До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету)
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2008
|
| Schriftenreihe: | Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26393 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) / Г. Косінова // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 16. — К., 2008. — С. 257-269. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-26393 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-263932011-09-01T12:33:19Z До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) Косінова, Г. 2008 Article До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) / Г. Косінова // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 16. — К., 2008. — С. 257-269. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26393 uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Косінова, Г. |
| spellingShingle |
Косінова, Г. До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| author_facet |
Косінова, Г. |
| author_sort |
Косінова, Г. |
| title |
До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) |
| title_short |
До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) |
| title_full |
До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) |
| title_fullStr |
До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) |
| title_full_unstemmed |
До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) |
| title_sort |
до питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами харківського університету) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26393 |
| citation_txt |
До питання про ліквідацію автономії російських університетів у 1884 році (за матеріалами Харківського університету) / Г. Косінова // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 16. — К., 2008. — С. 257-269. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| series |
Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| work_keys_str_mv |
AT kosínovag dopitannâprolíkvídacíûavtonomíírosíjsʹkihuníversitetívu1884rocízamateríalamiharkívsʹkogouníversitetu |
| first_indexed |
2025-07-03T06:05:28Z |
| last_indexed |
2025-07-03T06:05:28Z |
| _version_ |
1836604696883625984 |
| fulltext |
257
З моменту запровадження в 1884 році в російські універ-
ситети нового статуту, його упорядників гостро критикували за
ліквідацію університетської автономії. У роботах того і більш
пізнішого періоду предмет «університетської автономії» усвідом-
лювався не тільки як «наука загалом» за С. І. Гессеном (1887–
1950) [21, С. 142], але і як надання абсолютних прав та контролю
за всіма сферами життя університетській колегії. Тому так гостро
сприйняли університетські кола відміну в 1884 р. виборності ви-
щих університетських посад, передачу міністерству освіти права
призначати професорів на університетські кафедри, встановлен-
ня з боку міністерства освіти бюрократичного контролю за всіма
сферами університетського життя. Такий погляд закріпив у по-
дальшому за статутом 1884 р. статус «реакційного» і ввів його в
систему контрреформ кінця ХІХ ст.
У даній статті робиться спроба оглянути життєдіяльність
Харківського університету не стільки з точки зору визначення
ролі уряду чи міністерства освіти в його керуванні, скільки окрес-
лення тих повноважень університетської адміністрації, що зали-
шилися за нею у 1884 р. та розширювалися протягом 1884-
1906 рр. Для цього пропонуємо проведену в 1884 р. реформу
університетського управління розглянути з позицій колегії та
уряду, простежити зміни повноважень адміністрації універси-
тету, його рад, порівняти управління імператорського університе-
ту з закордонними вищими навчальними закладами.
До питання про ліквідацію автономії
університетів в Росії у 1884 році
(за матеріалами Харківського університету)
Ганна КОСІНОВА (Харків)
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
258 259
інших властей), спостерігав за нормальним ходом навчального
процесу, давав відпустки членам колективу університету, займав-
ся прийомом студентів. Діяв він у рамках повноважень, наданих
йому радою університету [15, С. 36, 40; 8, С. 719].
Ще з 1849 р. в уряді почала знаходити підтримку думка про
необхідність привести університети до стану державних навчаль-
них установ [4, С. 5]. Засобом для реалізації цієї програми була лік-
відація виборності керівних посад в університеті. Цей крок вважали
тоді в урядових колах виправданим з декількох причин. По-перше,
ректори, декани, секретарі факультетів і рад університетів були пред-
ставниками не навчальної колегії, а уряду. Уряд, який фінансував
університет, наділяв їх владою і правами керівництва. Однак кан-
дидат на посаду знаходився в повній залежності не від уряду, а від
своїх виборців і тому охороняв майже виключно їх інтереси. По-
друге, у виборності бачили причину негативних явищ, які мали
місце в університеті. Серед них утворення в колегії угруповань, які
не мали нічого спільного з інтересами науки, а також загострення
відносин між студентами і викладачами [22, С. 298–299]. Отже,
негативне ставлення до ідеї колегіального правління в урядових
колах зумовила неспроможність колегій захистити інтереси держави
в університетах (наприклад, під час студентських заворушень).
