Усна історія в практиці археографічних експедицій
Рецензія на збірник:Усна історія: теорія та практика/Упорядники А.Бойко, С.Білівненко, Ю.Головко та ін. — Запоріжжя: Тандем-У, 2008. — 100 с.
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України
2008
|
| Назва видання: | Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28368 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Усна історія в практиці археографічних експедицій / Г. Грінченко // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 406-413. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-28368 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-283682011-11-10T12:27:11Z Усна історія в практиці археографічних експедицій Грінченко, Г. Рецензії Рецензія на збірник:Усна історія: теорія та практика/Упорядники А.Бойко, С.Білівненко, Ю.Головко та ін. — Запоріжжя: Тандем-У, 2008. — 100 с. 2008 Article Усна історія в практиці археографічних експедицій / Г. Грінченко // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 406-413. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. XXXX-0082 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28368 uk Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Грінченко, Г. Усна історія в практиці археографічних експедицій Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| description |
Рецензія на збірник:Усна історія: теорія та практика/Упорядники А.Бойко, С.Білівненко, Ю.Головко та ін. — Запоріжжя: Тандем-У, 2008. — 100 с. |
| format |
Article |
| author |
Грінченко, Г. |
| author_facet |
Грінченко, Г. |
| author_sort |
Грінченко, Г. |
| title |
Усна історія в практиці археографічних експедицій |
| title_short |
Усна історія в практиці археографічних експедицій |
| title_full |
Усна історія в практиці археографічних експедицій |
| title_fullStr |
Усна історія в практиці археографічних експедицій |
| title_full_unstemmed |
Усна історія в практиці археографічних експедицій |
| title_sort |
усна історія в практиці археографічних експедицій |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28368 |
| citation_txt |
Усна історія в практиці археографічних експедицій / Г. Грінченко // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 406-413. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| series |
Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| work_keys_str_mv |
AT grínčenkog usnaístoríâvprakticíarheografíčnihekspedicíj |
| first_indexed |
2025-07-03T08:26:36Z |
| last_indexed |
2025-07-03T08:26:36Z |
| _version_ |
1836613576738996224 |
| fulltext |
Гелінада Грінченко (Харків, Україна)
усна історія в практиці археографіЧних експедицій
Рецензія на збірник [Усна історія: теорія та практика/Упорядники
А. Бойко, С. Білівненко, Ю. Головко та ін. — Запоріжжя: Тандем-У,
2008. — 100 с.]
«Ми розповідаємо історії, щоб надати сенсу нашим життям. Ми читаємо історії з тієї
ж причини» 1. Якщо розвинути цю думку далі, за наданням сенсу власному життю стоїть
намагання зазирнути у минуле, порівняти свою історію з історіями інших людей, від-
найти те загальне й особливе, що поєднує нас у рамках певної культурної спільноти
й водночас збагачує досвід цієї спільноти унікальними й неповторними особливостями
кожної окремої долі.
Одним із найцікавіших джерел до пізнання і вивчення світогляду та культури, іс-
торії та мови народу були й залишаються усні оповідання, інтерес до яких ще на почат-
ку ХІХ ст. виявляли етнографи й фольклористи, історики й мовознавці, письменники
й громадські діячі. Систематичне збирання та видання української «народної докумен-
талістики» розпочинається із середини ХІХ ст.: так, 1847 р. виходять з друку «Украинские
народные предания», а у 1856 і 1857 рр. — два томи «Записок о Южной Руси» П. Куліша,
в яких були надруковані й усні оповідання та спогади 2. Поряд із цим інтересом прийшло
усвідомлення, що ці спогади є не тільки «зернами культурної історії та народної психо-
логії», це насамперед «характеристика живих людей, їх пригод і настроїв, їх світогляду
й етики» 3. В рамках історичної науки це положення оформилося концептуально вже
в ХХ ст., з появою та розвитком усної історії, яка з самого початку була зорієнтована на
вивчення насамперед суб’єктивного досвіду людини, системи значущих для індивіда
сенсів і змістів, особистісного осмислення пережитого і відповідальності індивіда за його
«місце в історії».
