Від реституції – до спільного користування інформацією

The article highlights the measures taken by Belarusan archivists together with museum workers and librarians aimed at restitution of cultural values of Belorussia origin. The matter concerns, in particular, secondary information exchange (in the form of descriptive lists, information about the fond...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Шумейко, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2008
Назва видання:	Архіви України
Теми:	Архівна справа за кордоном
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26040
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Від реституції – до спільного користування інформацією / М. Шумейко // Архіви України. — 2008. — № 1-2. — С. 203-215. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-26040
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-260402011-08-30T00:37:26Z Від реституції – до спільного користування інформацією Шумейко, М. Архівна справа за кордоном The article highlights the measures taken by Belarusan archivists together with museum workers and librarians aimed at restitution of cultural values of Belorussia origin. The matter concerns, in particular, secondary information exchange (in the form of descriptive lists, information about the fonds structure and contents, reference books etc.) with specialized foreign archives, joint preparation of reference books on foreign archives fonds, documentary editions etc. 2008 Article Від реституції – до спільного користування інформацією / М. Шумейко // Архіви України. — 2008. — № 1-2. — С. 203-215. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. 0320-9466 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26040 uk Архіви України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Архівна справа за кордоном Архівна справа за кордоном
spellingShingle	Архівна справа за кордоном Архівна справа за кордоном Шумейко, М. Від реституції – до спільного користування інформацією Архіви України
description	The article highlights the measures taken by Belarusan archivists together with museum workers and librarians aimed at restitution of cultural values of Belorussia origin. The matter concerns, in particular, secondary information exchange (in the form of descriptive lists, information about the fonds structure and contents, reference books etc.) with specialized foreign archives, joint preparation of reference books on foreign archives fonds, documentary editions etc.
format	Article
author	Шумейко, М.
author_facet	Шумейко, М.
author_sort	Шумейко, М.
title	Від реституції – до спільного користування інформацією
title_short	Від реституції – до спільного користування інформацією
title_full	Від реституції – до спільного користування інформацією
title_fullStr	Від реституції – до спільного користування інформацією
title_full_unstemmed	Від реституції – до спільного користування інформацією
title_sort	від реституції – до спільного користування інформацією
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Архівна справа за кордоном
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26040
citation_txt	Від реституції – до спільного користування інформацією / М. Шумейко // Архіви України. — 2008. — № 1-2. — С. 203-215. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.
series	Архіви України
work_keys_str_mv	AT šumejkom vídrestitucíídospílʹnogokoristuvannâínformacíêû
first_indexed	2025-07-03T05:38:34Z
last_indexed	2025-07-03T05:38:34Z
_version_	1836603005146759168
fulltext	203АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ Міхаіл ШуМейко Від реституції – до спільного користуВання інфорМацією 28 листопада 2007 р. у Мінську, в Національному історичному архіві Білорусі (далі – НІАБ) відбувся обмін мікрофотокопіями документів між НІАБ і Головним архівом давніх актів (Варшава), в результаті якого біло- руський архів одержав 160 тис. кадрів мікроплівки з частини фамільного фонду кн. Радзивіллів, що зберігається у Варшаві, а в Польщу було наді- слано стільки ж кадрів фонду Бранського гродського суду (Підляшшя), який зберігається у Мінську. Ця подія привернула увагу громадськості Білорусі; друковані й елек- тронні ЗМІ детально інформували про неї своїх слухачів і читачів1. З огля- ду на неординарність цього заходу нами підготовлено цю статтю, одне із завдань якої – висловити деякі міркування, пов’язані з проблемами архів- ної реституції в сучасних умовах з урахуванням наявних інформаційних технологій, появи нових форм її вирішення тощо. Друге завдання, пере- буваючи в руслі реституційної проблеми, має суто конкретний характер, а саме: прослідкувати на прикладі Радзивіллівського архівного зібрання долю його білоруської частини в роки Другої світової війни та в повоєн- ний час. Відзначимо, що ми вже неодноразово зверталися до проблеми архівної реституції2. Зазначимо також, що в останні роки чимало зроблено у цьому напрямі й іншими дослідниками: зокрема, на історичному факультеті Бі- лоруського державного університету Т. Д. Гернович підготовлено канди- датську дисертацію про джерела з історії реституції білоруських архівів; нею ж опубліковано низку статей на цю тему в білоруських і українських архі вознавчих і археографічних періодичних та продовжуваних виданнях3. Особ ливо виділимо підготовлені