Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот?
Рецензія на часопис: Україна модерна. — 2007. — № 11
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| Hauptverfasser: | , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України
2008
|
| Schriftenreihe: | Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28367 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? / В. Склокін, І. Реброва // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 391-405. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-28367 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-283672011-11-10T12:20:18Z Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? Склокін, В Реброва, І. Рецензії Рецензія на часопис: Україна модерна. — 2007. — № 11 2008 Article Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? / В. Склокін, І. Реброва // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 391-405. — укр. XXXX-0082 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28367 uk Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Склокін, В Реброва, І. Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| description |
Рецензія на часопис: Україна модерна. — 2007. — № 11 |
| format |
Article |
| author |
Склокін, В Реброва, І. |
| author_facet |
Склокін, В Реброва, І. |
| author_sort |
Склокін, В |
| title |
Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? |
| title_short |
Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? |
| title_full |
Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? |
| title_fullStr |
Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? |
| title_full_unstemmed |
Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? |
| title_sort |
усна історія в україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28367 |
| citation_txt |
Усна історія в Україні: заповнення «білих плям» чи методологічний переворот? / В. Склокін, І. Реброва // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 391-405. — укр. |
| series |
Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| work_keys_str_mv |
AT sklokínv usnaístoríâvukraínízapovnennâbílihplâmčimetodologíčnijperevorot AT rebrovaí usnaístoríâvukraínízapovnennâbílihplâmčimetodologíčnijperevorot |
| first_indexed |
2025-07-03T08:26:32Z |
| last_indexed |
2025-07-03T08:26:32Z |
| _version_ |
1836613572418863104 |
| fulltext |
Володимир склокін, ірина Реброва (Харків, Україна)
усна історія в україні:
заповнення «білих плям» Чи методологіЧний переворот?
Рецензія на часопис [Україна модерна. — 2007. — № 11]
Чергове число «України модерної», як і завжди, пропонує читачам цікаву та не по-
збавлену певних викликів добірку розвідок, цього разу присвячену актуальній, проте ще
не цілком утвердженій в Україні дисципліні — усній історії. До числа увійшли різно-
манітні матеріали, що торкаються всіх основних найпопулярніших напрямків усної іс-
торії: теорія та історія дисципліни, дослідження окремих груп (остарбайтери; жіноча
усна історія), усна історія та етнологія. Ми спробуємо тут, не претендуючи на вичерпність
чи критику саме конкретної проблематики досліджень, розглянути тільки ключові усно-
історичні питання, зробивши акцент на сучасних методах їх розв’язання та теоретично-
му осмисленні. Сподіваємося, що наші критичні нотатки допоможуть унаочнити сьо-
годнішній стан розвитку дисципліни в Україні і будуть сприйняті як запрошення до
дискусії щодо зазначених питань.
Особливо важливим видається звернення до історії та теорії напрямку, котре може
мати велике значення на шляху перетворення історичної науки в Україні загалом, тобто
для оновлення її методології та теорії. Саме цим питанням присвячено статтю наукової
редакторки числа Оксани Кісь «Усна історія: становлення, проблематика, методологіч-
ні засади», що відкриває збірник. Авторка простежує основні етапи розвитку усноісто-
ричних досліджень на Заході у 40–90-х рр. ХХ ст. і відповідно простежує зміни у розу-
мінні змісту та мети усної історії. На першому етапі (1940–1960-ті рр.) завданням усної
історії було переважно розширення джерельної бази задля внесення певних коректив
у досліджені на базі письмових джерел факти та явища, а особливо задля отримання
інформації для написання біографій видатних осіб. У 1960–1970-х рр. усна історія стала
принципово іншою дисципліною, що керувалася настановою на зміну перспективи:
досліджувати історію «знизу», вписати в неї дискриміновані та маргінальні групи, ан-
тропологізувати історію, «повернути» її тим, хто її творив. У 1980-х рр. дискусії перемі-
щуються переважно в теоретико-методологічну площину, поширюються дискусії щодо
інтерактивної природи інтерв’ю, ролі дослідника та оповідача, щодо проблем історичної
пам’яті, природи усних спогадів. І, зрештою, у 1990-х усна історія дедалі більше відходить
від завдань реконструювання фактів і дедалі більше має справу зі «способами констру-
ювання ідентичностей і форм репрезентації, дискурсивних стратегій, перформативнос-
ті та інтертекстуальності», що означає нове розуміння усних історій перш за все як на-
ративів, як втілення мови. Далі Авторка докладніше розглядає заявлені основні про-
блеми, посилаючись на широке коло літератури, зокрема зміни у визначенні поняття
392 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
«усна історія». Цікавими також є звернення до таких проблем, як особливості застосу-
вання біографічного методу, дискусії щодо усної та письмової природи джерел, пробле-
ма владних стосунків між учасниками інтерв’ювання, особливості усноісторичних до-
сліджень у посттоталітарних країнах, акцент на участі дослідника у створенні джерела.
Авторка цілком слушно зазначає, що «сьогодні усна історія не має на меті прямої рекон-
струкції подій на основі свідчень очевидців», солідаризуючись із тими вченими, які
вважають, що усна історія покликана не встановлювати нові історичні факти («історич-
ну правду»), а насамперед з’ясовувати, якого значення надають тим чи іншим подіям
минулого окремі особистості. Проте виокремлення «макроісторичних досліджень (зо-
середжених на історичному факті)» та «антропологічно спрямованих історико-
етнологічних студій» (скерованих на пізнання історичних смислів) (с. 20, а також на с. 7)
видається невиправданим. Навряд чи хтось стверджуватиме, що, наприклад, таке кла-
сичне макроісторичне дослідження, як тритомна монографія Фернана Броделя «Мате-
ріальна цивілізація, економіка і капіталізм (XV—XVIII ст.)», зосереджене лише чи на-
самперед на встановленні історичних фактів. З іншого боку, значна частина мікроісто-
ричних (у тому числі й усноісторичних) студій, створених як в Україні, так і на Заході,
написані на суто позитивістських засадах; а «макрорівень (історія держав, великих подій,
катаклізмів, інституцій)» (с. 7) також успішно вивчається за допомогою усної історії. На
нашу думку, у даному разі важливим є не макро- чи мікрорівень, а мета, яку ставить
перед собою дослідник, і ті методи, які він застосовує. Очевидно, із таким поглядом на
завдання усної історії пов’язана і та теза, що «фактично автобіографія є тим ідеальним
наративом, що дає найбільше поле для аналізу та інтерпретацій» (с. 14). На нашу думку,
таке наголошення на мікрорівні, на індивідуальному, на окремій особистості та її (авто?)
