До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Ющик, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2009
Назва видання:	Право України
Теми:	Питання конституційного права
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28683
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні / О. Ющик // Право України. — 2009. — № 10. — С. 89-95. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-28683
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-286832011-11-17T12:17:53Z До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні Ющик, О. Питання конституційного права 2009 Article До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні / О. Ющик // Право України. — 2009. — № 10. — С. 89-95. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 0132-1331 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28683 uk Право України Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Питання конституційного права Питання конституційного права
spellingShingle	Питання конституційного права Питання конституційного права Ющик, О. До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні Право України
format	Article
author	Ющик, О.
author_facet	Ющик, О.
author_sort	Ющик, О.
title	До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні
title_short	До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні
title_full	До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні
title_fullStr	До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні
title_full_unstemmed	До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні
title_sort	до питання методології пізнання законодавчого процесу в україні
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Питання конституційного права
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/28683
citation_txt	До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні / О. Ющик // Право України. — 2009. — № 10. — С. 89-95. — Бібліогр.: 8 назв. — укр.
series	Право України
work_keys_str_mv	AT ûŝiko dopitannâmetodologíípíznannâzakonodavčogoprocesuvukraíní
first_indexed	2025-07-03T08:48:27Z
last_indexed	2025-07-03T08:48:27Z
_version_	1836614951400112128
fulltext	89• ПРАВО УКРАЇНИ • 2009 • № 10 • ISSN 0132�1331 • © О. Ющик, 2009 Особливості розвитку націо% нальної державності, супереч% ливої практики державного будівництва в пострадянський період досить виразно виявляють себе в діалектиці національного законодав% чого процесу; в ній, як у краплі води, відображаються всі суттєві моменти цього розвитку. Діалектика законодав% чого процесу передбачає його розгляд не в традиційному розумінні обмежен% ня його формальною стороною діяль% ності законодавця, системою про% цедур, що її регламентують, а в усій повноті цього явища правового життя, як певний целісний фрагмент юридич% ної реальності, в якій так чи інакше виявляє себе держава. Проте в більшості праць, що при% свячені тим чи іншим проблемам зако% нодавчого процесу, помітна певна методологічна легковажність підходу до їх осягнення. Цей підхід вияв% ляється не завжди послідовно мате% ріалістичним та значною мірою мета% фізичним. Хоча, як відомо, діалектич% не мислення не виключає також метафізичного мислення, однак воно ставить йому певні межі, за якими по% чинається царство діалектики. Без урахування ж реальної діалектики за% конодавчого процесу втрачається адекватність його наукового відоб% раження, істинність його пізнання. Зміст законодавчого процесу в літературі найчастіше зводиться до певної теоретичної самодіяльності його учасників, відірваної від мате% ріальної основи цього процесу (харак% теру суспільних відносин, організації державного апарату як суб’єкта цього процесу тощо), тобто самодіяльності, абстрагованої від її об’єктивних умов; до діяльності, так чи інакше упорядко% ваної, рафінованої, позбавленої внут% рішніх суперечностей, реального розвитку. При цьому ця діяльність отримує назви «правотворчості», «нормотворчості», «правотворчого процесу», «законотворчості» тощо. Водночас різні моменти, аспекти, сторони законодавчого процесу роз% глядаються поза змістовним зв’язком з останнім, не як його органічні скла% дові, а як відособлені, самостійні пред% мети. Питання конституційного права ДО ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ПІЗНАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ О. ЮЩИК доктор юридичних наук, провідний науковий співробітник (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України) 90 • ПРАВО УКРАЇНИ • 2009 • № 10 • ISSN 0132�1331 • О. Ющик Проте кожна з таких «самостійних» складових пізнання права (норми та джерела права, правотворчість, пра% восвідомість, правопорядок, галузева структура законодавства, юридична техніка, державне управління тощо) так чи інакше пов’язані із законодав% чим процесом. Однак через метафізич% не спрощення змісту предмета непізна% ним залишається головне — необхід% ність законодавчого процесу, його сутність, видові визначення та справж% нє місце у функціонуванні права, тобто його наукове поняття. Враховуючи це, при дослідженні проблем законодавчого процесу в Україні перше місце посідає проблема вироблення його наукового поняття, теоретичних основ законодавчого про% цесу, без чого марно розраховувати на задовільне розуміння закономірнос% тей розвитку останнього, а відтак — на правильну постановку та реалізацію практичних завдань щодо вдоскона% лення цього процесу та системи національного законодавства в цілому. На мою думку, законодавчий про% цес — це правотворчий юридичний процес, зумовлений потребою вдоско% налення існуючого законодавства та підпорядкований відповідному рішен% ню верховної державної влади, заінте% ресованої у зміні нормативного змісту чи форми вираження законів держави, реалізація якого (рішення) шляхом здійснення законодавчої діяльності має своїм результатом вироблення у певний спосіб необхідного законодав% чого акта, що є ціллю вказаної діяль% ності. Наведені в цьому загальному понят% ті суттєві визначення законодавчого процесу в їх взаємному зв’язку станов% лять внутрішню природу, серцевину, без якої він як такий, як цілісне явище не існує. Законодавчий процес — завжди особливий фрагмент юридич% ної діяльності державного апарату; процес правотворчості держави, який не здійснюється без відповідного рішення верховної державної влади, без її заінтересованості в такому про% цесі, обумовленій виникненням потре% би в удосконаленні існуючого законо% давства; без реалізації (ініціативної чи вимушеної) зазначеного рішення, тоб% то без фактичного вироблення не% обхідного законодавчого акта, який змінює нормативний зміст або форму вираження сфери законів держави (ак% та, що виступає як ціль цієї юридичної діяльності), і до того ж вироблення йо% го у відповідний спосіб, тобто шляхом законодавчої (нормотворчої) діяль% ності. У кожному окремому законодавчо% му процесі його родова сутність ре% алізується не фрагментарно, а в усій повноті її визначень; тому в процесі конкретизації поняття законодавчого процесу повинні враховуватися всі суттєві визначення, що становлять його загальне поняття. При цьому серед них перебуває вихідне суттєве визначення, яке лежить в основі роз% витку всіх внутрішніх зв’язків і відно% шень законодавчого процесу і яке пов’язує їх в одне ціле, визначаючи його як єдність багатоманітного. Цим вихідним суттєвим визначен% ням є заінтересованість верховної вла% ди у виробленні певного законодавчо% го акта. Тільки від її наявності або від% сутності вирішальною мірою зале% жить, бути чи не бути конкретному законодавчому процесу, а якщо бути, то яким саме; і тільки у співвідно% шенні заінтересованості та незаінтере% сованості верховної влади виникають суперечності окремого процесу, ним визначаються ідея, характер здійснен% ня процесу тощо. Таким чином, це співвідношення є дійсним вихідним пунктом, початком законодавчого 91• ПРАВО УКРАЇНИ • 2009 • № 10 • ISSN 0132�1331 • ДО ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ПІЗНАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ процесу взагалі та кожного окремого процесу. У такому сенсі витоки законодав% чого процесу України варто шукати в надрах єдиного законодавчого проце% су Союзу РСР, у період, коли законо% давча діяльність союзної республіки мала переважно формальний характер і не була по суті законодавчим проце% сом. При цьому радянський законо% давчий процес розвивався в рамках радянського демократизму, принципо% во відмінного від парламентської