Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Папакін, Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2008
Назва видання:	Архіви України
Теми:	Статті та повідомлення
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26889
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України / Г. Папакін // Архіви України. — 2008. — № 5-6. — С. 66-80. — Бібліогр.: 64 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-26889
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-268892011-09-08T12:11:00Z Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України Папакін, Г. Статті та повідомлення 2008 Article Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України / Г. Папакін // Архіви України. — 2008. — № 5-6. — С. 66-80. — Бібліогр.: 64 назв. — укр. 0320-9466 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26889 uk Архіви України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті та повідомлення Статті та повідомлення
spellingShingle	Статті та повідомлення Статті та повідомлення Папакін, Г. Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України Архіви України
format	Article
author	Папакін, Г.
author_facet	Папакін, Г.
author_sort	Папакін, Г.
title	Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України
title_short	Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України
title_full	Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України
title_fullStr	Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України
title_full_unstemmed	Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України
title_sort	джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ україни
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Статті та повідомлення
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26889
citation_txt	Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України / Г. Папакін // Архіви України. — 2008. — № 5-6. — С. 66-80. — Бібліогр.: 64 назв. — укр.
series	Архіви України
work_keys_str_mv	AT papakíng džerelʹnataístoríografíčnabazadoslídžennâístorííderžavnihustanovukraíni
first_indexed	2025-07-03T06:38:20Z
last_indexed	2025-07-03T06:38:20Z
_version_	1836606764937641984
fulltext	статті та повідомлення66 Георгій ПаПакін ДЖЕРЕЛЬна Та іСТОРіОГРаФіЧна БаЗа ДОСЛіДЖЕннЯ іСТОРіЇ ДЕРЖаВнИХ УСТанОВ УкРаЇнИ як і будь-яка наука історичного циклу, історія державних установ має власну джерельну базу, що частково може співпадати із джерель- ною базою політичної історії, історії державності, державної служби, але за певними, визначальними ознаками є специфічною. Класифікація історичних джерел, які розкривають історію створення та особливос- ті функціонування, завдання, сфери діяльності державних установ в Україні, – це надзвичайно складна справа, якою дослідники ґрунтовно ще не займалися. винятками, які лише підтверджують цю тезу, є, по суті, лише монографія о. Купчинського з дослідження всього корпусу актів і документів Галицько-волинського князівства Хііі – першої по- ловини XIV ст.1 та цикл праць в. Шандри, яка уважно й вичерпно до- слідила джерельну базу процесу створення та діяльності спочатку ма- лоросійського генерал-губернаторства2, а потім, комплексно, – трьох російських генерал-губернаторств (малоросійського; новоросійського та Бессарабського; Київського, подільського та волинського) на укра- їнських теренах у ХіХ – на початку ХХ ст. Головну увагу вона звер- тала при цьому на документальний склад архіву канцелярій генерал- губернаторів3. Разом з тим в її працях досліджувалися також інші джерела, що у своїй цілісності складають комплекс матеріалів для вивчен ня історії діяльності російських генерал-губернаторів та підві- домчих їм установ в Україні. вона розробила власну схему класифіка- ції джерел з історії державних інституцій Російської імперії в Україні, виділивши три великі групи таких джерел: “діловодна документація, законодавчі акти та джерела особового походження”4. не претендуючи на створення іншої, альтернативної джерелознав- чої системи, лише зауважимо, що таку типологію не завжди можна поширити на весь історичний період існування в Україні державних установ. до того ж, не охоплює вона і всього комплексу створених у результаті діяльності державних установ джерел. тому, на наш погляд, зручніше використати тут як основну типологічну ознаку їх форму та місце зберігання. У такому випадку весь комплекс писемних історич- них джерел як окремої їх категорії, що висвітлюють проблеми ство- рення, функціону вання, компетенції державних установ, варто розді- лити на опубліковані та неопубліковані (архівні) джерела. Щоправда, відомі джерело знавці останнім часом виступають проти такої класи- фікації, вважаючи її спрощеною, такою, що вказує лише на зовнішні © Георгій папакін, 2008 67статті та повідомлення ознаки, місце зберігання джерел, а не на їх види й типи5. не можна цілком погодитися з таким твердженням, адже визначальна ознака пу- блікації виступає не зовнішньо формальною, а суттєвою характеристи- кою писемного джерела, свідчить про його тиражованість, поширеність та оприлюднення, а також і стан вивчення. до класифікації джерел за змістовою ознакою, за походженням, за видами (літописи, законодав- чі акти, діловодна документація, приватні акти, статистичні джерела тощо) ми вдаватимемося під час аналізу всередині кожної великої групи джерел6. надалі, у зв’язку з неможливістю подати характерис- тику всіх джерел, вестимемо мову про приклади кожної з їх видово- тематичної групи. першу категорію опублікованих писемних джерел складають ви- дання, що побачили світ ще за часів діяльності установи, а також піс- ля її ліквідації. до