Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року

У статті аналізуються організаційні заходи російського самодержавства та Російської православної церкви у боротьбі з ухиленням від сповідання православ’я та поширенням розкольницьких та сектантських релігійних організацій на основі історико-юридичного аналізу комплексного нормативно-правового акта,...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Нагорний, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 2011
Назва видання:	Сiверянський лiтопис
Теми:	Розвідки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25885
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року / В. Нагорний // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 101-106. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-25885
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-258852013-02-13T03:21:59Z Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року Нагорний, В. Розвідки У статті аналізуються організаційні заходи російського самодержавства та Російської православної церкви у боротьбі з ухиленням від сповідання православ’я та поширенням розкольницьких та сектантських релігійних організацій на основі історико-юридичного аналізу комплексного нормативно-правового акта, що регулював суспільні відносини у духовній сфері Російської імперії. В статье анализируются организационные мероприятия русского самодержавия и Русской православной церкви в борьбе с уклонением от исповедания православия и распространением раскольнических и сектантских религиозных организаций на основе историко-юридического анализа комплексного нормативно-правового акта, который регулировал общественные отношения в духовной сфере Русской империи. In the article are analyse organise measures of Russian autocracy and Russian orthodox church at the struggle with indination from ortodox‘s hope disunities and sectarian religious organizations on the base of historical legal analyse complex normatively legal act, that responded social relations in the spiritual sphere of the Russian empire. 2011 Article Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року / В. Нагорний // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 101-106. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. XXXX-0055 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25885 27-788:930.85«19» uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки Розвідки
spellingShingle	Розвідки Розвідки Нагорний, В. Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року Сiверянський лiтопис
description	У статті аналізуються організаційні заходи російського самодержавства та Російської православної церкви у боротьбі з ухиленням від сповідання православ’я та поширенням розкольницьких та сектантських релігійних організацій на основі історико-юридичного аналізу комплексного нормативно-правового акта, що регулював суспільні відносини у духовній сфері Російської імперії.
format	Article
author	Нагорний, В.
author_facet	Нагорний, В.
author_sort	Нагорний, В.
title	Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року
title_short	Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року
title_full	Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року
title_fullStr	Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року
title_full_unstemmed	Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року
title_sort	охорона єдності російської православної церкви за «уставом духовных консисторий» від 27 березня 1841 року
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Розвідки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/25885
citation_txt	Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року / В. Нагорний // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 101-106. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.
series	Сiверянський лiтопис
work_keys_str_mv	AT nagornijv ohoronaêdnostírosíjsʹkoípravoslavnoícerkvizaustavomduhovnyhkonsistorijvíd27bereznâ1841roku
first_indexed	2025-07-03T05:27:26Z
last_indexed	2025-07-03T05:27:26Z
_version_	1836602304732594176
