Міждисциплінарні зв’язки архівознавства

У статті розглянуто зв’язки, напрями та форми взаємодії архівознавства з іншими науковими дисциплінами (історія, документознавство, джерелознавство, дипломатика, археографія, палеографія, бібліотекознавство, музеєзнавство тощо)....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2011
1. Verfasser:	Матяш, І.Б.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2011
Schriftenreihe:	Архіви України
Schlagworte:	Статті та повідомлення
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26423
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Міждисциплінарні зв’язки архівознавства / І.Б. Матяш // Архіви України. — 2011. — № 1. — С. 33-64. — Бібліогр.: 123 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-26423
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-264232011-09-01T12:44:46Z Міждисциплінарні зв’язки архівознавства Матяш, І.Б. Статті та повідомлення У статті розглянуто зв’язки, напрями та форми взаємодії архівознавства з іншими науковими дисциплінами (історія, документознавство, джерелознавство, дипломатика, археографія, палеографія, бібліотекознавство, музеєзнавство тощо). В статье рассмотрены связи, направления и формы взаимодействия архивоведения с другими научными дисциплинами (история, документоведение, источниковедение, дипломатика, археография, палеография, библиотековедение, музееведение и тому подобное). The article describes the links, ways and forms of cooperation of archival science with other scientific disciplines (history, document science, source study, diplomatics, archaeography, paleography, library science,museology, etc.). 2011 Article Міждисциплінарні зв’язки архівознавства / І.Б. Матяш // Архіви України. — 2011. — № 1. — С. 33-64. — Бібліогр.: 123 назв. — укр. 0320-9466 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26423 930.25 uk Архіви України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті та повідомлення Статті та повідомлення
spellingShingle	Статті та повідомлення Статті та повідомлення Матяш, І.Б. Міждисциплінарні зв’язки архівознавства Архіви України
description	У статті розглянуто зв’язки, напрями та форми взаємодії архівознавства з іншими науковими дисциплінами (історія, документознавство, джерелознавство, дипломатика, археографія, палеографія, бібліотекознавство, музеєзнавство тощо).
format	Article
author	Матяш, І.Б.
author_facet	Матяш, І.Б.
author_sort	Матяш, І.Б.
title	Міждисциплінарні зв’язки архівознавства
title_short	Міждисциплінарні зв’язки архівознавства
title_full	Міждисциплінарні зв’язки архівознавства
title_fullStr	Міждисциплінарні зв’язки архівознавства
title_full_unstemmed	Міждисциплінарні зв’язки архівознавства
title_sort	міждисциплінарні зв’язки архівознавства
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Статті та повідомлення
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26423
citation_txt	Міждисциплінарні зв’язки архівознавства / І.Б. Матяш // Архіви України. — 2011. — № 1. — С. 33-64. — Бібліогр.: 123 назв. — укр.
series	Архіви України
work_keys_str_mv	AT matâšíb míždisciplínarnízvâzkiarhívoznavstva
first_indexed	2025-07-03T06:07:26Z
last_indexed	2025-07-03T06:07:26Z
_version_	1836604821199650816
fulltext	contents 33 УДК 930.25 І. Б. Матяш* МІЖДИСЦИПЛІНаРНІ ЗВ’яЗКИ аРХІВОЗНаВСтВа У статті розглянуто зв’язки, напрями та форми взаємодії архівознавства з іншими науковими дисциплінами (історія, документознавство, джерелознав- ство, дипломатика, археографія, палеографія, бібліотекознавство, музеєзнав- ство тощо). Ключові слова: архівознавство; міждисциплінарні зв’язки; історія; до- поміжні історичні дисципліни; джерелознавство; історія державних установ; дипломатика; археографія; палеографія; сфрагістика; бібліотекознавство; му- зеєзнавство; теорія інформації. Архівознавство не належить до замкнутих, суто галузевих дисци- плін. Сфера його функціонування в суспільстві практично не обмежена і тісно пов’язана з формуванням культурних, правових, технологічних, соціальних і філософських тенденцій. Відтак архівна наука має числен- ні зв’язки з іншими науковими дисциплінами. Сьогодні актуальною є думка російського вченого В. М. Автократова, що “широта діапазону міждисциплінарних зв’язків архівознавства визначається тим, що воно, будучи дисципліною історичного циклу наук, має об’єктом досліджен- ня документи і системи документів і вирішує інформаційні завдання”1. Відомі визначення архівознавства як науки, що лежить “на стику тра- диційних історичних і сучасних інформаційних та соціологічних наук”2 (В. М. Виноградов, М. І. Стяжкін, М. Ш. Цаленко, Е. Г. Чумаченко), “виду природної та соціальної науки, яка потребує втручання історії адміністративних установ, адміністративних наук, соціології організа- цій, соціальної психології, науки інформації та комунікації”3 (Бруно Дельмас), галузі науки “близької до управління, а можливо – до інфор- матики”4 (Дарія Наленч), “системи знань”5 (Я. С. Калакура), складової “соціальних комунікацій”6 (Н. М. Кушнаренко та ін.). Історіографія ар- хівознавства засвідчує типовість підходу тлумачення архівної науки як невід’ємної складової зовнішньої по відношенню до неї системи або системи з внутрішнім поділом на підсистеми. Як будь-яка наука, що СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ * Матяш Ірина Борисівна – доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, перший заступник Голови Державного комітету архівів України. © І. Б. Матяш, 2011 СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ34 розвивається на перетині кількох дисциплін, де в результаті міждис- циплінарної взаємодії формуються спільні критерії істинності пізнан- ня, що зумовлюють взаємодоповнюваність відомостей, апробовуються нові методи, виробляється нове знання, архівознавство розвивалося з урахуванням цих чинників. Засвоєння, у процесі становлення та роз- витку, результатів, отриманих іншими галузями знань, поряд із фор- муванням власної теорії та методології сприяло його виокремленню із групи допоміжних (спеціальних) історичних дисциплін у самостійну науку. Серед різновекторних міждисциплінарних зв’язків архівознавства можна окреслити кілька груп. До першої слід віднести взаємозв’язки з науками, які складають методологічну базу архівознавства (філософія, історія). Вони особливо важливі на сучасному етапі в умовах глобалі- зації світу, коли інтеграція гуманітарних і природничих дисциплін все чіткіше виявляється як провідна тенденція науки, а “феноменологічна за своєю основою, джерелознавча за ключовою позицією” парадигма поступово витісняє в історичних науках традиційну наративістську7. Розглядаючи наратив як спосіб повсякденного мислення, покликаний осмислити причинно-наслідкові зв’язки події, що відбулася, видатна російська вчена-джерелознавець о. М. Медушевська вважає наратив- ну логіку історика логікою “повсякденного і ненаукового мислення” та протиставляє їй “метадисциплінарний діалог” задля надання сус- пільству нового, системно побудованого, доказового знання8. У цьому діалозі важливе місце вона відводить філософії. подібні ідеї поділяє й відомий французький вчений Бруно Дельмас: “Сьогодні використання архівів виходить за рамки дисципліни, оскільки вони стали основним джерелом наукових і технічних знань, коріння і пам’яті, а також дже- релом ідентифікації людей і родин, соціальних груп, підприємств і гро- мадських або приватних громад”9. У ситуації прийняття ключового по- стулату феноменологічної парадигми історії про цілісність і системність навколишнього світу надзвичайної ваги набуває вміння осмислювати і використовувати архівну інформацію та здобутки архівознавства. тоб- то, плин часу, розвиток наукових знань і бурхливі геополітичні зміни не позбавили актуальності блискучу думку українського вченого В. о. Романовського: “Щоб використати увесь досвід минулих часів, щоб за- побігти помилкам у подальшому будівництві, щоб зрозуміти розвиток і напрямок життя, однаково і адміністратор, і політик повинні звернути- ся до архіву, щоб знайти відповідь на пекучі питання сучасності”10. Без такої міждисциплінарної взаємодії неможливе компетентне осмислення людством власного історичного досвіду в глобальному масштабі. Зважаючи на ці аргументи та визначальний характер міждисци- плінарного підходу в гуманітаристиці, на сучасному етапі розвитку архівознавства т. І. Хорхордіна запропонувала виокремлення такої 35СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ спеціальної дисципліни, що формується на стику методології і теорії наукознавства, філософії (культурології) та інформатики, як архіво- софія. Методологічним підґрунтям роздумів дослідниці було вчення видатного природознавця і мислителя-гуманіста В. І. Вернадського (1863–1945) про біосферу, світоглядну систему антропокосмізму – сис- тему уявлень про єдність природної (космічної) і людської (соціаль- но-гуманітарної) сторони об’єктивної реальності, одним із творців якої був учений, та вчення про ноосферу (сферу розуму, “царства розуму”), сутність якого полягає у визнанні переходу біосфери до ноосфери в ре- зультаті динамічного розвитку науки і наукового знання та його впли- ву на людину, суспільство і природу, на планету в цілому. В контек- сті вчення про ноосферу документ розглядається як всюдисуще єство, що саме по собі проникає під землю, під воду, у небеса й у космос11. Розуміння необхідності вивчення першоджерел, реальної інформації, закодованої у документах, що зберігаються в архівах, як вихідного пункту будь-якого пошуку нового знання, т. І. Хорхордіна вважає визначальною спонукою розвитку цієї дисципліни12. На її думку, архіви є сукупним джерелом загальногуманітарних знань. Вони мають властивості всесвітності, загальнолюдськості, невичерпності за своєю інформаційною ємністю і повинні складати єдиний відкритий архівно- інформаційний простір та функціонувати на загальнообов’язковій для всіх категорій і видів архівів правовій основі. лише за умови дотримання принципів аполітичності та позаідеологічності архіви посядуть у суспільстві належне їм місце історико-соціокультурного феномену загальнолюдського масштабу. На наукове осмислення цього феномену орієнтована архівософія. Сучасність підходу т. І. Хорхорді- ної до розуміння архівів як специфічного прояву “зовнішньої пам’яті” людини і водночас “твору культури” у філософському сенсі поняття підтвердили дискусії на XV Міжнародному конгресі архівів (Відень, 2004) під загальною темою “Архіви. пам’ять. Знання”. про зв’язок архівознавства з історією наголошується практично в усіх працях, які торкаються проблеми міждисциплінарних контактів архівної науки. Як відомо, давньогрецьке слово “στορία” (історія, оповідання), з яким пов’язана етимологія назви цієї науки, означає знання, набуте дослідженням. об’єктивне вивчення минулого людства не можливе без джерельної інформації, яка міститься в письмових і матеріальних свідченнях минулих подій. очевидно, що наукові висновки та узагальнення в історії мають спиратися на інформацію, що міститься в архівних документах. Або, як стверджують московські вчені В. М. Ви ноградов, М. І. Стяжкін, М. Ш. Цаленко, В. Г. Чумаченко, “зв’язок архівознавства з історією зумовлений тим, що воно вивчає методи надання необхідних відомостей для конструювання адекватної моделі минулого”13. СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ36 До другої групи наук, пов’язаних із архівознавством, належать близькі до нього щодо об’єкта, завдань і/або предмета дослідження, які часто об’єднують однією збірною назвою – допоміжні історичні дисци- пліни, спеціальні історичні дисципліни або спеціальні галузі історичної науки (М. Я. Варшавчик). До них відносять археографію, джерелознав- ство, дипломатику, генеалогію, геральдику, емблематику, епіграфіку, історіографію, картографію, метрологію, нумізматику, палеографію, сфрагістику, хронологію та ін14. Ці джерелознавчі галузі знань, орієн- товані на з’ясування закономірностей формування джерел і виявлення закодованої в них інформації, вивчають окремі типи (види) історичних джерел та розробляють теоретико-методологічні засади їх досліджен- ня15. Варіативність терміна “допоміжні історичні дисципліни” свідчить про те, що в процесі розвитку більшість із цих дисциплін, зародження яких зумовила необхідність вивчення писемних історичних джерел, на- бували самостійності й перетворювалися на окремі галузі історичної науки. Відтак у історіографії архівознавства щодо визначення статусу архівної науки особливо “дискусійним” був терміноелемент “допоміж- на”. Як зазначав знаний український науковець Ф. п. Шевченко, “назву “допоміжні” беремо в лапки, бо вона досить-таки умовна, а значення цих дисциплін велике. Від їх розробки в значній мірі залежить якість наукової продукції, краще пізнання фактів, розуміння першоджерел”16. обстоюючи самостійність архівної науки, в цьому контексті, В. о. Ро- мановський в 1920-х рр. наголошував, що “архівознавство має не тільки допоміжне для історичної науки значення, але й самостійне і це остан- нє полягає як у вивченні історії архівів та архівного законодавства (в цьому архівознавство стикається з історичною наукою і певною мірою допомагає їй), так і в розробці самостійних проблем збереження ар- хівацій для зручного користування ними з практичною та науковою метою”17. Формування допоміжними історичними дисциплінами спе- цифічних методів та самостійної мети досліджень вважав обґрунтова- ною підставою виокремлення з них окремих спеціальних дисциплін С. М. Каштанов18. Статус самостійної самодостатньої науки, пробле- матика якої охоплює все, що стосується архіву в найширшому розу- мінні цього слова, обстоював польський науковець Адам Камінський19. Наприкінці XX ст. о. М. Медушевська пояснювала віднесення профе- сійно пов’язаних із документами, архівами та історичними джерелами галузей науки і діяльності до допоміжних або службово-прикладних уявленням суспільства у XX ст. про гуманітаристику як “вторинне і необов’язкове для серйозного вивчення поля діяльності”20. Водночас, як прихильниця і репрезентант концепції архівів як складової пам’яті ноосфери, вона стверджувала, що ці дисципліни на сучасному етапі тяжіють до вироблення разом із природничими та точними науками спільних підходів для становлення єдиної науки про людину і мають непересічне значення для формування суспільної свідомості21. 37СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ особливе місце серед міждисциплінарних зв’язків архівознавства із дисциплінами цієї групи мають ті, що спираються на принцип похо- дження і пов’язані з поняттям про життєвий цикл документа22. Йдеть- ся, зокрема, про зв’язки з документознавством та діловодством як його практичною сферою, історією державних установ, джерелознавством тощо. Зв’язок архівознавства з документознавством як наукою, що комплексно вивчає характеристики документів, процеси їх створення, зберігання, функціонування, а також історію розвитку цих характерис- тик і процесів23, та діловодством як видом практичної діяльності, що охоплює процеси документування службової інформації, організаційної роботи зі службовими документами24, зумовлений насамперед спіль- ністю об’єкта дослідження. Утім, документознавство й діловодство та архівознавство мають своїм об’єктом документ25 на різних стадіях життєвого циклу. Документознавство й діловодство досліджують до- кументи, що перебувають у актуальному, динамічному стані, тобто на стадії виконання ними тієї соціальної функції, заради якої вони ство- рювалися. Архівознавство ж вивчає документи на статичній стадії – як такі, що втратили актуальність, але зберігають наукову і культурну цінність й реалізують свою мнемонічну функцію. Ці дисципліни, як за- уважував російський теоретик архівознавства В. М. Автократов, близькі також увагою до процесу документування, який він визначав як процес і способи закріплення інформації для використання і зберігання26. На походженні терміна “документування” від слова “документ” наголо- шував російський учений К. Г. Мітяєв, розглядаючи документування, по-перше, як “процес фіксації інформації”, по-друге, як вказівку на те, що “носієм тієї чи іншої інформації є документи, що інформації при- таманний діловий характер і засвідчується документами”27. Сукупність процесів створювання службових документів, змістом яких є органі- заційно-розпорядча документація та організація документообігу (тоб- то, руху службових документів в установі від дати створення до дати виконання чи надсилання), формування справ, зберігання службових документів, користування ними у поточній діяльності установи нале- жить до предметної сфери загального діловодства28. Для архівознав- ства процес документування службової інформації має непересічне значення, оскільки фіксує факти вироблення, прийняття і виконання управлінських рішень у конкретній установі і всебічно відображає ді- яльність установи-фондоутворювача. Важливе значення в діловодстві й архівознавстві має пов’язане з процесом створення й функціонування документа поняття про юридичну силу документа29, під якою розумі- ють властивість документа, надану йому чинним законодавством, що є підставою для вирішення правових питань, здійснення правового регу- лювання та (або) управлінської функції30. СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ38 Існує й ширше розуміння процесу документування. так, у Міжна- родному бібліографічному інституті31 під терміном “документування” розуміли надання вичерпної документації про що-небудь, тобто орга- нізацію залучення до суспільного обігу всього комплексу письмових чи графічних джерел людського знання, представлених різними доку- ментами, переважно – друкованими текстами32. На специфіку проце- су документування, яка підкреслює його наддисциплінарний характер, зауважували російські вчені В. М. Виноградов, Н. І. Стяжкін, М. Ш. Цаленко, В. Г. Чумаченко. На їхню думку, документування притаманне лише людському суспільству і призначене для фіксації індивідуального або групового знання з наступним його поширенням і багаторазовим відтворенням33. таке розуміння процесу документування має значення для архівознавства не лише з огляду на специфіку формування фондів особового походження, але й урахування його точок дотику з інформа- ційними та соціологічними науками. Слід зазначити, що науковці пострадянського простору розрізняють у структурі сучасного документознавства спеціальне, загальне та історичне документознавство. “Єдиним конституйованим представ- ником” (за влучним висловлюванням відомого українського доку- ментознавця С. Г. Кулешова34) і найдетальніше розробленим напря- мом спеціального документознавства є традиційне або управлінське документознавство, яке вивчає теорію та методику документуван- ня управлінських процесів. Воно зосереджує увагу на типології та класифікації управлінських документів, вивченні моделей їхніх ха- рактеристик змісту та зовнішньої форми, на функціях управлінських документів та окремих характеристиках документної інформації35. У зарубіжній науці, яка не оперує поняттям “документознавство”36, близь- кий до проблематики управлінського документознавства зміст має дисципліна “керування документаційними процесами” (англ. “records management”). Саме управлінське документознавство має найтісніший зв’язок із архівознавством, оскільки його головним об’єктом є управ- лінська документація, а спрямовані на застосування в діловодстві ре- зультати досліджень дають підстави для розвитку теоретичних засад фондування, обліку, експертизи цінності, формування архівного фонду, класифікації архівних документів. Дотримання наступності, уніфікації та безперервності в організації та описуванні документів від їх створен- ня в діловодстві до зберігання в архіві українська дослідниця К. т. Се- ліверстова визначила як принцип континуїтету37. окрім того, існує й історичне підґрунтя цих зв’язків. Фундато- ром документознавства як наукової дисципліни вважають К. Г. Мітя- єва, який виокремив її з архівознавства. У 1940-х роках, викладаючи в Московському державному історико-архівному інституті курс “тео- рія і практика архівної справи”38, вчений запровадив окремий підроз- 39СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ діл цього курсу – “Загальне документознавство”, в якому розглядалися класифікація документів Державного архівного фонду, методика ви- вчення документів та стисла історія діловодства. таким чином, він об- ґрунтував теоретичні засади нового наукового напряму, зосереджуючи увагу переважно на управлінській документації, зокрема – організацій- но-розпорядчій. З розвитком науки погляди змінювалися, почали по- ступово формуватися інші напрями спеціального документознавства: кінофотофонодокументознавство (аудіовізуальне), картографічне, на- уково-технічне документознавство тощо. У 1960-х роках К. Г. Мітяєв визначив документознавство як “наукову дисципліну, що вивчає в іс- торичному розвитку способи, окремі акти і системи документування явищ об’єктивної дійсності та створювані в результаті документування окремі документи, їхні комплекси та системи”39. Вчений розглядав його в тісному зв’язку з архівною справою з огляду на те, що основну масу документів, які зберігаються в державних архівах, складають утворені в діловодстві документи службового походження, і вважав, що доку- ментознавство має стати “вступом у теорію і практику роботи з доку- ментами в архівах”40. У 1970-х роках документознавство розвивалося як теорія документаційного забезпечення управління, однак документ уже почали розглядати як інформаційну систему (А. М. Сокова41). Зго- дом набули поширення думки про те, що документознавство має до- сліджувати не лише управлінську документацію, а й всю сукупність документів (Я. З. лівшиць42, А. М. Сокова43). До сфери його досліджень було включено машиночитані, пізніше – електронні документи. Резуль- тати таких досліджень мають непересічне значення для архівознавства, до функцій якого додалися проведення експертизи цінності та забез- печення збереженості електронних документів, які широко обговорю- ються архівною спільнотою в останні десятиліття XX ст.– першому десятилітті XXI ст. Як доведено вченими, теорія документа у спеціальному, зокрема управлінському, документознавстві спирається на здобутки загального документознавства. За визначенням С. Г. Кулешова, загальне докумен- тознавство є “метанауковою надбудовою для всіх наук документаль- но-комунікаційного циклу, що пов’язані з вивченням характеристик зовнішньої форми, змісту, функцій документа, проблемами його класи- фікації та типології, закономірностей історії та функціонування, а також розробленням універсальних технологій роботи з документами”44. Істо- рія документознавства свідчить про періодичну актуалізацію питання щодо існування метанауки про документ. першим це питання порушив геніальний бельгієць поль отле (1868–1944), сформулювавши на по- чатку 1930-х років постулат про необхідність “загальної науки і техно- логії документа” – “документології” або “бібліології”, яка б “системно охоплювала всю сукупність відомостей, що належать до вироблення, СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ40 зберігання, поширення і використання рукописів та будь-яких доку- ментів”45. Запропонований полем отле термін набував нових значень у другій половині XX ст., зокрема в працях Б. С. Ілізарова, л. А. Дубро- віної, С. Г. Кулешова, М. В. ларіна, К. Г. Мітяєва, Г. М. Швецової-Вод- ки, В. В. Бездрабко та ін. Наприклад, Б. С. Ілізаров “документологією” вважав метанауку, що об’єднала б усі дисципліни, для яких документ є об’єктом дослідження: архівознавство, археографію, документознав- ство, інформатику, джерелознавство46. На його думку, в процесі між- дисциплінарної інтеграції цих дисциплін відбувається запозичення передусім методичних та методологічних знань. про “майбутню теоре- тичну дисципліну, об’єктом якої стануть письмові документи всіх кра- їн і часів” мріяв професор паризької Школи хартій А. Жирі47. Натомість С. Г. Кулешов не поділяє думки щодо “документології” та “загального документознавства”, делегуючи