них належать насамперед законодавчо-нормативні акти, що регулюють питання створення, ліквідації та межі повноважень певних державних установ. За ієрархічною структурою це Конститу- ція (основний закон), де подаються відомості про найвищі державні установи, окреслюються їхні повноваження та сфери діяльності. для давньоруської держави (Київської Русі та її спадкоємців) таким основ- ним джерелом державного та приватного права, що були на той час нероздільними, виступає, безперечно, “правда Руська” в усіх її редак- ціях як зведений правовий кодекс XI–XIIі ст., Устави князя володи- мира та Устав володимира мономаха. насамперед ідеться про ті її статті, що намагалися регулювати державно-правові питання, містили згадки про посадових осіб великокнязівської та місцевої адміністра- цій. Згодом перший, або старий (1529), волинський (1566) та другий, або новий (1588) литовські статути ввібрали значну кількість давньо- руських правових норм і доповнили їх новими нормами, що відбивали особливості державного устрою великого князівства литовського. для XVI – половини XVII ст. – це польські сеймові конституції, в яких від- бивалися права і привілеї мешканців українських земель, що підтвер- джувалися кожним королем Речі посполитої; згадувалися установи, що здійснювали управління краєм або ж його регіонами. славнозвісна Конституція пилипа орлика 1709 р. була, власне, подібною до згада- них сеймових конституцій. варто згадати також про основні закони австро-Угорської імперії, якими регулювався статус українських зе- мель, що входили до її складу (східна Галичина, Буковина, Закарпат- тя), встановлювалися повноваження державних установ, які діяли на українських теренах. За часів Української революції 1917–1921 років це були: універсали Української Центральної Ради, зокрема другий – четвертий; “Закони про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. (октройований Конституційний акт доби Української гетьманської держави)7; “тимчасовий основний закон про державну статті та повідомлення68 самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії” від 13 листопада 1918 р. (Конституція Західно-Української народної Республіки)8, Конституція Української соціалістичної Радянської Рес- публіки від 10 березня 1919 р.9, “Закон про тимчасове верховне управ- ління та порядок законодавства в Українській народній Республіці” від 12 листопада 1920 р.10 тощо. на другому місці знаходяться найважливіші законодавчі акти: за- кони, укази, декрети, постанови і розпорядження урядів, що регулюва- ли створення та діяльність конкретних державних установ. як правило, вони друкувалися в офіційних парламентських і урядових виданнях га- зетного чи журнального типу – вісниках, або ж окремими виданнями – Зводами законів. За кінець XVIII–ХХ ст. це були повне зібрання зако- нів Російської імперії11 або його коротка версія – Звід законів Російської імперії; після 1917 р. – “вісник Генерального секретаріату України” як офіційний орган першого Уряду України12, “державний вісник” (за ча- сів Української держави), “Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених державним секретаріатом Західно-Української народ- ної Республіки” та “вісник державних законів і розпорядків Західної області УнР”. За радянських часів нормативні акти щодо створення й діяльності державних установ в Україні вміщувались у Зібраннях зако- нів сРсР13, Збірниках узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду УсРР/УРсР14. аналогічні зібрання законодавчих актів виходили друком в австрійській/австро-Угорській імперії у XVIII – на почат- ку ХХ ст.15, Румунії, Угорщині, польщі та Чехо-словаччині у період між двома світовими війнами. окрім офіційних видань законодавчих актів про державні установи, видавались і неофіційні збірники, підго- товлені з ініціативи окремих правників16. Фахівці-джерелознавці від- мічають, аналізуючи цей вид джерел, що “їхні тексти виступають, до певної міри, умовною системою координат, яка вказує, з одного боку, на те, чого прагнули досягти владні структури завдяки імперській кон- солідації та централізації, а з другого – засвідчували, як уряд виходив із реального становища, яке переставало його задовольняти”17. історію діяльності кожної установи віддзеркалюють три основні нормативні документи: акти щодо її створення, реформування та ліквідації. Це міг бути акт про створення конкретної установи або ж групи державних установ одного рівня, компетенції та статусу (міністерств, колегій, губернських інституцій). Зразком документів першої групи з питань організації установ можуть слугувати: указ Російського сенату від 4 січня 1840 р. про центральну депутатську комісію з ревізування дій дворянських депутатських зібрань Київської, подільської та во- лин ської губерній, створену на базі відповідних губернських комісій; указ сенату 1836 року про заснування малоросійського губерн ського прав ління, створеного з метою управління малоросійською губернією 69статті та повідомлення в 1796–1802 рр.; указ сенату від 25 жовтня 1767 р. про створення слобідсько-Українського вотчинного департаменту для контролю за правами землевласників та розмежування їх земель; декрет австрійської імператриці марії-терезії від 13 травня 1773 р. про створення Крайо- вого губернаторства Галичини та лодомерії – центрального органу політичної та адміністративної влади на західноукраїнських землях тощо. ліквідації таких установ були присвячені, приміром, указ вер- хов ної таємної ради Російської імперії від 22 серпня 1728 р. про ска- сування малоросійської колегії, або ж указ російської імператриці Єлизавети про ліквідацію правління