fulltext	Сіверянський літопис 101 УДК 27�788:930.85«19» Віталій Нагорний � ОХОРОНА ЄДНОСТІ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ЗА «УСТАВОМ ДУХОВНЫХ КОНСИСТОРИЙ» ВІД 27 БЕРЕЗНЯ 1841 РОКУ © Нагорний Віталій Віталійович – аспірант Полтавського національ� ного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. У статті аналізуються організаційні заходи російського самодержавства та Російської православної церкви у боротьбі з ухиленням від сповідання православ’я та поширенням розкольницьких та сектантських релігійних організацій на основі історико�юридичного аналізу комплексного нормативно�правового акта, що регу� лював суспільні відносини у духовній сфері Російської імперії. Ключові слова: розкол1 , консисторія, архіерей, ухилення від православ’я. Однією з малодосліджених сторінок української духовної історії залишається православне сектантство. Недостатньо розробленою проблемою на сучасному етапі є політика російського самодержавства щодо представників православного сек� тантства, заходи офіційної ортодоксальної православної церкви, спрямовані про� ти розкольників. Під час розробки проблеми користувалися перш за все нормативно�право� вими актами російського самодержавства. У правових нормах «Cвода уставов о предупреждении и присечении преступлений»2 , «Уложения о наказаниях уго� ловных и исправительных», «Устава Духовных Консисторий» закріплено сис� тему адміністративних та репресивних методів здійснення державної політики у Російській імперії щодо охорони офіційного православ’я від розколу. Були використані також наукові розвідки під редакцією Я.Івановського, де висвітле� но союз світської і церковної влади в охороні одного із трьох стовпів російсько� го самодержавства – Російської православної церкви, П.Іванова�Остославсько� го, який проаналізував на прикладі Херсонської консисторії значення духовних консисторій у духовному житті українського народу, А.Чернявського, І.Ісаєва, які досліджували склад релігійних злочинів. Проблема потребує ретельного на� укового аналізу. Духовна консисторія – це орган церковної влади, що перебував у розпоряд� женні керівника єпархії (єпископа, архієпископа або митрополита). До революції 1917 років функції Духовної консисторії у Російській імперії, до складу якої вхо� дила значна частина українських земель, були досить широкі. Ця організація була і секретаріатом, й архівом, і органом нагляду, контролюючим професійну діяльність священиків, а також служителів приходів без священницького сану. Консисторія підкорялася лише керівникові єпархії, Святійшому синоду і государеві імперато� рові Всеросійському як представникові вищої державної і духовної влади [1, c.12]. Важливою віхою в інституційному становленні цього церковно�державного органу став «Устав Духовных Консисторий» (далі Статут). Документ підписано 27 березня 1841 року Його Величністю та контрасигновано підписом голови Свя� тійшого синоду графом Протасовим [2, с.120]. Згідно зі статтею 1 цього нормативно�правового акта, Духовна консисторія – це присутсвенне місце3 , через яке під безпосереднім керівництвом єпархіального архіерея здійснюється управління і духовний суд у помісних межах православної 102 Сіверянський літопис церкви. Тобто Духовна консисторія була перш за все державним органом, який підпорядковувався духовній особі і діяв за територіальним принципом. Правова норма вказує на дві основні функції консисторії – управлінську та судову [3, с.12]. Досить важливою для розуміння правового статусу духовних консисторій є стаття 2 Статуту. Згідно з вказаною правовою нормою, духовні консисторії разом з єпархіальним архієреєм перебувають у виключній підвідомчості Святійшого синоду, і жоден інший орган державної влади не був уповноважениий впливати на діяльність чи визнавати нечинними постанови та розпорядження консисторій [3, с.13]. Указане положення свідчить про дуалістичне правове становище духов� них консисторій: з одного боку, вони були органом державної влади (принцип невідокремленості держави від церкви у Російській імперії), з іншого – норма� тивно�правовими актами забезпечувалася незалежність цього органу від органів світської влади та їх чиновників. Стаття 6 Статуту визначає територіальні межі діяльності консисторії – її владні функції поширювалися лише на межі єпархії [3, c.15]. Аналізований нами нормативно�правовий