Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів

Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2009
Автор: Лупандін, О.І.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2009
Назва видання:Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28211
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів / О.І. Лупандін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 183-208. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-28211
record_format dspace
spelling irk-123456789-282112011-11-04T12:10:55Z Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів Лупандін, О.І. 2009 Article Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів / О.І. Лупандін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 183-208. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. XXXX-0081 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28211 uk Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Лупандін, О.І.
spellingShingle Лупандін, О.І.
Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів
Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
author_facet Лупандін, О.І.
author_sort Лупандін, О.І.
title Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів
title_short Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів
title_full Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів
title_fullStr Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів
title_full_unstemmed Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів
title_sort питання кордонів української держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2009
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28211
citation_txt Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті українсько-російських мирних переговорів / О.І. Лупандін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 183-208. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
work_keys_str_mv AT lupandínoí pitannâkordonívukraínsʹkoíderžavi1918rvkontekstíukraínsʹkorosíjsʹkihmirnihperegovorív
first_indexed 2025-07-03T08:13:13Z
last_indexed 2025-07-03T08:13:13Z
_version_ 1836612734367563776
fulltext О. І. Лупандін ПИТАННЯ КОРДОНІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918 р. В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ МИРНИХ ПЕРЕГОВОРІВ Формування державних кордонів України має давню історію, що тісно пов’язана, з одного боку, з територією ет- нічного розселення українців, а з іншого — виникненням і становленням української державності. З особливою актуальністю ця проблема постала за доби національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., що, в свою чергу, переконливо свідчило про прагнення українського народу до національної консолідації і створення власної державності. Логічним наслідком державотворчих проце- сів того періоду було виникнення Української Народної Республіки, а згодом Української Держави, що знаходило об’єктивну реальність утвердження молодої української держави в межах території історичного розселення україн- ців. Визнання України іншими країнами світу як суб’єкту міжнародного права створювало сприятливі умови для ви- рішення великого кола проблем державного будівництва. Першим кроком у встановленні міждержавних контактів стала участь представників Центральної Ради в мирних переговорах у Бресті-Литовському нарівні з державами Четверного союзу та радянською Росією. Переговори закінчилися для молодої української демократії значним успіхом. Мирний договір УНР з країнами Четверного союзу, укладений 9 лютого 1918 р., відкривав нові перс- пективи зміцнення її міжнародних позицій. І хоч на той момент договір не міг змінити військову і політичну ситу - ацію на краще, він став реальним кроком у ствердженні української незалежності, особливо у територіальному питанні1. Згідно угоди кордони України мали проходити з Австро-Угорщиною по старому кордону Російської імпе- рії. З нововідродженою Польщею — по лінії Тарноград — Білгорай — Шебрешин — Красностав — Пугачів — Радин — Межиріччя — Мельник — Високо-Литовськ — Кам’янець- Литовський — Пружани — Вигонівське озеро. Ця лінія в цілому відповідала західним етнографічним межам розсе- лення українців. Для її практичного втілення в угоді пере- дбачалося створення спеціальної мішаної комісії2. Мирні угоди, досягнуті в Бресті, зокрема справили ви- рішальний вплив на характер стосунків України з РСФРР. Згідно з VI статтею Брестського мирного договору, укла- деного державами Четверного союзу з РСФРР 3 березня 1918 р., остання зобов’язувалась підтвердити право україн- ського народу на самовизначення і законність влади Цен- тральної Ради на території України, визнати мирний договір УНР з державами австро-німецького блоку, укла- сти з нею мир, негайно вивести з території УНР форму- вання червоної гвардії тощо. Таким чином, Брестські угоди зафіксували необхідність укладення українсько-російського мирного договору на міжнародно-правовому рівні, що в свою чергу мало б ви- рішити низку проблем, зокрема територіальних. Мирні переговори між двома державами розпочались 23 травня і тривали до середини жовтня 1918 р. Першим питанням порядку денного були умови пере- мир’я, які включали питання відходу радянських військ за демаркаційну лінію, повернення Україні залізничного ру- хомого складу, вивезеного до Росії під час відступу радян- ських військ з території України в березні — квітні 1918 р., вільного переїзду українських громадян з Росії в Україну тощо. 184 О. І. Лупандін Найгостріші суперечки виникли з приводу визначення демаркаційної лінії. Російська сторона категорично відхи- ляла вимогу української делегації щодо перенесення де- маркаційної лінії на північ від фактичного розташування військ. Незважаючи на певні суперечки при обговоренні ряду важливих і принципових питань укладення прелімінарного мирного договору, 12 червня були підписані умови пере- мир’я, які передбачали припинення бойових операції на всьому фронті на весь період ведення мирних переговорів. Договір визначав