Усна історія і дослідження «пам’яті»
Рецензія на книгу: Память о блокаде: Свидетельства очевидцев и историческое сознание общества: Материалы и исследования / Под ред. М. В. Лоскутовой. — М.: Новое издательство, 2006. — 392 с. (Серия: Новые материалы и исследования по истории русской культуры. Вып. 2)...
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України
2008
|
| Назва видання: | Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28369 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Усна історія і дослідження «пам’яті» / І. Реброва // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 414-427. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-28369 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-283692011-11-10T12:27:43Z Усна історія і дослідження «пам’яті» Реброва, І. Рецензії Рецензія на книгу: Память о блокаде: Свидетельства очевидцев и историческое сознание общества: Материалы и исследования / Под ред. М. В. Лоскутовой. — М.: Новое издательство, 2006. — 392 с. (Серия: Новые материалы и исследования по истории русской культуры. Вып. 2) 2008 Article Усна історія і дослідження «пам’яті» / І. Реброва // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 414-427. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. XXXX-0082 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28369 uk Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Реброва, І. Усна історія і дослідження «пам’яті» Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| description |
Рецензія на книгу: Память о блокаде: Свидетельства очевидцев и историческое сознание общества: Материалы и исследования / Под ред. М. В. Лоскутовой. — М.: Новое издательство, 2006. — 392 с. (Серия: Новые материалы и исследования по истории русской культуры. Вып. 2) |
| format |
Article |
| author |
Реброва, І. |
| author_facet |
Реброва, І. |
| author_sort |
Реброва, І. |
| title |
Усна історія і дослідження «пам’яті» |
| title_short |
Усна історія і дослідження «пам’яті» |
| title_full |
Усна історія і дослідження «пам’яті» |
| title_fullStr |
Усна історія і дослідження «пам’яті» |
| title_full_unstemmed |
Усна історія і дослідження «пам’яті» |
| title_sort |
усна історія і дослідження «пам’яті» |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28369 |
| citation_txt |
Усна історія і дослідження «пам’яті» / І. Реброва // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2008. — Вип. 11-12. — С. 414-427. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| series |
Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник |
| work_keys_str_mv |
AT rebrovaí usnaístoríâídoslídžennâpamâtí |
| first_indexed |
2025-07-03T08:26:40Z |
| last_indexed |
2025-07-03T08:26:40Z |
| _version_ |
1836613581098975232 |
| fulltext |
ірина Реброва (Харків, Україна)
усна історія і дослідження «пам’яті»
Рецензія на книгу: [Память о блокаде: Свидетельства очевидцев
и историческое сознание общества: Материалы и исследования / Под
ред. М. В. Лоскутовой. — М.: Новое издательство, 2006. — 392 с. (Се-
рия: Новые материалы и исследования по истории русской культуры.
Вып. 2)]
Збірник являє собою результати роботи над двома проектами Центру усної історії
Європейського університету в Санкт-Петербурзі «Блокада у долях та пам’яті ленінград-
ців» і «Блокада Ленінграда в колективній та індивідуальній пам’яті мешканців міста»
(2001–2003). Без сумніву, ми маємо справу з результатами одного з наймасштабніших та
фахово виконаних усноісторичних досліджень на пострадянському просторі, а також
якісну роботу «Нового издательства», котре нині активно утверджується як видавець
актуальної гуманітарної літератури, що має сприяти і переосмисленню радянського
спадку, і ознайомленню із західними науковими традиціями 1. Видання складається
з трьох частин: у першій подаються кілька транскриптів інтерв’ю із мешканцями бло-
кадного Ленінграда та їхніми нащадками; друга частина («Людина і блокада») містить
дослідницькі статті, присвячені репрезентаціям теми в індивідуальних розповідях, а тре-
тя («Блокада й ідеологія радянського суспільства») — у радянському офіційному дис-
курсі, в історіографії та монументах. Поза сумнівом, заявлені в назві збірника проблеми
«пам’яті» та «історичної свідомості» останнім часом належать до найпопулярніших та
найбільш дебатованих. Отже, в обговореннях подібної проблематики виглядає вкрай
необхідною рефлексія щодо вживаних категорій (зокрема, тих же метафоричних «істо-
ричної свідомості суспільства» чи «колективної пам’яті») і тих теоретичних підходів, що
неминуче за ними стоять. На жаль, слід відзначити, що автори статей у збірнику загалом
рідко коли ставили перед собою саме таку мету. Тому в цьому тексті я спробую звернути
увагу переважно на теоретичні підходи, що приховано чи явно стоять за викладом у да-
них статтях, та на визначення вживаних тут дослідницьких категорій, пов’язаних з до-
слідженнями «пам’яті».
Проте спочатку варто зробити кілька зауваг з приводу першої частини збірника,
тобто публікації усних історій. На відміну від багатьох популярних видань «свідчень
очевидців» в даному випадку упорядники дотримувались сучасних наукових вимог:
інтерв’ю подано повністю, зі збереженням усіх реплік інтерв’юєра, «комунікативних
помилок» та всіх інших властивостей усного спілкування, відображено тут паралінгвіс-
тичні явища; точні відомості, імена та дати, що їх згадують оповідачі, прокоментовано.
Наводяться також короткі біографічні дані про кожного оповідача. Увага до питань
415
етики усноісторичного дослідження виявилася, зокрема, у рішенні не наводити справжні
імена оповідачів та інші відомості, що можуть указувати на конкретну особу. Можна
пошкодувати тільки, що саме аналізовані в дослідницьких статтях інтерв’ю не пред-
ставлено у першій частині збірника, отже, читач навряд чи зможе здійснити повну пере-
вірку обґрунтованості авторських висновків і йому залишається довіряти розлогим ци-
туванням. Важливі доповнення до транскриптів містяться у додатках: це короткі відо-
мості про інформантів (котрі суттєво розширюють можливості роботи з транскриптами
як джерелами), питальники, що їх застосовували інтерв’юєри, список опублікованих
спогадів про блокаду Ленінграда.
