Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги

Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2009
Автор: Бойко, О.Д.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2009
Назва видання:Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28212
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги / О.Д. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 209-236. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-28212
record_format dspace
spelling irk-123456789-282122011-11-04T12:16:37Z Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги Бойко, О.Д. 2009 Article Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги / О.Д. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 209-236. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. XXXX-0081 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28212 uk Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Бойко, О.Д.
spellingShingle Бойко, О.Д.
Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги
Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
author_facet Бойко, О.Д.
author_sort Бойко, О.Д.
title Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги
title_short Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги
title_full Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги
title_fullStr Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги
title_full_unstemmed Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги
title_sort директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2009
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28212
citation_txt Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання, фактори перемоги / О.Д. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 209-236. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.
series Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
work_keys_str_mv AT bojkood direktoríâuborotʹbízavladuhídprotigetʹmansʹkogopovstannâfaktoriperemogi
first_indexed 2025-07-03T08:13:17Z
last_indexed 2025-07-03T08:13:17Z
_version_ 1836612738680356864
fulltext О. Д. Бойко ДИРЕКТОРІЯ У БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ: ХІД ПРОТИГЕТЬМАНСЬКОГО ПОВСТАННЯ, ФАКТОРИ ПЕРЕМОГИ Українська державність часів Директорії УНР (1919–1920) залишається в історії Української революції найменш до- слідженим періодом. З часів виданої в діаспорі у 1960-х рр. 7-томної (!) праці М. Стахіва «Україна в добі Директорії УНР», науковий рівень якої не відповідає сучасному стану історичної науки, не було створено жодного дослідження, спеціально присвяченого Директорії. Кількість статей і ди- сертацій з окремих аспектів проблеми також значно по- ступається відповідній тематиці доби Центральної Ради і Гетьманату П. Скоропадського1. Однією з причин такого стану, можливо, є чисто психологічний фактор. Історики свідомо обходять увагою цей останній, найбільш важкий і трагічний період, коли національна революція йшла на спад. Адже важко описувати часи, позначені суцільними невдачами. Серед інших причин можна назвати недо- статню джерельну базу, брак документів, які б об’єктивно відтворювали становище УНР у 1919–1920 рр. Через склад ну тогочасну військово-політичну ситуацію, буремну історію ХХ ст. у Центрально-Східній Європі, вони просто не дійшли до нашого часу. В узагальнюючих працях з історії Української револю- ції2 доба Директорії УНР представлена стисло і схема- тично. Особливо це стосується її початкового періоду — листопада-грудня 1918 р. В історіографії він має кілька дефініцій: антигетьманське повстання, протигетьманське повстання або повстання Директорії, що за змістом є одне й те саме і разом з тим не визначає суті події. Увага сучас- них авторів сконцентрована на процесі підготовки по- встання, обранні Директорії, її перших акціях. Поза увагою залишається хід повстання: хто, проти кого і як воював. Яким чином Директорія, що починала військову акцію, маючи у своєму активі лише полк Січових стрільців, про- тягом місяці встановила контроль над величезною терито- рію України і спромоглася створити армію. І це при вкрай несприятливій зовнішньополітичній ситуації, без допомоги ззовні. До цих питань звертається автор даної статті, вва- жаючи, що глибинні причини багатьох проблем, які перес- лідували Директорію впродовж її існування, були закладені саме на першому етапі діяльності. А подальший розвиток подій в Україні — детермінований процесами, започатко- ваними ще під час повстання Спроба консервативних політичних сил шляхом вста- новлення авторитарної влади стабілізувати ситуацію в Україні зазнала краху. Скориставшись несприятливою для гетьманату політичною обстановкою — поразкою країн Че- тверного союзу у війні та вибухом революції в Німеччині, опозиційні до режиму українські політичні сили вдалися до його збройного повалення. У 1920 р. М. Грушевський, виступаючи на зборах со- ціалістів-революціонерів у Відні, назвав протигетьманське повстання «самим темним місцем в українській револю- ції». Цей висновок не можна спростувати й сьогодні, оскільки документів про підготовку і початок повстання не виявлено, об’єктивних відомостей про його хід також не- багато. Виступ готувався таємно, документація не велася, залишилися лише спогади безпосередніх учасників. Аналіз наявної літератури, газетної інформації, мемуарів приво- дить до висновку, що в українському русі вересня–листо- пада 1918 р. особливо давалася взнаки відсутність єдиного 210 О. Д. Бойко керівного центру, а відповідно — стратегії і тактики. Ство- рений на початку серпня Український національний союз був більше декларативним, ніж дієвим об’єднанням. На- ціональні сили, як і за часів Центральної Ради, не змогли спрямувати розвиток подій за власним сценарієм. Тому в організації протигетьманського повстання провідну роль грав елемент випадковості, суб’єктивізму. Перший офіційний документ «Історія повстання листо- пада-грудня 1918 р.» був підготовлений Центральним ін- формаційним бюро при Директорії у січні 1919 р. для делегатів Трудового конгресу. За цим документом головну роль в організації повстання відіграли В. Винниченко і М. Шаповал, які діяли, виконуючи волю своїх партій. «Пленум УНСоюзу приєднався вже тоді, коли був постав- лений перед фактом його початку»3, — стверджувалося в «Історії повстання». В. Винниченко відверто писав у «Відродженні нації» про свою таємну діяльність на посаді голови УНС і при цьому зображував себе головним натхненником повстання: «Ставши по уступленню А. Ніковського головою Націо- нального Союзу, я мусив брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н.Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дій- сні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задуше- ного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних клас»4. М. Шаповал віддавав пріоритет есерам: «У вересні 1918 р. я змовився з А. Макаренком, ген. Осецьким, пол- ковником Павленком і Хилобоченком працювати в напрямі підготовки повстання. Цей план заздалегідь був вирішений трьома членами Центр. Комітету соціалістів-революціоне- рів (Григоріїв, Лизанівський і я). Потім у цей план було вта- ємничено В. Винниченка, який погодився на нього»5. 211Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... П. Христюк вважав, що ідея повстання перш за все належала лівим есерам і виклав схожу версію його підго- товки. Він стверджував, що питання про збройне повстан - ня поставили УПСР і Селянська Спілка, до них без вагань приєднались залізничники і самостійники-соціалісти. Проти були УПСФ та УСДРП. Коли вдалося переконати В. Винниченка, погодилась частина соціал-демократів6. Якщо взяти до уваги персональний склад обраної для ке- рівництва виступом Директорії, то він найбільше відпові- дає версії П. Христюка. Свідчення безпосередніх учасників не дають однозна- чної відповіді, кому належить пріоритет у підготовці повстання проти гетьманської влади. Про УНС вони не згадують, отже Український національний союз як політична організація не приймав відповідних рішень і слугував лише прикриттям таємної діяльності його керів- ництва. По великому рахунку, на чолі повстання стояли головні політичні партії Української революції — УПСР та УСДРП. Остаточне рішення про повстання було прийнято, коли змовники заручилися підтримкою Окремого загону україн- ських січових стрільців (СС). Перші контакти В. Винни- ченка та М. Шаповала з командуванням січових стрільців сталися наприкінці вересня. Загін тоді перебував в процесі формування і емісари СС, розіслані по Україні для вер- бовки вояків, встановлювалися контакти з повстанськими отаманами на Волині, Полтавщині, Катеринославщині, Київщині7. 30 жовтня на таємній нараді за участю В. Вин- ниченка, М. Шаповала, ген. О. Осецького командири за- гону СС, у якому нараховувалося до 1 тис. надійного війська, дали остаточну згоду на участь у повстанні. Там само був створений Оперативний повстанський штаб на чолі з генералом О. Осецьким, до якого увійшли полков- 212 О. Д. Бойко ники В. Тютюнник та В. Кедровський, сотники А. Мель- ник та Ф. Черник8. Вирішено було починати повстання не у Києві, а у Білій Церкві, де дислокувався загін СС. Не до кінця з’ясованим залишаються питання: хто і в якій спосіб прийняв рішення про початок повстання, обрав Директорію та надав їй владних повноважень. За офіцій- ною версією, поширеною і в тогочасній, і в сучасній історіографії, вважається, що її утворив Український на- ціональний союз, який поклав на неї завдання збройного повалення Гетьманату. Проте жодних документів УНС щодо створення Директорії та її повноважень істориками не виявлено. Не згадували про них й безпосередні творці Директорії — В. Винниченко та М. Шаповал. У статті «Як була вибрана Директорія», що з’явилася у часопису «Україна» (Кам’янець–Подільський) до річниці антигетьманського повстання, автор пише, що «вибір Ди- ректорії відбувся так–само в атмосфері таємничості й кон- спіративності, так тихо і непомітно», що «ні людське око не видало, ні людське ухо не чувало», що і через рік він залишається «непроникною тайною». Це сталося вночі 13 листопада у будинку міністерства шляхів, у кабінеті уря- довця для особливих доручень О. Стокоза, де зібрався «гурток українських діячів у складі: В. Винниченко, А. Ма- каренко, Ф. Швець, М. Шаповал, О. Янко, О. Осецький, Ю. Чайковський, полковник В. Тютюнник, Аркас, П. Ді- душок, О. Мицюк, В. Кушнір, П. Андрієвський та І. Куль- чицький. Нараду скликали В. Винниченко та М. Шаповал від імені Українського національного союзу. Головував В. Винниченко; протоколу ніхто не писав… Нарада без до- вгих дискусій постановила підняти негайно всенародне по- встання проти Скоропадського... і также одноголосно постановила вибрати Директорію Української Народної Республіки»9. З того, як відбулися вибори керівного органу 213Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... повстання (в подальшому — найвищого органу державної влади УНР), можна винести переконання, що УНС відіграв роль декорації, на фоні якої вузьким колом українських діячів приймалися доленосні рішення. Перший підводний камінь під майбутнє Директорії був закладений вже при її обранні. До керівництва у вигляді ко- легіального органу звичайно вдаються у складних полі- тичних обставинах, під час революційних ситуацій і т. ін. Тобто така форма цілком відповідала моменту. Чого не можна сказати про персональний склад, для якого і тоді і зараз складно знайти логічні пояснення. Її очолив В. Вин- ниченко (УСДРП) — натхненник і організатор повстання. Хоча й було вирішено обирати лише з осіб, присутніх на нараді, до Директорії увійшов С. Петлюра (УСДРП), який кілька місяців перед тим провів у в’язниці і не був причет- ний до підготовки повстання. Петлюру обрали заочно, на майже ультимативну вимогу січових стрільців. Інші члени Директорії П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко (без- партійний, голова профспілки залізничників) та Ф. Швець (УПСР, Селянська спілка) були маловідомими діячами українського руху. Панас Андрієвський до революції мав адвокатську прак- тику у Києві, брав участь у національному русі, симпати- зував самостійницьким ідеям, з грудня 1917 р. належав до УПСС, але не був публічним політиком. Безпартійний ін- женер Андрій Макаренко в дореволюційні часи політич- ною діяльністю не займався, 1917 р. став головою Всеукраїнської профспілки залізничників, за часів Україн- ської Держави очолював департамент залізниць у міні- стерстві шляхів. До Директорії був обраний як представник від залізничників, оскільки у підготовці повстання був за- діяний генерал О. Осецький — командир Корпусу заліз- ничної охорони. Доцент кафедри палеонтології Київського 214 О. Д. Бойко університету Федір Швець, член УПСР, представляв у Ди- ректорії Селянську спілку. Характеризуючи його, генерал М. Капустянський написав: «…Висока постать, чесна лю- дина, професор і тільки професор — далекий від життя»10. Зрозуміло, що цим трьом діячам у складі Директорії від- водилася роль статистів. Помітної ролі у керівництві УНР вони ніколи не відігравали. Чому не знайшлося більш авторитетних і достойних по- літиків, крім В. Винниченка