Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні
Основний напрям становлення та розвитку політичної системи України – глибока й всебічна демократизація суспільного життя, розбудова громадянського суспільства, правової соціальної держави, посилення взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля власного безперервн...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
2009
|
| Назва видання: | Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26630 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні / О.С. Лозовицький // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2009. — Вип. 17. — С. 82-90. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-26630 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-266302013-02-13T03:33:29Z Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні Лозовицький, О.С. Основний напрям становлення та розвитку політичної системи України – глибока й всебічна демократизація суспільного життя, розбудова громадянського суспільства, правової соціальної держави, посилення взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля власного безперервного вдосконалення. Одним з інструментів реалізації цього є саме виборчий процес. 2009 Article Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні / О.С. Лозовицький // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2009. — Вип. 17. — С. 82-90. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 1810-5270 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26630 uk Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
Основний напрям становлення та розвитку політичної системи
України – глибока й всебічна демократизація суспільного життя, розбудова
громадянського суспільства, правової соціальної держави, посилення
взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля
власного безперервного вдосконалення. Одним з інструментів реалізації
цього є саме виборчий процес. |
| format |
Article |
| author |
Лозовицький, О.С. |
| spellingShingle |
Лозовицький, О.С. Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
| author_facet |
Лозовицький, О.С. |
| author_sort |
Лозовицький, О.С. |
| title |
Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні |
| title_short |
Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні |
| title_full |
Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні |
| title_fullStr |
Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні |
| title_full_unstemmed |
Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні |
| title_sort |
виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній україні |
| publisher |
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України |
| publishDate |
2009 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26630 |
| citation_txt |
Виборчий процес як основа трансформації влади в сучасній Україні / О.С. Лозовицький // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2009. — Вип. 17. — С. 82-90. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| series |
Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї |
| work_keys_str_mv |
AT lozovicʹkijos viborčijprocesâkosnovatransformacíívladivsučasníjukraíní |
| first_indexed |
2025-07-03T06:20:04Z |
| last_indexed |
2025-07-03T06:20:04Z |
| _version_ |
1836605615590342656 |
| fulltext |
82
про Кабінет Міністрів України. – К,2007.- ст.. 28. п. 2. 13. Конституции зарубежных
стран. Учебное пособие. 2-е изд., исправ. доп. - М., 1997. 14. Копейчиков В. Моральні
і політико-правові підвалини статусу глави держави // Матеріали науково-практичної
конференції 22-23 листопада 1996 року «Ідеологія державотворення в Україні: історія
і сучасність». – К.: Генеза. – 1997. 15. Чиркин В.Е. Контрольная власть // Государство
и право. – 1993. - №4. – С. 11-12. 16. Паперин А. С. Политология. – М., 2001. 17.
Плахотнюк Н.Г., Мельниченко В.І. Інститут президентства в Україні: становлення та
розвиток. - К.: УАДУ, 2004. 18. Процюк І. Законодавча влада в Україні. Автореф. дис.
канд. юрид. наук. – Х., 1999. – 20 с. 19. Самые народные Президенты экс-СССР //
Столичные новости. - 2005.- № 4. 20. Суспільна трансформація і державне управління
в Україні: політико-правові детермінанти. - К.»Ін Юре», 2003. 21. Тодыка Ю. Н.,
Яворський В. Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Харьков:
Факт, 1999. 22. Энтин Л.М. Разделение властей; опыт современных государств. - М.:
Юрид. лит., 1995.- С.56, 176.
О. С. Лозовицький
ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС ЯК ОСНОВА ТРАНСФОРМАЦІЇ ВЛАДИ
В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Основний напрям становлення та розвитку політичної системи
України – глибока й всебічна демократизація суспільного життя, розбудова
громадянського суспільства, правової соціальної держави, посилення
взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля
власного безперервного вдосконалення. Одним з інструментів реалізації
цього є саме виборчий процес.
Ключові слова: виборчий процес, політична система, співтовариство,
інтеграція, доктрина, національна безпека
Основною засадою демократичного ладу є свобода.