Отже, звернімося до другої частини збірника, котра присвячена аналізові окремих
усних історій. Вікторія Календарова у дослідженні «“Розкажіть мені про своє життя”:
збирання колекції біографічних інтерв’ю зі свідками блокади та проблема вербального
вираження травматичного досвіду» поєднує завдання вступної статті з викладом резуль-
татів власного дослідження. У першій частині роботи Авторка докладно викладає цілі та
мету проектів зі збору усних свідчень блокадників, принципи добору інформантів, ме-
тодику та типові ситуації інтерв’ювання, а також умови запису, архівування та транскри-
бування (с. 200–208). Важливо, що для В. Календарової увага до всіх цих аспектів не має
характеру формальних попередніх зауважень; навпаки, вони піддаються аналізу, роз-
глядаються як важлива частина осмислення результатів проектів. Власне, вони відо-
бражають відповідальний підхід до справи та саморефлексію щодо впливу самих
науковців-учасників проекту на отримувані тексти інтерв’ю. Авторка не уникає також
опису таких моментів, як окремі розходження між інтенціями дослідницької команди
та їхнім практичним втіленням (вони загалом природні: не завжди зреалізовані нама-
гання відповідали методиці наративного інтерв’ю), підкреслює корегування цілей до-
слідження та методики ведення інтерв’ю протягом роботи (с. 204–207). Опис цих сторін
реалізації проекту значно збільшує можливості аналізу отриманих результатів, і власне
сам є частиною аналітичної роботи. Друга частина статті присвячена аналізові двох по-
лярних випадків, котрі мають ілюструвати межі можливостей вербальної передачі трав-
матичного досвіду в ході дослідницького інтерв’ю (с. 208–227). Перший випадок демон-
струє виключення травматичного блокадного досвіду з біографічної конструкції,
а другий — успішної вербалізації подібного досвіду через специфічний жанр, близький
до сповіді. Авторка тут використовує методику Ф. Шутце та Г. Розенталь (незважаючи
на відзначену нею недосяжність цілковитої відповідності цій методиці на стадії
інтерв’ювання). Відповідно, багато в чому розуміння «пам’яті» та «свідомості суспільства»
в цій статті залежить від тих теоретичних настанов, на яких ґрунтується методика на-
ративного інтерв’ю. Серед іншого важливим тут є аналіз чергування оповідних сегмен-
тів інтерв’ю (які, як вважається, презентують особисто пережите) із описом, роздумами
та узагальненими оцінками. Можливо, саме тому в даному випадку маємо досить жор-
сткий поділ: з одного боку — особисті спогади, що розглядаються як вираз есенційного,
«справжнього» досвіду, «пережитого», яке є цілком індивідуальним, з іншого — узагаль-
нені знання про минуле, що належать «колективній пам’яті». Таким чином, розповідь,
що ґрунтується переважно на особистих спогадах, розглядається як альтернативна щодо
Ірина Реброва. Усна історія і дослідження «пам’яті»
416 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
офіційного дискурсу; апеляція до офіційного дискурсу постає як «уникання» розповіді
про особисте. Зазвичай таке протиставлення приватного і публічного часто критикуєть-
ся, і самі категорії «особистих спогадів» та «свідомості суспільства» напевне потребують
осмислення. Загалом сучасні студії пам’яті, як правило, намагаються інтегрувати обидві
категорії. Багато хто з дослідників іде за тезою М. Хальбвакса про те, що уже на стадії
переживання певних подій очевидцями їх сприйняття та запам’ятовування загалом зу-
мовлене широким культурним контекстом, колективними уявленнями, та взагалі стає
можливим переважно в процесі комунікації між людьми (або, варто додати, в процесі
автокомунікації з певними уявними «аудиторіями» чи адресатами) 2. Існує також інша
модель інтеграції особистої та колективної «пам’яті», котра звертає увагу на той факт,
що «колективні уявлення» не існують поза індивідуальною людською свідомістю і їх
можна розглядати лише як інтерналізований досвід інших, як включення досвіду інших
людей до особистого досвіду конкретної людини 3. Дійсно, ні саморефлексія окремої
особи, ні дослідницькі зусилля не можуть встановити напевне, чи є якісь твердження
вираженням суто «особистого» досвіду чи глибинної інтерналізації досвіду інших 4; отже,
сама соціальна природа людини унеможливлює існування не-інтерсуб’єктивної пам’яті
та досвіду. Таким чином, офіційний дискурс не завжди слід розглядати як щось зовніш-
нє стосовно окремого оповідача: він може виявитися якраз знаряддям для висловлення
особистого досвіду. «Особисте» далеко не завжди є альтернативою офіційному. Насправ-
ді, офіційний дискурс пропонував численні зразки, сталі структури та кліше для розпо-
віді саме історії життя окремої особи (в тому числі життів тих, хто був свідком/учасником
чи то блокади, чи окупації, чи бойових дій тощо), тобто «ідеальної біографії» «будівника
комунізму», «колгоспниці», «жертви фашизму» тощо. З іншого боку, невключеність
в офіційний дискурс (на думку авторки, це специфіка одного з аналізованих інтерв’ю —
з представницею общини вірян-баптистів) ще не означає звернення до суто особистого
досвіду; в даному випадку це цілком могло бути звернення до колективного уявлення
про біографію справжнього християнина.
Подібний метод аналізу, який фактично є розвитком ідей Ф. Шутце та Г. Розенталь,
презентують Тетяна Вороніна та Ілья Утєхін у статті «Реконструкція смислу в аналізі
інтерв’ю: тематичні домінанти та прихована полеміка». Цей метод, названий авторами
аналізом тематичної ієрархії, ґрунтується на твердженні, що в тексті інтерв’ю можна
виділити цілісні блоки, що слугували для оповідача одиницями розгортання розпо-
віді (с. 234), тобто являли собою послідовні кроки оповідача, викликані його інтенці-
ями, загальним задумом щодо розкриття смислу розповіді, а також діями інтерв’юєра.