з ініціативи, а також за участю білоруських архівістів міжнародні наукові конференції, присвячені проблемам архівної реституції та спільного використання спільної документальної спадщини, які, поза сумнівом, зробили суттєвий внесок у розроблення їхніх чис ленних аспектів (правових, моральних, інформаційно-технологічних та ін.)4. Однак, попри очевидні зрушення в даній проблематиці, вона продо- вжує лишатись актуальною і такою, що потребує до себе постійної уваги, що пояснюється, як наголосив керівник Федерального архівного агентства Росії В. П. Козлов, “гостротою проблеми, що приховується за нею, її враз- ливістю для суспільної свідомості і національної гідності, тісним зв’язком з політичними процесами сучасності”5. © Міхаіл Шумейко, 2008 АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ204 Окрім вищезазначених причин, вона тісно пов’язана з політикою, час- то стаючи її заручницею. Своєрідними символами архівної реституції ста- ли такі поняття, як “Смоленський партійний архів”, “Особливий архів у СРСР”, “Російський закордонний історичний архів у Празі”, нещодавно народжений вислів архівного лексикону “Архів Баха” та ін. За ними – долі переміщених архівних зібрань та спроби їх повернення у місця походжен- ня (в одних випадках), вирішення питань рівного доступу до них та вико- ристання в наукових й інших цілях (в інших). Остання обставина набуває в сучасних умовах особливого значення. Глобалізація, розвиток засобів комунікації, відсутні раніше технічні мож- ливості обміну інформацією надають проблемі архівної реституції іншо- го змісту й іншої спрямованості. Принципово важливим є зафіксоване в ст. 10 Міжнародного кодексу етики архівістів (1996 р.) поняття “світової документальної спадщини”. Положення про те, що “архівісти повинні сприяти забезпеченню збереженості та використанню світової докумен- тальної спадщини у співпраці одного з іншим та з представниками інших професій”, є дуже важливим у визначенні стратегічних напрямів діяльнос- ті національних (державних) архівних служб у справі виявлення й обліку пов’язаних походженням або відношенням з країнами цих служб архівних документів, що знаходяться за межами даних країн. Продовжуючи займа- тися розробленням цих напрямів, архівісти повинні вирішувати й більш глобальну проблему – зберігати сегмент світової документальної спадщи- ни, що знаходиться в їхньому віданні, та забезпечувати його доступність для світового співтовариства. Обговоренню саме цього завдання значною мірою була присвячена між народна наукова конференція “Програма ЮНЕСКО “Пам’ять світу”: діяль ність бібліотек, архівів, музеїв щодо збереження документальної спад щини”, що відбулася в Мінську наприкінці листопада – на почат- ку грудня 2006 р. Звертаючися до учасників конференції при її відкрит- ті, голова Національної комісії Республіки Білорусь у справах ЮНЕСКО В. Г. Счастний звернув увагу на актуалізацію в сучасних умовах питання про документальну спадщину, що опинилася внаслідок певних подій, часто трагічних, за кордоном. Він зазначив, що це стає приводом для серйозних міжнародних розбіжностей і навіть суперечок. Водночас він підкреслив, що “наявні міжнародні багатосторонні механізми можуть розглядатися лише як джерела рекомендацій, що можуть використовуватися для під- готовки двосторонніх документів як основа вирішення на міжнародному рівні питань, що стосуються передавання чи спільного використання куль- турних цінностей”6. Не можна не погодитися з його думкою про те, що міжнародні до- мовленості можуть виявитися цілком неефективними без заінтересованої участі в їхньому здійсненні музейних (від себе додамо – архівних, біблі- отечних) працівників, їхніх активних контактів, співробітництва у рамках міжнародних проектів тощо. Як відомо, у 1992 р. ЮНЕСКО заснувало програму “Пам’ять світу”. Приводом для цього стало усвідомлення світовим співтовариством необ- хідності забезпечення збереженості та доступу до документальної спадщи- 205АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ ни різних країн. В її рамках запроваджено реєстри документальної спад- щини трьох типів: міжнародного, регіонального і національного, до яких включають матеріали, що мають світове значення. До міжнародного реєст- ру включається вся документальна спадщина, що відповідає критеріям від- бору, затвердженим відповідними міжнародними структурами і схваленим генеральним директором ЮНЕСКО. “Реєстр “Пам’ять світу” покликаний спонукати держави до виявлення, обліку та забезпечення збереженості всі- єї документальної спадщини. До 2006 р. у реєстр включено 120 пам’яток документальної спадщини із 59-ти країн, у тому числі: колоніальні архіви (Бенін), Журнал Джейм- са Кука (Австралія), Архів династії Цінь (Китай), писемна спадщина Гете (Німеччина) та Шопена (Польща) та ін. Детальна інформація про поповнення цього й інших реєстрів містить- ся на сайті ЮНЕСКО www.unesco.org/webwold У 2004 р. було розроблено концепцію “Пам’ять Білорусі”. Нині цей проект державної програми узгоджується з відповідними міністерствами та відомствами країн. До конкретних проектів програми включено й про- ект “Архівні зібрання князів Радзивіллів”. Він, як пілотний проект між- народного співробітництва, був обговорений на згаданій вище науковій конференції і включений в її підсумковий документ. Як