Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.

Висвітлюється діяльність української культурної комісії під час мирних переговорів делегацій гетьманату і РСФРР у 1918 р. Розкрито вироблення критеріїв віднесення об'єктів до національної культурної спадщини, протиріччя серед членів комісії та експертів....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Лупандін, О.
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2010
Schriftenreihe:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Schlagworte:	Міжнародні відносини і дипломатія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28227
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р. / О. Лупандін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 287-314. — Бібліогр.: 40 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-28227
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-282272013-02-13T03:27:58Z Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р. Лупандін, О. Міжнародні відносини і дипломатія Висвітлюється діяльність української культурної комісії під час мирних переговорів делегацій гетьманату і РСФРР у 1918 р. Розкрито вироблення критеріїв віднесення об'єктів до національної культурної спадщини, протиріччя серед членів комісії та експертів. Раскрывается деятельность украинской культурной комиссии в период мирных переговоров делегаций гетьманата и РСФСР в 1918 г. Реконструирована выработка критериев зачисления объектов к национальному культурному наследию, противоречия среди членов комиссии и экспертов. The present article is dedicated to the activity of Ukrainian cultural committee during peace negotiations with Soviet Russia in 1918. Suggested by the author brief review of its activity relative to the restitution of cultural heritage shed light on the approaches used by Ukrainian party for solving this question that was a factor of state-creation process. The scientific value of its materials reflected the outlook and aspirations of that time Ukrainian intelligentsia. 2010 Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р. / О. Лупандін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 287-314. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. XXXX-0081 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28227 uk Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Міжнародні відносини і дипломатія Міжнародні відносини і дипломатія
spellingShingle	Міжнародні відносини і дипломатія Міжнародні відносини і дипломатія Лупандін, О. Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р. Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
description	Висвітлюється діяльність української культурної комісії під час мирних переговорів делегацій гетьманату і РСФРР у 1918 р. Розкрито вироблення критеріїв віднесення об'єктів до національної культурної спадщини, протиріччя серед членів комісії та експертів.
author	Лупандін, О.
author_facet	Лупандін, О.
author_sort	Лупандін, О.
title	Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.
title_short	Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.
title_full	Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.
title_fullStr	Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.
title_full_unstemmed	Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.
title_sort	питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Міжнародні відносини і дипломатія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28227
citation_txt	Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р. / О. Лупандін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 287-314. — Бібліогр.: 40 назв. — укр.
series	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
work_keys_str_mv	AT lupandíno pitannârestitucííkulʹturnihcínnostejvkontekstíukraínsʹkorosíjsʹkihmirnihperegovorív1918r
first_indexed	2025-07-03T08:14:17Z
last_indexed	2025-07-03T08:14:17Z
_version_	1836612801566605312
fulltext	Олексій Лупандін питання реститУції кУльтУрних цінностей в контексті Українсько-російських мирних переГоворів 1918 р. Висвітлюється діяльність української культурної комісії під час мирних переговорів делегацій гетьманату і РСФРР у 1918 р. Розкрито вироблення критеріїв віднесення об’єк- тів до національної культурної спадщини, протиріччя серед членів комісії та експертів. Раскрывается деятельность украиснкой культурной комиссии в период мирных переговоров делегаций гетьма- ната и РСФСР в 1918 г. Реконструирована выработка критериев зачисления объектов к национальному культур- ному наследию, противоречия среди членов комиссии и экспертов. The present article is dedicated to the activity of Ukrainian cultural committee during peace negotiations with Soviet Russia in 1918. Suggested by the author brief review of its activity relative to the restitution of cultural heritage shed light on the approaches used by Ukrainian party for solving this question that was a factor of state-creation process. The scientific value of its materials reflected the outlook and aspirations of that time Ukrainian intelligentsia. Тривалий бездержавний період існування українського народу став причиною розпорошеності національних куль- турних цінностей, які зазвичай осідали в пануючих над Україною імперських центрах. Збіг міжнародних і геополі- тичних чинників 1917–1921 рр. зробив можливим, хай навіть й на короткий період, реалізацію українського дер- жавного проекту. За цей нетривалий час молода українська держава зазнала впливу майже всього спектру політичних режимів: від демократії доби Центральної Ради до «дикта- тури» періоду гетьманату П. Скоропадського, закінчивши своє функціонування під авторитарним керівництвом С. Петлюри. Не дивлячись на таку політичну різношер- стість і відкриту ворожнечу між представниками консерва- тивного та демократичного крила, останні навіть не були здатні виробити монолітну позицію всередині свого табору, єдиним політичним напрямком, де можна відстежити певну спадковість були питання культури. Чому так скла- лося? По-перше, культура є менш політизованою; по-друге, український національно-визвольний рух виріс з культур- но-просвітницької діяльності національної інтелігенції та меценатської практики українських поміщиків, а отже культура залишалась пріоритетом для всіх представників української еліти; по-третє, за відсутності власної армії та владної вертикалі реалізація соціально-економічних реформ була практично неможливою, територія української держави стала постійним об’єктом експансії та окупації. Саме тому культурна політика була чи не єдиним полем реалізації державницьких аспірацій української еліти. Як правило, проблема повернення культурної спадщини особливо гостро постає в періоди національного та держав- ного відродження. Тому не дивно, що в історичному аспек- ті дослідження цих питань набуває особливої актуальності у зв’язку з розвитком подій, пов’язаних з новітнім періодом української державності. Примітним є те, що деякі про- блеми створення правового демократичного суспільства в сучасній Україні вже мали історичний прецедент. Вивчення тогочасної документальної спадщини дає змогу не лише заповнити лакуни вітчизняної історії, а й повчально прислужитися у визначення шляхів цивілізо- ваного розв’язання аналогічних проблем сьогодення. 