Автори пропонують власний варіант схематичного представлення структури інтерв’ю
після виділення цих смислових сегментів, усередині кожного з яких також виділяють-
ся менші одиниці різного функціонального типу (с. 234–239). В ідеальному варіанті
результатом мала б стати послідовність монофункціональних сегментів, що певним
чином співвідносяться між собою. Таким чином, отримана схема за задумом має яв-
ляти собою аналітичний інструмент, а також і досить зручний спосіб посилатися на
текст транскрипту. Т. Вороніній та І. Утєхіну на прикладі конкретного інтерв’ю, на мою
думку, найліпше вдалося продемонструвати, як цей метод дає можливість посилатися
417
на цитований фрагмент інтерв’ю, і дещо менш виразно — його корисність у процесі
аналізу. Певна річ, цей метод потребує подальшого вдосконалення та визначення меж
його застосування. Автори стверджують, що аналіз тематичної ієрархії ґрунтується на
певних універсальних рисах побудови наративу, які свого часу виділив Лабов (при-
мітка 6 на с. 261), проте, здається, що метод все ж таки є найбільш адекватним щодо
особливих наративів — передусім для високорефлексивних, творених оповідачем зна-
чною мірою самостійно, саме як лінеарна послідовність свідомих кроків у напрямку
до певної мети, для реалізації чіткого задуму. Важливим є те, що структура тексту
тісно пов’язана із явищем автобіографічного часу, причому дослідники як його моде-
лі виділяють не тільки лінеарну, але й циклічну, кільцеву, спіральну, фрагментарну та
статичну 5; припускаю, що ці моделі впливають на організацію наративу, роблячи його
відмінним від ієрархії послідовно висвітлюваних тем та підтем. Отже, можливість за-
стосування даного методу до текстів, що представляють нелінеарну модель, має стати
ще предметом для роздумів, як й інші його аспекти. На відміну від цієї першої части-
ни статті, що стосується аналізу окремого тексту інтерв’ю, друга частина демонструє
можливості порівняльного підходу ву роботі з масивом текстів. Тут автори пропонують
звернути увагу на розуміння поняття «героїзму» в інтерв’ю з тими, хто пережив блока-
ду, а також у публіцистичному радянському дискурсі, у листах до владних інстанцій
у повоєнні роки, у сучасних дискусіях між членами різних громадських об’єднань
колишніх блокадників, у законодавчих актах. Таким чином, цю ситуацію можна роз-
глядати як певний полілог, як поле боротьби за право визначати смисл поняття «геро-
їзму» та поняття «блокадника», де діяло кілька різних акторів, так що навіть у радян-
ський час висловлення певних альтернативних трактувань було можливим.
Інший підхід до теми можна знайти у статті Влади Баранової «Пам’ять про блока-
ду в сімейних розповідях». На жаль, у даному дослідженні також зовсім не оприявлене
саме розуміння «пам’яті». Здається, що цей підхід найбільше нагадує роботи Пола
Томпсона 6, де сімейна пам’ять розглядається як передача від старших поколінь до
молодших певних стійких сюжетів. Ці сюжети, за П. Томпсоном, мають на меті ви-
ховний, моральний вплив, передають сімейний капітал і разом з ним — певний набір
життєвих сценаріїв, які формують уявлення про типові причини і типові наслідки
якихось дій. Досить часто цей підхід також поєднується із психоаналітичними інтер-
претаціями, коли аналіз зосереджується на індивідуальній свідомості людини, що
отримала у спадок певні наративи про типові життєві ситуації: далі, відповідно, про-
цеси в пам’яті розглядаються в термінах «витіснення», «переносу», «комплексів» тощо.
Проте В. Баранова, як видається, йде ще далі: центральним для неї є поняття «розпо-
відей сучасної російської родини як стійких оповідних текстів» (с. 262). Не зовсім
зрозуміло, що ж саме визнається у цих текстах за «стійке»: чи самі тільки сюжети (фа-
бульні конструкції), як у П. Томпсона, чи також і форма — і тоді це буде класичний
«етнографічний» підхід, де сімейні історії подібні до фольклору. На думку Авторки,
«інтерв’ю відрізняються головним чином більшою чи меншою докладністю у пере-
казі «сімейних» блокадних сюжетів» (с. 262), тобто уже готових, існуючих незалежно
від оповідача історій. Відповідно, метою дослідження є переважно встановлення того,
Ірина Реброва. Усна історія і дослідження «пам’яті»
418 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
які із цих стійких розповідей закріплюються «в сімейному тексті», якими є механізми
передачі цих сюжетів і яку роль вони відіграють у формуванні образу блокади в цілому
(с. 262). Проте цей підхід уже досить активно критикується у західній науці. Розгляд
сімейних історій як застиглих, таких, що «циркулюють» в сім’ї уже в готовому вигляді,
значною мірою ігнорує їхню конструйовану природу, зв’язок із контекстом, змінність
та пластичність. Усні розповіді навіть на рівні сюжету, а не тільки форми чи інших
компонентів можуть змінюватися залежно від різних контекстів повсякденного життя,
від змін гранд-наративів у суспільстві, від змін біографічної ситуації членів родини
і багатьох інших чинників. Один із найсуттєвіших — вплив інтерв’юєра та ситуації
інтерв’ю, які унеможливлюють відтворення сімейних, глибоко приватних сюжетів
у якомусь сталому вигляді перед дослідником. Щоб врахувати ці чинники, в західній
науковій традиції дослідження «міжпоколінної» пам’яті послуговуються поняттям
«комунікативної пам’яті» 7, котре включає в себе розуміння інтерактивної, конструйо-
ваної природи оповідей. За цього підходу представники «другого покоління» постають
не як реципієнти готових історій, які вони більш чи менш старанно переказують (а та-
кож будують на їх основі власні «образи минулого»), але як повноцінні учасники
творення даних історій (тобто історії створюються саме у зв’язку з конкретними слу-
хачами, з метою певного впливу на них тощо). Ці міркування приводять нас до іншої
проблеми, якій не приділено уваги в дослідженні, — самої форми комунікації в роди-
ні та інших медіаторів, які уможливлюють «передачу» пам’яті. У дослідженні В. Бара-
нової родина, школа, музеї, книги і подібне розглядаються просто як «джерела інфор-
мації» про блокаду, відповідно, і пам’ять у цьому випадку стає «рівнем поінформова-
ності», кількістю «знання» про минуле. Проте таке розуміння підважується власне
ходом дослідження, тобто самими інтерв’ю (це випливає як з тексту статті, так і з двох
текстів інтерв’ю, опублікованих у збірнику, с. 165–186, 187–198). Ситуація передачі
пам’яті не нагадує традиційно уявлювану, коли «бабуся саджає онука на коліна і опо-
відає йому сімейну історію». Насправді інтерв’ю яскраво демонструють, що сімейні
наративи — часто не якісь розгорнуті оповідання, які спеціально виголошуються для
передачі нащадкам «пам’яті». «Пам’ять» транслюється через окремі фрази, короткі
зауваження, викликані певними повсякденними ситуаціями, через практики, зокрема
тілесні та невербальні, а більш розгорнуті оповідання також з’являються як реакція на
певну життєву ситуацію. Отже, недостатньо сказати, що нащадки очевидців блокади
конструюють власні образи блокади на основі досвіду батьків. Власне, сам цей досвід
постає через складні форми медіації. Багато в чому дане дослідження цікаве тим, що
наочно демонструє складність процесів трансляції пам’яті і нагадує всім «усним іс-
торикам» про певну «штучність» ситуації інтерв’ювання: в реальному житті пам’ять
передається зовсім інакше, не через цілеспрямоване оповідання про пережите з метою
«передати пам’ять». Вочевидь, серйозним викликом для історика є спроба зрозуміти,
як відбувається внутрішньосімейна комунікація, в яких формах відбувається долучен-
ня людей, які не пережили певну історичну подію безпосередньо, до історичного до-
свіду очевидців. Проте загалом дослідження В. Баранової, на нашу думку, є цікавою
спробою постановки проблеми. Особливо важливими нам видаються намагання
419
інтерв’ювати представників обох поколінь із однієї родини для порівняння, спроби
розробити питальник, що враховував би багато чинників передачі «пам’яті» (школа,
музеї, меморіали, художні твори, телебачення та «офіційна» пропаганда) та допомагав
зрозуміти контекстуальність сімейних розповідей про блокаду (питання про відзна-
чення в родині «блокадних» дат, обговорення фільмів та книг тощо). Безумовно, ця
тема ще потребує подальшої розробки та перевірки висновків, передусім шляхом нових
інтерв’ювань. Можливо, також було б доцільно провести інтерв’ю з представниками
повоєнного покоління, котрі не мали «блокадників» серед членів родини, — це до-
зволило б увиразнити та виділити роль і місце саме чинника «сімейних розповідей»
у творенні образу блокади у тих, хто не переживав її безпосередньо.
