Мова і нація

У статті з’ясовується принципове питання долі української мови в історії українського народу. Водночас висувається питання захисту української мови як у минулі століття, так в умовах сучасної України....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Пашук, А.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Західний науковий центр НАН України і МОН України 2010
Schriftenreihe:	Соціогуманітарні проблеми людини
Schlagworte:	Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27352
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Мова і нація / А. Пашук // Соціогуманітарні проблеми людини. — 2010. — № 5. — С. 92-107. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-27352
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-273522011-10-04T12:12:08Z Мова і нація Пашук, А. Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації У статті з’ясовується принципове питання долі української мови в історії українського народу. Водночас висувається питання захисту української мови як у минулі століття, так в умовах сучасної України. An essential question of fate of the Ukrainian language in the history of the Ukrainian people is found out in the article. At the same time a question of protection of the Ukrainian language is pulled out both in the previous centuries and in the conditions of modern Ukraine. 2010 Article Мова і нація / А. Пашук // Соціогуманітарні проблеми людини. — 2010. — № 5. — С. 92-107. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. XXXX-0078 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27352 130.3 uk Соціогуманітарні проблеми людини Західний науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації
spellingShingle	Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Пашук, А. Мова і нація Соціогуманітарні проблеми людини
description	У статті з’ясовується принципове питання долі української мови в історії українського народу. Водночас висувається питання захисту української мови як у минулі століття, так в умовах сучасної України.
format	Article
author	Пашук, А.
author_facet	Пашук, А.
author_sort	Пашук, А.
title	Мова і нація
title_short	Мова і нація
title_full	Мова і нація
title_fullStr	Мова і нація
title_full_unstemmed	Мова і нація
title_sort	мова і нація
publisher	Західний науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2010
topic_facet	Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/27352
citation_txt	Мова і нація / А. Пашук // Соціогуманітарні проблеми людини. — 2010. — № 5. — С. 92-107. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
series	Соціогуманітарні проблеми людини
work_keys_str_mv	AT pašuka movaínacíâ
first_indexed	2025-07-03T07:02:33Z
last_indexed	2025-07-03T07:02:33Z
_version_	1836608288377012224
fulltext	92Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації УДК 130. 3 МОВА І НАЦІЯ Андрій Пашук Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, м. Львів, 79000, Україна, e-mail: dfi los@franko.lviv.ua У статті з’ясовується принципове питання долі української мови в історії українського народу. Водночас висувається питання захисту української мови як у минулі століття, так в умовах сучасної України. Ключові слова: мова, нація, слово, свідомість, національна свідомість, народ, культура. Загально відомо, що мова народу, його духовність, культура та національне єство органічно поєднуються, становлячи сутнісну цілість в реаліях історичного життя. Не може бути такого явища в житті даного народу, щоб національна сут- ність як генетичний феномен передавалася іншою мовою за умови наявності його рідної мови. Якими б досконалими не були переклади, скажімо, художньої літератури, все ж рідною мовою ці твори звучать найкраще, найпоетичніше, най- життєвіше. Лише вона єдино здатна передати ментальність цього народу. І якщо виникає таке протиприродне намагання анексіоніста так чи інакше анігілювати даний народ, то, як свідчить історія, він здійснює цей процес насамперед через ігнорування, зневажання, придушення духовності цього народу, його культури і національної сутності, національної свідомості та історичної пам’яті, а най- головнішим чинником у цьому злочинному діянні стає знищення рідної мови і нав’язування мови загарбника, а разом з його мовою – і його культури, усього духовного інонаціонального надбання. Цим способом анігілюється, нищиться даний народ як етнос, залишаючись фізичною масою, тобто біомасою, здатною до адаптації в духовно-національному масиві поневолювача. Нищення народу починається із знищення його історичної пам’яті, його національної культури, національної свідомості, національної мови, а далі цей багатоплановий процес може завершуватися національною екстермінацією, ґеноцидом, лінґвоцидом. Головна увага зосереджується на нищенні мови – лінгвоциді, бо мова є гене- тичною підвалиною національної ідентичності народу. Виникає питання: що ж то таке мова – рідна мова? Про це, звичайно ж, багато сказано і написано в науковій літературі. А проте, та болюча ситуація, яка повсякчас виникає навколо української мови, заставляє знову і знову звер- татися до цього питання. 93№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Отож насамперед вдамося до поглядів І. Франка, який, як захисник українсь- кої мови, бачив у ній велику невивчену тайну людського існування – морального, психологічного та духовного, що пов’язується з сутністю національного буття народу. “Як се пояснити? – запитує І. Франко. – На мою думку, тут лежить глибо- кий психологічний проблем, якого коріння сягає мало досліджених доси тайників – зв’язку людської психіки з тими ніби-то конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: ”Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”. І чим висша, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна” [1, с. 233]. Справді, мова – “спосіб комунікації людей з людьми”, і чим більше людина знає мов, тим більше стає можливостей для всебічного спілкування. Але зво- дити функцію мови лише до мовлення, комунікації – означає не розуміння ще чогось іншого, що містить у собі мова – самої її суті та природи. І. Франко чітко відзначає, що це “щось інше” є моральна, психологічна, художньо-естетична, етно-генетична визначеність мови, яка пов’язується з генезисом людини, народу загалом. Народ на кожному кроці стихійно зустрічається з цими елементами як такими, що заховані в його антропологічній сутності, але ще не вивчені. А в тім, саме ці проблеми ігноруються, відсуваються, не завважуються, а сама людська душа тяжко це переживає, окалізується, і все це позначається на житті та здоров’ї не просто окремих людей, а й цілого