Наслідком цього стала ліквідація у 1884 р. виборності вищих посад
університету. В Харківському університеті всі, окрім ректора
Г. М. Цехановецького, якого, за спогадами Д. І. Багалія, зняли з
посади через висвітлення на лекціях з політичної економії в 1880–
1881 р. теорії К. Маркса, залишилися на свої місцях [2, С. 46, 48].
Обрання на посаду ректора в російському університеті назавжди
стало залежати від лояльності кандидата до урядового курсу. Але
це не має відношення до «університетської автономії» – не означало
призначення на керівні посади сторонніх чиновників, обмеження
повноважень власне ректора.
Навпаки, під час роботи над статутом 1884 р. представники
комісії для розгляду повноважень ректора висловилися за началь-
ницький, а не представницький характер ректорської посади [22,
С. 292, 295]. Такий погляд відбився у статуті 1884 р. – функції
ректора університету були розширені. Крім закріплення поперед-
Висновки даної роботи зроблені на основі проведеного до-
слідження законодавчих матеріалів (статути 1863, 1884, проекти
статутів 1906, 1909, 1910 років), нормативних документів (цирку-
ляри по Харківському навчальному округу за 1884–1917 рр.).
Переходячи до розгляду реорганізації управління у 1884 р.,
визначимо повноваження ректора тодішнього російського уні-
верситету. Зазначимо, що у Франції “ректор академії” був призна-
ченим чиновником, а не членом професорської колегії. У Німеч-
чині вищим органом університету взагалі був сенат – комітет
під головуванням ректора. Сенат поєднував функції ректора і
ради університету. В державних університетах США, таких як
Ann Arbor (Мічиган), Columbus (Огайо), Urbana (Іллінойс) управ-
ління знаходилося в руках президента та комітету, члени якого
обиралися чи народом, чи призначалися губернатором штату [13,
С. 12, 29]. Тобто на такі посади, які відповідали ректорській
російського університету, переважно призначалися сторонні
особи. Але в російських університетах протягом усього періоду
їх існування колегії гостро виступали проти призначення, від-
стоюючи право самостійного обрання вищих посадових осіб
університету. Така вимога невід’ємно пов’язувалася з розширен-
ням сфери компетенції ректора в усіх галузях університетського
життя, а питання про належність цих осіб не до університету
взагалі не існувало.
Розглянемо повноваження ректора російського університету
й умови заміщення цієї посади. Так, за статутом 1804 р. ректор
обирався на один рік всіма членами ради університету. У 1826 р.
право призначати ректора фактично безстроково отримав попе-
читель – “до видання нового статуту для університетів”. Вибор-
ність ректора не була відмінена статутом 1835 р. Однак отриман-
ня цієї посади стало повністю залежати від попечителя [1, С. 14,
23, 131]. А з 1849 р. рада університету остаточно була позбавлена
можливості обирати ректора [4, С. 5]. Статут 1863 р. приніс зміни:
ректора на чотири роки обирала університетська рада, а деканів
на три роки – ради факультетів. Повноваження ректора за ста-
тутом 1863 р. були в більшості своїй почесними: він мав пред-
ставницькі функції (доводив вимоги колегії до попечителя та
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
260 261
За статутом 1804 р. загальноуніверситетська рада мала право
обирати викладачів, почесних членів, розглядати заходи по вдос-
коналенню викладання в університеті, також контролювати гро-
шові рахунки, які представлялися до ради головою правління –
ректором. Рада призначала і звільнювала всіх університетських
чиновників, ректора включно. Її рішення вступало в силу після
розгляду в правлінні (за більшістю у дві третини голосів) і після
затвердження міністерством [1, С. 14]. Статут 1835 р. з ведення
ради університету виключив суд, університетську поліцію і все
господарське правління [4, С. 4].
З прийняттям статуту 1884 р. відбулися деякі зміни в компе-
тенції ради університету. Так, порівняно з правилами статуту 1863 р.
рада університету позбавилася права остаточного рішення в таких
питаннях: 1) розподіл предметів і порядок їх викладання (з 1884 р.
програми створювали факультети, передавали до ради, а звідти на
затвердження у міністерство); 2) призначення стипендій (факуль-
тетські пропозиції, минаючи раду, передавалися до правління);
3) розподіл штатних сум за факультетами (став затверджувати по-
печитель і міністр); 4) залишення при університеті стипендіатів;
5) розпорядження по виданню праць вчених; 6) зайняття вакантних
кафедр (пропозиції факультетських рад передавалися до ради уні-
верситету, а потім через попечителя – міністру); 7) ухвалення кошто-
рису спеціальних коштів університету (на затвердження міністру).