та С. Петлюри? Пояснень може бути декілька. Ймовірно, найперше й найочевидніше полягає в тому, що певна частина відомих українських дія- чів виступала проти самої ідеї збройного повалення Української Держави (серед таких були не лише хлібороби- демократи та есефи, але й члени УПСР та УСДРП). Моти- вація їх була цілком логічною і зрозумілою: держава поступово наводила лад у внутрішньому житті і отриму- вала визнання у світі. До того ж повстання готувалося в глибокій таємниці, тому далеко не всім було відомо про акцію. І, нарешті, могли бути такі, хто не бажав брати участь в антидержавній акції з мотивів особистої безпеки. Так, пославшись на поганий стан здоров’я, відмовився увійти до складу Директорії М. Шаповал — один з ініціа- торів повстання. Проблематичність функціонування Директорії як коле- гіального органу була зумовлена від самого початку не лише присутністю маловідомих політиків, а й тим, що в її складі на лідерство претендували дві популярні і надзви- чайно амбітні особистості. Кожна, маючи великий вплив і авторитет серед українства (особливо С. Петлюра, попу- лярність якого в ході повстання зростала з кожним днем), намагалися проводити самостійну політику. І хоч обидва були соціал-демократами і прихильниками незалежності України, вони були антагоністами у шляхах досягнення 215Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... кінцевої мети. «Український більшовик» Володимир Вин- ниченко був давнім поборником союзу з більшовицькою Росією, а Симон Петлюра більше орієнтувався на Антанту. В. Винниченко постійно хитався між національними інте- ресами і соціалістичним ідеалізмом, що до певної міри пояснює його непослідовність як політика. С. Петлюра намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості і рівності в рамках самостійної України та наполягав на практичному боці боротьби за незалежність. На першому етапі діяльності до цих двох постатей гуртувалися інші члени Директорії. В. Винниченко став політичним керівником повстання. Військові сили Директорії, які отримали назву «Республі- канська армія», очолив С. Петлюра. Про те, що Директорія від початку мала двох лідерів, які не завжди узгоджували свої дії, свідчила майже одночасна поява двох відозв про початок повстання. 14 листопада з’явилася відозва до на- селення, підписана В. Винниченком. В ній Директорія ого- лошувала всенародне повстання проти «антинародного, антиукраїнського режиму гетьмана П. Скоропадського» і закликала всіх чесних громадян, як українців, так і не українців, «стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу»11. Днем пізніше з’явився Універсал С. Петлюри до вояків і козаків, де він повідомляв, що став на чолі Республікан- ського війська як його головний отаман (головнокоманду- вач). В Універсалі більше наголошувалося на воєнному аспекті: гетьманські накази по війську скасовувалися, армій - ським частинам пропонувалося перейти до лав Республі- канських військ. За змістом і стилем універсал, як і відозва, являв типовий зразок лівої революційної демагогії, але ста- вив питання більш рішучо: «Скоропадський, з постанови Ді- ректоріату, ставиться поза законом за головний державний 216 О. Д. Бойко злочин проти самостійної Української Народної Респуб- ліки… Військо Української Народної Республіки має своєю метою дощенту знищити безладдя, заведене гетьманським урядом, і ту силу, на яку вони спирались»12. Як вважають пра- вознавці, суворі формулювання «зрадник і узурпатор», «поза закону», «дощенту знищити», вживані в Універсалі, відкри- вали шлях беззаконню і сваволі13. Проте В. Винниченко не був щирим, коли згодом скаржився, що своїм Універсалом, виданим самочинно з метою перехопити провід повстання, С. Петлюра зіпсував справу, спрямував боротьбу проти геть- мана на шлях анархії та отаманщини14. На масові виступи, піднесення народної стихії розраховували й Винниченко з однодумцями, коли оголошували повстання. Одразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви у розташування загону січових стрільців, який мав стати головною збройною силою виступу. У сто- лиці залишався лише В. Винниченко для підготовки відо- зви і організації керівництва справами повстання у Києві. З цією метою при ЦК УСДРП був створений Український військово-революційний комітет. До нього увійшли М. Авдієнко, В. Чехівський, А. Пісоцький, М. Галаган, З. Висоцький, Н. Завгородній, М. Марченко. Директорія не визначала своєї політичної платформи, а єдиною метою проголосила ліквідацію гетьманщини. Про- від повстання уникав соціально-політичних гасел цілком свідомо, щоби його підтримав не лише національний табір, а й інші, ворожі гетьманській владі, сили. Обрана тактика забезпечила швидкий розвиток та масову підтримку ви- ступу. На думку П. Христюка, саме завдяки невизначеності своєї платформи Директорія одразу перемогла усіх своїх конкурентів на провідництво протигетьманським повстан- ням в Україні15. Заклик до розгрому гетьманщини сприйняли ліві російські есери, махновці, анархісти, більшовики. 217Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... Останні спочатку не висували власних вимог, задовольняю- чись гаслами Директорії. «Під прапори Петлюри ми послали усі свої революційні комітети»16, — згадував В. Антонов- Овсієнко, який пізніше командував наступом Червоної армії в Україну. Розповсюджуючись у такий спосіб, повстання охопило величезну територію, воно стало загальнонародним. Україна швидко занурювалася у вир громадянської війни. Стрімке поширення повстання, масова підтримка Дирек- торії військовими та населенням свідчили, що консерва- тивна ідея не спиралася в Україні на серйозне соціальне, а тим більше національне підґрунтя. Гетьманський режим тримався лише в центрі, державні структури на периферії виявилися кволими і недієздатними. Тому зміна влади у про- вінції відбувалася без серйозного опору. Федеративна гра- мота не стала ні причиною, ні приводом до повстання, проте справила вирішальний вплив на його розвиток, розширивши коло прихильників. Навіть консервативні елементи в особі хліборобів-демократів та хліборобів- власників після феде- ративної грамоти вважали, що повстання — єдиний поряту- нок для України, зрадженої П. Скоропадським17. Ще 6 листопада Гетьман П. Скоропадський видав наказ про запровадження військового стану на Волині, 7 листо- пада — на Катеринославщині, Поділлі, Херсонщині, Таврії, 10 листопада — на Київщині, Чернігівщині і Полтавщині. Вся військова і цивільна влада в регіонах зосередилася у штабах корпусів* гетьманських збройних сил18. Саме проти них і спрямували свої дії повстанські підрозділи. 