також умови повернення громадян обох держав у свою країну, відновлення залізничного сполу- чення і повернення рухомого залізничного складу, перегна- ного у Росію, відновлення поштово-телеграфного зв’язку, встановлення тимчасового товарообміну тощо. В обох дер- жавах мали відкритися консульські представництва. Згідно з умовами договору, український уряд 22 червня прийняв рішення заснувати генеральні консульства Україн- ської Держави в Москві та Петрограді, а також 30 кон- сульських агентств — у Курську, Тулі, Воронежі, Пензі, Рибінську, Казані, Саратові, Самарі, Царицині, Архангель- ську, Томську, Омську, Тобольську, Владивостоці, Харбіні та інших містах Росії. В свою чергу в Україні були відкриті російські представництва: генеральні консульства — у Києві, Одесі та консульські агентства — у Кам’янці- Подільському, Чернігові, Житомирі і Полтаві. Після укладення умов перемир’я 12 червня мирна кон- ференція продовжила свою роботу по виробленню умов миру, які б забезпечували припинення війни, встановлення державних кордонів між Україною й Росією, врегулювання питань підданства, публічних, майнових прав, поділу майна та ліквідації рахунків, налагодження економічних і фінансових стосунків, поштового і телеграфного зв’язку. 185Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів Особливо тісно укладення мирного договору було пов’язане з встановленням державних кордонів. До вирі- шення цього питання розділяючою межею між двома дер- жавами була демаркаційна лінія, визначена в травні 1918 р. в Курську між українсько-німецькою і російською військо- вими делегаціями на окремих напрямках фронту: Кур- ському, Брянському і фактично була намічена на Воро- незькому і Донському фронтах. Вона проходила через Сураж — Унечу — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глу хів — Рильськ — Колонтаївку — Суджу — Беленіхіно — Куп’янськ. Але українська сторона не вважала цю лінію своїм кордоном3. Демаркаційна лінія становила собою ней- тральну зону шириною 10–40 км., обмежену лінією розта- шування української і російської сторін. Заборонялися вступ до цієї зони і перехід через неї військових частин, патрулів, реквізиція на ній продовольчих запасів тощо. Пи- тання визначення демаркаційної лінії неодноразово пору- шувалося на переговорах (ним займалась спеціальна змішана військова комісія). Однак до остаточного його ви- рішення мирна конференція не дійшла, оскільки проблема була тісно пов’язана зі справою встановлення державних кордонів. Дискусії з цього приводу набули гострого характеру. Так, на засіданні політичної комісії 15 червня глава росій- ської делегації Х. Раковський не погодився з пропозицією глави української політичної комісії О. Шульгина кон- кретно зазначити кордони і запропонував українським представникам зробити це першими, наголосивши, що «самовизначається Україна, а не Росія»4. Найбільш складною в цей період була проблема східних кордонів. В порівнянні з добою Центральної Ради Україн- ська Держава намагалась поширити свою владу на ряд територій на сході. Українська влада розповсюджувалась 186 О. І. Лупандін на Путивльський, Суджанський, Гайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Кур ської губернії і Валуйський повіт Воронезької губернії5. В основу своєї позиції під час обговорення питання про встановлення державних кордонів українська делегація поклала етнографічний принцип, додавши до нього ще і політичні, географічні та економічні аспекти. Однак глава російської делегації Х. Раковський вважав, що така позиція ігнорує принцип самовизначення, і зажадав, щоб питання про встановлення державних кордонів вирішувалось згідно з волею населення. Наполягаючи на проведенні з цією метою опитування населення, російська делегація навела ряд постанов сільських громад з прикордонних місцевос- тей, в яких населення висловлювало невдоволення політи- кою гетьманського уряду, заявляючи про своє бажання приєднатися до Росії. Не відкидаючи повністю принципу вільного опитування населення, українська сторона вважала недоцільним про- ведення плебісцитів і наголошувала на неможливості ви- рішення такого важливого питання, виходячи з побажань груп населення окремих місцевостей, а не з інтересів усієї країни. Глава української делегації С. Шелухин висловлю- вав думку про недоцільність проведення плебісцитів, вва- жаючи, що «не про все можна питати думку народу, перебуваю чого у темноті»6. Він вважав, що питання виз- начення державних кордонів треба розглядати з точки зору інтересу всієї країни, «а не з точки зору голосування даної плями, даної місцевості»7. Обґрунтовуючи принципи виз- начення державної належності окремих територій, україн- ська делегація вважала одним з найважливіших принципів їх економічну цілісність з Української Державою, зумов- лену історичними зв’язками і традиціями. Така позиція була тим більш правильною, бо з прикордонних повітів 187Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів (Стародубського, Мглинського, Суразького, Глухівського та ін.) надходили відомості про ведення більшовиками агіта ції з метою змушення населення голосувати за відо- кремлення від України і приєднання до РСФРР. На це, зокрема, звертав увагу чернігівський губерніальний старо- ста, який повідомляв, що «за демаркаційною лінією продо- вжується стягування більшовицьких сил… Більшовиками ведеть ся антиурядова агітація, яка закликає до збройного по- встання проти державної влади та воз’єднання з Великоро- сією»8. В іншому повідомленні з Чернігова, яке надійшло на ім’я глави української мирної делегації, підкреслювалось, що «у Мглинському повіті, зайнятому більшовиками, надіс- лано совітською владою 40 агітаторів з метою розпропаган- дувати населення проти Української влади. Потім прибула комісія з Москви, котра проводить анкету серед людності, хто бажає злуки з Московщиною, а хто з Україною. Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства… Населення прагне злуки з Україною. Підписи за злуку з Московщиною вимагаються погрозою роз- стрілу»9. До в’язниці в Мглині посадили 150 українців за те, що вони заявили про своє бажання належати до України10. Цілком ясно, що за таких умов рішення та постанови громад у прикордонній смузі про приєднання до РСФРР навряд чи могли вважатися правочинними. Після довгих дебатів обидві делегації дійшли компро- місного вирішення питання щодо державних кордонів і прийняли спільну постанову, в якій висловлювали свою прихильність до твердих демократичних принципів, на яких повинен ґрунтуватися мир. Вони також погодилися відкинути при визначенні кордонів будь-який тиск з метою загарбання й насильства. Обидві делегації заявили, «що бу- дуть при визначенні кордонів рахуватися в однаковій мірі з політичними й іншими інтересами народів у їх цілості та, 188 О. І. Лупандін основуючись на етнографічнім принципі, виходячи з нього, годяться визначити межу мировим договором… обидві сторони годяться ужити зорганізованого і вільного перепиту людності для встановлення остаточних кордо- нів… Перепит повинен робитися під доглядом спільних московсько-українських комісій після ратифікації договору та при умові звільнення спірних місцевостей від війська як з одного боку, так і з другого боку»11. Однак лінія кордону, запропонована українською деле- гацією, не влаштовувала російську сторону. Вона прохо- дила в такому напрямку: від Вигонівського озера прямою лінією на Жлобин, в межах Мінської губернії — по р. Шарі, далі — на Любашево — Круговичі — Чепелі — Погост — Уріччя — Пасіки — Луцьк — Борову — Новий Степ; у межах Могилівської губернії — вище від Жлобина, далі — на Радин — Шепетовичі, потім по р. Сож до р. Бесіди, далі — на Святське; звідси по адміністративній межі Чернігів ської губернії до Красного рогу, далі — на Семець — Трубчевськ; у межах Орловської губернії — по р. Нерусь та р. Сева, до р. Тари на Олешковичі; далі в межах Курської губернії — на схід на Амон, Софронівну, по р. Свапа й р. Сейм на Лук’я - нівку — Старий Оскол — Петропавловське (Обухівка); в межах Воронезької губернії — на Шаталівку — Ріпівку — Колбино до р. Дон поверх Коротояку, далі — Доном на Ліски — Масловку — Шестаково — Нижній Кисляй — Коз- лову — Бутурліновку — Василівку (Водяне) — Банну і до східної межі Воронезької губернії. Звідси на південь мала йти межа з Всевеликим Військом Донським12. Великі суперечки виникли з приводу північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Кур- ської та Воронезької губерній, а також Донецького басейну. Зі свого боку, російська делегація запропонувала іншу лінію межі, що відрізала до Росії 5 повітів Волині. Після 189Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів довгих дебатів вона знову запропонувала нову межу, яка проходила так, Чернігів опинявся від неї в 40-50 верстах, Харків — у 24. Згідно з варіантом, висунутим російською делегацією, до Росії від України мали відійти 4 повіти Чернігівщини, а також українські частини Курщини, Воро - нежчини, Харківщини та Катеринославщини. Ця лінія кор- дону, відступала на захід від української етнографічної межі на 125–200 верст, і в межах тільки Донецького басейну охоплювала територію понад 20 тис. кв. верст з українським населенням. Глава української делегації С. Шелухин відзначав, що в проектуванні державних кордонів у межах Донецького ба- сейну українська сторона керувалась економічними потре- бами не лише України, а й Росії. Проведення кордону за українським проектом не руйнувало тісного зв’язку мета- лургійних підприємств України і залишало Росії регіони, які забезпечували 15% видобутку в басейні вугілля і 30% антрациту, що, на думку української делегації, становило для неї необхідну кількість. Проведення ж кордону за ро- сійським проектом забирало від України майже все паливо, залишаючи лише 25% видобутку вугілля, тоді як для по- треб України необхідно було 75%. Для України, яка не мала інших власних ресурсів па- лива, це загрожувало економічним крахом. Словами С. Ше- лухина, «все на Вкраїні, що живе угляним топливом, мусило б зруйнуватися, загинути або закабалитися Росії»13. Ознайомившись з російським проектом кордонів, україн- ська делегація дійшла висновку, що з точки зору політич- ного, стратегічного й економічного значення кордони, запропоновані російської стороною, були безгрунтовними і безпринципними. Єдиним чим можна було їх виправдати, то це лише метою задоволення великодержавницьких пре- тензій радянської Росії та її більшовицького уряду і зруй- 190 О. І. Лупандін нування територіальної цілісності Української Держави, іс- нування якої за умови таких кордонів взагалі стало б не- можливим. Виступаючи на засідання політичної комісії 17 червня , голова української політичної комісії О. Шульгин від імені української сторони відзначив, що «з точки зору політичної, як і з точок зору етнографічної, стратегічної й економічної ці кордони є цілком безгрунтовними і безпри- нципними…, що повністю суперечить і не відповідає нашим бажанням і сподіванням»14. Висловлюючись з приводу російського проекту визна- чення кордонів на засіданні політичної комісії 10 липня, С. Шелухин влучно зауважив російським представникам, що «у вас апетит великий, зовсім не соціалістичний»15. Російська сторона намагалася претендувати й на такі ет- нографічні українські місцевості. Як частину Харківщини і Катеринославщини, не кажучи про північні та східні від них території. Представники російської делегації висловлювали неза- доволення українським проектом кордонів, зазначаючи, що він у багатьох пунктах (як в економічному, так і в страте- гічному значенні) є, мовляв, наступальним, експансивним щодо Росії16. Претензії російської делегації стосувалися, зокрема, бажання української сторони утримати під своєю юрисдикцією залізниці Мінськ — Гомель, Москва — Курськ — Харків, Мінськ — Катеринослав, Москва — Во- ронеж — Ростов, які були необхідні Україні з економічного погляду. Російська сторона вважала, що ці залізниці, не маючи економічного значення для розвитку України, ста- новили лише воєнно-стратегічний інтерес і могли б вико- ристовуватись Україною проти Росії. На думку російської сторони, перехід цих залізниць, з’єднаних з російськими центральними губерніями, до України, ізолював би Москву від півдня, а головне — від Кавказу. 191Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів Спростовуючи заяви російських представників про «українську експансію», глава політичної комісії україн- ської делегації О. Шульгин зазначив, що «по чисто еконо- мічних, по чисто природних умовах Україна не має експансії на північ, тому що інтереси її на північ не тягнуть, інтереси її можуть вести тільки до того, щоб захистити себе», наголосивши далі, «що почасти в силу економічних причин, почасти в силу історичної звички володарювати над простором від Північного океану до Чорного моря, таке прагнення могло зберегтися з боку Російської держави, бо це стара традиція, яка, напевно, буде знов пробуджуватись і вона виявляється навіть зараз у більшовицької Росії»17. Позиція українського уряду в питанні про кордони диктувалася не лише бажанням утримати під своєю юрис- дикцією якнайбільше місцевостей з етнографічного, полі- тич ного, економічного та географічного поглядів, тісно пов’язаних з Україною, а й небажанням віддати їх під владу більшовиків. Українська делегація, твердо захищаючи інтереси своєї держави, відстоювала майже кожне українське село в при- кордонній смузі. Не виявляючи такої поступливості, яку гетьманський уряд робив у стосунках з Все великим Вій- ськом Донським. Так, наприклад. Згідно з договором від 8 серпня 1918 р. та окремою угодою 18 вересня між Україн- ською державою і Всевеликим Військом Донським частина Таганрозької округи, що належала Україні, переходила під юрисдикцію Всевеликого Війська Донського. У питанні встановлення державних кордонів з РСФРР українська делегація керувалась урядовими директивами, зокрема рішенням Ради Міністрів Української Держави, яке зобов’язувало главу делегації С. Шелухина твердо на- полягати на наміченій лінії кордону, а в необхідному ви- падку зробити відповідну заяву в ультимативній формі18. 192 О. І. Лупандін Однією з найважливіших проблем, що постали в ході українсько-російських переговорів. Було визначення кор- донів з державними утвореннями, які виникли після роз- паду Російської імперії і безпосередньо межували з Україною. З ким повинна була вступати в стосунки Україн- ська Держава у вирішенні цього питання: з радянською Росією чи з новоутвореними державами? Налагодження відносин з країнами, що постали на територіях, які відокремились від Росії, було важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду Україн- ської Держави. Визнання Україною державних утворень суб’єктами міжнародного права було вдалим тактичним ходом української дипломатії. По-перше, встановлення між новоутвореними державами принципово нових стосунків міждержавного рівня зафіксовувало факт розпаду єдиної Російської імперії на окремі регіони, що прагнули само- визначення. По-друге, це мало ствердити становище Української Держави, яка сама виникла внаслідок цих про- цесів і певною мірою обмежувало можливості реалізації великодержавницьких намагань РСФРР щодо відновлення «єдиної і неділимої» під зверхністю більшовиків. Здійснюючи власний зовнішньополітичний курс, Укра - їнська Держава ставала природним союзником для інших новостворених держав. З більшістю з них були встановлені прямі стосунки, інтенсивність яких визначалась наявністю невирішених проблем, головним чином територіальних. В діях української дипломатії в цьому напрямку прогляда- лись загальні закономірності, які базувались на принципах добросусідства, забезпечення суверенітету, територіальної цілісності Української Держави тощо. Однак, зважаючи на складну внутрішню і зовнішньополітичну ситуацію, пов’язану з присутністю німецьких окупаційних військ на території України, а також політичною нестабільністю в 193Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів деяких регіонах, з якими зав’язувались стосунки, від української сторони вимагалось застосування більш гнуч- кої тактики. Для розуміння позиції української сторони стосовно цієї проблеми характерним є документ «Про кордони Україн- ської Держави під взглядом політичним», підготовлений Д. Донцовим, який брав участь в українсько-російських пе- реговорах як експерт української політичної комісії. Цей документ охоплював велике коло питань, що виникали в ході обговорення державних кордонів, і був покладений в основу позиції української мирної делегації. Громадянська війна, політичні процеси у сусідніх з Україною регіонах — Білорусії, Дону, Кубані, Криму, які прагнули стати на шлях самовизначення і відокремлення від Росії, поставили на порядок денний питання: кого пред- ставляла російська делегація — колишню Росію без тери- торій. Які відпали від неї за Брестським миром, чи власне Росію без державних утворень, що виникли на її території, але не зазначались у брестських угодах? Щодо відносин з Білорусією, то в інтересах Української Держави було бажано мати справу з цілком незалежною білоруською державою. В дійсності Білоруська Народна Республіка, проголошена в березні 1918 р. не була визнана німцями, війська якої на той час перебували на частині її території. В квітні, потім в червні 1918 р. в Києві прохо- дили переговори з білоруськими урядовим делегаціями. Однак, внаслідок розбіжностей поглядів щодо територі- ального розмежування, а також непевного становища білоруської влади (відсутність офіційно визнаного уряду і чітко визначеної форми білоруської держави) обидві сто- рони не дійшли до порозуміння. Питання про кордони білоруська сторона ставила вельми принципово, зазначаючи важливе значення для неї областей, які відійшли до 194 О. І. Лупандін України за Брестським миром. Як зазначав Д. Дорошенко, який на той час перебував на посту міністра закордонних справ Української Держави, що «при такому стані речей український уряд не міг робити ніяких уступок ані обіця- нок