Арістотель
Державотворчий процес в Україні невпинно поширюється на всі сфери
суспільного життя. Сучасний політичний стан характеризується головним
чином декларативним юридичним, правовим оформленням державної
незалежності та становленням демократичної держав ності. Зараз відбувається
активний процес формування нової політичної системи, утворення якої в
нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. На жаль, власний
досвід України щодо політичної системи дуже обмежений, а сучасного
демократичного політичного досвіду наша країна практично зовсім не
мала і тому найголовнішим завданням є побудова демократичної, правової,
соціальної держави з ефективно діючим парламентом, професійним, високо-
кваліфікованим, сильним урядом, незалежними судовими ор ганами — тобто
з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову, з розмежуванням
їх функцій.
Основний напрям становлення та розвитку політичної системи
83
України — глибока й всебічна демократи зація суспільного життя, розбудова
громадянського суспільства, правової соціальної держави, посилення
взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля
власного безперервного вдосконалення. За об’єктивних умов демократичний
вибір є не тільки формальною дилемою для громадян – підтримувати чи не
підтримувати існуючу в державі владу, а й реальною можливістю впливати
на розстановку політичних сил у навколо владному просторі, змінювати
уряд, визначаючи у такий спосіб характер їх діяльності. Проте нинішній
політичний вибір не втратив свого формального характеру, залишаючись
в межах наявності політичної альтернативності, що в умовах української
демократії – змістовний і дієвий фактор розгортання всього політичного
процесу як постійна існуюча дихотомія значеннєвої орієнтації його суб’єктів
одночасно і на інтереси групові, і загально-соціальні, в чому власне і криється
необхідність упереджувати свої політичні дії й рішення врахуванням наявної
контрпропозиції, тобто фактора присутності політичного конкурента.
Оскільки йдеться про політичні проблеми України після проголошення її
незалежності, то в загальному аспекті розуміємо державотворення, а в
ширшому – формування політичної системи плюралістичного суспільства
і налагод ження дієвого політичного процесу, що неможливі без адекватного
утвердження політичної та економічної еліти.
У зв'язку з цим на порядок дня постає одна з докорінних проблем
України — формування нової політичної, в тому числі громадянської
культури. Однак навіть розв'язання цих питань само собою не усуне
характерного для посткомуністичної демократії відчу ження суспільства
від влади. Адже не завжди демократична форма держави здатна реально
забезпечити демократизацію усіх сторін громадського життя. Для цього
потрібні відповідні економічні, соціальні, духовні та психологічні
передумови. І навпаки, формування стабільної демократичної політичної
системи, здійснення реформ вимагає у пе рехідний період певних обмежень
політичної демократії, зростання політичної свідомості та політичної
культури суспільства й особи — як на теоретичному, так і на буденному
рівнях.
Украй необхідно, також, вибрати тип парламентської системи: вибори на
багатопартійній основі нічого не вирішать, якщо реально не буде забезпечене
представництво регіонів, не знайдена його загальноприйнята форма. У цих
питаннях, безперечно, треба враховувати як політичний досвід так і традиції
функціонування й організації.
На підсумок останніх виборів українська демократія так і не переборола
поріг мінімальної достатності, яка полягає в існуванні повномірної
політичної конкуренції впливових сил, що набуває природного завершення у
відкритому правлінні певної партії або партійного блоку. Загальний підсумок
політичної роздробленості й надмірної багатопартійності – відсутність у
політичному процесі в контексті останніх загальнонаціональних виборів
в Україні зримої, повноцінної, а отже, і доступної середньому виборцю
альтернативи, варіанта для вибору. На практиці, середній виборець, не
84
спроможній зорієнтуватися у списку з кількох десятків партій, розібратися
в нюансах програм, в основному подібних одна одній. Саме з цієї причини
проблема використання адміністративного ресурсу як можливого засобу
тиску на виборців з боку правлячої еліти є головним об’єктом уваги. Але
слід сказати, що ця проблема менш істотна, а ніж наявна фундаментальна
ситуація відсутності реальних конкурентів у політичному просторі України,
головним складовим якої є формальна легітимність.
