Чотири зміни парадигм в усній історії

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Томсон, А.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України 2008
Schriftenreihe:	Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник
Schlagworte:	Усна історія: теорія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28337
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Чотири зміни парадигм в усній історії / А. Томсон // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 7-24. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-28337
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-283372011-11-10T12:05:30Z Чотири зміни парадигм в усній історії Томсон, А. Усна історія: теорія 2008 Article Чотири зміни парадигм в усній історії / А. Томсон // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 7-24. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. XXXX-0082 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28337 uk Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Усна історія: теорія Усна історія: теорія
spellingShingle	Усна історія: теорія Усна історія: теорія Томсон, А. Чотири зміни парадигм в усній історії Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник
format	Article
author	Томсон, А.
author_facet	Томсон, А.
author_sort	Томсон, А.
title	Чотири зміни парадигм в усній історії
title_short	Чотири зміни парадигм в усній історії
title_full	Чотири зміни парадигм в усній історії
title_fullStr	Чотири зміни парадигм в усній історії
title_full_unstemmed	Чотири зміни парадигм в усній історії
title_sort	чотири зміни парадигм в усній історії
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Усна історія: теорія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28337
citation_txt	Чотири зміни парадигм в усній історії / А. Томсон // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 7-24. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.
series	Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник
work_keys_str_mv	AT tomsona čotirizmíniparadigmvusníjístoríí
first_indexed	2025-07-03T08:24:13Z
last_indexed	2025-07-03T08:24:13Z
_version_	1836613426425626624
fulltext	Усна історія: теорія Алістер томсон (Монаш, Австралія) Чотири зміни парадигм в усній історії* Теорія і практика усної історії сильно змінилися з часів свого народження од- разу після Другої світової війни, ці зміни йшли паралельною дорогою і одночасно впливали на ширші історіографічні та методологічні зміни. Наша робота як усних істориків сьогодні пояснюється та підкріплюється обізнаністю з історією нашої галузі досліджень та з силами, що вплинули на її розвиток. У цьому есе 1 аналізуються критичні моменти у розвитку історії усної історії та виділяються чотири зміни парадигм 2 в її теорії та практиці: повоєнний рене- санс спогаду як джерела «народної історії»; розвиток «постпозитивістських» підходів до пам’яті та суб’єктивності, що почався наприкінці 1970-х рр.; транс- формація розуміння ролі усного історика як інтерв’юєра та аналітика з кінця 1980-х, а також цифрова революція кінця 1990 — початку 2000-х. З цими дис- кусіями про зміни парадигм співвідносяться роздуми й рефлексії стосовно чоти рьох чинників, що вплинули на усну історію та на яких, у свою чергу, від- бився вплив самих усних істориків: зростання значення політичної та юридичної практики, де індивідуальне свідчення стало центральним джерелом; посилення інтердисциплінарних підходів до інтерв’ювання та інтерпретації спогадів; по- ширення з 1980-х рр. досліджень, пов’язаних з аналізом взаємозв’язків між іс- торією та пам’яттю; ріст інтернаціональності усної історії. Я не планую дослі- джувати розмаїття національних та регіональних історій усної історії, що вже було здійснено та опубліковано в інших роботах 3. І хоча етапи росту та риси роз- витку усної історії відрізняються від країни до країни, існують характерні та єди- ні соціальні й інтелектуальні сили, що сформували сучасні підходи до усної іс- торії та вплинули на усних істориків усього світу. * Друкується за рукописом з дозволу автора спеціально для тематичного випуску журналу «Схід/Захід». Розширену версію опубліковано в: The Oral His- tory Review. — Winter/Spring 2007. — Vol. 34. — № 1. — Р. 49–71, а також як вступну статтю до: The Oral History Reader / Ed. by R. Perks, A. Thomson. — London, New York, 2006. — Р. ІХ—ХІV. Переклад з англійської Г. Г. Грінченко. (Прим. ред.) 8 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання Усна історія та народна історія: ренесанс пригадування як історичного джерела Першою зміною парадигм (та початковим пунктом генези сучасної усної іс- торії) стало відродження використання спогадів як джерела історичного дослі- дження одразу після Другої світової війни. Попередню історію сучасного усноіс- торичного руху серед іншого окреслив Пол Томпсон, пояснюючи, що починаючи з античних часів історики довіряли свідченням очевидців про важливі події й про- довжували це робити доти, доки розвиток академічної історії у ХІХ ст. не привів до визнання першочерговості архівних розшуків та писемних джерел, маргіналі- зувавши тим самим усне свідчення 4. Поступове сприйняття корисності та усвідом- лення валідності усного свідчення, а також зростаюча доступність портативних магнітофонів стимулювали розвиток усної історії після Другої світової війни. Час початку та особливості цього розвитку суттєво відрізнялись у різних країнах. На- приклад, перший організований усноісторичний проект був ініційований Аланом Невінсом у Колумбійському університеті Нью-Йорка 1948 р., та його інтерес до архівування записів спогадів представників «еліти білих чоловіків» був визначаль- ним і репрезентував усю тогочасну усноісторичну діяльність у США. У Великій Британії в 1950–1960-х рр. піонери усної історії були здебільшого зацікавлені у за- пису досвіду так званої «звичайної» робочої людини, і спочатку їхні дослідження перегукувалися з фольклорними студіями 5. Джордж Еварт Еванс, наприклад, сформулював завдання тих досліджень таким чином: «спитати хлопців, які косять сіно» 6. Живий досвід робітників, жіноча історія чи історія темношкірих були не задокументовані чи записані вкрай погано, й усна історія стала важливим джерелом «історії знизу», що було схвалене та підтримане соціальними істориками Британії та всього світу починаючи з 1960-х рр. Пол Томпсон, соціальний історик університету Ессексу, відіграв провідну роль у створенні Британського товариства усної історії на початку 1970-х рр. та в усьому подальшому розвиткові міжнародного усноісторичного руху починаючи з кінця цієї декади. Його перша книга «The Voice of the Past: Oral History» 7 з моменту її першої публікації 1978 р. стала справжньою хрестоматією для усних істориків усього світу 8. Томпсону довелось захищати усну історію від критиків, які наполягали, що пам’ять є ненадійним історичним джерелом, та доводити легітимність і цінність цього під- ходу. Як соціаліст він був відданий історії, що набувала сили зі слів та досвіду робіт- ничого класу, і твердив, що усна історія трансформувала як зміст історії, «переміщу- ючи фокус та відкриваючи нові ареали дослідження, піддаючи сумніву деякі твер- дження та загальноприйняті положення через визнання значної групи людей, яких ми до цього ігнорували», так і процес історіописання, прориваючись «через кордо- ни між навчальними закладами та навколишнім світом, між професіонала ми та пересічними людьми» 9. Для багатьох усних істориків запис досвідів, що раніше ігно рувалися, а також залучення людей до вивчення та написання їхньої власної історії продовжували бути першочерговим