народу, його мови та культури, на деформації людського єства. Оскільки мова – це сутнісна підвалина українського народу і його духовності, національної свідомості та історичної пам’яті, загальнонародної традиції та ві- кових народних переказів, то усунути цю підвалину – означає позбавити даний народ його реального існування та самостійної самовизначеності, перетворивши у фізичний матеріал (біомасу) для асиміляції панівною нацією. Силу мови дуже добре розуміли всі загарбники, які толочили українську землю і поневолювали окремими частинами український народ, а тому всі їхні зусилля були спрямовані на денаціоналізацію українців: полонізацію, румунізацію, мадяризацію та руси- фікацію, і насамперед за допомогою знищення української мови з її тисячолітнім існуванням. Руйнівні наслідки цього явища на сьогодні є беззаперечними. Особливо жорстокою виявилася русифікація українського народу, яка вклю- чала в себе ґеноцид та лінґвоцид. Творячи московську імперію і “объединяя русские земли”, московські царі, прибравши до своїх рук Україну, все робили для того, щоб її підпорядкувати Московії. І тут фатальну роль відіграла не лише ліквідація української Православної Церкви 1686 р. і насильне підпорядкування Московському патріархату. Головне полягає в тому, що московські русифікатори звернули пильну увагу на українську мову, яку стали методично викорінювати з усіх сфер життя: з релігійної практики, зі шкіл та навчання, з суспільного вжитку 94Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації і т.д. Почалося тотальне нищення української мови як такої духовної сили, яка тримала український народ на ґрунті національної ідентичності. Ось тут-то слід нагадати історію творення “русского языка”. Загальновідомо, що слов’яно-церковні діячі Кирило та Методій, перебуваючи в Криму, створили церковно-слов’янську мову на ґрунті болгарської мови та мов південних слов’ян, а також елементів мови українського народу Київської Руси, щоб зробити до- ступними Святе Писання та церковно-службові книги для слов’янських народів. Папа римський схвалив цю мову як прийнятну для поширення християнства та християнських книг серед слов’янства. Відомо й те, що у Х ст. київський князь Святослав завоював північні угро- фінські племена – чудь, лінь, воль, чухна, вєсь, пермь, мурома, мордва, мок- ша, мєщера, чєрєміси, югра, печора, караєль, зпрянь, єрзя, самоядь, про які мовиться у Літописі. Ці племена в економічному, соціально-політичному та духовно-культурному відношенні були відсталими. На захід від угро-фінів жили предки теперішніх білорусів та литовців і на суміжних землях деяка їх частина змішувалася з угро-фінськими племенами, але притому без сліду розчинялася в угро-фінському морі. Цікаво, що до Х ст. на цій території археологи не знайшли слов’янських могил. На північних теренах – Суздальщині – правив князь Юрій Долгорукий, а після нього – його син Андрій Боголюбський, який у 1169 р. напав на Київ, пограбувавши його та до ґрунту знищивши. Він же побудував свою столицю у Володимирі на Клязьмі. У цій колонії Києва утворилося Володимиро-Суздаль- ське князівство, а згодом Московське царство з його угро-фінським етносом, що не має нічого спільного з власне етносом Київської Руси. У 1237 р. хан Батий завоював Московське царство та узалежнив його від своєї татарської Орди. Почалася татаризація Московщини, бо й самі татари культурно стояли вище від угро-фінського етносу Московщини. Почався процес творення угро-фінсько- татарськогої суміші, яка стає етнічною основою “русского народа”. Природно, виникає елементарне запитання: якою ж була мова цієї етнічної “суміші”? Очевидно, якоїсь загальної спільної мови вони не знали, – існували племінні мови. Однак, після прийняття у 988 р. князем Володимиром хрис- тиянства, яке стало панівною релігією у Київській Русі, почався процес його поширення на північну територію (колонію). Оскільки авторитет християнської церкви і церковно-словянської мови був незаперечним, то разом з християнс- твом, Святим Писанням, церковними книгами тут відбувається адаптування церковно-словянської мови, яка стає службовою, державною для цього краю. Це був складний та довготривалий процес, який історично особливо з часів Петра І інтенсивно посилився і включав значні впливи німецької та французької мов, запозичаючи з них не лише нові наукові та технічні слова, а й щоденні ужиткові слова, які кожен народ зазвичай має у своїй живій природній мові і не потребує іншомовних запозичень. Ось так поступово, на ґрунті церковно-словянської мови та угро-фінському й татарському мовному підґрунті, з пізнішими істотними впливами німецької та французької лексики склався “русский язик”. Саме цю мову українському народові намагалися нав’язати усіма можливи- ми способами, про які мова йтиме далі. Тотальна русифікація тривала протягом багатьох століть. 95№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Все почалося з церковних службових книг, про що у праці “Як Москва нищила волю друку Києво-Печерської лаври” писав І. Огієнко: “наша мова українська, наші книжки завше муляли очі Москві. І Москва рано починає вести з нами бо- ротьбу, аби примусити нас кинути рідну мову свою і пристати до московської” [2, с. 25]. У 1672 р. були заборонені українські книжки польського і литовського друку, а у 1677 р. Патріярх Іоаким наказав видерти з українських книжок лис- тки, оскільки вони “не сходны с книгами московськими”. Пішла в рух і почала набирати щоразу більших обертів політика змосковщення української церкви, усунення української мови з церковного вжитку та витіснення її з друкарської справи, встановлення московської цензури. В патріяршій грамоті Іоакима мит- рополиту Гедеону 1686 р. вказувалося: “Иде же в Киевской Митрополии Типог- рафии будет, да печатаються церковныя книги по чину, преданию же и мудро- ванию Восточныя Церкви за его Митрополичьим благословением и досмотром” [3, с. 36]. У листі 1689 р. до архімандрита Києво-Печерської Лаври Варлаама Ясинського патріярх Іоаким звинувачував Лавру у тому, що вона без поперед- нього дозволу патріярха видала книжки, які містять “еретическия мнения”. На майбутнє усі книги слід було попередньо висилати для патріяршого розгляду і дозволу. За наполяганням патріярха Іоакима Московський собор у 1690 р. осудив і заборонив книги таких українських діячів та захисників православ’я, як Петра Могили, Симеона Полоцького, Сильвестра Косова, Інокентія Ґізеля, Лазаря Барановича, Епіфанія Славинецького, Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського. І так продовжувалися та посилювалися обмеження й утиски української мови та українства, аж поки не відбулося змосковщення церкви в Україні, а московські агенти у квітні 1718 р. не спалили всю Лавру, архіви і т.