Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність

У статті йдеться про те, що поява державної політики щодо ромського етносу як складової частини українського суспільства фіксуєтьсяз ХVI ст. (у Малоросії – в XVIII ст., у Бесарабії– в ХІХст.). Вона залежала від того, до яких держав входили українські землі у різні історичні періоди. Проаналізован...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Бєліков, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 2008
Назва видання:	Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26930
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність / О. Бєліков // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 15. — К., 2008.— С. 24-56. — Бібліогр.: 139 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-26930
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-269302011-09-08T12:23:57Z Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність Бєліков, О. У статті йдеться про те, що поява державної політики щодо ромського етносу як складової частини українського суспільства фіксуєтьсяз ХVI ст. (у Малоросії – в XVIII ст., у Бесарабії– в ХІХст.). Вона залежала від того, до яких держав входили українські землі у різні історичні періоди. Проаналізовано досягнення і невдачі радянської політики щодо ромів, зокрема спроби створення циганських колгоспів. Непослідовність і незавершеність державної політики стосовно ромського населення спостерігається в умовах побудови демократичного громадянського суспільства у незалежній Україні. В статье отмечено, что появление государственной политики в отношении цыган, как составляющей украинского общества фиксируется с XVI ст. (в Малороссии – в XVIII ст., в Бессарабии – в XIX ст.). Она отличаласьв зависимости от государственной принадлежности разрозненных украинских земель в разные исторические периоды. Исследованы достижения и промахи советской политики в отношении цыган, в частности, попытки создания цыганских колхозов. Непоследовательность и незавершенность государственной политики в отношении цыган наблюдается и в условиях создания демократического гражданского общества в независимой Украине. It is marked in the thesis that the appearance of public policy in respect of Romanies, as a component of Ukrainian society, is fixed from 16th century (Malorossiya – 18th century, Bessarabia – 19th century). It differed depending on state tenancy of scattered Ukrainian regions in various historical periods. The author investigated achievements and errors of Soviet policy in regard to Romanies, in particular, attempts to create Roma collective farms. Inconsistency and incompleteness of the state policy regarding Romanies is present when establishing the democratic civil society in independent Ukraine. 2008 Article Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність / О. Бєліков // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 15. — К., 2008.— С. 24-56. — Бібліогр.: 139 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26930 uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	У статті йдеться про те, що поява державної політики щодо ромського етносу як складової частини українського суспільства фіксуєтьсяз ХVI ст. (у Малоросії – в XVIII ст., у Бесарабії– в ХІХст.). Вона залежала від того, до яких держав входили українські землі у різні історичні періоди. Проаналізовано досягнення і невдачі радянської політики щодо ромів, зокрема спроби створення циганських колгоспів. Непослідовність і незавершеність державної політики стосовно ромського населення спостерігається в умовах побудови демократичного громадянського суспільства у незалежній Україні.
format	Article
author	Бєліков, О.
spellingShingle	Бєліков, О. Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
author_facet	Бєліков, О.
author_sort	Бєліков, О.
title	Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність
title_short	Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність
title_full	Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність
title_fullStr	Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність
title_full_unstemmed	Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність
title_sort	державна політика стосовно циган україни: історія і сучасність
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2008
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/26930
citation_txt	Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність / О. Бєліков // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 15. — К., 2008.— С. 24-56. — Бібліогр.: 139 назв. — укр.
series	Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв
work_keys_str_mv	AT bêlíkovo deržavnapolítikastosovnociganukraíniístoríâísučasnístʹ
first_indexed	2025-07-03T06:40:58Z
last_indexed	2025-07-03T06:40:58Z
_version_	1836606930747916288
fulltext	24 25 тої, Великого Князівства Литовського, Молдавського князівства, Авст- рійської, Турецької й Російської імперій, СРСР й УРСР, Чехословаччини, Польщі, Угорщини тощо), в кожному з яких була своя специфіка у став- ленні до циган з боку владних структур. Ще одна важлива риса для розуміння державної політики стосовно циган полягає у надзвичайній строкатості циганського населення українських земель (тут мешкають представники кількох десятків циганських етнодіалектних груп). Зви- чайно, ставлення до циган, які кочували з місця на місце, відрізнялися мовою, одягом, звичаями, “ходили в злиднях” було інакшим, ніж до заможних циган, які прожили кілька поколінь серед місцевого населен- ня, володіли його мовою, користувалися пошаною, ходили в ті ж самі церкви. Слід згадати, що з XVII ст. більшість українських земель поступово підпадає під владу Московської держави. Протягом кількох століть російський уряд проводив певну політику стосовно циганського насе- лення Малоросії, Слобожанщини, Півдня, Криму тощо. З приєднанням нових територій до Російської держави збільшувалася й чисельність циган. Після приходу до влади більшовицького уряду починається доба радянської інтернаціональної політики. Нова епоха у ставленні держави до циганського населення (як можна сподіватися) окреслилася після проголошення незалежності України. Метою даної роботи є компаративний аналіз державної політики стосовно циган з боку Російської імперії, СРСР (разом з УРСР) та неза- лежної України. Історіографія проблеми не є великою: загальну характеристику пра- вового стану циган в Східній Європі та Росії надав американський до- слідник Д. Крув [1]. Політику Російської імперії висвітлювали І. Дани- лович [2], М. Плохинський [3], короткий нарис законодавчих заходів стосовно циган міститься у “Енциклопедичному словнику” Брокгауза та Єфрона [4]. Радянську політику щодо циган досліджували О. Баран- ников [5; 6], Т. Кисельова [7].Є. Друц й О. Гесслер [8], М. Іванеско [9], Н. Зіневич [10], Н. Деметер, М. Бєссонов [11]. Деякі аспекти сучасної державної політики України характеризуються у роботі “Романі Яг. Істо- рія, культура, право”[12]. Певний доробок у вивченні цієї проблеми належить й автору статті [13]. У цілому можна констатувати, що науковцями досліджувалися різні аспекти імперської політики Росії стосовно циган, але узагальнюючих робіт з цієї проблеми створено не було. Радянська доба циганської історії Україна є багатоетнічною державою – представники більш ніж ста тридцяти народів мешкають сьогодні на її теренах. Ця етнічна строкатість віддзеркалює складні етапи розбудови нашої держави, її соборність. У сучасному світі подібна ситуація є більш звичайним явищем, ніж існування моноетнічних держав. Багато країн у світі (Австралія, Канада, США, Індія тощо) сьогодні дотримуються принципів: “Багато народів – єдина нація”, “У різноманітності знаходимо багатство”, “З багатьох – єдине”, й ставлять захист прав людини вище захисту прав будь-якого “титульного” етносу. Практика показує – коли людина вільно користується власними правами, захищена від свавілля, може розмовляти рідною мовою, сповідувати релігію за власним бажанням – проблем з її етнічністю виникати не буде. Цигани мешкають в українських землях здавна і завжди знаходили певні ніші, попит на власні послуги та товари. На жаль, сьогодні вони у більшості складають маргінальні шари нашого суспільства, у свідомості пересічних громадян часто пов’язані з шахрайством, злочинністю тощо. Чому так сталося? Як можна виправити такий стан? Тим більш, що на початку ХХІ століття, у самісінькому центрі Європи зубожіє, піддається дискримінації, асимілюється й нарешті зникає цілий пласт культури – яскравої та самобутньої, а носії її перетворюються на маргіналів. Як реагує на це наше суспільство та сама циганська спільнота? Держава? Для кращого розуміння сучасного стану циган України дуже важливим є питання, яким чином історично розвивалися стосунки між державою, суспільством та циганським населенням, формувалася правова база, здійс- нювалась реальна політика щодо циганського народу з боку центральних та місцевих органів влади, які були зроблені помилки та які маємо здобутки. Проблема ускладнюється тим фактом, що українські землі у різні часи перебували у складі багатьох державних утворень (Речі Посполи- Олександр Бєліков (Донецьк, Україна) ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА СТОСОВНО ЦИГАН УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 26 27 дорогою ціною. Отамани, які призначалися відкупщиками, жорстоко поводилися з циганами. Полкові отамани, які були призначені М. Ющен- ком, завдавали циганам “смертні рани сокирами” [3, 114]. Сума відкупу постійно зростала: на початку XVIII ст. цигани пла- тили по 120 карбованців на рік, у 1755 р. – 1424 карбованці. Кожний вносив згідно зі своїм заробітком та майном: від п’ятдесяти копійок до десяти й більше карбованців. Цигани, що сплачували оброк, звільнялись від “ярмаркового” збору, але у деяких сотнях Миргородського та Ніжин- ського полків їх зобов’язували платити цей збір. Цигани часто ухилялися від сплати: уходили до слобідських полків [3, с. 116]. Останнім циганським отаманом у 1763 р. був призначений В. Мінен- ко. 30 вересня 1765 р. російський уряд провів реформу адміністратив- ного управління циган: посаду отамана було скасовано, кожен з циган повинен був обрати місце для постійного проживання, жити від “правед- ного рукоділля” й поступити під відомство сотенних (полкових) управ. Бажаючі могли залишитися у будь-якого власника як вільні піддані. Якщо потрібно було кудись поїхати, то циган повинен був отримати паспорт від управи чи володаря [15, с. 402]. До реформи спонукали численні зловживання циганських отаманів; те, що під виглядом циган інколи приховуватися “підлі люди” – злодії та шпигуни; а бродяжництво циган було “поганим прикладом для мало- російських родимців” [3, с. 108]. Уряд розумів труднощі виконання цього указу. Владі