За радою університету статут 1884 р. залишив тільки визначення
загальної кількості медалей за кращі студентські роботи і затвер-
дження у вчених ступенях [15, С. 47–48]. Як і раніше, міністерство
приймало пропозиції ради по реорганізації та створенню кафедр,
заснуванню вчених товариств при університеті. За проектом статуту
1910 р. на затвердження міністру рада мала представляти кандидатів
у ректори і проректори, правила для студентів і сторонніх слухачів,
обрання почесних членів університету, влаштування урочистих збо-
рів, утворення наукових товариств при університеті [17, С. 2]. Отже,
рада університету статутом 1884 р. була позбавлена останнього го-
лосу при вирішенні багатьох питань, що мали передаватися на
затвердження міністру освіти. Цей крок міністерства на практиці
міг тільки затягувати вирішення важливих питань життєдіяльності
ніх прав, ректора зобов’язали слідкувати за виконанням студен-
тами встановлених правил, за утриманням у належному стані
навчально-допоміжних закладів, правильним розподілом коштів.
Одна частина колективу університету (переважно чиновники)
стала прямо підпорядковуватися ректору, на другу (викладачі,
інспектори студентів) він міг впливати через зауваження, вказівки
і нагадування [15, С. 31–32, 35–36, 39–40].
Отже, за статутом 1884 р. ректор як носій в минулому пере-
важно представницьких функцій, отримав дисциплінарну, фінан-
сову, ревізійну та адміністративну владу. Однак і ліквідована у
1884 р. виборність посади ректора не була утримана урядом. В
умовах внутрішньої ситуації на рубежі ХІХ – ХХ століть урядові
кола прийняли до уваги позицію університетської колегії. Вона
бачила головну причину безпорядків, які поглинули універси-
тети, у відсутності права виборності університетського керівни-
цтва: “З 1898 по 1906 р. школа знаходилася в стані анархії, з
якою енергійно боролась російська професура через те, що на-
чальство не мало ніякого морального авторитету” [3, С. 7]. Вони
добилися повернення виборності посад у 1905 р. Це право фік-
сувалося у введених 27 серпня 1905 р. Тимчасових правилах та
указі Сенату від 17 вересня 1905 р. [6, С. 7–8]. У проектах нових
статутів 1905 і 1910 рр., що укладалися представниками колегії
спільно з урядовцями, виборність посад зберігалася [13, С. 4–
6, 26; 19, С. 2], але не вона, мабуть, була засобом для припинення
студентських безпорядків, оскільки вони продовжувалися.
Такі зміни в розподілі повноважень на користь ректора не
змінили ситуацію з некерованості урядом університетських на-
строїв в дусі державної політики. Значною мірою вони вплинули
на внутрішній розподіл влади в університеті та на характер
тодішньої російської, а тепер і української «університетської
автономії». Ми маємо безпрецедентний випадок не у тому, що
ректором може стати тільки лояльна до урядової позиції людина.
Це було і є дійсністю закордонних державних вищих навчальних
закладів. Інше – ми маємо посадовця, наділеного серйозними
повноваженнями і чи були вони і є сьогодні пропорційними щодо
повноважень загальноуніверситетської чи факультетських рад?
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
262 263
тенції правління, як виконавчого органу ради університету, відно-
силися господарські справи і університетський суд. З введенням
статуту 1835 р., посади постійного уповноваженого від попечи-
теля при правлінні, синдика (юриста), секретаря ради універси-
тету були надані стороннім чиновникам [1, С. 14, 15, 116]. За
статутом 1863 р. ректор залишався незмінним головою правлін-
ня, до складу якого, крім ректора і деканів, став входити прорек-
тор. Як і раніше, до компетенції правління входили господарські
питання . Хоча включений був розгляд студентських справ, у
випадках важких провин, справи студентів передавалися до уні-
верситетського суду [13, С. 20]. Статут 1884 р. фактично нічого
не змінив у компетенції правління, тільки проректор став назива-
тися інспектором і призначатися з чиновників. Крім того, прав-
ління стало займатися розподілом стипендій та грошових допо-
мог. За проектом 1906 р. до складу правління передбачалося ввес-
ти представників факультетів (по одному професору від кожного)
[13, С. 5]. Таким чином, фінансові справи і судочинство були
основними видами діяльності членів цієї установи, яка з моменту
свого заснування складалася з представників професорської ко-
легії. Посади сторонніх чиновників, насамперед юриста та ін-
спектора студентів мали контролювати діяльність виборних
представників колегії. Публікація кожен рік звітів про фінансову
діяльність правління Харківського університету лише додавала
авторитетові її представникам.