гетьманського уряду в Україні у зв’язку з обранням гетьмана Кирила Розумовського. другу групу представляють, наприклад, закон Російської імперії від 7 листопада 1775 р., що послужив підставою для створення канцелярій генерал- губернаторів (намісників), та спільна постанова міністерств внутрішніх справ, юстиції та фінансів австрійської імперії від 19 січня 1853 р. про створення змішаних повітових управ, що здійснювали місцеве управління на території Буковини. прикладом акту щодо ліквідації цілої групи установ слугує указ російського імператора павла і від 30 листопада 1796 р., яким були ліквідовані намісництва і проведена реформа місцевого управління. повсякденну діяльність державних інституцій досить повно відби- вають нормативні та регуляторні акти самої установи – накази, розпоря- дження, інструкції, що публікувались у збірниках нормативних актів або офіційних бюлетенях, які друкувалися такими установами18. найважли- віші акти такого змісту видавалися також у вигляді окремих брошур з метою ознайомлення відповідної аудиторії (насамперед виконавців) з нормативними документами, що регулювали певні сторони повсякден- ного життя суспільства19. такі джерела містять інформацію про основні завдання, обсяги повноважень, компетенцію державної установи, запла- новані нею шляхи розвитку та вирішення назрілих проб лем. важливе значення мають різного роду звітно-статистичні матеріали, що висвітлюють діяльність установ. Це насамперед грошові звіти, які в обов’язковому порядку оприлюднювалися громадсько-державними інституціями (зокрема, в Російській імперії – земствами20), а також зве- дені матеріали щодо діяльності державної інституції впродовж певного звітного періоду21. Цінним, але не завжди об’єктивним джерелом ви- ступають офіційні дослідження з історії державних установ, які нерідко готувалися до різних ювілеїв та пам’ятних дат22. про ставлення суспіль- ства до діяльності й повноважень певної державної установи можна ді- знатися з публікацій (оглядових та аналітичних статей, інформаційних повідомлень, заміток, матеріалів журналістських розслідувань тощо) у засобах масової інформації. статті та повідомлення70 об’єктивне уявлення про будь-яку установу неможливе без аналі- зу опублікованих спогадів23, щоденників24 та листування її очільників, співробітників або спостерігачів, у яких віддзеркалилася діяльність даної державної установи. найбільшим опублікованим корпусом епіс- толярної спадщини російських високопосадовців ХіХ ст. став “архив князя воронцова”25, в якому серед інших фамільних документів цього визначного роду вміщено листування князя м. с. воронцова періоду його перебування на посаді новоросійського і бессарабського генерал- губернатора. в українській археографії відомий специфічний різновид таких публікацій – це заснована в 1990-х роках серія “Український ди- пломатарій”, де публікувались офіційні акти та листи найвищих урядов- ців Гетьманщини. Уже вийшли друком універсали Богдана Хмельниць- кого, івана мазепи та інших гетьманів кінця XVII – початку XVIIі ст.26 Ще однією групою опублікованих джерел є документальні збірники з історії державних установ – як офіційні, так і історичні публікації27. іншу групу таких джерел, дотичних до історії державних установ, складають частини колишніх діловодних архівів урядуючих інституцій у вигляді документальних комплексів та регестів документів, які видані в наш час. власне, можна навести кілька таких прикладів. перший – це книги литовської, Руської (волинської), Коронної метрики як регести державних архівів канцелярій великого князівства литовського та Речі посполитої28. другий – корпусне видання архіву Коша нової Запороз- ької січі, що вже впродовж багатьох років випускають інститут укра- їнської археографії та джерелознавства ім. м. с. Грушевського нанУ та Центральний державний історичний архів України, м. Київ29. до них слід додати й видання “залишків архівного фонду” канцелярії ново- сербського корпусу як джерела з етнічної та політичної історії степо- вого краю України середини XVIII ст.30 останнім видом опублікованих джерел, що містять відомості про історію державних установ, є наративні джерела, тобто такі, що по- дають інформацію з цієї проблеми у формі оповіді. для давнього пері- оду української історії це літописи, створені київськими, галицькими, волинськими монахами, а також так звані “козацькі літописи” XVII– XVIII ст., оскільки в Україні літописна традиція довго не переривалася. Це також хроніки європейських авторів (німецьких, польських, румун- ських, угорських тощо), де йшлося про створення та діяльність україн- ських державних установ та установ інших держав, через які здійсню- валось управління українськими землями. друга велика категорія джерел, які зберігаються в державних ар- хівах та архівних установах інших форм власності й у повному обсязі ще не стали надбанням широкої громадськості, представлена переваж- но документацією самої установи, тим первісним пластом діловодних документів, які створювали колись її діловодний архів. там з різним 71статті та повідомлення ступенем достовірності задокументовано внутрішню і зовнішню діяль- ність установи. на думку сучасних істориків, “документи діловодного походження є відносно достовірним і репрезентативним джерелом як про діяльність державної установи, так і про ті процеси, якими вона управляла”. прикладом може слугувати фонд канцелярії полтавського цивільного губернатора за 1847–1918 рр., що зберігається в держархіві полтавської області. У чотирьох його описах представлені, зокрема, такі документи: про діяльність поліцейських та жандармських