанти. 1) Період між 1372 та 1375 рр. 2) 1380 р., якщо припустити, що до цього Стародуб належав Дмитру Ольгердовичу. 3) 1387/ 88 р., після від’їзду Патрикія з Новгорода. Якому з цих варіантів можна було б віддати перевагу, сказати ми не беремося. Зазначимо лише, що Наримунтович приїхав до Новгорода незабаром після остаточної перемоги вел. князя Ягайла над своїм дядьком Кейстутом (1382 р.); чи не означало б це, що Патрикій підтриму� вав сторону Кейстута, внаслідок чого і втратив свої володіння та змушений був покинути межі Литовської держави (подібно до його сина Вітовта)? Польський хроніст Ян Длугош повідомляє, що у жовтні 1393 р. король Влади� слав�Ягайло, помиривши Вітовта зі Скиригайлом Ольгердовичем, до обіцяного Скиригайлу Київського князівства додав ще Кремінець, Стародуб та Старі Тро� ки18 . Важко сказати, наскільки достовірним є це свідчення. З одного боку, в дано� му фрагменті своєї праці Длугош, без сумніву, користувався джерелами з коро� лівського архіву, зокрема, грамотою Вітовта від 3 жовтня 1393 р.19 Також немає нічого дивного в тому, що учасники угоди, домовившись відібрати Київ у Воло� димира Ольгердовича, зробили те ж саме щодо володінь набагато слабшого князя Стародубського. З іншого боку, у більш ранній грамоті від 6 грудня 1392 р. Вітовт, обіцяючи допомогти Скиригайлу оволодіти Києвом, погоджується з наданням йому також Кремінця та Стожка (на Волині), але нічого не говорить про Стародуб і Старі Троки20 . Можливо, Длугош просто сплутав Стожок зі Стародубом? Не виключено також, що хроніст у даному випадку проявив, як це нерідко з ним бувало, виключно власну фантазію. Але навіть якщо ми й визнаємо повідомлення Длугоша достовірним, це ще не означає, що умова 1393 р. була повністю реалізо� вана на практиці. Зокрема, жодних свідчень про приналежність Скиригайлу Кре� мінця та Стожка ми не маємо. І все ж, не виключено, що під час київського князювання Скиригайла, у 1394 – 1397 рр. 21 , йому справді належав Стародуб, відібраний у Патрикія Наримунтови� ча. Зокрема, такої думки дотримувався С. Кучинський. За його версією, замість Стародуба Патрикій отримав Звенигород брацлавський – частину колишніх во� лодінь Володимира Ольгердовича. Відомо, що після здобуття Києва Вітовт виря� див Скиригайла у похід на Черкаси та Звенигород. А у 1408 р. у літописах зга� дується кн. Патрикій Звенигородський. Кучинський вважає, що мова йде саме про Патрикія Наримунтовича, який мав зробити брацлавський Звенигород цент� ром свого «південного приморського уділу».22 Однак нижче ми спробуємо пока� зати, що згаданий у 1408 р. Патрикій був онуком Патрикія Наримунтовича, а його Звенигородський уділ містився у Сіверщині. Що стосується Стародуба, то протягом 1397–1406 рр. з титулом князя Старо� дубського неодноразово згадується вже Олександр Патрикійович. Без сумніву, він був реально правлячим князем; яскравіше за все про це свідчить грамота Олек� сандра Патрикійовича Стародубського 1400 р., де він присягає після смерті Вітов� та вірно служити Польській короні (див. нижче). Звідси випливає, що на той час 6 Сіверянський літопис Патрикій Наримунтович, скоріш за все, вже помер, або ж постригся в ченці, про що згадує запис Любецького синодика. Щоправда, теоретично можна припусти� ти, що він все ще перебував служебним князем у Новгороді, куди, нагадаємо, прибув у 1397 р. Однак це досить маловірогідно з огляду на подальше мовчання новгородських літописів про Наримунтовича. До того ж Патрикій на той час, безперечно, був у дуже похилому віці – для