У своєму розвиткові усна історія пройшла кілька етапів, під час яких змінювалася
й загальна парадигма, й конкретні методи дослідження усних оповідей, набуваючи все
більше міждисциплінарного та новаторського характеру 4. Сформувавшись та інсти-
туціоналізувавшись у західних країнах, з початку 1990-х рр. усна історія набула широ-
кої популярності й на пострадянському просторі, в чому відіграли помітну роль між-
народні школи й конференції за участю провідних фахівців цього напряму. Так, перше
знайомство вітчизняних дослідників із суттю та методами «живої історії» відбулося
у Львові 1994 р. під час проведення міжнародної конференції «Методологія та методи
усної історії — життєві оповіді в соціологічних дослідженнях», в роботі якої взяли участь
64 науковці з 17 країн. У наступні роки в Україні було проведено низку навчально-
методичних та наукових зустрічей із питань теорії та методології усноісторичних до-
407
сліджень, що згодом привело до створення Української асоціації усної історії 5. Крім
цього, з середини 1990-х рр. українські науковці почали брати активну участь у багатьох
міжнародних усноісторичних дослідних проектах, а також організовувати й здійсню-
вати певну кількість локальних та регіональних проектів, серед яких одне з найпо-
мітніших місць належить ініціативі Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Но-
вицького щодо проведення польових археографічних експедицій із запису усних
розповідей як частини великого проекту з дослідження історико-культурної пам’яті
селян Південної України. Ця робота здійснюється впродовж останніх восьми років,
і за цей час члени товариства провели кілька десятків експедицій практично у всіх
регіонах Степової України. Певним узагальненням набутого досвіду став опублікова-
ний цього року збірник «Усна історія: теорія та практика» 6, до якого увійшли статті та
матеріали з організації та проведення експедицій, методичні рекомендації до видання
джерел усної історії, бібліографія тощо.
Першу частину збірника відкриває стаття Надії Швайби «Усна історія як історіогра-
фічний дискурс» 7. На початку статті авторка висловлює слушну думку про те, що усна
історія на пострадянських теренах поступово проходить ті самі етапи розвитку та зміни
тенденцій усвідомлення особливостей усного джерела, що й західна історіографія, та
доходить висновку, що «усна історія сама по собі є специфічним історіографічним дис-
курсом, нетотожнім науковій історіографії» 8. У статті наголошуються, але, на жаль, не
досить впевнено розвиваються тези щодо різниці між існуванням усних історій у цари-
ні свого традиційного побутування та в середовищі науки, специфіки запровадження
джерела усної історії до наукового історіографічного дискурсу, природи усної історії як
явища тощо. Остання теза, на відміну від попередніх, розкривається більш детально. За
авторським визначенням, усна історія є синкретичним поєднанням спогадів про мину-
ле та досвіду участі у певних історичних подіях, що були набуті людиною завдяки соці-
альній комунікації, суб’єктивно наповнилися різними індивідуальними чи колективни-
ми значеннями та збагатилися інформацією, «отриманою ззовні».
На наш погляд, розуміння авторкою усної історії, яке, за її словами, було випрацю-
ване через досвід участі не в одній експедиції, поширюється головним чином на «готову»,
статичну оповідь чи спогад, а також на практику отримання з неї «унікальної інформації»,
що залишає поза увагою один з найважливіших аспектів усноісторичного наративу. Мова
йде про усвідомлення усної історії як акту безпосередньої діалогової взаємодії між до-
слідником та оповідачем, під час якої історик-професіонал, справді, актуалізує й фіксує
спогади, але в жодному разі не такі, що, за переконанням Н. Швайби, можуть існувати
незалежно від їхньої фіксації учасником наукового проекту. Усні історії (на відміну від
усної традиції) не існують у заздалегідь підготовленому та статичному вигляді у свідо-
мості оповідача: ці історії завжди різні (ще нікому не вдавалося записати ідентичні іс-
торії від однієї й тієї самої людини); крім того, ці історії створюються обома учасниками
інтерв’ю й детермінуються соціально-культурними, ґендерними, віковими практиками
й стереотипами як оповідача, так і інтерв’юєра. Тим більше це стосується таких методик
опитування, де використовуються складені заздалегідь питальники, за допомогою яких
дослідник не тільки «спрямовує» оповідь, а й відіграє свою авторську роль у формуванні
Гелінада Грінченко. Усна історія в практиці археографічних експедицій
408 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
свідчення. Це зауваження не применшує того позитивного факту, що в статті вдало
згруповано та позначено основні напрямки, за якими у вітчизняній науці йде не лише
опрацювання джерел, але й усвідомлення феномену усної історії в цілому.