Порівняльний аналіз результатів двох виборчих кампаній за партійними
списками дає змогу зробити висновок про те що структурування українського
політичного поля зберігає явно виражений регіональний характер –
південному сходу України, де трохи послабили свої позиції, але як і раніше
найвпливовішими залишаються партії лівої (доречніше – псевдо-лівої)
ідеології, протистоїть захід з домінуючою правою ідеологією, що істотно
посилила свої позиції в центрі й, навіть, на північному сході країни.
Різноманітність практик партій, що брали участь у виборчій компанії,
міститься в ідеологічному континуумі з традиційно використовуваною
системою координат, полюсами якої є “лівий” і “правий” політичні сектори
з проміжним – “центристським”. Дихтоманія, залишаючись однією є основ
структурування українського політичного поля, відтворюється базовими
електоральними установками виборців, які хоч і зазнають флуктуацій, однак
виключають зміщення позицій голосуючих до протилежного ідеологічного
полюсу.
Основою, що об’єднує партії в правий блок, є націонал-демократичні
принципи, орієнтація на “західний” шлях розвитку, акцент на державній
незалежності, як особливій цінності. Уразливим місцем партій правого
табору, що стали на шлях блокування так званим унітарним шляхом, є
короткочасність і нестабільність обраної стратегії.
Центристський блок в українському політичному просторі найважче
піддається визначенню, а координати у найзагальнішому вигляді можна
визначити як проміжні, усереднені між лівим та правим полюсами і найменш
ідеологічно виражені. Якщо розглядати електоральні практики, здійснені
центристськими партіями, що не подолали бар’єра, але мали ідеологічну
складову і позиціонували в українському політикумі в ролі носіїв ліберальної
ідеї, то незначний обсяг партійно-символічних капіталів цих партій свідчить
про відсутність ефективної комунікації з виборцями, а також відсутності або
фрагментарності їх регіональних структур, ставці на монопроблеми.
Таким чином, зміни, що відбулися в українському політичному полі
свідчать про наявність двох незбіжних тенденцій – полівіння політичних
агентів, що балотувались за партійними списками, і рівномірніший, а
ніж на попередніх виборах, розподіл голосів виборців між партіями, що
конституюють національний ідеолого-політичний простір, за рахунок
зміщення голосів виборців вправо.
Отже, на момент чергової загальнодержавної виборчої кампанії
політична ситуація в Україні не дала жодного шансу виборцям, тобто
громадянам країни, зробити якісний вибір у напрямі змін складу і
85
розстановки сил у правлячій еліті. Без перебільшення, ми є свідками
нового етапу диверсифікації України, розшарування за рівнем взаємодії
суспільства адміністративним технологіям, причому потенціал роз’єднання
за політичною ознакою є найвагомішим, але сподіватися на мобілізацію
нації, на інтегруючий вплив політичної боротьби наразі не доводиться.
Демократичне суспільство перед бачає зростання ролі й впливу ма сової
свідомості на поведінку та ухвали центрів прийняття рішень – обираючи
на основі демократичних про цедур легітимні владні структури, громадяни
мають повне пра во отримувати інформацію про діяльність своїх обранців,
яким вони передовірили владу. А тому, враховуючи, що термін діяльності
адміністрації й парламенту не такий вже й тривалий, вони мають активно
займатися проблемами власного іміджу, оскільки на наступних виборах перед
ними знову поста не питання переконувати громадян у тому, що саме ці люди
є най більш достойними керувати державою. Політичний досвід свідчить, що
чітко побудована, збалансована й ретельно дібрана передвиборна команда не
завжди стає правля чою.
Реальністю і найхарактернішою ознакою політичного процесу
в Україні, періоду її незалежності, була і залишається елітарність,
обмеженість як з огляду на склад учасників, так і зосередження його
навколо загальнонаціонального центру влади, побудованої за принципом
корпоративності конгломератного об'єднання компонентів демократичної
політичної системи. Політичну конгломеративність посилюють і такі
об'єктив ні фактори, як поліетнічність і поліконфесійність, істотні регіональні
розбіжності у соціальній структурі, полі тичних настановах, ставленні до
державотворчих процесів населення України. Це, між іншим, означає, що
надзвичайно зростає роль загальнонаціонального лідера. Його авторитет,
зокрема на ґрунті харизми, сприятиме національному єд нанню, в дієвості
якого, значну, а можливо і вирішальну, роль відіграє такий суб'єктивний
чинник, як свідомість громадян.