завданням усної історії 10. Так, наприклад, 9 Сюзан Армітаж та Шерна Глюк стверджують, що усна історія зберігає важливе по- літичне значення у багатьох частинах світу, де пригнічення жінок посилюється за- мовчуванням їх голосів та історії 11. У багатьох країнах усна історія також утверди- лася поза стінами вищої освіти — у школах, громадських проектах та ініціативах зі збирання спогадів 12. Постпозитивістські підходи до спогадів та суб’єктивності Наступна парадигма, що утвердилася в усній історії, частково була відповіддю на позитивістську критику більшості традиційних істориків-документалістів з кон- сервативними політичними поглядами, які побоювались демократизму «народної історії» (people’s history) та атакували «ненадійність» пам’яті як її головну слабку ланку 13. Критика усної історії на початку 1970-х базувалася на впевненості у тому, що пам’ять зазнає певних перетворень внаслідок фізичного слабшання та носталь- гії людини у літньому віці, особистих упереджень інтерв’юєра та інтерв’юйова ного, впливу колективних ретроспективних версій минулого. Наприклад, австралійський історик Патрик О’Фарел 1979 р. писав, що усна історія рушить у напряму «світу уявлень, вибіркової пам’яті, пізніших нашарувань та повної суб’єктивності… Та куди вона нас приведе? Не до історії, але до міфу» 14. Спонукувані цією критикою, перші усні історики розробили свій власний збірник рекомендацій щодо оцінки достовір- ності усної пам’яті (проникливо натякаючи традиціоналістам на те, що докумен- тальні джерела, багато з яких були створені як запис розказаної події, є не менш вибірковими та упередженими). З позицій соціальної психології та антропології вони демонстрували, яким чином можна визначити упередження та вигадки пам’яті, підкреслювали важливість ретроспекції та вплив інтерв’юєра на пригадування. З соціології вони перейняли методи репрезентативної вибірки, з документальної історії позичили правила перевірки достовірності та внутрішньої критики їхніх джерел. У результаті їхні рекомендації запропонували корисні вказівки для прочи- тання спогадів та їх комбінації з іншими історичними джерелами у пошуку того, що відбувалося у минулому 15. Наприкінці 1970-х усні історики змогли повернути цю критику собі на користь та почали стверджувати, що так звана ненадійність пам’яті є одночасно її силою, а суб’єктивність спогадів дає ключ для розуміння не тільки значень історичного досвіду, але також відносин між сучасним та минулим, між спогадом та особистісною ідентичністю, між індивідуальною та колективною пам’яттю. Наприклад, досліджен- ня Луїзи Пассеріні про міжвоєнний фашизм у пам’яті італійців висвітлило роль суб’єктивності в історії (свідомі та несвідомі значення досвіду як набутого та при- гаданого), а також продемонструвало, яким чином можуть бути виявлені впливи суспільної культури та ідеології на індивідуальну пам’ять в умовах замовчування, різноманітності та несхожості персональних згадувань 16. Також у 1970-х північно- американський усний історик Майкл Фріш виступав проти твердження, що усна історія пропонує «чистий сенс того, що “дійсно» трапилось”, та наполягав на тому, Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 10 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання що пам’ять — «персональна та історична, індивідуальна та поколіннєва» — має бути переміщена «до центру усноісторичного дослідження як його об’єкт, а не метод». Якщо розуміти усну історію саме таким чином, вона може стати «потужним інстру- ментом відкриття, дослідження та оцінювання природи процесу історичної пам’яті: того, як люди надають сенс своєму минулому, як вони пов’язують індивідуальний досвід із соціальним контекстом, як минуле стає частиною сучасного та як люди використовують це минуле задля інтерпретації власного життя та світу навколо себе» 17. Пам’ять, таким чином, стала як суб’єктом, так і джерелом усної історії, а усні історики почали використовувати багатий та різнорідний комплекс підходів — лінг- вістичний, наративний, культуральний, психоаналітичний та етнографічний — у своєму аналізові та використанні усноісторичних інтерв’ю. Робота італійського усного історика Алессандро Портеллі є гарним прикладом другої зміни парадигми у підходах до пам’яті та усної історії. У дослідженні «Осо- бливості усної історії», вперше опублікованому 1979 р. 18, Портеллі кидає виклик критикам «недостовірної пам’яті», стверджуючи, що «особливості усної історії» — усність, оповідність/наративність, суб’єктивність, «відмінна правдоподібність» (different credibility) пам’яті та взаємозв’язок між інтерв’юєром та інтерв’юйованим — мають розглядатися радше як сила, а не слабкість, як джерело, аніж проблема. Портеллі — ймовірно, найвпливовіший дослідник усної історії та пам’яті — з того часу продемонстрував цю силу в цілій низці визначних усноісторичних розвідок19. Хоча найбільш гучною у 1970-х критика усної історії була з боку консервативних істориків, вона також зазнала викликів із боку лівих сил. Наприкінці 1970 — на по- чатку 1980-х деякі історики-соціалісти були надзвичайно критичні у своїх промовах щодо необхідної радикальності та демократичності методу усної історії. Луїза Пас- серіні застерігала проти «легковажної демократичності» та «самовпевненого попу- лізму» усноісторичних проектів, які заохочували представників пригнічених груп «говорити самих за себе», але не звертали уваги на те, якою мірою спогади залежать від впливу домінуючої в суспільстві історії, а отже, вимагають критичної інтерпре- тації 20. У Центрі сучасних культурних досліджень у Бірмінгемі Група народної пам’яті розвивала подібну критику британської усної історії в своїх розробках, присвячених «народній пам’яті». Група поміщала академічні та інші історичні практики у рамки ширшого процесу «соціального виробництва пам’яті» та стверджувала, що суспіль- на боротьба навколо конструювання минулого є однаково важливою як для сучасної політики, так і для індивідуального пригадування. Так, наприклад, усна історія, що залучалася до вивчення історії комунального чи жіночого рухів, ставала важливим ресурсом для написання більш демократичних та гнучких історій, що, в свою чергу, дозволяло людям розповідати те, що замовчувалося саме з причини розбіжності з до- мінантною культурною пам’яттю 21. При цьому Група народної па м’яті дійшла висно- вку, що цей радикальний потенціал в усній історії завжди підривався неглибоким та поверховим розумінням зв’язку між індивідуальною та соціальною пам’яттю та між минулим і сучасним, а також тих нерівних відносин, що існують між професійними істориками та іншими учасниками усноісторичних проектів. 