біографії є дещо перебільшеним. Залежно від дослідницьких завдань найбільш плідни-
ми можуть виявитися інтерв’ю зовсім різних типів (і тематичні, і лейтмотивні чи інші) 1,
можуть обиратися різні масштаби дослідження, увага може концентруватися не на осо-
бистостях, а на структурах, макропроцесах і т. ін. Усна історія має також і більш тради-
ційні завдання, що, зокрема, демонструє і частина статей у даному збірнику. Отже, ці-
каво поглянути, наскільки описані у вступній статті теоретичні підходи втілюються
у конкретному матеріалі в інших статтях.
Одна з виразних тематичних домінант серед статей — етнологічна. Саме з етноло-
гічними дослідженнями пов’язана поява в усній історії акцентування деяких ключових
на сьогодні проблем, як-от: «Інакшості» оповідіча, розуміння сказаного тим, хто слухає,
тобто самої ситуації інтерв’ювання та усього її контексту, відмінності смислів подібних
явищ у різних культурах. Саме в рамках сучасної етнології постає посилена увага до
проблеми владних стосунків в інтерв’юванні та проблематичності мови не як простого
медіатора в інтеракції, а єдиного носія досвіду оповідача, який надалі має розумітися
в термінах самої культури оповідача. Саме в етнології найчастіше ставляться питання
про етнічну, наукову чи культурну в широкому значенні заангажованість дослідника, яка
є неуникненною, і тому не має бути ігнорована. Саме ці проблеми, на нашу думку, де-
монструють виразні відмінності між контекстом розвитку усної історії в Україні та
у країнах Заходу. Звичайно, ми далекі від того, щоб абсолютизувати ці відмінності чи
393
оцінювати доробок дослідників залежно від їхньої «приналежності» до певної наукової
традиції, але нам ідеться про роздуми щодо ситуації, в якій розвивається усна історія
в Україні. Якщо дослідники з України переважно зосереджені на тій реальності, про яку
говорять оповідачі, і намагаються реконструювати її або ті структури, що зумовлюють
саме таку розповідь, яку чує дослідник (чинники суспільні та політичні, особливий до-
свід людини чи групи в розумінні «історичної долі», тобто об’єктивних історичних подій,
у які були втягнені ці особи), то дослідники з країн, де традиція усної історії куди давні-
ша, значно більше цікавляться роллю власне науковця та теоретичними питаннями
взагалі. Саме у статтях західних дослідників бачимо виразні намагання підійти до певних
теоретичних проблем, пов’язаних із соціальною роллю дослідника, впливом його осо-
бистості на дослідження, що провадиться, а також і ширшу рефлексію стосовно дослід-
ницьких дій — тобто методології. Здається, що така різниця у зацікавленнях зумовлена
різницею стану та статусу гуманітарних досліджень взагалі та усної історії зокрема в різ-
них частинах світу. На Заході усна історія як потужний і загалом авторитетний напрямок
може справляти потужний зворотний вплив на буття спільнот, що їх вона досліджує, та
визнає частку своєї відповідальності за це. Більше того, там усна історія власне і розви-
валася тривалий час у тісному зв’язку з цілком політичними завданнями — роботи на
«громадянське суспільство» та утвердження і визволення різних «пригноблених» груп,
спільнот, звільнення окремої особистості. Усна історія була тісно пов’язана з «community
studies», творенням «popular autobiography» тощо 2, так що саме суспільство реалізовува-
ло (і зараз робить це) свої потреби і цілі за допомогою усної історії. В Україні, де владні
структури загалом малочутливі до думок спеціалістів-науковців, а громадянське суспіль-
ство, що покликане формулювати та лобіювати інтереси спільнот, перебуває в стані
формування, дослідники загалом менше звертають увагу на власну роль у соціумі та
житті певної спільноти, менше приділяють уваги критичному ставленню до власних
стратегій розуміння та інтерпретації оповідей. Проте, певна річ, у будь-якому випадку
науковець, що практикує усну історію, перебуває в сітці відносин між спільнотою науков-
ців, ширшим загалом та оповідачами історій. З іншого боку, спрямованість дослідників
з України на адекватну реконструкцію минулого є важливою для переосмислення тота-
літарного спадку та творення нового гранд-наративу, від цього спадку незалежного. Саме
цей чинник допомагає нам зрозуміти спрямованість українських дослідників саме на ту
реальність, про яку говорять оповідачі, — адже вона виявляється надзвичайно цінною
саме як відновлення історичної справедливості та історії, адекватної самому минулому,
а не тоталітарній ідеології. Тому надзвичайно важко поставити під сумнів можливість
адекватної реконструкції цієї реальності через існування проблеми непрозорості мови,
культурної заангажованості дослідника чи закоріненості наративу більше у «прецедент-
них текстах», ніж власне у подіях минулого. Саме це робить статті «України модерної»
досить цікавими та різними і дає матеріал для аналізу стану усної історії як дисципліни
загалом.
Отже, власне до статей етнологічного спрямування. Стаття Наталії Шостак («On
Oral History and Production of Meaning: Notes from the Ukrainian Canada») якраз і зосеред-
жена на проблемах інтеракції дослідника та носія досвіду в певній ситуації та під впливом
Володимир Склокін, Ірина Реброва. Усна історія в Україні…
394 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
ширшого соціального контексту, а саме на представниках українських громад у Канаді.
Авторка подає свої роздуми щодо історії досліджень цих громад попередниками, опи-
суючи роль «локального» дослідника (local historian) як наділеної символічним капіталом
особи, що сприяє утвердженню певної спільноти і всіх українців Канади як важливої
і значущої частини всього суспільства; саме локальні дослідники багато в чому витво-
рювали певний канон історіописання про роль українців у Канаді. Ця роль описувала-
ся за допомогою схем виживання та успіху, а також «внеску» українців у канадське
націобудування. Історик був покликаний сприяти інтеграції в ціле суспільство маргі-
нальних груп та досягненню ними відчуття справедливості й правди. Водночас актором
у цьому полі виступила офіційна влада, що проголосила ідею мультикультуралізму
основою державної політики. Таким чином сформувалася потужна традиція зв’язку
дослідника та спільнот, і навіть коли усна історія почала позбавлятися завдання ствер-
дження ролі певних маргіналів, все одно, «оскільки тексти, продуковані науковцями,
загалом вважаються авторитетними, результати усноісторичного дослідження мають
потужний потенціал впливу на інтерпретування та означування людьми культурних
феноменів, котрі вивчаються», тобто дослідження впливає на переосмислення досвіду
життя самих цих людей (с. 32). Авторка застосовує до цього явища поняття modern
reflexivity Гідденса, що означає великий ступінь екстерналізації (навіть у пересічних
осіб) спеціалізованого знання, котре потім розсіюється на рівень повсякдення, і таким
чином вчені впливають на щоденне життя. Зауважимо, що у даному випадку представ-
ники спільнот, які дослі джує Авторка, трактуються як носії цілком модерної культури
та відповідної свідомості, незважаючи на те, що це спільноти сільської місцевості та
носії традиційної обрядовості, котрі демонстрували перед дослідницею традиції відзна-
чення народного свята Маланки. Акцент у дослідженні зроблено саме на конструюван-
ні значення фактів і самих фактів в процесі взаємодії дослідника та оповідача. На
конкретних прикладах зі своєї польової практики Авторка демонструє, як смисли, яких
надають культурному феномену ті, хто його практикує, були змінені в результаті інтер-
акції; при цьому також аналізуються самі традиції святкування Маланки в Канаді, за-
гальні суспільні зміни, що мали значення для надання смислів певним явищам життя
української спільноти, а також життєвий шлях та переконання конкретного оповідача.