288 Олексій Лупандін Так, на початку 90-х років в рамках діяльності Націо- нальної комісії з повернення в Україну культурних ціннос- тей при Кабінеті міністрів України працювали й історики, які мали подати історико-правовий контекст даної проблеми. Саме тоді були вперше опубліковані матеріали та документи української культурної комісії, яка займалася складанням списків українських культурних цінностей та розробкою відповідних статей договору, на українсько-російського мирних переговорах 1918 р. Українські історики С. Кот та О. Нестуля ґрунтовно опрацювали ці документи, тим самим заклали початок дослідженню даної проблематики у сучасній вітчизняній науці. Автори показали яких збитків зазнала українська культура протягом майже чотирьохсотлітнього російського панування. Детально зупинилися на аналізі діяльності самої комісії показавши механізм вироблення рішень. Підкрес- лили спадковість культурної політики доби Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського та Директорії1. Не скільки не применшуючи вклад С. Кота та О. Нестулі у розробку питання діяльності культурної комісії все ж таки мусимо зазначити, що опубліковані ними документи містять ряд неточностей. Так, в окремих протоколах опу- щені цілі абзаци. Оскільки робота проводилася в рамках діяльності Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, можливо окремі недоліки були обумовлені необхідністю швидкої підготовки історич- ного обґрунтування українських вимог. Не останню роль зіграв і той факт, що дослідження здійснювалося на зорі української незалежності, коли українська історична наука перебувала в процесі свого становлення, намагаючись звільнитися від нашарувань радянської доби. Розгляд проблеми в контексті стосунків «метрополії та колонії»2 цілком відповідав вимогам вітчизняного історичного 289Питання реституції культурних цінностей... дискурсу 90-х рр., який на той час перебував під потужним впливом діаспорної історіографії, що тяжіла до «вікти- мізації» історії українського народу. З погляду сьогодення даний підхід виглядає дещо кон’юнктурно. Питання колоніального статусу України у складі Росій- ської імперії, а згодом СРСР не нове, воно й досі має своїх прихильників, зокрема ґрунтовне дослідження цієї пробле- ми належить відомому українському культурологу і літе- ратурознавцю М. Рябчуку3. Однак західні дослідники, такі як Дж. Армстронг та А. Каппелер, не знаходять достатньо підстав аби говорити про Україну як колонію Росії4. Період, коли болючі питання української історії розглядались з крайніх національних позицій залишається у минулому, українська історія знову переосмислюється, але в же в антропологічному вимірі східноєвропейської історії. Звернення до проблеми діяльності української культур- ної комісії на українсько-російських мирних переговорах 1918 р. розкриває суть проблеми національної культурної спадщини як її бачили та розуміли представники тогочас- ної української еліти. Становлення української державності, її утвердження на міжнародній арені були нерозривно пов’язані з необхідністю вступу в міжнародні зносини. Першим кроком у встанов- ленні таких контактів стала участь представників Цент- ральної Ради в мирних переговорах у Бресті-Литовському нарівні з державами Четверного Союзу та радянською Росією. Переговори завершилися для молодої Української держави значним успіхом. Мирний договір УНР з країнами Четверного союзу, укладений 9 лютого 1918 р., відкривав нові перспективи зміцнення її міжнародних позицій. Мирні угоди, досягнуті в Бресті, справили вирішальний вплив на подальший розвиток як внутрішньої, так і зовніш- ньополітичної ситуації, визначили, зокрема, характер сто- 290 Олексій Лупандін сунків України з РСФРР. Згідно з VI статтею Брестського мирного договору, укладеного державами Четверного союзу з РСФРР 3 березня 1918 р., остання зобов’язувалась підтвер- дити право українського народу на самовизначення і закон- ність влади Центральної ради на території України, визнати мирний договір УНР з державами австро-німецького блоку, укласти з нею мир, негайно вивести з території УНР фор- мування червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію та пропаганду проти її уряду та громадських установ. Слід зазначити, що українсько-російські відносини того часу формувалися в умовах різкого протиборства двох політичних напрямків: українського — національно-дер- жавницького і російського — великодержавно-шовіністич- ного у більшовицькому варіанті. Вирішальний вплив на взаємовідносини між обома країнами мала політика біль- шовицької партії, її намагання поширити ідеї світової соціалістичної революції (подекуди й шляхом прямого їх експорту) на інші країни світу, й перш за все на Україну. Змушений в результаті підписання Брестського мирного договору принаймні формально визнати факт існування суверенної і незалежної української держави, більшовиць- кий уряд Росії проте не облишив намірів утримувати Україну в орбіті свого впливу. Розгорнута програма організації дій в нових умовах була висунута лідером більшовицької партії і радянського уряду В. Леніним. Серед першочергових заходів діяльності біль- шовиків в Україні стали: негайна евакуація промислових і продовольчих товарів на Схід, зокрема й культурних цінностей. Проте, українська сторона 30 березня 1918 р. надіслала Раднаркому РСФРР телеграму з пропозицією припинити стан війни та укласти мирний договір. Але, поки погоджу- вався вибір місця проведення мирної конференції, в Україні 291Питання реституції культурних цінностей... стався гетьманський переворот. Новий уряд гетьмана П. Скоропадського перебрав на себе всі міжнародні зобов’язання Центральної Ради, зокрема й щодо виконання брестських угод. 11 травня 1918 р. під час зустрічі гетьмана і тимчасово виконуючого обов’язки глави МЗС М. Василенка з російсь- кими представниками місцем переговорів було визначено Київ. Український уряд затвердив делегацію у такому скла- ді: голова делегації — С. Шелухін, заступник голови — І. Кістяківський (пізніше цю посаду обійняв П. Стебниць- кий), члени делегації — О. Сливинський, О. Ейхельман, Х. Барановський, А. Cвіцин та П. Линниченко. Уже в ході переговорів при український делегації було засновано сім комісій, серед них