компетенції цієї наукової дисципліни розроблення “питань теорії документа, вивчення закономірностей ге- незису та еволюції документів, загальні для всіх наук проблеми функ- ціонування документів, практики їхнього створення і роботи з ними”48. Результати здійснюваних у межах загального документознавства дослі- джень складу і змісту функцій документа, зокрема під час прояву його різних функцій (як засобу комунікації, джерела інформації, пам’ятки культури) важливі для поглиблення поняття про методи архівознав- ства, зокрема розроблення принципів функціонального аналізу. До архівознавства має відношення й історичне документознавство, орієнтоване на вивчення закономірностей утворення документів, істо- ричних аспектів уніфікації форм управлінських документів та систем документації. Виокремлення цього напряму в документознавстві нале- жить А. М. Соковій, яка першою обґрунтувала принцип історизму в документознавстві та визначила завдання конкретно-історичного ана- лізу в цій науці49. Розглядаючи міждисциплінарні зв’язки історичного документознавства, вчена наголошувала на його близькій спорідненос- ті з джерелознавством, завдання якого полягає у вивченні закономір- ностей походження джерел, з’ясуванні їх автентичності, достовірності, адекватності джерел історичній дійсності, інформаційного потенціалу, визначення складу і структури джерельної бази, розробленні теорії та методики виявлення, відбору та опрацювання джерельної інформації, використання її в наукових дослідженнях. Міждисциплінарне значен- ня джерелознавства полягає у виробленні загальних прийомів наукової критики та методів роботи з усією масою історичних джерел. У цьому контексті А. М. Сокова орієнтувала на застосування джерелознавчого підходу до наукового розроблення критеріїв складання переліків доку- ментів із термінами їх зберігання та номенклатур справ, проведенні екс- пертизи цінності документів, стандартизації характеристик документа задля забезпечення можливості його подальшого архівного зберігання і 41СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ використання як історичного джерела, тобто продукта матеріальної чи духовної культури, призначеного для отримання відомостей про проце- си суспільного розвитку. тим самим вона опосередковано звертала ува- гу на взаємозумовленість окремих напрямів документознавства, джере- лознавства та архівознавства. З огляду на “дуже високу міру подібності головного концептуального завдання” історичного документознавства та джерелознавства, яке полягає у виявленні закономірностей утворен- ня документів/історичних джерел, С. Г. Кулешов справедливо наголо- шував на необхідності поглибленого розроблення проблем історичного документознавства50. Зауважимо, що проблема трансформації документа в історичне джерело, фази якої фіксує ланцюжок “документ – архівний документ – історичне джерело”, однаково важлива як для документознавства, так і для архівознавства та джерелознавства. Вона є визначальною, зокрема для міждисциплінарних зв’язків двох останніх наук, які мають об’єктом дослідження документ у його різних іпостасях – архівний документ та історичне джерело. питання переходу архівного документа в стан історичного дже- рела сучасними науковцями тлумачиться неоднозначно. Воно одна- ково актуальне, як для архівознавства, так і для документознавства та джерелознавства. Свідченням цього є, зокрема, започатковані 1994 року Всеросійським науково-дослідним інститутом документознав- ства і архівної справи в Москві наукові конференції “Архивоведение и источниковедение отечественной истории. проблемы взаимодействия на современном этапе”. Існують думки про те, що архівний документ набуває властивостей історичного джерела за умови його наукового освоєння, оприлюднення, залучення до наукового, суспільного, культурного обігу (В. п. Козлов, о. М. Медушевська, С. о. Шмідт, В. А. Савін), про іманентно прита- манні архівному документу властивості історичного джерела поза діяль- ністю історика, оскільки ретроспективна інформація існує об’єктивно (А. В. Єлпатьєвський, К. Г. Мітяєв), про поєднання документами інфор- маційної, наукової та мнемонічної функцій з управлінською (М.- А. Ша- бен та ін.)51. так, знаний російський архівознавець В. п. Козлов наголо- шував, що “архівний документ стає історичним джерелом лише тоді, коли він стає публічним, тобто відомим і рівнодоступним”52. Саме відо- мість та доступність оригіналу документа вчений вважає головною від- мінністю архівного документа від історичного джерела. Його теза про доступність оригіналу архівного документа викликала дискусію серед науковців. Зокрема, заперечення цієї думки В. А. Савін аргументував збереженням властивостей історичного джерела документом, оригінал якого може бути втрачений, на прикладі тексту “Слова о полку Ігоре- вім”53. Думку про те, що архівний документ стає власне історичним СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ42 джерелом лише тоді, коли його починає вивчати історик, висловив С. о. Шмідт. при цьому вчений виокремлював стадію “доджерела”, розуміючи її як стан архівного документа – потенційного історичного джерела, не залученого до наукового обігу54. Відомий український учений М. Я. Вар шавчик розрізняв потенційність та реальність не джерел, а інфор мації, зафіксованої в них. Не залучену дослідником до наукового обігу інформацію історичного джерела він вважав потенційною, а використану в науковому дослідженні, конкретну інформацію джерела, що дає змогу з’ясувати якесь питання, – актуалізованою55. Загалом цю ідею поділяє С. Г. Кулешов, стверджуючи, що архівний документ – “доджерело” і архівний документ – історичне джерело є станом одного і того самого об’єкта з однаковими властивостями, “архівний документ перебуває у стані історичного джерела в процесі його вивчення для вирішення завдань історичного дослідження”56. Водночас, зважаючи на обмеженість індивідуального знання історика, котрий досліджує те чи інше джерело, він пропонує вважати таким, що має офіційний статус історичного джерела, архівний документ, інформація про який включе- на до каналів наукової комунікації57. протилежну позицію обстоював проф. А. В. Єлпатьєвський, вва- жаючи, що думка про те, що архівний документ стає джерелом лише за умови контакта з істориком, “суперечить сенсу і сутності архівної роботи”58. На притаманності якостей історичного джерела архівному документу до проведення джерелознавчого аналізу наголошував і проф. К. Г. Мі тяєв, вказуючи, що джерела проходять “через руки і мозок архі віста”59 перед тим, як вони потраплять до дослідника. Водночас у професійній літературі того часу експертиза цінності архівних документів, їх від бір на державне зберігання трактувалася як початкова стадія джерело знавчого дослідження60. Близькі погляди на цю проблему притаманні французькому архі- вознавству. Констатація одночасного виконання кількох функцій (ін- формаційної, управлінської, мнемонічної) зумовлює особливу увагу до організації діловоства. За влучним висловлюванням М.-А. Шабена, окремі групи документів (акти громадянського стану, земельні ка- дастри, патенти на винаходи тощо) можна назвати “архівами за поход- женням”, тобто розглядати їх як історичне джерело на всіх етапах жит- тєвого циклу61. Актуальність цієї та іншої проблем міждисциплінарної взаємодії архівознавства та джерелознавства засвідчували й пошуки в цьому полі російськими дослідниками інтегрованої дисципліни. У другій по- ло вині 1970-х років, коли в джерелознавстві формувалася тенденція до специфікації його окремих сфер (лінгвістичне, археологічне, етно- графічне та інше джерелознавство), С. о. Шмідт висловив думку про необхідність виокремлення конкретної історичної дисципліни, покли- 43СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ каної вивчати джерела з історії архівів та з історії археографії – архівно- го джерелознавства62. Майже два десятиліття по тому до цієї проблеми детальніше звернувся відомий російський джерелознавець В. В. Каба- нов. Визначальними рисами архівного джерелознавства вчений вважав протилежність його “друкованому джерелознавству”, тісний зв’язок з архівною евристикою та застосування цією дисципліною джерелознав- чих методів у дослідженні діловодних документів. орієнтоване на не тиражовані для публічного використання документи, архівне джерелоз- навство, на його думку, повинно мати справу з первісним, “чистим” до- кументом, створеним “у надрах” тієї чи іншої установи або написаним тією чи іншою приватною особою63. Коментуючи ідеї В. В. Кабанова, А. В. Єлпатьєвський зазначав, що архівне джерелознавство, окрім виз- начення цінності документів, має включати питання їх наукового опи- сування та організації використання. Відмінне трактування архівного джерелознавства запропонував Є. В. Старостін, спираючись не на спосіб вироблення документа (писемний – друкований), а на розуміння дже- рел як об’єктів культури. призначення архівного джерелознавства (або архівології) – дисципліни на стику джерелознавства, архівознавства, документознавства та історичної інформатики – він убачав у аналізі всього комплексу джерел, створюваних у процесі функціонування дер- жавних, громадських і приватних архівосховищ, рукописних відділів бібліотек і музеїв, центрів документації тощо, а також у комплексному вивченні всього процесу документування досвіду людства64. На думку вченого, архівологія має відповідати на питання, як ішов процес до- кументування, роль у ньому державного і приватного сектора, чому і як збереглося те чи інше джерело, комплекс документів, архів, бібліо- тека, музей та ін., які історичні пам’ятки мали бути, але не збереглися з якихось причин, як впливає розвиток інформаційних технологій на збереженість документальної пам’яті суспільства, до якого типу пись- мової (архівної) цивілізації варто віднести те чи інше суспільство. Все це зумовлює виняткове значення архівного джерелознавства для пра- вильного прочитання джерела. тісний зв’язок архівознавства та джерелознавства простежується і в застосовуваних цими науками методах дослідження. так, архівознав- ство широко послуговується джерелознавчими методами для проведен- ня експертизи цінності архівних документів, їх класифікації тощо. У процесі розвитку джерелознавства як науки особливу роль відіграва- ла в цих питаннях методологічна процедура критики джерел: зовніш- ньої (попереднє дослідження зовнішніх особливостей джерела: письма, мови, форми тощо) та внутрішньої (з’ясування достовірності інформа- ції, яку містить джерело) (за Ш.