відомо, особовий архів кн. Радзивіллів розпорошено по сховищах Білорусі, Німеччини, Литви, Польщі, Росії, України, інших країн. Тому у віртуальній реконструкції даного документального зібрання однаково за- цікавлені представники цих (і не тільки!) країн. У рамках проекту щодо збереження документальної спадщини Радзивіллів передбачається випро- бувати механізм взаємодії на національному і міжнародному рівнях зі збе- реження документальної спадщини. Й обмін мікрофотокопіями, що від- бувся 28 листопада 2007 р., про який ішлося на початку цієї статті, як і попередня публікація білоруськими архівістами (у 7-му вип. збірника “Вяртанне”) опису “литовської частини” Несвізького архіву кн. Радзивіл- лів, слід розглядати як перші кроки в напрямі реалізації даного проекту. Далі, ґрунтуючись на документальних джерелах білоруських архівів, спробуємо простежити долю частини Радзивіллівського архіву, що зали- шилася в Білорусі, уникаючи при цьому повторення вже дослідженого нашими попередниками7 й акцентуючи головну увагу на “реституційних проблемах”, які виникли у минулому столітті у зв’язку з цим унікальним архівом, пов’язаним своїм походженням і відношенням з багатьма євро- пейськими країнами. Одна з перших спроб реальної (а не віртуальної) реконструкції роз’єднаного на початку ХХ ст. Несвізького архіву здійснювалася після подій 17 вересня 1939 р. в умовах, які можна назвати “природньою рес- титуцією” насильницьки розділеного на початку 1920-х рр. національного архівного фонду Білорусі. Ця спроба не могла бути успішною, враховую- чи наявну тоді доволі складну міжнародну ситуацію, обумовлену нападом фашистської Німеччини на Польщу. 5 липня 1940 р. бюро ЦК КП(б)Б прийняло рішення про передання “економічної частини” архіву кн. Радзивіллів, що зберігалася в Несвізь- АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ206 кому замку, так само як і бібліотеки, в Академію наук БРСР8. Проте це рішення вищого партійного органу республіки через бездіяльність створе- ної для його реалізації комісії не виконувалося. І тоді 3 січня 1941 р. бюро ЦК КП(б)Б знову заслухало питання “про передання майна і цінностей ко- лишнього замку Радзивілла”, створивши для цього нову комісію у складі начальника Управління у справах мистецтв при РНК БРСР (він же очолю- вав оргінструкторський відділ ЦК КП(б)Б) А. Б. Озірського, заст. нарко- ма торгівлі Д. Л. Геліна, віце-президента АН БРСР С. М. Ліпатова та ін. Комісії доручалося в тижневий строк подати свої пропозиції про розподіл майна і цінностей, керуючись при цьому попереднім рішенням у частині, що торкалася архіву та бібліотеки. До початку березня 1941 р. архів перевезли з Несвіжа і приєднали до вивезеного ще в жовтні 1939 р. із Вільно архіву, що склав Історичний ар- хів при АН БРСР9. Про це повідомляв згаданий вище С. М. Ліпатов у до- повідній записці від 11 березня 1941 р., надісланій до ЦК КП(б)Б і РНК БРСР10. Цей документ, на наш погляд, становить інтерес у двох аспектах: ін- формаційному (автор записки, покликаючись на виявлений “Очерк Не- свижского архива”, підготовлений у 1935 р. його архіваріусом Б. Туган- Таурогінським11, ознайомлює з початковою структурою архіву, коротко характеризує його обидві частини) та реституційному. Зупинимося деталь- ніше на останньому. Відзначивши на початку записки факт переміщення архіву з Несві- жа до Мінська (60 т, що склало близько 100 погонних метрів стелажів), С. М. Ліпатов далі, спираючись на відомості “Очерка” Б. Туган-Тау ро гін- ського, підкреслює, що найважливіша його частина (20 розділів з 30-ти згідно з систематизацією польського архіваріуса), “яка є складовою части- ною Несвізького архіву, продовжує знаходитись у Варшаві на Маршалків- ській вул., № 113-2, куди вивезли білополяки з Мінська під час польсько- радянської війни”12. А завершував записку висновок, що був, на наш погляд, зразком по- літичної еквілібристики, до якої змушені були вдаватись у тому дуже не- зрозумілому, навіть для таких учених мужів, як віце-президент Академії наук, міжнародному політичному становищі, яке існувало починаючи з серпня 1939 р. у СРСР: “Виходячи з того, що матеріали Несвізького архі- ву є архівними документами колишніх установ на території БРСР, Литов- ської РСР, Української РСР, – це означає – СРСР, і що ці архівні матеріа- ли висвітлюють історію білоруського, литовського і українського народу13, вважаємо, що всі матеріали Несвізького архіву, вивезені білополяками у Варшаву, належать і повинні бути віддані народам СРСР. Тому Академія наук БРСР просить КП(б)Б і РНК БРСР про вжиття відповідних заходів задля повернення з Варшави матеріалів Несвізького архіву”14. Лишаючи осторонь ігнорування автором записки приватного характе- ру документів, що складають це архівне зібрання (воно, як відомо, підпа- дало під дію відповідних актів про націоналізацію, прийнятих Народними Зборами Західної Білорусі), відмітимо цілковиту невизначеність у позна- ченні форм організації “відповідних заходів для повернення із Варшави… 207АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ архіву”. С. М. Ліпатов оминає питання про те, до кого мають звертати- ся вищий партійний орган та уряд Білорусі задля повернення з Варшави, перетвореної нацистами на центр “генерал-губернаторства”, Несвізького архіву, що знаходився там. Вважаю, що, усвідомлюючи