порівняння, його брат Олександр Наримунтович князював у новгородському Орєшку ще у 1338 р., тобто цілих 60 років тому!23 Через це ми навряд чи помилимося, якщо віднесемо смерть Патри� кія або його постриження в ченці десь до 1397/99 р. Від шлюбу з Оленою, про яку нам більше нічого не відомо (вона згадується лише у Любецькому синодику), Патрикій Наримунтович мав трьох синів – Івана, Олександра та Федора. Іван (теж відомий лише з синодику), очевидно, помер ще за життя батька. Спадкоємцем Стародубського уділу став Олександр Патрикійо� вич – князь, який відігравав досить вагому роль у політичному житті Литовсько� Руської держави. У джерелах про нього збереглося значно більше звісток, ніж про його батька. Уперше кн. Олександр Патрикійович Стародубський згадується у січні 1397 р., коли приїздив у гості до Москви.24 І в подальшому, як побачимо, він продовжував зберігати тісні відносини з Московською державою. За попередніми умовами договору ВКЛ з Тевтонським орденом від 23 квітня 1398 р., серед інших знатних осіб, що муситимуть ствердити його своїми печатками, названий «Alexander Patrykiegen son»25 . І справді, при остаточній ратифікації цього договору, 12 жовт� ня того ж року, одним зі свідків виступає «dux Alexander de Starodup»26 . 31 грудня 1400 р., перебуваючи в етнічній Литві (біля озера Круди), кн. Олександр Патри� кійович Стародубський видав грамоту, у якій присягає після смерті Вітовта не шукати собі іншого господаря, окрім короля Владислава (Ягайла) та Польської корони27 . У 1402 р. він разом з Семеном�Лугвеном Ольгердовичем (князем Мсти� славським) біля Любутська завдає поразки кн. Родославу Ольговичу Рязансько� му, який здійснив напад на Брянськ, і захоплює його в полон. 8 жовтня 1403 р. кн. Андрій Дмитрович (Можайський), брат вел. князя Василя Дмитровича, у Москві одружився з дочкою кн. Олександра Патрикійовича Стародубського Огрофеною (Агриппіною).28 Нарешті, під час литовсько�московської війни 1406 р. «herczog Allexander von Starodub» виявив намір перейти на бік Москви, через що Вітовт наказав його арештувати; про це 13 жовтня повідомлялося у листі великому ма� гістру Тевтонського ордена. Напевне, у Пруссії хвилювалися за подальшу долю князя, оскільки Вітовт 3 липня 1407 р. повідомляв орденському маршалку, що Олександр Стародубський живий та здоровий.29 На цьому, як ми вважаємо, звістки джерел про Олександра Патрикійовича закінчуються. Конфісковане Стародубське князівство Вітовт надав Свитригайлу Ольгердо� вичу, який у 1408 р. згадується як володар Брянська та Стародуба.30 До речі, існує думка, що Брянськ деякий час належав також і Олександру Патрикійовичу (за версією Ф. Леонтовича у 1399 – 1401 рр.31 , за С. Кучинським – після 1401 р.32 ). Проте жодних доказів ця версія не має. Її прихильники посилаються на єдине джерело – пізню хроніку Стрийковського, де говориться лише, що уділом Патри� кія Кейстутовича (не Наримунтовича) були «Bransko, Zurasz i Stramele».33 Не кажучи вже про те, що мова тут іде про Бранськ і Сараж на Підляшші (недалеко від Більська), вигаданість більшості т. зв. «оригінальних» повідомлень Стрий� ковського є майже загальновизнаним фактом. Третім сином Патрикія Наримунтовича був Федір, який володів у Сіверській землі уділом Рильським. Про нього збереглася єдина літописна звістка, що у зна� менитій битві на Ворсклі 12 серпня 1399 р., серед багатьох інших князів, загинув Федір Патрикійович Рильський34 . Отже, до складу володінь Патрикія Наримун� товича, окрім Стародуба, скоріш за все входив також Рильськ. Але не виключено й те, що Федір Патрикійович отримав Рильськ не за правом спадку, а як надання від вел. князя Вітовта. Сіверянський літопис 7 Переходимо до наступного покоління сіверських Наримунтовичів. 