11 Ці аргументи частково збігаються з двома пов’язаними поміж собою питаннями, які продовжують турбувати деяких усних істориків: зростаюче теоретичне вдоско- налення академічної усної історії є малозрозумілим, і тому воно було проігнороване усними істориками за межами університетського світу (тими, наприклад, що пра- цюють у школах, у межах проектів з історії спільнот (communal projects) та у медіа), з цим також пов’язана проблема збентеження та непорозуміння з боку інтер- в’юйованих, що виникає внаслідок наукової реконструкції їхніх спогадів 22. Рефлек- тивний, критичний підхід до пам’яті та історії безумовно вдосконалюють усну іс- торію (як нещодавно стверджувала Лінда Шоупс у контексті дослідження історії спільнот), але водночас усні історики, які схиляються до діалогу зі своїми інтерв’юйованими та більш широкою громадською аудиторією, потребують доступ- них і зрозумілих термінів 23. У цьому діалозі усні історики частіше є уважнішими: оскільки, на відміну від більшості соціальних дослідників, ми не так часто анонімі- зуємо наших партнерів по інтерв’ю (які здебільшого бажають бачити власні оповіді та імена як частину історії); оскільки сподіваємося, що наші співрозмовники зро- зуміють те, що саме ми напишемо та скажемо про їхні життя; адже спогади є інтри- гуючою та універсальною темою, про яку можна писати так, щоб зацікавити багатьох людей. Усна історія та політика пам’яті (political memory work) у біографічну еру Робота Групи народної пам’яті висвітлила також політичні можливості та супе- речності усноісторичних проектів, що мають радикальний напрямок 24. Ще на по- чатку 1980-х межі політичного впливу усної історії та роботи зі збирання спогадів були порівняно невеликі. Але відтоді спогади почали залучати до активної публічної підтримки та відстоювання інтересів досить широкого діапазону: були розгорнуті міжгенераційні усноісторичні проекти з особами літнього віку 25 та молоддю 26; про- грами вивчення розвитку соціального забезпечення та проблем здоров’я 27; громад- ські проекти дослідження маргінальних груп, таких як бездомні та біженці 28; робо- та із залучення свідчень до юридичних та політичних процесів з питань прав люди- ни та реституцій, постконфліктних врегулювань та національного примирення 29. І хоча усна історія часто відігравала важливу роль у подібних проектах, такі комен- татори як Фуюкі Курусава стверджують, що пам’ять та свідчення постали головни- ми складовими більш загальної «лихоманки свідчень» кінця ХХ — початку ХХІ ст., де «“володіння свідченням” є формою етико-політичної практики» 30. На розвиток нашої біографічної ери вплинуло декілька чинників. Катастрофічна жорстокість ХХ ст. породила культуру символічних та матеріальних вимог з боку індивідуальних і колективних жертв величезних страждань. Постфройдистське визнання того, що розповідь про чиєсь життя може мати позитивний терапевтичний ефект, заохоти- ло пригадування як засіб визнання та примирення. А неймовірне зростання та поширення різноманітності комунікаційних засобів стимулювало ріст та вплив Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 12 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання комеморативних практик, паралельно з розвитком домінантної культури пам’яті, включаючи артикульовані та замовчувані історії життя. Два приклади демонструють переконливий внесок, який усна історія може зро- бити до цієї політики пам’яті у ХХІ ст. В Австралії заперечувана пам’ять аборигенів, яких розлучили з родинами та розмістили у названих сім’ях чи державних устано- вах, — так званого «викраденого покоління» — стала головною темою дискусій про расові відносини, реституції та національну ідентичність. Розан Кеннеді відзначала, як пам’ять «викраденого покоління» по-різному продукується та використовується у різних контекстах: записи усних історій порівнюються з письмовими автобіогра- фіями; в судах, національних розслідуваннях та «комісіях пам’яті»; істориками та самодіяльними групами захисту 31. Базуючись на теоретичних підходах до Голокосту та свідчень його жертв, вона виступила проти твердження, що персональні промови переміщених аборигенів зазнали надмірного впливу колективної пам’яті «викраде- ного покоління», та наполягала на тому, що ці виступи повинні розглядатися як складні пояснювальні наративи, що поєднують чітке соціальне та історичне розу- міння, а не являють лише купу свідчень для інтерпретації (чи відхилення) історика- ми-«експертами». Кеннеді також підкреслювала, що деякі аборигени-свідки «ймо- вірно, не мали доступу до культурних ресурсів, які допомогли б їм інтерпретувати власний досвід», і, таким чином, на перший план висувала важливу, хоча й пробле- матичну, підтримувальну роль усних істориків та інших так званих «працівників пам’яті» (memory workers). У другому прикладі вчені з Північної Ірландії Патриція Ланді та Марк Макговерн розглядають свою роль дослідників пам’яті у рамках проекту із запису спогадів в Ардойні (Ardoin Commemoraion Project, ACP), анклаві робітників-католиків Бел- фасту 32. Ланді та Макговерн пояснюють, що «за останні три десятиріччя правдиві оповідання стали розглядатися як головний елемент постконфліктного розвитку суспільств в усьому світі», та називають щонайменше 24 національні «комітети іс- тини/порозуміння», серед яких найвідомішим є Комітет правди та примирення Південної Африки. Незважаючи на добрі наміри та позитивні результати, політич- ні компроміси, яких потребує офіційна правдива оповідь, подекуди маргіналізують ті спогади, що не відповідають цілям примирення, а офіційні комітети та комісії таким чином підтримують травму замовчування та непорозуміння. Певна іронія полягає в тому, що Північна Ірландія так і не має власного «комітету істини», тому що «не протистояти причинам та не змагатися в поясненнях» суті північноірланд- ського конфлікту «було частиною продуманої державної стратегії досягнення реаль- ного політичного консенсусу», який був зафіксований відомою Угодою «Страсної п’ятниці», що завершила збройний конфлікт 1998 р. За відсутності офіційної версії подій Ланді і Макговерн описують, як вони працювали з групою мешканців Ардой- ну 33 в рамках підготовки збірника усних історій, присвяченого пам’яті ардонійців, які загинули у тривалому протистоянні ірландців-католиків («The Troubles»), та детально зупиняються на найважливіших практичних викликах, що несе з собою усна історія. Так, у цьому проекті інтерв’юйовані «мали повне право щось додавати, 13 виключати та змінювати у своїх власних транскриптах» і брати участь у дискусіях з волонтерами АСР, і, хоча учасники не могли змінювати будь-що у розповідях інших людей, їх заохочували до прочитання чужих транскриптів і підтримували у бажанні ставити питання чи вносити пропозиції щодо кінцевого продукту — збірника усних історій. Завдяки такому сумлінному процесові запису та редагування власних історій люди справлялися зі своїми травматичними спогадами і «примирялися з минулим» 34. Більш того, Ланді та Макговерн аргументують, що цей підхід, «який орієнтується на досвід потерпілих та застосовується у проектах дослідження історій невеликих гро- мадських об’єднань», потребує масштабнішої ініціативи, націленої на «досягнення порозуміння та справедливості» у всій Північній Ірландії, а також пропонують модель проекту, «яка може бути використана не тільки громадами на півночі, але й в усьому світі». Суб’єктивність відносин в усній історії — інтердисциплінарний підхід Третя трансформація в усній історії стосувалася парадигматичної зміни у на- шому підході до «об’єктивності» усного історика як інтерв’юєра та дослідника. Один з головних пунктів критики усної історії у 1970-х рр. стосувався того, що історики власноруч створювали джерело і тому надмірно впливали на нього. На- прикінці того десятиріччя усні історики, як-от Портеллі та Пассеріні в Італії чи Фріш та Гріл в Північній Америці, почали ставити під сумнів питання об’єктивності та зосередилися на вивченні суб’єктивності відносин під час інтерв’ю. Протягом 1980-х позитивістське уявлення щодо дослідницької об’єктивності дедалі більше зазнавало атак з боку теоретиків фемінізму, антропологів-постмодерністів та ква- літативних соціологів, а також інтерв’юєрів-усних істориків, що перебували у гли- бокій рефлексії стосовно відносин, які вони вибудовували зі своїми нараторами. На усних істориків істотний вплив справили також роботи з терапії спогадами, які висвітлювали ефекти пригадування для літніх людей та нагадували інтерв’юєрам про цінність взаємодії для обох сторін, задіяних в інтерв’ю 35. У 1997 р. в опубліко- ваній в «Oral History Review» статті Валері Йоу стверджує, що з кінця 1980-х рр. «нова парадигма усної історії… пропонує розуміння та використання інтерактив- ного процесу, що виникає між інтерв’юєром і наратором, інтерв’юєром і змістом» 36. Усних істориків дедалі більше насторожував ефект від самого ходу інтерв’ю, як осіб, що його безпосередньо здійснювали і зі свого боку впливали на інтерв’ю, занепокоювали наслідки цього впливу, що відбивалися на отриманих даних, на процесі інтерпретації та власне на кінцевому продукті дослідження. Феміністські усні історики зробили найважливіший внесок у ці розробки й опублікували багато досліджень з проблем взаємодії та взаємозв’язку між мовою, владою і значенням 37. Цитуючи Віктора Тернера, Йоу закликає до «об’єктивного ставлення до нашої власної суб’єктивності» та пропонує декілька надзвичайно важливих питань, що допомагатимуть усному історикові розвивати рефлексивну пильність і обережність задля покращення проведення інтерв’ю та його інтерпретації: Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 14 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання 1. Що я почуваю до цього наратора? 2. Які подібності та розбіжності має ця міжособистісна ситуація щодо інших? 3. Яким чином мої упередження впливають на цей процес? З якими групами поза цим процесом я себе ідентифікую? 4. Чому цей проект важливий для мене? 5. У виборі тем та питань — які альтернативи я оминув(ла)? Чому обрав(ла) саме ці? 6. Які ще можуть виникати інтерпретації? Чому я їх відкинув(ла)? 7. Які впливи має на мене це дослідження? І яким чином вплине на нього моя реакція? 38. Стаття Валері Йоу також ілюструє інтердисциплінарність, що стала однією з най- важливіших рис усної історії починаючи з кінця 1980-х рр. Хоча зараз пам’ять без- сумнівно є значущім історичним джерелом, історія є лише однією з багатьох акаде- мічних дисциплін та нових інтелектуальних полів, що мають до діла з пам’яттю. Йоу пише про «ефект перепліскування» з інших дисциплін, таких як квалітативна со- ціологія 39, антропологія 40, біографічні та літературні студії 41, психологія життєзга- дування (life review psychology) 42. До цього списку ми можемо додати культуральні студії43, лінгвістику, комунікативні та наративні студії 44, фольклористику 45, а також міждисциплінарний аналіз відносин між пам’яттю, наративом та особистою іден- тичністю 46. У той час, коли теоретичний та методологічний розвиток цих галузей опановував практику усної історії, усні історики самі зробили солідний внесок у те- орію, методику та політику квалітативного дослідження завдяки своїм інтердисци- плінарним рефлексіям щодо відносин під час проведення інтерв’ю, інтерпретації та використання записаних спогадів. Для прикладу достатньо послатися на книгу Даніеля Джеймса «Оповідь донни Марії: життєва історія, пам’ять та політична ідентичність», опубліковану 2000 р., як на зразкове дослідження жіночої усної історії Південної Америки 47. Перша полови- на книги містить власну оповідь донни Марії, записану та підготовлену до друку Д. Джеймсом, яка яскраво вимальовує епоху та життя активістки робітничого руху ХХ ст. аргентинської індустріальної спільноти. Наступні дослідницькі есе розгляда- ють досвід та оповідь донни Марії, історію та пам’ять її спільноти з інтердисциплі- нарної перспективи. Наприклад, розділ «Відсторонене слухання» присвячений проблемам, що виникають під час запису, прослуховування та розуміння оповіді, яка зазнала впливів загальноприйнятих наративних форм, політичної й психологіч- ної ідентичності наратора, а також тих відносин, що виникають під час інтерв’ю та допомагають чи, навпаки, ускладнюють пригадування. У розділі «Розповіді, анек- доти та інші форми виконання» використано наративну теорію для аналізу суті та значення особистого свідчення. Есе «Розповіді, розказані на порубіжжі» пропонує ґендерний аналіз оповіді донни Марії та концентрується на «наративному порубіж- жі» між індивідуальною пам’яттю та культурними рамками суспільного міфу й пу- блічної ідеології, де й перебуває клубок суперечностей ґендерного напруження і дисонансу. Джеймс стверджує, що усне повідомлення донни Марії — сформоване 15 динамічно продовжуваними відносинами між особистою та публічною пам’яттю і між наратором та інтерв’юєром — є «більш хаотичним, більш парадоксальним, більш суперечливим [ніж більшість письмових автобіографій], і може саме тому — більш відповідає складності й заплутаності життів представників робітничого класу та їхньої пам’яті 48. Виникнення студій дослідження пам’яті Даніель Джеймс також розглядає важливість спогадів, «вписаних у культурні практики, як-от, наприклад, розказування історій”, для індивідів та громад, а також проблему модерної пам’яті робітничих громад у її зіткненні з деіндустріалізацією та знищенням місць колективної пам’яті. У цьому розумінні його робота може бути яскравим прикладом «вивчення пам’яті як об’єкта історичного дослідження», що набуло значення за останні два десятиріччя ХХ ст. Омер Бартов пропонує блискучу характеристику цього руху, в рамках якого робота з пам’яттю, яку здійснювали усні історики, відігравала найважливішу роль: «Виникнення “досліджень пам’яті” (memory studies) було чітко пов’язано з по- ширенням культурного передчуття кінця ери як факту хронології і як значення рефлексій щодо стрімких соціально-економічних трансформацій. “Заново відкриті” теорії Моріса Хальбвакса щодо колективної пам’яті; публікація величезних томів “Місць пам’яті” П’єра Нора; зростання дослідницького інтересу до взаємозв’язків між історією та пам’яттю, документом та свідченням; популярність художньої літе- ратури та фільмів, присвячених спогадам; дебати психологів щодо “глибинної” та придушеної пам’яті; і, насамкінець, публічні дискусії про зміст та форми офіційних комеморативних практик. Все це вказує на те, що “пам’ять” міцно закріпилася як одна з центральних історичних категорій» 49. Виникнення та розвиток досліджень пам’яті кидає два суттєвих виклики усним історикам. По-перше, ми повинні утримувати у полі нашого зору і знання величез- ний об’єм відповідної інтердисциплінарної літератури. По-друге, саме усні історики можуть гарантувати, що дослідження пам’яті не перемістяться у таємничий інтелек- туальний світ витончених дебатів, але будуть постійно поповнюватися новою інфор- мацією через наше спілкування з жінками та чоловіками, які поділилися з нами своїми спогадами, та результатами наших зусиль з інтеграції пам’яті у політичні дебати стосовно соціальних змін. Інтернаціональність усної історії Наша відповідь на ці виклики знаходила опертя в зростанні інтернаціоналі- зації усної історії. У 1979 р. декілька усних істориків з Північної Америки приїха- ли до своїх колег в англійський Ессекс на Міжнародну конференцію з усної іс- торії. Ця зустріч стала першою у низці наукових заходів та стимулювала публіка- цію «International Journal of Oral History» (виходив з 1980 до 1990), а також серії Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 16 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання міжнародних усноісторичних збірників 50. У 1996 р. міжнародні усноісторичні кон- ференції були формалізовані у рамках заснованої того ж року Міжнародної асоціації усної історії (МАУІ), до складу Ради якої увійшли представники багатьох географіч- них регіонів світу, відповідальні за проведення конференцій (раз на два роки), ви- дання регулярних двомовних (англійською та іспанською) інформаційних повідо- млень та журналу «Слова й мовчання» («Words and Silences»). Конференції та публі- кації підтримували розвиток і сприяли обмінові