про можливі уступки. Життєвий інтерес Української Держави наказував тримати в своїх руках лінію Прип’яті і Гомеля»19. До того ж трудність визначення кордонів з РСФРР полягала насамперед в помилках попереднього україн- ського уряду за часів Центральної Ради, III Універсал якої, зокрема не включав Крим до складу України. Це супере- чило позиції гетьманського уряду, який виходив з прина- лежності Криму до Української Держави. Ці проблеми стали каменем спотикання на українсько- російських переговорах. Радянська Росія ніяк не бажала погодитись з фактом відокремлення від неї Дону, Кубані, Криму, які прагнули стати на шлях державного само - визначення, і вважала їх за тимчасові антирадянські, «кон- трреволюційні» формування. Українська сторона трималася зовсім іншої думки. Вона, зокрема, вважала, що оскільки Білорусія, Дон, Кубань стали на шлях державного самовизначення і відо- кремлення від радянської Росії, то і встановлення дер- жавних кордонів між ними мало вирішуватись їхніми урядами без будь-якого диктату РСФРР. На думку Д. Дон- цова, Українська Держава повинна була вести мирні пе- реговори з РСФРР, виходячи з факту розпаду Росії на окремі самостійні території. Враховуючи непевність по- літичної ситуації в цих регіонах, українська делегація повинна була провадити гнучкішу політику. Так, напри- клад, Д. Донцов зазначав, що у Всевеликому Війську Дон- ському слід вбачати союзника, що, як він писав, могло б стати «найпершим і найважливішим завданням нашої 195Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів східної політики. За ціну цього приятельства могла б Україна зрезигнувати з українських національних окраїн Донщини. Анексія Донщини з Кубанню була б шкідлива і неможлива до проведення»20. На думку Д. Донцова, політика Української Держави щодо Кримського півострова, який був однаково важливим у стратегічному відношенні і для Росії і для України, мала бути іншою. Визначення права Криму на самовизначення повинно мати не політичний характер, а лише культурно- національний із забезпеченням прав татарського народу. Українська Держава не повинна була робити жодних ком- промісів у справі Криму, бо його належність до України, вважав Д. Донців, є condicio sine qua non (умова, без якої немає) української незалежності. Український уряд пови- нен був добиватися від Росії визнання його суверенітету над Кримом і вести переговори про його статус в Україн- ській Державі, виходячи з того чинника, що півострів є її складовою і невід’ємною частиною. Інші чинники під час вирішення кримської справи мали бути виключені21. Виходячи з таких принципів, українська делегація у справі визначення кордонів керувалась інтересами суве- ренної і незалежної України, у світлі чого головною метою визначення державних кордонів було їх стратегічне забез- печення. У політичному плані вони мали бути встановлені так, щоб суверенність Української Держави не зазнала б шкоди як внаслідок втрати своїх, так і через прилучення чужих територій. На таких засадах стояла українська де- легація. Що ж до позиції російської делегації, то вона здебіль- шого характеризувалась традиційно великодержавниць- кими претензіями на території. Що колись належали Російській імперії, і лише останнім часом стали на шлях самовизначення. 196 О. І. Лупандін Так зокрема, в декларації російської сторони про дер- жавно-правову структуру РСФРР, яку вона оголосила на засіданні українсько-російської мирної конференції 25 травня зазначалось, що російська федерація є єдиною дер- жавою, яка складається не з окремих держав, а з територій, на яких діє влада робітничо-селянських рад. У межах вну- трішнього самоврядування вони самостійні, однак не мають міжнародної правосуб’єктності, оскільки, як наго- лошувала російська сторона, «з точки зору права, від імені різних частин Росії не можуть промовляти особи, які не є правомочними… Правомочними ж вони не можуть бути, тому що окремі області однієї і тієї ж держави ніяким чином не можуть з правової точки зору бути суб’єктами міжнародного права»22. Таким чином, цією заявою було визначено ставлення уряду РСФРР до збереження свого суверенітету над усіма регіонами колишньої Російської імперії (які не відпали від неї за міжнародними договорами), і тим самим продемон- струвала своє негативне ставлення до національно-виз- вольних рухів у цих областях, які створювали небезпеку відокремлення останніх. Питання федерації російська сторона вважала внутріш - ньою справою радянської влади, яке не повинно було вирі- шуватись на українсько-російських мирних переговорах. Формально визнавши право українського народу на са- мовизначення і створення власної державності, більшо- вицький уряд РСФРР на ділі зневажливо ставився до існування Української Держави, що не могло не позначи- тися на переговорах. Вже на початку мирної конференції Х. Раковський піддав сумніву факт існування незалежної Української Держави, підкресливши, що саме на україн- сько-російських переговорах вирішується питання її між- народну правосуб’єктність. На його думку, Україна не мала 197Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів ще чіткого міжнародного визнання, незважаючи навіть на те, що вона раніше Росії уклала мир з державами Четвер- ного союзу в Бресті. Х. Раковський вважав, що міжнародна правосуб’єктність України буде визнана радянською Росією лише в тому разі, коли Українська Держава укладе з РСФРР відповідний договір як частина, що відпала від неї23. Роблячи цю заяву, Х. Раковський явно ігнорував умови Брестського миру, які трактували УНР як уже сформовану незалежну і суверенну державну одиницю. Ця супереч- ність неодноразово виявлялась і в інших заявах російських представників. Російська сторона протестувала проти факту офіційного визнання Українською Державою Всевеликого Війська Донського як суб’єкта міжнародного права, оскільки тим самим українська сторона відмовлялась від вирішення пи- тання про межі Донської області з представниками РСФРР. На пленарному засіданні 24 серпня