26 липня 1408 р. до Москви з Брянська приїхав на службу Свитригайло Оль� гердович, кн. Сіверський, рідний брат короля Владислава�Ягайла та двоюрідний – вел. князя Вітовта. Разом з ним виїхало кілька дрібних сіверських князів, пер� шими з яких названі «князь Патрекеи Звенигородскы, и князь Александръ Звени� городскы, ис Путимля князь Федор Александрович»35 . Старші сини Патрикія Звенигородського, Федір та Юрій (який одружився з дочкою самого вел. князя Василя Дмитровича) стали засновниками знатних московських родів князів Хо� ванських, Патрикієвих, Булгакових, Щенятєвих, Голіциних та Куракіних. У ро� доводах XVI ст. їх батько Патрикій названий сином Наримунта Гедимінови� ча36 . В історіографії також переважає думка, що Патрикій та Олександр Звениго� родські 1408 р. – це Патрикій Наримунтович та його син Олександр, які замість втраченого Стародуба отримали Звенигород37 . Однак досить проблематично, щоб син Наримунта дожив до такої глибокої старості та при тому ще й зважився на такий радикальний крок, як виїзд до іншої держави. Ця обставина не залишилася не поміченою в історіографії, внаслідок чого з’явилися дві інші версії щодо по� ходження Патрикія Звенигородського. Уже в XVIII ст. укладач родоводу князів Голіциних писав (дозволимо собі цитату застарілою російською мовою оригіналу): «(…) разстояние времени от Наримунта до Патрикея дозволяет верить, что в сем месте, в родословных книгах, пропущен князь Александр (згадується у 1338 г. – С. К.), о коем, что он был Нари� мунтов сын, летописцы нас уверяют. Когда же поставлен будет князь Александр между Наримунтом и Патрикеем в средине, так что Патрикей был сын Александ� ров, а внук Наримунтов, то времена будут сходственны, да и в самом деле сие происхождение никакому не подлежит сумнительству. – От князь Александра произошел сын Патрикей Звенигородский, прозванный по городу Звенигороду на Днестре, составлявшему чаятельно удел сего князя».38 Ця версія, прийнята відо� мим генеалогом П. В. Долгоруковим39 , завдяки його авторитету перейшла й до більш пізніх генеалогічних довідників. Польський дослідник Й. Пузина запропонував дещо іншу версію, за якою Пат� рикій Звенигородський, виходячи з хронології його життя, був сином Олександ� ра Патрикійовича Стародубського, онуком Патрикія Наримунтовича.40 Ми та� кож вважаємо, що саме таке походження цього князя є найбільш вірогідним і навіть майже безсумнівним. У тому, що родоводи XVI ст. «об’єднали» двох князів з іменем Патрикій в одного, нічого дивного немає, враховуючи унікальність цього імені та, особливо, пізній час укладення самого родоводу. Син Олександра Патри� кійовича у 1408 р., без сумніву, мав бути дорослою людиною, оскільки його дочка вийшла заміж у 1403 р. (див. вище). Проти тотожності Патрикія Звенигородсько� го з Патрикієм Наримунтовичем можна навести і ще один вагомий аргумент. А саме: досить важко припустити, щоб Федір Патрикійович Рильський, який заги� нув на Ворсклі у 1399 р., та Федір Патрикійович (родоначальник князів Ховансь� ких), котрий помер у Москві під час мору 1426 р.41 , були рідними братами. Оче� видно, що їхніми батьками були дві різні особи – дід та онук, які носили однакове ім’я Патрикій. Аналогічно Олександр Патрикійович Стародубський, вочевидь, старший син та спадкоємець Патрикія Наримунтовича, навряд чи може бути