акт мав таку структуру: «Роздел І. Общия положения. Роздел ІІ. Епархиальное управление. Глава 1. Об охранении и распространении Православной Веры. Глава 2. О Богослужении. Глава 3. О благоустройстве и сооружении церквей. Глава 4. О Духовенстве. Глава 5. О приходах. Глава 6. О хозяйстве по местам Епархиального ведомства. Роздел ІІІ. Епархиальный суд Глава 1. О ведомстве Епархиального суда. Глава 2. О проступках и преступлениях лиц Духовного звания против должнос� ти, благочиния и благоповедения. Глава 3. О спорах между лицами Духовного звания, могущих возникать из пользования движимой и недвижимой церковной собственностью. Глава 4. О жалобах на Духовные лица в обидах и нарушении обязательств, и по просьбам о побуждении к оплате безспорных долгов. Глава 5. О браках незаконных. Глава 6. О прекращении и расторжении браков. Глава 7. Об удостоверении и действительности события браков и рождении от законного брака. Глава 8. О наложении церковной эпитимии. Раздел ІV. Устройство Консистории. Глава 1. О составе Консистории. Глава 2. О внешнем устройстве и времени присутствия в Консистории. Глава 3. О делопроизводстве в Консистории. Глава 4. О порядке сношений» [3]. Глави 5, 6, 7 вказують на досить специфічну функцію консисторій: у Російській імперії вони відігравали функцію сучасних органів реєстрації актів цивільного стану, засвідчуючи перелічені у вказаних главах юридичні факти. Аналізуючи зміст Статуту, приходимо до висновку, що він є комплексним за своєю структурою, на зразок сучасних кодифікованих нормативно�правових актів, адже регулював різні за своїм змістом суспільні відносини (переслідування роз� кольників та сектантів, питання соціально�економічного устрою церков, «служ� бові питання» щодо призначення священиків, складу та компетенції Духовного суду, визначав порядок відповідальності духовних осіб, процесуальні питання ведення справ у консисторії та ін.). Правові норми глави І розділу ІІ «Об охранении и распространении веры» спрямовані на забезпечення єдності Російської православної церкви (далі–РПЦ), проти поширення православного сектантства, яке на середину XIX століття стало Сіверянський літопис 103 помітним явищем суспільно�релігійного життя Російської імперії. На єпархіаль� них архієреїв покладався обов’язок слідкувати, «чтобы истины православной Церкви служителями ея и православними християнами исповедуемые былы во всей чистоте» [3, с.23–25]. Архієреї були зобов’язані доповідати про всі порушен� ня цієї правової норми у Святійший синод (ст.7 Уставу) [3, c.26]. Правова норма передбачала можливість ухилення від православ’я як простих мирян, так і (що вважалося найбільш небезпечним для авторитету держави та церкви) служителів РПЦ. Установлювався графік проповідей священнослужителів у недільні, святкові та релігійні дні у кафедральних соборах, адже проповіді як промови релігійно� настановчого змісту мали сприяти сталості кількості віруючих РПЦ і попереджу� вати відхід від офіційного православ’я в інші християнські конфесії. На єпархі� альне керівництво покладався обов’язок слідкувати за відкриттям при церквах училищ для навчання сільських дітей читання, письма, молитов і основ катехізи� су4 [3, c.29]. Згідно зі статтею 15 Статуту особливу увагу необхідно було звернути на вико� нання мирянами християнського обов’язку, йдеться про таїнства сповіді і причас� тя [3, c.32]. Згідно зі статтею 20 «Свода уставов о предупреждении и присечении преступлений» (т.14 Законов Российсской империи) православний зобов’язу� вався раз у рік причаститись і сповідатися [4, c.233]. У всіх приходських церквах велися сповідні розклади, які фіксували факт виконання кожним з мирян хрис� тиянського обов’язку і передавалися у консисторію [3, c.33]. На мирян покладав� ся обов’язок щорічно приводити на сповідь дітей, починаючи із семирічного віку. У разі невиконання цього християнського обов’язку передбачалася кримінальна відповідальність (стаття 22 «Свода уставов о предупреждении и присечении пре� ступлений» вид.1876 р.) [4, c.234]. Стаття 23 «Уставу Духовных Консисторий» та стаття 38 «Свода уставов о предупреждении и присечении преступлений» забороняли вихід з православної віри тим, хто народився в ній, і тим, хто