Ситуація після виборів підвела українську демократію до критичної,
поворотної межі, за якою починають простежуватись контури структурованої
влади, що спирається на реальну, тобто порівняно стійку парламентську
більшість, і тверду опозицію їй. Повноцінна, конструктивна більшість
стає природним результатом тільки за реальної суспільно-політичної
поляризації суспільства, тобто формується в просторі всього політичного
процесу і на основі прямих підсумків виборів, а не в кулуарах державної
влади. Саме надання істотного імпульсу, поштовху політичній динаміці
– життєво важливе і принципово необхідне українському суспільству, що
десятками років перебуває у стані соціальної стагнації. Що ж до опозиції,
то її формування безпосередньо залежить від характеру і наявності прямого
визначеного носія влади.
Політологія виокремлює два основні шляхи завоювання та утримання
політичної влади: насильство, диктатуру та демо кратичні вибори. Але
життя, безперечно, є набагато складнішим за описуване політологічними
схемами. Історія знає чимало прикладів того, як після проведення відносно
86
демократичних виборів правляча еліта переходила до диктаторських методів
правління й знищення своїх політичних опонентів [4, c. 27].
Демократичні вибори дають змогу громадянам обирати і змінювати
державних діячів (президента, членів уряду, парла ментів, мерів, губернаторів,
суддів та інших представників прав лячої еліти). У принципі, вибори чи не
єдиний засіб впливу на державних і політичних лідерів, завдяки якому навіть
найпа сивніші члени суспільства можуть опосередковано реалізовува ти свою
політичну волю й побажання [11, c. 61].
По суті вибори слугують правовим механізмом реалізації суспільних
санкцій або заохочень, замінюючи неформальні ак ції на кшталт революцій,
заколотів, демонстрацій тощо.
Можливість громадян демократичним шляхом впливати на поведінку
своїх правителів має кілька важливих наслідків.
1. Вибори формалізують і фундаментально змінюють харак тер
суспільного впливу на дії уряду, хоча, звичайно, громадська думка може
впливати (і впливає) на державних діячів задовго до проведення виборів.
2. Вибори є засобом урахування масових настроїв, які мож на формально
й неформально контролювати. У кожній країні правила та процедури виборів
є інструментом політичної бо ротьби, який дістав назву виборчої інженерії.
Виборчі процедури можуть ви користовуватися також для зменшення й навіть
виключення впливу громадян на їх результати. У демократично му суспільстві
намагаються не заважати волевиявленню електорату шляхом прямих і рівних
виборів, а, скоріше, впливати на суспільну думку, використовувати її силу
задля зміцнення по літичного режиму.
3. Вибори обмежують вплив широких верств населення на політичні та
управлінські процеси, оскільки на певний період дають змогу політичним і
державним лідерам правити від їх імені.
4. Вибори обмежують інтенсивність масової політичної ді яльності та
сприяють перетворенню останньої із засобу ін ституціалізації своїх вимог на
колективну заяву стосовну дозво лу на що-небудь.
Даючи змогу електорату формально добирати й усувати політичних
лідерів, вибори умож ливлюють співіснування суспільного впливу й
державної влади. Це є принциповим у відносинах між громадянами та
державою [1, c. 89]. Вибори — засіб контролю народу над суспільством, але
водночас вони є засобом контролю народу над державою, що контролю ється
самою державою. На практиці це виглядає так:
правлячі еліти намагаються регулювати склад електорату, щоб •
зменшити вагу тих груп або ідей, які розглядаються першими як небажані;
правлячі кола суспільства маніпулюють результатами ви борів завдяки •
різним варіантам формування виборчих округів і прийняття щодо них
рішень;
майже всі правлячі еліти намагаються, принаймні частко во, ізолювати •
процес формування політики від впливу ма сової, громадської думки через
регулювання зв'язків між рішеннями, пов'язаними з виборами, та складом і
органі зацією роботи урядових структур.