д. І нарешті Петро І 5 жовтня 1720 р. видав указ, за яким наказав друкувати в Україні лише “церковные издания, а и оным церковные старыя книги для совершенного согласия с великороссийскими, с такими ж церковными книгами справливать прежде печати с теми великорусскими печатма, дабы никакой розни и особого наречия во оных не было” [4, с. 23]. Не досить патріярших заборон, потрібно було ще указу Петра І, щоб закріпити всі заборони щодо української мови цер- ковно-релігійних справах. Весь процес національно-духовного розвитку українського народу в Мос- ковській імперії був втиснутий у прокрустове ложе незаперечної імперської доктрини “единой и неделимой”, основаної на трьох китах: “православне, са- модержавие и народность”, які своєю абстрактною сутністю залишилися для Московської імперії на всі часи – аж до сьогодні. Вся політика царизму щодо України була просякнута шовінізмом, зоологічним націоналізмом, імперськими зазіханнями. Московські правителі все робили, щоб у зародку придушити най- менші прояви національного пробудження українського народу і нищили все, що він вже століттями нагромадив у своєму духовно-культурному житті. Сотні указів, директив, розпоряджень – відкритих і таємних – спрямовані були на знищення українства і зокрема української мови – цього природного цементу, що зберігав українську націю при житті. На окрему увагу заслуговує українофобський циркуляр міністра внутріш- ніх справ П. А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензур- ним комітетам від 18 липня 1863 р. У цьому документі мова йде про застосу- 96Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації вання грубої цензури з метою заборони книжок українською мовою, а по суті – української мови. Як зауважує сам П. А. Валуєв, його спонукали до видання цього циркуляру “споры в нашей печати о возможности существования само- стоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замеча- тельным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, иные же приверженцы малороссий- ской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т.п. В числе по- добных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии” [11]. Отже, П. А. Валуєв ставить у центрі уваги причини, які заставили його видати циркуляр. Передусім пише про “возможности существования самостоятельной малороссийской литературы”, а це, звісно, свідчить про самостійність української мови, проти якої були мобілізовані всі українофоби. І якщо до цього часу “произве- дения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России” і це було поки що більш-менш терпимо, то тепер “приверженцы малорос- сийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную”, взявшись за видання книг для початкового читання, намагаючись дати хоч би невеличку про- світу українською мовою. А це, на думку П. А. Валуєва, якому ввижалося марево “политических замыслов”, могло б призвести до сепаратизму, а цього не можна було допустити. Занепокоївшись тим, що українська громадськість розгорнула серйозну діяльність в плані видання українських книжок, П. А. Валуєв заборонив їх друкування: “В С.-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в С.-Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких книг представляется и в Киевский цензурный комитет” [11]. Але, як вважає П. А. Валуєв, на Україні (Малоросії) є особлива ситуація, яка полягає в тому, що “обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено” [11]. У такому випадку, кому потрібні книги українською мовою? Ось тут і виявляється лицемірство московсь- ких русифікаторів України, яке в тому-то і полягає, що спочатку було заборонено українську мову в навчальному процесі і нахабно введено “великорусский язик”, а пізніше цинічно заявлено, що (“цілком ясно і зрозуміло!”) “южнорусское наречие” тут не вживається і є начебто чужим, а природним є “общерусский язык”. Звичайно, це є логіка окупанта, загарбника та “обрусителя”, якому вірою і правдою служать ті “малороссияне”, які забули свою мову, свій рід, свою історію, свою національну пам’ять. Це “плем’я” манкуртів ще гірше небезпечне, ніж московські сатрапи. Для П. А. Валуєва, московських русифікаторів, великодержавних колонізаторів України витворене “малоросійське плем’я” стало дуже вигідною гряззю Москви, яку вони з успіхом використовували у своїх імперських цілях. 97№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації У тому ж своєму секретному циркулярі П. А. Валуєв відкрито покликається на “малоросіян”, які відреклися від “малоросійського наречія”: “самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не ре- шен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающихся в печати” [11]. Отож, самі малороси незадоволені підняттям питання про українську мову, бо для них вже такої мови не існує. Мало того, малороси дають П. А. Валуєву та всім московським русифі- каторам такі арґументи про українську мову, до яких ті ще не додумалися, але самовпевнено їх використовують з подачі малоросів: “Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши” [11]. Отже, по- перше, руками самих вірнопідданих здеморалізованих та зденаціоналізованих малоросів П. А. Валуєв забороняє українську мову, якої нібито ніколи і не було, немає і бути не може, і, по-друге, пускає в хід відому фальшивку, що українська мова, яку вживає український народ, є московська мова, тільки зіпсута поль- ськими впливами. Московські шовіністи у своїх нестримних фантасмагоріях дійшли до такого невігластва, що взагалі оголосили українську мову як витвір польських та німецьких впливів. Відкинувши українську мову, П. А. Валуєв далі пише: “Общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великорос- сиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык” [11]. Не велике відкриття зробив П. А. Валуєв, що українці здатні розуміти не тільки московську мову, але й інші мови, проте це не є арґумент, щоб зрікатися своєї української мови, а тим більше забороняти її на користь чужої мови. Ім- перське мислення П. А. Валуєва не вгамовується і використовує малоросійських прислужників для звинувачення захисників української мови в сепаратизмі. Він же пише: “Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, боль- шинство самых малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии” [11]. Виходить, що свій антиукраїнський циркуляр П. А. Валуєв склав на арґументах малоросів і майже на кожному кроці ними титулується, використовуючи навіть звинувачення малоросіянами українських діячів в сепаратизмі. Це відомі речі! Водночас П. А. Валуєв нав’язує сепаратизм українців до політичних задумів поляків. “Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков, и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступившим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков” [11]. Справа зводиться до заборони навіть “перевода на малорос- сийский язык Нового Завета”. За циркуляром “к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержа- ния, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить” [11]. Розпорядження (циркуляр) П. А. Валуєва було подано на розгляд імперато- ра і “Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения”. 98Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Отже, все стало на свої місця. Українська мова, українська культура, українство вже з висоти монаршого веління призупинені (і фактично заборонені). І наре- шті, шляхом видання царського Емського указу 1876 р. було не призупинено, а повністю заборонено видання книжок українською мовою. Ось так Москва нищила українську мову, культуру, українство загалом, а все, що було спрямоване на захист української мови, сприймалося як сепа- ратизм і мазепинство. Це була продумана і вульгарно реалізована політика русифікації українського народу, в якій чимала роль належала запопадливим малоросам, які відірвалися від національного ґрунту, втратили українську на- ціональну пам’ять та національну свідомість, стали безбатченками і набули статусу “грязі Москви”. Московський імперіалізм не обмежився русифікацією Великої України, а й зазіхнув га Галицький край, і навіть на інші слов’янські народи, що були у зай- манщині Австро-Угорщини. Зокрема особливу русифікаційну увагу московські правителі звернули на русинів (українців) у Східній Галичині, де вдалося утво- рити своєрідне явище – товариство москвофілів ім. Качковського, головно серед деякої частини духівництва в середині ХІХ ст. Галицьке москвофільство, що було організоване безпосередньо під впливом пропаганди відомого московського професора Ніколая Поґодіна, спеціально уповноваженого московським урядом для утворення московських осередків серед слов’янських народів в австрійській займанщині (Галичині, Словаччині, Чехії, Сербії і т.д.), що мали стати опорними пунктами, своєрідними “п’ятими колонами” “будущего всесловянского единения” під впливом та пануванням Москви. Звісно, вся ідеологія москвофільства розроблялася у Москві, в “Тре- тьем отделении”, а суть зводилася до того, щоб утверджувати ідею “единой и неделимой” на ґрунті об’єднання всіх слов’ян під еґідою Московської імперії. Підставовими гаслами стали “всемирные идеи”, “славянские начала”, “все- российские идеалы” та ін., які виражали дух “великого русского народа”. Цим і кормили галицьких москвофілів, втискуючи в їх голови ідею “единства Галицкой Руси с Русью по Камчатку”, і символом тої єдності мало бути вивчення та за- своєння російської мови. Нав’язування російської мови українському народові, зокрема галичанам, стало політичною патологією московських великодержав- ників та імперських шовіністів, які добре розуміли, що позбавлення рідної мови українського народу і нав’язання йому російської означає анігіляцію його як самостійної нації. І Франко звернув на це увагу та піддав не тільки критиці, а й іронії. “Було б лише цікаво, як розуміти те “виучування” великоруської мови як символу “єдинства Русі”. Коли єдинство, то чим же тут і відрізнювати себе від “старих” чи від кого-будь, виучуючи те, що для всіх одно? А коли се єдинс- тво не факт, а pium desiderium, програма, то чи не слід би молодим людям, у яких іще не притуплена здібність думання, зійти самим униз до фундаментів і придивитися, на чім, власне, стоїть те єдинство і чи справді воно таке солідне, як їх запевняють дд. Мончаловські та Дудикевичі? Ані я, ані ніхто в світі не може мати нічого проти виучування великоруської мови, але виучувати її не для неї самої, тобто не для того культурного добра, яке заложене в її письменстві, а для політики, для “cимволу”, се, признаюся, щось зовсім нове незрозуміле мені…” [7, с. 108]. Цілком зрозумілою є та словесна еквілібристика про “символ”, який 99№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації протиставляється живій українській мові, хоч тут насправді є явне незнання вартості російської мови і повна зневага української. І. Франко, який дуже добре знав москвофільство у його живих діях і думках, зауважував, що у галицьких москвофілів, при всій неясності та заплутаності їх поглядів, одне “є тверде і тривке, се їх погорда до “сепаратизму”, т.є. до ук- раїнського слова, до нашої літератури, до цілого нашого відродження, погорда, що доходить до захвалювання російської цензури над українським словом, до явного або тайного денунціонування українських списателів і діячів перед росій- ськими властями, до сповнювання шпіонської служби в найпідлішім значінню сего слова, до цинічних насміхів і калюмнацій” [8, с. 86]. Увесь трагізм галицького москвофільства полягає в його відірваності від рідного ґрунту, рідного народу, від рідної мови та культури, традицій і психічно- го складу, і в той же час у чітко вираженій його чужості російському народові, з яким воно нічим не було пов’язане: ні мовою, ні культурою, ні психічно, ні генетично. Зв’язок з московським народом москвофіли шукали у запереченні української мови та української культури і штучному зовні нав’язуванні галичанам (та й українському народові загалом) московської мови та всього іншого, з нею зв’язаного. Звісно, ніхто не заперечує вивчення російської мови, літератури, але невже для цього треба зрікатися українства? Усі зусилля московських шовіністів за допомогою галицьких москвофілів в плані зрусифікувати українське населення Галицького краю не дали очікуваних результатів, хоч внесли чимало баламутства, фальші та обману. Москвофіли стали перед складною проблемою національної, духовної та моральної ідентич- ності. Хто ж вони такі: русини (українці) чи росіяни (русские, московити)? Зріка- ючись всього українського, в своїй етнічній основі українцями не переставали бути; йдучи до всього чужинського, росіянами не стали (до того ж і російської мови не знали). Що ж то за соціальний та культурний витвір? І. Франко наголо- шує, що на цій основі у москвофілів з’являється внутрішня роздвоєність, яка переростає у “дволичність і двоєдушність”. “Дволичність у тім, що ті люди, від- хрещуючися всіма силами від належності до одної, української, національності і заперечуючи навіть її існування, з другого боку самі власною фігурою давали доказ, що не належать до тої другої – “руської” національності, якої членами