то� тожним Олександру Корецькому, який у родоводах згаданий як наймолодший з трьох Патрикійовичів (після Федора та Юрія)42 , а помер, за актовими даними, лише у 1443 р. або незадовго перед тим43 . Де ж знаходився Звенигородський уділ Патрикія Олександровича? Р. Зотов вважав, що Патрикій (Наримунтович) отримав Звенигород від Вітовта в самому кінці XIV ст., після свого від’їзду з Новгорода. Схоже, дослідник погоджувався з укладачем родоводу Голіциних, який вважав, що мова має йти про відоме давньо� руське місто на Дністрі44 . Однак ця версія є нереальною, оскільки Вітовт ніколи не володів Галичиною, яка входила до складу Польського королівства. М. С. Гру� шевський висунув ще більш нереальне припущення, нібито Патрикій міг якийсь 8 Сіверянський літопис час держати від вел. князя Московського Звенигород Московський45 . Насправді це місто з 1389 р. було удільною столицею Юрія, одного з синів Дмитра Донсько� го, який володів ним до своєї смерті у 1434 р. С. Кучинський, як ми бачили, ототожнював Звенигород з містечком на р. Текичі, у пізнішому Брацлавському повіті, але це також дуже малоймовірно. Завважимо, що всі князі, які виїхали зі Свитригайлом до Москви, напевне, були його васалами як головного князя Сіверського. Тому й Звенигород, удільна столиця Патрикія, мав знаходитися саме в Сіверщині. Саме такої думки дотримувалися Й. Вольф та Й. Пузина; останній вважав, що Олександр Патрикійович отримав Звенигород Сіверський замість Стародуба після свого звільнення у 1407 р., а у наступному році разом з сином Патрикієм виїхав до Москви46 . Існування Звенигорода Сіверського, хоча це місто, схоже, прийшло у повний занепад ще в XV ст., сумнівів не викликає. Так, за даними московських родоводів, у XIV ст. воно було удільною столицею князів Звенигородських, молодшої гілки Карачевських (нащадків чернігівських Ольговичів), першими з яких названі Ан� дріан Мстиславич, Федір Андріанович та Олександр Федорович47 . Звідси можна припустити, що загадковий Звенигород знаходився десь недалеко від Карачева. Напевне, його останнім правлячим князем Рюриковичем був Олександр Федо� рович, сини якого згадуються вже на московській службі. Так, кн. Іван Олександ� рович Звенигородський у 1463 – 1465 рр. займав важливу посаду московського намісника у Пскові, а помер у Володимирі у 1476 р.48 Ми переконані, що саме Олександр Федорович і був тим Олександром Звенигородським, який виїхав до Москви у 1408 р. Але чому перед ним з таким же титулом князя Звенигородсько� го згаданий Патрикій? Вважаємо, що логічна відповідь на це запитання може бути лише одна – на межі XIV�XV століть Олександр Федорович з якихось при� чин відступив (продав, обміняв?) Звенигород Олександру Патрикійовичу Ста� родубському, який і посадив тут свого сина Патрикія. У тому ж літописному повідомленні 1408 р. про еміграцію сіверських князів до Москви відразу після Патрикія та Олександра Звенигородських виступає кн. Федір Олександрович із Путивля. Як припускав М. С. Грушевський, він міг бути сином Олександра Патрикійовича, оскільки в сусідньому Рильську (в тексті оче� видна друкарська помилка – «в Путивлю») сидів син Патрикія Федір († 1399)49 . Цю ж версію цілком упевнено приймають польські дослідники Й. Пузина50 та С. Кучинський51 . Ми також не вбачаємо вагомих причин, щоб з нею не погодитися. Нарешті, у Любецькому синодику серед князів 2�ої половини XIV ст., всього через один запис після Патрикія Давидовича (Наримунтовича) Стародубського, поминається якийсь Василь Рильський. Р. В. Зотов щодо його походження