Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина)
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Вісник НАН України |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29064 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) / В.М. Литвин // Вісн. НАН України. — 2011. — № 7. — С. 19-23. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-29064 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-290642011-12-01T12:09:01Z Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) Литвин, В.М. Загальні збори 2011 Article Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) / В.М. Литвин // Вісн. НАН України. — 2011. — № 7. — С. 19-23. — укр. 0372-6436 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29064 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Загальні збори Загальні збори |
| spellingShingle |
Загальні збори Загальні збори Литвин, В.М. Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) Вісник НАН України |
| format |
Article |
| author |
Литвин, В.М. |
| author_facet |
Литвин, В.М. |
| author_sort |
Литвин, В.М. |
| title |
Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) |
| title_short |
Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) |
| title_full |
Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) |
| title_fullStr |
Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) |
| title_full_unstemmed |
Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) |
| title_sort |
академія є сталою і постійною величиною (промова голови верховної ради україни академіка нан україни в.м. литвина) |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Загальні збори |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29064 |
| citation_txt |
Академія є сталою і постійною величиною (Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України В.М. Литвина) / В.М. Литвин // Вісн. НАН України. — 2011. — № 7. — С. 19-23. — укр. |
| series |
Вісник НАН України |
| work_keys_str_mv |
AT litvinvm akademíâêstaloûípostíjnoûveličinoûpromovagoloviverhovnoíradiukraíniakademíkananukraínivmlitvina |
| first_indexed |
2025-07-03T09:14:14Z |
| last_indexed |
2025-07-03T09:14:14Z |
| _version_ |
1836616573288185856 |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7 19
АКАДЕМІЯ Є СТАЛОЮ І ПОСТІЙНОЮ ВЕЛИЧИНОЮ
Промова Голови Верховної Ради України академіка НАН України
В.М. ЛИТВИНА
Я надзвичайно ціную можливість участі в
Загальних зборах Національної акаде-
мії наук, які уособлюють розум та інтелект
України. Загальні збори — це ще й демон-
страція значення традицій і підтвердження
очевидного: Академія є сталою і постійною
величиною; це наочно показала доповідь її
президента Бориса Євгеновича Патона. По-
годьтеся, шановні колеги, що в наш мінли-
вий і розхристаний час саме лише це ва-
жить дуже багато.
Багато, але не все. Адже у дні загально-
академічного збору особливого звучання
набуває питання сьогодення і майбутньо-
го НАН України. Правильно було б, якби
його постановка кореспондувалася з су-
часними викликами і перспективами Укра-
їни. Уважаю, що ці аспекти мають бути
взаємопов’язаними і до того ж розглядати-
ся як стратегічні. І навіть як безпекові для
держави.
Чому в українській практиці цього не
відбувається? А якщо і відбувається, то пе-
реважно у площині звичної риторики? На
мою думку, причини такого стану лежать
глибше від узвичаєних констатацій. Зупи-
нюсь на одній з них, яка перебуває на пери-
ферії нашої уваги.
Президент Академії наук СРСР Несмєя-
нов ділив науки на природні (хімія, біоло-
гія), надприродні (ядерна фізика) і проти-
природні (історія, філософія). З огляду на
тогочасну практику для цього, очевидно,
були резони. Підстави ж для такого підхо-
ду, мабуть, проросли в ході реалізації зна-
менитого висловлювання Маркса («Тези
про Фейєрбаха»): «Філософи лише різним
чином пояснювали світ, проте справа поля-
гає в тому, щоб змінити його».
Коли з 1917 р. заходилися змінювати світ,
для революційної практики жодних пояс-
нень, що і як належить робити, уже не було
потрібно. З тими, хто думав інакше, вчини-
ли знову ж таки по-революційному просто:
вислали, розстріляли або заморили в табо-
рах. Згодом під цю революційну практику
підігнали «наукові» обґрунтування, пере-
вівши таким чином соціогуманітарні науки
на роль обслуги. Це триває і донині.
Наслідки відомі. Гадаю, немає потреби
переповідати, що вийшло з «великим екс-
периментом», в основі якого, утім, були
благородні ідеї. Акцентовано зазначу лише
те, на що ми не звертаємо уваги: зневага до
суспільних наук спровокувала зневагу до
суспільних проблем, зневагу до прав люди-
ни і нерідко — до самого її життя. Відбуло-
ся небачене нівелювання ролі особистості.