де% мократії. Цим визначалися відповідні відмінності радянської законотворчості від парламентської законотворчості, що притаманна західним країнам. З проголошенням державної неза% лежності України перед суспільством постала необхідність пристосувати ра% дянську законотворчість до побудови й функціонування нової держави, підпорядкувати її формуванню націо% нальної правової системи. Реалізація цієї необхідності відбувалася в рамках становлення самостійного законодав% чого процесу України, як справа самої верховної державної влади. При цьо% му, однак, становлення національного законодавчого процесу було позбавле% не цілеспрямованості, відбувалось ха% отично, спонтанно, обумовлюючись аналогічним характером політичного розвитку нашого суспільства та умо% вами боротьби за владу в ньому. Водночас спостерігається загальна тенденція розвитку національного за% конодавчого процесу в напрямі його поступового повороту до парламентсь% кої демократії, зростання в кінцевому підсумку ролі в державі парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Однак виявлення вказаної загальної тенденції, так само як і виявлення сут% ності законодавчого процесу в кон% кретних суспільно%політичних умовах України, є вкрай суперечливим, висту% пає в дуже різних, іноді унікальних, формах, надаючи специфічних рис і національному законодавчому проце% су в цілому, і окремим видам останньо% го: конституційному процесу, ординар% ному (парламентському) процесу, субститутному (квазізаконодавчому) процесу. Так, залишилася в минулому прак% тика делегування законодавчих повноважень урядові (надання Кабі% нету Міністрів України повноваження видавати декрети, що мають силу за% кону). З середини 1999 р. припинено практику «законодавчо%указної» пра% вотворчості глави держави (наділення Президента України повноваженням видавати з тих чи інших питань укази, що мають силу закону). Водночас у системі законодавства України про% довжують діяти деякі субститутні за% конодавчі акти, хоча їх давно потрібно було привести у відповідність до вимог ст. 92 Конституції України, що не допускає регулювання такими ак% тами певних суспільних відносин. Загальними недоліками законодав% чого процесу в Україні сьогодні, як і раніше, залишаються: відсутність уста% леної організації верховної державної влади як суб’єкта правотворчості; не% достатня конституційна і законодавча врегульованість правотворчої діяль% ності; низький рівень правової культу% ри, організації й техніки законотвор% чості; фактична відсутність системно% го управління законодавчим процесом. Внесення змін до Конституції України в 2004 р., що мало на меті удосконали% ти організацію верховної державної влади, з акцентом на посилення ролі парламенту та його взаємодії з урядом, виявилося малоефективним, не в ос% танню чергу внаслідок істотних супе% речностей, якими супроводжувався конституційний процес і подальший парламентський законодавчий процес. 92 • ПРАВО УКРАЇНИ • 2009 • № 10 • ISSN 0132�1331 • О. Ющик Показовою в цьому сенсі є ситуація, що склалася навколо парламентського регламенту. Як відомо, на час ухвалення Кон% ституції України 1996 р. Верховна Ра% да України керувалася Регламентом, затвердженим ще 27 липня 1994 р. На% далі ч. 5 ст. 82 Конституції передбача% лося встановлювати порядок роботи Верховної Ради України Консти% туцією України та законом про Регла% мент Верховної Ради України. Однак до прийняття зазначеного Закону справа так і не дійшла, а Верховна Ра% да обмежилася Постановою про Рег% ламент Верховної Ради України від 3 вересня 1996 р., якою було встанов% лено, що парламент до набрання чин% ності законом про Регламент Верхов% ної Ради України здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України і тих положень Регламенту Верховної Ради України від 27 липня 1994 р., що не суперечать Конституції України. Натомість у грудні 2004 р. консти% туційна вимога ч. 5 ст. 82 щодо закону про Регламент була змінена, і, почина% ючи з 1 січня 2006 р., порядок роботи Верховної Ради згідно з ч. 5 ст. 83 Кон% ституції повинен встановлюватися Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України, а не законом про Регламент. Проте виконати цю но% ву вимогу Конституції на практиці ви% явилося