Розширення автономії російського університету наприкінці
ХІХ ст. ішло і по лінії поступової передачі контролю за студен-
тами від сторонніх чиновників до професорської колегії. Це мож-
на простежити на еволюції університетської судової влади. Її
представляли інспекція та університетський суд. Перша була
створена у 1804 р. для контролю за студентами. Другий – для
розгляду дисциплінарних порушень колективу університету. У
своєму розвитку ці установи пройшли кілька етапів, сфера компе-
тенції їх поєднувалася. Розглянемо це в історичній перспективі.
Так, за статутом 1804 р. на посаду інспектора обирався один з
ординарних професорів, а помічниками ставали кандидати або ма-
гістри [1, С. 86]. Однак з 1835 р. інспектор мав обиратися вже з
університету, тому з часом став більше формою, ніж ділом. Єдиним
повноважним контролюючим органом в університеті залишився
ректор, оскільки факультетські ради з прийняттям нового статуту
1884 р. подібних функцій не отримали.
Однак не можна не відмітити той позитивний бік статуту 1884 р.,
який сприяв розширенню компетенції факультетських рад в сфері орга-
нізації навчального процесу. Цей перерозподіл повноважень в уні-
верситеті на користь факультетських рад не отримав належного ви-
світлення в літературі, оскільки при дослідженні реорганізації
управління університетом у 1884 р. увага концентрувалася на критиці
посилення контролюючих функцій міністерства. Втім саме із введенням
статуту 1884 р. вирішення навчальних питань перейшло до компетенції
факультетських рад. Мова йшла про проведення іспитів, заліків, надання
випускних посвідчень та ін. До нових положень статуту можна віднести
зобов’язання викладачів надавати звіти до факультетської ради про
проведення практичних занять зі студентами, стеження факультетських
рад за виконанням викладачами навчального плану. Збори факультетів
самостійно обирали стипендіатів (аспірантів), кандидатури яких
затверджував попечитель. Потім списки представляли до ради універ-
ситету, але лише для відома. Приват-доценти також могли обиратися
на факультетській раді. Після затвердження попечителем рішення
факультетів, раду університету лише інформували [15, С. 71–72, 75–
76, 83]. Наступні міністерські проекти відображають усвідомлення
необхідності подальшого розширення компетенції факультетських рад:
за проектом статуту 1906 р. факультети мали отримати право самостій-
но розпоряджатися призначеними для їх навчально-допоміжних установ
коштами [13, С. 4]. За проектом статуту 1910 р. на факультети мало
бути покладено розподіл курсів з навчальних годин, розгляд програм,
складання правил для проведення семінарів, наукових гуртків тощо. За
цим проектом рада університету, яка мала складатися з усіх ординарних
професорів, отримувала контрольні функції по відношенню до факуль-
тетів, які раніше належали міністерству [19, С. 2].
Ще один університетський орган влади – правління – за ста-
тутом 1804 р. складалося з чотирьох деканів і особи, призначеної
попечителем для постійного перебування в правлінні (з числа
ординарних професорів). Очолював правління ректор. До компе-
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
264 265
під керівництвом якого діяв інспектор. З іншого боку, інспектор
студентів мав підпорядковуватися в своїх діях ректорові [15,
С. 111]. Інспекція повинна була наглядати за студентами як в
університеті, так і за його стінами. В першому випадку малося
на увазі дотримання студентами та сторонніми слухачами вста-
новлених правил поведінки. Інспектор міг вживати заходи у ви-
падку їх порушення. Вироки з порушень студентів у залежності
від важливості розбирали інспектор, ректор або правління [15,
С. 19]. Університетське керівництво разом з інспекцією не могло
припинити студентські заворушення, хоча колегії і запевняли у
своїй здатності вплинути на студентську молодь за умови лікві-
дації за викладачем університету статусу чиновника, який при-
значався урядом. Хоч міністерство не поспішало з поверненням
виборності, але вже з 1899 р. почало використовувати викладачів
для стабілізації студентських настроїв (циркуляр від 21 червня
1899 р.). Так, професори мали налагоджувати відносини зі сту-
дентами і стати керівниками їх повсякденного життя. Для цього
професорам дозволили вирішувати всі спірні питання безпосе-
редньо зі студентами, тобто без втручання інспекції. Викладачі
мали також очолити студентські наукові та культурно-побутові
організації [11, С. 251]. При міністрі освіти Г. Є. Зенгері (1902–
1904 рр.) уряд продовжив цю політику, яка оформилася в інститут
кураторства. Куратором ставав викладач факультету, який мав
керувати студентами курсу [1, С. 267].