Друга стаття першої частини збірника присвячена організації усноісторичного
інтерв’ю 9. Основний наголос у ній робиться саме на тій складовій усної історії, яка за-
лишилася поза увагою Надії Швайби, а саме — на комунікативній взаємодії учасників
інтерв’ю. Усвідомлення інтерактивного характеру спілкування спрямувало увагу автора
статті на такі важливі моменти у підготовці та проведенні інтерв’ю, як методи й засоби
пошуку майбутніх респондентів, особливості встановлення першого контакту зі спів-
розмовниками, необхідність досягнення позитивного сприйняття дослідників та подо-
лання певного психологічного бар’єра на початкових етапах комунікації, правила ве-
дення бесіди та введення до неї дослідницьких запитань, а також більш широке в теоре-
тичному плані питання «присутності» інтерв’юєра під час інтерв’ю. У вирішенні
останньої проблеми, посилаючись на власний досвід, Юрій Іріоглу схиляється до прак-
тики «втручання» дослідника у наратив інформанта у вигляді демонстрації певної обі-
знаності у соціально-побутовій сфері життя села, усього соціокультурного колективу,
частиною якого є інформант. Ця активізація групового елементу самосвідомості, на
думку автора, у ході реалізації проекту «сприяла підвищенню мнемонічної та вербальної
активності респондентів, що намагалися в повному обсязі надати допомогу дослідни-
кові у пізнанні специфічних рис їхнього колективу» 10. Але, як і в попередній статті, не
може не звернути на себе увагу поєднання сучасних і водночас дещо «старомодних» по-
глядів на методику підготовки й проведення усноісторичного дослідження як на таку,
що «направлена на забезпечення отримання максимально об’єктивної історичної ін-
формації в процесі інтерв’ювання» 11, а також сприйняття інформанта як «носія», «дже-
рела» чи «каналу трансляції» цієї інформації. Такий підхід характерний радше для етапу
«розвиненого позитивізму», тієї парадигми, суворі фактографічні межі (й обмеження)
якої усна історія вже давно перетнула. Для Ю. Іріоглу суб’єктивність оповідача явно
програє його «об’єктивним» знанням та фактам, але ж навіть «жорстка самоцензура»,
проти якої виступає автор, є не менш цікавою та інтерпретативно насиченою «інформа-
цією» з точки зору аналізу особливостей індивідуального пригадування, ніж детальне
перераховування подій та фактів, тож нехтувати нею навряд чи варто.
Конкретному прикладові аналізу усних історій з метою вивчення особливостей про-
цесу пригадування різними поколіннями оповідачів, які «являють собою дві лінгвокуль-
турні спільноти, що володіють різними мовними картинами світу», присвячена стаття
Наталі Суревої 12. Для свого дослідження вона обрала транскрипти двох груп респонден-
тів — 1900–1910-х та 1920-х рр. народження, тобто представників генерацій сільського
населення Південної України, період формування й соціалізації яких припав на час до
й після колективізації, що зумовило певну різницю у розумінні й відтворенні соціальних
ролей та практик повсякденного існування. Проведене за методом контент-аналізу по-
рівняння змістовних термінів-понять, що містяться в їхніх оповідях, дозволило авторці
зробити висновок про наявність певної лінгвокультурної різниці між двома умовними
поколіннями респондентів, а саме: відсутність релігійних понять, русифікацію мови
409
й наявність активної форми дієслів у текстах респондентів — представників покоління
1920-х рр. Наведений наприкінці статті додаток — «Перелік понять, найбільш/найменш
присутніх у транскриптах інтерв’ю двох груп респондентів» 13 — дозволяє читачеві про-
довжити список відмінностей та збагатити власне уявлення про культуру мовних кодів
зазначених поколінь. З іншого боку, цей додаток стимулює дослідницький інтерес (чи
перспективи, як відзначено у назві статті) до аналізу лінгвокультурної різниці й іншими,
насамперед якісними методами, серед яких найдоцільнішими здаються наративні, коли,
головним чином, вивчається точка зору оповідача, а викладені ним факти розглядають-
ся як продукт власних інтерпретацій інформанта.