З агалом, технократичний підхід дорого
обійшовся народу. Саме народу, а не кра-
їні й державі. Звідси і Чорнобиль, який за-
лишиться з нами назавжди і наслідки якого,
очевидно, ми до кінця ще не усвідомили. Не
кажу вже про матеріальну сторону пробле-
ми. На момент закриття Чорнобильської
атомної станції намагались підрахувати,
скільки витрачено коштів на ліквідацію ка-
тастрофи. Дійшли до $100 млрд і зупини-
лись. А це був 2000 рік. Зрозуміло, що по-
трібно зберегти культуру Полісся, про це го-
ворив Борис Ілліч Олійник. Днями Верхо-
вна Рада прийме рішення про створення
Музею чорнобильського Полісся.
Ми втратили навички й уміння стратегіч-
ного мислення, самостійного державного
мислення. Його просто відбили. Більше
того, Україна сьогодні нагадує людину, з
20 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7
якої вийняли душу і мізки. Це дуже небез-
печно, оскільки в ХХІ ст. образ країни ви-
значатимуть не населення і території, а
люди, їхні світоглядні позиції, їхня поведін-
ка і, відповідно, їхні дії. І це наша відпові-
дальність, оскільки ми рухаємось набитою
колією і ставимось до наук про су спільство
як до неминучого доважку до серйозної на-
уки. Зверніть увагу, хто сьогодні трактує
наше минуле, накидаючи його на сьогоден-
ня? Політики! І так відбувається в усьому.
При цьому немає бажання помічати, що
секція соціогуманітарних наук звершила
справжні прориви.
Ми просто призвичаїлися працювати у
складних і навіть екстремальних умовах, в
умовах сучасної 20-річної кризи. І водно-
час не говоримо про те, що все це зумовле-
но кризою світогляду і моралі. Ми демон-
струємо гордість від того, що в нас ще за-
лишилися підприємства в таких галузях,
як ракето-, літакобудування та інші. Але не
визнаємо того факту, що ці «острови» ін-
женерної думки поки ще тримаються на за-
гальній суспільній руїні.
Сьогодні потрібно формувати нові уяв-
лення, нові підходи до нашого розвитку,
моделювати його, не в останню чергу з ура-
хуванням глобальних світових процесів. Це
важливо насамперед тому, що історія циві-
лізаційного розвитку не знає такого при-
кладу, щоб за життя одного покоління до-
корінно змінювалася ситуація, і не в одній
державі. І не лише на пострадянському
просторі, а в глобальній системі міжнарод-
ного співжиття.
Скажімо, до кризи 2008 року всі були
впевнені, що знають, як управляти еконо-
мічними системами. Проте виявилось, що
основоположні принципи західної економі-
ки нежиттєспроможні і навіть небезпечні.
Потрібна економіка, у якій буде менше ри-
зиків і невизначеностей, фінансовий сектор
регулюватиме держава, а доходи і блага роз-
поділятимуть хоча б наближено до справед-
ливості. Загалом потрібні нові підходи до
принципів економічної та соціальної полі-
тики. І це справа надто відповідальна, щоб
довіряти її виключно політикам чи владі.
Передовий світ сприйняв кризу як ви-
клик, розпочав нові світоглядні дискусії, ви-
ходить на нові парадигми соціальних транс-
формацій, посилює інформаційно-тех но ло-
гіч ний складник суспільства, переорієнто-
вується на якісно новий технологічний
рівень. Загальновідомо, що у світі на науку
витрачають понад $1,2 трлн.
А що ж Україна? Намагається відновити
індустріальний етап. По суті справи, ми
прагнемо повернутися на рівень 70–80-х рр.
минулого століття. І все рахуємо, коли до-
сягнемо рівня 1990 року, як колись зіставля-
ли наші показники з 1913 р. Утім, за ниніш-
ніх темпів «рухатись до 1990 р.» нам потріб-
но ще мінімум 5 років.
Що це дає для перспективи країни? Оче-
видно, про це має сказати наукове співтова-
риство. Як і про те, чи може бути мірилом
динаміки країни показник ВВП на душу
населення? Чи, можливо, потрібні вже інші
показники, такі як, наприклад, відсоток фі-
нансування науки й освіти від ВВП і з дер-
жавного бюджету?