ідеями та практиками усноісторич- них досліджень, характерними для різних національних контекстів, а також посту- пово переміщували центр тяжіння усної історії за межі Європи та Північної Амери- ки. Останні конференції МАУІ, що відбулися у Туреччині, Бразилії, Південній Африці та Австралії (враховуючи й наступну, заплановану для проведення у Мекси- ці), продемонстрували багатий досвід та стрімкий ріст усної історії «на Півдні». Дійсно, усні історики Латинської Америки досить впевнено похитнули європей- ську та північноамериканську гегемонію в усній історії. У редакторському вступі до тематичного випуску «Слів та мовчання» 2003 р., що мав назву «Усна історія та досвід політики», усний історик з Мексики Герардо Некоеча писав, що у той час, коли в Західній Європі та Сполучених Штатах усна історія часто «спрямована на дослі- дження проблем ідентичності та культурного розпізнавання в рамках демократичних режимів… Латинська Америка залишається простором утопій, роздумів про правед- не суспільство майбутнього та побоювань щодо руйнування одвічно крихкого сьо- годення. Тут політика настрибує на тебе», і усна історія виявляється переплетеною з політикою 51. У тому ж випуску бразилець Хосе Себе Бом Мейє стверджував, що міжнародна конференція в Ріо-де-Жанейро 1998 р. стала поворотним пунктом й у розвитку усної історії Латинської Америки саме своєю пропозицією більш ради- кального політичного контексту та цілеспрямування 52. Політичні ситуації країн та регіонів, що виникають з (чи борються всередині) політичного безладу, безперечно генерують важливу, здатну до трансформацій ро- боту з пам’яттю. Правдою є й те, що різні національні та регіональні контексти утворюють різні типи усної історії і що всі усні історики мають велику користь від міжнародного діалогу та компаративних зіставлень. Але й у Європі та Північній Америці існує достатня кількість проектів, де усна історія є також «переплетеною з політикою». Так, наприклад, Даніель Кер показав, як усна історія стимулює «ву- личний діалог з бездомними» американського міста Клівленд та як «демократично організований проект, побудований у рамках того, що Майкл Фріш назвав «поді- леною владою», може відігравати вирішальну роль у формуванні суспільного руху» 53. Проект Кера розпочинався у форматі проведення інтерв’ю про життєві історії, але невдовзі він відмовився від «моделі жертви» та перефокусувався на власний аналіз бездомними своєї безпритульності. Він увів бездомних у послідовний суспільний діалог, показуючи їхні відеоінтерв’ю громадськості, презентуючи щотижневі радіо- програми з фокусом на чиїйсь історії безпритульності та проводячи робітні у від- критому центрі, де учасники аналізували своє життя й досвід і розглядали загальні теми історії та причин бездомності. Але найважливішим стало те, що проект, по- 17 будований навколо існуючого знання бездомних про свою долю, поєднав ці знання в єдине ціле, «ідентифікував засоби опору» та «додав відваги» для боротьби за со- ціальні зміни. Кер також відзначає напруженість ролі усного історика як дослідни- ка та захисника і стверджує, може, трохи суперечливо, що дослідження може бути об’єктивнішим, якщо воно є якомога більш «включеним». Цифрова революція в усній історії Зараз відбувається четверта, приголомшлива цифрова революція в усній історії, та її результат важко уявити. Електронна пошта та Інтернет, безперечно, сприяють міжнародному діалогові усної історії. Проте нові цифрові технології переінакшують усталені шляхи запису, зберігання, каталогізації, інтерпретування, поширення та презентації усних історій. Дуже скоро ми всі будемо записувати інтерв’ю на комп’ютер, а також зможемо використовувати веб-камери для проведення інтерв’ю з людьми, що перебувають дуже далеко від нас. Аудіовізуальні цифрові записи будуть доступні через Інтернет, і складні інструменти цифрової індексації та каталогізації (можливо, у великих проектах, за наявності штучного інтелекту) дадуть можливість будь-кому й будь-де провести цікаве й несподіване дослідження з поєднання мате- ріалу у межах якогось одного зібрання та порівняння декількох усноісторичних колекцій, використовуючи звук, зображення та текст. Комп’ютерні програми ква- літативного аналізу даних також можуть бути використані для підтримки, розши- рення і вдосконалення інтерпретації великої кількості усноісторичних інтерв’ю та неминуче стануть більш складними. Майкл Фріш доводить, що оцифровування звуку та зображення потіснить су- часне домінування транскриптів і поверне усній історії її усність, тому що цифрові технології значно полегшують навігацію по аудіо- (чи відео-) матеріалу, тим самим розширюючи нашу, засновану та тексті, письменність до нових форм грамотності, базованих на звуці та зображенні. Більш того, нетекстові цифрові путівники та по- шукові механізми нададуть користувачам можливість знаходити та прослуховувати частини їхні власних інтерв’ю (поряд із численними інтерв’ю з інших проектів), що слугуватиме стимулом та основою нових образних та непередбачуваних інтерпрета- цій 54. Фріш пропонує зосередитися на «постдокументальній чутливості», яка подо- лає відмінність між джерелом усної історії [записом] і документом, що виникає внаслідок його транскрибування. Він пропонує прозаїчний, але повчальний приклад сімейних відеоколекцій та запитує: «чи не буде більш цікавим замість однієї, двох, чи навіть п’яти файлових папок фільмів-збірок, уявити собі матеріал, організований таким чином, щоб… у ньому одразу знайти щось на прохання родича-відвідувача: чи то день народження дитини, чи похорон діда, чи продаж будинку, чи щось інше, що може цікавити і бути знайдене у величезній купі відеоматеріалу. Таку вибіркову селек- цію можна буде легко продивитися, зберегти та потім демонструвати окремим файлом, якщо буде інтерес і потреба. Чи повернутися знов до збірки даних, чекаючи на новий запит». Фріш пропонує порівняльне майбутнє для усноісторичних записів та їх тран- Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 18 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання скриптів і робить висновок про те, що «нові цифрові знаряддя та багаті можливості для практики, визначені ними, можуть стати потужним ресурсом у відновленні одного з початкових девізів усної історії — відкрити нові виміри розуміння та вста- новлення контакту [з людьми — Г. Г.] за допомогою широкого «включеного» ви- користання пам’яті та її запитування». Майбутнє, яке пропонує Фріш, може розтягнутися на роки адаптації. Але на- скільки архіви та бібліотеки готові відійти від «документа»? Хто буде мати час та натхнення робити нетекстову цифрову індексацію аудіо- та відеоінтерв’ю? Хто буде мати доступ до програм? Якою мірою великі колекції індексованих аудіо- та відео- записів усних історій будуть доступні та придатні до пошуку через Інтернет? До того ж наші співрозмовники матимуть дуже різні наміри стосовно того, що розповісти нам у випадку, коли їхня історія буде легко доступна та придатна для маніпуляцій. Упродовж останнього десятиріччя усні історики намагалися подолати технічні, етичні та епістемологічні наслідки цифрової революції 55. Але чи маємо ми справу з трансформацією парадигми у тому значенні, як це розумів Томас Кун, тобто з гли- бинними змінами у розумінні, що революціонізує нашу практику усних істориків? Чи є ця технологічна революція також і революцією когнітивною? На це важко відповісти, якщо перебуваєш саме у процесі таких швидких змін та коли розумієш, що техноло- гічні зміни в усній історії є сотою часткою глобальної цифрової революції в інформа- ційних та комунікаційних технологіях. Я