Третю частину збірника, «Блокада й ідеологія радянського суспільства», відкриває
ще одна стаття Вікторії Календарової «Формуючи пам’ять: блокада в ленінградських
газетах і документальному кіно у повоєнні десятиліття». Авторка визначає за предмет
своїх роздумів «офіційний дискурс» як «увесь комплекс допустимих тем, сюжетів, об-
разів і трактувань, котрими можна і треба було оперувати, говорячи про блокаду
в газетах, документальному та художньому кіно, книгах, друкованих мемуарах» (с. 275).
Проте загалом надалі авторка не дотримується виключно такого розуміння свого пред-
мета: тут чомусь часто вживаються як синоніми поняття «дискурс» і «пам’ять», тобто
фактично не розрізняються явища, що їх можна назвати «політика пам’яті» та «пам’ять
як людський досвід». Навряд чи це спрощення є виправданим: намагання прищепити
певні образи блокадного минулого є просто соціальною рамкою для пам’яті, але навряд
чи автоматично перетворюється на саму «пам’ять». Певно, такий підхід пов’язаний
з тим, що дослідження виключно фокусується на офіційних образах блокади, але не
звертається до рецепції цих образів; ситуація виглядає як монологічне централізоване
формування пам’яті «згори». Отже, В. Календарова пропонує періодизацію змін в офі-
ційних репрезентаціях блокади саме залежно від інтенцій керівництва країни. На її
думку, варто виділити 1946–1949 рр. як період активного висвітлення блокадної тема-
тики, насамперед для мобілізації населення на повоєнну відбудову; в цей період ри-
торика працювала на героїзацію блокадного минулого, а її основою була тема «пере-
можної битви за Ленінград», тобто бойових подвигів жителів і оборонців «міста, що
затьмарило славу Трої» (с. 277–284). «Ленінградська справа» відкрила принципово
інший період в офіційному висвітленні теми, а саме спричинилася до репресивного
ставлення в тому числі до пам’яті про минуле міста (с. 284–285). Наприкінці 1950-х
починається відродження «блокадної теми» (с. 285–293). Авторка висуває оригінальне
припущення, що це було пов’язано не тільки з лібералізацією режиму, але і з виник-
ненням нової аудиторії для офіційного дискурсу — нового покоління мешканців
міста, котре не переживало блокади особисто. Ці чинники, на думку В. Календарової,
зробили необхідним і можливим опис подробиць життя людей у блокадному місті
(невідомих новому поколінню) та емоційне звернення до людського, індивідуального
виміру блокади (з метою виховного, емоційного впливу). Крім того, новим явищем
була поява в офіційному дискурсі модусу трагічності та скорботи за померлими, що
можна пояснити як актуалізацією радянської риторики «боротьби за мир» в умовах
Ірина Реброва. Усна історія і дослідження «пам’яті»
420 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
холодної війни, а також і певною часовою дистанцією стосовно самих травматичних
подій (припускається, що носії надто травматичного досвіду певний час «придушують»
і намагаються «витіснити» його і лише з плином часу стають у змозі впоратися з ним
у публічній репрезентації). У цьому пункті Авторка, як видається, найпослідовніше іде
за метафорою «колективної пам’яті», яка переносить всі явища і процеси, що «відбу-
ваються» в індивідуальній свідомості, на рівень суспільства в цілому (власне, В. Ка-
лендарова прямо висловлює тезу про таку тотожність на початку статті, с. 275). Не
можемо не зауважити, що цей підхід зазнає відчутної критики, і, власне, говорити про
рівень усього суспільства так, ніби воно має спільну «свідомість», щось на кшталт
колективного розуму, — навряд чи можна 8, не говорячи вже про необхідність критич-
ного осмислення метафор як таких (зокрема, закорінених у фрейдистських теоріях).