було приписано “намагатися” зробити з циган звичайних громадян, не вживаючи насилля, діючи лагідно, словами і переконанням. Деякі цигани навіть оселилися, але ненадовго: часто, після отримання паспорта, вони не поверталися роками. Відомості про циган Слобожанщини містяться в імператорському указі 1733 р. з приводу заснування слобідських полків. Було наказано додатково на утримання Сумського, Охтирського, Ізюмського полків визначити збір з циган, аналогічний малоросійському [18]. У доповіді генерал-лейтенанта Шаховського вказано, що циган до переліку писати було неможливо, тому що вони дворами не живуть [19, с. 484]. Указ сенату від 1 березня 1766 р. визначав “покласти у семигривенний оклад усіх циган у Слобідсько-Україн- ській губернії” [20]. В 1780 р. в Охтирській провінції Харківського наміс- ництва циган зарахували до казенних обивателів і збирали з них 70 копійок податку (з інших 85) на рік [21, с. 176]. Указ Сенату 1783 р. передбачав “покласти усіх ще нікуди не припи- саних циган у рівний з іншими державними селянами оклад для того, щоб розглядалася дуже упереджено, з перебільшенням позитивних аспектів, сьогодні ж деякі дослідники впадають до іншої крайності – стверд- жуючи, що радянська політика стосовно циган принесла тільки шкоду. Сучасна політика української держави щодо циган практично не роз- глядалася науковцями, оскільки знаходиться зараз у стані формування. Цигани були постійною складовою українського суспільства вже з XVI ст. Що стосується циган Лівобережної України, то відомо, що у XVIII ст. вони розподілялися на полки, очолювані отаманами. Так, під 1751 р. в документах згадуються циганські отамани: “…Тимош Пан- ченко, Пилип Козенко, Михайло Золотаренко, Леско Воронченко, Гав- рило Панченко, Ничипір Федоренко, Петро Косяченко з усіма малоро- сійськими та волоськими циганами” [3, с. 110]. Інститут отаманів було створено передусім для збору податків [14, с. 178], а також для нагляду за циганами , утримання їх від “непристойностей”. Отаману забороня- лося ображати циган й надавалося право суду серед циганського насе- лення [15, с. 401-402]. Отамани під час існування відкупу циганського збору призначалися відкупщиком; після скасування відкупу – Військо- вою Генеральною канцелярією, цигани мали право просити призначити того чи іншого отамана. За малоросійським правом цигани стояли нижче за посполитих гро- мадян. Так, за поранення та вбивство цигана належало до стягнення суми у половину проти суми за посполитих. За злочини циган засуджу- вали на рівні з малоросійськими обивателями (стаття 820) [16]. Цигани у Малоросії являли собою у більшості кочовий елемент. Отож, у 1765 р. майже усі сотні донесли, що бувають цигани в них проїздом на ярмарках та іноді зимують. Але є докази того, що й осілих циган була значна кількість. Так, за деяких кочових циган поручалися іноді їх одноплемінники (поручителем міг бути тільки осілий): згадують- ся П. Бичок з Роїської сотні, родини Ющенкових і Міненкових з Бату- рина; Янковських з Ямполя та ін. [17, с. 12]. Малоросійські цигани платили до Військового Малоросійського Скарбу оброк. Збір цього оброку у XVIII ст. віддавався на відкуп на підставі указу Петра Великого від 1723 р. й інструкції від 20 травня 1729 р. [3, c. 215] Від відкупщика вимагалося не обтяжувати циганське населення надмірними податками. Але майже проти кожного з них ви- сувалися численні скарги. Відкупщики часто нав’язували циганам будь- яку річ, вимагаючи за неї набагато дорожче її вартості. Так, відкупщик Вятковський примушував циган купувати горілку тільки у нього, за http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 28 29 Найбільшим власником циган у Бессарабії був князь Кантакузін. У селах Хотинського повіту йому належало 1 358 циган. Тільки у с. Маркоуци серед його кріпаків циган було: 100 ковалів, 185 чоботарів, 185 музик [33, с. 228]. Численні архівні матеріали першої половини ХІХ ст. розкривають картину насилля над циганами. Так, поміщик Янович забрав від цигана Жудала його дванадцятирічну доньку для “розваг”, відібрав у нього намет, кибитку та майно. Поміщиця Касандра Палладі постійно наказу- вала бити кріпаків; власноручно стьобала батогом циган. Від побоїв по- мерли хлопчики Гайсан та Лапотуши. Дворових циганок зв’язаними тримали вночі у клуні. Під час пожежі загинули дві дівчини, про яких забули. Поміщиця була покарана лише церковним покаянням. Поміщик Корчевський 27 вересня 1831 р. покалічив кріпачку-циганку Григора- шеву, її десятирічну доньку Саніку та вбив циганку Чеботарьову. Помі- щик Россет забив на смерть двадцять два кріпаків-циган [33, с. 231– 233, с. 236 – 237]. Хоча багатовікове рабство в цьому регіоні привчило циган до пасив- ності, у першій половині ХІХ ст. з боку циган спостерігалися випадки непокори, а іноді й відкритих виступів проти володарів у формі скарг обласному уряду на жорстоке з ними поводження, втеч, підпалення маєт- ків, а іноді й вбивства поміщиків [33, с. 237]. Чи не єдиною спробою полегшити стан кріпосних циган був указ 1827 р., який забороняв помі- щикам продавати циган окремо від членів їх родини [34, с. 12]. На території “Казенної Бессарабії” (Буджака) циган-кріпаків прожи- вало небагато. В акті від 1828 р. вказувалося, що селяни, “включаючи циган, не можуть бути у кріпацькому володінні ні у бессарабських помі- щиків, ні у дворян російських” [35]. Цигани, що приходили із-за Прута (втікаючи з Молдавського князівства), поступали до розряду казенних циган, отримуючи особисті права [33, с. 223–224]. Ще більш радикальне перетворення відбувалося з циганами із-за Дунаю: вони отримували права іноземних колоністів й селилися у колоніях задунайських пересе- ленців [36]. Формально визнаючи права зарубіжних поміщиків на утіка- чів-циган, російська влада запропонувала таку складну систему розшуку, що майже ніхто не зумів довести справу до кінця [33, с. 224, с. 225, с. 235]. У 1829 р. було прийнято указ щодо покращення стану циган у Бес- сарабській області [37]. Кожна родина, що переходила до осілості, отри- мувала тридцять десятин землі, грошову позику у 23 рублі 50 копійок усі вони у придатних та пристойних місцях поселені були й бездіяльно ніде не тинялися” [22]. Інший акт цього року не дозволяв “надавати пас- порти на від’їзд з їхніх місць проживання, й без паспортів циган ніде не терпіти” [23]. У 1800 р. Сенат суворо підтвердив неодмінність виконання указів про поселення циган. В указі було пояснено, що у “деяких губерніях оселені цигани звикли до хліборобства й сільської осілості, в інших гу- берніях вийшли у купці та міщани, багато циган прибули до місць поселен- ня, але знов пішли у невідомому напрямку” [24]. У 1803, 1809 – 1812 рр. уряд знов вживає заходів щодо припинення бродяжництва циган та оселення їх [25]. Є відомості, що на початку ХІХ ст. у Волинській губернії нараховувалося 304 цигана-селянина, які стали кріпаками вже при російському уряді [26, с. 368–398]. Імператор Микола І під час подорожі по українських губерніях відзначив, що кочу- вання циган продовжується. 13 березня 1839 р. він підписав Указ, за яким треба було до 1 січня 1841 р. розселити циган у казенних поселен- нях [27]. У Київській губернії було “задворено” 160 родин. З казни виді- лили 3 802 карб. 28 коп. та видано деревину для будівництва житла [28, с. 66]. У середині ХІХ ст. майже всі цигани у Полтавській губернії були приписані до міщан та державних селян [27]. У 1812 –1856 рр. кордони Російської імперії було відсунуто до Кі- лійського рукава гирла Дунаю [29, с. 88]. З утвердженням російського впливу в регіоні правовою основою управління став “Статут про ство- рення Бессарабської області” від 29 квітня 1818 р. [30, с. 54]. Злиденний стан циган не узгоджувався з урядовою програмою перетворення гу- бернії у “благодатний край”. У зв’язку з цим царський уряд вжив ціле- спрямованих заходів для покращення стану коронних циган [31]. За- лежно від рівня добробуту циган розподілили на три класи, представ- ників яких мали сплачувати податки від двадцяти до сорока левів на рік. Для керівництва ними у 1818 р. було створено Контору коронних циган. Щодо власницьких циган, яких було в Бессарабії набагато більше, то уряд не намагався нічого змінювати й надав право панам розпоряджа- тися подальшою долею своїх кріпаків [32, с. 130]. В документі Бессараб- ської обласної ради було зазначено, що “для поміщиків та монастирів цигани суть єдина допомога у господарському побуті, а багато незамож- них дворянських родин підтримуються тільки прислугою власних ци- ган” [30]. У маєтках усіх бессарабських бояр, купців працювали цигани- кріпаки. Так, поміщик К. Разо володів 84 родинами циган (336 осіб). http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 30 31 ного походження при переході до козацького стану” [43]. Планувалося, що цигани займуться землеробством. Проте оселити циган не вдалося. Азовському війську не були ані збільшені земельні фонди, ані виділені кошти. 1844 р. циган було передано Міністерству державного майна, яке мало вживати заходів щодо припинення бродяжництва циган [44]. У козачому війську їх залишилася незначна кількість. Іменними наказами у 1838 р. з кочових циган Таврійської губернії у Севастополі було створено дві виправні циганські роти для різних робіт. Планувалося в процесі “виправлення” ці роти перетворювати у військово-робітничі, але у 1843 р. циганські роти було розформовано [45]. Під час Кримської війни до військової служби було взято у козаки 420 циган [46, 37]. У 1868 р. циган приписали до казенних поселень або за їх бажанням перевели до розряду міщан. Таким чином, спроба примусового переводу бродячих циган до осі- лості виявилася не зовсім вдалою. Причиною цьому були бюрократичні засоби зміни традиційного укладу циган. З часом невдача цієї реформи стала очевидною для організаторів, хоча вони не бажали розуміти дійс- них причин невдачі й все пояснювали “небажанням” циган переходити на осілість. Збільшення випадків виступів циган проти поміщиків, а також по- силення тиску на уряд суспільної думки примусило самодержавство піти на деякі поступки зі зміни правового статусу циган [47]. Згідно з “Положення про правове становище жителів Бесарабської області” від 10 березня 1847 р., дворові цигани обкладалися з 1851 р. податком у 95 копійок (як платять за дворових у Росії), а цигани, поселені на пан- ських землях – 30 копійок на рік. Податки за циган повинні були платити їхні власники. Уряд намагався примусити власників мати тільки необ- хідну кількість дворових циган, а інших оселити на своїх землях або продати для покращення долі циган й викоренення серед них бродяж- ництва [48, с. 237]. Однак ці заходи тільки погіршили економічний стан циган. Кочові цигани повинні були сплачувати оброк від трьох до п’яти карбованців. У випадку невиплати