величали себе” [9, с. 413]. Виходить, що галицький москвофіл від українського берега “відчалив”, а до московського не доплив, безнадійно борсаючись у своїй духовній каламуті, замішаній на московському шовінізмі та великодержавній ідеології російського імперіалізму, яка з самого початку свого існування була заражена “дволичністю й двоєдушністю” і вже тим самим прирікала галицьке москвофільство на упадок. Річ у тім, що галицьке москвофільство вже за своєю природою було штучним утворенням, бо галицькі українці (русини) були автохтонами на своїй землі, зі своєю мовою, культурою, традиціями тощо і не мали нічого спільного з далеким північно-московським населенням. Ось тут то з’являється московська маніпу- ляція з галицькими русинами у першій половині ХІХ ст. Ніколай Поґодін, як вже згадувалось, почав пропагувати чужі московські ідеї галичанам як ніби частині “великоруського” народу. Але те, що існувало і називалося Галицька Русь, а її населення – русини (українці), мало свій етнос, територію, мову, культуру, і все 100Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації це “втиснути” у московство ставало неможливим. Тому поряд з москвофільством московські “винахідники” творять і пускають в ідеологічний оборот взагалі смі- хотворну фальшивку, за якою Україна, українці, їх мова є витвором польським і німецьким! Тобто українців та України ніколи не було?! А що ж було? Невже тільки “единая и неделимая”? Ось так московські шовіністи і загарбники мали намір полегшити захоплення всієї України і зрусифікувати українців. Водночас не слід забувати, що московські великодержавники витворили ще одну фальшивку: це московська маніпуляція з поняттям “Русь”. Загально відомо, що поняття “Русь” і “русин” (“русич”) існували вже тоді, коли ще не було ні Москви, ні тим більше Московської Русі взагалі. Первісно на півночі витвори- лося Ростовсько-Суздальське князівство, Московське князівство, Московське царство, але не Русь. Руська держава – це Київська Русь, Руська держава зі столицею у Києві. А Російське царство, Московія – це назви територій північного сусіда, які до часів Петра І не мали нічого спільного з Руссю! Лише за царювання Петра І, не без поради наших земляків, що допомагали царю творити московську імперію, Московське царство було названо Росією. Себе ж Петро І проголосив “собирателем земель руських”. Усі ці московські штучки та маніпуляції з понят- тям “Русь” є штучним “творінням” значно пізніших часів, коли Україна (Русь) вже стала колонією Московії. А тому Москва, московські шовіністи та великодержав- ники за допомогою своїх підручних писак творили потрібні та вигідні для імперії фальшивки, щоб таким чином “обґрунтувати” політику загарбання українських земель та розширення московської імперії, змосковщення українського народу шляхом позбавлення його рідної мови, культури тощо. Проте московські вели- кодержавники не врахували того, що якщо навіть змосковщити деяку частину народу чи його представників, то це ще не означає денаціоналізації усього народу. Тому що сам процес денаціоналізації натрапляє на глибокі та складні психологічні, моральні, мовні, культурні, духовні, традиційні, загально антропо- логічні особливості, пов’язані з генетичними коріннями існування та розвитку народу. І це торкається як окремих осіб, так і окремих груп народу. Це дуже складний процес, який включає в себе роздвоєність людини, а навіть такі гли- бинні процеси як “дволичність і двоєдушність”, що можуть спричинити особисту трагедію. Історія українського народу має такі сумні приклади. У цьому зв’язку показовою є трагічна доля чільного представника гали- цького москвофільства Івана Наумовича – людини, без сумніву, талановитої, енергійної і невтомно працьовитої. Але, як зазначає у своїй статті “Двоязичність і дволичність” І. Франко, відрив від рідного ґрунту, насамперед від рідної мови, мав “фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича” [1, с. 234]. “Язикове роздвоєння” – намагання писати для простого народу “народною мовою”, а про “вищі” справи – “язичієм” (суміш української, російської та церковнослов’янських мов) – породило морально-ціннісну дефор- мацію. Адже услід за мовним пішло змістове роздвоєння: “Наумович вихваляв перед селянами тих, кого перед освіченими товаришами називав розбійника- ми та п’явками” [1, с. 243]. І, нарешті, дожився Наумович до проявів психічної неурівноваженості, називаючи це “своєю істерією”. “Се, – писав І. Франко, – не була звичайна істерія… Се був періодичний бунт сумління, реакція здорової натури проти неприродного психічного роздвоєння, в якій їй доводиться жити” 101№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації [1, с. 243]. Створився цілий ланцюг роздвоєння: мови, душі, мислення, серця, життя. “І те роздвоєння мститься на нім. Не почуваючи моральної опори в тім, що чоловікові найрідніше, він не знаходить її і в найближчих собі людях” [1, с. 243]. Тим-то життєвий шлях Наумовича й позначається відповідними віхами: “… Він поперед усього відкликав свої голосні заяви про свою вірність унії – і прийняв православіє. Потім відкликав своє австрійське горожанство і перенісся до Росії. А побачивши там, що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав своє життя – і зажив отруту” [1, с. 244]. Це яскравий приклад трагедії та нежиттєздатності москвофільства, що за- явило себе як свого роду “національний парадокс” і “національний гібридизм”, що ніс у собі національний нігілізм, заперечення української мови і культури, як і рівно ж ретроградність, безідейність, комплекс меншовартості українського на- роду, його національну безперспективність. У цьому комплексі цих московських установлень, ніби на глум, висувають “ідею вселюдського братства та всемірної любові”, в дусі якої галицькі москвофіли повинні єднатися з Московщиною від Карпат аж до Чукотки. “І що має значити “ідея вселюдського братства”, коли одною з головних задач ширення тої ідеї в Галичині має бути, аби тут “само собою зникло українство”, т.