З іншого боку, міністерство сподівалося реанімувати позбав-
лену морального впливу на студентів, однак незалежну від коле-
гії, інспекцію. Тому у 1899 р. для підняття її авторитету, інспек-
тори були зобов’язані налагодити “моральні” зв’язки зі студен-
тами. Для цього вони мали допомагати влаштуванню студентів
у місті: шукати для них заробітки, житло, дешеві їдальні, забез-
печувати лікарняний догляд за хворими [1, С. 267].
Хоча уряд змушений був повернутися до практики статутів
1804 р., 1863 р., але на разі питання ліквідації системи нагляду
за студентами не стояло, мова йшла лише про передачу її викла-
дачам університету. З цим принципом погоджувалася ще у
1902 р. рада Харківського університету. Вона висловилася лише
військових чи цивільних чиновників з підпорядкуванням попечи-
телеві округу. Інспекція отримала право нагляду за студентами і
поза стінами університету, а також можливість самостійно карати
студента без суду, в адміністративному порядку [4, С. 4]. З 1861 р.
інспекція почала співпрацювати з місцевою поліцією. Так, студенти
були підпорядковані не тільки керівництву університету, але й, на
загальних умовах, поліції. Поліція контролювала студентів через
“свідоцтво на житло”, яке було дійсним лише для того міста, де
навчався студент (до 1907 р. воно надавалося на рік, а з 1907 р. – на
півріччя). З іншого боку, в університетській інспекції студенти отри-
мували на півріччя вхідний квиток. Тільки з дозволу інспекції батьки
могли відвідати дітей-студентів. Контроль інспекції за поведінкою
студента під час канікулярного відпочинку здійснювався також по-
ліцією, в якій студент мав відмічатися одразу по приїзді додому
[10, С. 244–245]. Статут 1863 р. дещо повернув правила 1804 р. Так,
дії інспекції не повинні були виходити за межі університету. Ступінь
провини студентів і рішення щодо їх покарання мав розглядати уні-
верситетський суд. Інспектор повинен був призначатися радою
університету (з затвердженням міністром) з осіб, які закінчили
університет. Передбачалася також можливість передати нагляд за
студентами проректорові, який би обирався на три роки з числа
професорів. Інструкцію для інспекції дозволили складати раді уні-
верситету, але вона мала враховувати міністерські вимоги [13, С. 20].
Студентські заворушення в університетах викликали у 1879 році
появу міністерської “Тимчасової інструкції для студентів”, яка не
тільки поновлювала правила статуту 1835 р., але й розширювала
повноваження інспекції. Так, ректорові не дозволено було втру-
чатися у справи, які стосувалися студентів. Інспектора став при-
значати попечитель. З його відома інспектор міг застосовувати дис-
циплінарну владу над студентами. Інспектор повинен був наглядати
вже не тільки за дисципліною студентів, але й за їх навчанням та
моральним станом [5, С.1–4]. Інспектор поєднав обов’язки слідчого,
прокурора і судді. Значною мірою від нього стало залежати мате-
ріальне забезпечення студента [9, С. 38 ].
Статут 1884 р. дав інспекції двох керівників. З одного боку,
в усі питання зі студентських справ міг втручатися попечитель,
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
266 267
його діяльність не призвела до припинення студентських заво-
рушень [7, С. 9]. Він зіграв, напевно, свою роль у наданні “певної
недоторканості особи студента стосовно загальної позауніверси-
тетської адміністрації” [11, С. 127], але для безпосередніх учас-
ників це суддівство було тяжкою ношею: «кому з нас приходи-
лося брати участь у них, той знає, як це важко” [18, С. 3].