Насамкінець у статті дуже коротко окреслено сучасний дискурс про блокаду. Тут В. Ка-
лендарова значною мірою відходить від завдання виявляти зв’язок офіційного дис-
курсу про блокаду із політикою владних груп і показує роль нових акторів творення
публічного дискурсу (журналістів), а саме сьогодення як період вільнішого висловлю-
вання «табуйованих» раніше тем. Визнаючи авторський підхід за цілком обґрунтова ний,
хочу запропонувати розширення рамок дослідження. Зосередження на висвітленні
блокадної теми виключно у місцевій пресі подає ситуацію як спрямованість офіцій-
ного дискурсу лише на мешканців міста, власне, на носіїв досвіду блокади та на їхніх
нащадків. Проте насправді блокада Ленінграда відіграла винятково важливу роль також
і в офіційному дискурсі в масштабах усього Радянського Союзу; вона посіла важливе
місце у гранд-наративі про «Велику Вітчизняну війну» і слугувала певним чином для
ідеологічної індоктринації усього населення країни. Отже, цей офіційний дискурс не
використовувався виключно для регуляції та регламентації «справжньої» пам’яті оче-
видців подій, але й настійливо формував образ блокованого міста для «вжитку» в різно-
манітних контекстах (до того ж фільми, художня література та спогади, які В. Кален-
дарова використала в своєму аналізі, поширювалися у всій країні). З іншого боку, дане
дослідження викликає міркування з приводу розмежування сфер приватного та пу-
блічного (офіційного) дискурсів, яке проводить Авторка. Загалом визнаючи за до-
цільне віднесення газет, фільмів, опублікованих спогадів та художніх книжок до ви-
разників офіційного дискурсу, хотілося б внести деякі акценти. В. Календарова загалом
звертає увагу на неможливість чіткого відокремлення публічної та приватної сфер
і зауважує, що «публічні репрезентації блокади ґрунтувалися на індивідуальному до-
свідові», але і «будь-яка індивідуальна розповідь, безумовно, співвідносилася з тим,
що чули, бачили чи читали свідки блокади вже після її закінчення» (с. 276), проте
якоїсь конкретної моделі врахування взаємовпливів тут не представлено. Однак така
модель може привести до розуміння природи радянського суспільства (що своєрідно
перегукується з наступною розвідкою у цьому-таки збірнику): яким чином особисті
спогади слугували творенню офіційного дискурсу про блокаду? Які актори були до-
пущені до його формування? Чи можна розглядати цей дискурс як щось гомогенізо-
ване, як єдиний текст, що виходив з якогось монолітного єдиного «центру влади», чи
все ж таки в публічному просторі відбувався певний, хоча й обмежений, полілог між
421
представниками інституцій, окремими особами з різним символічним капіталом? На-
приклад, очевидно, що у творенні саме офіційного дискурсу відігравали значну роль
індивідуальні біографії, діяльність товариств блокадників, зрештою, публічні пред-
ставлення спогадів блокадників на мікрорівні (виступи перед такими аудиторіями, як
школярі чи «трудові колективи»), що почасти видно також і з даної статті; важливою
складовою процесу також міг бути активний рух зі збирання та документування спо-
гадів блокадників (див. статтю Н. Ломагіна, с. 298). Формування певних «колективних
образів» блокади, тобто уявлень, що поділяються усією спільнотою, не може бути ви-
ключно насильницьким нав’язуванням згори — і, власне кажучи, писання історичних
текстів не було справою членів Політбюро, але неминуче справою досить широкого
кола осіб. Можливо, варто розглянути публічний простір як поле прихованої полеміки,
як обмін репліками — наприклад, з альтернативними думками, висловленими приватно?
Загалом у розгляді проблеми дискурсу ключовою видається саме участь пересічних осіб:
участь і в творенні, і в рецепції текстів. Саме рецепція є найважливішим аспектом, який
перетворює мову на дискурс і дає можливість аналізу її як соціального явища. Запитання,
поставлені тут, можуть дозволити через конкретний матеріал отримати відповідь на
питання, якою мірою «пересічні громадяни» брали участь у творенні не тільки панівно-
го дискурсу про блокаду, але і всього радянського суспільства.
У роботі Ніколая Ломагіна «Дискусії про сталінізм і настрої населення в період
блокади Ленінграда. Історіографія питання» пропонується дещо інший ракурс для роз-
гляду проблем «історичної свідомості» суспільства. Автор визначив свій предмет до-
слідження саме через розмите і нечітке поняття «настроїв», при цьому, на жаль, не даю-
чи його визначення чи пояснення його зв’язку з заявленою у назві збірника темою «іс-
торичної свідомості суспільства». Поняття «настроїв» у статі позначається також по-
няттями «істинних думок та почуттів населення» (с. 313), «масової свідомості», менталь-
ності, стосунків влади та населення або держави та суспільства тощо. Отже, розуміння
«настроїв» включає, власне, усе розмаїття життя як такого: і ціннісні орієнтації, емоції,
прагнення, і свідому артикуляцію цих орієнтацій, і найширший спектр поведінкових
практик, стратегій дій окремої особи чи спільнот у полі владних стосунків тощо. Власне,
ця невизначеність і розмитість дає можливість об’єднати у цьому огляді літератури пра-
ці з найрізноманітніших дисциплін, напрямків та проблематики, а крім того, навіть
і видання джерел, що можуть потенційно бути застосовані для дослідження «настроїв»
(переважно джерела особистого походження, а також даних спецслужб), та окремі зраз-
ки творів красного письменства. Зокрема, як дотичну до теми включено літературу
з таких проблем, як медико-психологічний аспект впливу блокади на населення Ленін-
града (с. 299–300), повсякденне життя (с. 305, 320), радянська суб’єктивність, матері-
альна культура за сталінізму, споживання та розподіл, життя в комунальних квартирах,
гумор, доноси (с. 305–306), колабораціонізм (с. 306–308), «масова свідомість» (с. 307),
діяльність репресивних органів (с. 309) і комуністичної парторганізації міста як чинник
впливу на настрої населення (с. 302–303), «політичний контроль, побут і розвиток наст роїв
у період блокади» (с. 299), «стереотипи мислення, особливості поведінки радянських
людей» (с. 304) тощо. Загалом концепцію викладеного тут дослідження можна зрозуміти
Ірина Реброва. Усна історія і дослідження «пам’яті»
422 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
так: висвітлення дискусій про природу радянського суспільства та його стосунки з дер-
жавною владою (с. 304–305, 312–320) створює широкий контекст для спроб розв’язати
вужчі питання, пов’язані з життям блокованого міста. Все це величезне розмаїття літе-
ратури поділено передусім на російську (в тому числі радянську) та західну історіографії,
в рамках останньої виділяється ще кілька напрямків. Поза сумнівом, важливою пере-
вагою статті є докладне висвітлення західної історіографії щодо проблеми природи
сталінізму, яка не є широко знана на пострадянському просторі. Н. Ломагін докладно
зупиняється на течії прихильників теорії тоталітаризму, «ревізіоністах» (Р. Суні), школі
«опору» режиму (Ш. Фіцпатрік, С. Девіс) та дебатах навколо них (ідеї С. Коткіна, Р. Тер-
стона, Й. Хелльбека та інших). Відповідно, основна тенденція у дослідженнях природи
радянського суспільства подана як критика концепції тоталітаризму. Так, «ревізіоністи»
стали розглядати радянське суспільство як окремого актора, не повністю залежного від
держави, і доводять існування соціальної бази для підтримки існуючого в СРСР ладу.