Перенесенням дослідницької уваги з усних історій на усну традицію півден-
ноукраїнського села ХХ ст. привертає до себе увагу стаття Юлії Головко 14. Для аналізу
дослідження «усної традиції» авторка обрала проблему сприйняття закордоння й іно-
земців мешканцями зазначеного регіону й сконцентрувала її навколо таких тем, як
Друга світова й «холодна» війни, а також меноніти-колоністи (яких радше було б визна-
чити як «групу», а не «тему»). В рамках дослідження тематики Другої світової війни
Ю. Головко зосереджується на висвітленні особливостей згадувань мешканцями регіону,
що перебували на окупованій території, про німців-окупантів та німців-колоністів,
а також про пересічних німців, з якими зіткнулися вивезені на примусові роботи селяни
з Південної України. Велику увагу авторка приділяє емоційній складовій цих згадувань,
додаючи до свого аналізу певні практичні рекомендацій щодо спілкування з респонден-
тами на тему війни. Від дослідження досвіду особистого переживання подій Другої
світової війни, набутого респондентами у рамках власної практики спілкування із «іно-
земцями», авторка переходить до досвіду сприйняття Америки як уособлення закордон-
ня під час «холодної» війни, що був сформований практично тільки засобами масової
інформації. Проте і в першому, і в другому випадках авторка, здається, оперує саме
усними історіями, а не усною традицією (дуже прикро, але посилань на транскрипти
інтерв’ю немає ні в цій, ні в інших статтях збірника, так само як і їх цитованих уривків).
На користь використання саме усних історій свідчить те, що авторка узагальнює думки
й емоції людей, що безпосередньо пережили події, про які йдеться. Втім, усна традиція
є «мовним повідомленням, що являє собою переказ тверджень з минулого, яке пере-
буває поза межами покоління людей, що живе нині… Щоб вважатися усною традицією,
повідомлення має передаватися з вуст у вуста щонайменше через одне покоління. Від-
повідно, ми не включаємо в це визначення усну історію»15. Усною традицією в такому
розумінні (та з урахуванням віку оповідача) могли б вважатися радше повідомлення про
Першу світову війну (висвітлення особливостей її пригадування декларувалося на по-
чатку статті, але, на жаль, не було реалізоване).
Завершує першу частину збірника стаття Анатолія Бойка «Методика організації та
проведення опитування» 16, в якій автор підсумовує набутий в численних експедиціях
досвід інтерв’ювання та пропонує вироблений на цій основі «комбінований метод»
створення історичного джерела. Суть цього методу полягає у поєднанні, за авторською
термінологією, методу «суцільного потоку» (тобто початкової розповіді респондента про
своє життя в цілому) та відповідей на питання інтерв’юєра. На перший погляд, така
Гелінада Грінченко. Усна історія в практиці археографічних експедицій
410 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
комбінація вкладається в рамки класичного напівструктурованого інтерв’ю, що охоплює
«вільну» фазу оповіді та фазу розпитувань відповідно до розробленого дослідником
опитувальника. Але після уважного читання статті певні елементи «комбінованого ме-
тоду», уживана автором термінологія, а також «ставлення» до оповідача в цілому ви-
кликають низку сумнівів і заперечень, дискусія навколо яких, на наш погляд, є вкрай
необхідною.