й культурна на чолі заступником міністра народної освіти П. Холодним. Перш ніж перейти до аналізу діяльності комісії варто ска- зати кілька слів про її голову. Видатний художник-імпресі- оніст, педагог і громадський діяч П. Холодний обіймав посади заступника міністра освіти доби Центральної Ради та гетьманату П. Скоропадського, заступника міністра та міністра освіти за часів Директорії. Треба зазначити, що саме міністерство освіти опікувалося питаннями культури за часів українських визвольних змагань. В ситуації швидко- плинної зміни урядів П. Холодний залишався незмінними заступником, зрештою очоливши саме міністерство, отже факт його значного впливу на формування культурної полі- тики доби української революції є незаперечним5. Випадок П. Холодного був не поодиноким. Нижче мова йтиме про цілу низку діячів освіти, культури й науки, які зберегли поса- ди і вплив, не дивлячись на зміну урядів, забезпечивши без- перервність і послідовність розбудови української культури. Переходячи до аналізу діяльності комісії варто виокре- мити два формати її діяльності: 292 Олексій Лупандін 1) З 21 по 31 травня 1918 р. вона діяла як міжвідомча комісія у справі повернення культурних цінностей з Росії. На цьому етапі передбачалося вироблення загальних принципів повернення та складання списків українських культурних пам’яток. В рамках підготовчого періоду відбу- лося 6 засідань комісії. 2) 5 червня 1918 р. вона була реорганізована у Культурну комісію при Українській мирній делегації на переговорах з РСФРР. Цей етап передбачав практичне втілення поперед- ніх напрацювань. На першому засіданні міжвідомчої комісії, яке відбулося 21 травня, обговорювалися організаційні питання та прин- ципи роботи комісії. На засіданні були присутні: голова комісії П. Холодний; представник МЗС Ф. Слюсаренко; голова архівно-бібліотечного відділу Міністерства народ- ної освіти — В. Модзалевський; представник міністерства судових справ — Шманкевич; міністерство великоруських справ було представлене трьома особами: головою архівно- бібліотечного відділу — А. Бемом, головою відділу автоно- мії — А. Єлачичем, головою відділу мистецтва — С. Мако; директор департаменту загальних справ Міністерство народної освіти — П. Зайцев. Серед головних тем обговорення було питання хто мати- ме вирішальні голоси при формуванні списку. Планувалося що до складу майбутньої культурної комісії, яка буде пред- ставляти інтереси України на мирних переговорах, увійдуть представники різних міністерств та фахівці. Кожне міністер- ство мало прислати свого представника разом зі експертом. Представник МЗС Ф. Слюсаренко запропонував, щоб саме експерти мали вирішальний голос при формуванні списку цінностей. Голова комісії П. Холодний вважав навпаки, що представники міністерств повинні грати головну роль, а експерти мати лише дорадчий голос6. 293Питання реституції культурних цінностей... Про спадковість у галузі культурної політики також свід- чить той факт, що більшість принципів, покладених в основу праці міжвідомчої комісії з повернення культурної спадщи- ни вироблені ще за часів Центральної Ради. Так на засіданні архівної комісії від 12 квітня 1918 р, що відбувалася у зв’яз- ку з «можливим розпочатієм мирових переговорів з Велико- росіюєю для обміркування питання про повернення Україні тих архівних матеріалів, що відносять до історії України…», було прийнято рішення взяти за основний керуючий прин- цип «повернення тих матеріалів, що коли-небудь були виве- зені яким-небудь чином з України й які мають значення для української історії». Члени архівної комісії вирішили не вимагати матеріали які відносяться до історії української історії, але водночас «є нерозривною складовою частиною загальнодержавних архівів… бо це покалічило би загальні архівні збірки». Автори проекту розраховували на можли- вість у майбутньому відрядити наукову експедицію до росій- ських архівів для «студіювання чи навіть зкопіювання»7. Посилаючись на напрацювання архівної комісії П. Холодний запропонував три принципи на яких будуть ґрунтуватися вимоги української сторони: по-перше, без- апеляційному поверненню підлягають пограбовані більшо- виками культурні цінності; по-друге, повернення частини пам’яток планувалося узгодити з представниками РСФРР, у разі необхідності компенсувати російській стороні їх вартість; по-третє, зберегти цілісність наукових та худож- ніх збірок, адже виїмка окремих матеріалів знизила їхню історичну, наукову та культурну вартість8. Гаряча дискусія розпочалася з приводу формату майбут- ніх переговорів. Голова відділу автономії міністерства великоруських справ А. Єлачич вважав недоцільним дипломатичний шлях для розв’язання культурних справ, висловивши думку, що: «Одиноко можливий шлях се 294 Олексій Лупандін порозуміння з науковими й культурними організаціями, бо теперішня російська влада цілком не заінтересована в культурній справі і значить справа буде вирішена неспра- ведливо тай боязно, що будуть поставлені занадто великі домагання.» Однак більшість присутніх висловилася за дипломатичний шлях розв’язання проблеми, вважаючи що такої слушної нагоди може більше не трапитися. Не можна не відмітити далекоглядність А. Єлачича, який відмічаючи хитке становище української сторони, зазначав: «наша комісія розіб’ється і не буде спільного рішення». До того ж він вважав необачним в ситуації загального хаосу розпочинати процес переміщення культурних пам’яток9. Варто відмітити, що з першого ж засідання намітився виразний розподіл членів комісії на дві групи: радикальну національну та помірковано проросійську. Наступне засі- дання комісії відбулося у більш розширеному складі, до роботи приєдналися: представник міністерства ісповідань В. Барвінок; міністерства єврейських справ — С. Брон; міні- стерства польських справ — Л. Грохольський; міністерства пошт і телеграфів — І. Паливода; голова відділу пластичних мистецтв Міністерства народної освіти Г. Павлуцький, який за сумісництвом був ще й заступником голови комісії. Це по- силило й без того потужний вплив проукраїнського табору, члени якого займали керівні посади в міжвідомчій комісії. Загалом, саме на другому засіданні сформувався основний склад міжвідомчої комісії. Пізніше до участі у роботі також долучалися: мистецтвознавець Д. Антонович, археологи Г. Стеллецький та Д. Щербаківський; представники військо- вого відомства Стойкін і Є. Шайтанов та представник міні- стерства судових справ С. Гужковський. Залучення такого широкого кола фахівців вказує на серйозність намірів української сторони домагатися повернення національного культурного надбання. 