Школа «опору» зробила бачення суспільства ще більш комплікованим, знімаючи опо-
зицію «жертви режиму/прибічника режиму» і показуючи весь можливий спектр пове-
дінки в радянські часи, в тому числі й активний опір, страх, мовчазну незгоду, прихова-
ну опозиційність, саботування дій державної влади тощо. Це дозволило відійти від
чорно-білої картини радянського суспільства та звернути увагу на повсякденну мову,
«мікрофізику» та повсюдність владних стосунків. Н. Ломагін, зазначимо, не приєднує
свій авторський голос беззастережно до якогось з цих напрямків і не окреслює чітко
власну позицію, подаючи кожну з робіт як ще один «внесок» до розгляду теми, з усіма
вадами та перевагами. Так само у висвітленні радянської історіографії автор загалом не
відділяє свій «голос» від радянського гранд-наративу про «Велику Вітчизняну війну»
і розглядає також і роботи радянських дослідників як низку «внесків», «спроб досліджен-
ня проблеми», тобто з точки зору виявлення ними нових «фактів, відомостей», що
працюють на «нарощування знання». На жаль, при цьому зовсім не акцентовано, що
в рамках інших підходів «факти», викладені в радянських роботах, просто не можуть
існувати, принципово втрачаючи сенс; власне, навіть формулювання проблеми в різних
підходах буде принципово різним, тож неможливо говорити про існування якоїсь спіль-
ної проблеми «настроїв» у різних історіографічних традиціях, так само як й універсаль-
них та незмінних «фактів», що їх можна було б легко перенести з однієї парадигми в іншу.
Отже, об’єднання цих традицій, що мають принципово різні предмети, являє собою
серйозну складність для дослідника. Безумовно, сама по собі нейтральна (чи невизна-
чена) позиція автора не є ґанджем, навпаки, традиційно розглядається як перевага. До
того ж слід цілком згодитися з наступною тезою Н. Ломагіна про радянську історіогра-
фію: «важливо <…> не те, що не було зроблено (і просто не могло бути зроблено) ленін-
градськими істориками стосовно дослідження настроїв, а те, що зробити вдалося» (с. 302).
Проте ця нейтральність чи «всеїдність», крім іншого, дивним чином виявляється у ви-
користанні численних радянських ідеологічних кліше саме в авторській мові (не в ци-
туваннях!): зокрема, подив викликає вживання виразів «ленінградська епопея» на по-
значення наукової проблеми (с. 306, 307, 325, напр. «інтерес до ленінградської епопеї
<…> на Заході знову виріс», с. 325), «подвиг і трагедія Ленінграда» (с. 296, 303, формула,
423
що в радянській пропаганді мала виключати інші, крім героїчної та трагічної, версії
подій), «масове виявлення патріотизму» (с. 311) і «чудеса героїзму» (с. 313), «націона-
лістичні елементи» (с. 307) і, звичайно, «радянський народ» (с. 313, 316 та ін.) тощо.
Не може не звернути на себе увагу і збереження логіки радянського мислення (напр.,
«єдності в інтерпретації сутності та генези тоталітаризму російські історики <…> не
досягли» (с. 304) — нібито досягнення єдності в інтерпретації будь-чого є можливе чи
бажане). Вочевидь, це зумовлено загальним уявленням про радянське історіописання
виключно як про добу, коли історики намагалися «правильно відтворити» події мину-
лого в умовах ідеологічного тиску на науку «ззовні» та репресій. Можливо, саме за-
стосування західних підходів до аналізу природи радянського суспільства могло б
показати роль істориків не тільки як жертв і пристосуванців, але і як активних творців
радянської ідеології, що цілком свідомо створювали історичні міфи як частину власне
цієї «влади», її ідеологічного апарату.
Одна з найцікавіших розвідок у збірнику, на мій погляд, — стаття Ольги Русинової
«Тривкіше за камінь та бронзу: образи блокади в монументальних ансамблях Ленін-
града». Дослідження виглядає дещо відмінним від інших, певно, з огляду на специфі-
ку мистецтвознавчого аналізу. Монументи на вшанування блокади розглядаються тут
як репрезентації пам’яті про неї, так само як і публіцистика, кіно, особисті наративи
у попередніх статтях. Проте аналіз їх саме як творів мистецтва дозволяє уникнути
розуміння їх тільки як продуктів державної ідеології та «влади» або як репрезентацій
пережитих окремими оповідачами «об’єктивних» подій. Аналіз твору мистецтва не-
минуче означає врахування компонента творчості, тобто певного простору свободи
всередині творення офіційного наративу, можливості одиничного авторського ви-
словлювання в його межах. Таким чином, цей підхід передбачає врахування як «ко-
лективної пам’яті», так і індивідуального творчого компонента, а також і ширшого
культурного контексту — традицій монументальної скульптури (також і дорадянської)
та творення меморіалів, тривалого розвитку концепцій організації міського простору
тощо. Згідно з цим підходом, Авторка зосереджується не на самому суспільстві із його
«місцями пам’яті» та механізмами формування ідентичностей різних груп (за М. Халь-
бваксом і П. Нора), а саме на творах мистецтва як «формах», що закріплюють образи
пам’яті та підтримують їхнє постійне відтворення (див. примітки на с. 362–363). О. Ру-
синова розглядає лише кілька монументальних ансамблів, які вважає найяскравішими
зразками того чи іншого періоду в розвитку жанру, а також вираженням послідовної
зміни версій блокади у повоєнному суспільстві. Зокрема, виділяється Піскарьовське
меморіальне кладовище (1961 р.) як втілення поєднання мотивів особистої жертви та
громадянського подвигу в жанрах некрополя та міського монумента, пам’ятник «Розі-
рване кільце» (1966 р.) — як втілення приватної, неофіційної пам’яті про блокаду,
«Монумент на честь героїчної оборони Ленінграда» (1975 р.) — як офіціозну концепцію
війни і блокади в рамках дискурсу торжества Перемоги, а також пам’ятник жінкам-
бійцям МПВО (2000 р.) як втілення cучасного образу блокади в темах самотності,
приватності, людськості (= минущості). При цьому, як бачимо, Авторка не розглядає
поняття «пам’яті» і подібні, але зупиняє свій вибір на термінові «образ». Слід зазначити,
Ірина Реброва. Усна історія і дослідження «пам’яті»
424 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
що в даній статті загалом не завжди чітко розрізняється «художній образ» (цілком
звичне поняття, розроблене в рамках того ж красного письменства чи мистецтвознав-
ства) та «образ блокади в свідомості суспільства» (виявлення і дослідження якого ще
залишається проблемою). О. Русинова розглядає кожну пам’ятку в широкому контек-
сті. Її увагу привертає міський простір навколо пам’яток (в тому числі «символічна