-В. ланглуа та Ш. Сеньобосом65) або аналітичної (встановлення об’єктивності та наукової цінності джерела і вилучення з нього достовірної інформації) та синтетичної (здобування СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ44 сукупності наукових фактів із комплексу джерел) (за М. Я. Варшавчи- ком66). Як наголошував В. М. Автократов, джерелознавчий підхід “втор- гається” в теоретичні питання класифікації та фондування документів, їх пошуку та описування67. Дослідницькі прийоми зовнішньої критики в архівознавстві використовують, зокрема, для з’ясування авторства, фондової належності, часу і місця створення документів. Водночас у джерелознавстві широко застосовуються здобутки архівної науки, зде- більшого в сфері історії архівної справи, архівної евристики, архівної біографістики тощо. Не менш важливі для архівознавства і методи дипломатики (франц. Diplomatique – все, що має відношення до дипломів, грамот або дого- ворів; від лат. diploma, пов’язаного походженням із грецьк. δίπλωμα – складений удвоє аркуш, офіційний документ) – спеціальної історичної дисципліни, що вивчає джерела особливого типу – акти (від лат. “actum est” – “здійснено”). Відомо, що в давньому Римі актами вважали поста- нови публічної влади: розпорядження сенату або імператора; протоколи нарад і судових засідань; постанови, періодичну інформацію; хроніку тощо. За доби середньовіччя до актів відносили документи – дипломи, що фіксували права та слугували юридичним доказом, підтверджува- ли особливі права чи привілеї особи, якій було видано акт. Із часом кількість різновидів актів збільшувалася, а їхній правовий характер (ак- тів, дипломів, грамот, хартій тощо) став визначальним для окреслення об’єкту дипломатики. так, класик австрійської дипломатики, дослідник документальної спадщини Каролінгів теодор Зіккель, надаючи понят- тю “акт” значення писемного, відповідно оформленого “судження про предмети правового характеру”68, запровадив для його означення саме термін “die Urkunde”69 (з нім. документ, акт, грамота, посвідчення), а не “die Akte” (з нім. – офіційний документ, хартія; у множині – die Akten – ділові папери, документація). Вважаючи актами надвид дже- рел, що об’єднує ріднорідні за своєю функцією види, відомий росій- ський учений С. М. Каштанов, наголошував, що “дипломатика – это не наука о “дипломах” в том или ином узком смысле слова, а наука о документах в более широком понимании” і повинна розглядати акти в єдності форми і змісту як історичне джерело і факт історії70. Близь- кими до завдань архівознавства і джерелознавства є завдання дипло- матики, пов’язані з вивченням зовнішніх ознак та аналізом структури та внутрішньої форми актових документів, їх датуванням, з’ясуванням походження, функцій та достовірності. У радянській історичній науці дипломатика мала назву “актове джерелознавство” і не виокремлюва- лася із джерелознавства71. У свою чергу саме з дипломатики, синкретичної на перших етапах розвитку науки, що виникла як учення про оригінальність та досто- вірність документальних джерел (лат. ars discernendi diplomata vera ac 45СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ falsa), веде своє походження архівознавство. Конституювання дипло- матики як науки пов’язують із ім’ям автора праці “Дипломатика” (“De re diplomatica”) (париж, 1681) ченця-бенедиктинця Жана Мабільона (1632–1707)72, який розробив наукові критерії перевірки достовірності актів і обґрунтував принципи їх формулярного аналізу. Спонукою до написання цієї епохальної праці була потреба в обґрунтованій відповіді на висловлені в праці1675 р.73 єзуїта Даніеля ван папеброка та Готфрі- да Хентена сумнівів щодо автентичності документів Меровінгів, час- тина з яких зберігалася в архіві монастиря Сен-Дені. Розроблені Д. ван папеброком критерії і підходи до перевірки автентичності документів, не апробовані на конкретних документах, дали йому підстави приєдна- тися до прихильників, які визначали документи Меровінгів як фальси- фікати. Мавристи, зважаючи на практичний досвід праці Ж. Мабільона в монастирях Сен-Дені та Сер-Жермен і науковий авторитет, доручили йому довести достовірність цих документів, оскільки вони були тісно пов’язані з історією ордену. Відтак через шість років побачив світ трак- тат, із шести книг, назва якого послужила подальшому найменуванню історичної дисципліни. У праці йшлося про принципи комплексного дипломатичного та палеографічного дослідження середньовічних манускриптів і рукописів на предмет з’ясування їх достовірності. Ж. Мабільон указав на різницю в структурі та способах відтворення тексту в різних типах документів, обґрунтовував принципи класифікації актів і грамот, розглянув зовніш- ні ознаки, стиль документів і грамот, методи визначення достовірності та датування актів за особливостями стійких формул, вживаних у кан- целяріях певного часу тощо. Автор звернув також увагу на роботу кан- целярій, розподіл обов’язків між її працівниками, на використання та поширення печаток, найменування свідків та характер підписання до- кументів. Детально розглядалися стилі письма, види шрифтів, їх ство- рення та розповсюдження. окрема книга містила список франкських палаців і резиденцій зі стислою історією їх заснування та особливос- тями документотворення. теоретичні міркування демонструвалися на прикладі численних текстів грамот, уміщених у додатках. Додатком до теоретичної частини, на відміну від звіту Д. ван папеброка та Г. Хен- тена, слугували численні приклади документів, у тому числі у вигляді факсимільних гравюр п’єра Гіффарта. Саме у використанні численної колекції джерел для наочної демонстрації дієвості методів дипломатич- ного та палеографічного аналізу середньовічних документів у поєднан- ні із систематизацією раніше апробованих методів (Д. папенброк) по- лягає визнана світовою історіографією заслуга Ж. Мабільона. Ця праця не лише засвідчила появу нової наукової дисципліни – дипломатики, а й сприяла формуванню архівної науки, палеографії, сфрагістики. У процесі розвитку дипломатики сформувалися її напрями (дипло- матика імператорських і королівських грамот, дипломатика папських СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ46 грамот, дипломатика приватних актів), виокремилися самостійні науко- ві дисципліни (архівознавство, палеографія, сфрагістика), розширилося розуміння об’єкта і предмета дипломатики. Важливий для архівознав- ства формулярний аналіз (з’ясування структури формуляра джере- ла, виявлення стійких початкових і прикінцевих діловодних формул) як провідний метод дипломатики остаточно утвердився в працях ав- стрійських, німецьких та французьких науковців кінця XVIII–ХІХ ст.: А. Жирі, М. пру, І. К. Гаттерер, Ю. Фіккер, т. Зіккель74. так, т. Зіккель і Ю. Фіккер на прикладі дослідження формуляру і канцелярського по- ходження та змісту (особливостей феодального імунітету) дипломів Каролінгів обґрунтували необхідність поєднання дипломатичного ана- лізу з вивченням правового змісту актів та палеографічного аналізу по- черку і запровадили схему поділу актового формуляру на “протокол” (початковий протокол), “текст” (контекст) та “есхатокол” (кінцевий протокол) та виявили стійкі формули в кожній частині75. Ця схема не- забаром знайшла поширення в європейській дипломатиці, яка велику увагу приділяла формуляру, почеркам і печаткам грамот, питанню про їх канцелярське та позаканцелярське походження, складу посадових осіб канцелярії. “Архівна наука є наукою спостереження. У диплома- тиці, документ, що є предметом дослідження, має бути описаним та дослідженим”, – зазначав Бруно Дельмас76. Дипломатичне вивчення актів як джерел правового характеру та їх ролі в еволюції суспільних відносин опиралося на знання про історію канцелярій установ, у діяль- ності яких вони утворилися. тим самим воно співмірне з дослідженням історії фондоутворювачів у архівознавстві. Водночас у дослідженнях зберігання і використанні актів дипломатика послуговується відомос- тями з історії архівної справи. Матеріал для дослідження процесу створення установами доку- ментів, що на наступному етапі свого “життєвого циклу” складуть ар- хівний фонд, дає історія державних установ і громадських об’єднань, що висвітлює в розвитку структуру і функції державних, політичних, громадських інститутів. Як наголошував В. М. Автократов, “з профе- сійної точки зору архівістів, історія установ – переважно історія фон- доутворювачів”77. оскільки, організація архівного фонду тієї чи іншої установи/організації в державному архіві, де дотримуються провінієн- цпринципу, відповідає структурі, укладеній у діловодстві цієї установи, результати досліджень у галузі історії державних установ і громадських об’єднань дають в архівознавстві підґрунтя для розроблення систем об- ліку, вивчення закономірностей фондування, функціонального аналізу фондоутворювачів. Вивчення історії державних установ і громадських об’єднань допомагає виявленню закономірностей формування сукуп- ної архівної спадщини та розподілу інформації в її складі, запобіганню дублювання інформації. Дані цієї дисципліни використовуються і прак- тичній діяльності архівістів під час укладання списків джерел комплек- 47СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ тування архівних установ, укладання історичних довідок про фонди, підготовки архівних довідників. оскільки цінні документні комплекси утворюються також за життя та діяльності видатних осіб, родин, родів, архівознавство використовує факти і методи генеалогії (греч. genealogia – родовід), що займається вивченням історії родів, походження окремих осіб, встановленням ро- динних зв’язків, складанням родоводів. основним серед таких методів є метод побудови моделі родинних зв’язків, що передбачає ретельне вивчення генеалогічної інформації про членів роду, включаючи засно- вника роду і всіх нащадків. Існують різні форми фіксації генеалогічної інформації: родовідне дерево – графічне зображення у вигляді дере- ва, в кореневищі якого вказується ім’я засновника роду, далі всі члени основної і бічних гілок роду, їх шлюбні зв’язки; генеалогічні таблиці – вертикальні, горизонтальні, колоподібні таблиці предків (висхідні) та таблиці нащадків (нисхідні), таблиці споріднення (для показу родинних зв’язків кількох родів), родовідні розписи. Знання з генеалогії прислу- говуються архівній евристиці. Нова хвиля відродження національної самосвідомості, що розглядається в сучасній науці як суспільно-полі- тичний і соціокультурний феномен, актуалізувала генеалогічні дослі- дження, поглибивши міждисциплінарні зв’язки генеалогії та архівоз- навства. Результати досліджень дисциплін, що відокремилися від диплома- тики, – сфрагістики, палеографії – так само мають істотне значення для архівознавчих досліджень. Відомості зі сфрагістики78 або сигілографії (від грецьк. σφραγις – печатка, лат. – sigillum) – спеціальної історичної дисципліни, що вивчає печатку як історичне джерело та історико-куль- турну пам’ятку79, залучають до визначення автентичності та датування писемних документів та пам’яток мистецтва і культури. У сфрагісти- ці поняття “печатка” поширюється також на штампи та їх відтиски, залишені на різних матеріалах – металі, воску, сургучі, папері. Вико- ристання результатів аналізу печаток для визначення автентичності до- кументів правового характеру запровадив Жан Мабільон у згадуваній праці “De re diplomatica”. Застосування печаток відоме з найдавніших часів. починаючи від ІV–ІІІ ст. до н. е. вони засвідчували вірогідність листа. Важливими для з’ясування автентичності та датування докумен- та є такі елементи змісту печатки як легенда, що описує її зображення, окреслює компетенцію та стосунок до інших печаток цього ж власни- ка, вказує на топографічні, хронологічні, політичні, релігійні, звичаєві елементи та епіграф, що становить собою напис про належність печат- ки власнику. Датуванню документа може слугувати й мова та мате- ріальна основа документа (наприклад, із заміною пергамента папером у часи пізнього середньовіччя прикладні печатки поступово замінили на вислі80). Джерельне значення мають і печатки, що збереглися окремо від документів, які вони колись посвідчували. Вивчення таких печаток СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ48 цінне для досліджень історії інститутів державної влади, результатами яких послуговується архівознавство. Не менш важливі для архівознавства результати досліджень з па- лео графії, що вивчає зовнішні ознаки рукописних пам’яток у їх іс- торичному розвитку і відіграє помітну роль у розумінні документа. основне завдання палеографії полягає в “знании происхождения, видо- изменений и распространений письмен” (І. І. Срезнєвський)81 або, гово- рячи сучасною мовою, – у повній зовнішній атрибуції тексту, що охо- плює вивчення графіки букв, їх еволюції, особливостей систем письма; правильне, безпомилкове прочитання тексту, реконструкцію втрачених текстів або їх частин, датування тексту, з’ясування авторства та місця створення документа, з’ясування його достовірності й виявлення під- робок. Вважають, що відправною точкою у розвитку палеографії були роздуми Жана Мабільона про стилі письма, види шрифтів, їх створення та розповсюдження в останньому розділі першої книги та аналіз при- кладів у п’ятій книзі “De re diplomatica”. Спостереження за сукупністю палеографічних особливостей тексту (графікою букв, матеріалом для письма, прикрасами, засобами письма) та виявлення їх відповідності один одному для певного періоду часу склали основу палеографіч- ного методу. В окремих випадках правильність прочитання тексту та з’ясування авторства не можливе без знань з криптографії – окремої галузі палеографії, що вивчає графіку систем тайнопису, який спершу застосовували для шифрування імені автора, а згодом використовували з політичних, дипломатичних та інших міркувань. палеографічний ме- тод є необхідною складовою дипломатичного вивчення актів і застосо- вується іншими спеціальними історичними дисциплінами, в тому числі архівознавством. Слід зазначити, що на початку XIX ст. дипломатика, текстологія, палеографія та археографія складали синкретичний напрям вивчення рукописів – “манускриптознавство”82. Археографія (від грец. άποκρυφος – стародавня, грец. γραφω – пишу) вивчає документальні публікації як прояв людського духа, роз- робляє принципи, методи, способи їх підготовки (теоретична археогра- фія), та займається їх реалізацією (прикладна археографія)83. Вона тісно пов’язана з архівознавством та архівною справою. У структурі при- кладної археографії виокремлюють польову, камеральну та едиційну складову. Завданням польової археографії є збирання документальних пам’яток. Воно наближене до завдань архівної евристики та процесу комплектування архівних установ. Камеральна археографія близька за своїми принципами і підходами до наукового описування архівних до- кументів, створення довідкового апарату архівів, організації архівних фондів. Едиційна археографія займається науковою публікацією істо- ричних джерел і має спільну сферу діяльності з публікаторською ро- ботою архівів. 49СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ Зближує архівознавство та археографію і розуміння поняття про документ як матеріальний об’єкт із закріпленою на ньому в різний спо- сіб інформацією. Це особливо важливо з огляду на те, що саме архів- ний документ є точкою “дотику”, “перетину” (В. п. Козлов, о. М. Ми- хальченко) цих наук – об’єктом для архівознавства і предметом для археографії. Документальна публікація – відтворення і тиражування з максимально можливим збереженням всіх особливостей і зовнішніх ознак документа та з залученням пояснювальних елементів (заголо- вок, передмова, посилання, коментарі), які забезпечують ефективну взаємодію документа і користувача, – становить, за В. п. Козловим, об’єкт археографії84. Відмітну думку щодо об’єкту архівознавства та археографії має Г. В. Боряк. Знаний український учений називає об’єктом археографії “архівні документальні інформаційні ресурси”85 і вважає його тотожним із об’єктом архівознавства. поряд із науковою публікацією він розрізняє іншу методичну форму наукової археогра- фічної репрезентації документів і документальних масивів – науковий опис. Ці форми притаманні як археографії, так і архівознавству. оби- дві дисципліни при спільності (чи спорідненості) об’єкта мають різ- ні завдання: архівознавство вивчає проблеми організації документних комплексів, створення довідкового апарату та забезпечення збереже- ності документів, а археографія – проблеми їх наукової репрезентації. “Архівазнаўства займаецца распрацоўкай пытанняў арганізацыі збору і захоўвання дакументаў, археаграфія – іх публікацыяй”, – наголошували В. п. Козлов та о. М. Михальченко у спільній публікації86. при цьому архівознавство та археографія послуговуються спільними методиками в науковій евристиці, розробленні окремих видів довідкового апарату, підготовці археографічних видань. Історія археографії засвідчує її виокремлення з архівознавства. Ві- домо, що термін “археографія” вперше застосував французький лікар і археолог-аматор Шарль Спон у праці “Miscellanea eruditae antiquitatis” (1685) у значенні “описання старожитностей”87. До Росії він потрапив “через посередництво” праці ще одного французького автора – А. Мі- леня “Настанови до розуміння старожитностей”, котрий розумів його як будь-яке “роз’яснення пам’яток” – старожитностей, звичаїв та об- рядів минулого88. Для означення теорії і практики видання документів у європейській традиції поняття “археографія” не використовувалося і надалі89. У Росії наукові засади археографії почали розвиватися в другій половині XVIII ст.90, зокрема товариствами історії та старожитностей і губернськими археографічними комісіями, які проводили цілеспря- мовану роботу щодо пошуку, збирання, опису й публікації писемних пам’яток та архівних документів. У процесі цієї діяльності розробляли- ся принципи археографічного аналізу та опису рукописів. Близьке до СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ50 сучасного розуміння поняття “археографія” запровадив до наукового обігу п. М. Строєв, який виступив 14 червня 1823 р. на засіданні Мос- ковського товариства історії і російських старожитностей із програмою виявлення, описування та публікації історичних джерел. На той час ар- хеографія ще не мала статусу самостійної наукової дисципліни. Надалі практичні прийоми публікації архівних документів закріплювалися у прикладних методиках, вироблялися принципи і методи археографії, розвивалося археографічне знання. початок формування археографії як окремої історичної дисципліни сягає 1920-х років. Автор першої спеці- альної праці з археографії – М. Ф. Бєльчиков – розглядав археографію як спеціальний напрям роботи в архівосховищах “щодо приймання, роз- бирання, систематизації та описування” документів, тобто як складову практичної діяльності архівів91. Водночас український архівознавець В. І. Веретенников зауважував, що вона “виходить за межі архівно-тех- нічного описання”92. Створена в цей час при Центральному архівному управлінні УРСР Археографічна комісія мала своїм завданням підго- товку довідників по фондах архівів та видання збірників архівних до- кументів. Альтернативу її діяльності становила Археографічна комісія ВУАН, що ставила перед собою ширші наукові завдання розроблення теоретичних засад археографії як спеціальної історико-філологічної дисципліни, що займається пошуком, збиранням та археографічним описом рукописної книжності. З початком повної ідеологізації архів- них установ у 1930-х роках археографічну роботу архівів було зведено до “обтяженої моноідеологією та цензурою” (за влучним висловлюван- ня В. п. Козлова93) підготовки популярних пропагандистських видань, а теоретичні напрацювання в сфері археографії фактично припинено. Упродовж 1940–1960-х років археографія розглядалася як едицій- на науково-практична дисципліна, складова архівознавства. лише у 1970-х роках на сторінках журналу “Советские архивы” В. о. Черних, А. А. Курносов та С. о. Шмідт розгорнули дискусію щодо розумін- ня археографії як самостійної науки, що займається не лише едицій- ною діяльністю (архографія у “вузькому розумінні”), а й усім циклом робіт щодо запровадження історичних джерел до наукого обігу: зби- рання, описування, видання (археографія в “широкому розумінні”). Утвердженню самостійного статусу археографії надалі сприяли праці Г. В. Боряка, Є. М. Добрушкіна, В. п. Козлова, о. Д. Степанського, М. Ф. Шумейка94 та ін. На цьому етапі почали детально розроблятися питання публікації окремих груп документів: актів (С. М. Каштанов)95, аудіовізуальних документів (В. М. Магідов)96, результати яких сприяли поглибленню архівознавчих досліджень у цьому напрямі. З огляду на різноманітний склад і зміст Національного архівного фонду і сукупної архівної спадщини інших держав дотичним до проб- лем архівознавства та архівної справи є також питання про особли- 51СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ вості публікації документів нової доби. На відмінності методик опису та підготовки до друку стародавніх та нових документів наголошував український учений В. В. Німчук, який запропоновував відокремити від археографії споріднену дисципліну – “кайнографію” або “новогра- фію”97. Виводив поза межі об’єкта традиційної археографії “синхрон- ні” документальні публікації і А. Д. Степанський98. однак пошуки в цьому напрямі не знайшли остаточного оформлення. Спільні наукові заходи (конференції, розширені наради, круглі столи), що проводяться з другої половини 1990-х років у різних країнах представниками дер- жавних архівів, архівознавчих наукових установ (Білоруського науко- во-дослідного інституту документознавства та архівної справи, Всеро- сійського науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи, Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства) та археографічними комісіями Російської Федера- ції і Білорусі, Інститутом української археографії та дежерлознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, засвідчують потребу в консо- лідації зусиль архівознавців та археографів щодо вироблення, зокрема правил наукової публікації документів різних періодів, створення різ- ного типу довідників тощо. Спільним для дисциплін третьої групи (бібліотекознавства як комп- лексної соціогуманітарної науки про закономірності формування, роз- виток і функціонування бібліотек, особливості еволюції бібліотечно-ін- формаційних ресурсів, їх формування та використання99; музеєзнавства як наукової дисципліни, що вивчає специфічну музейну причетність людини до дійсності та породжений нею феномен музею, досліджує процеси збереження і передавання соціальної інформації через музей- ні предмети, а також розвиток музейної справи та напрямів музейної діяльності100) і архівознавства є їхні функції в суспільстві щодо “ін- ститутів пам’яті”. Вивчення процесів, які визначали, що було варте пам’яті (згадування) а, головне, що було забуто навмисне або випад- ково, належить до сфери міждисциплінарних досліджень. Колективне “пам’ятання” (згадування) і “забуття”, як зазначав відомий канадський учений террі Кук, “відбувається завдяки галереям, музеям, бібліотекам, історичним пам’яткам, громадському визнанню, та архівам”101. Збере- ження суспільної пам’яті через виконання цими установами спільної для них суспільної місії гарантує соціальну спадкоємність як на рівні окремих народів і націй, так і на глобальному рівні. Засновники інфор- матики в Росії – о. І. Михайлов, А. І. Чорний та Р. С. Гіляревський – стверджували, що “повного оволодіння пам’яттю суспільство досягло лише тоді, коли перейшло від стихійного накопичення інформації про минуле до свідомої її концентрації і перетворення у спеціально засно- ваних депозитаріях”102. Історія установ пам’яті має спільне коріння (як відомо, синкретичні сховища Стародавнього світу одночасно викону- СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ52 вали функції і архівів, і бібліотек), інкорпорації музейних підрозділів до структури архівних установ (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Білоруський державний архів-музей літератури і мистецтва, болгарські “читалишта”), створення спеціалізо- ваних інституцій синкретичного характеру (Український національний музей-архів при Інституті громадознавства в празі, Українсько-канад- ський архів-музей Альберти), приклади об’єднання архівів та бібліо- тек у одну установу національного рівня (Бібліотека та архів Канади / Library and Archives of Canada, 2004) і засвідчує прагнення їхніх праців- ників в усьому світі зберегти пам’ять людства. Ця мета на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства визначає потребу інтегрова- них досліджень у сфері книгознавства, бібліографії, архівознавства, му- зеєзнавства у напрямі формування комплексних інформаційних ресур- сів та розроблення засад доступу до них на основі єдиної платформи задля всебічного задоволення потреб користувачів. У цьому контексті в Швеції реалізується концепція “спільної спадщини” щодо створення інтегрованого інформаційного ресурсу та поширення відомостей про нього103. Близьку за ідеєю роботу здійснив наприкінці XIX ст. професор Київ ського університету св. Володимира В. С. Іконников. У двох кни- гах першого тому фундаментальної праці “опыт русской историогра- фии” (т. 1. Кн. 1. – К., 1891;. т. 1. Кн. 2. – К., 1892; т. 2. – Кн. 1–2)104 вчений подав ґрунтовний огляд фондів архівів, бібліотек і музеїв. За визначенням В. п. Козлова, фактично “вперше заговорив про інститути і