295Питання реституції культурних цінностей... На засіданні від 23 травня було вирішено додати до спис- ку культурних цінностей не тільки те, що було пограбовано більшовиками, але й також: «речі забрані царями Москов- ськими, імператорами всеросійськими та Тимчасовим уря- дом Росії». Професор Г. Павлуцький взагалі виступив з пропозицією взяти певну частину культурних цінностей з загального доробку російської культури, оскільки «здобут- ки й скарби Росії» творилися спираючись на важку працю українського народу. У відповідь на це А. Єлачич виступив з пропозицією зібрати конгрес колишніх поневолених Росією народів і розрідили російську культурну спадщину між ними, а не тільки між Росією та Україно, що, на його думку, буде більш справедливо10. Цікаво, що така постановка питання свідчить про те, що і представники радикального крила, і прибічники помірко- ваної позиції не розглядали українсько-російські свідно- сини в рамках формули «колонія — метрополія». Перші претендували на частину всієї імперської культурної спад- щини, тоді як другі, виходячи зі спільної історії та культури України і Росії, прагнули зберегти наукову і культурну вартість експонатів. На порядку денному також стояло обговорення питання хто має увійти до комісії, яка буде складати список об’єктів для повернення. В ході дебатів члени комісії відхилилася від суті справи, стали лунати питання про легітимність більшовицької влади. П. Холодному коштувало чимало зусиль аби повернути дискусію у русло поточних справ. В результаті на голосування було поставлено три питання: 1) вимагати аби в основному договорі була окрема стаття про повернення культурних цінностей 2) доповнити основ- ний договір додатковою угодою, що регламентувала би питання культурних цінностей, й була б невід’ємною 296 Олексій Лупандін частиною мирних угод; 3) додаткова угода мала укластися після ратифікації мирного договору. Перший пункт був прийнятий одноголосно, після того, як на вимогу представника національного польського міні- стерства Грохольського, було уточнено, що у вирішенні цього має бути покладений територіальний принцип, тобто йшлося про повернення всіх культурних цінностей виве- зених з території України незалежно від їх національного походження. Друга пропозиція також була підтримана, тоді як голосування третього пункту провалилось. Більшість членів комісії виступали за одночасну ратифікацію додат- кової угоди по культурних цінностях з мирним договором11. Оскільки за основу був взятий територіальний принцип, то список вимог української сторони напряму залежав від визначення кордонів Української Держави. Проте біль- шість членів комісії, побоюючись втратити слушну нагоду, вважали що питання культурних цінностей треба вирішу- вати якнайшвидше. З цього приводу, представником міні- стерства великоруських справ А. Бемом, було висловлене «особоє мненіє», яке на його вимогу долучили до прото- колу засідання. В документі йшлося про наступне: «в интересах правильного устроенія будущих культурних и научних взаимоотношеній обоих государств необходимо вопрос о возвращеніи на Украину культурних ценностей разрешить особым дополнительным договором выработан- ным комиссій русских и украинских ученых и писателей, образованной на паритетных началах, и ратифицирован- ным после ратификаціи мирного договора, в срок опреде- ленный в основном договоре»12. На засіданні 25 травня, до відома комісії було доведено погляд голови української делегації на переговорах з РСФРР С. Шелухіна, який вважав за необхідне одночасну ратифі- кацію основного договору і додаткової угоди, аргументуючи 297Питання реституції культурних цінностей... свою позицію мінливою ситуацією, коли навіть ратифіко- вані договори не виконуються. С. Шелухін був не впевне- ний, що в разі підписання основної угоди, російська сторона захоче повернутися до питання культурних цінностей. Також комісію повідомили, що вони повинні підготувати два спис- ки: перший список речей які мають бути повернуті, другий — речі, що мають відійти українській стороні після розпо- ділу загальної культурної спадщини Російської імперії13. Враховуючи, що побажання С. Шелухіна фактично спів- пали з рішеннями прийнятими на попередньому засіданні, можна констатувати що завдання П. Холодного полягало у проведенні попередньо виробленої позиції українського уря- ду. Культурна комісія мала не генерувати нові ідеї, а стати інструментом практичної реалізації лінії керівництва, про що відкритим текстом заявив А. Бем14. Таким способом, на нашу думку, С. Шелухін висловив свою підтримку П. Холодному. При обговоренні конкретного списку речей між А. Бемом і Г. Павлуцьким зав’язалася суперечка через занадто завзя- тий захист першим принципу збереження цілісності науко- вих збірок та художніх колекцій. Г. Павлуцький звинуватив А. Бема мало не в шкідництві, наголошуючи що цим прин- ципом «захищають і захищатимуть збірки Великоросії. Річ природна, що коли хочемо собі щось мати, то в чужому му- сить бути якась руїна і над цім нічого вагатись, а одна сто- рона комісії уперто висовує цей хибний принцип наперед». Цікаво, що на свій захист А. Бем посилається на протокол засідання архівної комісії від 12 квітня 1918 р., якій власне й належить ідея збереження цілісності. Зрештою було вирішено відкласти спірні питання і зосередитись на речах і документах, повернення яких не викликає заперечень15. В ході дискусії комісія вийшла на ряд документів, таких як Литовська метрика, що є спільною культурною спадщи- ною декількох народів. Виникло закономірне питання про 298 Олексій Лупандін право Радянської влади своїм декретом віддавати його Польщі. Комісія доручила Ф. Слісаренку скласти відповід- ний пункт загального змісту по означеній категорії доку- ментів для внесення його в текст основного договору16. Підсумком третього засідання міжвідомчої комісії стала заява Д. Антоновича, що «праця йде хибним і не корисним для України шляхом: сучасний власник речей, хоч і не має на них юридичного права, хоч і сам визнає це — неохоче випустить їх з своїх рук, навіть з ратифікованого списку навряд чи матимемо все, а ми ще до того обрізуємо список… Речи на яки ми безперечного права не маємо теж мусять дописатися в опис бо коли не цілком, то частково вони все ж наши і на угодовім торзі може вдатися щось і з них дістати»17. Песимістичний настрій Д. Антоновича цілком зрозумілий, чим далі йшов українсько-російський переговорний процес, тим очевидніше ставало, що більшовики взагалі не прагнуть йти на поступки. На засіданні від 27 травня було вирішено винести за рамки обговорення всіх суперечливих питань. Також, аби уникнути зіткнення полярних точок зору, П. Холодний запропонував «не встановляти принципу — чи то користь Держави, чи то непорушність наукової збірки, чи ще щось інше, а розглядувати питання про кожну окрему річ — окремо, керуючись в розв’язанні його принципом найбільш вартим уваги в