оброку поміщики зганяли родини боржників у загони й виснажували їх, поки не отримували певну суму [33, с. 221, с. 235]. Чисельність державних циган швидко зростала за рахунок утікачів з-за Пруту, а також циган-кріпаків, яких пани відпуска- ли на волю, або звільнених за рішенням суду. У 1813 р. в Бесарабії нара- ховувалася 221 родина цієї категорії, а в 1839 р. – 1 135 родин [49, с. 607]. та дві чверті насіння. Крім того цигани звільнялися на чотири роки від податків. У 1831 р. було вирішено оселити 752 родини циган на дільниці номер дванадцять в Акерманському повіті [34, с. 43]. Втілення указу відбувалося зі значними труднощами. У перший рік переселилося лише 140 родин. Керуючий Конторою коронних циган доносив, що дільниці не заселяються, тому що цигани не бажають цього [34, с. 61]. Новоросій- ський та бессарабський генерал-губернатор М. Воронцов писав міністру фінансів: “Закореніла схильність до кочового життя й зараз є головною перепоною до досягнення мети” [34, с. 169]. Після додатково вжитих заходів було засновано дві станиці – Каїр та Фараонівку, де оселили 752 циганські родини, яким було побудовано хати, надано 9 902 десятини землі, насіння, плуги й видано по 32 карбо- ванці для господарських потреб. У 1836 р. в Каїрі нараховувалося 141, а у Фараонівці – 146 будинків [38]. Проте цигани не бажали виплачувати борги й виконувати повинності. Частина їх залишила поселення. Через чотири роки увесь інвентар було знайдено непридатним до використан- ня, худоба – непридатною до праці, будинки – не придатними для прожи- вання, запашки майже не виконувалися [39, с. 121]. У подальшому уряд здійснив ще одну спробу перевести державних циган на осілість, але в іншій формі. З коронних циган Акерманського повіту було вирішено у 1839 р. зробити козаків. До складу Дунайського (з 1856 р. – Новоросійського) козацького війська було зараховано два селища разом з циганами, які там мешкали (306 родин) та 746 родин кочових (колишніх коронних) циган. Але за недостачею земель було поселено тільки 150 родин, інші залишилися у місцях попереднього мешкання [40, с. 5– 8]. У 1840 р. було знов повторено ці заходи, але з тим же “успіхом”. У 1848 р. Сенат наказав провести перевірку кріпосних циган: “Циган, на належність яких власники не нададуть законних дока- зів, звільнити з кріпосного стану. Із них тим, які схильні до ремесла або до промислів, дозволити прописуватися по містах у міщани або цехи; усіх інших зарахувати, подібно до коронних циган, до Дунайського коза- чого війська” [41]. У 1855 р. у війську було 584 циганські родини [42]. Однак тільки у 1855–1857 рр. цигани, які були приписані до Дунайського війська, “несли цю службу більш-менш задовільно” [39]. Водночас спробували зарахувати кочових циган півдня України до Азовського козачого війська. 29 травня 1839 р. на підставі Найвищого повеління до Азовського козацтва мала приєднатися 251 родина циган “за умови, що вони не будуть позбавлені прав, які надають особам віль- http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 32 33 ства. Експлуататорський та спекулянтський устрій за царату був більш спри- ятливим для діяльності циган. Хоча революція принесла циганам покра- щання їх правового стану, але вона болюче вдарила по їх джерелах існу- вання…” [54]. Цигани не бачили нічого поганого у наявності заможних верств суспільства, навпаки, саме наявність багатих робила їхні промисли прибутковими. Крім того, такі заняття, як торгівля, менджування кіньми, ворожіння тощо, вважалися циганами не менш шанованими, ніж виробнича праця. Першими постраждали заможні цигани – цигани-торговці, земле- власники, господарі – вони втратили власність. Цигани не почали зі зброєю в руках захищатися: в силу власної ментальності, яка ставить життя вище будь-якого майна, покинули майно, яке накопичувалося поколіннями, та пішли кочувати. Втрачали джерело до існування й міські цигани-музики (зачинялися ресторани, зникали заможні клієнти), й кочові табори – в умовах суцільного зубожіння населення ворожіння, циганські промисли не могли вже прогодувати. Однак ще у 20-х рр. ХХ ст. можна було бачити в Україні чимало за- можних циган, що жили “наче справжні купці”, мали наймитів. Коли підсилилися заходи боротьби з приватною торгівлею, становище цих ци- ган похитнулося, їм залишилося лише посередництво між покупцем й продавцем коней [6, с. 33]. До того ж, цигани (у тому числі й члени комуністичної партії) не зважаючи на антирелігійну пропаганду святкували церковні свята, три- мали ікони, вінчалися та хрестилися; цигани-мусульмани здійснювали намази тощо. Ще одним фактором напруження між циганами та радян- ською владою стали спроби (традиційні для циганського населення) звести державний контроль до мінімуму. 1 жовтня 1926 р. була прийнята постанова ЦВК СРСР “Про заходи щодо сприяння переходу кочових циган до трудового осілого способу життя”, в якої було запропоновано ЦВК й РНК союзних республік вжити заходів щодо першочергового пільгового наділення землею циган, які бажають перейти до осілого способу життя. У випадку виділення землі циганам у сільських місцевостях, на них розповсюджувалися усі пільги, встановлені для переселенців [57]. 23 лютого 1927 р. було прийнято постанову ВУЦВК УРСР щодо зем- леустрою циган й заходів по сприянню переходу циган-кочовиків на осі- лість [58] та “Інструкцію про проведення заходів економічного та органі- заційно-адміністративного порядку для допомоги переходу кочовим ци- ганам до осілого життя та втягування їх у трудові процеси” [59]. Серед Скасування кріпацтва 1861 р. Бесарабії стосувалося передусім помі- щицьких та монастирських циган. У 1861 – 1863 рр. з 5 500 кріпаків- циган на волю без землі було відпущено 1 701 особа. 1984 цигана пере- йшли у стан селян, а інші, будучи вільними, залишалися у стані помі- щицьких дворових [50]. 31-й пункт “Правил про людей, що вийшли із кріпацької залежності у Бесарабії” передбачав, що: “Кочові цигани при переході на осілість звільняються на чотири роки від будь-яких податків та повинностей” [32, с. 146]. Отже, Російський уряд майже ніколи не виокремлював циган із за- гальної маси населення (єдиним обмеженням було те, що до постійного оселення їм не видавали паспортів [51, с. 67], але завжди намагався зро- бити з них землеробів. Цигани, як й інші піддані імперії, могли користу- ватися: правом на працю (не примусову); на землю (осілі українські цигани мали земельні наділи); на житло (багато циган купували собі домівки) [52, с. 82 – 83]; на навчання (більшість циганської інтелекту- альної еліти 30-х рр. ХХ ст. отримала освіту ще при цараті [52, с. 15]; вони мали право займатися ремеслами, торгівлею, були приписані до певного місця проживання (що давало їм можливість брати участь у виборах до Державної думи та органів місцевого самоврядування). Імперський уряд, проте, опинився неспроможним законодавчим шляхом “цивілізувати” циган, змінити їх спосіб життя. Доля циган України кардинально змінилася унаслідок Лютневої, а потім Жовтневої революцій 1917 р. Під час короткої доби української державності уряд УНР прагнув втілити концепцію культурного самовря- дування для етнічних меншостей (закон від 9 січня 1918 р.) [53, с. 556]. Але громадянська війна, чужоземне вторгнення, панування загальної анархії, голод, розруха і, наприкінці, прихід до влади більшовиків не дали можливості реалізувати цю політику. У літературі радянської доби можна прочитати, що цигани прийняли Жовтневу революцію 1917 р. з радістю. Ідеї соціалізму, ніби-то, відпові- дали громадському устрою табору й зміни пішли циганам на благо [11, с. 197]. Так, дійсно, частина циган-бідняків підтримала революцію. Але насправді революція зруйнувала усталену структуру життєзабезпечення циган. Падіння рівня життя корінного населення вдарило по доходах від традиційних циганських промислів. Крім того, життєві пріоритети циган суперечили програмним цілям більшовиків. Це визнавала навіть радянська преса, так, газета “Крестьянская правда” у 1928 р. писала: “Заняття, побут, спосіб життя циган суперечать основам нашого соціалістичного суспіль- http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 34 35 документ відображає дух доби (стиль документу збережено. – Прим. авт.): “А мы у советский республике живемо и так защищали наши не- которые товарищи у рядах Красной Армии, так вы не можете лишать нас из-за кнута права голоса. Так вот ми просимо маса нацменів циган встановити нам право избрания голосов и выдать нам землю и организовать колектив чтобы работали мы как все пролетариаты” [69, 15]. У 1929 –1931 рр. ЦКНМ при ВУЦВК регулярно розглядав питання втягнення циган до землеробства [70, с. 52]. Це свідчить, що адміністра- тивно-організаційні заходи місцевих органів влади не мали великого успіху [71]. Кочові цигани у більшості йшли на заняття землеробством дуже неохоче. Осілі цигани говорили про кочових: “Темний народ. Вони нас осілих не люблять. Коли ми їх звемо на землю, вони не вірять, сміються… деякі кричать: собаці сіна дати хочуть” [72]. Проте перші циганські колгоспи були створені. Так, у 1928 р. під За- поріжжям організується сільськогосподарський колектив циган з 10 ро- дин (55 осіб) [73], якому було надано 196 гектарів землі [74]. Станом на 1 січня 1930 р. в Україні існувало дев’ять циганських колгоспів, які об’єднали 173 родини: три колгоспи у Мелітопольському окрузі, два у Криворізькому, по одному у Херсонському, Першотравневому, Маріу- польському та Одеському [75, с. 6]. У січні 1931 р. був створений колгосп “Трудовий нацмен” (на Правобережжі). У 1935–1937 рр. у с. Юленці на Київщині – колгосп ім. Постишева (керував ним М. Сандуленко, за- сновник відомого музичного роду Сандуленків). У 1936 р. у Лозівському районі Харківської області було створено циганський колгосп ім. Димит- рова, якому безкоштовно було передано господарські будівлі від рад- госпу Лозівського райвиконкому на суму 88 250 карбованців, потрібну для господарства худобу на умовах довгострокового кредитування (на сім років) [9, с. 68]. Плинність циганських кадрів у колгоспах наприкінці 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. була дуже висока. Більшість циган не мала навіть елемен- тарних навичок сільськогосподарської праці [76]. Дуже показовою є роз- повідь цигана І. С. Пихви про надання у 1928 р. циганам землі коло села Пантаївки: “Почали обробляти поле, поробили днів два. Робить нічого не вмі- ють. Вийшли в поле і співають і танцюють, а робити не хо- заходів були: облік циган, скликання нарад циганського населення, залу- чення циган у “трудові процеси” (сільське господарство, кустарні артілі, промисловість) [60, с. 37]. Газета Сталінського ОКП(б)У “Диктатура труда” 1 березня 1927 р. оприлюднила статтю “Про перехід циган до осілого життя”, яка доводила до відома громадян Донбасу основні