По-перше, не зовсім слушним є визначення першого етапу спілкування із співроз-
мовником як такого, що являє собою «суцільний потік». Адже оповідь, отримана на
прохання розповісти «про життя в цілому», є й структурованою й упорядкованою, якщо
підходити до її аналізу с точки зору правил композиції наративу, конверсаційних регу-
лятивів, дослідження когнітивних фігур узагальнення досвіду чи інших методів тексту-
ального аналізу інтерв’ю, що запропоновані, обґрунтовані та практично висвітлені
у надзвичайно великій кількості усноісторичних досліджень. З іншого боку, у тому ви-
гляді, в якому метод «суцільного потоку» представлений у статті, він складає враження
певного методологічного реверансу у бік «надання голосу пересічній людині», етапу, що
вимушено передує безпосередньому опитуванню, а не становить окремої, самостійної
й значної частини дослідження.
По-друге, тісно пов’язаним із попереднім визначенням, певним термінологічним
курйозом виглядає уживане автором поняття «сканування» респондентів, що націлене
на виявлення «готовності респондента до спілкування, наявності в нього інформації
тощо» 17. За своєю інструменталістською неетичністю цей термін викликає досить не-
приємні асоціації із «рентгеном» чи «просвічуванням» людини у пошуку чогось такого,
що необхідно дослідникові й є важливим саме для нього, а не для оповідача.
Крім сумнівів щодо цього «споживацького нахилу» у ставленні до співрозмовника
по інтерв’ю (а вони ґрунтуються, не в останню чергу, на моєму власному досвідові «по-
льової роботи»), виникають питання щодо авторського визначення усної історії як
процесу «створення джерела з таким інформативним потенціалом, який би задовольняв
не тільки дослідників історичної пам’яті, а й дослідників історії повсякдення та мікро-
історії» 18. Але ж як визначити достатність цього «потенціалу»? Чому він мусить відпо-
відати? Де міститься той перелік необхідних для представників різних напрямків істо-
ричних досліджень питань, «інформація» щодо вивчення яких повинна бути зафіксова-
ною в оповіді таким чином, щоб «задовольнити» якомога більшу кількість науковців?
Це досить складне, якщо не неможливе для практичного втілення завдання, особливо
враховуючи, що усна історія є потенційно невичерпною й завжди незавершеною опо-
віддю, навіть якщо питання, з якими дослідник звертається до оповідача, сформульова-
ні навколо досить вузької тематики.
Метод «суцільного потоку», як він поданий у статті, схожий, якщо не копіює, на
метод біографічного інтерв’ю («історії життя», чи «розповіді про життя»), орієнтовано-
го на вивчення суб’єктивного, особистісного сприйняття минулого в межах цілісного
біографічного досвіду. В рамках цього методу навряд чи варто чекати на «інформацію»,
що охопить увесь спектр дослідницьких зацікавлень інтерв’юєра, адже біографічне
інтерв’ю має зовсім інше спрямування. У цьому випадку додаткові розпитування
411
інтерв’юєра не повинні «ламати» біографічні рамки оповіді, вони мусять уточнювати чи
розширювати ті моменти, які прозвучали в оповіді й мають біографічне значення для
історії життя респондента. Якщо ж поєднувати біографічну оповідь із абсолютно «зо-
внішніми» запитаннями, це потребуватиме додаткового методичного обґрунтування,
адже питання, поставлені дослідником, більшою мірою будуть «прив’язаними» до його
наукових зацікавлень, а не до артикульованих оповідачем елементів власного біографіч-
ного досвіду, й цей контраст, навіть за умов демонстрації обізнаності інтерв’юєра з реа-
ліями повсякденних практик респондента, не залишиться непоміченим.
Наприкінці статті А. Бойко наголошує на необхідності «докорінної зміни організа-
ції проведення опитування і суттєвого коригування методики його проведення» 19. Якщо
ця теза є відкритою до обговорення, хотілося б зробити акцент на такому, на наш погляд,
важливому аспектові вдосконалення методики, як спробі збалансованого поєднання
дослідницьких завдань з метою вивчення не лише конкретно-фактографічного, але
й суб’єктивно-значеннєвого наповнення усних історій. Доречним також здається більш
конкретне й коректне формулювання завдань, що вирішуватимуться завдяки проведен-
ню різних типів інтерв’ю. Адже намагання скомбінувати різні за своїм спрямуванням
методи із наголосом саме на опитуванні може підмінити «голос» респондента «голосами»
дослідницької групи, в результаті чого буде створено вельми «інформативно насичене»,
але позбавлене власної ініціативи оповідача джерело.