Ці чинники не є якимись зовнішніми небажаними втручаннями, які «викривлюють»
зміст оповіді, навпаки, якраз вони уможливлюють саме висловлення, а отже, осмис-
лення досвіду та його мовне втілення. Саме ці чинники, у свою чергу, через рефлексію
і саморефлексію (критичний погляд також на власну роль у дослідженні) науковця,
можуть стати ключем до розуміння та створення обґрунтованих інтерпретацій. Саме
такий всебічний підхід дозволяє робити висновки щодо значення свята Маланки для
самоідентифікації оповідачів та щодо його ширшого культурного значення — зауважи-
мо, Авторка не робить широких узагальнень щодо всіх українців Канади, не подає
певні зовнішні чинники (належність до певної групи, походження оповідача і т.п.) як
однозначні детермінанти змісту оповіді. Проте на окремих прикладах, із наведенням
широкого етнологічного аналізу певних традицій і ритуалів, переконливо демонструє
складність процесів продукування пам’яті та наративу.
395
Ще одна стаття етнологічного спрямування — «Коли говорять інакші Інші, або Сенс
пам’яті та марнота приміток історика» Кіта Тора Карлсона — єдина у збірнику не сто-
сується безпосередньо проблематики української історії, проте, на нашу думку, дуже
вдало розвиває поставлені вище питання, що стосуються розвитку усної історії в Укра-
їні. Йдеться про суттєве поглиблення осмислювання діяльності самого дослідника під
час роботи в полі, в інтерпретуванні отриманого наративу, в написанні роботи і, зрештою,
навіть у приміткуванні тексту дослідження. Автор, розкриваючи обставини свого до-
слідження спільноти корінних жителів Америки, одного з індіанських племен, доклад-
но оповідає про суспільний контекст цього дослідження: політичну боротьбу навколо
питання самоврядування племені з центральним урядом, значення цього дослідження
для громади, зрештою, обставини організації інтерв’ювань. Ці чинники оцінюються як
дуже важливі для інтерпретації. Далі Автор зосереджується на одному винятковому опо-
відачеві, торкаючись його біографії, звичайного порядку спілкування з ним, та доклад-
но висвітлює процес взаємодії при інтерв’юванні. Один незвичайний поворот у спілку-
ванні приводить дослідника до глибоких роздумів нам фактом «Інакшості» оповідача.
Карлсон критикує усталені стратегії дослідження: вони, як правило, полягають у жор-
сткому критичному аналізові оповіді, що базується на впевненості в тому, що дослідник
розуміє оповідача «краще», ніж оповідач сам себе, а також у тому, що усі незвичайні та
незрозумілі для дослідника речі позначаються як «девіації», помилки, брехня, хитруван-
ня чи «особливість» традиційної свідомості оповідача. Що важливіше, навіть така ніби-
то нейтральна, тобто недискримінаційна процедура, як контекстуалізація, — наприклад,
пояснення певних тверджень оповідача через його біографію — є процедурою встанов-
лення владних стосунків (у розумінні Фуко) між дослідником та оповідачем: у такому
випадку дослідник все одно зберігає свою монополію на «правильне» знання і вишукує
пояснення того, що оповідач «припустився помилки» чи «суб’єктивізму». Таким чином,
дослідник у будь-якому разі залишається зі своїм розумінням реальності, яке насправді
є обмеженим та релятивним, оскільки зумовлене культурою та ідентичностями самого
дослідника. Отже, який вихід із цієї ситуації? Автор, спираючись на відомі дослідження
Мішеля де Серто та Карло Гінзбурга, пропонує іти шляхом принципової відмови від
розгляду оповіді лише через сформовані в західній науці категорії та уявлення. Слід
враховувати фундаментальне неспівпадіння смислу тих самих категорій у різних куль-
турах, а отже, дослідник має іти шляхом розширення свого розуміння цих категорій та
«реальності», яка стоїть за ними, щоб там знайшлося місце категоріям цих інших. Без
цього буде принципово неможливо зрозуміти культуру цих «Інших» у їхніх власних
термінах. А для цього слід проаналізувати саму мову «аборигенів», виявити, де їхні ро-
зуміння якихось явищ відрізняються від розуміння їх у західному «модерному» світі.
Загалом ці положення, уже висловлювані в західній науці в рамках обґрунтування
«linguistic turn» та «cultural studies», приводять саме це конкретне дослідження до оригі-
нальних і подекуди шокуючих (з точки зору навіть не найбільш закомплексованого іс-
торика) висновків. Не в останню чергу, завдяки зразковому стилю викладу, який оголює
і докладно висвітлює весь процес ведення дослідження, ставить у центр викладу само-
рефлексію дослідника. Нема потреби говорити, що ця стаття може стати зразком не лише
Володимир Склокін, Ірина Реброва. Усна історія в Україні…
396 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
для досліджень в етнології, де ми маємо справу з найбільш очевидними прикладами
культурної «Інакшості». Очевидно, що проблеми деконструкції владних відносин у про-
дукуванні наукового знання, розуміння носія відмінного та унікального досвіду, критич-
ної саморефлексії дослідника стосуються будь-якої конкретної проблематики досліджень
і загалом є актуальними — тобто далекими від остаточного вирішення та надання одно-
значних «рецептів» для їх розв’язання.