ієрархія» районів Ленінграда, яка надавала кожній із них додаткових значень: місце-
знаходження в тому чи іншому районі робило пам’ятку більш чи менш офіційною,
символічно важливою), також безпосереднє ландшафтне чи архітектурне оточення
меморіала. Предметом для аналізу є також текстовий, словесний супровід пам’яток,
їхні назви (офіційна та «народна») і, звісно, сама композиція, смисли, втілені в мону-
ментальних формах, організація простору, дискурсивність (ідеологічність), наратив-
ність (сюжетність) або ж метафоричність (фігуративність) художнього висловлювання,
жанрові рамки. Висвітлюється також історія роботи над монументом: процес вибору
проекту з-поміж значної кількості наявних (в чому видно дію механізму влади, цензу-
ри), трансформації проекту та самого зображення, прототипи тих чи інших форм,
тобто дія традиції. О. Русинова цілком аргументовано аналізує інтенції авторів цих
монументів, в тому числі наводячи їхні власні висловлювання та досвід переживання
блокади Ленінграда. Проте особливістю даного дослідження, на нашу думку, є те, що
увага переважно зосереджується на відносинах між інтенцією автора (або образами
блокади в свідомості суспільства, яке він представляє) і втіленням їх у монументі, при
цьому дещо осторонь залишається третя необхідна складова — глядач, або реципієнт
(мається на увазі тріада «автор—твір—читач»). Власне, авторка приділяє увагу сприй-
няттю монументів, але робить це з точки зору «ідеального реципієнта» чи «ідеального
читача» (застосовуємо тут термін з наратології9), тобто такого читача, що сприймає
твір чітко згідно із задумом автора, тим, що «закладено» в твір. О. Русинова аналізує
просторове позиціонування глядача стосовно монумента, асоціативні ряди, до яких
«відсилає» ця пам’ятка, очікування щодо реакцій глядача, «зорове значення» того чи
іншого фрагмента, власне те, як «читається» пам’ятка, її ідеологічні та інші риси. Про-
те глядач або реципієнт тут виступає саме як узагальнений, безособовий: тобто сприй-
няття пам’ятки постає як незалежне від конкретної особи, що споглядає, але виключ-
но зумовлене самим твором, усім, що в нього «закладено». Таким чином рецепція
монументів постає переважно як авторське (звичайно, дуже цікаве та кваліфіковане)
читання цих монументів. На нашу думку, аналіз сприйняття пам’яток конкретними
мешканцями міста у конкретний час, різними соціальними групами або представни-
ками різних поколінь) могло б наблизити до розуміння ролі цих монументів як «місць
пам’яті», що закріплюють і певним чином відтворюють уявлення про минуле, ідентич-
ності тощо. До того ж з даної статті очевидно, що певні джерела для аналізу рецепції
пам’яток існують: так, Авторка наводить неофіційні («народні») назви монументів,
окремі висловлювання жителів міста про ці пам’ятки, а також свої особисті спостере-
ження (наприклад, фрагмент щодо сприйняття ленінградцями пам’ятника «Розірване
кільце» як втілення приватної пам’яті, с. 345, а також примітка 14). З огляду на це дуже
важливим нам видається включення до питальників, які застосовували під час
425
інтерв’ювання на тему блокади, запитань щодо того, які монументальні втілення бло-
кади респондент вважає вдалими, які з них відвідує, і подібні (хоча не можу не заува-
жити деяку заангажованість запитань: сама їхня постановка ніби передбачає, що якісь
із пам’яток апріорі мають бути вдалими чи відвідуваними). Проте, вочевидь, для того,
щоб вичерпно викласти проблему сприйняття пам’ятників чи інших комеморативних
форм пересічними мешканцями або іншими групами чи особами, потрібне цілком
окреме антропологічне дослідження, яке включатиме не тільки і не стільки інтерв’юван-
ня, але й «етнологічне» спостереження, аналіз усіх тих комеморативних заходів, риту-
алів, що відбуваються біля пам’ятників, їхньої включеності в повсякденне життя та
практику 10. Таке дослідження, що поєднує опис та авторський аналіз пам’ятника із
описом ритуалів, які проводить біля нього місцева громада за участю офіційної влади,
дає можливість виявити не тільки «втілення» якоїсь пам’яті у камені, але й функціо-
нування цього місця у певній спільноті. Це дозволяє також звернутися до множиннос-
ті інтерпретацій, які можуть надаватися цим монументам всередині спільноти, а не
обмежуватися тільки рецепцією «ідеального читача».
Іншим цікавим аспектом статті О. Русинової є аналіз мистецтвознавчого дискурсу
щодо блокадних монументів. Авторка розглядає його як частину загальної суспільної
практики намагання втілювати блокаду в певних жанрових рамках. Вона робить ви-
сновок про те, що у 1970-ті рр. панівною стає тенденція до кризи пам’яті, зникнення
особистих спогадів, підміни теми блокади супутніми загальноілюстративними обра-
зами, «ходульною» символікою, втрати об’єднувального смислу, що особливо яскраво
проявилося в офіціозному «Монументі на честь героїчної оборони Ленінграда» й у
кризі інтерпретацій у літературі (с. 355, 358). З середини 1980-х, на думку О. Русинової,
тема блокади витісняється на маргінес офіційного та спеціального мистецтвознавчого
дискурсів, а також зникає з повсякденної мови, з чим пов’язана і відмова від створен-
ня нових монументів на тему блокади (с. 358). Проте ці висновки дещо пом’якшуються
подальшою рефлексією над сучасним пам’ят ником «Жінкам-бійцям ПВО», бо тема
блокади у ньому дістає безліч нових значень і потужно актуалізується: отже, сам при-
родний відхід безпосередніх носіїв досвіду переживання блокади не зумовлює неми-
нучого розпаду пам’яті про блокаду; цей образ може актуалізуватися знову і знову,
причому як під впливом зростання якихось колективних ідентичностей, так і, на жаль,
бажання влади використати образ «міста в облозі». Крім того, хочеться звернути увагу
на ще один мо мент: навіть за відсутності нових монументів чи оригінальних текстів
про них ще не можна говорити про кризу пам’яті — адже ті монументи та тексти, що
вже наявні, продовжують своє функціонування в даній спільноті, вони продовжують
читатися і перечитуватися; а отже, для подальшого аналізу слід звернутися до питань:
як змінюються комеморативні практики жителів міста? Чи дійсно для свідомості чле-
нів спільноти характерна «криза пам’яті», чи, можливо, пам’ятки попередньої епохи
просто зазнають фундаментального переозначення і переосмислення? Пам’ятки, поза
сумнівом, свідчать не тільки про панівні дискурси часу свого створення, але й про
подальше функціонування пам’ятника у спільноті. Можливо, пам’ять про блокаду
тепер шукає інші форми для репрезентації?