делікатність си- туації, партійне і державне керівництво республіки навряд чи “дали хід” записці, зробивши її виключно набутком архіву. Несвізький архів, що зберігався напередодні та в перші роки війни й окупації Мінська нацистами у складі Історичного архіву при Академії наук Білорусі, зазнав на собі всієї мінливості долі, що є неминучим у подібного роду ситуаціях. Викинутий окупантами на вулицю, архів потім було зібра- но і повернено колишніми співробітниками Академії в її будівлю, а згодом упорядкувано, наскільки це було можливо в умовах війни, польським архі- вістом Вацлавом Гізберт-Студницьким, який приїхав із Варшави15. Складений Студницьким за дорученням німецьких архівних властей реферат про Несвізький архів (його рукописний примірник знаходиться у справі фонду 694 (Радзивілли, князі) НІАБ)16, а також діловодні документи Мінського історичного архіву періоду окупації дають уявлення про його долю в роки війни. У рефераті повідомляється, що Несвізький архів “з квітня цього року [тобто 1943. – М. Ш.] упорядковується автором цього реферату” і що розміщено його у Державному архіві, в Побернардинсько- му монастирі”17. План евакуації Мінського історичного архіву, підготовлений його ар- хіваріусом В. К. Новаковським 1 березня 1944 р., конкретизує відомості реферату Студницького. Відзначаючи відсутність спеціального приміщен- ня для зберігання Несвізького архіву (“перебуває в безладі на горищі і під костьолом” Побернардинського монастиря), В. К. Новаковський вважає його не окремим архівом, а лише одним з фондів Мінського історичного архіву, оскільки “більша частина володінь князя Радзивілла знаходилась у межах колишньої Мінської губ.”18. Враховуючи неодноразові перебазу- вання архіву з одного місця в інше, його “певну бездоглядність” і, як на- слідок, – загибель приблизно чверті актів, В. К. Новаковський пропонує включити вцілілі документи у другу чергу для евакуації, “оскільки акти першої черги Історичного архіву мають більше значення, ніж радзивіллів- ські”. На його думку, для їхнього відвантаження знадобляться три вагони. Далі мінський архіваріус дорікає своєму польському колезі в бездіяльності у частині впорядкування документів Несвізького архіву: “Як це не дивно, хоч уже минуло два роки з часу відправлення Віленського архіву, але все ще не всі акти відіслано. Невелика частина віленських актів, перемішаних з радзивіллівськими, знаходиться в будинку Історичного архіву, хоч я й просив п. Студницького кілька разів упорядкувати радзивіллівські акти і для них виділив кімнату з тим, щоб їх можна було скласти з толком. А при складанні можна буде остаточно відібрати віленські акти, але досі ним нічого не зроблено; після останнього відправлення віленських актів радзи- віллівські акти дуже пошарпані, необхідно їх терміново підібрати, оскіль- ки, знаходячись у проході, вони будуть заважати у випадку евакуації”19. Згідно з відомостями діловодних документів радянських архівних ор- ганів, що спирались, у свою чергу, і на вказаний вище план евакуації, а АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ208 також свідченнями осіб, які працювали в період окупації в Державному архіві Мінської області, було встановлено, що “в червні 1944 р. вивезено до міста Опава (Троппау) 3 вагони документальних матеріалів архіву кня- зів Радзивілл. Вивезення документів здійснював професор Студницький за наполяганням княгині Радзивілл, яка проживала в той час у м. Троп- пау”20. Ці дані посередньо підтверджуються й рефератом Студницького, хоч у ньому відсутні найцікавіші щодо встановлення маршруту переміщення Несвізького архіву розділи, а саме: “5. Небезпека відправлення Радзивіл- лівського архіву до Німеччини. 6. Направлення Радзивіллівського архіву до Чехословаччини. 7. Як я потрапив до Радуні”. А останнім місцем перебування “мінської” частини Несвізького архіву поза Білоруссю стала Рига. Саме звідси на початку травня 1946 р. були передані, як зазначається у відповідному документі, поряд з іншими такі фонди: 5. Архів князів Радзивіллів; 6. Архів князів Вітгенштейн21. Архівні документи білоруського походження продовжували надходити до республіки впродовж першого повоєнного десятиріччя й із Німеччини. Це було обумовлено пошуками й ідентифікацією культурних цінностей, вивезених нацистами з окупованих територій Союзу РСР, які здійснюва- лися Радянською військовою адміністрацією в Німеччині (РВАН). Що- правда, в цей період з Німеччини подеколи вивозилися й архіви, свого часу захоплені нацистами на окупованих територіях Франції, Бельгії, Гол- ландії (вони, як відомо, скали так званий Особливий архів СРСР, що про- існував закритим майже півстоліття), а також інші архівні зібрання, що не входили до складу переміщених архівів. Підтвердженням останнього може слугувати приклад із документальними матеріалами, виявленими РВАН у Пруському королівському архіві, що стосувалися Радзивіллів і Собеських. Їх було передано в розпорядження ГАУ МВС СРСР. Про це заступник начальника останнього С. Кузьмін інформував 8 жовтня 1948 р. керівника архівної служби Білорусі А. Азарова, одночасно висловлюючи думку про доцільність передання цих матеріалів на зберігання до філіалу ЦДІА БРСР у м. Гродно. До листа С. Кузьміна додавались описи цих матеріалів на семи аркушах22. Зміст листа-відповіді з Мінська від 29 жовтня 1948 р. роз’ясняє долю частини Радзивіллівського архіву, що знаходилася перед війною в АН БРСР і була вивезена, як уже зазначалося вище, в червні 1944 р. до Троп- пау (“У 1946 р. частина документів (понад два вагони) повернута з Віль- нюса23 до Мінська і передана на зберігання в Держархів Мінської області, оскільки фамільний фонд Радзивіллів в основному утворився на території колишньої Мінської губернії”) і повідомляє думку білоруського архівного керівництва щодо виявлених у Пруському королівському архіві докумен- тів (“Вважаємо за доцільне залишити фонд Радзивіллів у Мінську, при- єднавши до нього те, що в Пруссії знайдено, а фонд Собеських передати у Гродно”)24. 