є. аби щез напрям, що в основу своєї програми поклав працю на ґрунті для рідного народу, для розвивання його добробуту, його духовного життя, отже, і його мови?” [9, с. 419]. Москвофіли дійшли до того, що український напрям уважають шкідливим і виключають його зі свого “вселюдського братства” і “всемірної любові” [9, с. 419]. Москвофільські служаки так завзято повірили у всесильність цих “ідей”, що поклали свою марну надію на те, що коли ці ідеї опанують Галичину, українство само собою зникне, не ро- зуміючи тієї простої речі, що “історія народів – се не історія “господ Обманових”, а історія народних мас і тих соціальних, економічних та духовних течій, які з непереможною, елементарною силою проявляються в їх житті” [9, с. 419]. Московська інтрига з галицьким москвофільством була підпорядкована досягненню імперської мети російських великодержавників через демораліза- цію, денаціоналізацію, насаджування комплексу меншовартості українців та й, загалом, заперечення їх мови і культури, зведення їх до якогось “невизначеного” племені “великого русского народа”. Ось в дусі цього фарисейства, цинізму, фальшивок, обману та облуду розгортало свою ганебну та зрадницьку діяль- ність москвофільство в Галицькому краї. Хоч невелика, але як певна течія з її суспільно-політичною та національно-культурною програмою, основаною на певній ідеологічній концепції, за словами І. Франка, виростає “москвофільство сикофантське та шпіонське <…> москвофільство платне і гідне погорди” [10, с. 164-165]. Русифікація Великої України і намагання втягнути в русло змосковщення Галицького краю створювало небезпечну перспективу для майбутності українсь- кого народу як національної цілості, яку штучно об’єднували великодержавною ідеологією в дусі “единой и неделимой”, підступно ловлячи на великодержавні московські гачки українську молодь та слабосильних діячів, заражених мало- російством та москвофільством, неспроможних належним чином оцінити ре- альну ситуацію та небезпеку обіцюваної кар’єри й успіхів у “московському раї”. Адже це був шлях національного нищення українського народу та нівечення національної гідності українця. 102Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації Були й визначні українці (а не малороси), які поборювали малоросійство, хохлацтво, мужньо боролися проти русифікації, за українство, зокрема Іван Кот- ляревський, Іван Нечуй-Левицький, Пантелеймон Куліш, Леся Українка, Тарас Шевченко та багато інших українських діячів. Про них багато добрих і теплих слів сказав Іван Франко. У цьому контексті він звернув увагу на “двох геніаль- них українців” – М. Гоголя і Т. Шевченка, кожен із яких мав свій шлях творчий та життєвий, свою історію, свою долю. “Як безмірно корисніші були обставини, – писав І.Франко, – серед яких писав М. Гоголь у порівнянню до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невольницьке життя Т. Шевченка. А в їх духовній діяль- ності що бачимо? У М. Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах завороту голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Т. Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на висоти, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як “Марія”. Які були причини такого кінця Гоголевої карієри, різно пояснювали, та все таки серед тих причин важне місце займає відчуження геніального українця від рідної мови, та його болюча внутрішня трагедія…” [1. с. 233]. Т. Шевченко рвався на Україну, щоб служити українському народові, захищати його мову й культуру, тоді як М. Гоголь рвався до Петербургу, шукаючи там для себе успіху, кар’єри, слави. Такими були долі двох великих та геніяльних українців, долі, одна з яких органічно пов’язувалася з визвольними змаганнями українського народу, а інша віддала себе добровільно служінню великоруської культури, знайшовши там свій сумний кінець. А скільки було таких Наумовичів, Гоголів, а далі Желябових, Кибальчичів та подібних їм українців, що приносили себе в жертву в ім’я “всемирных идей” і “славянских начал”, “всероссийских идеалов”, “всероссийской революции” і т.д. “Серце стискається з болю і досади, – зазначав І. Франко. – Адже ж як би ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими були пройняті, і як би повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народа, як би поклали свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять в ряді наших найліпших борців і – справа вольної, автономної України стала би нині і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення і може зовсім ін- шим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!” [5, с. 406-407]. А то і рідну мову як найбільший національний скарб, і свій талант, і свої сили та своє життя проміняли на ніщо… “Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено і з яким результатом?” [5, с. 406]. Зрозуміло, політика московських царів на Україні полягала в тому, щоб Украї- ну перетворити в “исконно русскую землю”, українських народ – в “южнорусское плем’я”, використовуючи передусім як засіб ліквідацію української мови і грубе нав’язування російської. Московські великодержавники добре розуміли, що без національної мови немає народу, нації. Русифікатори забороняли не лише українську мову, а й поняття “Україна” та “українець”, замінюючи їх назвою “Ма- лоросія” та “малорос”, намагаючись витворити своєрідну біомасу, з якої прагнули виліпити не українця, безбатченка: так мали зникнути українці і Україна. Багато зла та національно-політичної руїни на Україні заподіяли московські русифікатори, але ще більше зла заподіяли їх московсько-більшовицькі спад- 103№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації коємці. Мільйони українців зморили голодом, здійснюючи нечуваний в історії людства геноцид, сотні тисяч селян вивезли в Сибір, систематично нищили українську інтелігенцію, заповнювали свідомими українцями тюрми, сибірські табори, заселяючи українські землі чужими поселенцями. Українська мова, яку не вдалося знищити, офіційно дозволялася, але першість була за росій- ською. Існування української мови супроводжувалося декількома змінами та доповненнями правопису з наближенням до російської, тобто відкритою руси- фікацією. Над Україною постійно зависав меч Дамокла – химера “українського буржуазного махрового націоналізму” та незмінного “ворога народу”. До цього слід додати шовіністичну фантасмагорію формування т. зв. нової історичної спільності – “советского народа”, що мало здійснюватися на ґрунті російського народу, його мови та культури, а тим самим інші мови, в тому числі українська, повинні зникнути як неперспективні. Не кажучи вже, що пролетарський (а згодом соціалістичний) інтернаціоналізм вже із самого початку прирік українську (як і усі інші мови), на зникнення: мала залишитися лише російська. Дуже страшно і небезпечно виступили на поверхні суспільно-політичного та національно-духовного життя української держави – України – сучасні мос- ковські спадкоємці, що є продовжувачами русифікаторських планів російських імперіалістів, бо для України московська імперія й надалі залишається “вог- нищем зла”. Сучасні валуєви вперто й нахабно нав’язують абсолютно проти- природну та штучно підтримувану українофобами в Україні російські мову як офіційну, мотивуючи