Ірина Реброва. Усна історія і дослідження «пам’яті»
426 Схід / Захід. Випуск 11–12. Спеціальне видання
Підбиваючи підсумки, зазначимо, що,бговорюване видання висвітлює широкий
спектр проблем, що виходять далеко за межі теми блокади Ленінграда і загалом являє
собою непересічне явище для гуманітарних наук на пострадянському просторі. Проте,
на жаль, збірнику виразно бракує рефлексії щодо заявлених у ній понять «пам’яті» та
«історичної свідомості суспільства». Здається, ця відмова від роздумів над пам’яттю як
соціальним феноменом веде до розуміння пам’яті переважно як «природного явища»,
здатності людського мозку фіксувати та відтворювати події, і, що найважливіше, таке
саме розуміння метафорично переноситься на «пам’ять» на рівні суспільства. Мабуть,
саме відданість цій метафорі вводить в оману одну з рецензенток збірника, котра робить
висновок (спираючись, зокрема, на статтю Ольги Русинової), що трансформація пам’яті
про блокаду загалом може бути описана як «охолодження», тобто як поступове змен-
шення травматичності спогадів, їхньої гостроти та сили, а водночас також актуальності,
інтересу суспільства до теми блокади11. Однак «пам’ять» на рівні суспільства навряд чи
може адекватно описуватися за допомогою фізичних чи фізіологічних термінів, найбільш
виразно вона постає як конструкція, як інтерсуб’єктивний процес творення дискурсів,
що конкурують між собою за право описувати минуле. В радянський час говоріння про
блокаду було значною мірою прерогативою офіційного дискурсу, і, природно, що саме
розкладання офіційного радянського дискурсу призвело до певної «кризи репрезента-
ції» — проблемності, труднощів у представленні теми блокади в публічному просторі за
умови трансформації цього простору. Це покладає на усіх акторів у публічному просто-
рі важке завдання самостійного творення форми, риторики, образного ряду блокадної
теми. Звідси і випливає оманливе враження зменшення інтенсивності спогадів та інте-
ресу до теми протягом радянського періоду. Вочевидь, відбувалося зменшення інтересу
до офіційного дискурсу, офіційних презентацій, що ставали дедалі більш стандартно-
штампованими — причому стосовно будь-якої тематики. Проте блокади це стосувалося
найбільше — можливо, тому, що, на мою думку, саме ця тема являла одну з основ гранд-
наративу про «Велику Вітчизняну війну» та відповідно одну з основ ідентичності «ра-
дянського народу» — а цей момент залишився неоприявленим у даному збірнику (як
і місце самої «пам’яті про блокаду» в ширшому контексті, її роль серед низки інших
«пам’ятей»). Отже, сьогодні публічна презентація блокадної теми можлива або в рамках
старого дискурсу (який, проте, не має колишньої сили і ресурсів), або шляхом складних
і навіть болючих пошуків нових форм та засобів вираження (як у випадку із сучасним
пам’ятником у статті О. Русинової). Власне, це проблема, з якою стикаються сьогодні
в усьому світі під час намагань представити минуле, часто травматичне, таке, що не під-
дається висловленню чи вписуванню у збанкрутілі гранд-наративи: парадигматичним
випадком такого минулого, яке важко піддається репрезентації, є Голокост12. Спробою
такої репрезентації — на наш погляд, вдалою — є даний збірник: в ньому присутні
і прагнення до критичного аналізу офіційного дискурсу радянської доби, і намагання
іншого представлення теми — через сучасний науковий дискурс у діалозі зі свідченнями
самих очевидців. Відхід цих очевидців у небуття зовсім не означає зникнення пам’яті.
Актуальність певного фрагменту історичного минулого не залежить від хронологічної
відстані до сьогодення, але від творення та перетворення ідентичностей, якому цей
427
фрагмент слугує. Матеріалізована у певних культурних рамках пам’ять стає фактом
життя наступних поколінь, і, сприйнята, інтерпретована та переосмислена, стає основою
творення нової спільноти.
1 Див. докладніше про видавництво та його видання: http://www.novizdat.ru.
2 Див., напр.: Gattel M. G., Climo J. J. Introduction. Meaning in social memory and
history: Anthropological perspectives // Social memory and history. Anthropological
perspectives / Ed. by Jacob J. Climo and Maria G. Gattel. — London; New York; Oxford,
2002. — Рp. 1–39.
3 Crane S. A. Writing the individual back into collective memory // American historical
review. — Vol. 102. — December 1997. — № 2. — Рp. 1372–1385.
4 Про це писав у дещо есеїстичній фомі Р. Арчибальд: Archibald R. A personal
history of memory // Social memory and history. Anthropological perspectives / Ed. by Jacob
J. Climo and Maria G. Gattell. — London; New York; Oxford, 2002. — Рp. 65–80.
5 Roberts B. Biography, time, and local history-making // Rethinking history. — Vol. 8. —
№ 1. — March 2004. — Р. 92.
6 Див., зокрема: Thompson P. The power of family myths // The myths we live by/Ed.
by Raphael Samuel and Paul Thompson. — London, 1990. — Рp. 216–224.
7 Тут «комунікативна пам’ять» на відміну від «колективної» визначається як
така, що закорінена переважно в усному спілкуванні та приватних формах пись-
мового спілкування і включає в себе патерни та функції спогадів у невеликому колі
тісно пов’язаних осіб: Eigler F. Writing in the new Germany: Cultural memory and family
narratives // German politics and society. — Fall 2005. — Issue 76. — Vol. 23. — № 3. —
Р. 23.
8 Gedi N. and Elam Y. Collective memory — what is it? // History and memory. —
Spring/Summer 1996. — Vol. 8. — № 1. — Рр. 30–50.
9 Шмид В. Нарратология. — М., 2003. — С. 45–76.
10 Цікавий приклад подібного всебічного дослідження: Bucur M. Treznea. Trauma,
nationalism and the memory of World War II in Romania // Rethinking history. — 2002. —
Vol. 6. — № 1. — Рp. 35–55.
11 Балла О. Остывание памяти. Травматический опыт и защитные механизмы
в истории // http://www.russ.ru/culture/krug_chteniya/ostyvanie_pamyati; http://novizdat.
livejournal.com/70248.html.
12 З-поміж інших, ґрунтовно розкриває цю проблему таке дослідження: Young J. E.
The texture of memory. Holocaust memorials and meaning. — New Haven; London,
1993. — 398 p.
Ірина Реброва. Усна історія і дослідження «пам’яті»
|