носії історичної пам’яті загалом – документ, книгу, музейний пред- мет, архів, бібліотеку, музей”105. На потребу “перегляду усталених здавна поглядів на роль архіву, бібліотеки та музею, цільова постановка їх завдань, пошук найбільш обґрунтованих форм взаємодії цих наукових установ” звертав увагу в середині 1920-х років класик російського архівознавства І. л. Маяков- ський106. За твердженням колишнього національного архівіста Канади і президента Міжнародної Ради Архівів (1992–1996) Жана-п’єра Вало- та, “створення живої пам’яті історії нашого сьогодення” є місією ар- хівістів. У такий спосіб громадяни світу можуть відкрити двері для особистого і суспільного добробуту, який базується на досвідченому збереженні минулого, усвідомленні своїх коренів, своєї належності та ідентичності107. проблема взаємодії архівознавства, бібліотекознавства та музеєзнавства у вивченні та репрезентації фондів архівів, музеїв і бі- бліотек як складової пам’яті земної цивілізації спеціально розглядалася на X Міжнародній конференції архівів країн Центральної і Східної Єв- ропи (“Colloquia Jerzy Skowronek dedicata”) у Варшаві (“Архіви серед установ пам’яті”, 2004) та XV Міжнародному конгресі архівів у Відні 53СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ (“Архіви і пам’ять”, 2004). лейтмотивом цих спеціалізованих форумів стала думка про поглиблення наукової і практичної співпраці основних зберігачів історичної пам’яті. Інший аспект взаємодії сучасного архівознавства та бібліотекознав- ства вбачають українські автори в ідеї збирання їх “під парасолькою” “соціальних комунікацій” разом із теорією та історією соціальних кому- нікацій, документознавством, книгознавством, бібліографознавством, журналістикою та засобами масової інформації, видавничою справою, прикладними соціально-комунікаційними технологіями та соціальною інформатикою108. Вихідні положення цієї концепції тяжіють до ідей російського бібліотекознавця Ю. М. Столярова щодо виокремлення певної групи соціологічних наук, які вивчають комунікації в суспіль- стві109. Йдеться про журналістику, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство, документознавство, архівознавство, музеєзнав- ство. Декларація поширення документології в документознавстві й ар- хівознавстві, необґрунтоване ототожнення функцій соціальних інсти- тутів за ознакою створення і передавання у часі й просторі соціально значущої інформації (бібліотек, інформаційних центрів, архівів, музеїв, книговидавничих та книгорозповсюджувальних установ, ЗМІ тощо) та прагнення розширити коло спеціальностей для захисту дисертацій зумовило розгортання дискусії навколо цієї проблеми. Статус архівоз- навства та документознавства як самостійних наук, проблематика яких «не є прерогативою соціологічних наук і, зокрема, новоствореної галу- зі знань з назвою “соціальні комунікації”»110 переконливо обґрунтував С. Г. Кулешов, водночас не заперечуючи існування широкого кола між- дисциплінарних зв’язків цих наук. попри вразливість багатьох позицій щодо місця архівознавства в системі “соціальних комунікацій”, поява такої концепції свідчить про посилення в сучасній науці тенденції до синтезу знань (теорій, принципів, методів, передових досягнень) різних наукових галузей і дисциплін та їх взаємопроникнення, що сприяє фор- муванню комплексних, мультидисциплі нарних метанаук. помітного впливу архівознавство зазнало від теорії інформації або інформатики, що з’явилась і бурхливо розвивалась у 1960-ті роки. тоді сформувався четвертий напрям (група) міждисциплінарних зв’язків ар- хівознавства. питання, що постали перед новою наукою (шляхи вирі- шення складних інформаційних завдань з максимальною ефективніс- тю, максимально повне збирання та аналітико-ситетичне перероблення документної інформації з метою оперативного оповіщення дослідників про досягення науки і техніки, довготривале зберігання документної ін- формації в інформаційно-пошукових системах, котрі дозволяють здій- снювати швидкий, вичерпний багатоаспектний пошук необхідних відо- мостей; перероблення інформації в інформаційно-логічних системах з метою отримання нової інформації; способи зберігання і відновлення СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ54 інформації специфічної форми – баз даних та взаємодії програм і лю- дей – інформаційних продуктів і користувачів тощо) були близькі до проблем архівознавства, пов’язаних із розробленням теоретичних засад архівної евристики, фондування, експертизи цінності, описування, об- ліку, розвитку системи довідкового апарату та використання архівної інформації, з’ясування закономірностей функціонування архівної сис- теми і вироблення прогнозів її розвитку. “Винахідником” інформатики вважають видатного бельгійського вченого поля отле. 27-річний соціолог заявив про необхідність ство- рення такої науки в доповіді на Міжнародній конференції з бібліогра- фії (Брюссель, 1895). У науково-інформаційній діяльності він убачав різновид наукової праці, завдання “документації”, визначав як “дати документовані відповіді на запити з будь-якого питання в будь-якій га- лузі знань: 1) універсальні за змістом; 2) точні і достовірні; 3) повні; 4) оперативні; 5) такі, що відображають останні відомості; 6) доступні; 7) заздалегідь зібрані і готові до передавання; 8) надані якомога біль- шій кількості людей”111, а науку про книгу і документацію – докумен- тологію або бібліологію – визначав як “загальну науку, яка системно охопила б всю сукупність відомостей, що належать до виробництва, зберігання, поширення і використання будь-яких рукописів і доку- ментів”112. термін “інформатика” з’явився англійською мовою через півтора десятиліття (його запровадив Н. Винер 1948 р.)113 і через три десятиліття – російською (о. І. Михайлов, А. І. Чорний, Р. С. Гілярев- ський, 1966)114 для означення науки, запопонована дефініція і завдання були дуже близькими до формулювань п. отле. Р. С. Гіляревський, блискучий знавець його творчості й один із авторів першої російської наукової праці з інформатики, розуміє під цим поняттям “наукову дис- ципліну про структуру, загальні властивості і закономірності пред- ставлення, передавання й отримання інформації, яка розуміється як ідеальна субстанція – зміст, інтерпретація повідомлення, що міститься в матеральних даних”115, підкреслюючи її належність до гуманітарних, а не до комп’ютерних наук. Заснований п. отле разом із А. лафонте- ном Міжнародний бібліографічний інститут (1895), реорганізований в Міжнародний інститут документації (1931), згодом – Міжнародну фе- дерацію з документації (1937), а потім – у Міжнародну федерацію з інформації та документації (1986), існував до середини 1990-х років і встиг відзначити своє століття116. Ця недержавна науково-дослідна установа визначила ще на початку XX ст. низку напрямів науково-ін- формаційних досліджень, які й досі реалізуються в бібліотекознавстві та бібліотечній справі, архівознавстві та архівній справі, інформатиці, інформаційних технологіях. Ідея ж створення Всесвітньої системи на- уково-технічної інформації нині здійснюється засобами Інтернету. процес інформатизації, що поступово охопив усі галузі науки, зу- мовив помітний вплив на термінологію і методи архівознавства. Відтак 55СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ принципово оновилися термінологічний апарат і методи архівознав- ства. В архівній термінології з’явилися поняття про вільну і зв’язану, потенційну й актуальну інформацію, ретроспективну інформацію, пер- винні і вторинні документи тощо, удосконалилися методи науково-ін- формаційної діяльності архівів. провідну роль в “освоєнні міждисци- плінарних підходів, що отримали всезагальний розвиток у науці доби науково-технічної революції”117, відіграли наукові праці В. М. Авто- кратова. Вчений вважав, що архівознавство еволюціонувало в межах положень теорії інформації. Що найважливіше для теорії архівознав- ства, він розглядав визначення інформації в розумінні “відображено- го розмаїття реальної дійсності і форми зв’язку елементів у системі, котра спирається на філософську категорію відображення” та поняття про вимірювання інформації118. До його наукових здобутків належить запровадження поняття про “архівне інформаційне середовище” як су- купність двох підсистем – ретроспективної документної інформації та пошукових засобів (довідкового апарата). На початок 1960-х років припадає адаптація методів кібернетики до завдань архівознавства119. особливу роль вони відігравали в опти- мізації пошуку та зберігання архівних документів. основні параметри кібернетики (оперативність, надійність і компактність) визначили клю- чові засади розроблення багатоаспектного пошуку, створення та збе- рігання мікрофотокопій, удосконалення експертизи цінності. На стику кібернетики, документознавства, архівознавства та бібліотекознавства сформувалася нова дисципліна – документалістика, покликана вивчати нові на той час види документів з магнітною, оптичною та перфора- ційною основою та сприяти виконанню завдань щодо оперативного за- безпечення користувачів поточною та ретроспективною інформацією, надання інформації в найбільш компактному вигляді тощо. Інтенсивний розвиток комп’ютерних наук та поява нових видів до- кументів зумовили необхідність змін у характері й статусі архівів, пе- ред якими виникла проблема довготривалого зберігання електронних документів. Водночас перед архівознавством постали завдання адапта- ції в новій ситуації (наприклад, розроблення наукових засад віднесення нових документів до національних/державних архівних фондів, прин- ципів експертизи цінності та процедур комплектування), що потребува- ли поглиблення його дисциплінарної взаємодії. Визнана міжнародною архівною спільнотою орієнтація на удоступнення архівної інформації, що стала провідною тенденцією в архівознавстві та архівній спра- ві наприкінці 1980- х років, зумовила ширше опанування архівістами цифрових технологій при удосконаленні наукового апарату, створенні тематичних баз даних та електронних каталогів, і сприяла залученню архівної інформації до наукового обігу через оцифрування документів та тиражування в електронному форматі тематичних колекцій. У про- СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ56 блематиці Міжнародних конгресів архівістів та інших наукових зібрань світової архівної спільноти постійно актуалізуються питання, пов’язані з вирішенням цих завдань: “Нові архівні матеріали” (париж, 1988), “професія архівіста в епоху інформації” (Монреаль, 1992), “Архіви в кінці ХХ століття: оцінка минулого і погляд в майбутнє” (пекін, 1996), “Архіви нового тисячоліття та інформаційне суспільство” (Севілья, 2000), “Збереження віртуальної пам’яті” (Відень, 2004). Застосування в архівознавстві та архівній справі принципів інформатики і кібернети- ки, процедур формалізації, систематизації, організації масивів інформа- ційних даних, кількісних і математичних методів сприяли розширенню методів архівознавчих досліджень. У 1990-х роках знаний французький учений Бруно Дельмас пе- редбачив, що під впливом комп’ютерних наук відбуватиметься транс- формація об’єкту архівознавства – “перетворення [документів] на комп’ютерні та мультимедійні файли буде питанням XXI століття”120. тоді французькі архівознавці почали обговорювати питання щодо по- треби розвитку нової науки – “сучасної дипломатики”, орієнтованої на дослідження та організацію “віртуальних” документів121. Її завдання ви- значалися як вивчення походження та генезису інформації нового типу, засад класифікації та ідентифікації на підставі функціонального аналізу кожної структури, форми та формату документа, характеристик мета- даних, гарантій автентичності тощо122. У цьому контексті наголошува- лося на необхідності стандартизувати процес описування123, розвивати наукові засади критики нових джерел (форма представлення інформа- ції, порівняння контекстів вживання), поглиблення міждисциплінарних зв’язків з історією установ, інформаційною наукою та технологіями. * * * Загалом напрями і форми взаємодії архівознавства з іншими на- уками не обмежується окресленими групами. Історія розвитку архівної науки засвідчує, що їй притаманні тенденції як диференціації та спеці- алізації, так і міждисциплінарного синтезу знань, взаємопроникнення та інтеграції з іншими науками. остання особливо яскраво виражена в сучасних умовах формування глобального інформаційного суспільства та суспільства знань. Як комплексна наука архівознавство використо- вує результати теоретичних і методичних здобутків природничих та технічних наук у питаннях розроблення технологій зберігання та забез- печення збереженості архівних документів, їх реставрації, оцифруван- ня, економічних проблем діяльності архівних установ, технологічного оснащення приміщень для архівів тощо. У свою чергу здобутки архівознавства дедалі частіше стають над- банням інших наук, що засвідчує його роль і значення в гуманітаристиці та розвитку нових галузей знань. 57СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ 1 Автократов В. М. теоретические проблемы отечественного архивове- дения / Сост. т. И. Хорхордина. – М., 2001. – С. 98. 2 Виноградов В. М., Стяжкин Н. И., Цаленко М. Ш., Чумаченко Э. Г. те- оретические проблемы архивоведения с точки зрения информатики // Науч.- техн. информ. – 1984. – № 9. – С. 1. 3 Delmas B. Archival science facing the information society // Archival Science. – 2001. – Vol. 1, № 1. – 2001. – P. 30–31. 4 Наленч Дария. Архивист – хранитель киберпространства // Archives among the Memory Institutions: Papers of the International Conference Warsaw, May 28–29, 2004. – Warszawa, 2004. – P. 53. 5 Калакура Я. С. Архівознавство: наука чи система наукових знань? // Сту дії з архів. справи та документознавства. – 1997. – т. 2. – С. 43–49. 6 Див.: Шейко В., Каністратенко М., Кушнаренко Н. Концептуальні за- сади підготовки наукових кадрів у галузі культурології та соціальних комуні- кацій в Україні // Вісн. Кн. палати. – 2007. – № 2 (127). – С. 43–44. 7 Медушевская О. М. теория и методология когнитивной истории. – М.: РГГУ, 2008. – С. 320. 8 Медушевская О. М. теория и методология… – С. 354. 9 Delmas B. Archival science facing the information society. – P. 29–30. 10 Романовський В. О. Вступні уваги // Романовський В. о. Нариси з архі- вознавства. – Х., 1927. – С. 9. 11 Див.: Історія філософії: словник / за заг. ред. В. І. Ярошовця. – К.: Зна- ння України, 2006. – С. 1002–1003. 12 Хорхордина Т. И от архивоведения к архивософии? К постановке во- проса // труды Историко-архивного института. – М., 1996. – т. 33. – С. 177– 191. 13 Виноградов В. М., Стяжкин Н. И., Цаленко М. Ш., Чумаченко Э. Г. те- оретические проблемы архивоведения с точки зрения информатики // Научн.- техн. информ. – 1984. – № 9. – С. 2. 14 Спеціальних історичних дисциплін налічують від кількох десятків до сотні. Зокрема, у довіднику “Спеціальні історичні дисципліни” (К., 2008) йдеться про “понад 60 дисциплін” (С. 9). 15 Войцехівська І. передмова // Спеціальні історичні дисципліни: довід- ник. – К.: либідь, 2008. – С. 9. 16 Шевченко Ф. П. про створення “Вступу до історичної науки” //Укр. іст. журн. – 1959. – №1. – С. 95. 17 Романовський В. О. Нариси з архівознавства. Історія архівної справи в Україні та принципи порядкування в архівах. – Х., 1927. – С. 6. 18 Каштанов С. М. очерки русской дипломатики. – М.: Наука, 1970. – С. 3. 19 Kamiński A. Potrzeby badawcze naszej archiwistyki // Archejon. – 1962. – T. 37. – S. 56. 20 Медушевская О. М. Архивный документ, исторический источник в ре- альности настоящего // отеч. архивы. – 1995. – № 2. – С. 9. 21 Медушевская О. М. Архивоведение и источниковедение: единство и различие как проблема междисциплинарного взаимодействия// Архивоведе- ние и источниковедение отечественной истории. проблемы взаимодействия на современном этапе: доклады и тезисы выступлений на второй Всерос. конф., 12–13 марта 1996 г. – М., 1997. – С. 11. СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ58 22 Найпоширеніші погляди на життєвий цикл документа включають три етапи: 1) документ, серед характеристик якого переважає управлінська функ- ція регулятора відносин у суспільстві й державі (близько 5 років); 2) доку- мент, який припинив виконання функцій, для яких його було створено, але ще не використовується як історичне джерело (близько 10 років; 3) документ як історичне джерело, мнемонічна функція якого зумовлює вічне зберіганняв (І. перотен) та два етапи: 1) до експертизи цінності документів; 2) після екс- пертизи цінності документів (М. Кайа, Ш.Кечкеметі). 23 Див.: Кулешов С. Документознавство // Українська архівна енциклопе- дія. – К., 2008. – С. 380–382. 24 Див.: Кулешов С., Загорецька О. Діловодство // Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Войцехівська І. Н. (кер. авт. кол.), В. В. томазов, М. Ф. Дмитрієнко та ін. – К. : либідь, 2008. – С. 192. 25 Іменник “документ” походить він дієслова “doceo”, означає “вчу”, “опо- віщаю”. Відтак він є синонімом слів: “повідомлення”, “інформація”, “свід- чення”, “доказ”. 26 Автократов В. Н. теоретические проблемы отечественного архивове- дение… – С. 92. 27 Митяев К. Г. Документоведение, его задачи и перспективы // Вопросы архивоведения: науч.-информ. бюл. – 1964. – №2. – С. 28. 28 Див.: Кулешов С., Загорецька О. Діловодство // Спеціальні історич- ні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Войцехів- ська І. Н. (кер. авт. кол.), В. В. томазов, М. Ф. Дмитрієнко та ін. – К.: либідь, 2008. – С. 192. 29 Юридична сила документної інформації має місце за умови наявності позатекстових інформаційних елементів: бланків, печаток, підписів, резолю- цій тощо. 30 Кулешов С. Документознавство // Спеціальні історичні дисципліни: до- відник… – С. 214. 31 Міжнародний бібліографічний інститут (від 1938 р. – Міжнародна феде- рація з документації) засновано в Бельгії 1895 р. п. отле спільно з лауреатом Нобелівської премії миру Анрі лафонтеном. Штаб-квартира МБІ – Міжнарод- не бібліографічне бюро – працювала в Брюселі. На базі МББ було створено Універсальну десяткову класифікацію. 32 Рейворд Бойд У. поль отле – пионер информатики // отле п. Библио- тека, библиография, документация: Избранные труды пионера информатики / Рос. гос. б-ка; пер. с англ. и фр. Р.С. Гиляревского и др.; предисл., сост., ком- мент. Р. С. Гиляревского. – М.: ФАИР-пРЕСС, пашков дом, 2004. – С. 41. – (Специальный издательский проект для библиотек). 33 Виноградов В. М., Стяжкин Н. И., Цаленко М. Ш., Чумаченко Э. Г. теоретические проблемы архивоведения с точки зрения информатики // На- учно-техническая информация. – 1984. – № 9. – С. 2. 34 там само. – С. 213. 35 Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. теоретичні основи. – К., 2000. – С. 116. 36 Існування науки під назвою “документознавство” практично обмеже- не пострадянським простором, відома вона також у Болгарії та деяких інших постсоціалістичних країнах. проте там за своїми функціями й завданням вона шидше збігається з теорією діловодства. Детальніше див.: Кулешов С. Г. До- 59СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ кументознавство: Історія. теоретичні основи / УНДІАСД, ДАКККіМ. – К., 2000. – 161 с. 37 Селіверстова К. Т. принципи і методи архівного описування // Архівоз- навство: підручник для студ іст. ф-тів вищ. навч. закл. України/ За заг. ред. Я. С. Калакури та І. Б. Матяш. – К.: Видавн. дім “КМ Академія”, 2002. – С. 187. 38 Митяев К. Г. теория и практика архивного дела: учеб. пособие / под ред. И. л. Маяковского. – М., 1946 – 248 с. Зазначимо, що щодо назви дис- ципліни та її співвідношення з поняттям про архівознавство як науку в архі- вознавстві існують різні погляди. 39 Митяев К. Г. Документоведение, его задачи и перспективы // Вопр. архивоведения: науч.-иформ. бюл. – 1964. – № 2. – С. 35. 40 там само. – С. 35. 41 Сокова А. Н. Современные исследования в области документоведения // Сов. архивы. – 1978. – № 4. – С. 42–50. 42 Лившиц Я. З. Документоведение как начная дисциплина // Сов. архивы. – 1973. – № 6. – С. 17–21. 43 Сокова А. Н. Документоведение как научная дисциплина: объект, пред- мет, основные задачи // Документирование управленческой деятельности: сб. науч. тр. / ВНИИДАД. – М., 1986. – С. 5–30. 44 Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. теоретичні основи. – К., 2000. – С. 43. 45 Отле П. Библиотека, библиография, документация: Избранные труды пионера информатики / Рос. гос. Б-ка; пер. с англ. И фр. Р. С. Гиляревско- го и др.; предисл., сост., коммент. Р. С. Гиляревского. – М.: ФАИР-пРЕСС, пашков дом, 2004. – С. 196–197. – (Специальный издательский проект для библиотек). 46 Илизаров Б. С. Актуальные теоретические и методологические проблемы советского архивоведения: учеб. пособие / МГИАИ. – М., 1984. – С. 34. 47 Giry A. Manuel de diplomatique. – Paris, 1894. – 839 p. 48 Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. теоретичні основи. – К., 2000. – С. 46. 49 Сокова А. М. принцип историзма в документоведении // Сов. архивы. – 1981. – № 4. – С. 26–31. 50 Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. теоретичні основи. – К., 2000. – С. 105–107. 51 Прозорова В. Б. Влияние концепции национального достояния на со- временную теорию архивоведения Франции // Вестн. архивиста. – 2009. – № 2. – С. 2. 52 Козлов В. П. о некоторых современных теоретико-методических про- блемах архивоведения и источниковедения // отеч. архивы. – 1995. – № 2. – С. 5. 53 Савин В. А. Документ – архивный документ – исторический источник – памятник: проблемы проявления сущностных характеристик // Архивоведе- ние и источниковедение отечественной истории. проблемы взаимодействия на современном этапе: докл. и тез. выступлений на второй Всерос. конф., 12–13 марта 1996 г. – М., 1997. – С. 184. 54 Шмидт С. О. Современные проблемы источниковедения // Источнико- ведение. теоретические и методические проблемы. – М.: Наука, 1969. – С. 30. 55 Варшавчик М. Я. Джерело історичне // Джерелознавство історії Укра- їни: довідник. – К., 1998. – С. 40-41; Варшавчик М. Я. Інформація джерель- на // Джерелознавство історії України… – С. 44–46. СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ60 56 Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. теоретичні основи… – С. 80. 57 Кулешов С. Г. Документ как исторический источник: свойство, состо- яние, статус // Архивоведение и источниковедение отечественной истории. проблемы взаимодействия на современном этапе; докл. и тез. выступлений на третьей Всерос. конф. 25–26 февр. 1998 г. – М., 1999. – С. 95–99. 58 Елпатьевский А. В. Комментарий архивиста // отеч. архивы. – 1995. – № 2. – С. 14. 59 Митяев К. Г. о методологии классификации и экспертизы докумен- тов // тр. МГИАИ. – М., 1967. – т. 29: Вопросы методологии исторической науки. – С. 118–138. 60 теория и практика экспертизы ценности документов и комплектования государственных архивов СССР. – М., 1974. – 272 с. – (тр. ВНИИДАД; т. 4, ч. 1). 61 Див.: Прозорова В. Б. Влияние концепции национального достоя- ния… – С. 280. 62 Шмидт. С. О. Некоторые итоги и перспективы развития археографии отечественной истории // Северный археографический сборник. – Сыктывкар, 1977. – Вып. 4: Археография и источниковедение. – С. 4–22. – передрук у кн.: Шмидт С. О. Археография, архивоведение, памятниковедение. – М., 1997. – С. 29–50. 63 Кабанов В. В. Источниковедение истории Советского общества. – М., 1997. – С. 41–43. 64 Старостин Е. В. Архивология // Реализм исторического мышления: проблемы отечественной истории периода феодализма: Чтения, посвященные памяти А. л. Станиславского: тез. докл. – М., 1991. – С. 240; Он же. Архивы России. Методологические аспекты архивоведческого знания: учеб.-метод. пособие. – М.: РоИА, 2001. – С. 15–23. 65 Ланглуа Ш.-В., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории. – Спб., 1899. – С. 51. 66 Варшавчик М. Я. Джерелознавство історичне // Джерелознавство історії України: довідник. – К., 1998. – С. 39. 67 Автократов В. Н. теоретические проблемы отечественного архивове- дения… – С. 94–95. 