Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.)
У статті аналізуються свідчення сучасників про призначення совісного суду та його роль у житті суспільства. Уявлення історика про совісний суд збагачують спогади сановників з оточення Катерини ІІ, які пропагували гуманні ідеї імператриці. Чиновники та самі судді, впроваджуючи в життя його пр...
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2009
|
| Назва видання: | Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27010 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) / В. Шандра // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (1). — К., 2009. — С. 443-453. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-27010 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-270102011-09-27T12:15:57Z Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) Шандра, В. Влада і соціум кінця XVIII–XIX ст.: джерела локального виміру У статті аналізуються свідчення сучасників про призначення совісного суду та його роль у житті суспільства. Уявлення історика про совісний суд збагачують спогади сановників з оточення Катерини ІІ, які пропагували гуманні ідеї імператриці. Чиновники та самі судді, впроваджуючи в життя його принципи, зустрічали на своєму шляху чимало труднощів та протиріч. Письменники, які обіймали посади в совісних судах, скористалися цією обставиною для етнографічного збагачення своїх художніх творів, розмірковуючи при цьому про соціальну справедливість та роль совісного суду. Зауважено, що нечисленність спогадів та вузькість соціального складу авторів не гарантують об’єктивного висвітлення проблеми, хоча й збагачують її людським сприйняттям совісного суду. В статье проанализированы свидетельства современников о совестном суде и его роли в жизни общества. Представления историка о совестном суде расширяют воспоминания сановников из окружения Екатерины ІІ, которые пропагандировали гуманные идеи императрицы. Чиновники и сами судьи, воплощая в жизнь его принципы, сталкивались с немалыми трудностями и противоречиями. Писатели, занимая должности в этих судах, использовали их материалы в своих художественных произведениях, размышляя при этом о социальной справедливости и значении совестных судов для ее достижения. Отмечено, что в связи с небольшим количеством воспоминаний и узостью социального состава авторов, они не могут гарантировать объективного исследования проблемы, хотя и обогащают ее восприятием совестного суда современниками. In the article analysed the contemporaries’ evidence of purpose of conscientious court and its role in the social life. The memories of the power behind the throne of Catherine II propagandizing her humane ideas enrich the historians points of views of conscientious court. Officials and judges, applying his principles in practice, encountered many difficulties and contradictions. Writers which held positions in conscientious courts took advantage of this circumstance for the ethnographic enriching of their literary works, reflecting the social justice and proper place of conscientious court in it. It is noticed that small number of memories and narrowness of social structure of authors are not guaranteed the objective enlighting of problem, though enrich it by human perception of conscientious court. 2009 Article Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) / В. Шандра // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (1). — К., 2009. — С. 443-453. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. XXXX-0076 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27010 uk Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Влада і соціум кінця XVIII–XIX ст.: джерела локального виміру Влада і соціум кінця XVIII–XIX ст.: джерела локального виміру |
| spellingShingle |
Влада і соціум кінця XVIII–XIX ст.: джерела локального виміру Влада і соціум кінця XVIII–XIX ст.: джерела локального виміру Шандра, В. Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| description |
У статті аналізуються свідчення сучасників про призначення совісного
суду та його роль у житті суспільства. Уявлення історика про совісний суд
збагачують спогади сановників з оточення Катерини ІІ, які пропагували
гуманні ідеї імператриці. Чиновники та самі судді, впроваджуючи в життя
його принципи, зустрічали на своєму шляху чимало труднощів та протиріч. Письменники, які обіймали посади в совісних судах, скористалися
цією обставиною для етнографічного збагачення своїх художніх творів,
розмірковуючи при цьому про соціальну справедливість та роль совісного суду. Зауважено, що нечисленність спогадів та вузькість соціального
складу авторів не гарантують об’єктивного висвітлення проблеми, хоча й
збагачують її людським сприйняттям совісного суду. |
| format |
Article |
| author |
Шандра, В. |
| author_facet |
Шандра, В. |
| author_sort |
Шандра, В. |
| title |
Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) |
| title_short |
Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) |
| title_full |
Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) |
| title_fullStr |
Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) |
| title_full_unstemmed |
Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) |
| title_sort |
совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть xviii ст. – 1860-тi рр.) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Влада і соціум кінця XVIII–XIX ст.: джерела локального виміру |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27010 |
| citation_txt |
Совiснi суди в оцінці сучасників (остання чверть XVIII ст. – 1860-тi рр.) / В. Шандра // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. — Т. 19 (1). — К., 2009. — С. 443-453. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| series |
Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв |
| work_keys_str_mv |
AT šandrav sovisnisudivocíncísučasnikívostannâčvertʹxviiist1860tirr |
| first_indexed |
2025-07-03T06:43:55Z |
| last_indexed |
2025-07-03T06:43:55Z |
| _version_ |
1836607116437094400 |
| fulltext |
443
Суто наукове з’ясування історії влади, її організаційних форм,
управлінських механізмів, запровадження тих чи тих інститутів, як
правило, базується на структурно-функціональному аналізі, що здій-
снюється переважно на основі законодавчих актів. Такий тип джерела,
скоріше за все, вказує на ідеальний варіант організації суспільства, до
якого прагне верховна влада. В дослідницьку роботу мало залучаються,
а значить, і не враховуються думки сучасників, і це при тому, що саме
вони зверталися до послуг влади, оцінювали її ефективність, зокрема,
й через ставлення до них посадовців, як носіїв владних повноважень.