218 О. Д. Бойко * Армійські корпуси були як організаційно-тактичними одиницями армії, так і військово-адміністративними округами. Українська Дер- жава поділялася на вісім військових округ, які відповідали територі- ально армійським корпусам: 1-й (Волинський), 2-й (Подільський), 3-й (Херсонський), 4-й (Київський), 5-й (Чернігівський), 6-й (Полтавсь- кий), 7-й (Харківський), 8-й (Катеринославський). Повстання почалося 16 листопада одночасним виступом військових частин у Білій Церкві (Січові стрільці), Берди- чеві (Чорноморський кіш) і Харкові (2-й Запорізький полк). Вранці 16 листопада загін СС був піднятий по тривозі. Перед строєм стрільцям оголосили про початок повстання і перехід на бік Директорії. На той момент бойовий склад загону нараховував 46 старшин, 816 рядових, 12 кулеметів і 4 гармати19. Стрільці швидко роззброїли загін місцевої державної варти і кадри кавалерійського полку — гетьман- ські частини здалися без бою. Надвечір вони просунулися на ст. Фастів, де так само без бою роззброїли державну варту і загін сердюків. Директорія та штаб повстання пе- реїхали до Фастова. Успіх справи напряму залежав від позиції німецької окупаційної влади. Після закінчення Другої світової війни та перемоги в Німеччині буржуазно-демократичної рево- люції німці прагнули лише одного — якнайшвидше зали- шити Україну. 13 листопада створена німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ухвалила рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу. 15 листопада делегація СС повідомила командування німецького гарнізону у Білій Церкві, що «цими днями почнеться український національний рух», маючи на меті заручитися його нейтралітетом. Наступного дня до Білої Церкви прибули представники Великої солдатської ради з Києва, українську сторону представляли В. Винниченко, С. Петлюра та Ф. Швець. Переговори закінчилися підпи- санням 17 листопада угоди між «Українським респуб - ліканським правительством» та солдатською радою. Дирек торія гаран тувала недоторканість і своєчасне пере- везення німецьких військ за межі України, німецька сто- рона зобов’язувалася не втручатися у внутрішні українські справи. 219Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... Після цього в штабі повстання розраховували на швид- кий успіх, сподіваючись захопити Київ раптовим ударом. 18 січня загін січових стрільців при підтримці бронепоїзда рушив на Київ. Дізнавшись про виступ Директорії, геть- манське командування сподівалося придушити повстання в зародку. Воно відрядило до Білої Церкви офіцерський загін під командуванням полковника М. Святополк-Мирського та 1-й Сердюцький полк з кінною сотнею у супроводі броне- поїзда. Маючи значну чисельну перевагу, гетьманці були налаштовано досить легковажно. До того ж вони були дезінформовані і вважали, що доведеться вступити в бій із погано озброєними селянськими загонами. В результаті в бою під Мотовилівкою січові стрільці завдали їм нищівної поразки. Офіцерський загін був розбитий, більша частина сердюків потрапила у полон. Повстанці зайняли Василь- ків. Перемога під Мотовилівкою, здобута у перші дні по- встання, стала своєрідним каталізатором для розгортання масового збройного виступу по всій Україні. Головними осередками його ставали військові частини, владу у яких перебирали прибічники Директорії. Ще у жовтні 1918 р. П. Болбочан, командир 2-го Запорізького полку дав згоду на участь у повстанні. 16 листопада полк виступив на боці повстанців, а наступного дня заарештував представника гетьманської влади у Харкові і штаб 7-го (Харківського) корпусу. Кадровий склад корпусу не чинив опору: його більша частина вирушила на Дон, інші перей- шли на бік повстанців. Так само оголосила нейтралітет, а згодом зголосилася служити новій владі й державна варта. Полковник П. Болбочан був призначений Директорією командувати Запорізьким корпусом, а згодом — всіма вій- ськами Лівобережної України. Запорожці рушили на Полтаву. В штабі Полтавського корпусу вжили заходів щодо оборони міста, проте під час 220 О. Д. Бойко бою частина гетьманців перейшла на бік повстанців і змусила штаб скласти зброю. Ситуацією намагалися скористатися місцеві більшовики, проголосивши у Полтаві радянську владу, але українці придушили цю спробу. В місті було проголошено владу Директорії. П. Болбочан призначив новим командиром 4-го (Полтавського) корпусу полковника П. Кудрявцева. До повстання одразу приєднався Чорноморський кіш, дислокований у Бердичеві. Ця військова частина була ство- рена за ініціативою старшин-кубанців, коли влітку 1918 р. готувалася висадка українського десанту на Кубані. Ще під час підготовки повстання були налагоджені контакти із старшиною полку підполковником В. Пелещуком. З почат- ком виступу він став на чолі полку, скинувши його коман- дира, гетьманського прибічника. Встановивши республі- канську владу у Бердичеві, Чорноморський кіш за наказом штабу Республіканських військ контролював ділянку залізниці Київ-Коростень20. Оперативний штаб спробував 22 листопада розпочати загальний наступ на Київ силами січових стрільців та Чорноморського кошу. Передбачалося також, що проти ночі 23 листопада Український ВРК роз- почне у Києві загальне повстання. Проте наступ чорно- морців був зупинений гетьманськими військами в районі Борщагівки і Святошина. Так само невдачею закінчилася спроба збройного повстання у Києві. В Оперативному штабі дійшли висновку, що захопити Київ наявними си- лами неможливо. Було вирішено тримати Київ в облозі та формувати нові підрозділи з повстанських загонів. Повстанське військо не завжди дотримувалося нейтра- літету, час від часу нападаючи на німецькі залоги та окремі частини. Так, захоплення Фастова заблокувало пересу- вання німецьких ешелонів, у відповідь німецьке команду- вання 27 листопада завдало удару по повстанцях. 221Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... Представники Директорії терміново вступили у перего- вори, але німці тепер зайняли жорстку позицію. Згідно угоди про перемир’я, укладеної з німецьким командуван- ням і Головною радою солдатських депутатів, повстанці мали відступити на 25 верст від Києва і припинити всі бой- ові дії. Директорія зобов’язувалася відкрити дільницю за- лізниці Київ-Фастів і гарантувала безпечний рух німецьких ешелонів за межі України. Німецькі війська приймали на себе захист українського населення Києва. Угода мала діяти до остаточної евакуації німецької армії. 