тим, що є певна кількість “русскоязычного населения”, яке “дуже” хоче, щоб “руський язик” cтав по суті державною мовою в Україні. Вони замовчують те, що ці “русскоязычные” – це не лише росіяни, які не знають і не бажають знати українську мову, а тим паче нею говорити, але й українці, які в силу певних умов призабули свою рідну українську мову. Сучасні русифікатори, мабуть, не хочуть розуміти елементарної речі, що російська мова є державною в Росії, а в Україні державною мовою є українська, яка представляє понад вісімдесят відсотків українців. Інші – національні меншини – мають свої мови, яких в Україні ніхто не забороняє! Але знати державну українську мову вони зобов’язані. Як це роблять мільйони українців чи інших народностей в Росії, вивчаючи там державну російську мову, а при тому не вимагаючи утвердження своєї рідної мови як ще однієї державної! Звичайно, ця проблема видається дуже надуманою. Її взагалі не повинно бути! Просто сучасні московські п’ятиколонники та ландскнехти прагнуть штучно викликати навколо т. зв. “мовного питання” всередині українського суспільства неспокій, ворохобство, розпалювання національної ворожнечі аж до поділу України і т.д., що дуже на руку теперішнім московським можновладцям у їх планах прибирання України до імперських рук. Валуєвщина заполонила Вер- ховну раду, де нормою стало вживання російської мови, а народного депутата, що виступає українською мовою, треба шукати зі свічкою в білий день. У ка- бінетах та коридорах уряду України звучить переважно “общепонятный язык”. Все починається з голови, а вся інша братія наслідує “кращі” зразки за своїм хохлацьким звичаєм. Вже дійшло до того, що до рівня національної політики піднято українофобію, яка нівечить не лише українську мову, а й національну гідність та історичну пам’ять, насаджує комплекс меншовартості й принижен- 104Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації ня духовної творчості українців і т.д. Холуйство сучасних ландскнехтів перед московськими великодержавниками доходить до того, що вони беруться на догоду їм переписувати історію України: повертається сталінщина і московське великодержавництво під егідою двоголового орла. Отож триста п’ятдесят років московської неволі дають про себе знати і в сучасній Україні: не зникли хохли та малороси, витворилися манкурти та ландскнехти, з’явилися нові безбатчен- ки та пятиколонники, відродилися галицькі хруні з часів Австро-Угорщини та польської окупації. Усі ці категорії служак та перевертнів, готових так чи інакше йти на зраду і запроданство за рабські винагороди, завжди були в тих чи інших умовах історії різних народів, але в історії українського народу протягом сотень років їх завжди було багато, принижених та духовно надломлених, зведених до рівня яничарів та морально-політичної грязі, погордженої їх же господарями та використовуваної для тримання у своїх руках поневоленої України. Про цих здеґрадованих синів Т. Шевченко писав: Доборолась Україна до самого краю, Гірше ляха свої діти її розпинають. Ці національні та політичні “парадокси” в українській історії мають і сьогодні дуже своєрідні прикриття свого роду ідеологією малоросійства. Здавалось би, що за історичною тенденцією в умовах українського державотворення мала б торжествувати українська національна ідея, про яку справді говорять деякі українські патріоти, але вище згадана маса “парадоксів” залишається глухою, сліпою, німою. Не буде перебільшенням сказати, що малоросійство доволі силь- но вкоренилося в життя українського суспільства, стало своєрідною звичкою, що протягом століть завдає великої шкоди та національно-політичної руїни. І це пояснюється тим, що малоросійство в Україні охоплювало не малоосвічені верстви українського суспільства (хоч і до них пускали щупальця), а вищі, керівні, інтеліґентні верстви, які мали вплив на культуру, політику, національний розви- ток. “У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтеліґентною, але – й передусім – інтелігентною, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації” [6, с. 9]. Зважаючи не тільки на минуле, а ще більше на сучасний стан України, “проблема українського малоросійства є однією з най- важливіших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою Державності” [6, с. 9]. І це було відчутним у минулому, це відчутне і у нашому суспільстві. Перші прояви малоросійства помітні “вже в нашім Середнєвіччі”, а далі “яскравіють в добах Литовській та Козацькій”, а вже “за гетьманування Ви- говського і в наступній Руїні – молоросійство українське стає вже чинником політичним і виходить на арену історії” [6, с. 11]. Переяслав 1654 р. не тільки не був успішним для Ураїни, а скоріше “чисто чуттєвою й психологічною вадою”, а відтак “об’єктивно дає пізніш очевидний параліч національно-державній волі, а далі – аґентуру й п’яту колону Москві” [6, с. 11]. Боротьба та роздори між Брю- ховецьким та Тетерею – прояв малоросійства за Руїни. А тут ще з’являється одіозна фіґура полтавського полковника Мартина Пушкаря, яка “встає зловісним символом малоросійства по-Хмельниччини, символом знівечення перемоги під Конотопом, символом, що веде хід нашої історії до полтавської катастрофи, бо Кочубеївщина то був плід довгих десятиліть” [6. с. 11-12]. 105№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації То що ж, насамперед у своїй суті, означає малоросійство? У своїй суті малоросійство означає капітуляцію: “малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція” і то “капітуляція ще перед боєм” [6, с. 13]. Діячі Центральної ради малоросами не були, були “свідомими українцями” або “переконаними українцями”. Але не можна “політику Центральної ради пояснити інакше, як підступністю в ній політичного малоросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак найе- лементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі – були наявні” [6, с. 13]. Малоросійство історично руйнувало “інстинктивний розум” або як його на- зивали природним, мужицьким, що був “тісно зв’язвний з волею і характером”. “Історичне малоросійство – або той розум редукувало до розмірів “мужицької арифметики”, або його наркотизувало різними мітами (спільна віра, спільний цар, спільний соціалізм чи брак географічних кордів), або – просто вижирало, як мікроб вижирає живу тканину організму” [6, с. 15]. Малоросійство нищить історичну пам’ять народу. “Це також затьмарення, послаблення і – з часом – заник історичної пам’яти. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, розпоряджаючи зцентрованим шкільництвом, таку велику вагу налаяли й надають науці Історії, яка в сполученні з відповідно підібраною літературою (а т.