Чи враховувала верховна влада, запроваджуючи нові владні структу-
ри, прагнення та побажання населення? адже будь-які заходи влади в
разі їхнього ігнорування будуть приречені на поразку. Якими ідеями
переймалися ті, хто конструював владні механізми, та до яких засобів
вдавалася держава, аби досягти своєї мети? Як до виконання своїх
службових обов’язків ставилися посадовці?
Ці та подібні запитання спонукали з’ясувати історію функціонуван-
ня однієї з найекзотичніших державних інституцій Російської імперії
кінця XVIII – початку 1860-х рр. з промовистою назвою – совісний
суд. І доки історики сперечаються та з’ясовують питання штучності
та доцільності його створення, філософи та політологи аналізують
його морально-етичні основи, а правники, навпаки, дошукуються ви-
токів ідей цього суду – англійської, російської чи української судової
традиції, а також його процесуальних норм – пропоную залучити до
розмови й довіритися тим, хто так чи інакше засвідчив своє розуміння
завдань совісного суду. Тих, хто безпосередньо з ним мав справу як в
практиці повсякдення, так і час від часу, їхні міркування та роздуми
про моральність влади.
Валентина ШАНДРА
(Київ, Україна)
Совiснi суди
в оцінці сучасників
(остання чверть XVIII ст. – 1860‑тi рр.)
Валентина ШанДРа. Совiснi суди в оцінці сучасників ...
444
а поки що обмежимося короткою довідкою про совісний суд, який
був створений 1775 р. внаслідок адміністративно-територіального ре-
формування губернської влади Катериною ІІ разом з мережею станових
і всестанових судів. Совісні були віднесені до категорії спеціалізованих
і повинні були зіграти роль третейського суду і частково роль прокура-
тури у цивільних позовах, адже юрисдикція совісного суду передбачала
розгляд справ, пов’язаних із наглядом, бо до нього мали надходити скар-
ги арештованих та ув’язнених. Він чинив суд над злочинами малолітніх,
божевільних. До меж його компетенції відносилися також майнові
справи конфліктного характеру, коли сторони, що перебували у супереч-
ці, намагалися її полагодити через примирення, а не обвинувачення та
покарання. До компетенції совісного суду належали також і справи про
чаклунство, чари і забобони, а також знахарювання, які кваліфікувалися
законодавством у просвітницькому розумінні цих соціальних явищ як
прояви «глупости, обмана и невежества» [19, с.275].
Специфіка совісного суду полягала в тому, що значна категорія
справ в межах його юрисдикції розглядалася далеко не завжди на основі
закону, з його, як правило, каральними функціями. Совісні судді орієнту-
ватися на людину та обставини, що змусили її вчинити зле. Суддівський
корпус, за задумом Катерини ІІ, формувався на виборному принципі з
переважанням суддів і судових засідателів дворянського походження.
З обраних на дворянських зібраннях кандидатур генерал-губернатор
схвалював одну з них на посаду совісного судді.