Інша стаття етнологічного спрямування («Відображення процесів формування
осередку російських старообрядців на Дунаї в історичній пам’яті їхніх нащадків»),
написана Олександром Пригаріним, також стосується значною мірою подібної про-
блематики. Автор ставить за мету через аналіз усних розповідей старообрядців серед
іншого з’ясувати, які значення мали певні типові сюжети для носія даної культури;
виявити в них певні історичні прототипи, а також функції цих оповідей у житті групи.
Зокрема, у полі зору дослідника такі проблеми, як географічні знання в системі коор-
динат «свої — чужі», етнічна картина світу, репрезентація таких реальних подій, як
географічні переміщення з Росії, шляхи рятування від гонінь та облаштування на
нових місцях. Автор проводить цікаве та ґрунтовне порівняння усних оповідей із пи-
семними джерелами на ті самі теми, а також аналізує дослідницькі стратегії, котрі
застосовували попередники, які вивчали життя старообрядців. Власна дослідницька
стратегія Автора базується на сучасних підходах: зокрема, пропонується при аналізі
оповідей не застосовувати критерій достовірності/недостовірності віддзеркалення
подій минулого, а виявляти форму відображення сюжетів і персонажів історії та їхні
функції. Пам’ять тут розглядається як соціальне явище, що слугує аргументом у ви-
рішенні прагматичних питань сьогодення, зокрема, виконує функції дидактичні, со-
ціалізаційні, інтеграції групи, обґрунтування її специфічності. Відповідно, викорис-
товується теза, що вже стала обов’язковою в дослідженнях з колективної пам’яті:
«Пригадування минулого як прецеденту дозволяє пояснювати сучасність та констру-
ювати майбутнє» (с. 65). Проте надалі Автор не дотримується виключно цієї «конструк-
тивістської» версії ролі історичної колективної пам’яті й усе-таки намагається від-
шукати в розповідях сліди «реального» минулого через виділення історичних прото-
типів, а історична свідомість все ж таки характеризується як «рівень знань» про
власне минуле (с. 72). Зрештою робиться висновок про те, що «історична пам’ять на
рівні суспільної та індивідуальної свідомості зберігає принципові факти, мотиви,
тенденції у минулому групи старообрядців на Дунаї» (с. 83), наводяться приклади
«разючої точності» опису подій, що відбувалися в період формування осередку старо-
обрядців на Дунаї. Ці приклади, поза сумнівом, є дуже цікавими, але така дослідниць-
ка перспектива, очевидно, зовсім по-іншому розглядає самі спогади, а саме — як дещо
викривлене віддзеркалення минулого. Так само залишаються відкритими питання
стосовно ролі спогадів у творенні спільноти старообрядців. Стає зрозуміло тільки, як
ці перекази засвідчують специфічність групи, але, на жаль, у статті не з’ясовано, в якій
спосіб вони виконують інтегративну чи дидактичну функцію. Окрім ситуацій вико-
ристання пам’яті у земельних суперечках, фактично дослідник не наводить інших
роздумів з приводу соціальних функцій пам’яті у сьогоденні. Для відповіді на ці за-
397
питання необхідно було знову-таки звернутися до проблеми врахування контексту:
коли, за яких обставин, перед якою аудиторією оповідаються ці перекази? Як співвід-
носиться історія життя оповідача та історія групи? Які саме історії беруться за приклад
для дії? Чи справді історичні перекази використовуються у вихованні дітей, чи вони
є знанням тільки «професійних» оповідачів? Чи справді це знання включене в акту-
альну практику? Чи ці наративи витіснені в сімейну історію і їх оповідання є особистою
справою, чи воно здійснюється і контролюється більш публічно? Яким чином автор
презентував себе та свій дослідницький проект перед цими респондентами, яким був
його статус під час бесіди? Чи сприймався він як представник певної інституції та як
такий, що допоможе в легітимації (письмовому втіленні) історії спільноти, чи, може,
винятково як особистість із певними ідентичностями, відмінними чи подібними до
«старообрядницьких»? Саме у роботі з такою спільнотою (на думку О. Пригаріна, до-
сить традиційною, закритою, з набором специфічних релігійних та інших практик)
дуже важливою є самопрезентація інтерв’юєра, його власний набір ідентичностей.
Автор більшою мірою розглядає історії старообрядців як інваріантні, тобто статичні,
незалежні від оповідача (його віку, статі, статусу), часу та місця (див. с. 63), а такий
підхід навіть до фольклору зазнає все відчутнішої критики у сучасній етнології через
те, що він абсолютизує незмінність наративів та ігнорує процес їхнього творення
і перетворення під час акту нарації кожним з оповідачів та в спільноті загалом. На наш
погляд, цей підхід значно звужує можливості цих джерел. Відповісти на поставлені
нами питання досить складно, але за умови саме таких дослідницьких завдань пошук
відповідей на них видається вкрай необхідним і, вочевидь, міг би стати ще однією
перевагою безумовно цікавої та новаторської статті.
Ще одна стаття у збірнику, «Репрезентація етнічної та регіональної ідентичностей
в автобіографіях жінок України» Оксани Кісь, також стосується етнологічних проблем.
Одразу ж відзначимо слушність самого підходу, коли у дослідженні поєднується розгляд
ґендерної ідентичності поряд з іншими. В ґендерних студіях є актуальною теза про ґен-
дер як одну з ідентичностей у низці багатьох інших, про необхідність звертати увагу не
лише на спільне для усіх жінок (категорія «жіночого досвіду» тощо), але і на численні
відмінності між жінками 3. Це має допомогти уникнути есенціалізації поняття «жіночо-
го», зведення його до якихось незмінних, спільних для усіх жінок характеристик, чи то
пов’язаних з тілесністю, чи «дискримінованістю» (яка уже давно не розглядається як
універсальна). Це дозволить переосмислити «жіноче» через найрізноманітніші контек-
сти його існування (чи конструювання — це вже залежно від дослідницьких настанов).