при� пускав два варіанти: 1) Василь Рильський належав ще до старої сіверської ди� настії Ольговичів; 2) в синодику поминався Василь Іванович Шемячич, кн. Нов� город�Сіверський та Рильський († 1529), який походив з роду князів Московсь� ких.52 Однак з другою версією погодитися ми однозначно не можемо. По�перше, Василь Шемячич вважався насамперед князем Новгород�Сіверським; якби він і був внесений до синодика, то, напевне, саме з цим титулом. А головне, князі, які жили пізніше ніж у середині XV ст., у Любецькому синодику взагалі не поми� наються. Тим часом у польській історіографії Василь Рильський вважається нащадком Наримунта Гедиміновича. На думку Й. Пузини він, вірогідніше за все, був стар� шим сином Патрикія Наримунтовича Стародубського, і князював у Рильську перед своїм братом Федором Патрикійовичем († 1399)53 . С. Кучинський, не ви� ключаючи повністю такий варіант, вірогіднішим вважає дещо інший – що Василь володів Рильськом уже після Федора, будучи його молодшим братом або сином. Під час еміграції 1408 р. Василь Рильський, на відміну від своїх родичів, зберіг вірність Литовській державі; саме через це ані він, ані рильські бояри (подібно до бояр деяких інших сіверських міст) не згадуються в літописному повідомленні про цю еміграцію.54 Така версія є цілком вірогідною, зважаючи на те, що в Лю� Сіверянський літопис 9 бецькому синодику Василь Рильський записаний після Патрикія Давидовича� Наримунтовича, один з синів якого точно сидів у Рильську. Втім, за відсутності прямих вказівок джерел остаточно це питання вирішеним бути не може. Представники наступного покоління Наримунтовичів – правнуки Патрикія Наримунтовича, жодних зв’язків з Сіверщиною вже не мали. Старші сини Пат� рикія (Олександровича) Звенигородського залишились у Московській державі. Федір Патрикійович († 1426), який отримав вотчину по р. Хованці у Волоцько� му уїзді, став засновником роду князів Хованських. Юрій Патрикійович, завдя� ки шлюбу з дочкою вел. князя Василя Дмитровича, займав чи не найвище ста� новище при московському дворі, яке потім успадкували і його нащадки – князі Патрикієви, Булгакови, Щенятєви, Голіцини та Куракіни55 . Тоді як наймолод� ший з братів, Олександр Патрикійович, очевидно, не маючи особливих перс� пектив на московській службі, вирішив повернутися до ВКЛ, де отримав у во� лодіння м. Корець у східній Волині. Він помер у 1443 р., коли вел. кн. Свитри� гайло видав наказ боярам та земянам в околицях Корця, щоб вони служили його сину Василю так само, як і його батьку Олександру56 . Пізніше князі Ко� рецькі відігравали досить вагому роль в історії українських земель Речі Поспо� литої. 1. Русина О. В. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998. 2. Зотов Р. В. О Черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – СПб., 1892. – С. 28. 3. Wolff J. Rod Gedimina. – Krakow, 1886. – S. 17; Леонтович Ф. И. Очерки истории литовско� русского права // Журнал Министерства народного просвещения. – 1893. – Декабрь. – С. 274, прим. 2. 4. Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – М., 2000. – Т. III. – С. 345. 5. Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси. – М., 1970. – Т. I. – С. 92. 6. Антонович В. Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV века. – К., 1878. – Вып. 1. – С. 135; Зотов Р. В. О Черниговских князьях… – С. 128; Грушевський М. С. Історія України�Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 454, і т. д., вся історіографія XX ст. 7. ПСРЛ. – М., 2000. – Т. III. – С. 345. 8. ПСРЛ. – М., 2000 [Пг.