30 листопада республіканські частини відступили від Києва, звільнені позиції були зайняті німецьким військом. Головною силою повстанців на Чернігівщині стала 1-ша Стрілецько-козацька (Сіра) дивізія, чотири полки якої були розквартировані по різних містах губернії. Дивізія перебу- вала у стані розформування як ненадійна з погляду геть- манського командування. Загальна кількість вояків не перевищувала 600. В ніч на 18 листопада в дивізії стався переворот, в результаті якого офіцери-гетьманці були усу- нуті з посад, а дивізія перейшла на бік Директорії. Протя- гом двох тижнів частини дивізії під командою полковників А. Пузицького, М. Крата, сотників В. Палія, С. Морозевича та інших старшин встановили владу Директорії в Коно- топському, Кролевецькому, Сосницькому повітах, Ніжині, Бахмачі, Глухові, Шостці. За цей час дивізія була попо- внена добровольцями, у кожному її полку тепер нарахову- валося близько 1,4 тис. вояків21. У згоді з сірожупанниками діяв Курінь смерті, створений з місцевих селян отаманом Є. Ангелом. 10 грудня 3-й полк «сірих» без особливого опору зайняв Чернігів. На цей час вся Чернігівщина кон- тролювалася Республіканським військом. Гетьманська влада на Правобережжі спиралася на зброй - ну підтримку двох кадрових корпусів: 1-го (Волинського) 222 О. Д. Бойко та 2-го (Подільського). 18 листопада командир Подільського корпусу генерал П. Єрошевич офіційно заявив про перехід на бік Директорії і наказав всім підлеглим частинам підтри- мати нову владу. Це стало прикрою несподіванкою для геть- манців. Згадуючи перші дні протистояння з Директорією, П. Скоропадський відзначав: «А відомості з губерній над- ходили доволі бентежного порядку. Головною неприємною новиною була зрада командира Подільського корпусу гене- рала Єрошевича»22. Саме завдяки підтримці генерала По- дільська губернія одразу перейшла під контроль Директорії. Озброєння, майно і продовольство зі складів корпусу було використано для формування повстанських загонів. Напри- кінці листопада Директорія обрала місцем свого перебу- вання Вінницю. Тут зібралися представники політичних партій і організацій, почали формуватися перші осередки адміністративно-управлінського апарату. На деякий час Він- ниця стала тимчасовою столицею республіканської влади. На тих територіях, де практично не було регулярних українських військ, на які могли б спиратись керівники Оперативного штабу, боротьбу з осередками гетьманської влади вели повстанські загони місцевого формування. На чолі їх ставали переважно колишні старшини і вояки ро- сійської армії, що брали активну участь в українському русі з 1917 р. Саме вони першими відгукнулися на заклик Ди- ректорії й очолили місцевих селян-повстанців. Найбільш потужні формування були створені отаманами Н. Гри- гор’євим на Єлісаветградщині, Зеленим (Д. Терпилом) в районі Трипілля-Обухова на Київщині та ін. Щоправда, між отаманами траплялися й випадкові особи. На Катеринославщині за владу боролися різні політичні сили: українці активно формували селянські загони; під- пільні більшовицькі організації за підтримки місцевих робітників утворили свої збройні формування; оперували 223Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... загони Н. Махна. З початком повстання загони Республікан- ського коша отамана А. Гулого роззброїли державну варту і встановили владу Директорії у нижній частині міста. Про- тягом двох тижнів окремі райони Катеринослава перебували під контролем різних влад: більшовицьких і махновських за- гонів, штабу 8-го (Катеринославського) корпусу гетьманців, республіканського війська. На початку грудня повстанські війська атакували штаб корпусу. Бій був припинений завдяки посередництву австрійської військової влади. Частина кадрів корпусу вирушила на з’єднання з формуваннями Добро- вольчої армії в Криму, інші приєдналися до повстанців. Швидко розгорталося повстання й на півдні України. Дрібні повстанські загони поступово об’єднувалися у пар- тизанські з’єднання, що підтримували Директорію. Їх очо- лив український есер, штабс-капітан російської армії Н. Григор’єв. Головні сили повстанців зосередилися в Кри- вому Розі, Єлісаветграді, Вознесенську, Кам’янці-Поділь- ському. Захопивши ст. Роздільну, вони повели наступ на Херсон, Миколаїв і Одесу. Штаб 3-го (Херсонського) кор- пусу заявив про перехід на бік Директорії. 11 грудня генерал В. Біскупський від імені гетьманської влади підписав угоду про здачу повстанцям Одеси. Проте становище на півдні ускладнилося. Ще 26 листопада до Одеси прибули фран- цузькі військові кораблі й висадили десант. Повстанці змо - гли зайняти лише частину міста, поділеного французьким командуванням демаркаційною лінією. Не маючи чітких на- станов від вищого командування щодо стосунків з пред- ставниками Антанти, Григор’єв виявив нерішучість. Цим скористався білогвардійський генерал П. Гришин-Алмазов. За підтримки французького десанту російські добровольці змусили українські частини залишити Одесу, а згодом, коли Антанта розширила зону окупації, відступити на лінію Тирасполь–Бірзула–Вознесенськ–Мико лаїв–Херсон. 224 О. Д. Бойко На Волині опір гетьманської влади очолив губернський староста Д. Андро. В Житомирі він сформував великий загін з добровольців, старшин Волинського корпусу і охо- ронних сотень і успішно відбив перші атаки повстанців. Згодом, відчувши неспроможність утримати Житомир, загін Андро з боями пробився до Києва і брав участь в обо- роні столиці. На Волині активно діяв повстанський отаман В. Оскілко, загони якого встановили владу Директорії в більшій частині губернії. За повідомленням Інформаційного бюро армії УНР на 29 листопада 1918 р. влада Директорії була встановлена у 5 губернських та багатьох повітових центрах, а саме: у Жи- томирі, Кам’янці-Подільському, Катеринославі, Полтаві, Харкові, Рівному, Сарнах, Дубні, Радивилові, Волочиську, Проскурові, Летичеві, Жмеринці, Вінниці, Могилеві-По- дільському, Таращі, Бердичеві, Козятині, Сквирі, Христи- нівці, Умані, Вапнярці, Ольвіополі, Звенигородці, Шполі, Квітковому, Бобринській, Чигирині, Черкасах, Знаменці, Єлісаветграді, Золотоноші, Миргороді, Пирятині, Лозовій, Конотопі, Бахмачі, Фастові, Василькові23. Це свідчило про цілковитий успіх повстання. Гетьманська влада трималася лише в Києві. Утворення Директорії як органу керівництва повстан- ням одразу пов’язало її зі збройними силами. В перший мі- сяць своєї діяльності вона віддавала пріоритет справам військовим над політичними. Так склалося, що будівниц- тво держави розпочалося із створення армії. На думку ке- рівників повстання, вже після перших перемог настав сприятливий момент для створення власних збройних сил. 20 листопада Директорія видала наказ про мобілізацію у Бердичівському, Сквирському, Таращанському, Радомишль- ському, Васильківському, Білоцерківському повітах на Київщині та Вінницькому повіті на Поділлі24. 