українська делега- ція оприлюднила декларацію, в якій повідомила російську сторону про українсько-донську угоду від 8 серпня, і запропонувала делегації РСФРР вести переговори про кор- дони лише від Вигонівського озера до району Новохо- перська, де починався кордон з Всевеликим Військом Донським. В декларації, зокрема, говорилось: «Українська мирова делегація знайшла, що Всевелике Військо Донське, зорганізувавши всі елементи суверенної держави, об’явила себе суверенною республікою Всевеликого Війська Дон- ського. Українська Держава, признаючи за народами право на самовизначення і вважаючи на факти, 8 серпня 1918 р. визнала Республіку Всевеликого Війська Донського за су- веренну державу і склала з нею, як суб’єктом міжнарод- ного права, договір про обопільні державні межі»24. Ця обставина спричинила ще більшу конфронтацію і на- пруженість у тогочасних українсько-російських відносинах. 198 О. І. Лупандін Вважаючи Всевелике Військо Донське за короткочасну і непевну державну формацію, російські представники на підтримку власної позиції наводили докази того, що ча- стина російської держави — Донська область, нерозривно зв’язана з Росією етнографічно, історично та економічно, не мала йти на відокремлення від неї. Доводячи неправо- мочність цієї державної формації на Дону, представники РСФРР зауважували, що Всевелике Військо Донське ви- никло внаслідок воєнних обставин, не дістало визнання пе- реважної більшості народу і являло собою, за визначенням Д. Мануїльського, класове самовизначення «дуже вузьких певних кіл»25. На думку російської делегації, в державному самовиз- наченні Дону порушувався таким чином головний принцип самовизначення — вільне волевиявлення народу, були від- сутні ознаки створення нової влади самим населенням. На пленарному засіданні 24 серпня Х. Раковський, ви- ступаючи з цього приводу, зазначив, що «ми визнаємо право на самовизначення, аж до відокремлення, але це не означає, що ми визнаємо його за імпровізованими устано- вами, зведеними не власними силами, а урядом». Роблячи цю заяву, Х. Раковський явно ігнорував обставини ство- рення РСФРР, яка сама виникла внаслідок державного перевороту і встановленої згодом диктатури партії біль- шовиків, а не вільного волевиявлення населення Росії на Установчих зборах. Обурюючись з приводу дій української дипломатії, ро- сійська делегація оголосила 10 вересня декларацію, в якій заявляла про неподільність території колишньої Російської імперії. Зокрема в ній заявлялось, що всі території ко- лишньої Російської імперії становлять невід’ємну частину РСФРР і тому, крім кордонів з Австро-Угорщиною, які існували перед війною. Та нової межі від Тарнограда до 199Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів Вигонівського озера на всьому протязі визначення держав- них меж України може статися тільки за згодою РСФРР, оскільки новоутворені країни не згадувались ні в Брест- ському договорі радянської Росії з державами Четверного союзу, ні в додатковому договорі її з Німеччиною від 27 серпня. «Визнання Україною так званої Донської Респуб- ліки та її відмова встановити у згоді з російською мирною делегацією свій південно-східний кордон… є намаганням до перегляду Брест-Литовського договору, укладеного Росією з центральними державами»26. Цією заявою російська делегація, по суті, не визнавала угоду. Укладену 8 серпня між Української Державою і Все- великим Військом Донським, наполягала на своєму праві визначення державних кордонів України не тільки на пів- ночі, а й на сході та півдні. Українська делегація вважала цю заяву цілком безпід- ставною, оскільки в угодах РСФРР з державами австро-ні- мецького блоку не були зазначені гарантії непорушності і цілісність території колишньої Росії, що перебувала під ра- дянською владою. До того ж, ще на початку переговорів. Російська делегація в заяві 24 травня щодо державно-пра- вової й юридичної природи РСФРР чітко визначила, що під юрисдикцією уряду радянської Росії перебувають ті тери- торії, на яких тоді панувала влада робітничо-селянських рад. Оскільки з виникненням Всевеликого Війська Дон- ського як окремого державного утворення на його терито- рії радянська влада була скасована, зникли і всі підстави для продовження переговорів України з радянською Росією про кордони з Всевеликим Військом Донським. Всупереч логиці, що випливала з даних обставин, по- вноважний представник російського радянського уряду на переговорах Д. Мануїльський пояснював, що головні при- чини затягування мирних переговорів з Українською Дер- 200 О. І. Лупандін жавою в справі визначення державних кордонів зв’язані, по-перше, з нестабільною ситуацією в Україні — повстан- ським рухом, страйками, які охопили всю її територію, а по-друге — нестійким станом сусідніх з Україною регіонів (Дон, Кубань). Він наголошував, що «не може бути мови про кордони з Україною доти, поки не буде остаточно роз- душена Донська і Кубанська контрреволюція»27. Ставлячи вирішення питання про українсько-російські кордони в за- лежність від врегулювання ситуації на Дону та Кубані, Д. Мануїльський додав, що визнання радянською Росією незалежності України не означає, «що вона повинна при- миритися і байдуже ставитися до тих сепаратистських тен- денцій, які штучно підтримуються і розпалюються в сусідніх з Україною областях сторонніми силами. Сер- йозно говорити про політичні кордони з Україною можна лише в тому випадку, якщо в нас буде тверда гарантія, що з моменту підписання мирного договору чужоземні війська будуть виведені з російської території»28. Побоюючись, що визнавши суверенітет Дону і Кубані, Україна зможе встановити з ними стосунки, надавати їм військову допомогу у боротьбі з радянською Росією, російські представники вимагали від української сторони гарантій «щоб Україна не допомагала бунтівникам». Не визнаючи факту відокремлення Дону та Кубані, не вважаючи їх суб’єктами міжнародного права, російська сто- рона звинувачувала українську дипломатію у порушенні норм міжнародних