Чи може нас і далі влаштовувати су-
спільство, де економіка знань перебуває в
зародковому стані, а більшу частину дода-
ної вартості створюють сировинні й інду-
стріальні сектори економіки? Суспільство,
де первісне нагромадження капіталу від-
булося в спосіб, який далеко не завжди ко-
респондується з уявленнями про справед-
ливість і чесність. Суспільство, де непри-
пустимо низька заробітна плата. Скільки
ми билися, намагаючись довести, що тре-
ба збільшити частку заробітної плати в со-
бівартості продукції, оскільки це стиму-
люватиме внутрішній ринок і взагалі жит-
тя. Адже з нинішніми заробітною платою і
пенсією говорити про реальність реформ —
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7 21
утопія. Але наш голос був слабким. Віддали
пропозиції — і вважали, що справу зробле-
но. У країні обмежують соціальні гарантії,
постійно скорочують безоплатні державні
послуги. При цьому бачимо посилення мо-
нопольного тиску виробників на ціни, який
можна порівняти з діями картелів початку
ХХ ст.
Україна, поза сумнівом, потребує змін і
реформ. Політичну волю на їх здійснення
продемонстровано. А ще необхідні широ-
коформатне бачення, що саме належить ро-
бити, у якій послідовності, а також прогно-
зи щодо результатів реформаторської ро-
боти. І тут я знову повертаюсь до ролі со-
ціогуманітарних наук. Зазвичай спочатку
соціологи мають виконати роль, якщо хо-
чете, мінерів: пройти «поле» реформ, пока-
зати, де зачаїлась небезпека. Для того, щоб
суспільство розуміло всі ризики і переваги,
які воно отримає. На превеликий жаль, по-
трібно сказати, що публічна, так би мови-
ти, соціологія затьмарила академічну. Все
зводиться до одного — до рейтингів. Уза-
галі вважаю, що ці рейтинги сьогодні вель-
ми небезпечні для України, бо вони вбива-
ють будь-яку ініціативу, будь-яку налашто-
ваність на роботу. Всі хочуть сподобатись
на момент. Відтак немає серйозної роботи.
Розмови, що переходять у галас, є, а прак-
тичних дій з боку політичного середовища
обмаль. А, скажімо, таке унікальне видан-
ня, як «Українське суспільство 1992–2010.
Соціологічний моніторинг», котре містить
справді вагому інформацію для роздумів,
для оцінок того, що було, що є і що мало
би бути, залишається предметом інтересу
лише вузького кола спеціалістів, тобто тих,
кого і так не треба агітувати.
Потрібні не просто поради, потрібні нау-
ково обґрунтовані рішення, потрібно ви-
значитися з системою пріоритетів. Особли-
во з огляду на те, що ми підходимо до межі
використання того потенціалу, який маємо,
і що вікно можливостей у нас украй обме-
жене. Зрозуміло, що Академія наук може й,
очевидно, зобов’язана діяти більш публіч-
но. Наведу простий приклад. Зараз точать-
ся дискусії, які переважно лежать в полі-
тичній площині, щодо того, чи Україні й
далі стояти на розтяжці в зовнішньополі-
тичних і зовнішньоекономічних відноси-
нах, чи рухатися — або в Європейський
Союз, або в Митний союз, ЄЕП і на Євра-
зійський простір. В Академії наук напра-
цьовано розрахунки, що отримуємо, що
втрачаємо в тому чи іншому випадку. Але
суспільство про ці розрахунки, зроблені Ін-
ститутом економіки під керівництвом Ва-
лерія Геєця, фактично не знає. Їх інтерпре-
тують лише політики і засоби масової ін-
формації залежно від політичних уподо-
бань. Широкої суспільної дискусії з цього
приводу немає. А вона сьогодні вкрай необ-
хідна. Оскільки вибирає не влада, вибира-
ти повинен народ — своє сьогодення і своє
майбутнє.
У цьому зв’язку нам, очевидно, варто йти
на оперативні зміни у структурі наукових
інститутів. Мені видається, сьогодні осо-
бливо актуальне створення Інституту Єв-
ропи. А те, що насправді роблять у цьому
плані, — просто намагання відщипнути ко-
шти від деяких академічних установ і за ра-
хунок цього створити формальні структу-
ри, інститути, які існують лише на папері.
Я ставлю так загострено це питання, тому
що розумію: це проблема не лише Акаде-
мії наук України. Але пропозиції, обґрун-
тування, розрахунки мають бути від неї. А
таке рішення слід приймати, як мінімум, на
рівні Кабінету Міністрів України. Якщо ми
ведемо переговори з владними структурами
іншої держави, якщо організовуємо офіцій-
ні візити українських делегацій, то змуше-
ні готуватись до цього переважно на основі
матеріалів. Але цього абсолютно не достат-
ньо. Покладаємось на рівень авторитетнос-
ті й відповідальності наших представництв,
а можливості в них, як відомо, мізерні.