Власне, своє розуміння ідеї, принципів та практик совісного суду
верховна влада втілила у законодавчому акті «Учреждений для управ-
ления губерниями» 1775 р., над текстом якого Катерина ІІ працювала
особисто, шліфуючи якість кожної його глави [10, с.444]. адже вона
намагалась запровадити в судову практику нові для російського судо-
чинства поняття, й зокрема принцип невинуватості, ідею гуманності,
людяності, що не лише проголошувалися, а й гарантувалися законом.
Створення совісного суду мало забезпечити будь-кому з підданих
однакові права перед законом та особисту безпеку [1, c.175]. Його
поява символізувала новий етап у взаємовідносинах монарха з його
підданими.
Чи знайшли проголошені ідеї розуміння та підтримку в оточенні
самої імператриці? Безперечно. надзвичайно цікавими є висловлю-
вання з приводу совісного суду сенатора, статс-секретар Катерини ІІ
О.В. Храповицького (1749–1801), котрий у власних «Записках» звернув
увагу на схвальні слова імператриці щодо цієї судової інстанції, якими
наУКОВІ ЗаПиСКи. Т.19. Кн.1. Ін-т укр. археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України
445
вона, поміж іншого, намагалася мобілізували почуття моральної відпо-
відальності кожної людини за свою поведінку та вчинки як перед собою,
так і перед оточуючими: «Один только безсовестный отказывается от
призыва в совестный суд» [17, c.3]. В «Записках» також зауважено
один випадок, коли адмірал, граф О.г. Орлов-Чесменський наполягав,
аби розподіл маєтку генерал-поручика О.С. Лопухіна з його невісткою
розглядався в Московському совісному суді [17, c.51]. Князь О.а. Без-
бородько, хоча вже й після смерті імператриці, укладаючи проект
державних і суспільно-політичних реформ, в одній зі своїх «Записок»
1799 р. розмірковував про потребу вищого совісного суду, який не був
створений Катериною ІІ. Цей суд мав би розглядати справи, що вима-
гали «уважения по человечеству». Тож з урахуванням цих обставин він
мусив, виконуючи каральну функцію, вдавався до полегшених вироків.
Як і губернський совісний суд, вищий, на переконання канцлера, мав
очолювати «вышний» совісний суддя, а засідателями були б депутати
від дворянства, міщанства та селянства (по дві особи) [5, c.297].
З ситуацією, дещо подібною до справи О.г. Орлова-Чесменського,
зіткнувся й сенатор г.Р. Державін, коли з’ясовував звернення до вер-
ховної влади вдови поручика алакаєва. Виявилося, що племінниця
і вихованка скаржниці анастасія витіснила її з власного маєтку. не
бажаючи починати судовий процес, вона просила заступництва в
губернатора, який передав її справу на розгляд Уфимського совісного
суду. Племінниця, певна річ, ухилялася від цього суду, і г.Р. Державін
нагадував губернатору про протизаконність самої спроби ухиляння [4,
c.2]. Тож, сановне оточення Катерини ІІ і її наступників на престолі
намагалося активно впроваджувати в практику розгляд справ, що під-
лягали юрисдикції совісного суду.
гуманізм ідеї совісного суду і практика його діяльності викликала
розуміння й серед урядовців меншого масштабу, серед яких найпоміт-
нішою є постать колезького радника Івана Мокійовича наумова (кінець
1770–1833 рр.). Служба в канцелярії генерал-прокурора О.Б. Куракіна,
в Межовому департаменті Сенату та стряпчим Московського губерн-
ського правління, під час якої він зустрівся з численними зловживан-
нями як приватних осіб, так і чиновників, спричинили його роздуми
над шляхами поліпшення судової системи як такої. У його прожектах,
переданих Олександру І, який хоча й не послідовно, але все ж виявляв
час від часу готовність розглядати проекти реформ, була й пропозиція
заснування «Дома практического правоведения», чи то організації, а
чи установи, яка б не була «судилищем», а стала б «открытым адвокат-
Валентина ШанДРа. Совiснi суди в оцінці сучасників ...
446
ством» [15, c.143] та займалася підготовкою стряпчих. Ті б виконували
функції адвокатів, припиняли б суперечки сторін мирним шляхом та
захищали б тих, хто безневинно постраждав від судового пересліду-
вання, а також в’язнів.