відносин. Глава російської делегації Х. Раковський, виступаючи на засіданні політичної комісії, зазначив, що «держава стає суверенною і одержує свою повну силу як така тільки тоді, коли вона визнається усіма зацікавленими сторонами і ви можете скільки вам завгодно визнавати суверенітет Кубані і Кримського пів острова, адже це для нас лишається абсолютно необов’язковим… те, що 201Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів називається самовизначенням в Кубанській області, це не є самовизначення, це є самозванство»29. Виходячи з такої концепції, російська делегація пов’язу- вала вирішення питань стосунків України з новоутворе- ними державами на Дону, Кубані, Криму з умовами Брестського мирного договору, який, будучи укладений державами Четверного союзу з Росією, як однією з дого- вірних сторін, не передбачав виникнення на її території будь-яких державних утворень. Саме відсутність у дого- вірних статтях положень і взагалі згадок про можливість самовизначення в майбутньому окремих територій Росії, на думку російської сторони, констатувало територіальну цілісність РСФРР і мало й надалі зберігати її зверхність над регіонами колишньої російської держави. Відокремлення яких не було зазначено в договорі. Більш того, російська сторона вважала, що цей договір накладав певні зобов’язання й на Україну. Трактуючи таким чином в своєму розумінні положення Брестського миру, які, зокрема, примушували саме РСФРР до укла- дення мирного договору з Україною, глава російської делегації Х. Раковський обстоював думку що статус Української Держави як суб’єкта міжнародного права, так само як укладені неї міжнародні угоди, остаточно зможе набути правочинності лише в разі «санкції» на те з боку РСФРР, тобто внаслідок укладення українсько-російського мирного договору, за яким РСФРР визнала б Україну як остаточно сформовану державу, і що саме цей факт дово- диться положеннями Брестського миру РСФРР з держа- вами австро-німецького блоку30. Така позиція російських представників негативно від- бивалася не тільки на вирішенні питання щодо встанов- лення державних кордонів, а й взагалі на ході самих переговорів. 202 О. І. Лупандін Питання про Кримський півострів російська делегація ставила в залежність від Ш Універсалу Центральної Ради, який не зазначав приналежність Криму до України і був, по-перше, актом одностороннім, а по-друге, був підготов- лений Центральною Радою за умов федерації з Росією. Коли питання про кордони не набуло ще принципового зна- чення. Незважаючи на докорінну зміну політичної ситуації з часу видання Ш Універсалу, російські представники у вирішенні кримського питання спиралися саме на його по- ложення, розхвалюючи його демократизм, що, на їх думку, з етнографічної точки зору відповідав інтересам україн- ського народу. А в проекті кордонів, висунутому україн- ською делегацією, вони бачили відсутність і етнографіч- ного принципу, й елементів самовизначення, а лише ті елементи, які, за визначенням Х. Раковського, не мали нічого спільного ні з демократичними інтересами україн- ського народу, ні з його етнографічною цілісністю, а були саме «елементами захвату»31. В тенденції російської делегації поставити вирішення питання про встановлення українсько-російських кордонів у залежність від стосунків РСФРР з іншими державами та державними утвореннями, взагалі із загальнополітичною ситуацією, і намаганням підпорядкувати вирішення цих питань контролю і санкції радянського уряду Росії, україн- ська делегація бачила претензії, не виправдані ні диплома- тичними актами, на які посилалась російська делегація, ні державним станом сторін. Українська делегація закликала російську сторону звернутися до конкретної роботи по розмежуванню територій Української Держави та РСФРР «і тим припинити, нарешті, ту тяжку непевність політич- них і економічних стосунків, від якої так довго терплять корінні інтереси обох сторін, а особливо людності прикор- донної смуги»32. 203Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів Суперечки між українською і російською сторонами вилилися в довгі дискусії і фактично зайшли в глухий кут. Роботу всіх комісії, крім комісії з товарообміну було при- пинено з ініціативи російської делегації до часу врегулю- вання питання про визнання Всевеликого Війська Донсько- го. Пленарні засідання мирної конференції звелись, по суті, до обміну заявами та відповідями з приводу виконання умов перемир’я, право чинності дій української сторони у стосунках з Всевеликим Військом Донським і в світлі останнього — тлумачення умов Брестського договору. Так, російська сторона звинувачувала українську делегацію в намаганнях ухилитися від «єдиної певної основи перего- ворів», за яку вона вважала Брестський мир, бо всі аргу- менти українських представників, мовляв, ґрунтувалися на невірному трактуванні російських декларацій, договорів і основних положень міжнародного права. Щодо права зверхності РСФРР у тих чи інших регіонах колишньої Росії, російська делегація зазначила, що «тут українська мирна делегація допускає прикру помилку, змі- шуючи право суверенітету з конструкцією радянської влади. Від початку виникнення переговорів російська делегація стояла на єдино припустимому у державному праві куті зору, що суверенітет РСФРР не скасовується на тій під- ставі, що в тих чи інших її областях внаслідок тимчасових воєнних обставин, не діє влада рад робітників і селян»33. Більш того, російська сторона наполягала на праві свого суверенітету навіть над тим регіонами колишньої Росії, що не межували безпосередньо з РСФРР, зокрема над Бесса- рабією. Так, російська делегація заявила, що твердження української сторони про припинення юрисдикції уряду РСФРР над Бессарабією внаслідок відсутності спільного кордону «не може бути взято до уваги, оскільки відсутність 204 О. І. Лупандін спільного кордону ніяким чином не звільняє РСФРР від обов’язку всіляко перешкоджати насильницькому приєд- нанню бессарабських робітників і селян до румунської олі- гархії, або