поло- ження постанови ВУЦВК УРСР [61]. Кредити надавалися тільки колек- тивам. Виділялися кошти й земельні ділянки під забудови, відкриття торговельних приміщень, кустарне виробництво [62]. Житлові спілки допомагали циганам в одержанні ними житла в кооперативних будівлях [9, с. 68]. За даними ЦКНМ вже у 1927 р. цигани Запорозької [63], Криворізь- кої та Маріупольської округ одержали землю й почали працювати [64]. Прилуцька окружна рада повідомила, що з 40 циганських родин зголо- силися на переселення з метою зайнятись хліборобством 18 родин. У Вінницькій окрузі “все циганське населення безземельне й висловило бажання про переселення” [9, с. 66–69]. У доповідній записці на адресу ВУЦВК від 18 вересня 1929 р. про про роботу серед циган Мелітопольщини відзначалось, що “у Меліто- польському окрузі є 204 циганські родини. В Якімовському районі було спочатку 62 родини, а потім лишилося 12. Дев’ять родин організували спілку обробки землі, три родини живуть індивідуально, а решта по- вернулася до Іванівського району, де вони позасівали землю” [65, с. 51]. Крім того, зазначалося, що цигани живуть розпорошено, окремими роди- нами, їм бракує культурних сил [66]. У 1929 р. відбулися Всеукраїнська й місцеві конференції трудящих циган, де розроблялися заходи щодо заохочення циган до трудового осілого життя [67]. Зміни у господарюванні, що принесла колективізація, а також не- стача металу та палива, перетворення колгоспних кузень на ремонтно- механічні майстерні, відсутність коней у селян призвели до занепаду традиційних форм циганського господарства. Це спонукало кочових циган до пошуків інших джерел існування. У 1929 р. Сталінське окружне бюро національних меншин повідомляло, що циганського населення по округу нараховується 420 осіб, які займаються торгівлею, не мають права голосувати й мешкають дуже розпорошено. Відомо, що 11 січня 1930 р. до Сталінської міськради звернулася група циган (30 родин) з проханням “виділити землю на пісках” [68, с. 61]. У січні 1933 р. до Сталінської міської ради звернулися 95 циган з заявою, у якій вони висловлювали бажання організувати колгосп. Цей http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 36 37 з 26 родин келдерарів по виготовленню посуду [84]. Частина циган була працевлаштована на підприємствах та об’єктах народного господарства. У Севастополі на Морзаводі працювали цигани-ковалі зі стажем роботи п’ять- шість років [85]. Разом з цим влада констатувала, що “облік та звітність у циганських артілях пущені на самоплив”, “готова продукція збувається у приват- ному порядку”, “в артілях взагалі не ведеться політично-просвітня ро- бота”. Спроби виправити ці “недоліки” призводили до того, що артілі почали розпадатися. У 1926 р. у Москві була створена Всеросійська спілка циган. Метою цієї спілки було: об’єднання циган, захист їх інтересів, підвищення куль- турного рівня, взаємодопомога. За діяльністю Спілки спостерігав НКВС [11, 205]. За планом роботи ЦКНМ при ВУЦВК України серед малочи- сельних національностей на 1926 – 1927 рр. передбачалося налагодити зв’язок із Всеросійською Спілкою циган. Але цигани в Україні поста- вилися з підозрою до цієї організації. Її емісари відряджені в Україну, не знайшли спільної мови з місцевими циганами. Навіть дійшло до сути- чок, після чого робота спілки в Україні була згорнута [60, с. 37]. Певним досягненням було створення у 1926 р. циганської писем- ності на основі кирилиці. Упродовж 1927–1930 рр. побачили світ букварі для загальноосвітніх шкіл, а також п’ять книжок бібліотечки для читання циганською мовою (праці В. Леніна, І. Сталіна, матеріали ВКП(б), анти- релігійна література, підручники з арифметики та циганської мови) [9, с. 297]. У 1927– 1932 рр. виходили друком громадсько-політичні та літе- ратурні часописи “Романі зоря” та “Нево дром” [86, с. 128]. У 1929 р. при Нацбюро Всесоюзного товариства пролетарських письменників бу- ло організовано групу письменників-циган, яку у 1932 р. було перетво- рено на циганську секцію Московської асоціації пролетарських письмен- ників. Проте станом на 1929 р. серед циган України писемних було лише 8 % [64]. У Сімферополі у 1927 р. при татарській школі працювали три гуртки для циган (політграмоти, історії кримських циган, театральний) [79]. У 1928 р. тут була побудована школа для дітей-циган [87]. У що- річній доповіді ЦКНМ при ВУЦВК УСРР “Про стан нацменроботи на Україні та її перспективи” констатувалося, що у 1930 р. серед циган проведено велику роботу у галузі народної освіти, але бракує підручни- ків і літератури циганською мовою [88, с. 15]. У 1937/38 навчальному році в Одеській області навчалися 39 учнів у школі з російською і циган- ською мовами викладання [89, с. 255]. чуть…Тих, що вміють робить на землі як селяни, не багато, цигани розійшлися” [6, 53–54]. Влада переводила напівзруйновані циганські колгоспи до інших, нециганських колгоспів або організовувала господарства з циган та татар, циган та українців. Це призводило лише до міжнаціональних чвар. Так, один з українських колгоспів перед об’єднанням з циганським висунув умови: щоб цигани не їздили по ярмарках; щоб до них не приїздили родичі; щоб цигани не влаштовували бійки. Подібні колгоспи скоро розпадалися [9, с. 288]. Колгоспна система суперечила циганському укладу. Вона передба- чала насильне прикріплення до землі шляхом позбавлення паспорта, заробітну платню у вигляді “трудоднів”, високі натуральні податки, та- бірний строк за втечу або за невиконання завдання [77]. Але преса того часу описує великий ентузіазм з боку циган: численні ходоки йшли до місцевих органів влади, на циганських зібраннях проголошували “Дайте землю!” [78]. Пояснення цього феномену просте: цигани бажали отри- мати грошову допомогу. Як свідчить “Доповідь про переселення нацмен- шостей на Україні” 1928 р., норма кредитування циган складала 500 руб- лів на родину [75, 4]. Після її отримання “колгоспники”, як правило, зникали. Лише незначна частина циган робила дійсну спробу організу- вати життя на нових началах. Якщо у 1932 р. було лише 25 циганських колгоспів, то до 1938 р. було створено вже 52. Проте загальна кількість колгоспників не перевищувала п’яти відсотків від загальної кількості циган. Поширювалася також й індивідуальна трудова діяльність циган. ЦКНМ подав до Ради Народних Комісарів проект відповідних заходів, що перед- бачав “залучати циган до трудколективів, циган-підлітків посилати на на- вчання до кустарів, утворювати кустарні промислові артілі та в плановому порядку постачати їм кредити й сировину” [64]. У різних містах цигани влаштувалися працювати на промислові підприємства або утворили артілі з ремонту котлів та посуду, ковальські тощо [9, с. 56]. У Сімферополі у 1927 р. циганами було створено кооперативне житлово-будівельне това- риство [79] та циганський “червоний куток” “Демерджі”, членами якого у 1928 р. було більш 300 циган [80]. У травні 1928 р. у ньому відбувся перший випуск гуртка кооператорів [81]. Випускники пішли до кооперативних секцій, четверо були направлені на курси пропагандистів [82]. У Харкові у 1928 р. було організовано артіль циган-лудильників та котлярів [83, 41]. У м. Сталіно у жовтні 1933 р. при Металпромсоюзі діяла промислова артіль http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 38 39 келдерарський табір, який кочував по Україні. Людей у літню спеку заштовхали до “теплушок”(вантажних вагонів) й повезли до Сибіру. У дорозі половина людей померла. Іншу половину кинули у тайзі. З трьох- сот осіб залишилось живими менше двадцяти [11, с. 202]. Трагедією циганського народу став голод 1932 –1933 рр. [93, с. 63] Осілі цигани повністю розподілили долю багатьох українців. Цигани, які тікали від голоду, за наказом Л. Берії розстрілювались [8, с. 68]. 27 грудня 1932 р. було введено інститут прописки громадян. Наявність прописки дозволяла отримати продовольчі картки. Прописатися у вели- ких містах (Москва, Київ, Одеса, Харків тощо), у яких було краще по- стачання продуктів, циганам було майже неможливо. На вокзалах, рин- ках проводились облави. У 1933 р. десятки таборів сервів, влахів, киши- нівців, кримських циган змогли потрапити до великих міст. Цей рік ознаменувався найбільш масштабними каральними акціями, влітку про- йшли масові арешти у Москві, Києві та Ленінграді і депортації до Сибіру [94]. Тільки з Москви з 23 червня по 3 липня 1933 р. було депортовано 5 470 циган. Лише частина кримських циган змогла влаштуватися на будівництво московського метро й вціліла. Наприкінці 1930-х рр. циган розпочали заарештовувати не табо- рами, а поодинці, направляти не на заслання, а в табори за обвинувачен- ням – “соціально небезпечний елемент” [94]. Так, у 1937 р. поблизу Черкас підчас облав на циганські табори усіх, хто не встиг заховатися, ув’язнювали; цигана Костеште заарештували за те, що він не пустив дітей до школи. У серпні цього ж року в Оржиці (Полтавщина) буцімто за крадіжку зерна, заарештували п’ятьох безвинних циган [93, 13]. Сели- ще-табір “Тайга” біля Новосибірську нараховувало 340 родин (1 800 циган) і поповнялося внаслідок облав, що проводилися в Білорусі, Мол- давії і Україні [94]. У 1937 р. був розстріляний талановитий циганський письменник Володимир Зорін (Веля Пашун), член ВКП(б) з 1919 р., кореспондент харківської газети “Вісті”, лауреат першої премії літературного конкурсу, проведеного Наркоматом освіти України [86, с. 191]. Деякі дослідники вважають, що напередодні війни були розстріляні сотні циган і найменш 10 тисяч стали жертвами депортацій. Власне, це стало причиною приховування циганами власної національної належ- ності [94]. Таким чином, політику радянської влади стосовно циган у 1920 – 1930-х рр. не можна оцінити однозначно. Було впроваджено комплекс Велику роль у становленні циганського мистецтва відіграв театр “Ромен”, який було створено у 1931 р. в Москві. У 1934 р. були здійснені гастролі театру в Україну. Відомо, що циганські виконавці виступили перед будівельниками Харківської ТЕЦ [52]. У 1935 р. у м. Остер був знятий фільм “Останній табір”. Проте політика сприяння розвитку національних культур скоро була згорнута. 