87
Відносна легкість, з якою можна замінити діючий уряд у країні, значно
згладжує гостроту можливих вимог про зміну по літичного режиму та його
інститутів. Саме це й зумовлює пере творення в сучасних умовах інституту
загальних виборів на один із найважливіших елементів політичної системи,
що діє в більшості країн світу [9, c. 11]. Але для того щоб загальне виборче
право було запроваджене в політичній практиці, знадобилося понад двісті
років боротьби демократичних сил.
Перелік посад, які заміщуються через вибори, досить вели кий. У такий
спосіб можуть обиратися президент або глава уряду, губернатори, депутати
всіх рівнів, мери міст та інших на селених пунктів, прокурори, судді та ін.
В основі регламентації виборчих кампаній знаходяться такі най-
важливіші принципи як:
1. Обмеження сум пожертв приватних осіб і організацій до передвиборчих
фондів або взагалі фінансування виборчої кам панії за рахунок держави.
2. Принцип лояльності стосовно конкурентів, недопущення образ,
фальсифікацій тощо.
3. Нейтралітет державного апарату та його невтручання в процес
виборчої кампанії.
4. Надання всім партіям і кандидатам рівного ефірного ча су для виступів
на телебаченні й по радіо, а також однакової площі на шпальтах друкованих
засобів масової інформації [7, c. 211].
Важливим аспектом є реєстрація громадян як виборців. У більшості
країн цим займаються спеціальні представники місцевих органів влади, які
створюють для цього відповідні ви борчі комісії. Однак ці функції можуть
виконувати й безпосе редньо виконавчі структури (Міністерство внутрішніх
справ у Німеччині) [3, c. 84]. Досить часто використовується так званий ценз
осілості як для виборців, так і для кандидатів на виборні посади.
Змішані виборчі системи базуються на комбінації елементів
пропорційної та мажоритарної систем.
Для проведення виборів територія країни (області, міста, району)
поділяється на виборчі округи, в межах яких і прово дяться вибори.
Безпосередньо виборчий процес відбувається на основі виборчих процедур,
визначених згідно з механізмами їх реалізації в конкретних виборчих
системах.
Мажоритарні виборчі системи є найпростішими і найпоширенішими.
Розрізняють од номандатні, багатомандатні й префе ренційні мажоритарні
системи.
У разі одномандатних систем вся територія поділяється на округи. Від
кожного округу обирається по одному депутату, який отримує на виборах
відносну більшість голосів. За альтер нативних виборів мало кому вдається
перемогти в першому турі. Тому проводять другий тур голосування, в якому
перемож цем стає той, хто випередить іншого фіналіста бодай на один
голос. Однак існують виборчі системи, в яких другий тур голо сування не
проводиться.
Одномандатна мажоритарна система діє в США, Великобри танії, Канаді,
88
Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, Австралії, Франції та
інших країнах [8, c. 63].
За багатомандатної мажоритарної системи кожен виборець має
стільки голосів, скільки обирається депутатів від цього ви борчого округу.
У такий спосіб обирають депутатів місцевих органів влади Великобританії
та Нової Зеландії. А в Японії, на приклад, під час виборів депутатів нижньої
палати парламенту виборець має менше голосів, аніж потрібно обрати
депутатів (од нак все одно більше одного) [6, c. 182].
За багатомандатної мажоритарної системи виборець вирішує питання
вибору не тільки «найкращої» партії, а й «найкращого» кандидата. Внаслідок
цього в округах, в яких партія має обме жений вплив, вона змушена висувати
лише одного кандидата, щоб не розпорошувати голоси «своїх» виборців.
Американська система голосування відрізняється тим, що виборці
обирають свого президента не безпосередньо, а передо віряючи свої
повноваження колегії виборців. Чисельність ос танніх дорівнює кількості
сенаторів від штату плюс кількість членів палати представників Конгресу
США. Але якщо вису вається два сенатори від кожного штату, то кількість
членів па лати представників обчислюється виходячи з результатів остан-
нього перепису населення країни [2, c. 163].