ж їх поділу між Україною та Румунією»34. Така позиція російської сторони, в якій яскраво вияви- лися шовіністичні тенденції великоросійської зверхності, намагання зберегти свій суверенітет над окремими обла- стями і регіонами колишньої Росії, що встали на шлях са- мовизначення і відокремлення від Росії, перешкоджала прогресу в переговорах, завівши їх фактично у глухий кут. Врешті, після довгих дискусій, українська сторона до- моглася того, що російська делегація погодилась із засте- реженнями визнати за північну межу України: Вигонівське озеро — Чернігівська губернія, далі по адміністративній межі Чернігівської губернії до Орловської губернії. У виз- наченні кордонів на всьому їхньому протязі обидві сторони до згоди не дійшли, оскільки російські представники ніяк не бажали погодитись з етнографічною картою кордонів, запропонованою українською стороною. На початку жовтня українська делегація знову запропо- нувала повернутися до вирішення питання про державні кордони на основі лінії, яка дещо відрізнялась від попере- дньої. Українська Держава відмовлялась від претензій на східну та південно-західну смугу Орловщини (в районах Трубчевська та Сєвська), західного виступу Курщини, Курського району на південь від річки Сейм та широкої смуги Воронежчини на північ від Коротояка в районі Боб- рова та Новохоперському районі. В ноті української делегації від 3 жовтня зазначалось, що, зважаючи на державні інтереси радянської Росії, українська мирна делегація визнала за можливе зробити деякі поступки на користь радянської влади і висловила сподівання, що російська делегація так само врахує інтереси Української 205Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів Держави і виявить прихильність до добросусідських відно- син, визнавши запропоновані кордони, чим «одкриє можли- вість обом нашим державам поруч з конструїрованням внутрішнього ладу, провадити прискореними темпами ро- боту по утворенню всіх інших основ мирового договору, який має положити початок нормальним політичним і еко- номічним відносинам між Україною і Великоросією»35. Прагнучи прискорити хід переговорів, українська деле- гація запропонувала провести засідання з цього питання 7 жовтня. Однак російська сторона не змогла відразу дати остаточної відповіді, посилаючись на те, що їй необхідно одержати інструкції з Москви, і попросила на деякий час припинити мирні переговори. Фактично відтоді переговори були перервані не тимчасово, а взагалі. Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що вирішення ак- туальних питань українсько-російського співіснування того часу, зокрема територіальних, були пов’язані з пев- ними труднощами. Наявність розбіжностей в поглядах про- відних політичних сил в обох державах щодо вирішення спірних проблем і перспектив розвитку взаємовідносин, непевність політичної ситуації накладали свій відбиток на процеси інтеграції між ними. Незаперечним є факт, що міжнародні зобов’язання РСФРР примусили її до ведення мирних переговорів з Україною. Тим самим вона формально продемонструвала перед державами Четверного союзу, що ступила на шлях виконання брестських угод. Зв’язана цими угодами, РСФРР не мала змоги відкрито боротися за відновлення радянської влади в Україні. Однак намагання зберегти свою зверхність на територіями колишньої Росії, зокрема тих, що останнім часом відійшли від неї за Брестським миром, залишались пріоритетним напрямком зовнішньополітич- ного курсу більшовицького уряду. 206 О. І. Лупандін Розбіжності в поглядах на державотворчі і національно- політичні процеси, що стали природним наслідком колапсу імперії, а також розуміння перспектив їх розвитку призво- дили до напруженості в між Українською Державою та РСФРР. А завдяки принциповій політиці більшовицького керівництва щодо вирішення багатьох питань українсько- російського співіснування, чимало актуальних питань на- ціонально-державного будівництва в Україні фактично не мали шанси на втілення в життя. 1 Бойко О. Формування території української незалежної держави в часи Української революції (1917–1921 рр.). — К., 2007. — С. 20. 2 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ре- троспектива та сучасний стан. — К., 1994. — С. 19. 3 Там само. — С.22. 4 ЦДАВО України. — Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 37. — Арк. 1. 5 Бойко О. Вказ. Праця. — С. 35. 6 Христюк П. Українська революція: Замітки і матеріали до історії Української революції. 1917–1920 рр. — Т. III. — С. 151. 7 ЦДАВО України. — Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 38. — Арк. 92. 8 Там само. — Ф. 1216. — Оп. 1. — Спр. 78. — Арк. 210. 9 Там само. — Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 6. 10 Там само. — Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 3. 11 Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р. Протоколи і стенограми пленарних засідань. Збірник документів і ма- теріалів. — Київ — Нью-Йорк — Філадельфія, 1999. — С. 305. 12 Дорошенко Д. Історія України. 1917 — 1923. — Т.2. К., 2002. — С.117. 13 ЦДАВО України. — Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 4. 14 Там само. — Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 37. — Арк. 1. 15 Там само. — Арк. 163. 207Питання кордонів Української Держави 1918 р. в контексті ... переговорів l Там само. — Ф.2607. — Оп.1. — Спр.37. — Арк.4. li Там само. — Арк.117. li Там само. — Ф.1064. — Оп.1. — Спр.6. — Арк.256. li Дорошенко Д. Вказ. праця. — С.145. l Там само. — Ф.2607. — Оп.1. — Спр.17. — Арк.78. lv Там само. — Арк.80. lv Мирні переговори. — С.296 — 297. lvi Там само. — С.89. li Там само. — С.317 — 318. l Там само. — С.211. lx Там само. — С.325. lx Там само. — Ф.2607. — Оп.1. — Спр.20. — Арк.163. lxi Там само. — Арк.164. lx Там само. — Спр.37. — Арк.29. lx Мирні переговори. — С.314. lx Там само. — Арк. 6. lxv Там само. — Ф.3766. — Оп.2. — Спр.14а. — Арк.2 зв. lxv Мирні переговори. — С.339. lx Там само. — С.339 — 340. lx Мирні переговори. — С.343. 208 О. І. Лупандін

Схожі ресурси