24 січня 1938 р. була прийнята таємна постанова ЦК КП(б) СРСР “Про ліквідацію національних шкіл й національних відділень у школах” [9, с. 207]. Остаточний крок у ліквідації освітніх закладів для національних меншин України було зроблено протоколом № 20 засі- дання Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 р. “Про реорганізацію національних шкіл на Україні” [90, с.1 – 4]. У серпні ця директива була втілена в життя – усі вказані класи були реорганізовані “як шкідливі, які ізолюють дітей від радянського життя”. З 1939 р. видання літератури циганською мовою припинилося. Офіційно не було ніякої заборони, але були створені умови, які унеможливлювали видання літератури рід- ною мовою. Національні редакції при видавництвах у Москві були ліквідовані. Їхні функції передавалися з центру на місця. Але республіки не мали для цього належної бази. Не обійшли циган й політичні репресії 30-х рр. у країні [91]. Тра- диційно аполітичних кочовиків найчастіше заарештовували й засуджу- вали за статтями: бродяжництво, контрреволюція, шпигунство, шкід- ництво, скупка валюти тощо. Однією з причин репресій була зацікавле- ність державних органів у вилученні матеріальних цінностей. Першими постраждали представники найбільш заможних циган, які мали зовнішні ознаки багацтва (золоті моніста, сережки, браслети, срібні та золоті мо- нети у волоссі жінок). До речі, звинувачення у скупці валюти ґрунтува- лися на тому факті, що цигани виробляли моніста з талерів, дукатів тощо. У 1929 р. було розгромлено Спілку циган [56, с. 137]. Членів циган- ської артілі “Румунський іноземець” відправляли до таборів як ворогів народу [8, с. 292]. Дід циганолога Л. Черенкова сидів у таборі, спочатку як польський шпигун (тому що володів польською мовою), а потім як японський та німецький. За ст. 58 сиділи цигани, колишні піддані Австро-Угорщини, які приїхали до Росії напередодні революції та не здогадалися “загубити” австро-угорські паспорти [92]. Нерідко циган засуджували до тюремного ув’язнення та заслання до Сибіру за повер- нення до кочового життя. Так, у середині 1930-х рр. було заарештовано http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 40 41 У листопаді 1956 р. виконком Сталінської обласної Ради прийняв рішення щодо розселення та працевлаштування ще 141 циганських ро- дин [98]. Аналогічна робота проводилася в інших областях України. Якщо проаналізувати цю ситуацію, слід відмітити, що у 1950-х рр. кочовий образ життя економічно став себе зживати. Промислове вироб- ництво товарів широкого споживання, механізація сільської праці, об- меження використання коней в особистих господарствах, пересліду- вання т. зв. спекуляції тощо підірвали циганську економіку. Спільно пережита війна зблизила циган з людьми інших національностей, багато циган вже працювали у галузі культури, промисловості, сільського гос- подарства тощо й можна казати, що процес осідання вже відбувався. Внаслідок акції 1956 р. відбулося зовнішнє припинення циганської кочівлі. Так, наприклад, у середині 50-х рр. ХХ ст. тільки у с. Ново- Троїцьке Донецької області приїхало 34 родини (понад 200 осіб) циган- сервів з Київської та Полтавської областей, що поновили кочування під час війни та післявоєнні роки. По приїзду вони трудилися у колгоспі, чоловіки працювали також ковалями [99]. Після примусового оселення більшість, або 90,5 % циганських сімей, мешкала у власних будинках, 9,3 % – у державних і лише 0,2 % – у кооперативних квартирах. Власні будинки не можна було вважати цілком придатними для проживання. Житловий фонд циганських сімей був зношений (на 80 % у середньому) і майже не оновлювався, був позбавлений елементарних зручностей. Так, у Закарпатті не в усіх будинках було навіть електричне освітлення. Лише 4,1 % мало центральне опалення, у 13,5 % був водогін, у 12,6 % – каналізація, у 2,3 % – гаряча вода. У 1980-х роках дедалі більше циган почали отримувати державне житло. Тільки в Ужгороді, Мукачеві, Берегові й Виноградові в багатопо- верхових будинках їм було виділено близько 400 впорядкованих квартир [100]. Скрізь в Україні проводилися заходи з встановлення шефства трудових колективів над циганськими громадами, родинами, окремими людьми з метою залучення молоді до навчання, дорослих до суспільно- корисної праці і ліквідації безробіття тощо [101]. Циган забезпечували безкоштовно житловими будинками або квартирами (!), вони отримали можливість користуватися перевагами осілого життя, такими, як ме- дичне обслуговування, соціальне забезпечення, регулярна заробітна пла- та, дитячі садки та школи для дітей, можливість обирати та бути обраним до рад народних депутатів. заходів, скерованих на оселення та “окультурення” циган, який мав як позитивні, так й негативні наслідки. Друга світова війна мала важкі наслідки для циган України: жертви, каліцтва, діти-сироти, руйнація майже усіх досягнень 30-х рр. ХХ ст. тощо. У важкі повоєнні роки багато з них повернулося до кочового спо- собу життя. Так, деякі табори келдерар кочували вже не в кибитках, а в залізничних вагонах: заселяли вагон, домовлялися з начальником станції (який часто був радий позбутися галасливих та неспокійних сусідів), чіплялися до поїздів та пересувалися до іншого міста. Цигани Житомирщини й Чернігівщини під час війни переховувалися у полісських лісах. Їхні будинки були або зруйновані, або в них поселилися інші біженці, тому тільки частина циган з часом повернулася у власні домів- ки, більшість продовжувала кочувати [28]. Цьому сприяло те, що по- воєнному селі тільки у циган можна було виміняти голки, булавки, фарби, отримати або замовити ковальські вироби. Ворожіння також було в ціні: солдатки зазивали ворожку, щоб почути хоча б щось про затримку у “ка- зенному домі”, про довгий шлях додому, щоб мати надію на повернення рідних з війни. Цигани були джерелом інформації щодо цін у місті, подій в сусідніх селах тощо [95]. Такий “паразитичний спосіб життя” не вписувався до радянських ідеалів. Влітку 1956 р. перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов, перебува- ючи на Донбасі, зустрівся з кочовими циганами [96]. Ця зустріч мала знач- ні наслідки для циган. 5 жовтня 1956 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про залучення до праці циган й заборону бродяжництва”. Третій пункт указу встановлював кримінальну відповідальність за заняття бродяжництвом циган у вигляді заслання до п’яти років з обов’язковим залученням до праці (цей пункт втратив силу лише 25 березня 1961 р.). 27 жовтня 1956 р. Рада міністрів УРСР прийняла відповідну постанову за № 1342 [96]. Облвиконкоми були зобов’язані у тримісячний термін роз- селити на постійне місце проживання, працевлаштувати і організувати куль- турно-побутове обслуговування циган [97]. Було затверджено перелік районів розселення циган в УРСР. На виконання постанови обласні органи внутрішніх справ повинні були скласти соціально-демографічні характеристики осілих циган. Органи мілі- ції зобов’язувалися затримувати циганські табори, забезпечувати докумен- тами членів осілих циганських родин. Так, згідно з контрольним листом, складеним у Сталінської області, з 222 дорослих циган більшість не мала паспортів (193), постійної роботи (148). З 358 осіб мали прописку лише 65. http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 42 43 з квітня до листопада сприяв відвиканню від школи [106]. Чимало шести- семикласниць не відвідували школу через те, що виходили заміж [107]. Така ситуація була характерною для багатьох регіонів України. Її погіршувала відсутність спеціальних навчальних програм, підручників для циганських дітей, кваліфікованих педагогічних кадрів. Незважаючи на це, держава нічого не робила для виправлення становища. Єдиною спробою у післявоєнний час підготувати національні педагогічні кадри стало тимчасове відновлення циганського педагогічного технікуму, що дав тільки один випуск у 1948 р. [108] Лише наприкінці 1980-х рр. Держ- комітет СРСР з народної освіти поставив питання зі створення навчаль- них програм, посібників для циганських класів з літератури, історії, мистецтва [104]. Втрата традиційних засобів існування, перешкоди у працевлашту- ванні штовхали багатьох циган на протизаконні дії (шахрайство, спеку- ляцію, торгівлю наркотиками тощо). Складні проблеми накопичувалися роками й не отримували ефективного вирішення, що призводило їх загострення, збільшення кількості правопорушень з боку циган. На загальнодержавному рівні ці проблеми не вирішувалися, прикладом їх вирішення на місцях може слугувати створення у 1989 р. територіально- експериментальної зони охорони порядку зі збільшеною кількістю мілі- ціонерів, дружинників у четвертій дільниці м. Ужгорода, де переважало циганське населення. Спільно з міліцією, міськкомами партії та комсо- молу двічі проводили циганські збори, але ефекту це не дало, оскільки не враховувало причин проблеми [106]. Отже, післявоєнну політику радянської влади щодо циган можна охарактеризувати як досить непослідовну й незавершену. Вона сприяла не вирішенню проблем, а їх накопиченню. Всі ці проблеми перейшли у “спадщину” незалежній Україні. З моменту отримання незалежності 24 серпня 1991 р. Українська держава приділяє увагу національному питанню . Одним з перших документів була Декларація прав національностей України від 1 лис- топада 1991 р., яка гарантувала всім народам України рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права [109, с. 15]. Закон України про національні меншини 25 червня 1992 р. гарантував усім національ- ностям право на національно-культурну автономію: користування рідною мовою, розвиток національних традицій, створення національ- них культурних й навчальних закладів тощо (ст. 6), надавав право ство- рювати національні громадські об’єднання, підтримувати зв’язки з У практичній реалізації постанови звичайно були присутні й еле- менти примусу. Нерідко циган примушували за безцінь продавати дер- жаві коней, затримували чоловіків, які чинили опір (через кілька днів відпускали). У цілому, маємо констатувати, що репресії за непідкорення указу були мінімальними [8]. Протягом 1960 – 80-х рр. частина циган відійшла від “традиційного циганського життя”, отримала добру освіту, почала працювати у різних галузях народного господарства. Яскравим прикладом цього є доля інженера, потім директора Ново- краматорського заводу важкого машинобудування, заступника голови Раднаргоспу Донецької області цигана-серва І. Катеринича [96]. Серв Д. Безручко протягом 1977 – 1985 рр. був депутатом районної ради на- родних депутатів у м. Чернігові, у 1987 р. він став лауреатом ІІ Всесоюз- ного фестивалю народної творчості як самодіяльний художник [28]. З 1977 р. московський театр “Ромен” очолює український циган- серв народний артист СРСР М. Сліченко [102]. Серед членів КПРС нара- ховувалося 603 цигани [103]. За кількістю циганської інтелігенції СРСР посідав одне з перших місць у світі [104]. Незважаючи на суцільну осілість циган після 1956 р., рецидиви кочування можна було зустріти й пізніше. Наприклад, у 70-х рр. ХХ ст. табір ловар з м. Нікополя переїхав до м. Калуша Івано-Франківської області. Через деякій час табір раптом виїхав до м. Ясинуватої. Там він розділився: частина циган переїхала до Кременчука, кілька сімей – до Житомира, дехто – до Синельникового [105]. Оселивши більшість циган, радянська влада відійшла від активної політики стосовно цього народу. Проблеми циган накопичувалися, дер- жавної програми розвитку циганського населення