не так просто з ряду причин, у тому числі через помилкову, на мою думку, правову позицію, яку зайняв у питанні парламентського Регламенту Конституційний Суд України. Так, у Рішенні від 3 грудня 1998 р. (у справі про утворення фракцій у Верховній Раді України) Консти% туційний Суд України виходив з того, що Регламент Верховної Ради України від 1994 р. не є законом України; а то% му питання щодо організації та поряд% ку діяльності Верховної Ради України повинні вирішуватися виключно зако% нами України (п. 21 ч. 1 ст. 92), «зокре% ма законом про Регламент Верховної Ради України» [1]. У цьому висновку нескладно помітити алогічну підміну понять, оскільки законом про Регламент Вер% ховної Ради України згідно з ч. 5 ст. 82 Конституції України повинен був встановлюватися порядок роботи, а не «питання щодо організації і порядку діяльності» Верховної Ради України. Проте у своєму Рішенні Консти% туційний Суд України не дав відповіді на запитання, чому слід вважати то% тожними поняття «порядок роботи» і «порядок діяльності»? Власне, орган конституційної юрисдикції залишив поза увагою аналіз правової природи парламентського регламенту, що не лише ускладнило розв’язання багатьох проблем законодавчого процесу, в тому числі при внесенні змін до Конституції України, а й створило в майбутньому умови для виникнення нових консти% туційно%правових конфліктів. Зокрема, Верховна Рада України, ігноруючи фактично вказане Рішення Конституційного Суду, своєю Постано% вою «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 8 лютого 2000 р. встановила, що до прийняття закону про Регламент Верховної Ради України діє існуючий на той час Регла% мент Верховної Ради України в час% тині, що не суперечить Конституції та законам України. Уже після набрання чинності змінами до ч. 5 ст. 82 Консти% туції Верховна Рада України 16 берез% ня 2006 р. приймає Постанову «Про Регламент Верховної Ради України», якою надає чинності новому парла% ментському Регламенту, ухваленому як додаток до цієї Постанови [2]. Однак Конституційний Суд Украї% ни своїм Рішенням від 1 квітня 2008 р. 93• ПРАВО УКРАЇНИ • 2009 • № 10 • ISSN 0132�1331 • ДО ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ПІЗНАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ (у справі про Регламент Верховної Ради України) визнав цю Постанову Верховної Ради України неконсти% туційною і такою, що втратила чинність. При цьому Суд, пославшись на перелік питань, які відповідно до ст. 1 Регламенту є предметом його ре% гулювання, зазначив, що «всі зазна% чені питання згідно з Конституцією України повинні визначатися виключ% но законами України», а тому «Регла% мент, який унормовує організацію і діяльність Верховної Ради України, має прийматися виключно як закон України». Також у Рішенні зазначено, що правову позицію щодо прийняття Регламенту як Закону України Кон% ституційний Суд України висловив і в Рішенні від 3 грудня 1998 р., а також, що «з моменту прийняття Консти% туційним Судом України цього рішен% ня зміни у ст. 92 Конституції України Верховною Радою України не вноси% лися» [3]. Логічна некоректність і штучність висновків Конституційного Суду в цьому Рішенні видна неозброєним оком. По%перше, не «всі питання», визначені в ст. 1 Регламенту, повинні визначатися згідно з Конституцією виключно законами України. Адже ч. 5 ст. 83 чітко вказує: порядок роботи Верховної Ради України визначається Регламентом, а не законом. А в пе% реліку питань ст. 1 Регламенту є й такі, що належать до порядку роботи пар% ламенту, а не до його організації та по% вноважень його органів. Схоже, судді Конституційного Суду просто не по% бажали ускладнювати собі життя виз% наченням кола цих питань, виходити з уявлення про природу парламентсько% го регламенту як виключно процедур% ного акта і визнати лише ті положення Регламенту неконституційними, які не стосуються порядку роботи, тобто процедур вирішення питань парла% ментом, а стосуються організації та порядку діяльності Верховної Ради України. Цих положень у Регламенті, справді, виявилося чимало і обов’яз% ком органу конституційної юрисдик% ції було вказати на них, допомогти на% родним депутатам України запобігти в майбутньому повторення помилково% го