Другу частину «Теорії та практики усної історії» становлять методичні рекомендації
щодо проведення інтерв’ю, напрямків можливих зовнішніх запитань усного опитуван-
ня, видання джерел усної історії (науково-популярним методом тощо), а також бібліо-
графія 20. Конкретний і докладний матеріал цієї частини свідчить про величезний досвід,
набутий командою Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького впродовж
підготовки та проведення польових археографічних експедицій із запису усних розпо-
відей. Цей матеріал певною мірою доповнює дослідницькі статті збірника, але водночас
породжує додаткову кількість як практичних, так і теоретичних питань.
Так, пам’ятка учаснику археографічної експедиції містить перелік ретельно проду-
маних рекомендацій щодо чуйного й ввічливого спілкування із респондентами з акцен-
тами на емоційній та етичній складовій опитування. На нашу думку, ці рекомендації не
зовсім узгоджуються з дещо зневажливими визначеннями на зразок «суцільного потоку»,
«сканування» чи «інформативної готовності» співрозмовника по інтерв’ю, про які йшло-
ся вище. Уважному читачеві така невідповідність «теорії» й «практики» обов’язково
впаде в очі, й пояснити її буде досить важко, якщо не неможливо.
Наступні «напрямки зовнішніх запитань», що увібрали 273 «орієнтовні» позиції,
поєднують вельми широкий спектр питань як загальноісторичного, так і детально етно-
графічного (чи культурно-антропологічного) характеру. Але на їхньому тлі майже по-
вністю розпорошується конкретна мета наукового проекту, навіть якщо у теоретичній
частині збірника вона сформульована досить всеосяжно як «дослідження історико-
культурної пам’яті селян Південної України». Мабуть, варто було б познайомити читача
із докладним обґрунтуванням, а не лише декларуванням мети дослідження, пояснивши
вибір саме такого масиву запитань і саме такої логіки укладання матеріалу.
Гелінада Грінченко. Усна історія в практиці археографічних експедицій
412 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
Неповною і застарілою виглядає бібліографія, укладачі якої нехтують багатьма су-
часними напрацюваннями як вітчизняних, так і закордонних науковців 21. Але, що на-
багато гірше, ця бібліографія може повністю дезорієнтувати читача та скласти в нього
невідповідне й помилкове враження про наявну літературу з теорії та практики усноіс-
торичних досліджень. Адже й в Україні, й на пострадянському просторі (не говорячи вже
про західні країни) за останні 15 років було опубліковано таку кількість досліджень із
усної історії, історичної та культурної пам’яті, що навіть дуже скорочена бібліографія
має включати набагато більший перелік праць, ніж незрозуміло за яким принципом
дібрані 35 найменувань даного списку.
Певні зауваження викликає оформлення як матеріалів, так і статтей. Як уже зазна-
чалося, у матеріалах відсутня назва проекту, у тематичних і проблемних рамках якого
розроблялися і путівник, і напрямки можливих запитань. Дві з п’яти статтей не містять
жодного посилання, що відповідає радше практиці публікації тез, ніж наукових статтей.
Дещо невідповідною змісту є й назва збірника, адже теорія усної історії тут практично
не висвітлюється й не рефлексується. Крім питань та заперечень суто наукового харак-
теру, не може також не звернути на себе увагу сумнівна якість роботи коректора: публі-
кації збірника буквально перенасичені зайвими (інколи відсутніми) комами та містять
прикрі друкарські помилки.
Попри всі зауваження, збірник містить багатий практичний матеріал, що може бути
використаний як під час розробки майбутній проектів, так і аналізу стану вітчизняних
усноісторичних досліджень.
1 Stannard M. A Matter of Life and Death // Writing the Lives of Writers / Edited by
Warwick Gould and Thomas F. Staley. — New York, 1998. — Р. 36.