відді- лень, повітових справників, листування з аналогічними установами інших губерній, відомості про становище у повітах полтавської гу- бернії, вибори до російської державної думи; донесення городничих, дворянських маршалків, земських комісарів, поліцмейстерів; тематичні справи (про формування малоросійських кінно-козацьких полків під час Кримської війни 1855–1856 рр., святкування 200-річчя полтавської битви); інформація господарського характеру (про благоустрій, розви- ток бджолярства, вівчарства, врожаї) тощо31. окремо слід згадати документацію ліквідаційних органів, яка ви- ступає важливим джерелом для аналізу ефективності виконання по- кладених на установу функцій32. Цінні відомості містяться в докумен- тах з особового складу, які дозволяють висвітлити постаті конкретних провідників державної політики, що втілювалася в діяльності установ (соціальний, гендерний склад, освітній рівень, фах тощо). докладно- го аналізу потребують скарги, петиції і пропозиції, які надходили до установи, що дозволяє оцінити її авторитет серед населення, а також ефективність виконання покладених на установу завдань. докладного розгляду потребують також уся планово-звітна документація, яка збері- гається у фондах вищих за рангом державних установ, та нормативно- розпорядча документація, що відклалася в установах, нижчих за рангом33. аналіз родо-видового складу діловодної документації дає можливість встановити, на які саме соціальні, політичні та економічні явища і процеси звертали головну увагу державні установи, здійснюю- чи свої адміністративні функції. Значна за обсягом та цікава за змістом інформація наявна у фон- дах особового походження, насамперед фамільних, особових, родових та родинних фондах керівників та провідних співробітників установ, де відклалися різноманітні документи з діловодства установ, а також представлені плани, проекти, замітки щодо їхньої діяльності. для ана- лізу ефективності функціонування установ є важливою їх оцінка су- часниками та учасниками історичних подій, що давалась у листах, що- денниках, спогадах відомих історичних постатей, рядових чиновників, усіх тих, хто у своєму повсякденному житті мав справу з даною устано- вою, звертався до неї або ж чув про неї чи про її керівників. Залучення епістолярних і мемуарних джерел, в яких зафіксовано внутрішній світ статті та повідомлення72 людини, мотиви поведінки, переконання чиновників, і серед них – ви- значних сановників, значно розширює наші відомості про державні установи, дає можливість скласти уявлення про внутрішні механізми, “привідні ремені” та “приховані важелі”, що визначали напрями розви- тку державних установ, впливали на виконання ними своїх функцій34. таким є далеко не вичерпний перелік джерел з історії державних установ. Кожен з її періодів має власну джерельну специфіку, почи- наючи з такого доконаного факту: чим ближче до нас час створення й діяльності установи, тим більшою за кількістю і різноманітністю є джерельна база дослідження її історії. історіографію історії державних установ, що діяли на українських теренах упродовж її державного та бездержавного існування, станов- лять сотні праць вітчизняних і закордонних дослідників, насамперед російських. при цьому особливість історіографічної бази згаданої на- уки полягає в тому, що до її створення залучилися практично рівною мірою як історики, так і юристи. особливості створення, функціонування та ефективності діяльності органів, що здійснювали державне управління на певній території, за- вжди були в центрі уваги істориків-державознавців. У Росії питання історії державних установ у різні історичні епохи досліджували про- відні історики та правознавці ХіХ – початку ХХ ст. так, в. о. Ключев- ський здійснив дослідження багатовікової історії центральної установи давньої Русі – Боярської думи – від Київської Русі до московського царства35, яке й досі лишається найґрунтовнішою працею з цієї тема- тики. відомі вчені-юристи Ю. в. Готьє36, а. д. Градовський37, історики м. в. довнар-Запольський38, в. е. Романовський39, а. славатинський40 дослідили історію місцевої адміністрації московського царства / Ро- сійської імперії XV–XVIII ст. За радянських часів історію державних установ Росії та сРсР особливо успішно вивчала група істориків мос- ковського державного історико-архівного інституту (м. п. Єрошкін, о. д. степанський, т. п. Коржихіна, в. і. Куликов, л. Ф. писарькова)41. Увагу російських істориків привертали предусім питання історії цен- тральних і місцевих державних установ московського царства (з XV ст.) та Російської імперії (з початку XVIII ст.), насамперед губернського правління, а також історія радянських державних установ. Курс історії державних установ Росії та сРсР викладається в кількох вищих на- вчальних закладах Росії в рамках історичної та історико-документальної спеціалізації, насамперед у історико-архівному інституті Російського державного гуманітарного університету; він належить до обов’язкових у програмі Російської академії державної служби. програми відповід- них курсів, які викладаються там, а також в Уральському державному університеті ім. а. м. Горького, Казанському та томському державних університетах, опубліковані в інтернеті42. 