підходу при ухваленні Регламенту. По%друге, вкотре запропонувавши підміну понять «порядок роботи» і «порядок діяльності», Конституцій% ний Суд України додав до цього ще од% ну підміну, а саме — підміну однієї статті Конституції іншою, пославшись на «відсутність змін» у ст. 92, проте «забувши» про зміну ч. 5 ст. 82 Кон% ституції. А саме ця остання зміна чітко орієнтувала на волю законодавця, висловлену в Конституції України: по% рядок роботи парламенту повинен встановлюватися не законом, а Регла% ментом! Зрозуміло, що таке необґрунтоване Рішення Конституційного Суду не могло дати нічого корисного для зако% нодавчої практики, а тільки спровоку% вало нові юридичні конфлікти. Уже 8 квітня 2008 р. Верховна Рада України ухвалює Закон України «Про органі% зацію і порядок діяльності Верховної Ради України», який складається лише з одного положення такого змісту: «Організація і порядок діяльності Вер% ховної Ради України встановлюються Конституцією України, законами Ук% раїни про статус народних депутатів України, про комітети Верховної Ради України, про тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України, іншими законами Украї% ни та Регламентом Верховної Ради України». Фактично, на безвідпові% дальне рішення органу конституційної юрисдикції парламент відповів фор% мальним, так само безвідповідальним законодавчим рішенням. 94 • ПРАВО УКРАЇНИ • 2009 • № 10 • ISSN 0132�1331 • О. Ющик Природньо, Президент України за% стосував щодо цього «закону» вето; однак аргументація Глави держави, викладена в його зауваженнях до За% кону, повністю орієнтується на Рішен% ня Конституційного Суду України від 1 квітня 2008 р. Причини такого підхо% ду є цілком зрозумілими, адже за кон% троль над роботою парламенту в Україні боротьбу веде не перший Гла% ва держави і не перший рік. Тому, хоча парламент повторно ухвалив цей Закон 4 вересня 2008 р., він знову не був підписаний Президентом України. Водночас Верховна Рада також 8 квітня 2008 р. своєю Постановою «Про деякі питання нормативно%пра% вового забезпечення порядку роботи Верховної Ради України» затвердила Тимчасовий регламент Верховної Ра% ди України, взявши за основу попе% редній Регламент. При цьому профіль% ному комітету Верховної Ради України доручалося підготувати та подати на розгляд парламенту проект закону про Регламент Верховної Ради України [4]. Проте Рішенням від 17 вересня 2008 р. (у справі про коаліцію депу% татських фракцій у Верховній Раді України) Конституційний Суд Украї% ни визнав, що Тимчасовий регламент «у цілому не відповідає Конституції України у зв’язку із затвердженням його Постановою Верховної Ради України, а не законом» [5]. На це Рішення органу консти% туційної юрисдикції Верховна Рада України миттєво відповіла ухвален% ням 19 вересня 2008 р. самостійного нормативно%правового акта № 547%VІ, який у точній відповідності з Консти% туцією України названо «Регламент Верховної Ради України» [6]. Очевидно, однак, що зазначене рішення парламенту не може бути визнане таким, що повністю відпові% дає конституції. Адже і в цьому Регла% менті міститься багато положень, які стосуються організації та порядку діяльності Верховної Ради України, а відтак, мають визначатися, відповідно до п. 21 ст. 92 Конституції України, ви% ключно законом, а не Регламентом. Отже, рано чи пізно і цей Регламент Верховної Ради України може бути визнано неконституційним у значній частині, а тому доведеться знову вирішувати проблему парламентсько% го регламенту. Чи існує юридично коректне вирі% шення цієї проблеми, чи, можливо, че% рез невизначеність понять «порядок роботи Верховної Ради України» і «порядок діяльності Верховної Ради України» у ч. 5 ст. 83 та п. 21 ст. 92 Конституції, немає виходу з цього «зачарованого кола» без внесення відповідних змін до чинної Консти% туції України? Вихід, звичайно, є. Він полягає в тому, щоб, по%перше, не перетворюва% ти парламентський регламент на такий собі всеохоплюючий «парла% ментський кодекс», а надати йому ту роль, яка визначається природою регламентів, зокрема парламентського регламенту, — як нормативно%право% вих актів, що регламентують процеду% ри реалізації повноважень парламен% ту, уряду, партійного з’їзду тощо. Тобто потрібно