�Л., 1915�1929]. – Т. IV. – Ч. 1. Новгородская четвёртая летопись. – С. 345, 347. 9. Rachunki dworu krуla Wіadysіawa Jagieііy i krуlowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Krakуw, 1896. – Т. XV. – S. 76. 10. ПСРЛ. – М., 2000. – Т. III. – С. 389. 11. ПСРЛ. – М., 2000 [Пг., 1922]. – Т. XV. – Вып. 1. Рогожский летописец. – Стб. 138. 12. Основні положення наведеної версії див.: Шабульдо Ф. М. Земли Юго�Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987. – С. 107, 111, 89. За нашою думкою, Чернігів та Новгород�Сіверський отримав все ж таки не Дмитро Ольгердович Старший, а його молодший брат Дмитро�Корибут. 13. Зотов Р. В. О Черниговских князьях… – С. 126. 14. Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny. – 1931. – № 5. – 107, 108. 15. Шабульдо Ф. М. Земли Юго�Западной Руси… – С. 89�90. 16. Хроника Быховца. – М., 1966. – С. 78. 17. Kuczynski S.�M. Ziemie czernihowsko�siewiorskie pod rzadami Litwy. – Warszawa, 1936. – S. 159, 178, 181. 18. Dlugosz J. Dziejow polskich ksiag dwanascie / Przeklad K. Mecherzynskiego. – Krakow, 1868. – T. III. – S. 472. 19. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II. / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Krakуw, 1891. – Т. XII. – S. 471. Зміст обох джерел практично співпадає, аж до точної дати угоди. 20. Daniіowicz I. Skarbie diplomatуw papiezkich, cesarskich, krolewskich, ksi№їкcych. – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 296. 21. Грушевський М. С. Історія України�Руси. – Т. IV. – С. 173, 474. 22. Kuczynski S.�M. Ziemie czernihowsko�siewiorskie pod rzadami Litwy. – S. 179. 23. ПСРЛ. – М., 2000. – Т. III. – С. 349. 24. Карамзин Н. М. История государства Российского. – СПб., 1842. – Кн. II. – Т. V. – Стб. 100, прим. 254. Очевидно, ця звістка запозичена з втраченого Троїцького літопису, оскільки в інших літописах вона відсутня. 10 Сіверянський літопис 25. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Crakoviae, 1882. – Т. VI. – S. 54; Daniіowicz I. Skarbiec diplomatуw… – Т. I. – S. 315, № 394. 26. Codex diplomaticus Lithuaniae, e codicibus manuscriptis, in archive secreto Regiomontano asservatis / Ed. E. Raczyсski. – Vratislaviae, 1845. – S. 256; Daniіowicz I. Skarbiec diplomatуw… – Т. I. – S. 315, № 395. 27. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – СПб., 1846. – Т. I. – С. 28�29, № 17, и Примечания, с. 8. 28. ПСРЛ. – М., 2004 [М.; Л., 1949]. – Т. XXV. Московский летописный свод конца XV века. – С. 231, 232. 29. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe. – S. 136, 150. 30. Dlugosz J. Dziejow polskich ksiag dwanascie. – Krakow, 1868. – T. III. – Ks. IX,X. – S. 536� 537. 31. Леонтович Ф. И. Очерки истории литовско�русского права // ЖМНП. – 1893. – Декабрь. – С. 280. 32. Kuczynski S.�M. Ziemie czernihowsko�siewiorskie pod rzadami Litwy. – S. 176. 33. Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmуdzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – Т. II. – S. 58. 34. ПСРЛ. – Т. IV. – Ч. 1. – С. 386; М., 2000 [СПб., 1897]. – Т. XI. – С. 174. У більшості інших літописів Федір Патрикійович помилково названий князем Волинським, оскільки до нього віднесено титул попереднього у переліку князя, Дмитра Даниловича (Волинського�Острозького); це добре видно з порівняння текстів. 