73статті та повідомлення Разом з тим впадає в око, що предмет досліджень російських іс- ториків державних установ цілком закономірно становлять виключно питання діяльності центральних та місцевих установ на російських теренах. натомість вивчення історії діяльності системи місцевих уста- нов московського царства / Російської імперії / сРсР на національних окраїнах, особливості їх формування та функціонування, як правило, залишаються поза їхньою увагою. поодинокі винятки (зокрема, праця а. Ю. Бахтуриної, яка вивчала проблеми діяльності державного апа- рату на окраїнах імперії за доби першої світової війни, щоправда, не торкаючись східноукраїнських теренів43) лише підтверджують загальне правило. на жаль, в Україні дослідження історії національних та чужозем- них державних установ поки не набули належної системності. серед істориків ХіХ ст., які приділили увагу розвиткові держави і права на Українських землях у певні історичні епохи, – м. владимирський- Буданов та д. Зубрицький44. питання політико-державного устрою України розглядалися в загальних історичних працях провідних укра- їнських істориків ХіХ ст. (в. антонович) та новітнього часу (м. Гру- шевський). найбільшими в цій царині є досягнення державницької школи української історіографії, представники якої д. дорошенко та н. полонська-василенко залишили у своїх працях з історії України ко- роткі нариси її державного устрою за кожної історичної епохи. історії українського права та владних інституцій спеціально присвятив свою монографію відомий правознавець української діаспори м. Чубатий45. на окрему згадку заслуговують праці м. слабченка, л. окіншевича та і. Крип’якевича з історії державних установ та самої української геть- манської держави другої половини XVII–XVIII ст.46 Загалом, історія державності цієї доби привернула увагу провідних сучасних україн- ських істориків: З. Когута, в. смолія, в. степанкова, о. Гуржія, в. Го- робця, т. Чухліба та ін.47 окремі питання діяльності державного апара- ту періоду Української революції 1917–1921 рр. порушено в загальних дослідженнях з історії української революції48. діяльність вищого орга- ну управління – уряду України впродовж минулого століття у змісто- вому та особистісному вимірах розглядається в колективній монографії інституту історії України нан України “Уряди України у ХХ ст.”49. історію представницьких органів влади як вищих державних інститу- цій висвітлено в навчальному посібнику, підготовленому в харківській вищій юридичній академії ім. ярослава мудрого50. Регіональний аспект історико-державних досліджень представле- ний в Україні лише поодинокими працями. Зокрема, розвиток уста- нов на Закарпатті досліджував відомий історик-правознавець діаспори в. Шандор51. статті та повідомлення74 на жаль, досі практично не існує наукових розвідок щодо органів державного управління, створених на еміграції. політична думка та по- літичні інститути мазепинсько-орликівської доби досліджені о. Кре- сіним52; міжвоєнний період ХХ ст. розглядався в праці о. Шульгина53, присвяченій передусім зовнішньополітичним засадам діяльності емі- грантського уряду УнР. діяльність органів, створених демократичною еміграцією, від 1920-х років до 1991 р., розглядається в збірнику до- кументів та статей про державний Центр УнР в екзилі, який побачив світ у сШа54. дослідником історії держустанов ХіХ – початку ХХ ст. – є також уже згадувана в. Шандра, яка плідно вивчає історію інституту генерал- губернаторства в Україні55. особливості функціонування миколаїв- ського та севастопольського військового губернаторства того ж пері- оду дослідила л. левченко56. система місцевих установ Чернігівської губернії другої половини ХіХ ст. стала об’єктом вивчення Р. воро бей57. особистісний регіональний аспект російських імперських установ ХіХ ст. простежується за біографічними довідниками про губернаторів і гене рал-губернаторів, підготовленими харківськими й чернігівськими істориками58. тій саме темі присвячене довідкове видання про членів політбюро ЦК КпУ за 1918–1991 рр., укладене в. лозицьким59. надзвичайно цікаву довідково-біографічну серію випускають фа- хівці польської академії наук: “Urzednicy Dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieky”. спеціально урядникам українських земель у скла- ді об’єднаної польсько-литовської держави XIV–XVIII ст. присвячена окрема серія видання60; в інших томах довідника, присвячених цен- тральним урядам Речі посполитої, великого князівства литовського та прикордонним землям, також є відомості про офіційних осіб, що очо- лювали державні установи на українських теренах. на жаль, усі вони є суто довідковими виданнями, які практично не залишили сліду в іс- торіографії. останнім часом набуло певного поширення дослідження історії української державності в усіх її аспектах. наприкінці 1990-х років цю тему в спеціальному курсі лекцій дослідили в. Шевчук та м. таранен- ко61. аналогічний курс лекцій ще раніше був підготовлений у льво- ві групою викладачів вишів62. проблемі державності України за доби давньої Русі присвятив свою працю відомий історик середньовіччя м. Котляр63. систематичний начерк політичного устрою України від VIII до початку ХХі ст. побачив світ у польщі64. таким чином, джерельна база дослідження історії державних уста- нов є надзвичайно широкою й охоплює значну кількість видів історич- них писемних джерел, незалежно від місця їхнього зберігання, тиражо- ваності, вивчення. історіографія історії державних установ є також значною і пред- ставлена багатьма дослідженнями істориків та правників ХіХ–ХХ ст. 75статті та повідомлення Разом з тим доводиться констатувати, що діяльність далеко не всіх установ і не за всі історичні періоди розкрито. Зокрема, дуже бідною виглядає історіографія установ доби вКл. За період ХіХ ст. практично не висвітлено діяльності установ місцевого рівня, навіть губернаторів та їхніх канцелярій, а тим більш – казенних палат, окремих присутствій тощо. така строкатість історіографічної бази не дозволяє твердити про повноцінне висвітлення історії всіх державних установ, що діяли на українських теренах. 