Поступово міністерство намагалося розподілити розгляд
порушень між різними інстанціями університету. Так, дисциплі-
нарна влада в університеті за проектом статуту 1906 р. надавалася
ректорові, проректору та університетському суду, який мав скла-
датися з професорів, обраних на раді університету. Інструкцію
щодо діяльності суду мала складати рада університету [13, С. 10].
Цей проект був частково втілений у нових правилах про сту-
дентські збори та організації в університеті від 1907 р., за якими
проступки студентів мали розбиратися професорським дисциплі-
нарним судом. Правила виборів членів суду та проект інструкції
для нього, як і за проектом 1906 р., мала виробляти рада універ-
ситету, однак з обов’язковим затвердженням міністром освіти
[20, С. 3]. Документи міністерства (наприклад, проектування
статуту в 1908 р.) свідчать про намагання уряду посилити нагляд
за студентами. З цією метою в університетах передбачалося ввес-
ти посади чотирьох помічників проректора, обов’язки яких мали
носити інспекційний характер [16, С. 3].
Отже, в своєму розвитку судова система університету про-
йшла кілька етапів. З 1804 по 1935 р. та з 1863 по 1879 р. універ-
ситетський суд мав колегіальне начало. Судові справи розбирали
правління на чолі з ректором, рада університету чи обраний від
неї комітет професорів. Паралельно з університетським судом
діяв суд інспекції, формально компетентний у дисциплінарних
справах. Їх неефективність призвела до ліквідації виборної сто-
рони цієї системи і відокремлення з 1884 року інспекції від уні-
верситетського керівництва. Вплив інспекції на розгляд пору-
шень студентів випадає на 1879–1899 рр. Неможливість інспекції
вирішити проблему студентських заворушень змусила міністер-
ство знов залучати до цієї справи колегію: як керівників (1899,
1902–1904), так і суддів (з 1902 р.). З 1902 р. міністерство створює
за ліквідацію інспекції “в її нинішньому вигляді” і запровадження
замість неї посади товариша ректора. Процес зміни проходив
таким чином. Спочатку за правилами 27 серпня та 17 вересня
1905 р. інспекція перейшла під контроль ректору [7, С. 8]. А 14
вересня 1906 р. були ліквідовані посади інспектора університету
та його помічників (останнього інспектора університету Аля-
критського звільнено за особистим бажанням на пенсію у
1906 р.) [14, С. 6]. Кошти, які йшли на інспекцію, стали витрача-
тися для стеження за порядком у приміщенні університету. Функ-
ції інспекції перейшли до проректора [12, С. 3 ].
Як зазначалося, другою інстанцією для розгляду студентсь-
ких справ був університетський суд. За статутом 1804 р. універ-
ситетський суд знаходився в компетенції правління університету
і підрозділявся на 3 інстанції. До першої належав суд ректора,
який, як керівник правління, вирішував справу самостійно чи
разом з постійними представником попечителя при правлінні
та синдиком (юристом). До другої категорії відносився колегі-
альний суд правління. Вироки цієї інстанції не могли становити
більше, ніж 14 днів арешту. Суд приймав скарги на ректора і в
таких випадках представляв свій висновок попечителю. Щодо
карних справ, то проводив тільки попереднє слідство. Третьою
інстанцією був суд ради університету і вироки його можна було
спростувати тільки в Сенаті [1, С. 5]. Таким чином, за статутом
1804 р. університет у вирішенні проблем свого внутрішнього
життя був самостійним. Статут 1835 р. ліквідував юридичний
імунітет університету. Тільки за статутом 1863 р. був введений
професорський суд (складався з трьох членів професорської ко-
легії, над якими головував професор-юрист). Його вироки затвер-
джувала рада університету [1, С. 75]. Професорський суд займав-
ся розглядом порушень студентами правил поведінки в універси-
теті, а також зіткненнями студентів з викладачами та посадовими
особами університету [15, С. 4]. Внаслідок неефективності діяль-
ності університетського суду в умовах студентських заворушень,
наприкінці 1879 року його ліквідували [4, С. 7]. У статуті 1884 р.
діяльність суду також не передбачалася. Хоча у 1902 р. міністер-
ство освіти поновило професорський суд варіанту 1863 р., однак
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
268 269
7. Всеподданнейший отчёт министра народного просвещения за
1905 г. – СПб.: Сенат. тип., 1907. – 535 с.