домовитися, що «поря% док роботи Верховної Ради України» означає виключно процедурний аспект здійснення повноважень пар% ламенту. Саме такою й була практика перших років функціонування Вер% ховної Ради України. Згідно з Консти% туцією Української РСР 1978 р. поря% док діяльності Верховної Ради УРСР та її органів визначався Регламентом Верховної Ради й іншими законами, що видавалися на основі Конституції. Проте Верховна Рада України XІІ (І) скликання (1990–1994 рр.) працювала 95• ПРАВО УКРАЇНИ • 2009 • № 10 • ISSN 0132�1331 • ДО ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ПІЗНАННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ на основі Тимчасового регламенту засідань Верховної Ради, ухваленого на її першій сесії 22 травня 1990 р.; цей Регламент обмежувався встановлен% ням порядку проведення засідань та прийняття рішень з різних питань [7]. На жаль, Конституційний Суд Украї% ни не враховує правову природу рег% ламенту, про що свідчить і аналіз його власного Регламенту. По%друге, необхідно законодавство у сфері парламентського права не об% межувати чинними на цей час закона% ми України та Регламентом, а відпо% відно до п. 21 ст. 92 Конституції сфор% мувати пакет законів парламентського права, ухваливши ряд нових законів та змінивши деякі чинні акти. Ключови% ми в цьому пакеті мають стати закони «Про Верховну Раду України», «Про закони і законодавчу діяльність» та Регламент Верховної Ради України, на що уже зверталася увага в юридичній літературі [8]. На жаль, той же Закон про закони і законодавчу діяльність, який Верхов% на Рада України кількох скликань приймала в цілому, кілька разів був заветований колишнім і нинішнім президентами України і повертався на повторний розгляд до парламенту, а останній не спромігся подолати прези% дентське вето. Історія згаданого Зако% ну, як і наведений приклад боротьби навколо парламентського регламенту, дають багато матеріалу для розуміння сутності законодавчого процесу взагалі та його особливостей в умовах України, та, на мою думку, досить переконливо підтверджують запропо% новане вище загальне наукове поняття законодавчого процесу, його сутнісні визначення, його діалектичну природу як правового явища. ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ 1. Конституційний Суд України : Рішення. Висновки. 1997–2001 : у 2 кн. — К., 2001. — Кн. 1. — С. 319–325. 2. Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 23–25. — Ст. 202. 3. Вісник Конституційного Суду України. — 2008. — № 2. — Ст. 14. 4. Відомості Верховної Ради України. — 2008. — № 19–22. — Ст. 211. 5. Офіційний вісник України. — 2008. — № 72. — Ст. 2432. 6. Регламент Верховної Ради України // Верховна Рада України : офіц. вид. — К., 2008. — 240 с. 7. Ющик О. І. Теоретичні основи законодавчого процесу : моногр. — К., 2004. — С. 302–304. 8. Шемшученко Ю. С., Ющик О. І. Актуальні проблеми розвитку парламентаризму в контексті кон$ ституційного процесу в Україні // Правова держава. — К., 2008. — Вип. 19. — С. 7–8. Видавничий Дім «Ін Юре» пропонує: Чушенко В. І. Конституційне право України : підруч. / В. І. Чушенко, І. Я. Заяць. — Вид. 2/ге, допов. і переробл. — К. : Ін Юре, 2009. — 548 с. Авторський колектив акцентує на доктринальному тлумаченні консти$ туційно$правових засад, норм та положень, які характерні сучасній правовій си$ стемі України. Проаналізовано тенденції імплементації міжнародно$правових стандартів у національному конституційному законодавстві та результати право$ вих процесів, зумовлених входженням України у Європейське співтовариство. Розглянуто політико$правові наслідки конституційно$правової реформи та положення пропонованої концепції реформування територіального устрою. У контексті аналізу конституційно$правової реформи досліджено тенденції розвитку системи органів публічної влади, їх компетенції та юрисдикції. Для студентів, аспірантів, викладачів юридичних закладів, усіх тих, хто цікавиться проблематикою сучасного конституційного законодавства України. Замовляйте видання за телефонами: (44) 537�51�20, 537�51�21 або за електронною поштою sales@inyure.kiev.ua http://shop.inyure.kiev.ua

До питання методології пізнання законодавчого процесу в Україні

Репозитарії

Схожі ресурси