У даній статті Авторка ставить за мету дослідити репрезентації ідентичностей жінок
шляхом порівняння двох біографічних інтерв’ю, записаних у Львові та Харкові в рамках
проекту «Україна ХХ століття в пам’яті жінок», інформація про який також представле-
на у рецензованому збірнику. Обґрунтовуючи свій вибір на користь саме цих двох історій
для дослідження, О. Кісь вказує на «типовість» цих жінок як представниць свого по-
коління та міста, а також на подібність біографічних траєкторій цих двох жінок, що
робить інтерв’ю придатними для порівняння. Далі Авторка виділяє кілька спільних для
обох наративів рис, як-от: дискурс «політкоректності», російсько-українські взаємини
Володимир Склокін, Ірина Реброва. Усна історія в Україні…
398 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
на фоні присутності інших етнічних груп як домінанту, «мовне питання» як фактор само-
ідентифікації. Зрештою львівська дослідниця робить висновок про те, що в цих двох
інтерв’ю жінки вдалися до подібних стратегій саморепрезентації: декларували етнона-
ціональну толерантність, яку підкріплювали оповідями про дитячий досвід міжетнічної
дружби та про випадки людяного ставлення і рятування євреїв під час Голокосту. На
думку Авторки, це пов’язано з тим, що євреї та інші етнічні групи «включені в наратив,
щоб відтінити, увиразнити, створити тло для історії російсько-українських взаємин»,
але не становлять негативного полюса бінарної опозиції «Ми — Вони», хоча і парадок-
сально «саме євреї <…> є одвічним етнічним Іншим для росіян і українців, індикатором
етнічної толерантности для будь-якого народу» (с. 97). І тут постає низка важливих за-
питань, на які слід знайти відповіді, аби розв’язати заявлені на початку статті проблеми.
На жаль, у даній розвідці немає ніяких висновків стосовно саме цього постійно під-
креслюваного факту, що оповідачки історії були жінками. У чому саме полягає «жіночий
досвід історії» (с. 86, 97), як представляють ці інтерв’ю специфічність «способу, в який
жінки оцінюють власне минуле» чи «жіночої автобіографії» (с. 85)? Одна з важливих
особливостей сучасних ґендерних студій — це неминуче проблематизування усіх наве-
дених вище категорій. Досвід не стає автоматично «жіночим», якщо про нього розпо-
відає жінка; «спосіб осмислення минулого», який демонструє жінка, не буде автоматич-
но відмінним від того, який демонструє чоловік-оповідач; до подібних дискурсивних
стратегій з тих чи інших причин можуть вдатися не тільки дві жінки з різних частин
України, але й особи будь-якої статі, етнічності та віку! На наш погляд, тут можливі два
варіанти розв’язання цієї проблеми. Якщо дослідник впевнений у тому, що жінка есен-
ційно, «одвічно» має відмінний досвід (спосіб оцінювання, автобіографію чи будь-що), —
то він має пояснити, у чому ж ця відмінність полягає. Якщо дослідник (як і Авторка
даної статті) погоджується з тим, що «досвід» постає перед істориком тільки у вигляді
наративу, а не безпосередньо, тоді «автобіографія» теж є продуктом роботи мови та інтер-
акції учасників інтерв’ю, а дискурсивні стратегії, оцінки та способи самопрезентації
можуть змінюватися, — тоді доречно було б проблематизувати «жіночність» у кожному
конкретному випадку. Нам думається, що для досягнення саме поставлених у досліджен-
ні завдань було б доцільно з’ясувати, що означало для конкретної оповідачки бути
жінкою (росіянкою, «бандерівкою», шкільною вчителькою…) і як ці ідентичності були
взаємопов’язані? Коли оповідачка з Харкова протиставляє себе «бандеровцям», чи не
є це протиставленням себе-жінки (а також усіх інших «дівчат» (вираз оповідачки) —
вчительок, що приїхали зі Сходу України) світові жорстоких чоловіків, що ведуть зброй-
ну боротьбу? Чи, може, коли оповідачка зі Львова демонструє неприязнь до російсько-
мовних кадрів, котрі «понаїхали» до Західної України, вона керується насправді виключ-
но комплексом дискримінації в професійній сфері (кар’єру було зробити легше тим, хто
був лояльний до влади)? Резюмуємо: проблема репрезентації ідентичностей є досить
складною і комплексною; зокрема, нам видається доцільним як проблематизувати самі
ці ідентичності, щоб уникнути есенціалізації певних категорій (на кшталт жінка, укра-
їнка, російськомовна тощо), а також розглядати взаємозв’язки цих ідентичностей саме
в конкретних контекстах.
399
Друга цікава методологічна проблема, на яку ми хотіли б звернути увагу, — це про-
блема добору певних індивідуальних історій для вирішення ширших дослідницьких
завдань, що стосуються цілого суспільства чи його частини (фактично метод case-study).
Йдеться не про примарну «репрезентативність», принципово недосяжну в дослідженнях
подібного роду, а про cаме розуміння типовості. На нашу думку, Авторка цілком ви-
правдано обмежилася глибоким аналізом саме цих двох, поза сумнівом, цікавих та по-
казових усних історій, які вона вважає «типовими», проте, вочевидь, доцільно було б
представити їх тільки як частину цілого широкого спектру ідентичностей, які зустріча-
лися у полі. Інакше картина виглядає дещо спрощеною і чорно-білою (нібито для Хар-
кова типовими є саме російськомовні, для Львова україномовні і т. д.). Адже в кожному
суспільстві й регіоні можна виділити принаймні кілька, якщо не безліч, саме типових
варіантів ідентичностей 4. Для цього можна було б спочатку виділити серед усього на-
явного масиву інтерв’ю окремі групи, що демонстрували б якісь різні стратегії репре-
зентації ідентичностей (а в цьому могли б допомогти вже наявні дослідження даної
проблеми), а потім глибоко проаналізувати, наприклад, контрастні або «межові», «не-
типові» випадки 5 — адже саме вони допомагають виявити, чим саме є щось типове. Між
іншим, дослідження нібито «маргінальних» російськомовних мешканців Львова дало
дуже цікаві результати стосовно того, а чим саме є норма, яку можна виділити тільки
у зіставленні з такими маргінальними випадками 6. Інакше дослідник швидше довільно
обирає як «типові» ті випадки, які сам вважає такими. Певна річ, підкреслимо знову, що
дослідження проблеми ідентичностей, які зазвичай є множинні, взаємопов’язані, змін-
ні, які утворюють цілий спектр різноманітних стратегій репрезентації, ніколи не може
бути цілком задовільне і в будь-якому разі можна буде закинути авторові ігнорування
якогось із варіантів цих стратегій. Проте зауваження стосовно цієї статті мають на меті
радше стимулювати винайдення нових, досконаліших методів у дослідженні цієї багато-
гранної проблеми, ніж критикувати цю фактично одну з найперших в Україні спроб
дослідження.