1 Купчинський О. акти і документи Галицько-волинського князівства Хііі – першої половини XIV ст.: дослідження, тексти. – львів, 2005. 2 Шандра В. С. малоросійське генерал-губернаторство, 1802–1856: функ- ції, структура, архів. – К.: держкомархів України, 2001. 3 Її ж. Генерал-губернаторства в Україні: ХіХ – початок ХХ ст. – К.: ін- ститут історії України, 2005. – с. 7–23, 137–163, 229–264, 339–370. 4 там само. – с. 7. 5 див.: історичне джерелознавство: підручник / я. с. Калакура, і. н. вой- цехівська, с. Ф. павленко та ін. – К.: либідь, 2002. – с. 93. 6 там само. – с. 96–97; а також: Макарчук С. писемні джерела з історії України: Курс лекцій. – львів: світ, 1999. – с. 10–11. 7 державний вісник. – № 1. – 16.05.1918. 8 Збірник законів, розпорядків та обіжників, проголошених держав- ним секретаріатом Західно-Української народної Республіки. – станіславів, 1918. – с. 3–4. 9 собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правитель- ства Украины. – 2-е изд. – 1919, 1–30 июня. – № 19. – с. 274–280. 10 вісник державних законів для всіх земель Української народної Респу- бліки. – вип. 2 – 19.11.1920. 11 полное собрание законов Российской империи (пЗЗ) – найповніший збірник законодавчих актів, розміщених за хронологічною ознакою, за номе- рами затвердження кожного акта царем. до 1917 р. вийшло друком три видан- ня пЗЗ: 1 – 1830 р., більше 30 тис. законодавчих актів за 1649 р. – 12 грудня 1825 р., 45 томів; 2 – 1830–1884 рр., більш як 60 тис. законодавчих актів за грудень 1825 – лютий 1881 р., 55 томів; 3 – 1884–1916 рр., 4 тис. законодавчих актів за березень 1881 – грудень 1913 р., 33 томи. 12 виходив від листопада 1917 р. по травень 1918 р., друкував матеріали державно-урядового характеру; кілька разів змінював назви: “вісник Гене- рального секретаріату УнР”, “вісник Ради народних міністрів УнР”. 13 собрание законов сссР – у 1924–1937 рр. офіційне видання Управлін- ня справами Ради народних комісарів сРсР, в якому публікувалися декрети і постанови ЦвК сРсР, його президії, РнК сРсР, Ради праці та оборони сРсР, а також договори, угоди та конвенції з іноземними державами. 14 Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду Украї- ни (до 1920 р. – собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины: 1920–1921 – Збір законів і розпоряджень робітничо- селянського уряду України і уповноважених РсФРР; 1922–1928 – Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду України) – офіційне видання наркомату юстиції УсРР/УРсР, в якому впродовж 1919–1937 рр. статті та повідомлення76 вміщувалися маніфести, декрети, закони, постанови, інструкції, обіжники, інші акти вУЦвК, РнК, наркомюсту та наркоматів Радянської України. 15 “вісник крайових законів і розпоряджень для Королівства Галичина і лодомерія разом з великим князівством Краківським” (у 1868–1918 рр. ви- ходив українською, польською та німецькими мовами), а також попередні видання: “вісник Крайового правительства для управительственної області наместничества в львові” (1854–1857); “вісник ряду краєвого для адміні- страційної області наместничества в львові” (1858–1859); “всеобщий днев- ник земских законів і правительства для коронної області Галіції і володи- мирії з княжествами освенцимським і Заторськім і з великим княжеством Краківським” (1848–1849) тощо. окрім загальноімперських офіційних видань, у Габсбурзькій монархії впродовж 1849–1866 рр. видавався “вісник для ру- синів австрійської держави” – спеціальний урядовий часопис для публікації офіційних актів уряду. 16 див., наприклад: Храпко Іван. Збірник законів і постанов Українського правительства відносно закордонних інституцій. – Ч. 1. – відень: З друкарні мехітаристів у відні, 1919. 17 Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні. – с. 16. 18 приміром, “вісник державного секретаріату військових справ” за часів ЗУнР. нині такі офіційні бюлетені видають практично всі міністерства, дер- жавні комітети. наприклад: вісник державного комітету архівів України. 19 приклад такого видання офіційних документів: сборник циркуля- ров по Юго-Западному краю киевского, подольского и волынского генерал- губернатора генерал-адъютанта н. в. Клейгельсона. – К., 1905. 20 див.: денежный отчет за 1913 г. [подільського губернського земства]. – Каменец-подольск, 1915; денежный отчет волчанской земской управы за 1914 г. – волчанск, 1915 та ін. 21 всеподданейший отчет киевского, подольского и волынского генерал- губернатора за 1889–1893 гг. – [К., 1893]; деятельность совета народных комиссаров и совета труда и обороны: сводные материалы за IV квартал 1924–1925 гг. – м., 1925. – 21 с.; деятельность областных и местных военно- промышленных комитетов. – Ч. 1. – пг.: Изд. Центр. военно-пром. к-та, 1916. 22 див., наприклад: нариси історії вищого адміністративно-юридичного органу Російської імперії: История правительствующего сената за 200 лет. 1711–1911. – тт. 1, 2. – спб., 1911; Уряду Російської імперії у ХіХ ст.: Сере донин С. М. Исторический обзор деятельности Комитета министров. – спб.: Издание Км, 1902. – тт. 1, 2; державної ради тієї ж імперії: Государственный совет: 1801–1901. – спб., 1901; історичний нарис міністерства: министер- ство внутренних дел: Ист. очерк. – спб., 1901; Краткий исторический очерк развития и деятельности ведомства путей сообщения за сто лет его существо- вания (1798–1898). – спб., 1898; столетие учреждения лесного департамента: 1798–1898. – спб., 1898. приклад з нашого часу: Уряди України у ХХ ст.: науково-довідкове видання – К.: наукова думка, 2001. 