Пропозиції І.М. наумова, до речі, спершу підтримані Олексан-
дром І, не лише розвивали ідею совісного суду, а й вдосконалювали
її, реалізуючи практичні механізми. До послуг його «Дому», що набув
судово-адвокатського характеру, зверталися особи усіх станів. навіть
генерал-губернатор Москви Ф.В. Ростопчин користався з його послуг.
Одначе перші ж сутички з владними установами, які не визнавали
адвокатури з її юридичною допомогою населенню, спричинили при-
пинення ним судової практики. І.М. наумов повернувся до державної
служби чиновником з особливих доручень при генерал-губернаторові
М.а. Милорадовичу. Свої роздуми та міркування з приводу совісного
суду він виклав у кількох брошурах [11–14], на сторінках яких переко-
нував, що категорія совісті має право на функціонування в юридичній
сфері, оскільки «служит за руководство к жизни», адже людина керу-
ється у своєму житті не лише розумом, а й совістю, й тому совісний
суд мусить менше звертатися до письмового документу, а більше – до
суті справи [11, c.1, 3].
Важливими для дослідника мають бути враження від роботи
совісного суду та оцінка його діяльності, що виходили з середовища
службових осіб, і найперше, совісних суддів та засідателів, зокрема,
як вони самі розуміли свої завдання і як ставилися до виконання
службових обов’язків. Варто розпочати з «професійних» спогадів
В.П. Орлова-Давидова (1810–1882), доктора права й почесного члена
академії наук, який здобув наукову ступінь в Единбурзькому універ-
ситеті, слухав лекції Франсуа гізо в Парижі і кілька років прослужив
на посаді петербурзького совісного судді. У спогадах він поділився
своїми враженнями від суддівської практичної діяльності. Йому, лю-
дині з європейською освіченістю та гуманістичними переконаннями,
відразу кинулося у вічі, що за російським законодавством незначні
правопорушення малолітніх злочинців караються жорстокіше, ніж тих
осіб, що досягли повноліття.
найперше, що здійснив В.П. Орлов-Давидов, так це чітко визначив
вікові межі малолітніх (від 10 до 14 років), неповнолітніх (14-21 рік),
повнолітніх (з 21 року) осіб, порівняв їх з розмірами покарань та їх
поділом на цивільні і карні. До того ж він з’ясував вікові особливості
переступів. Саме це йому дозволило не лише зауважити, а й поясни-
наУКОВІ ЗаПиСКи. Т.19. Кн.1. Ін-т укр. археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України
447
ти, чому в перехідний період від дитинства до зрілості збільшується
кількість юнацьких злочинів. на думку Орлова-Давидова, у так званий
хлоп’ячий вік («отрочество») пристрасті підлітків посилюються, і,
відповідно, збільшується кількість правопорушень. Свої аргументи та
пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства та на-
ведення ладу у сфері правосуддя, він висловив Д.М. Блудову, міністру
юстиції, головному діячу з підготовки «Уложеня о наказаниях» (1845 р.),
законодавчого акту, який впорядкував каральну систему, певним чином
унормувавши відповідність покарань розмірам злочинів [16, c.400–420].
Спогади В.П. Орлова-Давидова цінні, бо, по-перше, піддають сумніву
твердження про непрофесійність, некомпетентність та низький рівень
освіченості совісних суддів, а також переконують у їхніх можливостях
реально впливати через творче виконання своїх посадових обов’язків
на ухвалення відповідних законів. Подібне твердження можна вжити й
до засідателів совісних судів. Один із них – дійсний статський радник
Я.І. Де-Санглен (1776–1864), який, як і В.П. Орлов-Давидов, після
солідної європейської освіти розпочав кар’єру викладачем німецької
словесності в Московському університеті, а продовжував – прави-
телем канцелярії Міністерства поліції – залишив власні «Записки»
біографічного характеру. аналізуючи перехідну епоху від Павла І до
Олександра І, він відзначив як позитивне явище відновлення останнім
совісного суду, що, за оцінкою автора, вплинуло і на його подальшу
долю [7, c.7]. Побоювання можливих переслідувань Павла І змусили
Я.І. Де-Санглена, тоді перекладача у штабі віце-адмірала г.а. Спири-
дова, як і багатьох з його сучасників, подати у відставку. Він вирішив
оселитися в нижньоновгородській губернії аби зайнятися обробітком
власних пустинних 300 десятин землі. Там місцеве дворянство при
сприянні губернатора обрало його засідателем совісного суду. Першою
справою Де-Санглена стало забезпечення недоторканості права особи
й її безпеки, зокрема, правильності арешту одного з місцевих землев-
ласників нармондського. Ретельність, наполегливість, «красноречие и
жар», виявлена ним у справі захисту невинного, привернула до нього
увагу чиновників Петербурзької удільної контори, куди він одразу був
запрошений на службу [7, c.8].