даному випадку»18. Проте, це не дуже допомогло. А. Єлачича обурило те, що до списку потрапили речі з Керчі і Феодосії, адже питання приналежності Криму ще не було вирішено. Не оминув він і того факту, що багато чого, особливо останнім часом, вивозилось з України до Німеччини, і питання як бути з такими речами не менш актуальне, ніж питання повернення цінностей з Росії. Загалом А. Єлачич послідов- но відстоював позицію, що володіння речами добутими 299Питання реституції культурних цінностей... спільною працею, мають розглядатися в контексті розме- жування, а не повернення19. Такий демарш, як і прямий закид щодо розорення Укра- їни німецько-австрійськими військами виказував відверту незгоду з політикою П. Скоропадського. Це дає підстави вважати, що А. Єлачич належав до тієї частини суспіль- ства, яка розглядала українську державність як непорозу- міння, а гетьманат П. Скоропадського тимчасовим явищем, яке зникне з відродженням «єдиної і неподільної» Росії. Звісно такі висловлювання не могли пройти повз наці- ональне крило комісії, яке в особі, перш за все Г. Павлуць- кого, відстоювало право України на грецьку культурну спадщину Криму, наголошуючи, що «українці є спадко- ємцями всього, що лишилося від тої культури…». Натомість А. Єлачиич, посилаючись на той факт, що за часів антич- ності не існувало українського народу окремо від велико- російсьго, стверджував, що і Росія, і Україна мають однакові права в цьому питанні. Інший представник національного крила Д. Антонович, виходячи з того, що «історія краю не перепиняється від первісних часів і кожен нарід вступаючий в життя на терріторії цього краю, здобуває в спадщину всі риси краю, утворені його минулим», відстоював виключне право України на археологічні знахідки Криму20. Ця суперечка стала останньою у конфлікті між націо- нальним та проросійським крилом. Міністерство велико- руських справ в особі голови Російської Національної Ради Д. Одинця звернулося з листом до Міністра Народної Освіти М. Василенка, в якому висловила своє обурення прийнятими по ряду питань рішеннями, які жодним чином не враховували думку представників їхнього відомства. Окремим пунктом йшло питання «в характері заперечень, зроблених представниками Великоруського Міністерства в Комісії, які нерідко приймали такий тон і зміст, що на думку 300 Олексій Лупандін Міністерства не відповідає гідності й повноваженням його офіційних представників»21. На цих підставах міністерство відкликало своїх представників зі складу комісії. Відсутність «опозиції» на останніх двох засіданнях, до- зволила проукраїнським діячам комісії без зайвого галасу провести решту необхідних рішень, які розширили список українських вимог щодо повернення Росією культурних цінностей. Так, було прийнято рішення про виділення двох категорій речей: 1) вивезені, що підлягають обов’язковому поверненню; 2). загальноросійські, з яких Україна має отримати певну частину після розмежування22. Крім того, окремий список складався щодо речей, які українська сторона буде вимагати на підставі культурно-історичних, а не національно-територіальних прав, до якого мають «увій- ти кримськи речі, Малоросійського приказу та інше». Саме на підставі культурно-історичних прав українська сторона вимагала ряд картин художників вихідців з України або таких що писали на українські сюжети. Загалом це питання було досить складне й вимагало окремого рішення майже по кожному художнику, яскравим прикладом чого може служити постать Г. Семирадського, поляка за національ- ностю, що народився в Україні, а свою художню діяльність присвятив античним сюжетам23. Проте, в умовах нестачі ча- су для детального опрацювання всіх спірних питань, комі- сія вирішила керуватися запропонованим Д. Антоновичем принципом «вимагати більшого, аби отримати бажане». Засідання комісії відображали загальну атмосферу напру- женості, в якому існувала молода українська держава: непев- ність ситуації, коли одна влада змінювала іншу, породжувала своїх «яструбів» і «голубів» від культури. Радикалізм пер- ших виходив з необхідності культурного відродження української нації, з прагнення негайної сатисфакції за роки панування, тоді як поміркованість других була продикто- 301Питання реституції культурних цінностей... вана прагненням зберегти культурну і наукову вартість пам’яток історії та культури, а також відвертою невірою в успішну реалізацію українського національного проекту. Не останню роль зіграли й терміни проведення конференції, що вимагали швидкого прийняття рішень та вироблення позицій виходячи з ситуації політичної доцільності, а не наукової об’єктивності. Представники радикального табору нарікали, що помірковані вимоги взагалі не залишають шансу на повернення Україні її культурних пам’яток, вони не віри, що більшовики взагалі щось повернуть. Переходячи до другого етапу діяльності культурної комі- сії при Українській Мирній делегації, відразу зазначимо, що за відсутності практичного результату, всі її напрацювання є нічим іншим як відображенням світоглядних, наукових та національних прагнень української еліти доби гетьманату П. Скоропадського. Декларуючи принцип антропологічного виміру історії, ми маємо на меті показати культурно- політичний аспект Українських визвольних змагань очима основної її рушійної сили — наукової та творчої інтелігенції. Ідейним натхненником, автором радикального підходу до щодо розподілу спільної імперської спадщини був професор Г. Павлуцький. Саме під його безпосереднім керівництвом було здійснена колосальна робота по науковому обґрунту- ванню вимог та складанню списку українських культурних цінностей, що підлягають поверненню. Доля Г. Павлуцького є типовою для більшості представників української інтелігенції. Активно долучившись до розбудову української державності ще за доби Центральної Ради, він продовжив працювати в наступних українських урядах, а згодом й у системі освіти та науки Радянської України24. Лише смерть урятувала його жахливої долі жертв сталінських репресій. Погляди Г. Павлуцького є відображанням патріотизму і любові до українського народу, який він розглядає як рівно- 302 Олексій Лупандін правний у культурному, політичному й економічному пла- ні, відкидаючи ідею меншовартості української нації. Водночас він постає невиправним романтиком, риса вла- стива більшості представникам національної інтелігенції. Обґрунтовуючи право України на античну спадщину, зокрема скульптуру, Г. Павлуцький виходячи з загального характеру українського народу, того смаку, що проявився в українському мистецтві в минулому, і який, на його думку, буде притаманний українцям у майбутньому, від імені очолюваної ним структури висловив побажання «щоб з античних скульптур Ермітажу було привезено на Вкраїну ті, де більш