8. Глинский Б. Б. Университетские уставы (1775–1884) // Истори-
ческий вестник. – 1900. – № 2 (Г. 21). – С. 718–742.
9. Заключение о правилах для студентов и об инструкции для ин-
спекции. – Х.: Тип. ун-та, 1880. – 51 с.
10. Иванов А. Е. Высшая школа в России в ХІХ – начале ХХ в. – М.:
Изд-во АН СССР, Ин-т истории СССР, 1991. – 392 с.
11. Иванов А. Е. Университеты России в 1905 г. // Исторические за-
писки. – 1971. – Т. 88. – С. 114–149.
12. Об упразднении в университетах должностей инспектора студен-
тов и его помощника и об учреждении должности проректора // Циркуляр
по Харьковскому учебному округу. – 1906. – № 11. – С. 13–14.
13. Отзывы немецких и голландских профессоров о проекте универ-
ситетского устава гр. И.И. Толстого. – СПб.: Сенат. тип, 1910. – 62 с.
14. Пенсии // Циркуляр по Харьковскому учебному округу. – 1906. –
№ 4. – С. 56.
15. Сравнительная таблица проекта устава Донского политехни-
ческого института; устава СПб Политехнического Института; уставов уни-
верситетов 1884 г., 1863 г.; проектов уставов Императорских российских
университетов и школ, выработанных совещанием профессоров под пред-
седательством министра народного просвещения И. И. Толстого в 1906 г. –
СПб.: Тип. Мин-ва путей сообщения, 1909. – 134 с.
16. Утро. – 1908. – 21 августа.
17. Утро. – 1908. – 4 октября.
18. Утро. – 1908. – 8 октября.
19. Утро. – 1910. – 14 мая.
20. Харьковские губернские ведомости. – 1907. – 26 июня.
21. Цит. за кн.: Поляков М. В., Савчук В. С. Класичний університет:
еволюція, сучасний стан, перспективи. – К., 2004.
22. Эвенчик С. Л. Победоносцев и дворянско-крепостническая линия
самодержавия в пореформенной России // Учёные записки ГПИ им. В. И. Ле-
нина. – 1969. – № 309. – С. 291–300.
систему, яка поєднала чиновницьке начало (інспекція статуту
1884 р.) та колегіальне начало (професорський суд 1863 р.). Це
поєднання не стало ефективним засобом по налагодженню нор-
мального навчального процесу в університеті, в тому числі і через
протидію колегії. Професори були впевнені у неможливості вирі-
шення студентської проблеми насильницьким шляхом і вимагали
усунення від справ університету державних чиновників. Спо-
чатку міністерство ще намагалося реанімувати інститут чинов-
ницької інспекції, паралельно поступово відходячи від принципу
протиставлення “колегія – студенти”. З 1906 р. воно повністю
переклало на професорську колегію нагляд за студентами.
І під впливом статуту 1884 р. відбувся більш раціональний
та ефективний, пристосований до реальних потреб навчально-
наукового життя Харківського університету перерозподіл повно-
важень в першу чергу на користь факультетів. Внутрішня еволю-
ція системи управління університету протягом 1884–1905 років
позначилася розширенням повноважень ректора. З 1884 р. про-
фесорська колегія університету поступово розширювала права
самоврядування, що поєднується нами з поняттям «університет-
ської автономії».
Література:
1. Багалей Д. И., Сумцов Н. Ф., Бузескул В. П. Краткий очерк исто-
рии Харьковского университета за первые 100 лет его существования:
1805–1905 гг. – Х.: Тип. ун-та, 1906. – 329 с.
2. Багалій Д. І. Автобіографія / Ювілейний збірник на пошану ака-
деміка Д. І. Багалія з нагоди 70-ї річниці життя та 50-х роковин наукової
діяльності. – К., 1927. – С. 1–146 .
3. Вернадский В. И. 1911 год в истории русской умственной куль-
туры. – Б/м.: Речь, 1912. – 29 с.
4. Воробьёв В. А. К истории наших университетских уставов // Рус-
ская мысль. – 1905. – № 12. – С. 1–10.
5. Временная инструкция для инспекции за студентами универси-
тетов Московского, Харьковского, Новороссийского и св. Владимира. –
Х.: Унив. тип., 1879. – 10 с.
6. Всеподданнейший отчёт министра народного просвещения за
1905 г. – СПб.: Сенат. тип., 1907. – 535 с.
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
|