Суддя н.М. Колмаков також проаналізував судовий устрій Катери-
ни ІІ, але його увага була зосереджена, скоріше, на вадах старого суду,
серед яких – залежність від губернського керівництва, дворянський
абсентеїзм. У своїх спогадах він все ще продовжував полеміку з про-
тивниками судової реформи 1864 р.: намагався вказати на її переваги,
Валентина ШанДРа. Совiснi суди в оцінці сучасників ...
448
спеціально не зупиняючись на совісному суді, але його критичні оцін-
ки старої судової системи повною мірою стосувалися й суддівського
корпусу совісного суду [9, c.511–544].
До важливих свідчень особи, яка безпосередньо виконувала
обов’язки совісного судді на Правобережній Україні, належить що-
денник Віктора Іпатьєвича аскоченського (1813–1879) [3, кн.7, c.30–52;
кн.8, с.259–294], історика та журналіста, який з 1849 р. обіймав посаду
голови совісного суду у м. Кам’янці-Подільському, поєднуючи її з голо-
вою палати губернського цивільного суду. на відміну від попередніх,
його спогади наповнені фактами з життя місцевого чиновництва, яке, на
переконання автора, переймалося більше особистим збагаченням, ніж
виконанням службових обов’язків. Його записи ще раз переконують,
що професія накладає певний відбиток на характер людини. В.І. аско-
ченський, який і до того важко вживався в атмосферу чиновницького
життя, у Кам’янці-Подільському, маючи невелике жалування, якого
ледь-ледь вистачало на утримання та виховання малолітнього сина,
активно взявся виправляти спосіб життя оточуючих, зокрема, обго-
ворював поведінку панни, до якої залицявся місцевий прокурор. не
отримавши підтримки громадської думки, яка налаштувалась проти
нього, а головне, всесильного Д.г. Бібікова, він не зміг більше вико-
нувати обов’язки совісного судді, й змушений був подати у відставку.
Отримавши чин надвірного радника В.І. аскоченський виїхав 1851 р.
до Петербургу. До його панорами з влучними характеристиками та
оцінками чиновників губернського рівня потрапив і його наступник
Саноцький, якого він назвав «совестливым» суддею, та зауважив, що він
також не був популярним в колі чиновників, внаслідок чого з’являвся
лише на офіційних урочистостях. Його супроводжував поголос, що він
мав твердий та незалежний характер, користувався повагою в своєму
середовищі, й умів використовувати авторитет у власних інтересах [3,
кн.9, c.43; кн.11, с.288].