17 листопада того ж року описи матеріалів Радзивіллів і Собеських були повернуті в Москву на вимогу начальника відділу комплектування ГАУ МВС СРСР капітана Голубцова. Однак, очевидно, перед цим з них 209АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ були зняті рукописні копії, що нині зберігаються у справі фонду 694 (Радзи- вілли, князі), т. 125. У 1949 р. матеріали Радзивіллів і Собеських надійшли в Держархів Мінської області, де у той час зберігався фонд Радзивіллів, у неопрацьованому вигляді, тому їхню кількість було визначено приблизно. (По опису значилося близько 100 тек документів Радзивіллів і більш як 200 тек Собеських). У 1962 р. після науково-технічного опрацювання було сформовано 418 справ із документів Радзивіллів і Собеських, що раніше знаходилися в теках. Радзивіллівські матеріали склали опис 8 фонду 694 (Радзивілли, князі). Стосовно ж документів Собеських, то, враховуючи їхнє походження (вони не мали відношення до Білорусі), було вирішено створити з них суміжний з Радзивіллівським фонд (№ 695), у складі якого й зберігати ці матеріали, не зазначаючи їх в облікових документах і не ви- даючи дослідникам. У 1947 р. цей фонд було ліквідовано як самостійний, а його матеріали включено у Радзивіллівський у складі опису 12. Викликає інтерес і ще одна історія, пов’язана з Радзивіллівським архі- вом. Вона мала місце наприкінці 1950-х – у 1960-ті роки, коли відбувався обмін архівними матеріалами з урахуванням їхнього походження між Бі- лоруссю й Литвою. 14 березня 1959 р. у Вільнюсі відбулася нарада щодо взаємного обміну документальними матеріалами між державними архівами Литви і Білорусі. Литовську сторону на ній представляли начальник Архівного відділу МВС Литви Є. А. Розаускас, директор ЦДІА Литовської РСР Д. П. Бутенас та ін. Від Білорусі на нараді були присутні заступник начальника Архівного управління МВС Білоруської РСР В. І. Гурський, начальник відділу комп- лектування Архівного управління Т. А. Трухіна. Загальносоюзне архівне відомство представляли його відповідальні працівники Л. Л. Смоктунович і В. В. Цаплін. Як свідчить протокол наради, на ній були розглянуті претензії Архів- ного управління Білоруської РСР на частину документальних матеріалів колекції Муравйова26, а також взаємні претензії на документальні матеріа- ли Радзивіллівського архіву, що зберігалися в обох республіках, та ін. Заслуговують на увагу підходи литовських і білоруських архівістів до вирішення питання про долю цих двох архівних зібрань. Відразу ж відзна- чимо, що вироблені комісією проекти висновків по Муравйовській колекції і Радзивіллівському архіву не задовольнили сторони. Д. П. Бутенас утри- мався від підписання висновків у тій їх частині, де зазначалося: “1. Роз- фондувати колекцію “Архів Музею графа М. Н. Муравйова”; 2. Фонди і частини фондів усіх установ, що діяли на території, яка ввійшла до складу Білоруської РСР, передати у відповідні держархіви БРСР; 3. Фонди і час- тини фондів усіх цивільних і тимчасових військових установ (Тимчасо- вого польового аудиторіату, військових начальників та ін.), що діяли на території, яка увійшла до складу Литовської РСР, залишити на подальше зберігання в ЦДІА Литовської РСР; 4. Матеріали штабу Віленського вій- ськового округу підлягають переданню до ЦДВІА СРСР у м. Москві, од- нак, враховуючи ту обставину, що вони вкрай необхідні для вивчення іс- торії литовського народу, залишити їх тимчасово в ЦДІА Литовської РСР. Строки зберігання вказаних матеріалів у ЦДІА Литовської РСР погодити з ГАУ МВС СРСР”27. АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ210 Заперечення і поправки з боку В. І. Гурського і Т. А. Трухіної ви- кликало формулювання проекту висновку по Радзивіллівському архіву, на якому наполягали литовські архівісти: “Беручи до уваги, що комплекс документальних матеріалів, відомий під назвою “Фонд Радзивіллів”, ста- новить колекцію, аналогічну колекції “Архів Музею графа М. Н. Мурав- йова”, вивчити питання, пов’язані з доцільністю розфондування цього комплексу…”28. Вони вважали (і цілком справедливо, на наш погляд!), не- правильним твердити без належного вивчення матеріалів, що фамільний фонд Радзивіллів є колекцією, аналогічною Муравйовській, а, з огляду на це, – таким, що може бути розформованим. Тим не менш, на нараді було прийнято рішення передати з держархі- вів Литви до держархівів Білорусі документи білоруського походження: із ЦДІА Литви – 622 справи, із ЦДА Литовської РСР – 937 справ, у т. ч. 274 справи Білоруського музею ім. І. Луцкевича, з Держархіву м. Каунаса – 39 справ. Водночас із Білорусі до Литви мали бути передані: із ЦДАЖР БРСР – 13 справ, із ЦДІА БРСР – фонди правління Віленського учбово- го округу (52 спр.), Віленського округу шляхів сполучення (2826 спр.), з філіалу ЦДІА БРСР у м. Гродно – 197 спр., з Держархіву Молодеч- ненської області – фонди віленських окружного земельного управління за 1920–1933 рр. (7969 спр.), воєводського управління за 1920–1939 рр. (6313 спр.), з Держархіву Мінської області – фонди Віленського цензур- ного комітету за 1806–1865 рр. (252 спр.) та інші цензурні фонди (всього – 731 спр.)29. Водночас учасники наради визначили фонди, які потребували вивчен- ня на предмет їхнього передання до Білорусі з Литви і навпаки. До першої категорії ввійшли – інвентарі, люстрації та інші акти по Гродненській гу- бернії за 1623–1799 рр. (208 спр.), фонд Попечителя Білоруського учбового округу за 1829–1832 рр. (1404 спр.), що зберігалися в ЦДІА Литви, а також фонди ЦДА Литовської РСР – Ради Міністрів БНР (71 спр.), Білоруської гімназії у Вільно (132 спр.), Білоруського національного комітету у Вільно за 1919–1938 рр. (55 спр.), Центральної білоруської ради Віленської і Грод- ненської областей за 1917–1927 рр. (13 спр.), Білоруського студентського союзу при університеті Ст. Баторія за 1920–1939 рр. (58 спр.) та ін. Другу категорію склали такі фонди ЦДІА БРСР: “русских каденций” Скарбового трибуналу за 1661–1682 рр. (6 спр.), Головного литовського трибуналу (12 спр.) та ін. Як побачимо далі, частину цих фондів було пе- реміщено в 1960 р., інші ж, як і раніше, залишаються там, де вони знахо- дилися в 1950-ті роки і, цілком зрозуміло, з урахуванням зміни політичної ситуації вже ніколи не будуть повернуті в місця їхнього походження (в одних випадках) чи передані як жест доброї волі у зв’язку з їх належністю Білорусі (в інших випадках). Що стосується спірних питань, пов’язаних з визначенням фондової приналежності щодо Радзивіллівського архіву, то дискусії по них були продовжені наступного року, після вивчення фонду литовськими архівіс- тами. Із 6 по 23 червня 1960 р. наукові співробітники ЦДІА Литовської РСР Г. К. Орда і Р. І. Фіркович ознайомлювались зі складом та структурою фонду 694 (Радзивілли, князі) Держархіву Мінської області і за підсумка- 211АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ ми своєї роботи склали протокол, головний висновок якого зводився до такого: “Групу матеріалів під назвою “Радзивілли, князі” не можна вважа- ти єдиним фондом, оскільки: а) вони охоплюють здебільшого документа- цію чотирьох окремих ординацій: Несвізької, Клецької, Давидгрудецької (sic! – М. Ш.) і Слуцької, які з 1586 р. ніколи не були об’єднані в єдине володіння і переважно належали різним лініям роду Радзивіллів. Ордина- ції є, по суті, різними фондами як установи певного характеру, створені на основі договорів між Радзивіллами… ; б) групи матеріалів родів Кишків, Завишів, Огінських, Лемінгів, Собеських, Вишневецьких, Сапєгів, Зіберг- Плятерів і Вітгенштейнів за своїм характером і походженням відрізняють- ся від матеріалів ординацій. Отже … вказані групи сімейних матеріалів нарівні з ординаціями можна визначити як окремі фонди…”30. Пов’язуючи структуру Несвізького архіву з питанням про його матері- али, що належали до профілю Литовської РСР, литовські архівісти вважа- ли, що до останніх слід віднести фонд кн. Вітгенштейнів (близько 3 тис. справ), матеріали по Біржанському князівству (близько 425 справ), 5 справ “фонду Огінських” та деякі інші. Цілком зрозуміло, такий висновок литовських архівістів не міг не ви- кликати відповідної реакції з боку їхніх білоруських колег. 25 липня 1960 р. на адресу ГАУ при Раді Міністрів СРСР були надіслані копії протоколу Г. К. Орди і Р. І. Фіркович, а також 9-сторінковий “Висновок про фондову і профільну належність документальних матеріалів колишнього Несвізь- кого архіву князів Радзивіллів” (підписано Т. А. Трухіною, начальником відділу дореволюційних фондів Держархіву Мінської області Т. Є. Леон- тьєвою і погоджено з А. І. Азаровим, завідувачем Архівного відділу при Мінському облвиконкомі Ф. М. Кругловим і начальником Держархіву Мін- ської області І. В. Рощіним). Автори останнього, спираючись на відповідні нормативно-методичні документи з науково-технічного опрацювання фон- дів особового походження, категорично не погоджувались з висновками литовських архівістів, які пропонували, по суті, роздробити родовий фонд, що природно склався. Головний висновок документа: “Претензії архівістів Литви на документальні матеріали зі складу фонду Радзивіллів, що нібито належать до профілю держархівів Литовської РСР, є необґрунтованими”31. Як виняток, автори висновку допускали передавання в Литву кількох бір- жанських справ, указаних литовськими архівістами. Наостанок білоруські архівісти інформували загальносоюзне архівне керівництво про те, що ними звернуто увагу литовських колег на необхід- ність, враховуючи наявність частини матеріалів фамільного архіву Радзи- віллів у Головному архіві давніх актів у Варшаві, поставити питання про передання цих матеріалів до держархівів Радянського Союзу або мікро- фільмування їх (виділено мною. – М. Ш.). “При цьому слід мати на увазі, – зазначали вони, – що Варшавський архів Радзивіллів утворився в 20–30-х роках ХХ ст. у зв’язку з переміщенням до Варшави Радзивіллами значної за обсягом і найціннішої за змістом частини