Метод виділення кількох «ідеальних типів», які охоплюють собою все різноманіття
випадків, що зустрічаються в полі, використовується у статті Світлани Гуркіної «“Образ
сили духу”: греко-католицьке духовенство Львівської архиєпархії після Другої світової
війни і проблема персоніфікації релігійних переконань та ідентичности». Авторка спо-
чатку коротко описує проект з історії катакомбної греко-католицької церкви — поза
сумнівом, на сьогодні наймасштабніший усноісторичний проект в Україні, самі інтерв’ю,
їх мету та характер, а також деякі проблеми їх проведення. Далі подається коротка іс-
торія насильницького возз’єднання греко-католицької і православної підрадянської
церкви, щоб висвітлити контекст подій, про які розповідають респонденти, а саме пред-
ставники духовенства. В основній частині статті на основі інтерв’ю, а також деяких
письмових джерел схематично виділяються декілька, за виразом С. Гуркіної, «напрямків
долі» (с. 105) священиків після формального возз’єднання церков: тут бачимо дві вели-
кі групи — тих, хто підтримав возз’єднання, і тих, хто його не визнав («упірних»); і далі
в рамках кожної групи виділяється ще по кілька життєвих стратегій. На нашу думку, цей
момент принципово є дуже важливим: береться до уваги величезна різноманітність
Володимир Склокін, Ірина Реброва. Усна історія в Україні…
400 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
можливих варіантів людських дій, що дає змогу не подавати все життєве різноманіття
спрощено, в чорно-білих тонах, за логікою «або — або». Навпаки, тут маємо справу зі
спробою проблематизувати стратегії стосунків окремих осіб, індивідуальних акторів
історії, із державною владою. Ці стратегії були зумовлені безліччю різноманітних моти-
вацій, і саме їх виявлення наближає нас до антропологізації нашого погляду на історію,
до врахування великого спектру можливих варіантів людської поведінки під час «гло-
бальних» історичних подій. Розглядаючи окремо кожну з двох груп священиків, Автор-
ка наводить як приклад біографічні дані двох оповідачів — одного з групи «возз’єднаних»
та одного з «упірних», що має проілюструвати наведені вище схематичні узагальнення.
Широко наводяться також різноманітні думки та ціннісні судження священиків щодо
проблеми возз’єднання церков, мотивації особистого вибору стратегії поведінки в цій
ситуації. Таким чином, маємо досить цікаву спробу подивитися на зламний момент на-
сильницького об’єднання двох церков з точки зору самих священиків. Хоча, звичайно,
неможливо ігнорувати також і необхідність не покладатися тільки на свідчення свяще-
ників самих про себе (якщо ми хочемо саме реконструювати стратегії реальної поведін-
ки протягом життя, а не стратегії розповідання про них), тобто проблему самої джерель-
ної бази, а також, очевидно, доцільним може бути і застосування усієї сукупності роз-
робок у рамках «біографічного методу».
Окремо виділимо тематичний блок статтей числа, присвячений усним історіям
остарбайтерів — одній з найпопулярніших тем в українській усній історії. Гелінада Грін-
ченко у статті «Усні свідчення колишніх остарбайтерів: спроба аналізу» ставить кілька
досить важливих та складних завдань: через висвітлення особливостей колективної
пам’яті про війну, що є характерними для радянського минулого, окреслити місце пам’яті
про примусову працю, особливості спогадів колишніх остарбайтерів, вплив на них офі-
ційного гранд-наративу про війну, а також характерні риси історій «представників
міської (модерної) та сільської (більш традиційної) культур» (с. 111). У теоретичному
вступі Авторка коротко окреслює проблему визначення поняття колективної пам’яті
і переходить до розгляду чинників, що впливають на оповіді колишніх остарбайтерів,
які тут розглядаються як репрезентації досвіду. Серед найважливіших — співвідношен-
ня особистої та колективної пам’яті про війну саме у радянському випадку. Вірогідною
та цікавою, на нашу думку, видається теза про те, що пам’ять про примусову працю в на-
цистській Німеччині не «вкладалася» в гранд-наратив про Велику Вітчизняну війну, була
проблемним матеріалом для «риторики Перемоги». Через це, як стверджує Г. Грінченко,
примусова праця розглядалася в двох ракурсах: або як один з численних злочинів на-
цистів на окупованих територіях, або як чинник участі радянських громадян в європей-
ському русі Опору (насамперед шкідництва на промислових підприємствах) (с. 114–115).
Досить вірогідним видається і ще один висновок — про те, що у пострадянський час уже
сформувався новий міф щодо примусової праці — міф «Абсолютної Жертви». Мабуть,
саме модальності жертовності, страждання найкраще підходять як для мети «виправ-
дання» остарбайтерів, яка все ще, очевидно, постає перед спільнотою, що вважає працю
на ворога в умовах окупації не формою виживання і звичайним явищем, а формою ко-
лаборації, так і для мети вписування даного сюжету саме в національний історичний
401
наратив — адже історія України на сьогодні твориться саме як історія невинної жертви,
одвічної страдниці від численних зловмисних воріженьків. Остарбайтери набувають рис
безсилих об’єктів чиїхось дій.
Окреслюючи завдання своєї роботи, Авторка визначає предмет дослідження (саме
досвід примусу до праці, а не інститут примушування), метод роботи з текстами —
метод конденсації смислу, а також групу респондентів, з якими проводилися інтерв’ю.