її прийняв, навіть у іншу християнську конфесію, «ибо господствующая Православная Католическая Восточная Церковь имеет право в пределах государства убеждать иноверцев к принятию ее учения» [3, c.35; 4, c.235 ]. На законодавчому рівні закріплювалася домінуюча роль РПЦ у духовному житті Російської імперії та її виключне право на місіонерську діяльність у її межах. Для осіб, які ухилялися від сповідання православної віри або примушували дружину чи дітей своїх прийняти іншу віру, стаття 24 «Уставу Духовных Консис� торий» і стаття 40 «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» перед� бачали кримінальну відповідальність [3, c.36; 5, c.5, c.630]. Єпархіальне керівниц� тво повинно доповідати про всі ухилення від сповідування православ’я Святій� шому синоду [3, c.37]. Сповідування нехристиянських релігій (іудейства, магометанства, язичницт� ва) каралося за статтею 185 «Уложения о наказаниях уголовных и исправитель� ных», а іншої християнської віри – за статтями 187 та 207 [5, c.633]. Із особою, яка «постраждала» від такого «совращения», проводилася бесіда з метою повернення її у православ’я. Якщо такі бесіди були безуспішними, то, згідно зі статтею 582 «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», духовне керівництво зобов’язане було сповістити про такі випадки губернське правління чи прокура� туру окружного суду для формального слідства і засудження винуватого [5, c.635]. Правові норми визнавали верховенство і пріоритет церковної влади у процесі повернення відступника у православ’я. Недослідженим залишається такий аспект проблеми, як відповідальність за «ухилення від православ’я». Маємо справу з прогалиною у російському праві, адже з аналізу нормативно�правових актів не зрозуміло, нормами якої галузі пра� ва цей правовий інститут повинен регулюватися, не визначено склад злочину (чи склад адміністративного або релігійного проступку). Аналіз правових норм де� 104 Сіверянський літопис монструє нам їх конкуренцію на предмет регулювання інституту відповідальності за такий злочин (проступок). Проблеми виникають у правозастосуванні і визначенні ступеня суспільної не� безпечності (шкідливості) цього діяння. Непересічним є твердження присяжного повіреного Спасовича, який при розгляді однієї з подібних справ (справа Мали� новського) запропонував вважати «ухилення від православ’я» кримінально кара� ним діянням лише у тому разі, коли є суб’єкт злочину – «совратітель». Якщо він відсутній – це церковний проступок, і його слід розглядати як особистий хибний погляд людини�відступника, за який вона відсилається до духовного керівницт� ва. При цьому до такої людини застосовуються лише деякі заходи попередження і присікання злочинів. У всякому випадку пропонувалося відсилати таких людей до суду з особливою обережністю, щоб невинним людям не було причинено «на� прасной тревоги и разорения» [7, c.73]. З точки зору сучасної теорії кримінально� го права, такі твердження є абсурдними, адже різниця між злочином і проступком полягає у ступені суспільної небезпечності, в об’єктивній стороні вчинених діянь. Якщо російське законодавство визнавало склад злочину «ухилення від правосла� в’я», то при наявності «совратітєля» був би множинний суб’єкт вчинення злочину (совратітєль + відступник), адже і один, й інший ухилялися від сповідування православ’я, а отже, у їх діях є склад злочину. Світська влада не могла відмовитися від проведення слідства за вимогою ду� ховного керівництва, але кримінальне слідство не розпочиналося доти, доки цер� ковна влада не встановлювала ступеня суспільної небезпечності (шкідливості) проступку (таке право було надане лише їй). У такому випадку йшлося лише про поліцейське дізнання. Цей порядок мав бути застосований до всіх випадків, де мало місце розповсюдження вчень проти релігії і церкви. Кримінальний процес не розпочинався тому, що лише церковна влада визначала, чи є діяння кримінально караним. Закономірно виникає питання про належну компетентність представ� ників церковної влади у вирішенні цього питання, адже воно, без сумніву, вимагає наявності спеціальної юридичної освіти [8, c.2]. Виняток становили справи про поширення «єресей, які визнані законом особ� ливо шкідливими»5, і