2 Мишанич С. В. Усні народні оповідання. — К., 1986. — С. 19.
3 Франко І. Bel parlar gentile // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 37. — К.,
1982. — С. 10.
4 Див. статтю А. Томсона в цьому збірнику.
5 Створення Української Асоціяції Усної Історії (Ukrainian Oral History
Association) // Україна модерна. — Київ; Львів, 2007. — Число 11. — С. 261–263.
6 Усна історія: теорія та практика/Упорядники А. Бойко, С. Білівненко, Ю. Голо-
вко та інші. — Запоріжжя, 2008. — 100 с.
7 Швайба Н. Усна історія як історіографічний дискурс // Усна історія… —
С. 3–8.
8 Там само. — С. 6.
9 Іріоглу Ю. Організація усноісторичного інтерв’ю // Усна історія… — С. 8–15.
10 Там само. — С. 14.
11 Там само. — С. 10.
12 Сурева Н. Два покоління — два світи. Перспективи аналізу усних спогадів се-
лянського населення Південної України // Усна історія… — С. 15–23.
13 Там само. — С. 21–23.
14 Головко Ю. Сприйняття закордоння та іноземців в усній традиції південноукра-
їнського села ХХ століття // Усна історія… — С. 23–28.
413
15 Вансина Я. Устная история и устная традиция // Хрестоматия по устной истории/
Пер., сост., введение, общ. ред. Лоскутовой М. В. — СПб., 2003. — С. 66.
16 Бойко А. Методика організації та проведення опитування // Усна історія… —
С. 28–39.
17 Там само. — С. 39.
18 Там само. — С. 38.
19 Там само. — С. 38.
20 Матеріали // Усна історія… — С. 40–98.
21 Наприклад, укладачами бібліографії не були взяти до уваги дуже популярні
серед усних істориків посібники й хрестоматії, такі як: Handbook of Оral Нistory/Еdited
by Thomas L. Charlton, Lois E. Myers, and Rebecca Sharpless; with the assistance of Leslie
Roy Ballard. — Lanham, MD, 2006. — 625 p.; The Oral History Reader (Second Edition)
/Еdited by R. Perks, A. Thomson. — London, New York, 2006. — 578 p.; Preparing the Next
Generation of Oral Historians: An Anthology of Oral History Education/Written and edited
by Barry A. Lanman and Laura M. Wendling. — Lanham, MD, 2006. — 483 p.; History of
Oral History: Foundations and Methodology /Edited by Thomas L. Charlton, Lois E. Myers,
and Rebecca Sharpless; with the assistance of Leslie Roy Ballard. — Lanham, MD, 2007. —
318 p.; Хрестоматия по устной истории/Пер., сост., введение, общ. ред. М. В. Лоску-
товой. — СПб., 2003. — 396 с. та багато інших.
Крім цього, поза увагою укладачів залишилися публікації, що останнім часом
з’явилися в Україні, наприклад, тематичний випуск «України модерної» (Число 11. —
К.; Львів, 2007. — 288 с.), дві книжки усних історій, видані жіночим центром «Спад-
щина» (Усна жіноча історія. Повернення. Історіографія сільських жінок в контексті
суспільно-історичних факторів радянського і перехідного періодів. — К., 2003. — 372 с.;
Історія однієї фотографії: спроба самопрезентації / Упоряд., ред., вступ. ст. Г. І. Да-
цюк. — К., 2007. — 224 с.), дослідження В. Нолла (Трансформація громадянського
суспільства. Усна історія української селянської культури 1920–30-х років. — К., 1999. —
559 с.), усні історії колишніх примусових працівників (Невигадане: Усні історії остар-
байтерів/Автор-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. — Харків, 2004. — 236 с.; «То
була неволя…»: Спогади та листи остарбайтерів / В. А. Смолій (голов. ред.) та ін.; упо-
ряд. Т. В. Пастушенко, М. Ю. Шевченко. — К., 2006. — 542 с.) тощо.
Гелінада Грінченко. Усна історія в практиці археографічних експедицій
|