23 Бош Е. Б. Год борьбы: борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации. – м.; л.: Госиздат, 1925; Винниченко В. К. відрод ження нації. – тт. 1–3. – К.–відень, 1920; Дорошенко Д. мої спомини про недавнє- минуле. (1914–1920). – Ч. 3–4. – львів: Червона калина, 1923; Скоропад ський П. спогади: кінець 1917 – грудень 1918. – К., Філадельфія, 1995; Ковалев ський М. при джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. – іннсбрук: накладом марії Ковалевської, 1969 та ін. 77статті та повідомлення 24 дневник п. а. валуева, министра внутренних дел. – в 2-х т. – м., 1961; дневник государственного секретаря а. а. половцова. – в 2-х томах. – м.: наука, 1966; дневник д. а. милютина. – тт. 1–4. – м.: ГБл, отд. рукопи- сей, 1948–1950; Винниченко В. К. Щоденник. – т. 1: 1911–1920. – едмонтон; нью-Йорк: вид. Канадського інституту українських студій та Уван у сШа, 1980. 25 “архив князя воронцова” – багатотомний збірник документів (автобіо- графічні записки, листування, офіційні документи) фамільного архіву графів (з 1845 р. – князів) воронцових, який видавався у 1870–1895 роках за ред. п. Бартенєва. друком вийшло 40 томів. Кожен том мав власну назву, але ну- мерація була загальною. 26 Універсали Богдана Хмельницького: 1648–1657. – К.: вид. дім “аль- тернативи”, 1998. 27 Українська Центральна Рада: документи і матеріали у двох томах. – К.: наукова думка, 1996–1997; директорія, Рада народних міністрів УнР: 28 Руська (волинська) метрика: Регести документів коронної канцелярії для українських земель (волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воє- водства 1586 – 1673) // Упор. Г. Боряк, Г. вайс, К. вислобоков, л. демченко, п. К. Грімстед, в. Кравченко, в. страшко, н. яковенко. – К., 2002.; литовська метрика. Кн. 561: Ревізії українських замків 1545 р. / підг. в. Кравченко. – К., 2005. 29 архів Коша нової Запорозької січі: Корпус документів. – т. 1–4. – К., 1998 – 2006. 30 Канцелярія новосербського корпусу / Упор. в. мільчев, о. посунь- ко // джерела з історії південної України. – т. 7. – Запоріжжя, 2005. 31 див.: державний архів полтавської області: анотований реєстр опи- сів. – т. 1: Фонди дорадянського періоду. – полтава, 2004. – с. 6–7. 32 наприклад, фонд Комісії з питань ліквідації австрійських установ на Буковині за 1919–1923 роки або Комісії з питань уніфікації австрійських ад- міністративних установ на Буковині за 1920–1923 роки: державний архів Чер- нівецької області: путівник. – т. 1: Фонди дорадянського періоду. – Київ – Чернівці, 2006. – с. 139. 33 наприклад, у фонді Галицької крайової комісії з розподілу службов- ців окружних управлінь ХіХ ст., яка підпорядковувалася Галицькому наміс- ництву австрійської імперії, зберігаються розпорядження та обіжники само- го намісництва; у фонді Крайової комісії з персональних питань службовців повітових управлінь міститься листування з повітовими управліннями щодо призначення, переміщення та звільнення службовців, звіти про перевіряння роботи службовців таких управлінь. див.: Центральний державний історич- ний архів України, м. львів: путівник. – львів–Київ, 2001. – с. 39–40. 34 див. досі неопубліковані спогади начальника особистого штабу геть- мана всієї України і військ козацьких Б. стеллецького “Гетман павло скоро- падский. воспоминания о событиях на Украине в 1918 г.: от Грушевского до петлюры” (Цдаво України, ф. 4547, оп. 1, спр. 1–2) або мемуари міністра внутрішніх справ Української держави в. Рейнбота “Четыре месяца в кресле министра гетманского правительства: Записки бывшего министра” (Га РФ, ф. 5881, оп. 1, спр. 443). Значна частина таких спогадів писалися з метою на- ступної публікації, що наближує такий вид джерел до опублікованих; але таке оприлюднення відбувалося не завжди, і в такому випадку архівний примірник мемуарів має надзвичайну цінність. статті та повідомлення78 35 див. ост. видання: Ключевский В. О. Боярская дума древней Руси // Клю чевский В. О. о государственности в России. – м.: мысль, 2003. – с. 3–448. 36 Готье Ю. В. История областного управления в России от петра і до екатерины іі. – т. 1. – м., 1913; т. 2. – м., 1941. 37 Градовский А. Д. высшая администрация России XVIII в. и генерал- прокуроры // собр. соч. – т. 1. – спб., 1899; Его же. Исторический очерк учреждения генерал-губернаторства в России // там же; Его же. История местного управления в России // там же. – т. 2. – спб., 1899. 38 ДовнарЗапольский М. В. Зарождение министерств в России. – м., 1902. 39 Романовский В. Е. Государственные учреждения древней и новой Рос- сии. – м., 1911. – 452 с. 40 Славатинский А. Исторический очерк губернского правления от первых преобразований петра великого до учреждения губерний в 1775 г. – К.: Уни- верситетская типографія, 1859. – 155 с. 41 Ерошкин Н. П., Куликов Ю. В., Чернов А. В. История государственных учреждений до великой октябрьской социалистической революции: Учебное пособие. м.: московский историко-архивный институт, 1965; Ерошкин Н. П. История государственных учреждений дореволюционной России. 3-е изд. м., 1983; Коржихина Т. П. История и современная организация государственных учреждений сссР. 1917–1972 гг. м., 1974; Ее же. История государственных учреждений сссР. м., 1986; Ее же. советское государство и его учрежде- ния: ноябрь 1917 г. – декабрь 1991 г. 2-е изд. – м., 1994; Смирнова Т. М. Государственные учреждения союзных республик и местные органы сссР в условиях развитого социализма (фондообразователи государственных архи- вов сссР). – м., 1979; Ее же. Государственные учреждения сссР в услови- ях развитого социализма: Фондообразователи центральных государственных архивов сссР. – м., 1982; Коржихина Т. П., Сенин А. С. История российской государственности. – м., 1995; Архипова Т. Г., Румянцева М. Ф., Сенин А. С. История государственной службы в России XVIII–XX века. – м., 1999; Кули ков В. И. История государственного управления в России. – м., 2003. 