осіб, що стали їх членами, тобто релігійних організацій, у яких мало місце «свирепое изуверство и фанатическое посягательство на жизнь свою или других, или же с противонравственными гнусными действиями»6 . У цих справах кримінальне слідство мало розпочинатися без вимог духовного ке� рівництва [7, c.74]. На єпархіальне керівництво покладався обов’язок відвертати християн від усяких забобонів і забобонних обрядів, своїми повчаннями і настановами, неза� лежно від дій світської влади, припиняти такі вчинки віруючих. Якщо така пове� дінка справляла значний вплив на православних чи такі заходи проводилися у корисливих цілях, то єпархіальний архієрей повинен був сповістити про це на� чальника губернії, а в особливо небезпечних випадках – безпосередньо Святій� ший синод (статті 18�19 «Уставу Духовных Консисторий») [3, c.41�42]. Місцеві священики доповідали про стан розколу у своїх приходах єпархіаль� ному архієрею з описом своїх дій по відношенню до розкольників та охороні пра� вославних від поширення сектантських ідей. Єпархіальне керівництво разом із світською владою мало слідкувати, щоб авторитету церкви і релігії не було завда� но удару зовнішніми проявами єретичних дій (стаття 20 Уставу) [3, c.43]. Адмініст� ративне та кримінальне право того часу знало такий сучасний принцип, як прин� цип відповідальності лише за свої дії, як свідомі активні вольові вчинки людини. Стаття 21 нормативно�правового акта передбачала порядок вчинення дій світською та державною владою у разі переходу православного у розкольницьку чи сектантську релігійну організацію: 1. Місцеві священики повинні переконати сектанта чи розкольника у хибності його вчинку. У разі безрезультатності таких дій, ця бесіда проводилася єпархіаль� ним начальством, а при необхідності – особисто архієреєм. Повчальна розмова з Сіверянський літопис 105 такою людиною могла вестися у присутності єпархіального керівництва і началь� ника губернії [3, c.45]. Російське самодержавство і РПЦ надавали важливого значення боротьбі про� ти поширення сектантських ідей серед православних. 2. Людина, котра відмовлялася від сектантських поглядів, не підлягала юри� дичній відповідальності [3, c.46]. Заохочувальна правова норма давала можливість визначитися правопоруш� нику з варіантом поведінки й сприяла збереженню сталості кількості православ� них та повернення відступників у лоно РПЦ. 3. Людину, котра переконала правопорушника в ухиленні від сповідування православ’я, як і ту, що відступила за недієвості засобів морального впливу з боку духовних осіб, передавали світським властям. 4. Якщо виникала загроза виникнення нових сект чи нового розколу, або ж у разі відступу від православ’я значної кількості віруючих, про це негайно сповіща� лося Святійшому синоду (стаття 21 Статуту) [3, c.48]. Щоправда, не зовсім правильним, з точки зору юридичної техніки, є сформу� льоване законодавцем оціночне судження – «значна кількість віруючих». Того, хто бажав приєднатися до церкви, священик був зобов’язаний долучити до православ’я за церковним обрядом. Священик брав підписку з такої людини про перебування в православ’ї, робив запис про приєднання до метричної книги, а в «сумнівних випадках» питав дозволу в архієрея [3, c.49]. Знову прогалина у праві: що розуміти під поняттям «сумнівні випадки»? Припускаємо, що йшлося про нещирість дій відступника і про його прагнення сповідувати інше християн� ське вчення, такими діями уникнувши кримінальної відповідальності за ухилен� ня від православ’я. Ще одним заходом у боротьбі за єдність РПЦ став правовий інститут підписки про перебування у православ’ї. Про приєднаних з течій православного походження віруючих до РПЦ необхідно було щорічно подавати звіти до Святійшого синоду по формі №ІІІ (див. додаток А). А у випадку приєднання «значної кількості» віруючих повідомляти про це негайно. Отже, проаналізувавши проблему, приходимо до таких висновків: 1. На середину ХІХ століття, зважаючи на розповсюдження на теренах Ро� сійської імперії сектантських та розкольницьких релігійних організацій, єдність РПЦ була важливим об’єктом кримінально�правової охорони. 