Джерельна база дослідження питання про довіру суспільства до
совісних судів невелика. Серед свідчень сучасників першими варто
назвати «Записки» григорія Степановича Вінського (1752–1818) [6,
c.101–102], дрібнопомісного українського шляхтича з м. Почепа Черні-
гівської губернії, який, отримавши освіту у Київській духовній академії,
продовжив її в Петербурзькій полковій школі. Як було заведено на той
час, Вінський розпочав військову кар’єру офіцером (каптенармусом)
лейб-гвардії Ізмайловського полку, однак через підозри у незаконних
фінансових оборудках був позбавлений прав дворянського стану та
наУКОВІ ЗаПиСКи. Т.19. Кн.1. Ін-т укр. археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України
449
засланий до Оренбурга. Певно, що остання обставина була однією з
причин його досить критичної, а часом і злісної характеристики дер-
жавних заходів Катерини ІІ, через що радянська історіографія навіть
зарахувала його до попередників О.М. Радіщева. Тож г.С. Вінський
критично оцінював судову реформу Катерини ІІ за різке збільшення
чисельності суддівського апарату в губернії: з 50 чиновників до 80. З
одного боку, збільшення суддівських місць дало можливість заробляти
непогане жалування службовій братії. а, з іншого, якщо оцінювати її
з боку інтересів хлібопашців, то відтепер вони мали відвозити в місто
суддям замість трьох баранів – 15. Вінський категорично відкинув твер-
дження французького економіста, теоретика школи фізіократів Поля де
ла Рів’єра Мерсьє, якого Катерина ІІ запросила в Росію, що совісні суди,
де совість переважає над законами, вперше були запроваджені в Росії. Це
дало привід Мерсьє назвати Катерину ІІ «полуночною Семирамидою»,
яка запалила «зарю благоденствия рода человеческого». До того ж, на
переконання г.С. Вінського, совісні суди не стали справжніми судами,
а набули лялькового характеру. названі ним переваги – з’ясовування
справ по совісті, без зайвої тяганини – загубилися у звинуваченнях
совісних суддів. Бо що ті могли вдіяти з цілими селами, які «тонули»
в чаклунстві та ворожбитстві, що були там «врожденными». Вінський
зауважив, що зустрічалися цілі села, у яких одна частина селян була
«колдунами», а інша – «заколдованными». не більше, аніж добрими
намірами, виявилися і спроби вирішення більшості конфліктних справ,
адже винний, зневажаючи позивача, міг і не з’явитися до совісного суду.
Для прикладу г.С. Вінський посилався на власні спостереження, бо
мешкав у будинку уфимського совісного судді й неодноразово був свід-
ком марних намагань чувашів і мордви знайти правду у совісного судді,
який не брав їхні позови до уваги, натомість хвалився, що за дванадцять
років обіймання служби він розглянув лише дванадцять справ.
Проте, є й протилежні міркування. анонімний автор «Замечаний
о Малой России», засуджуючи відміну Павлом І катерининських уста-
нов, серед інших звернув увагу й на совісний суд, за його словами –
«божественный суд», який також слід було повернути українському
суспільству [18, c.482].
Совісні суди привернули велику увагу письменників, літераторів,
скоріше за все тому, що і для них, і для совісного суду слово, мораль,
переконання важили набагато більше, ніж для інших членів суспільства.
Певно, що саме це дозволяє зрозуміти, чому совісними суддями були й
г.Ф. Квітка-Основ’яненко, й О.М. Островський. Перший з них очолював
Валентина ШанДРа. Совiснi суди в оцінці сучасників ...
450
кілька каденцій поспіль, з 1831 по 1840 рр., Харківський совісний суд.
О.М. Островський після навчання на юридичному факультеті Москов-
ського університету служив писарем в Московському совісному суді з
1843 по 1845 рр. не в останню чергу їхні драматичні твори багатством
етнографічної буденності, яскравістю деталей народного життя за-
вдячують совісному суду, де вони черпали сюжети з безпосереднього
спілкування з людьми різного соціального походження. Достатньо лише
зауважити репертуар драм г.Ф. Квітки-Основ’яненка – «Дворянськие
выборы», «Ясновидящая», «Знахарь», «Мертвец-Шалун», «Праздник
мертвецов», не кажучи вже про «Конотопську відьму», аби зрозуміти,
що саме такі чи подібні справи про чари та чаклування розглядалися в
Харківському совісному суді. До своїх обов’язків совісного судді григо-
рій Федорович ставився досить сумлінно, про що писав у листі до свого
московського колеги М.П. Погодіна 1832 р. Там же він багатозначно
зауважував, що на службі йому доводиться зустрічатися з таким, про
що слід заволати («возопить») до уряду. (Зокрема: «Много есть пред-
метов, за которые хотелось бы приняться, но должность отвлекает» [8,
c.200].) а у листі 1839 р. до П.О. Плетньова, петербурзького критика,
указував на те, що перебуває в очікуванні чергових виборів, і хотів би
служити і в майбутньому, зважаючи на наявний стан здоров’я. У цьому
ж листі надзвичайно вправно виписано, чому саме йому з поміж інших
кандидатів на посаду совісного судді Харківське дворянське зібрання
віддало перевагу. Він був невибагливим, сумлінним у з’ясуванні справ,
дотримувався обмежень у побуті. Й, незважаючи на плітки, обмови про
«неблаговоление императора», саме йому дісталась ця почесна посада.