42 http://www.rsuh.ru/article.html?id=51192; www.hist.usu.ru/public2/my_img; 43 Бахтурина А. Ю. политика Российской империи в восточной Галиции в годы первой мировой войны. – м.: аИРо-ХХ, 2000; Ее же. окраины Рос- сийской империи: Государственное управление и национальная политика в годы первой мировой войны (1914–1917). – м.: Росспен, 2004. 44 ВладимирскийБуданов М. Ф. обзор истории русского права. – К., 1888; Зубрицький Д. История древнего Галичско-русского княжества. – т. 1–3. – львів, 1852–1856. 45 Чубатий М. огляд історії українського права. – мюнхен, 1947. 46 Слабченко М. Центральные учреждения Украины XVII–XVIII веков. – одесса, 1918; Окіншевич Л. Генеральна Рада на Україні-Гетьманщині XVII– XVIII ст. // праці комісії для виучування історії Західно-Руського та Україн- ського права. – т. IV. – К., 1928; Його ж. Рада старшинська на Гетьманщині XVII–XVIII ст. // праці комісії для виучування історії Західно-Руського та Українського права. – т. Vіі, Vііі, – К., 1929; Крип’якевич І. студії над держа- вою Богдана Хмельницького // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – тт. 130, 134–135, 138–140, 144, 151 та ін. 47 Когут З. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Геть- манщини 1760–1830. – К.: “основи”, 1996; Смолій В., Степанков В. Україн- 79статті та повідомлення ська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: “аль- тернативи”, 1997; Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVіі–ХVііі ст.: кордони, населення, право. – К.: “основи”, 1996; Горобець В. присмерк Гетьманщини; Україна в роки реформ петра і. – К.: інститут історії України нан України, 1998; Його ж. “волимо царя східного...”: Український Гетьманат та російська династія до і після переяслава. – К.: “Критика”, 2007; Чухліб Т. Гетьмани правобережної України в історії Центрально-східної Єв- ропи. – К.: вид. дім “Києво-могилянська академія”, 2002 та ін. 48 див.: Солдатенко В. Ф. Українська революція. історичний нарис. – К.: либідь, 1999; Українська революція і державність (1917–1920): наук.- бібліограф. вид. / Укл.: а. л. панова, в. Ф. солдатенко, л. в. Бєляєва на ін. – К.: нан України, нац. б-ка ім. в. і. вернадського, 2001. 49 Уряди України у ХХ ст.: науково-довідкове видання – К.: наукова дум- ка, 2001. 50 Єрмолаєв В. М. історія вищих представницьких органів влади в Украї- ні: навчальний посібник / національна юридична академія ім. ярослава муд- рого. – Х.: “право”, 2007. 51 Шандор Вікентій. Закарпаття: історично-правничий нарис від іХ ст. до 1920. – нью-Йорк: Карпатський союз, 1992; Shandor V. Carpatho-Ukraine in the Twentieth Century: A political and legal history. – Cambridge, Mass.: Harvard Un. Press, 1997. 52 Кресін О. В. політико-правова спадщина української політичної емігра- ції першої половини XVIII ст. – К.: інститут держави і права ім. в. м. Корець- кого нан України, 2001. 53 Шульгин О. Без території: ідеологія та чин Уряду УнР на чужині. – па- риж: вид. “меч”, 1934. 54 державний центр Української народної Республіки в екзилі: статті та матеріали / Ред. л. вінар, н. пазуняк. – Філадельфія – Київ – вашингтон, 1993. 55 Шандра В. С. Київське генерал-губернаторство (1832–1914): історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенці- ал. – К.: Удндіасд. – 1999; Її ж. малоросійське генерал-губернаторство, 1802–1856: функції, структура, архів. – К.: [держ. ком. архівів України], 2001; Її ж. Генерал-губернаторства в Україні: ХіХ – поч. ХХ ст. – К.: інститут іс- торії України нан України, 2005. 56 Левченко Л. історія миколаївського і севастопольського військового губернаторства (1805–1900): навчальний посібник. – миколаїв: вид. мдГУ ім. петра могили, 2006. 57 Воробей Р. система місцевих органів влади та управління в другій по- ловині ХіХ ст. (на прикладі Чернігівської губернії). – Чернігів: Кп “видавни- цтво “Чернігівські обереги”, 2004. 58 Посохов С. И., Ярмыш А. Н. Губернаторы и генерал-губернаторы. – Изд. 2, испр. и доп. – Х.: Инст. внутр. дел, 1997; Черниговские губернаторы и генерал-губернаторы: Биобиблиографический справочник // сост. а. в. мо- розова, н. м. полетун. – Чернигов: РИК “деснянська правда”, 2006. 59 Лозицький В. С. політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, сто- сунки. 1918–1991. – К.: “Генеза”, 2005. 60 Urzednicy Dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieky. – T. III: Ziemie Ruskie. – Zeszyt I: Urzednicy Wojewodztwa Ruskiego XIV–XVIII wieku. – 1987; статті та повідомлення80 Zeszyt 2: Urzednicy Wojewodztwa Belskiego i ziemi Chelmskiej XIV–XVIII wieku. – 1992; Zeszyt 3: Urzednicy Podolscy XIV–XVIII wieku. – 1998; Zeszyt 4: Urzednicy Wojewodztw Kijowskiego i Czernihowskiego XV–XVIII wieku. – 2002; Urzednicy Wolynscy XIV–XVIII wieku. – 2007. 61 Шевчук В. П., Тараненко М. Г. історія української державності: Курс лекцій. – Київ: либідь, 1999. 62 Вол Б., Малик Я., Чуприна В. історія української державності. – л.: світ, 1995. 63 Котляр М. Ф. історія давньоруської державності. – К.: Київськ. славіс- тичний ун-т, 2002. 64 Wiszka Em. Systemy polityczne Ukrainy. – Toruń: Wydawnictwo naukowe Universitetu Nikolaja Kopernika, 2007. Papakin H. Source and Historiographic Basis for History Research of Ukraine’s State Institutions

Джерельна та історіографічна база дослідження історії державних установ України

Репозитарії

Схожі ресурси