відбилося народного духу і котрі виражають більш радості і світлі боки античного світогляду». До списку цих скульптурних цінностей увійшли: Таблиця 1 303Питання реституції культурних цінностей... № по каталогу 1901 р. Найменування № по каталогу 1901 р. Найменування 1 Отдыхающій сатир 243 Римлянка 3 Геракл 267 Меркурій 6 Эрот на Дельфине 268 А. Геракл 12 Нагой ребенок 271 Антіохійская Тиха 17 Торс Афродиты 274 Паппосилен 20 Афродита 288 Безкрылая Ника 33 Герм Діониса 291 Силен 40 Артемида (бюст) 302 Изида 46 Діонис 319 Пляшущий Сатир 51 Дак 323 Терпсихора 56 Молодой Пан 324 Бюст Аммона Зевса 60 Антиной 327 Сафо 86 Римская Дама 340 Аполлон 148 Отдыхающій сатир 342 Єрот 151 А. Персифона 348 Леда с Лебедем Ось така цікава була екстраполяція українського наці- онального характеру на античне мистецтво, що може стати об’єктом дослідження психологічного портрету українсь- кого народу в інтерпретації української інтелігенції доби визвольних змагань. У своєму листі до комісії по заключенню мироної угоди між Україною і Росією він писав: «Прийнявши як принцип вимогати частину художніх скарбів, що переховуються в збірках і музеях Росії, Мирова Комісія повинна звернути увагу і на ті художні речі, якими богати палаци Петербургу, Петергофу, Павловська, Гатчини та інші резиденції бувшої Імператорської Фамілії. Як показала Архітектурна Вистав- ка, що відбулася не за довго до війни, — художне історични вартості цих палаців дуже великі. Вважаючи на те, що бо гатилися ці палаци на загальні кошти усе Російської дер- жави, як північної, так і південної, при розмежуванні було 304 Олексій Лупандін № по каталогу 1901 р. Найменування № по каталогу 1901 р. Найменування 152 А. Хариты 353 Танаты 154 Венера 87 С. Надгробный Памятник 156 Діонис Эрмитажный 87 Д. Рельеф с Кайросом 157 В. Юный Зевс 88 А. Рельеф с Кибеллой 161 Аполлон 93 Надгробный Барельеф 164 Гера 101 Надгробный памятник Аристоболлы 170 Аріадна (бюст) 113 Погребальная Урна Примегеніи 182 Афина 132 Вазы 212 Мозаика 139 224 Мессалина 146 226 Римській Ребенок 190 192 Саркофаг25 б бажано і справедливо поділити і майна цих палаців. Але ж позаяк кожний з них у цілому являеть собою особисту художню річ і роз’єднати гармонію їх убору і декорації шкодило б їх художньому значенню, то Відділ Пластичних Мистецтв гадає, що не слід вимогати тут яку-небудь певну частину, а досить добре було б одержати тільки де яких примірників мебели та обстановки, особисто з мебели ампірного стілю таких палаців, як напр. Павловськ, Зимній Дворец, при чьому вказання і вибор належатиме до окре- мих комісій, що мають працювати на місцях»26. У листі від 3 липня 1918 р. до комісії по укладанню миру з Росією професор Павлуцький, виходячи з позиції куль- турної комісії про те, що Україна має право на 1/5 частину усіх художніх скарбів, що належать Російській державі подав список речей що мають бути повернені українській державі з Московської збройної палати, серед них: золотий, срібний та фаянсовий посуд, холодна зброя та збруя, ордени і нагороди та інше27. Важко сказати наскільки сам Г. Павлуцький вважав реальним виконання таких вимог української сторони. Однак його гарячі виступи на захист української культурної спадщини на засіданнях міжвідомчої комісії, як і тон листів до культурної комісії при українській мирній делегації дає підстави думати, що Г. Павлуцький щиро вірив у позитивне вирішення питання повернення культурних цінностей. Його перу також належить обґрунтування права України на культурну спадщину Криму та Північного Причорно- мор’я, де посилаючись на свідчення археологічних пам’я- ток, Г. Павлуцький пише: «…іонійці [греки — О. Л.] не були зайдами котри з’явилися тільки для того, щоб експлу- атувати багацтва краю, але були вони першими ширите- лями культури, першими, хто зложив на Україні основи цивілізації. Ці основи не залишилися без впливу на долю і 305Питання реституції культурних цінностей... наступної Української культури. Тому находки Чорномор- ських колоній мають найбільше значення для українського народу, котрий має на них повне історичне право»28. Значна робота проводилась й для повернення на Україну рукописів і документів. Цікаво порівняти протоколи засі- дання архівної комісії від 12 квітня та 2 липня 1918 р., якщо перше засідання відбувалося за часів Центральної Ради, то друге вже в період гетьманату Скоропадського. Фактично склад цієї структури не змінився, отже можна констатувати, що він залишився у спадок від Центральної Ради. Це не дивно, оскільки нестача кваліфікованих українських кадрів часто призводило до того, що одні ті й самі люди зали- шалися на посадах не дивлячись на зміну влади. Особливо це справедливо щодо таких сфер як культура та освіта, де позиції владних команд були по суті подібними. Загальні принципи визначені у першому документі, були підтверджені другим документом, проте список вимог був скорочений. Члени архівної комісії відійшли від двох базо- вих принципів «повернення і розмежування», вироблених в ході засідань міжвідомчої комісії, зазначивши: «Відділ ви- словлює свою переконаність в тому, що цей дипломатичний шлях, через свій примусовий характер, може тільки пошко- дити культурним зносинам поміж Україною та Росією після заключення миру й не дасть наслідків, яких сподіваються сто- ронники його». На цій підставі було вирішено відмовитися від вимог на документи Білгородського стола, Великоросійських приказів, Румянцевського музею, Архіву Священного Сино- ду, Архіву міністерства іноземних справ, Сенату департаменту Герольдії та ін. Фактично ідея розмежування спільного історичного спадку дипломатичним шляхом відкидалася29. Важко запідозрити представників комісії у «засіданні» наці- ональних інтересів, будучи відданими своїй справі науков- цями вони виходили з того, що буде краще для науки. 306 Олексій Лупандін Базуючись на попередньо визначених міжвідомчою комі- сією принципах було подано список предметів живопису. У пояснювальній записці до списку Д. Антонович визначав наступні категорії художників, чиї твори мають бути повер- нені на Україну: 1) без винятку усі твори тих митців, які родом і походженням українці і вся творчість котрих перей- нята характером української вдачі і уяви, а саме: Левиць- кого, Боровиковського, Лосенка, Шевченка, Ге»; 2) з творів тих художників-українців, що родилися на Україні, але котрих посередні чи безпосередні обставини примусили виїхати і творити по за межами України, належать до повернення усі ті речі, в яких виявлено їх український характер, ті ж твори, в яких відбилося великоросійського духу до повернення не належать; 3) ті речі, які утворено художниками не українського походження, але на Україні і перейнято українським походженням30. Як бачимо, із другого і третього пунктів теза про «укра- їнський характер і походження» культурних цінностей знову була подана українською стороною як підстава до повернення. Така постановка питання цілком зрозуміла оскільки списки культурних цінностей складалися до того як були визначені кордони української держави. Як видно, члени комісії у своїх вимогах виходили з принципу укра- їнських етнографічних земель та культурно-історичних прав українського народу. Проте таке формулювання як відповідність «українській вдачі та уяві» є досить спірним з наукової точки зору. До того ж самі члени комісії не дають визначення «української вдачі», проте певне уявлення про це можна зробити з аналізу списку митців, роботи яких вимагали повернути представники України. Оскільки список досить великий, а окремі художники відомі тільки в вузьких колах мистецтвознавців, пропонуємо зупинитися на картинах декількох загальновідомих художників. 