35. ПСРЛ. – Т. XXV. – С. 237; у цьому виданні розділові знаки проставлено неправильно (давньоруські тексти їх не містили): кома, вочевидь, повинна стояти перед, а не після слів «ис Путимля». Можна зазначити, що в одному родоводі нащадків кн. Звенигородських, 1�ої половини XVI ст., це літописне повідомлення наведене у надзвичайно спотвореному вигляді: між іншим, тут Патрикій названий князем не Звенигородським, а Карачевським та Хотимським, а Олександр – Карачевським та Звенигородським. М. Є. Бичкова впевнено довела, що цей варіант, порівняно з літописним, жодних достовірних даних не містить; напр., названі у ньому московські бояри не могли жити у 1408 р. (див.: Бычкова М. Е. Состав класса феодалов в России в XVI в. – М., 1986. – С. 74, 40�41). 36. ПСРЛ. – СПб., 1856. – Т. VII. – С. 254; Родословная книга князей и дворян российских и выезжих… [Бархатная книга]. – М., 1787. – Ч. I. – С. 30�31. 37. Зотов Р. В. О Черниговских князьях… – С. 128; Грушевський М. С. Історія України�Руси. – Т. IV. – С. 454; Kuczynski S.�M. Ziemie czernihowsko�siewiorskie pod rzadami Litwy. – S. 178�179. 38. Древняя российская вивлиофика. – М., 1774. – Ч. 4. – С. 165. 39. Долгоруков П. Российская родословная книга. – СПб., 1854. – Ч. I. – С. 275�276. 40. Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny. – 1931. – № 5. – S. 107, 109. 41. ПСРЛ. – М., 2001. – Т. V. – Вып. 2. [Псковские летописи. – М., 1955. – Вып. 2]. – С. 121. 42. ПСРЛ. – СПб., 1856. – Т. VII. – С. 254; Родословная книга… – М., 1787. – Ч. I. – С. 30�31. 43. Wolff J. Rod Gedimina. – Krakow, 1886. – S. 18 (витяг з акта наведений у старій праці Окольського). 44. Зотов Р. В. О Черниговских князьях… – С. 126�127. 45. Грушевський М. С. Історія України�Руси. – Т. IV. – С. 455. 46. Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny. – 1931. – № 5. – 109. 47. Найдавніший родовід Звенигородських, 1�ї третини XVI ст., див. у кн.: Бычкова М. Е. Состав класса феодалов в России в XVI в. – М., 1986. – С. 74, 75. 48. ПСРЛ. – М., 2001. – Т. V. – Вып. 2. – С. 153, 162, 204. 49. Грушевський М. С. Історія України�Руси. – Т. IV. – С. 455. 50. Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny. – 1931. – № 5. – S. 109. 51. Kuczynski S.�M. Ziemie czernihowsko�siewiorskie pod rzadami Litwy. – S. 183. 52. Зотов Р. В. О Черниговских князьях… – С. 129�130. 53. Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny. – 1931. – № 9. – S. 193. 54. Kuczynski S.�M. Ziemie czernihowsko�siewiorskie pod rzadami Litwy. – S. 183. 55. Зимин А. А. Формирование боярской аристократии в России во второй половине XV – первой трети XVI в. – М., 1988. – С. 29�35. 56. Wolff J. Rod Gedimina. – Krakow, 1886. – S. 18 (тут Олександр помилково ототожнюється з його дідом, також Олександром Патрикієвичем, який нібито отримав Корець замість Стародуба). В статье исследуется генеалогия и деятельность северских Наримунтовичей Сіверянський літопис 11 – одной из ветвей литовско�русской династии Гедиминовичей, представители ко� торой в конце XIV – начале XV вв. владели несколькими удельными княжествами в Северской земле. Ключевые слова: Наримунтовичи, генеалогия, хронология, историография, Се� верская земля, княжества Стародубское, Рыльское, Звенигородское, Путивльское. The article deals with genealogy and activity of the seversky Narimuntoviches as one of branches of the Lithuanian�Russian dynasty of the Gediminoviches, representatives of which at the end XIV – beginning of XV centuries owned some specific principalities in the Seversky land. Keywords: the Narimuntoviches, genealogy, chronology, historiography, Severskaya land, Starodubskoe, Ryl’skoe, Zvenigorodskoe, Putivl’skoe principalities.

Сіверські князі Наримунтовичі

Репозитарії

Схожі ресурси