24 листопада 225Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... Головний отаман видав наказ про створення регулярної армії УНР «для захисту республіки і всього трудового народу». До складу армії включалися Окремий загін СС, Чорноморський кіш, Сіра дивізія, Запорозький загін, 1-й полк Залізничників (Корпусу залізничної охорони), 2-й Український корпус (Подільський) та інші частини, що перейшли на сторону УНР25. 27 листопада була оголо- шена загальна мобілізація до лав армії УНР на всій тери- торії України26. Для створення регулярної української армії на той мо- мент існувала цілком достатня матеріальна і кадрова база. З часів Першої світової війни на території України зали- шилися склади двох колишніх фронтів російської армії. Чималі військові запаси були накопичені на базах восьми кадрованих корпусів, створених за часів Гетьманату. Командир Подільського корпусу генерал П. Єрошевич вва- жав, що їх матеріальна база дозволяла за 10–15 днів роз- горнути і утримувати півмільйонну армію27. Не бракувало й підготовленого військового контингенту — генералів, офіцерів, підстаршинського і рядового складу. Після оста- точної демобілізації старої російської армії багато офіце- рів залишилося в Україні. Певна частина їх служила у збройних силах Української Держави. Попри те, що спо- стерігався масовий перехід колишніх офіцерів і генералів до білих формувань, залишалося достатньо таких, що по- тенційно могли служити українській владі. Про це свідчила підтримка військовими протигетьманського виступу, вирі- шальна роль, яку вони відіграли у швидкому розгортанні і успіху повстання. Зазначимо, що генерал О. Осецький, полковники В. Тютюнник і В. Кедровський працювали в Оперативному штабі, брали участь у розробці військових планів повстання. З восьми командирів корпусів два (ген. С. Дядюша та П. Єрошевич) відразу підтримали Ди- 226 О. Д. Бойко ректорію, на бік повстання перейшов штаб 3-го (Херсон- ського) корпусу. Непересічну роль у ході повстання віді- грали бойові старшини П. Болбочан, А. Пузицький, В. Пелещук, М. Крат та ін. Проте Директорія пішла іншим шляхом. Оголошуючи за- гальну мобілізацію, керівники повстання прагнули надати йому масовий, народний характер. В наказі прямо йшлося про те, що «ця мобілізація тимчасова і не на довгий строк, щоб закріпити демократичний лад і підготовити нову українську армію по черговому призову»28. Для заохочення селян до вступу в Республіканське військо Головний ота- ман С. Петлюра видав наказ, яким пообіцяв дати додаткові земельні наділи усім, хто своєчасно стане до війська. Але повстанські армії утворюються для боротьби за владу, для захисту країни вони непридатні. На думку багатьох вій- ськових фахівців, мобілізаційний декрет Директорії зруй- нував ті невеликі, але більш-менш боєздатні частини, що підтримали повстання проти Гетьмана. Є. Коновалець зга- дував, що навіть формація СС не спромоглася опанувати той селянський елемент, який заполонив її частини. За ра- хунок мобілізації одразу почалося поповнення існуючих військових частин та створення нових. Окремий загін СС почали переформовувати у дивізію СС, на повний штат було переведено Сіру дивізію, Запорізьку дивізію розгорнуто у корпус, на базі Чорноморського коша створено Чорно- морську, а з повстанців Київщини — Дніпровську дивізію. На початку грудня військове керівництво УНР зробило спробу упорядкувати повстанські війська, надати їм вигляду регулярної армії. Наказом Головного отамана на період боротьби з гетьманцями територія України була по- ділена на шість військових округ. Їх очолили полковники Є. Коновалець (Київщина) В. Оскілко (Волинь, Поділля), П. Болбочан (Лівобережжя), отаман Горобець (Катерино- 227Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... славщина і Таврія) та ін. В межах округи усі військові ча- стини підпорядковувалися призначеним командувачам і по- винні були координувати з ними свої дії. Але Директорія не мала жодних важелів влади, щоби об’єднати озброєні формування під одним командуванням, навести у них лад і дисципліну. Керівництво повстання накопичувало сили для рішучого бою за столицю. 3 грудня командування республіканських військ видало наказ про створення на базі трьох військових формацій (дивізій СС, 1-ї Дніпровської і Чорноморської) Осадного корпусу під командуванням полковника Є. Коно- вальця. Згодом до нього було додано ще 2-гу Дніпровську дивізію та кілька повстанських загонів, підтягнуто усі ре- зервні і охоронні частини, які діяли в межах Київської округи На 10 грудня під Києвом стояло 50-тис. військо. Останньою реальною перешкодою на підступах до Києва залишалися німецькі війська. На решті території України, де була встановлена влада Директорії, окупаційні частини досягли з нею консенсусу і поступово залишали Україну. Нарешті 12 грудня у Козятині між представниками вищого німецького командування і Директорії було досягнуто оста- точних домовленостей, що німці не будуть обороняти Київ. Їхні війська мали перебувати в казармах, українська сторона гарантувала їм від’їзд за межі країни. У ніч на 13 грудня чотири дивізії Осадного корпусу січо - вих стрільців в загальній кількості до 20 тис. багнетів під командою Є. Коновальця зайняли позиції на підступах до Києва. У гетьмана практично не залишилося вірних йому військ, оголошена по місту мобілізація чоловічого насе- лення віком від 18 до 35 років провалилася. Гетьманці мали лише 2,3 тис. багнетів, 83 шаблі, 109 кулеметів, 43 гармати. Зранку 14 грудня на всьому фронті під Києвом залунала ар- тилерійська канонада. Українські війська повели наступ на 228 О. Д. Бойко Київ по трьох напрямках: на Пущу-Водицю, на Жуляни та з боку Дарниці. Біля 12 години бої вже тривали в межах міста. Тієї ж ночі підпільні українські робітничі і військові групи розпочали повстання в місті. Вони роззброїли гетьманців на Печерську, зайняли Генеральний штаб і Військове міністер- ство на вул. Банковій. На Куренівці вони захопили батарею Сердюцького полку і відкрили вогонь по тилах ворожих по- зицій. Частина гетьманських військ перейшла на бік Дирек- торії. Командувач гетьманської армії генерал О. Долгоруков віддав наказ захисникам припинити опір і розійтись по до- мівках. Проте вуличні бої тривали до вечора. У ніч на 15 грудня все місто опинилося під владою українців. У другій половині дня 14 грудня гетьман П. Скоро- падський підписав