вважаю, що це майбутнє дуже важко перед- бачити, саме тому що цифрова глобалізація є чужою та неприйнятною для тих, хто народився у переддигітальну еру, хто почувається зручно й відчуває себе грамотним щодо тексту та надзвичайно некомфортно й неосвіченим щодо цих нових технологій (якщо бути чесним, я, наприклад, ніколи не був дуже компетентним у старих техно- логіях). Наші діти та молоді студенти (які знають лише цифрову добу і майже ін- стинктивно розуміють, яким чином мобільні телефони та веб-камери створюють різні види комунікації, а блоги пропонують можливості для створення й поширення власних історій) можуть краще за нас зрозуміти, куди ці можливості приведуть. Але я впевнений, що медіум є також частиною повідомлення, а цифрові техно- логії трансформують настільки багато аспектів у нашій роботі усних істориків (а та- кож і шляхи, якими люди запам’ятовують та описують своє життя), що вони про- тягом часу змінять наше уявлення про пам’ять і особистий наратив, про розповідан- ня і колекціонування свідчень, про поширення спогадів і написання історій. Ця цифрова революція — четверта зміна парадигми в усній історії — все ще триває, та життя у точці змін перед назавжди трансформованим горизонтом може бути дис- комфортним. Майбутнє усної історії та ролі усних істориків ще ніколи не виглядало таким захопливим і таким невизначеним. 1 Це есе є продовженням наших з Робом Перксом думок, які ми виклали у ре- дакційному вступі до другого видання «The Oral History Reader» (London and New York, Routledge, 2006). 19 2 Томас Кун, вчений-фізик, розвинув ідею зміни парадигм у книзі «The Structure of Scientific Revolutions» (Chicago, 1962). Кун був також піонером усної історії амери- канської науки: Doel R. E. Oral history of American science: a forty-year review // History of Science. — 2003. — Vol. Xli. — P. 349 (прим. А. Томсона). Український переклад книги Т. Куна: Кун Т. Структура наукових революцій. — К., 2001. (Прим. ред.) 3 Див.: Thompson P. Historians and oral history, in The Voice of the Past: Oral History. 3rd edition. — Oxford, 2000. — P. 25–82; Ritchie D. A. Doing Oral History: A Practical Guide. 2nd edition. — New York, 2003. — P. 19–46. 4 Thompson P. The Voice of the Past. — P. 25–81. 5 Відносини між фольклористикою та усною історією варіюються від країни до країни. В Англії, незважаючи на спроби об’єднання зусиль, усна історія та фольклор- ні студії йдуть різними шляхами; Пол Томпсон стверджує, що англійська фолькло- ристика ніколи не зможе подолати стигму аматорства (Thompson P. The Voice of the Past. — P. 71–72). Але спільний інтерес до усності, підсилений цифровими техноло- гіями, може наблизити ці дисципліни одна до одної (див.: Perks R., Robinson J. “The way we speak»: web-based representations of changing communities in England // Oral History. — 2005. — Vol. 33. — No. 2. — P. 79–90). Націоналістична політика британських кельтів — валлійців, шотландців, північних ірландців — стимулювала тісні зв’язки між фольклористикою та усною історією, а в Скандинавії саме фольклорні студії найбільше вплинули на розвиток усної історії. Дослідження пам’яті та «усної тради- ції» у незахідних суспільствах та локальних культурах також зробили вагомий внесок до нашого розуміння природи та значення усноісторичного свідчення. Див.: Vansina J. Oral Tradition as History. — Madison, 1985; The African Past Speaks: Essays on Oral Tradi- tion and History / Ed. by J. C. Miller. — Folkestone, 1980; Finnegan R. Oral Tradition and the Verbal Arts. — London, 1991; Hofmeyer I. “We spend our years as a tale that is told»: Oral Historical Narrative in a South African Chiefdom. — London, 1993; Tonkin E. Narrating Our Pasts: The Social Construction of Oral History. — Cambridge, 1995; Cruikshank J. The Social Life of Stories: Narrative and Knowledge in the Yukon Territory. — Lincoln, 1998; Telling Stories: Indigenous History and Memory in Australia and New Zealand / Ed. by B. Attwood and F. Magowan. — Crows Nest, NSW, 2001; African Words, African Voices: Critical Practices in Oral History / Ed. by L. White, S. F. Miescher and D. W. Cohen. — Bloomington, 2001; Sources and Methods in African History: Spoken, Written, Unearthed / Ed. by T. Falola and C. Jennings. — Rochester; NY, 2003. 6 Evans G. E. Ask the Fellows Who Cut the Hay. — London, 1956. 7 Переклад російською мовою: Томпсон П. Устная история: Голос прошло- го / Пер. с англ. — М., 2003. (Прим. ред.) 8 Наступні видання були опубліковані в 1988 та 2000 рр. і містили розлогі розді- ли про історію й досягнення усної історії та роздуми з приводу пам’яті, суб’єктивності та психоаналізу. 9 Thompson P. The Voice of the Past. — P. 8–12. 10 Свіжий приклад того, як усна історія продовжує використовуватися у «повертан- ні захованих історій» — як було позначено у серії рецензій червневого випуску «American Historical Review», — можна знайти у запровадженні усної історії для вивчення й «по- вернення» африканського досвіду і розуміння Першої світової війни: Lunn J. Memoirs of the Maelstrom: A Senegalese Oral History of the First World War. — Portsmouth, NH, 1999; Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 20 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання Jackson A. Botswana 1939–1945: An African Country at War. — NY, 1999; Page M. E. The Chiwaya War: Malawians and the First World War. — Boulder, Colorado, 2000. 11 Armitage S. H., Gluck S. B. Reflections on Women’s Oral History: An Exchange // Frontiers: Journal of Women’s Studies. — Vol. 19. — No. 3. — 1998. — P. 1–11. 12 Bornat J. Oral history as a social movement: reminiscence and older people // Oral History. — 1989. — Vol. 17. — No. 2. — P. 17. 13 Серед ранніх критиків слід назвати: William Cutler III. Accuracy in oral history interviewing // Historical Methods Newsletter. — 1970. — No. 3. — P. 1–7; Tuchman B. Distinguishing the significant from the insignificant // Radcliffe Quarterly. — 1972. — No. 56. — P. 9–10; Powell E. Old men forget // The Times. — 5 November 1981. Щодо «лівої» критики наївного використання пам’яті усними істориками див.: Hobsbawm E. On History from Below // Hobsbawm E. On History. — London, 1997. — P. 266–286 (написано 1985 та вперше опубліковано 1988 р.). 14 O’Farrell P. Oral history: facts and fiction // Oral History Association of Australia Journal. — 1982–1983. — No. 5. — P. 3–9 (передрук з: Quadrant. — November 1979). 15 Див., наприклад, перше 1978 р. видання «Голосу минулого» П. Томпсона сто- совно захисту усної історії в цих термінах. 16 Passerini L. Fascism in Popular Memory: The Cultural Experience of the Turin Working Class. — Cambridge, 1987; Passerini L. Work ideology and consensus under Italian fascism // History Workshop. — 1979. — No. 8. — P. 82–108. 17 Frisch M. A Shared Authority: Essays on the Craft and Meaning of Oral and Public History. — Albany, 1990. — P. 188 (частина його статті “Oral history and «Hard Times»: a review essay», вперше опублікована 1972). Див. також: Thomson A., Frisch M., Hamilton P. The memory and history debates: some international perspectives // Oral History. — 1994. — Vol. 22. — No. 2. — P. 33–43. Іншим відомим критиком теоретичної наївності усної історії 1970-х рр. був північноамериканський дослідник Рональд Гріл, який запропонував нові шляхи роботи з пам’яттю. Див.: Envelopes of Sound: The Art of Oral History / Ed. by R. Grele. — New York, 1991. 