2. «Устав Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року став комплексним нормативно�правовим актом, що засвідчив інституалізацію державно�церковних органів – духовних консисторій, серед повноважень яких був контроль за єдністю РПЦ, їх компетенція поширювалася на межі єпархій. 3. «Устав Духовных Консисторий» передбачав порядок навернення осіб, що ухиляються від сповідання православ’я у РПЦ. Спочатку до правопорушника за� стосовувалися заходи морально�виховного впливу. У разі їх безрезультатності особа підлягала кримінальній відповідальності. 4. За «Уставом Духовных Консисторий» місцеві приходські священики слідку� вали за єдністю РПЦ, поширенням сектантських релігійних організацій, єретич� них ідей окремих осіб та вживали заходів щодо повернення в офіційне правосла� в’я православних сектантів. 5. Аналізований нормативно�правовий акт, як і нормативно�правові акти, що визначали відповідальність за релігійні злочини, мав ряд недоліків з точки зору юридичної техніки (невизначеність у регулюванні правового інституту відпові� дальності за «ухилення від православ’я», наявність оціночних суджень і т.д.), але засвідчив черговий крок у боротьбі російського самодержавства та РПЦ з поши� ренням сектантських та розкольницьких релігійних організацій. 1. Иванов�Остославский Павел. История и консистория / Павел Иванов�Остославский // Таврийский край. – 2007. – 25 января. – С.3�5. 2. Исаев И.А. История государства и права России. 3�е изд. / И.А.Исаев – М.: Высш. школа, 1996. – 340 с. 106 Сіверянський літопис 3. Устав Духовных Консисторий. – Спб.: Синодальная типография, 1843. – 190 с. 4. Cвод уставов о предупреждении и присечении преступлений // Полное собрание законов Российской империи. – Т.14. – СПб.: Изд. Академии наук, 1915. 5. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1845 г. // Полное собрание законов Российской империи. – СПб.: Изд. Академии наук, 1846. – Т.ХХ.– Отделение I. – С.628�644. 6. Шевченко В.М. Словник�довідник з релігієзнавства / В.М.Шевченко – К.: Наук. Думка, 2004. – 560 с. 7. Обозрение церковно�гражданских узаконений по духовному ведомству. С историч. примечаниями и приложениями / Сост. Я.Ивановский. – Спб., Синодальная типография, 1883. – 364 с. – С.73�78. 8. Чернявский А. Религиозные преступления (из лекций Н.С. Таганцева) / А.Чернявский – СПб.: Изд.Академии наук, 1905.– С.2. 1. Під «розколом» розуміємо у цьому дослідженні не лише таке суспільно�релігійне явище, як старообрядництво, а й релігійні течії православного походження (духобори, молокани, скопці тощо). 2. Назви нормативно�правових актів та їх складових частин вживаються за нормами сучасної російської орфографії. 3. У Російській імперії термін «присутственное место» використовувався для назви органів державного управління (зазвичай колегіальних) і часто використовувався у законодавстві для позначення державного органу загальної компетенції чи його приміщення. 4. Катехізис (від грецького – повчання, навчання) – у перші віки християнства – усні напучення, роз’яснення віри, з XVI століття – книга, в якій популярно, переважно у формі запитань і відповідей, роз’яснюється вчення християнської церкви [6, c.181]. 5. Цитуємо нормативно�правовий акт, термін «єресь» вживається у російському законодавстві в образливому значенні. Вважаємо правомірним використання терміну «секта». 6. До таких православних сект відносилися хлисти та скопці. Додаток А Форма №3 В статье анализируются организационные мероприятия русского самодержа� вия и Русской православной церкви в борьбе с уклонением от исповедания правосла� вия и распространением раскольнических и сектантских религиозных организаций на основе историко�юридического анализа комплексного нормативно�правового акта, который регулировал общественные отношения в духовной сфере Русской империи. In the article are analyse organise measures of Russian autocracy and Russian orthodox church at the struggle with indination from ortodox‘s hope disunities and sectarian religious organizations on the base of historical�legal analyse complex normatively legal act, that responded social relations in the spiritual sphere of the Russian empire.

Охорона єдності Російської православної церкви за «Уставом Духовных Консисторий» від 27 березня 1841 року

Репозитарії

Схожі ресурси