У цьому разі виборці зобов'язані голосувати за партію, яка отримала
просту більшість голосів у даному штаті. А відтак пе ремога (навіть
мінімальна) у великому штаті є вагомішою, ніж перемога в кількох штатах
з невеликою кількістю населення. До речі, в історії США було три випадки,
коли президентом ставала людина, яка загалом отримала меншу кількість
голосів виборців, аніж конкурент, але більше голосів уповноважених
виборців саме завдяки не зовсім справедливому виборчому ме ханізмові.
Однією із вдосконалених модифікацій мажоритарної вибор чої системи є
так звана преференційна виборча система, за якої виборець виводить рейтинг
усіх кандидатів. Якщо жоден з них не отримає абсолютної більшості, з
усього списку кандидатів ви ключають того, який набрав найменше «перших
місць». Його «перші місця» анулюють і передають тим кандидатам, які у
цих же бюлетенях отримали другі позиції.
Знову здійснюють підрахунок «перших місць» і виводять з «гри»
кандидата, який отримав найменше «перших місць» [10, c. 212].
Така процедура підрахунків повторюється доти, доки необ хідна кількість
кандидатів не набере абсолютної більшості го лосів (тобто 50 % плюс 1).
На практиці преференційну систему використовують украй рідко через
те, що вона досить складна і не позбавлена недоліків, які має й проста
мажоритарна система. Крім того, за такої ви борчої процедури виборці,
особливо з невисоким рівнем освіти, часто-густо розставляють кандидатів
просто за алфавітом. До того ж під час підрахунків виникають помилки, а
відтак зрозу міло, що ця система не найкраща для використання в політич ній
практиці.
Запровадження мажоритарної системи проведення виборів за умови
«правильного» (з погляду правлячих кіл) визначення кордонів округів
89
може суттєво вплинути на результати виборів, чим, до речі, дуже часто
користуються у світовій політичній практиці.
Пропорційні виборчі системи характеризу ються розподілом
депутатських манда тів пропорційно до кількості голосів, по даних за кожну
з партій у багатоман датних виборчих округах. При цьому кількість мандатів
від даного виборчого округу визначається залежно від співвідно шення
кількості населення округу до загальної кількості насе лення або виборців
країни.
За пропорційних виборчих систем виборці голосують перед усім за
політичні партії, які представлено списком кандидатів. Меншою мірою
виборці орієнтуються на конкретну особистість.
У деяких виборчих системах пропорційного типу прізвище обраних
депутатів називає сама партія. Ця процедура виглядає так: перед виборами
на з'їзді партії або пленумі її правління визначаються з кандидатами,
які можуть претендувати на де путатські мандати. (Іншими словами,
проводиться своєрідний рейтинг кандидатів.) Якщо на виборах дана партія
виборола, скажімо, п'ять мандатів, їх отримають п'ять перших з того спис ку
кандидатів.
У багатьох країнах виборці, голосуючи, можуть зазначити в бюлетені
прізвища одного або кількох кандидатів від цієї пар тії. У результаті
процедури виборів переможе той кандидат, який набере кількість голосів,
більшу за встановлену в даному виборчому окрузі квоту (наприклад, 50 %).
У цьому разі основною проблемою є встановлення кваліфіка ційного
бар'єра, що розділяє кандидата й депутата. Це намага ються зробити так, щоб
залишок кількості голосів після ділення на неї загальної кількості зібраних
кожною партією голосів у даному окрузі був мінімальним.
Такі виборчі системи поширені в країнах з багатими парла ментськими
традиціями, з досить високим рівнем політичної культури населення
(Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції) [5, c. 67].
Найхарактер нішим прикладом змішаної виборчої системи може
бути система Федеративної Республіки Німеччини. Вона відрізня ється
тим, що одна половина депутатів бундестагу (національ ного парламенту)
обирається за принципами одномандатної ма жоритарної системи, інша — за
пропорційною системою згідно зі списками кандидатів, які подають партії в
кожній з феде ральних земель.