68 Sickel Th. Acta regum et imperatorum Karolinorum digesta et enarrata. Teil 1: Lehre von den Urkunden der ersten Karolinger (751–840). – Wien, 1867. – S. 2. 69 переклад назви дипломатики німецькою мовою пов’язаний саме з цим терміном – нім. Urkundenlehre, Urkundenforschung, Diplomatik, тобто наука (вчення) про грамоти. 70 Каштанов С. М. Русская дипломатика: – М.: Высш. шк., 1988. – С. 11. 71 Каштанов С. М. очерки русской дипломатики. – М.: Наука, 1970. – С. 6. 72 Жану Мабільону належить також ідея створення споруд для ув’язнення і виправлення злочинців, де б засуджених тримали в келіях і залучали до пра- ці, були б невеличкі садки для перебування в’язнів на свіжому повітрі та спе- ціальні приміщення для молитов та морально-релігійного виховання в’язнів; передбачалося харчування скоромною їжею для очищення душі й тіла. пода- ний архієпископом лепельї на розгляд французькому королю людовіку XIV проект Ж. Мабільона (1636 р.) не був одразу реалізований. 73 Це був квітневий том акта святих, який становив собою річний звіт, але з огляду на порушені питання розгортав дискусію про фальсифікати до- 61СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ кументів: “Propylalum, antiqurium circa veri et falsi diskrimen”. однак, видання не містило документальних додатків. 74 Giry A. Manuel de diplomatique. – Paris, 1894. – P. 531–590; Sickel Th. Beiträge zur Diplomatik. – Wien, 1864. – Th. 3. – S. 2 (176). 75 Формули а) “протоколу”: invocatio (реліг. посвята), intitulatio (визна- чення адресанта), inscriptio (визначення адресата), salutatio (привітання); б) “тексту”: arenga або exordium (вступ), prologus (преамбула), promulgatio або publicatio, praescriptio, notificatio (оповіщення), narratio (виклад обставин спра- ви), dispositio (розпорядження по суті справи), sanctio (заборона порушувати грамоту), corroboratio (заява про засвідчення документа підписом та, печаткою тощо); в) “есхатокол”: datum (місце і час видачі), apprecatio (благопобажання). Див.: Sickel Th. Beiträge zur Diplomatik. – Wien, 1864. – Th. 3. – S. 2 (176). 76 Delmas B. Archival science facing the information society... – P. 30. 77 Автократов В. Н. теоретические проблемы отечественного архивове- дения… – С. 92–93. 78 Назву “сфрагістика” запропонував німецький учений Й. Гейман у XVIII ст. 79 Детальніше див.: Перкун В. Сфрагістика // Спеціальні історичні дис- ципліни… – С. 445–453. 80 печатки розрізняються за способом застосування на вислі, які приві- шувалися до документа на шнурі, і прикладні – у вигляді відтиску на самому документі або предметі. 81 Срезневский И. И. Славяно-русская палеография XI–XIV вв.: лекции, читанные в имп. Санкт-петербургском университете в 1865–1880 гг. – Спб., 1885. – С. 1. 82 Див.: Дубровіна Л. А. Кодикологія та кодикографія української рукопис- ної книги. – К., 1992. – С. 34. 83 Козлов В. П. основы теоретической и прикладной археографии. – М.: РоССпЭН, 2008. – С. 26. 84 Детальніше див.: Козлов В. П. основы теоретической и прикладной ар- хеографии. – М.: РоССпЭН, 2008. – С. 35–36. 85 Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна україніка”: Архівні документальні ресурси та науково-інфор- маційні системи. – К., 1995. – С. 80, 83. 86 Казлоў У. П., Міхальчанка А. М. Некаторыя пытанні археаграфіі як на- вуковай дысцыпліны // Беларускі археаграфічны штогоднік. – Мн.: БелНДІ- ДАС, 2001. – Вып. 2. – С. 12–13. 87 Див.: Шумейко М. Ф. Археография: курс лекций. – Мн.: БГУ, 2005. – С. 51. 88 Ідеться про переклад книги професором Московського ун-ту М. Ф. Ко- шанським – “Руководство к познанию древностей г. Ал. Милленя изданное с прибавлениями и замечаниями А. Кошанским” (М., 1807). 89 Застосовувалися терміни: “edition”, “publication”, “editorstwo” та ін. 90 У XVIII ст. В. Рубан здійснив першу публікацію українських докумен- тів: “Краткая летопись Малыя Россіи съ 1506 по 1776 г.” – список зі складе- ного в 1730-х “Краткого описанія Малороссіи” (петербург, 1877); Р. туман- ський у журналі “Российский магазин” (петербург, 1792–1793) опублікував білоцерківський маніфест Б. Хмельницького та ін. документи. 91 Бельчиков Н. теория археографии. – М.; л.: “ACADEMIA”, 1929. – С. 18–19. СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ62 92 Веретенников В. І. описання архівних матеріалів // Рад. архів. – 1931. – № 3. – С. 70. 93 Козлов В. П. основы теоретической и прикладной археографии. – М.: РоССпЭН, 2008. – С. 4. 94 Добрушкин Е. М. основы археографии: учеб. пособие. – М.: РГГУ, 1992. – 172 с.; Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна україніка”: Архівні документальні ресурси та науково- інформаційні системи. – К., 1995. – 347 с.; Козлов В. П. теоретические основы археографии. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 2003. – 152 с.; Он же. основы теоретической и прикладной археографии. – М.: РоССпЭН, 2008. – 224 с.; Степанский А. Д. Археография отечественной истории XX века. – М.: РГГУ, 2004. – 212 с.; Шумейко М. Ф. Археография: курс лекций. – Мн.: БГУ, 2005. – 431 с. 95 Каштанов С. М. Актовая археография. – М.: Наука, 1998. – 319 с. 96 Магидов В. М. Кинофотофонодокументы в контексте исторического знания. – М.: РГГУ, 2005. – 394 с.; Он же. проблемы формирования видеоар- хивов с позиций источниковедения // Аудиовизуальная антропология. Исто- рия с продолжением. – М.: Ин-т Наследия, 2008. – С. 95–104. 97 Німчук В. В. правила видання памяток, писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакції: проект. – К., 1995. – Ч. 1. – С. 5–7. 98 Степанский А. Д. Археография отечественной истории XX века. – М., 2004. – С. 11–13. 99 Детальніше див.: Воскобойникова-Гузєєва О. Бібліотекознавство // Укра їн ська архівна енциклопедія. – К., 2008. – С. 180–182; Онищенко О. С. Біб ліо текознавство // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – т. 2. – С. 729–730. 100 Детальніше див.: Ківшар Т. І. Музеєзнавство // Спеціальні історичні дисципліни: довідник. – К.: либідь, 2008. – С. 378. 101 Cook T. What is past is prologue: A history of archival ideas since 1898, and the future paradigm shift // Archivaria. – Spring 1997. – № 43. – P. 18. 102 Михайлов А. И., Черный А. И., Гиляревский Р. С. основы информати- ки. – Изд. 2-е, переработ. и дополн. – М.: Наука, 1968. – С. 55. 103 Gidlöf L. Improving the knowledge of the common user – information neutrality or history didactics? // Archives among the Memory Institutions: Papers of the International Conference Warsaw, May 28–29, 2004. – Warszawa, 2004. – P. 91–110. 104 Войцехівська І. Архівознавство у науковій спадщині Володимира Ікон- никова // Архіви України. – 2008. – № 1–2. – С. 139–149. 105 Козлов В. П. основы теоретической и прикладной археографии. – С. 14. 106 Маяковский И. Л. Архив, библиотека и музей // Архив. дело. – 1926. – Вып. 5/6. – С. 46. 107 Cook T. What is past is prologue: A history of archival ideas … – P. 18. 108 Наказом № 867 Вищої атестаційної комісії України від 14 грудня 2007 р. “про внесення змін і доповнень, що вносяться до переліку спеціаль- ностей, за якими проводиться захист дисертацій на здобуття наукових ступе- нів кандидата і доктора наук, присудження наукових ступенів і вчених звань” було запроваджено нову спеціальність – “соціальні комунікації”. Див.: Шей- ко В., Каністратенко М., Кушнаренко Н. Концептуальні засади підготовки наукових кадрів у галузі культурології та соціальних комунікацій в Україні // 63СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ Вісн. Кн. палати. – 2007. – № 2. – С. 43–44; Соціальні комунікації в стратегі- ях формування суспільства знань: матеріали міжнар. наук. конф., 26–27 лют. 2009 р. у 2 ч. / редкол. В. М. Шейко [та ін.] ; Харк. держ. акад. культури, Ака- демія мистецтв України, Ін-т культурології. – Х. : ХДАК, 2009. Ч. 2. – [Б. м.] : [б.в.], 2009. – 205 с.; Культурологія та соціальні комунікації: інноваційні стра- тегії розвитку : матеріали міжнар. наук. конф., 18–19 листоп. 2010 р. / Харк. держ. акад. культури [та ін.] ; [редкол.: В. М. Шейко та ін.]. – Х. : ХДАК, 2010. – 295 с. та ін. 109 Див.: Столяров Ю. Н. практические следствия из фундаментального теоретического постулата // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформо- логія. – 2006. – № 2. – С. 47–53. 110 Див.: Кулешов С. Деякі міркування щодо віднесення наукової спеціаль- ності “Документознавство, архівознавство” до галузі науки “соціальні комуні- кації” // Архіви України. – 2008. – № 3/4. – С. 103. 111 Отле П. трактат о документации... – С. 190. 112 там само. – С. 197. 113 Wiener N. Cybernetics or Control and Communication in the Animal and the Machine. – New York, 1948. – 194 р. 114 У другому виданні праці “основы информатики” (М., 1968) о. І. Ми- хайлов, о. І. Чорний, Р. С. Гіляревський вказували, що в рецензії на перше видання цей термін запропонував проф. Я. Г. Дорфман. Див. також: Михайлов А. И., Черный А. И., Гиляревский Р. С. Информатика – новое название теории научной информации // Научно-техническая информация. – 1966. – № 12. – С. 35–39. 115 Гиляревский Р. С. предисловие составителя // отле поль. трактат о документации… – С. 5. 116 Див.: Астапович А. О. Международная федерация по информации и документации (к столетию со дня основания) // отеч. архивы. – 1995. – № 4. – С. 103–105. 117 Автократов В. Н. К проблеме вовлечения информационных категорий в архивоведение // тр. ВНИИДАД. – М., 1973. – т. 3. – С. 251. 118 Автократов В. Н. теоретические проблемы отечественного архивове- дения… – С. 95. 119 Див.: Воробьев Г. Г. Задачи кибернетики в области архивной докумен- тации // Вопр. архивоведения. – 1963. – № 4. – С. 94–98; Он же. Архивы и поиск научной информации // Вопр. архивоведения. – 1964. – № 4. – С. 25–27. 120 Delmas B. Archival science facing the information society... – P. 32. 121 Delmas B. Pour une diplomatique et une archivistique des documents audiovisuels d’actualité produits par les médias // Archives et bibliothèques de Belgique. – 1998. – Numéro spécial, № 54: Miscellanea in honorem Caroli Kecskemeti / sub patrocinio Joannis Booms et Joannis Favier, a Francisco Daelemans edita. – Р. 123–129. 122 Dictionnaire des archives, de l’archivage aux systèmes d’information, français-anglais-allemand. – Paris: Ecole des chartes /Afnor, 1991. – P. 5–13; Desplanques-Le Goff A. Typologie et fonctions ou comment aborder les fonds d’archives d’entreprises // Gazette des archives . – 1995. – № 168. – P. 354–361; Gagnon-Arguin L. Typologie des documents des organisations, de la création áe la conservation. – Quebec: Presses de l’Universite du Quebec, 1998. – 448 p.; Delmas B. Correspondre: esquisse d’une typologie des formes individuelles et collectives de la communication écrite // Actes du 120e congres national des СтАттІ тА поВІДоМлЕННЯ64 societes historiques et scientifiques, Aix-en-Provence, 23–29 octobre 1995. – Paris: Editions du CTHS, 1997. – P. 13–29. 123 International Standard Archive Authority Record for Corporate Bodies, Persons and Families. – Ottawa: ISAAR/CPF, 1996. – 17 p. В статье рассмотрены связи, направления и формы взаимодействия архи- воведения с другими научными дисциплинами (история, документоведение, источниковедение, дипломатика, археография, палеография, библиотековеде- ние, музееведение и тому подобное). Ключевые слова: архивоведение; междисциплинарные связи; вспо мо- га тельные исторические дисциплины; источниковедение; история госу дар ст- венных учреждений; дипломатика; археография; палеография; библиотекове- дение; музееведение; теория информации. The article describes the links, ways and forms of cooperation of archival science with other scientific disciplines (history, document science, source study, diplomatics, archaeography, paleography, library science,museology, etc.) Keywords: archival science; interdisciplinary links; supporting historical dis- ciplines; source studying; the history of State institutions; diplomatics; archaeo gra- phy; paleography; library science; museology; information theory.

Міждисциплінарні зв’язки архівознавства

Institution

Ähnliche Einträge