не існувало. Про циган згадували тільки тоді, коли мова йшла про правопорушення або, у кращому випадку, про театр “Ромен”. Більшість циган поступово опи- нялася на задвірках суспільства, перетворюючись на маргінальний шар. Низький культурно-освітній рівень циган не дозволяв їм інтегруватися повною мірою у радянське суспільство. Тому освіта циган стала однією з самих болісних проблем. Ситуація, дійсно, була складною. Багато ци- ганських дітей не відвідували школу. Так, наприклад, у Закарпатті третина учнів-циган не відвідувала школу хронічно. Вчителі починали робочий день, “виловлюючи” учнів. Не заохочували до навчання ані безкоштовні обіди, ані одяг, ані взуття, що видавалося циганчатам. Бать- ки, які їздили на заробітки, зазвичай забирали й дітей. Масовий від’їзд http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 44 45 (організованість, структурованість тощо). Циган можна віднести до тих спільнот, хто найменше користується правами, передбаченими законо- давством [113]. Проблеми попередніх років не були вирішеними. Серед головних: проблеми освіти, працевлаштування та паспорт- ного режиму, охорони здоров’я та екології циганських поселень, ство- рення негативного етнічного стереотипу, часто внаслідок некоректних публікацій у ЗМІ щодо циган. Рівень освіти циган залишається одним з найнижчих у країні. Так, за даними Держкомстату України, у 1999 р. на тисячу циган Закарпаття середню спеціальну освіту мали п’ять осіб, загальну середню – 79, не- повну середню – 406, початкову – 384 [114, с. 89 – 92]. У Шевченківсь- кому районі Запоріжжя з 153 циган шкільного віку відвідував заняття 61 учень. Регулярно відвідувало школу тільки близько 30 % дітей циган. Без належної підготовки, діти приходять до школи з рівнем розвитку нижчим від ровесників [100]. Значна частина дітей циган після 5–6 кла- су не відвідує школу. Як результат, більша частина циганської молоді залишаються осторонь освіти, що значно звужує можливості реалізації її життєвих інтересів [115]. Держава намагалася здійснити деякі заходи з поліпшення ситуації. Наприкінці 1990-х рр. у деяких селах Закарпаття вже існувала практика організації класів безпосередньо у таборах [116]. У с. Лінцях відкрили початкову школу для 130 дітей [117]. У районному центрі Міжгір’я влада у 2000 р. організувала роз’яснювальну роботу серед циган. При Між- гірській ЗОШ було створено спеціальний клас, щоб подати циганчатам у скороченому вигляді програму молодших класів. Дітей забезпечили одягом з гуманітарної допомоги [118]. Вчителі Воловецької школи хо- дили до батьків, розмовляли, просили їх сприяти навчанню дітей [119]. У 2000 р. у ЗОШ І – ІІ ст. № 13 м. Ужгорода за сприянням відділу освіти Ужгородського міськвиконкому організували десятий клас з вечірньою формою навчання з 22 учнів-циган; відкрили клас для навчання дітей віком від шести до чотирнадцяті років [118]. Тобто перші кроки щодо підвищення рівня освіти циганських дітей та їх залучення до школи зроблені. Певна частина циган має проблеми з паспортним режимом. Так, за оперативними даними МВС України (станом на 30 квітня 1999 р.), серед 80 368 циган України було: громадян України – 79 089 осіб, іноземних громадян – 239, осіб без громадянства – 340, без документів – 164, без прописки – 497. Відсутність паспортів й прописки унеможливлювала особами своєї національності за межами України тощо (ст. 13–15) [109, с. 128]. На виконання положень Закону держава прийняла низку підза- конних актів, зокрема Концепцію розвитку культур національних мен- шин України. Згідно з її положеннями, пріоритетними напрямками дер- жавної етнополітики проголошено: відродження звичаїв й традицій національних меншин України, всебічний розвиток їхнього мистецтва, створення умов для підготовки інтелігенції тощо. Проблеми культурно- освітнього життя національних громад повинні були вирішуватись передусім в рамках всеукраїнських державних програм розвитку куль- тури та освіти з врахуванням національної самобутності й менталітету. Все це, а також закони “Про освіту”, “Про мови в УРСР”, “Основи законодавства про культуру” заклали основу для вільного розвитку куль- тури кожного етносу [109, 230]. Логічним узагальненням правової бази у сфері національно-державних відносин було прийняття Конституції України, стаття 11 якої закріпила право на розвиток етнічної та куль- турної самобутності національних меншин [89, 646]. На жаль, реальна державна етнополітика не завжди відповідала зако- нодавчій базі: не було розроблено механізмів її практичного втілення, деякі статті залишалися лише деклараціями. Так, незважаючи на 16 стат- тю Закону України “Про національні меншини”, яка передбачала спе- ціальні асигнування у державному бюджеті України для розвитку націо- нальних меншин, за десять років чинності документа в жодному з дер- жавних бюджетів такої статті витрат не передбачалося. Як засвідчив у 1998 р. начальник управління Державного комітету України у справах національностей та міграції П. Овчаренко, “У нашій сфері не фінансу- ється жодна державна програма” [110, 11]. За допомогою держави вда- лося лише видати циганською мовою буквар, “Кобзар” Т. Шевченка та двісті примірників плакату “Циганська абетка” [111, с. 6]. Усього у 1997– 1999 рр. національно-культурним товариствам циган на проведення різноманітних культурних заходів було надано державою 12 300 гривень [10, с. 51]. У 1996 р. у Києві отримав статус державного циганський театр “Романс” [112]. За організаційним сприянням держави з 1999 р. проводиться щорічний Міжнародний фестиваль циганської культури у м. Києві “Амала”. Слід зазначити, що наведеними вище правами різні національні меншини України користувалися в різних обсягах у залежності від об’єк- тивних (чисельність, тип розселення) та суб’єктивних ознак меншини http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 46 47 Україні Н. Карпачова вказувала на прояви ксенофобії та шовінізму щодо циган з боку нециганського населення [130]. В Україні засоби масової інформації часто помічають лише негативні сторони життя циган, а це впливає на формування негативного ставлення до них з боку населення; внаслідок чого порушуються фундаментальні права людини [131]. За даними Європейського центру захисту прав циган у Закарпатті, цигани часто несправедливо утискаються міліцією [131]. Незважаючи на відміну у 1992 р. статті 196 кримінального кодексу про відпові- дальність за порушення паспортного режиму, міліція постійно переві- ряла циганські поселення й під час рейдів незаконно затримувала людей [132]. Подібні рейди проводилися у різних регіонах країни. У 1998 р. у Миколаївській області відбулася операція “Шатро” [133]. У грудні 2000 р. у м. Макіївці міліцією були затримані найбільш авторитетні цигани, що з’їхалися для участі у роботі “циганського суду” [134]. Під час соціологічних досліджень Київського Міжнародного інсти- туту соціології у Києві у 1994 р. – 20 %, 1997 р. – 29 % і 2001 – 36 % рес- пондентів вимовилися за те, щоб не допускати циган у країну [135]. У 1998 р. в Одесі 35 % респондентів були взагалі проти присутності циган в Україні [136]. З 7 по 12 травня 2000 р. під керівництвом автора студентами філософського факультету ДонДІШІ було здійснено соціологічне дослід- ження (анкетування) щодо етнокультурних процесів в Україні. Опиту- вання проводилось у Донецькій, Дніпропетровській, Черкаській, Київ- ській, Полтавській областях та м. Києві. За результатами опитування автором було виявлено, що понад 32 % (з 2 445 респондентів) наполягало на тому, щоб заборонити доступ циганам до міст України. На запитання “Як Ви ставитесь до циган?” лише 7 % дали відповідь “позитивно до всіх”, 13 % – “позитивно до окремих”, 46 % – “нейтрально”, 24 % – “негативно до всіх”, 11 % – “негативно до окремих”. Дослідження ви- світлило майже повну відсутність у населення об’єктивної інформації щодо історії та культури циган. Так, лише 3 % опитаних відповіло, що знають про цей народ багато. Цим фактом частково можна пояснити високий рівень “циганофобії” у населення України. Характерно, що серед респондентів, які знають багато про циган, зареєстровано 100- відсотковий показник позитивного ставлення до них [137, с. 73]. Державний комітет України у справах національностей та міграцій намагався дещо зробити для поліпшення ситуації. Він звернувся до Управління справ людини Ради Європи з пропозицією включити до про- працевлаштування, отримання державних субсидій, пенсій та інших ви- плат, позбавляло права на голосування. У 1998 р. у Закарпатті з 176 опи- таних циган пенсійного віку одержували пенсію у розмірі до 20 грн. 26 осіб, до 30 грн. – 37, до 40 грн. – 36, до 50 грн. – 16, до 60 грн. – 2, понад 90 грн. – 6, а 53 особи не отримували нічого. Більшість жінок отримувала соціальну пенсію в розмірі 16 грн. Вони в суспільному ви- робництві участі не могли брати, бо займалися вихованням 5 і більше дітей [101, с. 77]. Штамп про місце постійного проживання відігравав певну роль при призначенні компенсації Швейцарським спеціальним фондом жертвам голокосту. Більш ніж 30 циганам в Україні було відмовлено на основі відсутності саме цього штампу [120, с. 39 – 41]. Багато з циганських дітей не мало жодного документа [121]. Так, у с. Довгому на Закарпатті у квітні 2001 р. п’ятеро циганських дітей віком 4 – 5 років не мали сві- доцтва про народження, тобто юридично не існували [122]. Великою проблемою залишається погана екологія циганських по- селень: відсутність шляхів, питної води, каналізації, часто – електрики, побутова забрудненість [118]. Це, а також інші негативні чинники зумов- люють високий рівень захворюваності серед циган та дитячої смертності [123]. Так, у Закарпатті, у біля половини циган – бронхіально-легеневі, у п’ятої частини – шлунково-кишкові хвороби, у 16 % – туберкульоз. Смерт- ність дітей у віці до одного року перевищувала 11 % [100]. У березні 2001 р. 33 дитини з королівського табору захворіли на вірусний гепатит. Закарпатська обласна адміністрація, проте, знайшла можливості провести у чопському та ужгородському таборах централізоване водо- постачання [185]. Програма “Ужгород – 2010” не обійшла увагою пи- тання житла для циган: на вулиці Ужанській за бюджетні кошти спо- рудили 32-квартирний будинок для циган [118]. Катастрофічними виявилися для більшості циганських поселень повені восени 1998 і у березні 2001 роках. [125] Тільки у мукачівському таборі було зруйновано 17 будинків, постраждало 120 осіб [126]. На ліквідацію наслідків паводка 1998 р. було виділено значні бюджетні кошти [127]. Під час повені у березні 2001 р. новостворені дамби було розмито, затоплені села у Берегівському та Іршавському районах. Стихія завдала біди передусім циганам, тому що табори розташовувалися на околицях, на низовині, далеко від шосейних шляхів [128]. Складною проблемою залишається й проблема взаємин циган з ото- чуючим населенням [129]. Так, уповноважений у справах людини в http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 48 49 ливостей та перспектив подальшого вирішення соціальних та куль- турних проблем циган України на державному рівні. Джерела та література: 1. Crowe D.M. A history of the gypsies of Eastern Europe and Russie. – N.Y.: St. Martin’s Griffin, 1996. – XVII. – 517 p. 2. Данилович И. Историческое и этнографическое исследование о цыганах // Северный архив. – 1826. – Т. Х.