307Питання реституції культурних цінностей... Так, наприклад, вимагалися твори І. Айвазовського на підставі того що він «родом з Феодосії (батько виселенець з Галичини), вихованець Криму…, українське побережжя Чорного моря було постійною темою його картин»31. Окре- мо додавалася помітка, що вимога здійснюється згідно пункту другого вищезгаданої пояснювальної записки Д. Антоновича. Виходячи з цього пункту, І. Айвазовський розглядався як український художник, а його твори відпо- відно як такі, що мають український характер. Спірним є як перше, так і друге. За національністю І. Айвазовський був вірменином (народився у сім’ї дрібного крамаря Айвазя- на)32, а ряд його картин-баталій таких як: «Чесменський бій», «Наваринський бій» (обидві — 1848), «Сінопський бій» (1853), «Облога Севастополя» (1854) напряму пов’яза- ні з російською історією. Звісно у пункті другому оговорю- валося, що картини пройняті «великоросійським духом» поверненню не підлягають. Але чи можна розглядати напи- сані під впливом романтизму картини «Морський берег» (1840) та «Дев’ятий вал» (1850), що носять український характер тільки на тій підставі, що своє натхнення художник черпав з краєвидів «українського узбережжя Чорного моря», як на цьому наголошувалося у примітці навпроти прізвища живописця? Посилаючись на другий пункт, до українських худож- ників також було зараховано А. Куїнджи. Серед додаткових обґрунтувань, зокрема йшлося про таке: «Родився в Марі- уполі. Свій талант присвятив головним чином студіюванню пейзажу України.»33. Так дійсно пензлю А. Куїнджи нале- жать ряд картин з українськими пейзажами, але за походженням він був греком34. Ще одним митцем, картини якого вимагалися на підста- ві українського походження, був І. Рєпін. У короткій анота- ції зазначалося: «Родився на Харківщині в Чугуєві, де 308 Олексій Лупандін одержав початкову художню освіту. Українець»35. Якщо в перших двох випадках автори списку власне не зважували на національність, виходячи з принципу, що ті хто народився і працював в України, апріорі є українцями в політичному розумінні цього слова, то у випадку І. Рєпіна таке досить безапеляційне твердження, видається аж занадто контровер- сійним. Дійсно пензлю І. Рєпіна належить ряд картин, сюжетні лінії яких пов’язані з Україною: «Запорожці пишуть лист турецькому султану» (1878–91), «Українська селянка» (1880), «Вечорниці» (1881), «Гайдамака» (1902), «Чорно- морська вольниця» (1908) та інші. Однак історичні сюжети і соціальна проблематика були квінтесенцією його твор- чості. І. Рєпін є також автором таких загально відомих картини як «Бурлаки на Волзі» (1870–73) «Хресна хода в Курській губернії» (1880-83), «Царівна Софія через рік після ув’язнення в Новодєвічєвому монастирі» (1879), і зрештою «Іван Грозний і його син Іван» (1885), що є своєрідною візитівкою художника36. Цікаво, що на момент українсько- російських мирних переговорів І. Рєпін був живий, і навіть гадки не мав про те, що він сам і його творчість розгляда- ється з точки зору українського національного надбання. У всіх трьох випадках ми можемо говорити про впливи українського середовища на формування особистості та твор- чого методу художника. У випадку І. Айвазовського та І. Репі- на цей вплив був, як на нашу думку, аж занадто опосеред- кованим. Цей невеликий аналіз показує наскільки нечіткими та аморфними були принципи закладені в основу українсь- кою стороною, що дозволяли на підставі тільки одного пун- кту висувати вимоги на творчий доробок таких різних в ментальному і творчому плані художників. Тут, за влучним визначенням німецького історика А. Каппелера, ми спосте- рігаємо ситуацію «проекції національних проблем назад у принципово донаціональну епоху»37. Українська сторона 309Питання реституції культурних цінностей... намагалася обґрунтувати свої вимоги щодо повернення куль- турних цінностей «національними» аргументами, але оскіль- ки мова йшла про донаціональну епоху, та й же про такий специфічний вид мистецтва як живопис, де межа та поняття «національного» є досить тонкою гранню, то не дивно що авторам списку так і не вдалося виробити чітких критеріїв. Для ілюстрації того наскільки іноді невмотивованими були окремі вимоги української сторони варто навести кілька прикладів щодо повернення культурних цінностей на підставі третього пункту з пояснювальної записки Д. Антоновича. Так, до категорії художників неукраїнсь- кого походження, чия творчість пов’язана з Україною було зараховано також М. Врубеля та М. Реріха. Знову ж таки в одну категорію потрапили дві абсолютно різні постаті, до оцінки творчості яких абсолютно не можна застосовувати однакові критерії. Якщо М. Врубеля з Україною дійсно пов’язує тривалий творчий період, зокрема, він брав участь у відновлені стінопису Кирилівської церкви і Софійського собору, розробив ескізи до розписів Володимирського собору, створив ряд своїх відомих полотен38, то творчість М. Реріха носить виразний філософсько-релігійний харак- тер, що досить складно пов’язати з Україною. Так у анота- ції серед підстав до вимог творів М. Реріха значилося наступне: «Виховувався у Києві, де скінчив IV гімназію. В своїх творах багацько розробляв теми з найстаріших діб української історії (доісторичних і слов’янських часів)39». Але ймовірніше за все, що М. Реріх, пензлю якого дійсно належить ряд сюжетів присвячених періоду Київської Русі40, розглядав давньоруську спадщину як загально- слов’янську. Знов таки, як і І. Рєпін на момент складання списку М. Реріх був живий, хоча й перебував за межами Росії. Отже виникає закономірне питання, а що сказав би сам митець з приводу такої інтерпретації його творчості? 