18 Переклад російською мовою: Алессандро Портелли. Особенности устной исто- рии // Хрестоматия по устной истории / Пер., сост., введение, общ. ред. Лоскуто- вой М. В. — СПб., 2003. — С. 32–51. (Прим. ред.) 19 Серед головних праць Портеллі слід назвати: The Death of Luigi Trastulli and Other Stories: Form and Meaning in Oral History. — Albany, 1991; The Battle of Valle Giulia: Oral History and the Art of Dialogue. — Madison, 1997; The Order Has been Carried Out: History, Memory, and Meaning of a Nazi Massacre in Rome (Palgrave Studies in Oral History). — Basingstoke, 2003. Див. також: Oral History Review. — 2005. — Vol. 32. — No. 1. — P. 1–34, special section on “History, memory and the work of Alessandro Portelli». 20 Passerini L. Work ideology and consensus under Italian fascism. — P. 84. Майкл Фріш також розкритикував популістський «безісторичний» підхід до усної історії у: “Oral history and “Hard Times»: A review essay». Луїза Тіллі критикувала безтеоретич- ність та індивідуалістичні тенденції усних істориків у статті: People’s history and social science history // Social Science History. — 1983. — Vol. 7. — No. 4. — P. 457–474, репринт з відповідями провідних усних істориків див. у: International Journal of Oral History. — 1985. — Vol. 6. — No. 2. — P. 5–46. Для порівняння сучасну австралійську критику див. 21 у: Murphy J. The voice of memory: history, autobiography and oral memory // Historical Studies. — 1986. — Vol. 22. — No. 87. — P. 157–175. 21 Сучасний огляд радикального потенціалу усної історії див. у вступі до: Green J. Engaging in people’s history: the Massachusetts History Workshop // Presenting the Past: Essays on History and the Public / Edited by S. P. Benson et al. — Philadelphia, 1986. — P. 337–359. 22 Див.: Armitage S., Gluck S. B. “Reflections on Women’s Oral History»; Blatz P. K. Craftsmanship and flexibility in oral history: a pluralistic approach to methodology and theory // The Public Historian. — 1990. — Vol. 12. — No. 4. — P. 7–22. 23 Shopes L. Oral History and the Study of Communities: Problems, Paradoxes and Possibilities // Journal of American History. — Vol. 89. — No. 2. — 2002. — P. 588–598. 24 Критику Групи народної пам’яті див.: Lummis T. Listening to History: The Authenticity of Oral Evidence. — London, 1987. 25 Див.: Reminiscence Reviewed: Perspectives, Evaluations, Achievements / Ed. by J. Bornat. — Buckingham, 1994; The Art and Science of Reminiscing: Theory, Research, Methods and Applications / Ed. by B. K. Haight and J. D. Webster. — Washington, DC, 1995; Lawrence J., Mace J. Remembering in Groups: Ideas From Reminiscence and Literacy Groups. — London, 1980; Breen M., Sobel D. Popular Oral History and Literacy. — Toronto, 1991. 26 Про усну історію в школах див.: Preparing the Next Generation of Oral Historians: An Anthology of Oral History Education / Ed. by B. A. Lanman and L. Wendling. — Walnut Creek, 2006; Ritchie D. A. Doing Oral History. Chapter seven, “Teaching oral history». — P. 188–221; Whitman G. Dialogue with the Past: Engaging Students and Meeting Standards Through Oral History. — Walnut Creek, 2004; Schwarzstein D. Una Introducción al Uso de la Historia Oral en el Aula. — Buenos Aires, 2001; Redfern A. Talking in Class: Oral History and the National Curriculum. — Colchester, 1996; Oral History Review. — Special Issue: Practice and pedagogy: Oral History in the classroom / Ed. by C. R. Lee and K. L. Nasstrom. — 1998. — Vol. 25. — Nos. 1–2; Oral History. — Special issue: Oral history and the national curriculum. — 1992. — Vol. 20. — No. 1; Oral History Association of Australia Journal. — 1986. — Special issue: Oral history, children and schools. — No. 8; Hagopian P. Voices from Vietnam: Veterans’ oral histories in the classroom // Journal of American History. — 2000. — Vol. 87. — No. 2. — P. 593–601. 27 Див.: Oral History, Health and Welfare / Ed. by J. Bornat, R. Perks, P. Thompson and J. Walmsley. — London, 2000; Martin R. P. Oral History in Social Work. — Newbury Park, 1995; Oral History. — 1995. — Vol. 23. — No. 1. — Special issue: Health and welfare. Про роботу з людьми з вадами розвитку див.: Listening For a Change: Oral History and Development / Ed. by H. Slim and P. Thompson. — London, 1993; Bennett O. Review article: oral testimony as a tool for overseas development // Oral History. — 1995. — Vol. 23. — No. 1. — P. 89–92; Riley M. “Ask the fellows who cut the hay»: Farm practices, oral history and nature conservation // Oral History. — 2004. — Vol. 32. — No. 2. — P. 45–53; Landorf C. A sense of identity and a sense of place: oral history and preserving the past in the mining community of Broken Hill // Oral History. — 2000. — Vol. 28. — No. 1. — P. 91–102. 28 Kerr D. “We know what the problem is”: Using video and radio oral history to develop collaborative analysis of homelessness // Oral History Review. — 2003. — Vol. 30. — No. 1. — P. 27–45. Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 22 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання 29 Про використання особистих свідчень у квазілегальному контексті див.: Dembour M., Haslam E. Silenced hearings? Victim-witnesses at war crimes tribunals // European Journal of International Law. — Vol. 15. — No. 1. — 2004. — P. 151–177; Portelli A. The oral shape of the law: the “April 7 case” // Portelli A. The Death of Luigi Trastulli and Other Stories: Form and Meaning in Oral History. — Albany, 1991. — P. 241–69. Про «комісії правди» див.: Levenson D. The past can be an open question: oral history, memory and violence in Guatemala // Words and Silences: Journal of the International Oral History Association. — New series. — Vol. 2. — No. 2. — 2004. — P. 23–29; Christie K. The South Africa Truth Commission. — London, 2000; Minkley G., Rassool C. Orality, memory and social history in South Africa // Negotiating the Past: The Making of Memory in South Africa / Ed. by S. Nuttall and C. Coetzee. — Oxford, 1998. — P. 89–99; Krog A. Country of My Skull. — London, 1998. Про усну історію та земельні права див.: Choo C., Hollback S. History and Native Title, Contemporary Theoretical, Historiographical and Political Perspectives. — Perth, 2004; Neuenschwander J. A. Native American oral tradition / history as evidence in American Federal courts // Words and Silences: Journal of the International Oral History Association. — New series. — Vol. 2. — No. 2. — 2004. — P. 11–17; Parsonson A. Stories for land: oral narratives in the Maori land court // Telling Stories: Indigenous history and memory in Australia and New Zealand / Ed. by B. Attwood and F. Magowan. — Crows Nest, New South Wales, 2001. — P. 21–40; McGrath A. “Stories for country“: Oral History and aboriginal land claims // Oral History Association of Australia Journal. — 1987. — No. 9. — P. 34–46; Cruikshank J. Oral tradition and Oral History: Reviewing some issues // Canadian Historical Review. — 1994. — Vol. 75. — No. 3. — P. 403–418. 30 Kurasawa F. A message in a bottle: Bearing witness as a mode of ethico-political practice // http://research.yale.edu/ccs/papers/kurasawa_witnessing.pdf. 31 Kennedy R. Stolen generations testimony: Trauma, historiography and the question of “truth’’ // Aboriginal History. — 2001. — Vol. 25. — Pp. 116–131. Див. також: Attwood B. “Learning about the truth». The stolen generations narrative // Telling Stories: Indigenous history and memory in Australia and New Zealand / Ed. by B. Attwood and F. Magowan. — Crows Nest, New South Wales, 2001. — P. 183–212; Haebich A. Broken Circles: Fragmenting Indigenous Families 1800–2000. — Fremantle, 2000. 32 Lundy P. and McGovern M. “You understand again”: Testimony and post-conflict resolution in the north of Ireland // Words and Silences: Journal of the International Oral History Association. — 2004. — New series. — Vol. 2. — No. 2. — P. 30–35. 