– № 1 – 6. 3. Плохинский М. Цыгане старой Малороссии (по архивным документам) // Этнографическое обозрение. – 1890. – № 4. – С. 95 – 117; Его же. Иноземцы в Старой Малороссии. – Ч. 1: Греки, цыгане, грузины. – М., 1905. – 235 с. 4. Энциклопедический словарь / изд. Брокгауз Ф. А., Ефрон И. А. – Т. XXXVIII. – Полутом 75. – СПб., 1903. – С. 304 – 308. 5. Баранников А. П. Цыганы СССР: Краткий историко-этнографический очерк. – М.: Нацмениздат, 1931. – 52 с. 6. Баранников О. П. Українські цигани. – К.: Всеукраїнська академія наук. Етнографічна комісія. Кабінет нацмен, 1931. – 57 с. 7. Киселева Т.Ф. Цыгане европейской части СССР и их переход от коче- вания к оседлости: Автореф. дис. канд. ист. наук: 07.00.01. – М., 1952. – 15 с. 8. Друц Е., Гесслер А. Цыгане. – М.: Советский писатель, 1990. – 333 с. 9. Іванеско М. І. Цигани України. У пошуках кращої долі. Історичний нарис // Відродження – 1993. – № 12 (грудень). – С. 66 – 69. 10. Зіневич Н. О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан // УІЖ. – 2001. – № 1. – С. 40 – 52. 11. Деметер Н., Бессонов Н., Кутенков В. История цыган – новый взгляд. – Воронеж: ИПФ “Воронеж”, 2000. – 336 с.; Бессонов Н.В. Цыгане под сенью рубиновых звезд // “30 октября”. – 2002. – № 22. 12. Романі Яг. Історія, культура, право. – К., 1998. – 136 с. 13. Бєліков О. В. Актуальні завдання соціальної політики щодо ромського (циганського) населення України // Рома в Україні. Історичний та етнокультурний розвиток циган (Рома) України (16 – 20 ст.). – Донецьк, 2006. – С. 28–36; Державна політика стосовно циганського населення на українських землях // Этнические сообщества Украины: история, современность, будущее / под ред. А. А.Дынгеса, С. Ю.Кузнецовой. – Донецк: Апекс, 2006. – С. 159 – 226. 14. Путешественные записки Василия Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781–1782 гг. – СПб., 1787. – С.178–182. 15. Два слова о цыганах в пределах бывшей Гетманщины // Киевская ста- рина. – 1882. – С.401–402. 16. Права, по которым судится малоросийский народ. 1743. Пам’ятки по- літико-правової культури України / Упорядник та автор нарису К. А. Висло- боков. – К., 1997. – 547 с. грами Ради Європи “Відродження циганської культури” проект стосовно циган України [177]. Управлінням етнонаціональних відносин було запропоновано скласти комісію з розробки рекомендацій щодо вирішен- ня проблем циган (із представників міністерств, державних комітетів України, облдержадміністрацій та голів громадських організацій циган) й розробки державної програми “Рома в Україні”. Завдяки патронату Держкомітету у червні 2002 р. у м. Києві зміг відбутися Перший з’їзд громад та громадських організацій циган України, на якому були обго- ворені найболючіші проблеми циганського населення [197]. У вересні 2003 р. Кабінетом Міністрів України була прийнята “Про- грама соціально-духовного відродження ромів України на період до 2006 р.”, яка, на жаль, не набула обов’язкового для виконання всіма центральними, регіональними та місцевими органами влади і самовря- дування статусу державного нормативного акту, не була належним чином фінансово забезпечена, мала фактично рекомендаційний харак- тер. Цей документ із комплексу державних заходів перетворився у декларацію державою своїх намірів, не підтверджених ані організаційно, ані фінансово. Вже у червні 2006 року Голова парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Удо- венко заявив про те, що в Україні завершився строк виконання “горезвіс- ної” “Програми соціально-духовного відродження ромів України”. Г. Удовенко розкритикував колишній уряд за те, що той подавав цю Про- граму ледь не як “прорив” у розв’язанні основних ромських проблем, але надії, покладені на неї, на жаль, не виправдалися [110]. Отже, можна зробити висновки, що в Україні протягом 1990-х рр. була закладена законодавча основа державної політики стосовно ци- ганського населення і зроблені певні кроки з її втілення (у напрямку підвищення рівня освіти, зниження злочинності серед циган, поліп- шення умов життя, соціального захисту тощо). Але в умовах загальної кризи в державі, нестачі коштів, більшість з цих заходів залишилася лише декларацією, а те, що й зроблено, є недостатнім для остаточного вирішення проблем. Взагалі ж можна констатувати, що протягом досліджуваного періоду циганське населення українських земель завжди знаходилося у право- вому полі державної політики. Однак тільки у сучасній Україні здійс- нюються послідовні кроки по створенню належної правової бази щодо забезпечення умов для вільного розвитку циганської меншини, мож- http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 50 51 36. Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800 – 1825 гг. – М.: Наука, 1970. – 383 с. 37. ПСЗРИ, ІІ. – Т. ІV. – 1829. – № 2665; ПСЗРИ, ІІ. – Т. VІ. – 1831. – № 4646. 38. ПСЗРИ, І. – Т. ХХХV. – 1818. – № 27,357. – П. 4. 39. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Бессарабская обл. / Сост. А.Защук. – СПб, 1862.– С. 174– 180, 207–210 40. Народное хозяйство СССР (1922–1972 гг.): Юбилейный статисти- ческий ежегодник. – М.: Статистика, 1972. – 848 с. 41. ПСЗРИ, ІІ. – Т. ХХІІІ. – 1848. – № 22,394 42. ПСЗРИ, ІІ. – Т. ХХХ. – 1855. – № 29,766. 43. ПСЗРИ, ІІ. – Т. ХХІV. – 1850. – № 24,144. 44. ПСЗРИ, ІІ. – Т. ХІV. – 1839. – № 12,104. 45. ПСЗРИ, ІІ. – Т. ХVІІІ. – 1843. – № 17,044. 46. Берг Л.С. Население Бессарабии. Этнографический состав и числен- ность / Российская Академия Наук. Труды Комиссии по изучению племен- ного состава населения России. – Петроград, 1928. .- № 6. – С.36-38 47. ПСЗРИ, ІІ. – Т. ХХІІ. – 1847. – № 20,987. 48. Гросул Я. С. Крестьянская реформа 1868 г. в Молдавии // Гросул Я. С. Труды по истории Молдавии. – Кишинев: Штиинца, 1982 – С. 235 – 250 49. Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии (1812– 1861). Документы и материалы. – Т. ІІІ. – Ч. ІІ. – Кишинев, 1969. – 732 с. 50. Егунов А.О. О цыганах в Бессарабии // Записки Бессарабского област- ного статистического комитета. – Кишинев, 1864. – Т. 1. – С. 109-124 51. В. В. Юридическое положение цыган в России // Юридическое обо- зрение. – 1882. – № 60. – С. 67 – 87 52. Ром-Лебедев И. От цыганского хора к театру “Ромэн”. – М.: Искусство, 1990. – 271 с. 53. Мала енциклопедія етнодержавознавства / відп. ред. Ю. І. Римаренко – К.: Довіра, Генеза, 1996. – 942 с. 54. Крестьянская правда (Луга). – 1928. – 13 ноября. 55. Пільги циганам при оселенні на колфондах // Вісті ВУЦВК. – 1928. – № 166 (18 липня) 56. Бриль М., Попова Е. Цыгане в Союзе ССР // Советское строительство. – М., 1932. – № 2. – С. 137 57. Известия ЦИК. – 1928 – № 201 (30 августа). 58. Витяг з протоколу засідання Президії Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету. Харків, 23 лютого 1927. – Держархів Донецької облас- ті.Ф. Р 2. Оп. 1. Спр. 759. Арк. 128. 59. Інструкція про економічні та організаційно-адміністративні заходи для заохочення кочуючих циган до осідлого способу життя та залучення їх до 17. Эйнгорн В. К истории иноземцев в Старой Малоросии. – М.: Изда- тельство Общества истории новой и древней при Московском университете, 1908. – 53 с. 18. ПСЗРИ, І. – Т. ІХ. – 1733. – № 6430; 6454. 19. Кеппен П. Хронологический указатель материалов для истории ино- родцев Европейской России. – СПб., 1861. – С. 480-487. 20. ПСЗРИ, І. – Т. ХVІІ. – 1766. – № 12,587. 21. Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1991. – 222 с. 22. ПСЗРИ, І. – Т. ХХІ. – 1783. – № 15,823. 23. ПСЗРИ, І. – Т. ХХІІІ. – 1792. – № 17,048. 24. ПСЗРИ, І. – Т. ХХVІ. – 1800. – № 19,484. 25. ПСЗРИ, І. – . ХХХ. – 1809. – № 23,597; ПСЗРИ, І. – Т. ХХХІ. – 1810. – № 24,326; ПСЗРИ, І. – Т. ХХХІ. – 1811. – № 24,795; ПСЗРИ, І. – Т. ХХХІІ. – 1812. – № 24,999. – П. 4. 26. Баранников А.П. Об изучении цыган СССР // Известия АН СССР. – VII серия. – 1929. – № 5-6. – С. 368–398; 457–478. 27. Ведомости о количестве оседлых и кочевых цыган по Киевской, Подоль- ской и Волынской губерниям, 1839 г. – ЦДІА України у Києві, ф. 442: Канцелярія Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторства, оп. № 181, спр. 2943, арк. 1–13. 28. Данілкин О. Культура циган України: минуле і сучасність. – К.: Кон- текст, 2001. – 77 с. 29. Петров О.Є. Деякі особливості вивчення правових відносин населення півдня Бессарабії в ХІХ – першій чверті ХХ ст. // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова. – Вип. 9. – Одеса, 1999. – С. 87–93. 30. Гросул В. Я. Реформы в дунайских княжествах и Россия. – М.: Наука, 1966. – 408 с. 31. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Екатеринославская губерния. – СПб, 1862. – 356 с. 32. Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Поднестровья в ХІХ в. – Ки- шинев: Штиинца, 1979. – 287 с. 33. Крыжановская И. Из истории крепостных цыган Бессарабии в первой половине ХІХ века // Труды центрального государственного архива МССР. – Кишинев, 1962. – Т. 1. – С. 186-245 34. Про поселення державних циган на дільниці номер дванадцять в Аккер- манському повіті. – Центральний державний історичний архів Російської Федера- ції, ф. 379 (Департамент державного майна Міністерства фінансів), оп. 2, спр. 35, 238 арк. 35. ПСЗРИ, второе собрание (ІІ). – Т. ІІІ. – 1836. – № 1834. http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 52 53 83. Звіт про роботу серед нацменшостей Мелітопольської округи з Х.1928 по Х.1929. – ЦДАВО України, ф. 413: ЦКНМ (1923-1932), оп. 1, спр. 452: Документи про роботу серед нацменшостей, витяги з протоколів, висновки, тези доповідей, таблиці, арк. 39-82 84. Службова записка “Про обстеження стану життя та роботи сербів та румунів-кочівників”. – Держархів Донецької області. Ф. Р-2794. Оп. 1. Спр. 1024 (Сталінська міська рада робочих, селянських та красноармійських депутатів. 24 травня – 24 грудня 1933). Арк. 48 – 50. 85. Джеватов С. Цыгане и татары на производстве (Морзавод) // Маяк Коммуны (Севастополь). – 1928. – 17 января. 86. Келар С. Від витоків до сьогодення // Сучасність. – 1977. – № 2. – С.124–131; № 3–4. – С.188–193 87. Работа среди цыганского населения (президиум горсовета на цыган- ской окраине) // Красный Крым (Симферополь). – 1928. – 6 октября. 88. Тезисы доклада о состоянии нацменработы на Украине и ее перспек- тивах. 1930. – Держархів Донецької області, ф. Р-279, оп. 1, спр. 225, арк. 15. 89. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність: документи і мате- ріали. Довідн. у 2 ч. \ За ред. В.Ф. Панібудьласки. – К., 1997. – Т. 1. – 583 с. 90. “Нацменшості УСРР до ХІІ роковини Жовтня”.- ЦДАВО України, ф. 413: ЦКНМ (1923–1932), оп. 1, спр. 452: Документи про роботу серед нац- меншостей, витяги з протоколів, висновки, тези доповідей, таблиці, арк. 85 91. Мифы кочуют за табором. Беседа с вице-президентом Международ- ного союза цыган, д.и.н. Н. Деметер // Труд. – 2001. – 20 июля. 92. Я, Лев Черенков, цыган… // Союз. – 1990. – № 42 (октябрь). – С.19 93. Бамбула В. Циганська доля – що вітер в полі. – Переяслав-Хмель- ницький, 2002. – 63 с. 94. Бессонов Н. В. Цыгане под сенью рубиновых звезд // “30 октября”. – 2002. – № 22. 95. Чернецкая Т. Цыганочка черная, не гадай // Слово. – 1999. – № 34 (352). 96. Герценов Б. Два цвета времени. Как Н. С. Хрущев хотел сделать осед- лыми цыган // Первая линия. – 1993. – № 42 (200). 97. Постанова Ради міністрів УРСР № 1342 від 27 жовтня 1956 р. “Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом”. – Держархів До- нецької області, ф. Р-2794, оп. 2, спр. 266, арк. 86-88 98. Контрольный лист. “Имеется цыган в области по состоянию на 27.10.1956 г.”. – Держархів Донецької області. Ф. Р-2794. Оп. 2. Спр. 266 “Постанови Ради міністрів УРСР з № 1301 по № 1436. Арк. 94. 99. Гармаш Л. Н. Новотроицкие цыгане (по материалам целевых иссле- дований 1993 г.) // Летопись Донбасса. Краеведческий сборник. – Вып. 3. – Донецк, 1995. – С. 62-66 праці 1928 р. – Держархів Донецької області. Ф. Р 279. Оп. 1. Спр. 759. – Арк. 127– 128. 60. План работы ЦКНацмен при ВУЦИКе среди малочисленных нацио- нальностей на Украине на 1926 – 1927 гг – Держархів Донецької області. Ф. Р 279. Оп. 1. Спр. 759. Арк. 37. 61. К переходу цыган к оседлой жизни // Диктатура труда (Сталино). – 1927. – № 48. 62. К трудовой оседлости // Известия (Одесса). – 1927. – 20 октября. 63. Цыгане // Красное Запорожье. – 1928. – 21 февраля. 64. Циган до плуга та варстату // Вісті ВУЦВК. – 1928. – № 292 (21 грудня) 65. Лист голови КЦНМ від 6 вересня 1929 р. “О созыве Всеукраинской конференции трудящихся цыган в ноябре 1929 г.” – ЦДАВО України, ф. 413: ЦКНМ (1923-1932), оп. 1, спр. 84 (ВУЦИК), арк. 109 66. Вісті ВЦУВК. – 1929. – 18 вересня. 67. Конференция трудящихся цыган // Коммунист. – 1929. – 16 августа. 68. О численности цыганского населения Сталинского округа. – Держархів Донецької області, ф. Р-2, оп. 1, спр. 1004, арк. 61 69. Заява циган м. Сталіна щодо надання їм землі та створення колгоспу. – Держархів Донецької області, ф. Р-279, оп. 1, спр. 1032, арк. 15; Докладная записка о зверствах немецких оккупантов в Артёмовском районе. – Держархів Донецької області, ф. Р-1838, оп. 1, спр. 2, арк. 21-25 70. Протокол № 15/75 заседания ЦКНМ при ВУЦВК от 23.12.1931. – Держархів Донецької області, ф. Р-279, оп. 1, спр. 472, арк. 52 71. Плахоття П. Цигана на землю // Комуніст. – 1928. – 23 травня. 72. Мар С. Цыганский узел // Красная газета. – 1928. – № 23 (24 августа). 73. Цыганский колхоз // Экономическая жизнь. – 1928. – 26 мая. 74. Красная газета. – 1928. – № 157 (6 июня). 75. Доповідь “Про переселення нацменшостей на Україні” та Постанова ЦКНМ по доповіді наркомземправ (1930). – ЦДАВО України, ф. 413: ЦКНМ (1923–1932), оп. 1, спр. 527, арк. 2–7. 76. Цыганский поселок // Вечернее радио (Харьков). – 1928. – 24 июня. 77. Цыгане на земле // Харьковский пролетарий. – 1928. – 29 августа. 78. Р. П. Цыгане сегодня // Огонек. – 1927. – № 33. 79. Хорошая инициатива и красный уголок для цыган // Красный Крым (Симферополь). – 1927. – 14 декабря. 80. Цыгане или демерджи // Красный Крым (Симферополь). – 1928. – 31 января. 81. Усейнов Я. Цыгане ведут культурную работу // Красный Крым (Симфе- рополь). – 1928. – 13 июля. 82. Первый выпуск цыган-кооператоров (Культурная работа в красном уголке цыган усиливается) // Красный Крым (Симферополь). – 1928. – 11 мая. http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 54 55 124. Сембер С.: Звичайно, першими читачами мають бути роми... Інтерв’ю голови Ужгородської міськради // Романі Яг. – 2001. – № 3. 125. Чи буде чорною датою відзначена у календарі річниця паводка на Закарпатті? // Романі Яг. – 2002. – № 17. 126. Мукачівський табір: вчора, сьогодні, завтра // Романі Яг. – 1999. – № 2. 127. Адам А. Є., Навроцька Є. М., Герцег-Паш Н. Ф. Золотий дощ “гумані- тарки” // Романі Яг. – 2001. – № 9. 128. Герцег Н. Паводок очима очевидця // Романі Яг. – 2001. – № 6. 129. Цигани мусять здобути симпатію інших народів // Відкритий світ. – 1998. – № 2. – С. 6 – 7. 130. Волконская Л. Украинские цыгане взывают о помощи // Салон Дона и Баса. – 2002. – № 44 (815). 131. Макара М. Квіти етнічного різнобарв’я // Романі Яг. – 2001. – № 10 132. Юшкевич А. Народ, якого немає, не може знайти свого місця і в Украї- ні // ПіК. – 1999. – № 27. – С. 28-30. 133. The Misery of Law: The Rights of Roma in the Transcarpatian Region of Ukraine // Roma rights Newsletter of the European roma rights center. – Summer 1999. – Р.19-45. 134. Валерко В. Які вони, цигани // Юридичний вісник України. – 1998. – № 4. – 22-28 січня. 135. Валюхов В. У цыгана... лошадь украли. Оперативники предотвратили самосуд // Московский комсомолец в Донбассе. – 2001. – № 2 (146). – 11 – 18 января. 136. Індекс соціальної дистанції відносно представників різних націо- нальностей в Україні // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві / Майборода О., Чілачава Р., Пилипенко Т. та ін. – К.: Фонд “Європа ХХІ”, 2002. – С. 39–40. 137. Казанжи З. Цыгане шумною толпой...// Общественно политическая газета, Одесса. – 1997. – № 47 (262). 138. Бєліков О. В., Бєлікова Н. Ю., Туренко О. С. Стан релігійності насе- лення і перспективи розвитку міжконфесійних та етнокультурних відносин в Україні (за даними соціологічного дослідження Донецького державного інсти- туту штучного інтелекту // Українське релігієзнавство. – 2001. – № 17. – С. 73. 139. Романі яг. – 2006. – Червень. Бєліков Олександр. Державна політика щодо ромів України: історія та сучасність У статті йдеться про те, що поява державної політики щодо ромського етносу як складової частини українського суспільства фіксується з ХVI ст. (у Малоросії – в XVIII ст., у Бесарабії – в ХІХ ст.). Вона залежала від того, до яких держав входили українські землі у різні історичні періоди. Проаналізовано досягнення і невдачі 100. Ємець Г., Мигович І. Вимираючий етнос // Романі Яг. – 2001. – № 1. 101. Мигович І.І., Макара М.П. Закарпатський соціум: етнологічний аспект. – Ужгород: Патент, 2001. – 160 с. 102. Коренева Н. “Фараоново племя” в гостинице “Советская” // Юность. – 1988. – № 4. – С.92 – 93. 103. Национальный состав КПСС // Союз. – 1990. – № 19 (май) 104. Бернаскони Е. Народ ветра и огня // Эхо планеты. – 1990. – № 7. – С. 26–34. 105. Кочанський В. Доля напівкочового табору // Романі Яг. – 2001. – № 3. 106. Циганське сонце // Україна. – 1989. – № 48. – С. 8 – 10. 107. Коли прийде Будулай? Бесіда із старостою мукачівського “цигансь- кого табору” Золтаном Олахом // Людина і світ. – 1990. – № 2. – С.12 108. Игнатов В. На путях возрождения // Политика и время. – 1991. – № 17. – С.27 109. Етнополітика в Україні. Документи та матеріали / За ред. В. Євтуха. – К.: Держком. України у справах національностей та міграції, 1998. – 353 с. 110. Циганський етнос на карті України. Інтерв’ю з начальником Управ- ління етнонаціональних процесів та у справах національних меншин Держав- ного комітету України у справах національностей та міграції П.Овчаренко // Відкритий світ. – 1998. – № 2. – С. 10-11 111. Мазорє І. Чхіндлар. Розповідь про створення першого в Україні циган- ського букваря // Відродження. – 1993. – № 7. – С. 4 – 6. 112. Ляхович Т. За цыганской звездой кочевой // Сегодня. – 1998. – № 189. 113. Кравець Є. Большие проблемы малых народов // Романі Яг. – 1999. – № 4. 114. Питюлич М. Занятость цыганского населения в новых условиях хозяй- ствования // Экономика Украины. – 1993. – № 5. – С. 89 – 92 115. Софій О. Роми України. Громадянський діалог // Відкритий світ. – 1998. – № 2. – С. 4-5 116. Камська Ю. Жінка, усмішка якої зігріває // Романі Яг. – 2001. – № 5. 117. Школу построили прямо в таборе // Сегодня. – 1998. – № 146. 118. Кочіш М. Рідна земля, як мачуха // Романі Яг. – 2000. – № 16. 119. Зубач В. Птахи запилених доріг... // День. – 1998. – № 149. 120. Navrotskaja E. Roma and propiska in Ukraine // Roma rights Newsletter of the European roma rights center. –December 1998. – Р. 39-41. 121. Гороховский А. Одиннадцатилетняя цыганская девочка Лиза втайне покупала себе куклы, но мать находила их и сжигала // Факты. – 2000. – 17 фев- раля. 122. Бойко Н. Дитячі очі // Романі Яг. – 2001. – № 8. 123. Роми краю: 10 років у контексті соціально-економічних реформ // Романі Яг. – 2002. – № 3. http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 56 радянської політики щодо ромів, зокрема спроби створення циганських колгоспів. Непослідовність і незавершеність державної політики стосовно ромського населення спостерігається в умовах побудови демократичного громадянського суспільства у незалежній Україні Беликов Александр. Государственная политика в отношении цыган Украины: история и современность В статье отмечено, что появление государственной политики в отношении цыган, как составляющей украинского общества фиксируется с XVI ст. (в Мало- россии – в XVIII ст., в Бессарабии – в XIX ст.). Она отличалась в зависимости от государственной принадлежности разрозненных украинских земель в разные исто- рические периоды. Исследованы достижения и промахи советской политики в отношении цыган, в частности, попытки создания цыганских колхозов. Непоследо- вательность и незавершенность государственной политики в отношении цыган наблюдается и в условиях создания демократического гражданского общества в независимой Украине Byelikov Oleksandr. The state policy with respect to Romanies in Ukraine: history and concerning It is marked in the thesis that the appearance of public policy in respect of Roma- nies, as a component of Ukrainian society, is fixed from 16th century (Malorossiya – 18th century, Bessarabia – 19th century). It differed depending on state tenancy of scat- tered Ukrainian regions in various historical periods. The author investigated achieve- ments and errors of Soviet policy in regard to Romanies, in particular, attempts to create Roma collective farms. Inconsistency and incompleteness of the state policy regarding Romanies is present when establishing the democratic civil society in independent Ukraine. http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com

Державна політика стосовно циган України: історія і сучасність

Репозитарії

Схожі ресурси