зречення від влади на користь Ради мі- ністрів, остання «ухвалила скласти з себе повноваження і передати владу Директорії»29. Це була остаточна перемога повстання. Українська Держава Гетьмана П. Скоропадсь- кого поступилася місцем Українській Народній Республіці. Також Рада міністрів передала новій владі державну скарб- ницю, у якій нараховувалося близько 3 млрд. крб. Одразу ж після зречення гетьманського уряду владу в Києві перебрав Революційний комітет, який встановив контроль над ді- яльністю державного апарату. Ним була створена тимча- сова Рада комісарів, члени якої здійснювали керівництво окремими ланками державного управління. Того ж дня відбулося засідання Ради комісарів, яка діяла до 24 грудня. До прибуття Директорії політичну владу здійснювала Рада комісарів, військову — командир Осадного корпусу Є. Ко- новалець, призначений комендантом міста. Спогади безпосередніх учасників подій свідчать, що пе- реможці перебували у стані ейфорії. В. Петрів — видатний український військовий діяч, що стояв біля витоків націо- нальних збройних сил, на той час полковник, а згодом ге- 229Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... нерал української армії, писав: «Київ зайнятий. В місто вливається полк за полком, ряди як з під землі вирослих військ, що з веселими піснями стрункими лавами йдуть займати призначені їм кватири … Українське село вливалося в золотоверхий Київ, свою столицю — чорнозем змивав чужинецький намул. Україн- ська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюцій- ною, українська державність — німецькою вигадкою. То не був сон. Я бачив ці веселі та грізні лави, як вони пропли- вали майданом св. Софії на параді… В тих лавах, на ві- стрях їх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: «Від нині ми будемо господарями у своїй хаті, Україна є суверенною, від нікого незалежною Республікою Україн- ського Трудового народу». Так здавалося, так мабуть могло бути»30. Тріумфальну перемогу над гетьманським режимом Ди- ректорія святкувала більше тижня. В масових урочистостях брало участь українське населення міста. На вокзалі, куди 19 грудня прибули поїздом урядові установи, їх зустрічав оркестр та почесна варта. Відбувся військовий парад на Со- фійській площі, члени Директорії, лідери українських пар- тій виступали з промовами. Нову владу вітало православне духовенство, на площі пройшло богослужіння, дзвонили церковні дзвони. Увечері в чотирьох українських театрах Києва йшли безкоштовні вистави. 21 грудня театральні діячі влаштували на пошану Директорії урочисту виставу в Оперному театрі. Були показані фрагменти із спектаклів, у яких грали видатні українські актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський та ін. Під час вистави В. Винниченку й С. Петлюрі влаштували 10-хвилинну ова- цію. За наказом Директорії Державний драматичний театр впродовж трьох днів підготував виставу за п’єсою В. Вин- ниченка «Між двох сил», присвячену революційним по- 230 О. Д. Бойко діям минулого року. Уряд виділив театру 37 тис. крб., ком- плекти військових одностроїв, рушниці, револьвери, куле- метні стрічки тощо. Прем’єра відбулась 30 грудня і мала величезний успіх. Ті фактори, які забезпечили прихід Директорії до влади, після перемоги почали руйнувати підвалини української державності. В розпал повстання, 28 листопада В. Винни- ченко відверто писав у щоденнику про невеликі шанси на успіх розпочатої справи: «Нема ніяких підстав думати, що той рух буде на користь національного моменту, а не соці- ального»31. Отже, виступ проти гетьманського режиму від- бувся під гаслами передусім соціального характеру, хоча й з певним національним забарвленням, і Директорія в ході повстання зробила все, щоби максимально активізувати ре- волюційний процес. Але вона зволікала з визначенням свого політичного курсу. І цим швидко скористалися інші політичні сили, які також претендували на владу –насам- перед більшовики, а також лівиця українських партій УПСР та УСДРП. Поширення лівих настроїв, симпатій до більшовизму в українському селі дедалі зростало. Гетьманська влада в ході повстання дійсно була знищена «дощенту». Але на заміну їй в ході повстання не було ство- рено реального владного механізму. Призначені від імені Директорії повітові і губернські коменданти і комісари най- частіше були випадковими людьми. Безконтрольність, некомпетентність і сваволя місцевого керівництва дискре- дитували центральну владу в очах населення України. Най- частіше ж реальна влада у провінції перебувала в руках військових. Саме з Республіканської армії вийшов і почав поширюватися по всій Україні своєрідний суспільно-полі- тичний феномен, відомий під назвою «отаманщини». Від- чуття безкарності з боку верховної влади надихали новоспечених «отаманів» (за сучасною термінологію — 231Директорія у боротьбі за владу: хід протигетьманського повстання... «польових командирів») на власний розсуд впроваджувати владу іменем Директорії УНР. Маючи армійське поход- ження, «отаманщина» поступово перетворювалася у най- більш поширену форму чинної влади, викликаючи вкрай негативну реакцію широких верств населення. Це врешті решт призвело до того, що, як вважав міністр внутрішніх справ у першому уряді Директорії О. Мицюк, «…у психо- логії народних мас України, завжди більш схильних до ана- рхістичної волі, … була підірвана… сама ідея державності взагалі, з усіма її основними прикметами: законом, судом, владою… Будувати нову державність за умовин компро- метації самої ідеї державності в широких масах було на- правду надто тяжко»32. Створена в ході протигетьманського повстання Респуб- ліканська армія УНР успішно виконала головне завдання — здолала військовий опір противника. І хоч основу її скла- дали військові частини, що перейшли на бік Директорії, го- ловною рушійною силою стали численні селянські загони, які на заклик Директорії взялися за зброю. Тому збройні сили, яка привели Директорію до влади, мало скидалися на справжню регулярну армію. Щодо її чисельності на мо- мент перемоги повстання, мемуаристи і дослідники нази- вають фантастичні цифри — до 300 і навіть 400 тис. вояків, але більшість тогочасних військових і політиків оцінювали її більш реально — 45–50 тис. Зрозуміло, що в умовах по- стійної зміни ситуації провадити якісь підрахунки було справою неможливою. Сучасний дослідник О. Левченко вважає, що в апогеї ан- тигетьманського повстання армія Директорії дійсно дося- гала, а може й перевищувала число 300 тис. Але переважна більшість її складалася з селянських загонів місцевого фор- мування, бійці