Г. Грінченко зазначає, що вона розглядає винятково розповіді колишніх працівників
промислових підприємств, яких вона вважає окремою групою всередині «мнемоніч-
ного співтовариства» колишніх остарбайтерів. Крім того, ставиться за мету виявити
відмінності між розповідями представників «різних культур» — «міської/модерної та
сільської/традиційної» (хоча, здається, тут Авторці не вдалося уникнути деяких пере-
більшень, як-от у твердженнях на кшталт «українське село — це завжди порівняно
замкнута спільнота добре знайомих між собою людей з характерною патріархальною
психологією» (с. 125, курсив наш). Справді, врахування цих численних факторів
є необхідним для тих широких узагальнень, які спробувала зробити Гелінада Грін-
ченко: виділити спільні для історій усіх остарбайтерів смислові одиниці (якими, на
її думку, є сюжет про голод і пошуки їжі, опис умов життя та праці, дійові особи та
їхні характеристики, фінальні епізоди «суду» над колишніми господарями (с. 116–
122), на основі чого здійснюється спроба зробити висновки про специфічні стратегії
виживання, до яких вдавалися примусові працівники. Застосування поняття «стра-
тегії виживання» до історій остарбайтерів є, поза сумнівом, цікавим авторським
винаходом, який дозволяє певним чином узагальнювати структурно подібні історії
групи людей з подібним досвідом, а також цілком доречно пов’язати усну історію
з теоретичними напрацюваннями соціології та психології 7. Хоча, звісно, його вжи-
вання вимагає певних застережень. Саме означення «стратегії» відсилає нас до
певних стабільних структур, суто раціональних дій, що підпорядковані певному за-
думові. Таке потрактування людських дій, певна річ, може піддаватися критиці з боку
постструктуралістських підходів, де людська суб’єктивність розглядається як неці-
лісна, а дії людей швидше як ситуативні, зумовлені контекстом, непіддавані чітко
формульованим закономірностям, — існування яких, можливо, легше віднести до
масових процесів, а не до окремого індивіда. Тут необхідно чітко відділяти стратегії
виживання (до яких вдавалися остарбайтери «насправді») від стратегій саморепре-
зентації (які створюються в процесі оповіді і творення образу себе, тобто є частиною
performance). Саме у випадку стратегії саморепрезентації оповідачі намагаються по-
дати своє життя як цілісне, змістовне, як свідомо обрану лінію поведінки, а себе — як
володаря свого життя, що застосовував певну осмислену стратегію під час примусо-
вої праці; але є проблемою для подальшого аналізу, як ця репрезентація співвідно-
ситься з діями оповідача в минулому (чи з «досвідом»). Крім того, зауважимо, що на
сьогодні серед зібраних усних історій колишніх остарбайтерів є чимало таких, які
свідчать швидше про «стиль життя», ніж «стратегію виживання» під час перебування
на примусових роботах. Отже, дана стаття провокує подальші роздуми стосовно важ-
ливих теоретичних проблем і є зразком комплексного підходу до завдання такого
Володимир Склокін, Ірина Реброва. Усна історія в Україні…
402 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
широкого узагальнення щодо особливостей, характерних для всіх усних історій
остарбайтерів та зумовлених як «об’єктивною» спільністю їхніх доль, так і широким
культурним контекстом (наявними в суспільстві панівними дискурсами, доступними
оповідачеві культурними ресурсами тощо).
Стаття Тетяни Лапан «Українські жінки на примусових роботах у Третьому Рай-
ху» також поєднує усноісторичний підхід з темою остарбайтерів. Авторка ставить за
мету реконструювати історію українських примусових робітниць у Третьому Райху.
Слід відзначити, що стаття написана з використанням інтерв’ю переважно із західно-
українського регіону, становище якого за часів окупації було суттєво відмінним від
інших частин України, отже, в статті можна знайти чимало цікавих свідчень, які не
зустрічаються в оповідях колишніх примусових працівників з-за меж Галичини. Про-
те, на нашу думку, даний підхід (реконструювати процеси, як вони «насправді» від-
бувалися в минулому) є подеколи надто оптимістичним щодо можливостей усних
історій. Нам видається, що лише за допомогою усних історій неможливо здійснити
реконструкцію «об’єктивних» процесів, що відбувалися в минулому, через характер-
ні для оповідей суб’єктивність, емоційність, ідеологічну заангажованість та інші риси
(які за іншого підходу будуть розглядатися як переваги цих джерел). Таке завдання
можна реалізувати, тільки маючи в руках масові джерела, в тому числі письмові й усні
(див. статтю Антона Мелякова в цьому збірнику). Тоді і тільки тоді можна було б
чітко підрахувати й узагальнити: скільки працівників і з яких регіонів працювали
в різних галузях господарства, яким був склад остарбайтерів за статтю, якими були
об’єктивні побутові умови проживання тощо. Дослідниця ж намагається відповісти
на всі ці запитання, не маючи в руках масових джерел, що неминуче приводить до
того, що цитати з інтерв’ю стають просто вибірковим підтвердженням, ілюстрацією
певних гіпотез. Саме тому стаття так рясніє виразами на кшталт «інколи…» (с. 133,
134); «більшість» (с. 133, 137), «нерідко» (с. 134), «часто» (с. 134, 136), «багато», «в
основному» (с. 130), «загалом» (с. 134), «чимало» (с. 136), «деякі [жінки]» (с. 134)
тощо, але якраз з’ясувати, чи дійсно було таких випадків «багато», чи таке трапля-
лося лише «інколи», маючи в руках тільки окремі випадки, неможливо. Ілюстратив-
не використання усних джерел дозволяє підтвердити будь-які висновки (адже в них
можна знайти і прямо протилежні твердження), і, здається, це приводить Авторку
до відтворення міфу Абсолютної Жертви, про який ішлося у статті Гелінади Грінчен-
ко. Т. Лапан намагається уникнути суперечностей і для генералізації неминуче до-
бирає майже виключно свідчення про злиденне, принижене та голодне існування
примусових робітниць. На жаль, такий підхід ігнорує величезне різноманіття об-
ставин життя та праці, про які саме усні інтерв’ю і повідомляють.
Справді, проблема примусової праці часів Другої світової війни як маргінальна за
радянських часів є і сьогодні контроверсійною, далеко не всі фактичні моменти її іс-
торії є усталеними чи несуперечливими. Саме тому дослідник має тут бути більш ніж
обережний, особливо проводячи певні генералізації щодо такого масового та розмаї-
того в своїх проявах процесу, як використання примусової праці. Наприклад, Т. Лапан
пропонує оцінювати умови життя та праці примусових робітників залежно від того,
403
працювали вони в селі чи місті (тобто стара гіпотеза про те, що в промисловості за-
галом умови були важчими). При цьому ніяк не прокоментована уже існуюча щодо
цього гіпотеза іншого дослідника, П. М. Поляна, який зробив висновок (до речі, на
основі анкетних опитувань, тобто кількісних даних) про те, що умови праці залежали
швидше від розміру господарства (що воно менше, то людяніші, індивідуалізованіші,
менш залежні від політики нацистської держави стосунки з господарями) 8. Ще один
приклад: на початку статті дослідниця посилається на документальне свідчення про
нібито «особливий «попит» на українських жінок у Німеччині», яких використовували
«для різних робіт». Але ознайомившись із документом безпосередньо, дізнаємося, що
жінок збиралися використовувати лише у домашньому господарстві (про що сказано
двічі) — ні про які інші роботи не згадується 9. Отже, маємо справу із не зовсім адек-
ватним потрактуванням змісту джерела. В даному випадку йдеться не про те, що сто-
яла мета навернути до праці переважно жінок, а про те, що саме для домашнього
господарства (традиційно) хотіли мати переважно жінок. Про інші галузі тут не згаду-
ється взагалі. Наведені авторкою цитати аж ніяк не свідчать про особливу увагу вер-
бувальників до жіноцтва; також і припущення, що відсоток жінок був рівним чи навіть
вищим, аніж чоловіків, поки що навряд чи може бути обґрунтоване. До того ж у стат-
ті нема сенсу говорити саме про «українок», адже наведені тези повністю релевантні
щодо робітництва загалом — і жінок, і чоловіків: очевидно, ті самі і для жінок, і для
чоловіків були обставини вивезення (с. 131–132), розставання з рідними, медична
перевірка, ті самі «арбайтсамти», той самий «голод, холод, антисанітарія» (с. 134 і далі)
і всі інші описувані в статті процеси. На жаль, Авторка не ставить питання, наскільки
цей досвід примусової праці був спільним чи відмінним для людей різної статі. За та-
кого підходу відмінності між робітниками різних статей, вочевидь, зводяться до біо-
логічного: народження дітей чи ґвалтувань (що до того ж відтворює традиційні сте-
реотипи: ніби для чоловіків ці речі не мають жодного значення). Даному дослідженню,
що задекларувало ґендерний підхід, на нашу думку, бракує висвітлення поряд із «жі-
ночим» також і «чоловічого» досвіду примусової праці — це дозволило б проблемати-
зувати самі категорії «жіночого» та «чоловічого», саму проблему відмінного та спіль-
ного між статями як значною мірою соціально конструйованого.