свого архіву із Несвіжа”32. Отже, ці побажання-пропозиції майже п’ятдесятилітньої давнини, що виходили від білоруських архівістів, вдалося реалізувати, хоч і у формі повернення мікрофотокопій, лише сьогодні. АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ212 Щоправда, заради справедливості слід відзначити, що ще в 1966 р. ЦДІА Литовської РСР одержав від ЦДАЖР СРСР мікрофотокопії доку- ментів 25-го розділу (за систематизацією Б. Туган-Таурогінського) вар- шавської частини Несвізького архіву кн. Радзивіллів і через рік поділився дублікатами з них зі своїми мінськими колегами33. Наприкінці зазначимо, що відразу ж після 28 листопада 2007 р., коли відбувся обмін мікрофотокопіями, про який ішлося на початку статті, її автор зустрівся з керівниками трьох провідних архівних установ Біло- русі – НІАБ, НАРБ і БДАМЛМ – А. К. Голубович, В. Д. Селеменевим і А. В. Запартико з метою вислухати їхню думку щодо перспектив та форм організації роботи з виявлення документів профілю їхніх архівів, що зна- ходяться за межами країни (ширше – зарубіжної архівної білорусіки). Усі директори архівів однозначно висловилися за необхідність налагоджен- ня активнішого обміну вторинною інформацією (у формі описів, оглядів фондів, путівників та ін.) з профільними зарубіжними архівами. Сучасні автоматизовані архівні технології, включаючи й Інтернет-ресурси, відкри- вають можливість робити це значно економніше й оперативніше, ніж ра- ніше. Перспективною є також підготовка спільних довідкових видань по фондах зарубіжних архівів, що є важливими для Білорусі. Така робота вже ведеться НАРБ спільно з РДАСПІ (Москва) та РДІА (С.-Петербург): готу- ються довідники видового характеру (за постановами ДКО СРСР, що сто- суються Білорусі), тематичного (за документами Білоруського това риства в Петрограді з надання допомоги постраждалим від війни) та ін. Публікація (електронна чи традиційна) описів справ найбільш важли- вих фондів, що зберігаються в білоруських архівах і становлять інтерес не тільки для білоруського, а й зарубіжного користувача, є також ефективною формою в плані обміну вторинною інформацією. Досвід такої роботи вже є, про що свідчить видана 2007 р. перша частина опису фонду ЦК КПБ за 1918–1941 рр., що зберігається в НАРБ. Її редактори й укладачі небез- підставно вважають, що наявні в ній розділи про діяльність у 1920-ті рр. в структурі вищого партійного органу Білорусі Польського, Литовського, Латвійського бюро, не можуть не зацікавити архівістів цих країн і викли- кати еквівалентного обміну інформацією, що цікавить білоруську сторону. Не слід відмовлятися, вважають керівники архівних установ, і від об- мінів традиційними переліками виявлених профільних документів, форму- ючи з них автоматизовані бази даних, доступні не тільки для внутрішнього користування співробітників архівів, а й для дослідників, які працюють в їхніх читальних залах. Формою співробітництва в галузі обміну інформа- цією, що добре зарекомендувала себе, залишається підготовка спільних із зарубіжними архівістами документальних видань (така практика широко застосовується НАРБ), у ході якої в небілоруських архівах виявляють чис- ленні документи, які можуть у формі мікрокопій (ксерокопій, цифрових копій) передаватися до архівів Білорусі. Доволі ефективними можуть бути і двосторонні угоди (на рівні дер- жавних архівних служб чи конкретних архівів) з метою виявлення кожною зі сторін відповідних документів. Так, українські архівісти запропонували своїм білоруським колегам виявляти у своїх сховищах архівну україніку; в той же час вони готові виявляти в себе архівну білорусіку. 213АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ І, нарешті, останнє. Поділяючи думку про непродуктивність викорис- тання лозунгової тактики типу “повернути з-за кордону білоруські архіви!”, архівісти Білорусі спільно з музейними, бібліотечними працівниками, од- нак, докладають зусиль у напрямі повернення на батьківщину культурних цінностей білоруського походження. Ця робота, як і вирішення питань про включення пам’яток білоруської культури, що знаходяться за кордоном, до всесвітнього культурного та наукового обігу шляхом їх спільного ви- користання, є дуже важливою. Документальна спадщина, як одна зі складових культурних цінностей, покликана стати предметом плідної співпраці з її вивчення, збереження і спільного використання представниками всіх зацікавлених сторін. 1 Див. напр.: Селицкая Л. 160 тысяч кадров о Радзивиллах // Советская Бело- руссия. – 2007. – 29 ноября. 2 Див., напр..: Шумейко М. Ф. Собрать рассеянное: О реституции белорусских архивов в прошлом и настоящем. – Мн., 1997; Шумейка М. Гісторыка-прававыя і маральна-этычныя аспекты рэстытуцыі ў адносінах да беларускіх архіваў // Архивы и делопроизводство. – 2000. – № 4. – С. 91–100; № 5. – С. 121–129; Шумейко М. Проблемы реституции архивов на Первом съезде исследователей белорусской ар- хеологии и археографии // Архивы и делопроизводство. – 2006. – № 1. – С. 93–99; Шумейко М. О реституции и совместном использовании архивных материалов (фрагменты из истории белорусских архивов) // Архивы и делопроизводство. – 2006. – № 4. – С. 78–85. 