яких, поваливши гетьманську владу, пер- шими, знов таки на заклик Директорії, «пішли ділити 232 О. Д. Бойко панську землю», не чекаючи прийняття відповідних зако- нів. Тому майже одразу після остаточної перемоги в армії залишився той елемент, що перебував у складі більш-менш регулярних військових частин, або вбачав у подальшій службі певні перспективи. Чисельність цього армійського контингенту становила приблизно 50 тис. вояків33. Але й за такої кількості армія складалася переважно з селянських загонів. Ось як образно писав про це І. Мазепа: «Бистро, як гірський потік виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Армія, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, фак- тично перестала існувати як цілість»34. В той час, як на її кордонах уже палала війна, УНР мала напівпартизанську армію. Створені нашвидкуруч військові частини не набули справжнього бойового досвіду, не за- своїли тактики, які б дозволили успішно воювати з боєз- датним противником. Отаманами була взята на озброєння примітивна тактика «ешелонної війни». Легкі перемоги над гетьманцями породжували у новоспечених командирів надмірні амбіції, самовпевненість, зневагу до військової дисципліни. Побоюючись погромних настроїв, що поши- рювались серед вояків Дніпровських дивізій, які зайняли Київ, командування Осадного корпусу наказало отаманам Д. Зеленому (1-ша дивізія) та О. Данченку (2-а дивізія) ві- дійти на околиці, а в місті залишити лише дивізію СС. Цей наказ викликав обурення у дніпровських отаманів і мав в подальшому прикрі наслідки. У січні 1919 р. отаман Зеле- ний перейшов на бік радянської влади. В ході повстання було знищено велику кількість засобів матеріально-технічного забезпечення армії. Офіційно озб- роєння і майно пішло на оснащення новостворених по- встанських частин. Але, як це часто трапляється в період 233Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... масових народних зрушень, процес цей був неконтрольо- ваним. У великій кількості майно розкрадалося авантюри- стами-отаманами, посадовими особами, залізничниками, селянами й рядовими козаками. Протягом місяця по- встання практично зникло тилове постачання усіх корпу- сів, розраховане на 6 місяців користування35. В результаті армія УНР протягом усього 1919 р. відчувала брак зброї та амуніції. Восени через незадовільне матеріально-технічне постачання вона майже втратила боєздатність, а згодом заз- нала гуманітарної катастрофи. Директорія порівняно легко здобула перемогу над геть- манщиною і прийшла до влади. Але це свідчило не про її силу, а про слабкість суспільних сил, що намагалися побу- дувати українську державність на авторитарних засадах. Ре- волюційно-демократичні традиції в конкретних історичних умовах того часу виявилися сильнішими від консерватив- них. Збройне повалення Гетьманської Держави, в результаті якого була відновлена УНР і влада перейшла до Директорії, по суті розв’язало повномасштабну громадянську війну в Україні. І з перемогою Директорії ця війна не припинилася. 1 Висновки зроблено за матеріалами: Українська революція і дер- жавність (1917–1920 рр.): Науково–бібліографічне видання. — К., 2001; Дисертації з проблем Української революції, захищені в Україні про- тягом 1991–2001 рр. // Проблеми вивчення історії Української револю- ції 1917–1921 рр. — Вип. 1. — К., 2002. — С. 279–293; Дисертації з проблем Української революції, захищені в Україні протягом 2001– 2006 рр. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917– 1921 рр. — Вип.2. — К., 2007. — С. 244–258. 2 Політична історія України ХХ ст. У шести томах. — Т. 2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917–1920). — К., 2003; Україна: політична історія ХХ — початку ХХІ століття. — К., 2007 та ін. 3 Горелик С. Эпизоды из истории украинской революции // Красная летопись. — 1922. — № 5. — С. 30–31. 234 О. Д. Бойко 4 Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції /марець 1917 р. — грудень 1919 р./). — Київ–Відень, 1920. — Ч. ІІІ. — С. 87–90. 5 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 1927. — С. 120–121. 6 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. — Відень, 1921. — Т. ІІІ. — С. 128. 7 Крезуб А. Повстання проти гетьмана П. Скоропадського і про січових стрільців // Літературно–науковий вісник. — 1928. — Кн. 11. — С. 225–318. 8 Історія українського війська. — Львів, 1992. — С. 450–451. 9 Україна. — 1919. — 15–16 листопада. — Цит за: Політична історія України. — Т. 2. — С. 298. 10 Капустянський М. Похід українських армій на Київ і Одесу в 1919 році. — К., 2004. — С. 152. 11 Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки: Зб. док. і мат. У 2 томах. — К., 2006. — Т. 2. — С. 374–375. 12 Там само. — С. 376. 13 Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917– 1920: Навч. посібник. — К., 1997. — С. 112. 14 Винниченко В. Вказ. праця. — Ч.Ш. — С.127. 15 Христюк П. Вказ. праця. — Т.Ш. — С. 133–134. 16 Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. — Т. 3. — М.-Л., 1932. — С. 118. 17 Скоропадський П. Спогади. — К. — Філадельфія, 1996. — С. 305. 18 Державний вісник. — 1918. — № 68. — 9 листопада; № 69 — 12 листопада. 19 Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. — Чикаго, 1969. — С. 135. 20 Христюк П. Вказ. праця. — Т .III. — С. 136–137. 21 Прохода В. Записки до історії Сірих // За державність. — Ч. 1. — Каліш, 1929. — С. 82–86. 235Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... 22 Скоропадський П. Вказ. праця. — С. 310. 23 Вістник УНР. Офіційна газета Директорії. — 1918. — 17 грудня. 24 Там само. 25 Там само. 26 Директорія, Рада Народних Міністрів… — Т. 2 — С. 385–386. 27 Капустянський М. Вказ. праця. — С. 72; Єрошевич П. Спогади з часів гетьмана П. Скоропадського і повстання народу українського проти влади гетьмана та німців-окупантів // Табор. — Ч. 9. — Каліш, 1928. — С. 77. 28 Директорія, Рада Народних Міністрів… — Т. 2 — С. 386. 29 Відродження. — 1918. — 15 грудня. 30 Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921) // Військово-історичні праці. Спомини. — К., 2002. — С. 623. 31 Винниченко В. Щоденник. 1911-1926. — Т. 1. — Едмонтон, 1980. — С. 309. 32 Мицюк О. Доба Директорії УНР: Спомини і роздуми. — Львів, 1938. — С. 25–26. 33 Левченко О.Д. Бойова діяльність армії Української Народної Рес- публіки (листопад 1918 р. — липень 1919 р.): Дис. на здобуття вченого ступеня канд. іст. наук. — К., 2002. — 51–52. 34 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. — К., 2003. — С. 64. 35 Левченко О. Вказ. праця. — С. 58. 236 О. Д. Бойко

Схожі ресурси