310 Олексій Лупандін У підсумку слід зазначити, що питання реституції куль- турних цінностей, що лягло в основу діяльності культурної комісії на українсько-російських мирних переговорах 1918 р., було природньо викликано тогочасними револю- ційними процесами, що призвели до розпаду колишньої єдиної Російської імперії на окремі складові і державним самовизначенням України. Врегулювання питань політичних, економічних, терито- ріальних, поділу боргів і майна, зокрема в культурній сфері були невід’ємним чинником тогочасного державотворчого процесу молодої української держави. Зауважимо, що український уряд робив спроби підняти це питання ще за часів Центральної Ради, намагаючись увійти в зносини з цього приводу з початку з Тимчасовим урядом Росії, а згодом з більшовицьким Раднаркомом. Проте щодо практичної реалізації державотворчих аспі- рацій української сторони в цьому напрямку, то їм судилося здійснитися за часів Української Держави П. Скоропадсь- кого під час проведення українсько-російських мирних переговорів. До створеної культурної комісії увійшли відомі українсь- кі науковці, мистецтвознавці, архівісти. Ними було прове- дено велику роботу по формуванню принципів та критеріїв, на підставі яких українська сторона вимагала повернення частини загальноімперського культурного надбання, складе- но списки предметів культурно-історичного значення. Пред- ставлений в цьому дослідженні короткий огляд напрямків діяльності культурної комісії щодо повернення предметів історії, археології, мистецтва і живопису, рукописів та доку- ментів, дає підстави говорити про вирішальний вплив суб’єктивного фактору на роботу комісії. Попередньо вироб- лені принципи, на базі яких передбачалося вимагати речі, що належать до спадку українського народу, не працювали. 311Питання реституції культурних цінностей... Багато рішень приймалося на власний розсуд. В залежності від того, які інтереси брали гору національні чи наукові, визначався обсяг та перелік предметів, що вимагалися до повернення. Такий стан речей був зумовлений відсутністю необхідного досвіду вирішення подібних питань на дипло- матичному рівні, адже члени української культурної комісії були науковцями-теоретиками, фанатично відданими своїй справі, тоді як тогочасна ситуація вимагала чітких прагматич- них рішень. Та й у своїй більшості вони до кінця не розуміли як подальших перспектив ведення мирних переговорів, які до речі всіляко гальмувались російською стороною, так і за- галом можливості дипломатичного врегулювання нагальних питань українсько-російських відносин з більшовицьким урядом Росії. Не дивлячись на відсутність практичного результату діяльності культурної комісії, наукова цінність її матеріалів полягає перш за все у відображенні світогляду та прагнень тогочасної української інтелігенції. Фактично, виходячи з тогочасної політичної ситуації, що існувала між обома державами, принципів більшовиць- кої дипломатії, якими керувалась російська сторона, жодне питання, зокрема й реституції культурних цінностей, в ході українсько-російської мирної конференції не мало шансів на позитивне вирішення для України. В тім, незважаючи на величезну роботу, проведену українською культурною комісією, по підготовці до обговорення з російською сторо- ною, вироблених нею вимог, справа так і не дійшла. 1 Нестуля О. О. Біля витоків державної системи охорони пам’я- ток культури в Україні ( Доба Центральної Ради, гетьманщини, Директорії) — К. — Полтава, 1994. — 340 с.; Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повернення, 1917–1918 / Упоряд.: С. Кот, О. Нестуля. // Серія «Повернення культурного надбання України: документи свідчать» — Вип. 1 — К., 1996. — 320 с. 312 Олексій Лупандін 2 Нестуля О. О. Культурна комісія при делегації України на мирних переговорах з Росією 1918 р.: хроніка діяльності. — Пол- тава, 1993. — 63 с.; Нестуля О. О. Визвольні змагання українського народу і охорона пам’яток культури (1917–1920 р.р.). — Полтава, 1993. — 115 с.; Кот С. Українські культурні цінності в Росії: Про- блеми повернення в контексті історії та права // Проблема повер- нення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. — Вип. 8. — К., 1996. — С. 21–41; 3 Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К., 2000. — 303 с. 4 Armstrong J. Ukraine: Colony or Partner? // German — Ukrainian Relations in Historical Perspective / Ed. by Hans-Joachim Torke and John-Paul Himka. — Edmonton, 1994. — P. 187-199; Каппелер А. Українсько-російські стосунки у ХІХ столітті: гіпотези та відкриті питання // Доповіді на ІІ Міжнародному конгресі україністів. — Ч. 1. — Львів, 1994. — С. 208–214. 5 Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. — К., 1998. — С. 178–179. 6 Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повер- нення, 1917–1918… — С. 89. 7 ЦДАВО України. — Ф. 2607. — Оп. 1 — Спр. 61. — Арк. 2. 8 Там само. — Спр. 56. — Арк. 3. 9 Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повер- нення, 1917–1918… — С. 90–91. 10 Там само. — С. 92–93. 11 Там само. — С. 94–96. 12 Там само. — С. 107–108. 13 Там само. — С. 100. 14 Там само. — С. 100–101. 15 Там само. — С. 101–102. 16 Там само. — С. 105–106. 17 Там само. — С. 106. 18 Там само. — С. 108–109. 19 Там само. — С. 111. 20 Там само. — С. 111. 313Питання реституції культурних цінностей... 21 Там само. — С. 121–122. 22 Там само. — С. 118. 23 Там само. — С. 124. 24 Денисенко О. Григорій Павлуцький та його внесок у пам’ятко- охоронну справу // Краєзнавство. — 1999. — № 1–4. — С. 116–118. 25 Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повер- нення, 1917–1918… — С. 149. 26 Там само. — С. 165–166. 27 ЦДАВО України. — Ф. 2607. — Оп. 1 — Спр. 61. — Арк. 32–36. 28 Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повер- нення, 1917 — 1918… — С. 137. 29 Там само. — С. 180–181. 30 Там само. — С. 202–203. 31 Там само. — С. 230. 32 Бикова Т. Б. Айвазовський І. К. // Енциклопедія історії Укра- їни. — К., 2003. — Т. 1. — С. 49. 33 Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повер- нення, 1917 — 1918… — С. 234. 34 Грузін Д. В., Бацак Н. І. Куїнджі А. І. // Енциклопедія історії України. — К., 2008. — Т. 5. — С. 455–456. 35 Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повернення, 1917 — 1918… — С. 236. 36 Підкова І. Рєпін І. Ю. // Довідник з історії України. — К., 1999. — Т. 3. — С. 33-34. 37 Каппелер А. Українсько-російські стосунки у ХІХ столітті: гіпотези та відкриті питання // Доповіді на ІІ Міжнародному кон- гресі україністів. — Львів, 1994. — Ч. 1. — С. 209. 38 Ковпаненко Г. Н. Врубель М. О. // Енциклопедія історії Укра- їни. — К., 2003. — С. 642. 39 Українські культурні цінності в Росії: перша спроба повернення, 1917–1918… — С. 236. 40 Советский энциклопедический словарь. — М., 1984. — С. 1117. 314 Олексій Лупандін

Питання реституції культурних цінностей в контексті українсько-російських мирних переговорів 1918 р.

Institution

Ähnliche Einträge