3 Гярновіч Т. Д. Беларуския архівы пад час Другой сусветнай вайны: да пытання пошукаў і рэстытуцыі // Архивы и делопроизводство. – 2005. – № 5. – С. 105–108; Її ж. Рэстытуцыя польскіх архіўных каштоўнасцей з БССР у 1920– 1960-я гг. // Белорусскі археаграфічны штогоднік. – Мн., 2006. – Вып. 7. – С. 21– 35; Її ж. Проблема архівної реституції в сучасному національному законодавстві (Порівняльний аналіз національних традицій Білорусі, Росії, України та Польщі) // Архіви України. – 2007. – № 1–3. – С. 86–94. 4 Замежная архыўная Беларусіка. Матэрыялы міжнароднай навуковай канфе- рэнцыі 25–26 красавіка 1996 г. – Мн., 1998; Рэстытуцыя культурних каштоўнасцей: праблемы вяртання і сумеснага выкарыстання (юрыдычныя, навуковыя і маральныя аспекты). Матэрыялы Міжнароднай навуковай канферэнцыі, якая адбылася ў Мін- ску пад эгідой ЮНЕСКО 19–20 чэрвеня 1997 г. / Вяртанне – 4. – Мн., 1997; Про- грамма ЮНЕСКО “Память мира”: деятельность библиотек, архивов, музеев по сохранению документального наследия. Материалы международной научной кон- ференции (Минск, 30 ноября – 1, 2 декабря 2006 г.). – Мн., 2007 та ін. 5 Козлов В. П. Архивы Росси в зеркале средств массовой информации 90-х годов ХХ века. – М., 2003. – С. 80. 6 Програма ЮНЕСКО “Память мира”… С. 10–11. 7 Див.: Леонтьева Т. Е. Несвижский архив князей Радзивиллов (Обзор доку- ментальных материалов) // Научно-информационный бюлетень Архивного управ- ления при Совете министров БССР. – 1961. – № 2 (9). – С. 12–25; Smolenska B., Zielinska T. Archiwa prywatne w Archiwum Glownym w Warszawie (Archiwa magnackie) // Archeion. – 1962. – Т. 38. – S. 187–193; Zielinska T. Archiwa Radziwillow I ich tworcy // Archeion. – 1978. – Т. 66. – S. 105–130; Ульяновський В. “Русское дело в Северо-Западном крае” через призму історії магнатських архівів Сапег та АРХІВНА СПРАВА ЗА РУБЕЖЕМ214 Радзивіллів у ХІХ ст. – К., 1998; Голубович А. К., Михальченко А. Н. Основное содержание виртуального архива князей Радзивиллов // Вяртанне. – Мн., 2002. – Кн. 7. – С. 12–42; Высоцкая Н. Ф., Михальченко А. Н. О Несвижской коллекции по документам ЦК КПБ 1939–1941 гг. // Там же. С. 73–100; Латушкін А. М. Нясвіж- скі архіў князёў Радзівілаў у канцы ХVІІІ – першай палове ХХ ст. Аўтарэф. дыс. на соіск. вучонай ступ. канд. гіст. навук. – Мн., 2007 и др. 8 Вяртанне. – Мн., 2002. – Кн. 7. – С. 90. 9 Детальніше про це див.: Эшалон з Вільні ў Мінск // Беларуская мінуўшчына. – 1995. – № 2. – С. 24–28; Архивы и власть (К истории документальных собраний бывших Виленского и Витебского центральных архивов древних актов) // Архео- графический ежегодник за 1995 год. – М., 1997. – С. 127–140. 10 Вона опублікована нами в додатку до книги: Собрать рассеянное… – С. 112–114. Повторно опублікувавши записку, Н. Ф. Висоцька і А. Н. Михаль- ченко (з посиланням на нашу публікацію) помилково датували її 2 березня 1940 р. (Вяртанне. – Мн., 2002. – Кн. 7. – С. 99–100). 11 По суті, це був короткий інвентарний опис Несвізького архіву, системати- зований укладачем по 30-ти розділах, 10 з яких були залишені в Несвіжі, а 20 ви- везені у Варшаву. Нині він опублікований у кн.: Вяртанне. – Мн., 2002. – Кн. 7. – С. 16–42. 12 Цит. за кн.: Шумейко М. Ф. Собрать рассеянное… – С. 113. 13 Так у тексті. 14 Шумейко М. Ф. Собрать рассеянное… – С. 113–114. 15 В. Гізберт-Студницький (1874–1962), професіональний архівіст, з 1909 р. працював у міському архіві Вільно, в 1917–1918 рр. – архівним референтом у Міністерстві землеробства і державного майна Польщі, з 1923 р. по вересень 1939 р. очолював створений у Вільно на базі колишнього Віленського централь- ного архіву давніх актових книг Історичний архів Польщі. Після закінчення Другої світової війни емігрував у США, де проводив культурно-просвітницьку роботу серед польських емігрантів. Очевидно, його заняття політичною публіцис- тикою в 1920–1930-ті рр. дали підстави В. І. Пічеті характеризувати В. Гізберт- Студницького як “заклятого ворога Радянської Білорусії”. 16 Користуючись нагодою, висловлюю вдячність директору НІАБ А. К. Голу- бович за можливість ознайомитися зі справою фонду 694. Що ж стосується наяв- ного в ній реферату, то мова йде про два його варіанти. Перший (неповний) дато- вано 4 лютим 1945 р.; другий складено навесні 1943 р., коли Студницький приїхав у Мінськ і займався за наказом німецького архівного начальства упорядкуван- ням Несвізького архіву. Це підтверджується його листом із Мінська від 3 черв ня 1943 р. очевидно на ім’я архівного радника при Генеральному комісаріаті Білору- сії д-ра Рааля, в якому він, зокрема, пише: “На днях надішлю Вам реферат, який я написав для свого найближчого начальства в Мінську і архівного відділу в рейхс- комісаріаті щодо Несвізького архіву кн. Радзивіллів” (НАРБ, ф. мікро фільмів, т. 454, рол. 16, к. 208–209). До речі, тут же автор листа підтверджує факт свого приїзду в Мінськ у квітні 1943 р. і дає характеристику стану Радзивіллівського ар- хіву: “… з 1 квітня я вважаюся на службі у тутешньому Генеральному комісаріаті. З великою цікавістю знайомлюсь з Радзивіллівським архівом, який знаходиться у страшенному безладі. Треба було будинок Академії звільнити упродовж 48 го дин, дуже швидкі темпи перевезення архіву не сприяли доброму зовнішньому вигляду актів” (там само). 17 Нині тут розміщуються республіканські архів-музей літератури і мистецтва та архів науково-технічної документації.

Від реституції – до спільного користування інформацією

Репозитарії

Схожі ресурси