навіть більше, він був представлений Миколі І, коли той відвідав Харків
і знайомився з губернським начальством [8, с.222].
Проте найвищу оцінку совісному суду дав М.В. гоголь, зокрема, у
його знаменитих «Выбранных местах из переписки с друзьями», один
з розділів яких, з промовистою назвою «Занимающему важное место»,
спеціально присвячений владі та звернений рядом рекомендацій до
колишнього губернатора а.П. Толстого. Роздумуючи над державними
справами, письменник аналізує внутрішню організацію влади, її за-
лежність від людського фактора, намагається з’ясувати, що ж, врешті
решт, спричиняє зростання зловживань, хабарництва, беззаконня, які
держава не може викорінити. М.В. гоголь у притаманній йому заго-
стреній манері протиставляє законність та беззаконня, які існують як
два окремі світи, причому беззаконня переважає. Влада без з’ясування
питання, чому пройдисвіт («плут») свої душевні сили спрямовує на зло,
наУКОВІ ЗаПиСКи. Т.19. Кн.1. Ін-т укр. археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України
451
ніколи не позбавиться власних вад. а серед державних губернських
установ влади лише совісний суд намагався вирішити цю проблему. на
переконання письменника, саме він як «верх человеколюбия, мудрости
и познанья душевного», перетворює жорстокий закон на свою проти-
лежність – справедливість, бо діє «полюбовно и миролюбиво в высоком
христианском смысле, без проволочек по высшим инстанциям». До
виборного принципу його формування додається не менш важлива
риса – суддею стає «человеколюбивый и бескорыстнейший человек»,
що не потребує жалування, цієї «мирской приманки человека», як його
визначив письменник [2, с.350–357], і який виконує свої завдання за по-
кликом власної душі. Тож якщо совісний суддя судить справедливо, по
совісті, то його слава сприятиме тому, що люди самі будуть звертатися
до такого суду, адже, хто з них не бажає примирення? – ставить автор
риторичне запитання.
Тож підведемо підсумок. Свідчення очевидців для пізнання ролі
і місця совісного суду у житті суспільства кінця XVIII – 1860-х рр. є
досить важливим історичним джерелом, однак соціальне коло тих,
хто висловив свої погляди з приводу його діяльності, вкрай обмежене.
До них відносилися особи з оточення верховної влади, самі судді та
засідателі. Їх міркування вказують, що сучасники в цілому зрозуміли
просвітницькі ідеї Катерини ІІ та високо оцінили їхні можливості. По-
мітно, що серед сучасників було мало тих, хто звертався до послуг цього
суду. Втім, для ширших висновків бракує саме спогадів конфліктуючих
сторін, які могли б суттєво розширити наше уявлення про совісний суд,
його популярність чи її відсутність серед населення, закоріненість цієї
інституції в судову традицію, яка в імперській Росії була неоднаковою
у кожному історичному регіоні. І звичайно, наблизити нас до розуміння
цих проблем може залучення до творчої лабораторії історика діловод-
ного комплексу совісних судів.
Джерела та література
1. Власть и реформы: От самодержавной к советской России. – СПб.,
1996.
2. Гоголь Н.В. Выбранные места из переписки с друзьями // гоголь
н.В. Статьи. – М., 1952.
3. Дневник Виктора ипатьевича аскоченского // исторический вест-
ник. – 1882. – Кн.7, 8, 9. 11.
4. Державин г.Р. Сочинения. – СПб., 1871. – Т.6: Переписка (1794-
1816) и «Записки».
Валентина ШанДРа. Совiснi суди в оцінці сучасників ...
452
5. Записка князя Безбородки о потребностях империи Российской //
Русский архив. – 1877. – Кн.1.
6. Записки Г.С. Винского // Русский архив. – 1877. – Кн.1.
7. Записки Якова Івановича де-Санглена: 1776–1831 гг. // Русская
старина. – 1883. – Кн.1.
8. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів. – В 7 т. – К., 1981. – Т. 7:
Історичні, етнографічні, літературно-публіцистичні статті, листи.
9. Колмаков Н.М. Старый суд: Очерки и воспоминания // Русская
старина. – 1886. – Кн.12.
10. Мадариага И. Россия в эпоху Екатерины Великой. – М., 2002.