Ще одна стаття — «Про перспективи розширення джерельної бази досліджень
історії українців-остарбайтерів» Антона Мелякова — тематично перегукується з ін-
шими статтями збірника, що присвячені остарбайтерам, хоча майже не зачіпає про-
блематики усної історії. У статті подано критичний огляд різних типів джерел, деякі
з яких не були раніше доступні для дослідників: матеріали органів місцевого само-
врядування окупаційного періоду та німецької адміністрації; листи остарбайтерів
з Німеччини до України, документи з фільтраційних справ, періодичні видання,
матеріали Відділів у справах репатріації. Усним інтерв’ю чомусь не пощастило бути
виділеними в окремий підрозділ, як усім іншим джерелам по темі. Лише після за-
гальних висновків про джерельну базу наводяться роздуми з приводу можливостей
усної історії у розробці теми. На думку автора, усні історії «мають відіграти роль до-
поміжного джерела, що <…> дозволить скорегувати форму, зміст, хід та особливості
Володимир Склокін, Ірина Реброва. Усна історія в Україні…
404 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
досліджуваних процесів» (с. 150), тобто внести корективи в уже сформований на осно-
ві інших джерел наратив, а саме виявити окремі деталі та особисті оцінки, в тому
числі щодо стосунків остарбайтерів з робітниками з інших країн і под. І такий підхід,
певно, цілком узгоджується з методологічною позицією автора. Зазначимо також, що
не зовсім зрозумілою є постановка проблеми в заголовку статті, де було заявлено до-
слідження саме історії українців-остарбайтерів. Здається, всі висновки автора цілком
доречні стосовно примусових працівників з усіх окупованих східних територій, а от
заявлена українськість робітників не розглядається взагалі й не проблематизується.
Уміщено в числі також повні тексти двох усноісторичних інтерв’ю (з колишніми
остарбайтерками), рецензії, повідомлення про нові усноісторичні проекти. Крім того,
у рубриці «Коментарі» представлені цікаві з точки зору міждисциплінарності матері-
али дискусії представників суміжної дисципліни — соціології — стосовно питань ме-
тодології усної історії. Серед повідомлень виділимо інформацію про створення Укра-
їнської асоціації усної історії, котре, без сумніву, є важливою подією у становленні
дисципліни в Україні.
Отже, мусимо відзначити, що тематичне число «України модерної» з усної історії
виявилося надзвичайно цікавим — перш за все розмаїтістю як конкретної пробле-
матики, так і теоретизування. Наразі маємо в Україні не тільки перші спроби засто-
сування усної історії як прикладної методики, що покликана висвітлити питання,
розгляд яких був неможливий за часів тоталітаризму, але і досить цікаві спроби змі-
ни дослідницької перспективи через усну історію. Усна історія справді може успішно
посприяти перетворенню історичної науки загалом на гуманітарну дисципліну, що
не боїться складних теоретичних питань і є свідомою своїх завдань та відповідаль-
ності як перед академічною спільнотою, так і перед тими спільнотами, котрі ми
прагнемо досліджувати.
1 Наприклад, Пітер Фрідландер (Friedlander P. Theory, method and oral history // The
Oral History Reader/Ed. by R. Perks and A. Thomson. — London; New York, 2002. —
Pp. 38–52) виразно показав, що за певної постановки дослідницьких завдань необхід-
ним виявляється не безперервний автобіографічний наратив, а саме активне критич-
не втручання дослідника, конфронтування оповідача з іншими точками зору та пере-
хресне розпитування (cross-examining).
2 Див. приклад обстоювання саме такого призначення усної історії: Popular
Memory Group. Popular memory. Theory, politics, method // The Oral History Reader/
Ed. by R. Perks and A. Thomson. — London; New York, 2002. — Pр. 75–86.
3 Див., напр.: Gender and history in a postcolonial world // Writing gender history/Ed.
by Laura Lee Downs. — London, 2004. — Pp. 106–145.
4 Наприклад, див. обґрунтовану критику виділення в українському суспільстві
тільки двох варіантів ідентичностей: Грицак Я. Двадцять дві України // Грицак Я.
Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. — К., 2004. — С. 216–228.
5 Наприкад, цікаво використовують цей метод виділення кількох типів-варіантів,
які охоплюють собою все різноманіття випадків, що зустрічаються у полі, у таких
405
роботах з гендерної проблематики та з застосуванням методу інтерв’ювання: Мещер-
кина Е. Биографии «новых русских»: гендерная легитимация предпринимательства
в постсоветском пространстве // Гендерные исследования. — 1999. — № 2. — C. 123–144;
Темкина А. Сценарии сексуальности и сексуальное удовольствие а автобиографиях
современных российских женщин // Гендерные исследования. — 1999. — № 3. —
С. 125–150.
6 Вилєґала А. Різні обличчя львівської російсько(мовно)сти // Критика. — 2007. —
Квітень. Ч. 4 (114). — С. 24–26.
7 Докладніше ці можливості висвітлено в роботі: Гринченко Г. Г. «Остарбайтеры
Третьего рейха» — стратегии выживания // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук.
cтатей. — К., 2003. — Вип. 7. Ч. 1. — С. 219–226.
8 Полян П. М., Зайончковская М. Остарбайтеры: в Германии и дома (По материа-
лам анкетного обследования) // In memoriam. Сборник памяти Ф. Ф. Перченка. — СПб.,
1995. — С. 396–413.
9 Преступные цели — преступные средства: Документы об оккупационной по-
литике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.). — М., 1985. —
С. 193–194.
Володимир Склокін, Ірина Реброва. Усна історія в Україні…
|