У першому випадку використовується кваліфікаційний бар'єр для
блокування партій, які наберуть менше 5 % голосів вибор ців. До речі, під
час розподілу мандатів на основі голосування за списками голоси, які були
подані за партії, що не подолали 5%-го бар'єру або не перемогли хоча б у
трьох виборчих округах, не враховуються [3, c. 44].
Такий спосіб побудови виборчої системи сприяє стабільності партійно-
політичної структури суспільства, тому що прихиль ники «малих» партій
змушені голосувати за одну з «основних» партій політичного спектра
країни.
Але за умов неструктурованості суспільства, якщо більшість партій не
90
подолає кваліфікаційного бар'єру, може виникнути ситуація, коли загальна
кількість голосів, поданих за партії-переможниці, буде меншою, ніж у
невдах виборчого марафону. Подібна ситуація склалася 1995 р. в російській
Думі (нижній палаті парламенту), коли кваліфікаційний бар'єр подолало
кілька партій, які загалом отримали менше половини виборців. Зрозуміло,
що в такій ситуації використання даної виборчої процедури призводить до
значного, цілком легального перекру чення волі виборців, а відтак — і до
сумнівів щодо легітимності обраної у такий спосіб влади.
Куріальні виборчі системи створюють ся в суспільствах, де існує гостра
про блема забезпечення представництва у парламенті нечисленних етнічних
або соціальних груп.
Для кожної курії передбачаються норми представництва і відповідно до
них створюються виборчі округи.
За куріальною виборчою системою проводять вибори однопа латного
парламенту в Зімбабве, Новій Зеландії, на Фіджі. Ана логічна система
функціонувала в Абхазії (Грузія) [12, c. 18].
Своєрідна змішана мажоритарно-куріальна система була ви користана в
СРСР та Росії у 1989-1990 pp., коли КПРС та офі ціозні суспільно-політичні
організації мали гарантовану кіль кість мандатів на вищих представницьких
органах — з'їздах народних депутатів.
Насамкінець варто зауважити, що ту чи іншу виборчу систе му правляча
еліта обирає, враховуючи такі чинники, як розста новка політичних
сил, традиції формування органів влади, фор ми їх реалізації, політико-
психологічна культура суспільства, тощо.
У нас, українців, повинні бути власні ідеї стосовно України, які б
втілювали національне обличчя народу. Україна не може бути Ук раїною,
якщо її народ не буде вільним, здатним домагатися успіху. Йдеться про успіх
не у примітивному розумінні цього слова, а про успіх, який би поєднувався
з вірою у поставлену мету. Світ поважатиме Україну тоді, коли побачить її
відродження, відчує її віру у власні сили, усвідомлення справді національних,
довгострокових, стратегічних інтересів.
1. Albrecht R. Hegel und die Demokratie. Bonn, 1978. – 334 р.; 2.Blondel Y.
Compoving political systems. N. Y.; Wash., 1973. – 210 р.; 3. Buchbinder J., Buhl A.,
Quaden O. Worterbuch zur Sicherheitspolitic, Bielefald. – Bonn. – 1985. – 104 р.; 4.
Сlark R.-T. Power and policy in the third world countries. N. Y., 1982. – 246 р.; 5. Dahl R.
Polyarchy. Participation and Opposition. New Haven; London, 1971. – 302 р.; 6. Dreyfus f.
De Gaulle et la gaullisme. – P.: PUF, 1982. – 406 р.; 7. Eatson D. The Political Systems. N.
Y.; 1953. – 430 р.; 8. Grosser A. La politique exterieure de V-e Republique. – P.: Seuil, 1965.
– 126 р.; 9. Lasswell U. D. The structure and function of political system. N. Y., Harpev.,
I960. – 243 р.; 10. Lipset S.-M. Political Man: The Social Bases of Politics.Garden City (N.
Y.), 1960. – 254 р.; 11. Macpherson C. The late and times of liberal democracy. Cambridge,
1985. – 114 р.; 12. Pennok J.-R. Democratic political theory. Princeton, 1979. – 543 р.
|