11. Наумов И.М. Мои мысли о совестном суде и признательность к
памяти преосвященного митрополита амвросия. – СПб., 1830.
12. Наумов И.М. Мои мысли о совестном суде и об адвокатах при
тюрьмах за невинных. – СПб., 1832.
13. Наумов И.М. начертание естественного права, принадлежащее к
1-й части практического правоведения для граждан. M., 1808-1809.
14. Наумов И.М. Практическое правоведение для граждан. – Ч.1. – М.,
1808.
15. наумов иван Мокеевич // Русский биографический словарь. – СПб.,
1914. – Т.: нааке-николай.
16. Орлов-Давыдов В. Воспоминания совестного судьи (1848–1852) //
Русский архив. – 1880. – Кн.2. – С.400–420.
17. Памятные записки а.В. Храповицкого. – М., 1862.
18. Романович-Славатинский А.В. Дворянство в России от начала ХVIII
века до отмены крепостного права. – СПб., 1870.
19. Российское законодательство Х – ХХ веков. – В 9 т. – М., 1987. –
Т.5. – Законодательство периода расцвета абсолютизма.
Валентина Шандра (Київ, Україна) Совiснi суди в оцінці сучасників
(остання чверть XVIII ст. – 1860‑тi рр.)
У статті аналізуються свідчення сучасників про призначення совісного
суду та його роль у житті суспільства. Уявлення історика про совісний суд
збагачують спогади сановників з оточення Катерини ІІ, які пропагували
гуманні ідеї імператриці. Чиновники та самі судді, впроваджуючи в життя
його принципи, зустрічали на своєму шляху чимало труднощів та проти-
річ. Письменники, які обіймали посади в совісних судах, скористалися
цією обставиною для етнографічного збагачення своїх художніх творів,
розмірковуючи при цьому про соціальну справедливість та роль совісно-
го суду. Зауважено, що нечисленність спогадів та вузькість соціального
складу авторів не гарантують об’єктивного висвітлення проблеми, хоча й
збагачують її людським сприйняттям совісного суду.
наУКОВІ ЗаПиСКи. Т.19. Кн.1. Ін-т укр. археографії та джерелознавства
ім. М.С. Грушевського НАН України
453
Ключові слова: совісні суди, совісні судді та засідателі, губернські
установи влади, свідчення сучасників
Валентина Шандра (Киев, Украина) Совестные суды в оценке
современников (последняя четверть XVIII в. – 1860‑е гг.)
В статье проанализированы свидетельства современников о совестном
суде и его роли в жизни общества. Представления историка о совестном
суде расширяют воспоминания сановников из окружения Екатерины ІІ,
которые пропагандировали гуманные идеи императрицы. Чиновники и
сами судьи, воплощая в жизнь его принципы, сталкивались с немалыми
трудностями и противоречиями. Писатели, занимая должности в этих
судах, использовали их материалы в своих художественных произведениях,
размышляя при этом о социальной справедливости и значении совестных
судов для ее достижения. Отмечено, что в связи с небольшим количеством
воспоминаний и узостью социального состава авторов, они не могут
гарантировать объективного исследования проблемы, хотя и обогащают
ее восприятием совестного суда современниками.
Ключевые слова: совестные суды, совестные судьи и заседатели,
губернские учреждения власти, свидетельства современников
Valentyna Shandra (Kyiv, Ukraine) Courts of consciences (Sovisni) in the
estimation of contemporaries (last fourth 18th – 1860‑th)
In the article analysed the contemporaries’ evidence of purpose of
conscientious court and its role in the social life. The memories of the power
behind the throne of Catherine II propagandizing her humane ideas enrich the
historians points of views of conscientious court. Officials and judges, applying
his principles in practice, encountered many difficulties and contradictions.
Writers which held positions in conscientious courts took advantage of this
circumstance for the ethnographic enriching of their literary works, reflecting
the social justice and proper place of conscientious court in it. It is noticed that
small number of memories and narrowness of social structure of authors are
not guaranteed the objective enlighting of problem, though enrich it by human
perception of conscientious court.
Key words: courts of conscience, judges of conscience and assessors,
establishments of provinces of power, certificates of contemporaries
Валентина ШанДРа. Совiснi суди в оцінці сучасників ...
|