33 Ардойн — ірландська громада з 6000 мешканців одного з найбідніших північ- них районів Белфасту. (Прим. ред.) 34 Див.: Dawson G. Trauma, place and the politics of memory: Bloody Sunday, Derry, 1972–2004 // History Workshop Journal. — 2005. — Issue 59. — P. 151–178; Dawson G. Making Peace with the Past? Cultural Memory, the Irish Troubles and the Peace Process. — Manchester, 2007. 35 Bornat J. Oral history as a social movement: Reminiscence and older people // Oral History. — 1989. — Vol. 17. — No. 2. 36 Yow V. “Do I Like Them Too Much?” Effects of the Oral History Interview on the Interviewer and Vice-Versa // Oral History Review. — Vol. 24. — No. 1. — 1997. — P. 55–79. 23 37 Основні тексти з феміністської усної історії: Women’s Words: The Feminist Practice of Oral History / Ed. by S. Berger Gluck and D. Patai. — New York and London, 1991; та Women’s Oral History: The Frontiers Reader / Ed. by S. H. Armitage. — Lincoln, 2002. 38 Yow V. “Do I Like Them Too Much?”… — P. 79. 39 Див.: Biography and Society: The Life History Approach in the Social Sciences / Ed. by D. Bertaux. — Beverly Hills, 1981; Plummer K. Documents of Life 2: An Invitation to Critical Humanism. — London, 2001; The Turn to Biographical Methods in Social Sciences / Ed. by P. Chamberlayne, J. Bornat and T. Wengraf. — London, 2000; Roberts B. Biographical Research. — Buckingham, 2001. 40 Див.: Langness L. L., Frank G. Lives: An Anthropological Approach to Biography. — Novato, California, 1981; Watson L. and Watson-Franke M. Interpreting Life Histories: An Anthro po logical Inquiry. — New Brunswick, NJ, 1985; Anthropology and Autobiography / Ed. by J. Okely and H. Callaway. — London and New York, 1992; Social Memory and History: Anthropological Perspectives / J. C. Climo and M. G. Cattell. — Walnut Creek, California, 2002. 41 Див.: Studies in Autobiography / Ed. by J. Olney. — New York, 1988; The Uses of Autobiography / Ed. by J. Swindells. — London, 1995; Smith S., Watson J. Reading Autobiography: A Guide for Interpreting Life Narratives. — Minneapolis, 2001. 42 Див.: Runyan W. M. Life Histories and Psychobiography: Explorations in Theory and Method. — New York and Oxford, 1982; Narrative Psychology: The Storied Nature of Human Conduct / Ed. by T. R. Sarbin. — New York, 1986; Narrative Study of Lives / Ed. by R. Josselson and A. Leiblich. — Newbury Park from 1993. 43 Making Histories: Studies in History-writing and Politics / Ed. by R. Johnson et al. — London, 1982; Steedman C. Past Tenses: Essays on Writing, Autobiography, History. — London, 1992; Samuel R. Theatres of Memory: Past and Present in Contemporary Culture. — London, 1994; The Uses of Narrative: Explorations in Sociology, Psychology and Cultural Studies / Ed. by M. Andrews, S. D. Sclater, C. Squire and A. Treacher. — New Brunswick, 2004. 44 Див.: E. McMahan. Elite Oral History Discourse: A Study of Cooperation and Coherence. — Tuscaloosa, 1989; Making Meaning of Narrative / Ed. by R. Jossleson and A. Leiblich // Narrative Study of Lives. — 1999. — Vol. 6; Narrative and Genre: Contexts and Types of Communication / Ed. by M. Chamberlain and P. Thompson. — New Brunswick, 2004 (попереднє видання Routledge, 1998); Narrative Research: Reading, Analysis and Interpretation / Ed. by A. Leiblich, R. Tuval-Mashiach and T. Zilber. — Thousand Oaks, 1998. 45 Schneider W. So They Understand: Cultural Issues in Oral History. — Logan, 2002. 46 Storied Lives: The Cultural Politics of Self-Understanding / Ed. by G. C. Rosenwald and R. L. Ochberg. — New York and London, 1992; Ross B. Remembering the Autobiographical Past: Descriptions of Autobiographical Memory. — Oxford, 1992; Freeman M. Rewriting the Self: History, Memory, Narrative. — London and New York, 1993; Linde C. The Creation of Coherence. — Oxford, 2003; Autobiographical Memory and the Construction of a Narrative Self: Developmental and Cultural Perspectives / Ed. by R. Fivush and C. A. Haden. — Mahwah, NJ, 2003. 47 James D. Dona María’s Story: Life History, Memory and Political Identity. — Durham, 2000. 48 James D. Dona María’s Story. — P. 242. Алістер Томсон. Чотири зміни парадигм в усній історії 24 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання 49 О. Бартов (O. Bartov) в огляді трьох книг про європейську пам’ять про Голокост та Другу світову війну: American Historical Review. — Vol. 106. — No. 2. — 2001. — P. 660. Бартов також відзначає, що у новому тисячолітті «це захоплення пам’яттю поступо- во зменшиться», і це стосується не в останню чергу наукового інтересу до «нацистської окупації в Європі та матеріальної відбудови і перетворення ідентичності у повоєнний період». Публiкації з історії та сучасної пам’яті: Thelen D. Memory and American History. — Bloomington, 1990; Le Goff J. History and Memory. — New York, 1992; Terdimann R. Present Past: Modernity and the Memory Crisis. — Ithaca, NY, 1993; Memory and History in Twentieth Century Australia / Ed. by K. Darian-Smith and P. Hamilton. — Melbourne, 1994; Huyssen A. Twilight Memories: Marking Time in a Culture of Amnesia. — London, 1995; Gross D. Lost Time: On Remembering and Forgetting in Late Modern Culture. — Amherst, 2000; Regimes of Memory / Ed. by S. Radstone and K. Hodgkin. — London, 2003. 50 Приклади ранніх публікацій: Our Common History: The Transformation of Europe / Ed. by P. Thompson and N. Burchardt. — London, 1982; The Myths We Live By / Ed. by R. Samuel and P. Thompson. — London, 1990. Існувало декілька «спадкоємців» чи «альтернатив» “International Journal of Oral History”: “Life Stories/Recits de Vie”, Colchester, Biography and Society Research Committee, International Sociological Association, 1985–1989; Subjectivity and Multi-Culturalism in Oral History / Ed. by R. Grele // The International Annual of Oral History. — New York, 1992; International Yearbook of Oral History and Life Stories. — Oxford, 1992–1996; Memory and Narrative (book series). — London, 1997–2004; “Words and Silences” (журнал МАУІ з 1997 р.). 51 Necoechea G. Editorial // Words and Silences. — 2003. — New series. — Vol. 2. — No. 1. — P. 2. 52 Meihy J. C. S. B. The radicalization of Oral History // Words and Silences. — 2003. — New series. — Vol. 2. — No. 1. — P. 31–41. 53 Kerr D. “We know what the problem is”. Див.: Frisch M. A Shared Authority. Essays on the Craft and Meaning of Oral and Public History. — Albany, 1990. 54 Frisch M. Towards a Post-Documentary Sensibility: Theoretical and Political Implications of New Information Technologies in Oral History. Paper presented to the XIIIth International Oral History Conference, Rome, June 2004; The Oral History Reader / Ed. by R. Perks and A. Thomson. — London; New York, 2006. — P. 102–114. 55 Gluck S. B., Ritchie D. A., Eynon B. Reflections on Oral History in the new Millennium: Roundtable comments // Oral History Review. — Vol. 26. — No. 2. — 1999. — P. 1–27; Larson M. A. Potential, potential, potential: The marriage of Oral History and the World Wide Web // Journal of American History. — Vol. 88. — No. 2. — 2001. — P. 596–603; Gluck S. B. Pitch, pace, performance — and even poetry: returning to orality: the CSULB virtual oral / aural history archive model. Paper presented to the XIIIth International Oral History Conference, Rome, June 2004; Brewster K. Internet access to oral recordings: finding the issues // www.uaf.edu/library/oralhistory/brewster1/research.html

Чотири зміни парадигм в усній історії

Institution

Ähnliche Einträge