зв. російська література є першорядний чинник деформації, про що попереджав, але безуспішно, ще Володимир Антонович) – забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи” [6. с. 15-16]. І в часи царизму, і тим більше московсько-більшовицької влади історія і, особливо, “історія малоросійська” була під пильним контролем володарів Мос- ковської імперії. “Придивімось, що робиться в сучасній совєтській історіографії! Яку до дрібниць продуману програму здеформованої і зденатурованої Історії там розроблено! Бо то – найважливіший відділ малоросійства” [6. с. 16]. Все так робилося і писалося, щоб не було історії України, а тільки частини історії “единой и неделимой”. Малоросійство органічно включало в себе “комплекс меншовартості” ук- раїнського народу: “ніколи не мали держави”, “темне селянство”, “глупий хохол” і т.д.; насмішкувате ставлення до “національних вартостей і святощів”. “Це – систематичне висміювання, анекдотизування й глузування зі звичаїв, обичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю, ре- алізації якого ставляться систематичні, планові й терором підперті перешкоди” [6, с. 16]. Якщо такий метод не давав результату, то тоді запускалася вульга- ризація і примітивізація, а навіть адаптація до московської культури. “Коли ж в області науки чи мистецтва постає твір українського національного духу вартости без дискусійної і само переконливої, тоді приходить просто реквізиція чи “соція- лізація” і твір проголошується “нашим” (“русским” чи – тепер “совєтським”)” [6, с. 16-17]. Так протягом всієї історії московського підданства проходив процес “реквізиції” і “соціалізації” українських учених, письменників, поетів, художників, артистів і т.д.: з українських вони ставали “малоросійськими” і “руськими”, і в той час українська мова і культура принижувалася і занепадала. Малоросійство для царської Московії, для московсько-більшовицького утворення і для сучасних обивателів Московської імперії було і залишається 106Соціогуманітарні проблеми людини № 5, 2010 Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації дуже добрим всеохоплюючим розкладовим чинником в самій Україні, але для України було і є великим злом та нещастям, бо на цій основі відбувається руй- нація державно-політичного, суспільного, національного й духовно-релігійного життя українського народу і дестабілізація суспільних відносин, створюються умови для, в тій чи іншій формі, анексії України в лоно “единой и неделимой”, тим більше, що вже деякі представники малоросійства в пориві вислуговува- тися перед північним сусідом висунули “ідею” союзу Росії, Білорусії ті України. Поки що це виглядає кволо та примітивно, але небезпечно для українського державотворення. По суті робляться зусилля створити стан протистояння різ- них сил, сіяти незадоволення, штучно створювати протистояння між Сходом і Заходом тощо. Українофобія, що виявляється в приниженні української мови та намаганні її взагалі усунути з життя українського народу шляхом штучного та безпідставного нав’язування російської як державної мови в українській самостійній державі, перекрученні та фальшуванні історії України, як і її переписування на догоду мос- ковським фальсифікаторам та їх імперським цілям, затиранні історичної пам’яті українського народу, у вірнопідданстві та запопадливій услужливості перед мос- ковськими володарями в реалізації їх імперських цілей тощо, – такою є сучасна українофобія, що розгортається в парі з оживленням малоросійства. Таким діям і проявам антиукраїнства не тільки треба протиставляти непримиренну критику, але й, насамперед, як ідеологічний фундамент – українську національну ідею, яку принижують і затирають українофоби. І та небезпечна ситуація, що склалася для існування української мови в умовах української суверенної самостійної Держави, в якій українську мову відкрито чи приховано відсувають на задвірки, як щось непотрібне і зайве, викликає велике занепокоєння. А все це роблять всякого роду зайди і домашні малоросійські безбатченки та українофоби. І про це треба відкрито заявити й рішуче виступити на захист української мови, яка має тисячолітнє існування, про що свідчить Cанскрит, і це не треба сором’язливо замовчувати чи приховувати на втіху тим, хто так зневажає цю мову. Увесь цивілізований світ визнає, що нація без національної мови існува- ти не може, а тому нація, яка хоче себе зберегти і перед світом виступити як повновартісний та самодостатній організм, повинна не лише захищати свою мову, але й розвивати її, плекати, відстоювати. І якщо “русский язик” як факт реально існує, то це аж ніяк не означає, що на нього ми повинні міняти природну українську мову з її тисячолітнім існуванням, носієм якої є український народ, що пережив поневірок, нищення і ґеноцид. Пам’ятаймо, що українська мова – природне явище духовної сутності українського народу. Література 1. Франко І. Двоязичність і дволичність. Львів: ЛВН, 1905. Т. ХХХ. Кн. VІ. C. 231– 244. 2. Огієнко І. Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври, 1921. 3. Лизанчук В. Навічно кайдани кували. Львів, 1995. 4. Полное собрание постановлений и распоряжений по Ведомству Православного исповедания Российской Империи. СПб., 1890. Т. 7. 107№ 5, 2010 Соціогуманітарні проблеми людини Філософсько-культурологічні проблеми мови і комунікації 5. Франко І. З кінцем року // Житє і слово. Львів, 1896. Кн. 5. C. 401–407. 6. Маланюк О. Малоросійство. Нью-Йорк: Видання “Вісник” ООУСУ, 1959. 7. Франко І. Щирість тону і щирість переконання. Львів: ЛНВ, 1905. Т. ХХХ. Кн. V. С. 101–112. 8. Франко І. Реалісти чи кар’єристи // Житє і слово. Львів, 1896. Кн. ІІ. C. 73–93. 9. Франко І. “Ідеї”, “ідеали” галицької москвофільської молодежі // Зібр. тв. у 50 т. К., 1986. Т. 45. C. 410–422. 10. Франко І. Зміна систем // Житє і слово. Львів, 1896. Кн. ІІІ. С. 157–167. 11. Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуєва <http://www.ukrhistory.narod. ru/texts/ miller/htm>. A LANGUAGE AND A NATION Andriу Pashuk Ivan Franko National University of Lviv Universytetska str, 1, Lviv, 79000, Ukraine, e-mail: dfi los@franko.lviv.ua An essential question of fate of the Ukrainian language in the history of the Ukrainian people is found out in the article. At the same time a question of protection of the Ukrainian language is pulled out both in the previous centuries and in the conditions of modern Ukraine. Keywords: language, nation, word, consciousness, national consciousness, people, culture. Стаття надійшла до редколегії 20.05.2010 Прийнята до друку 16.06.2010

Мова і нація

Institution

Ähnliche Einträge