22 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7
Окремої уваги потребує дотримання і за-
безпечення в процесі реформ наступнос-
ті результативних кроків, здійснених у по-
передній період. Зокрема, у сфері розвитку
науки і техніки, у якій СРСР свого часу був
одним з глобальних лідерів. У забезпеченні
загальної доступної середньої освіти, безо-
платної охорони здоров’я і доволі високої
порівняно з нинішньою тривалості життя.
У формуванні суспільства відносно рівного
за матеріальними можливостями його чле-
нів і загалом просякнутого цінностями, які
відповідатимуть європейським стандартам
рівня 60–80-х рр.
Я бачу Україну як інтелігентну родину,
освічену, з власною позицією, середнім рів-
нем забезпеченості. Це, вочевидь, ті стан-
дарти, до яких нам належить прагнути. Ра-
зом з тим, слід підкреслити, що реформа-
торські настрої нинішньої еліти надзви-
чайно слабкі. Мабуть, з огляду на те, що
термін «реформи» в нас заяложено і дис-
кредитовано. Судячи з усього, її опір пере-
творенням, швидше за все, зростатиме. Під
прикриттям необхідності втримати ста-
більність. Я вважаю, що найстрашніше для
стабільності — це намагання її втримати в
будь-який спосіб.
І головне. Слід усвідомити: у нас є всі
шанси і, на щастя, не втрачено базу, в тому
числі науково-інтелектуальну, щоб сьогодні
почати реформування суспільства і буду-
вати Україну за зразками не ХХ, а ХХІ ст.
Зрозуміло, що для цього необхідна відпо-
відна законодавча база. Відмова від радян-
ської нормативно-правової системи рефор-
мування наукової діяльності не завершила-
ся створенням нової, яка стимулювала б
технологічний розвиток країни. Мотивації
для інноваційної промислової політики в
законодавчому плані сьогодні практично
немає. Відповідно маємо надзвичайно низь-
кий рівень наукової конкурентоздатності.
Частка вітчизняного високотехнологічного
сегменту в промисловому експорті України
не дотягує й до одного відсотка. Для порів-
няння: в Ірландії — 46,9%, у Швейцарії —
42,9%, у США, Південній Кореї, Китаї —
33%, в Угорщині — 31,9%, у Мексиці —
28,4%. У світовому експорті високих тех-
нологій сьогодні попереду нас навіть такі
країни, як В’єтнам, Філіппіни, Таїланд,
Сер бія, Чехія, Угорщина, Польща.
Щодо нашої співпраці з науковими цен-
трами. Сьогодні у світі склалося три най-
більш вагомих центри науки: США (35%
усіх світових витрат на науку); Європей-
ський Союз (24%); Японія (12%) і Китай
(11%). Четвертим намагається стати Ро-
сійська Федерація. Але за рівнем фінансу-
вання вона поки що не може конкурува-
ти з трьома першими. Наше завдання по-
лягає в тому, щоб не втратити зв’язки з ін-
ститутами і науковим співтовариством РФ
і водночас нарощувати співпрацю з інши-
ми трьома центрами. Зрозуміло, що зроби-
ти це можна за підтримки держави.
Відносно організаційних проблем, які
стоять перед НАН України, хочу за-
уважити: пропозиції, які містяться у ви-
ступах, публікаціях щодо майбутнього
Академії наук, можна розділити на кілька
категорій. Перша — більше пов’язана з
людьми, які розуміють, що їм ніколи не
бути членами Академії наук, тому вони
виступають з емоційних позицій, що зво-
дяться до закликів зруйнувати цю устано-
ву. Є пропозиції розчленувати Академію
наук і приєднати профільні інститути до
відповідних вищих навчальних закладів.
Ця теза набуває популярності, особливо з
посиланням на західні зразки. Інколи до
цього вдаються люди, котрі хочуть отри-
мати наукові лабораторії чи приміщення,
які самі не спромоглися збудувати, і залу-
чити вчених, яких самі не спромоглися
підготувати. Переконаний, що ідея приєд-
нати Академію наук до того чи іншого мі-
ністерства теж неприйнятна. На мою дум-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7 23
ку, щоб оцінити такі пропозиції, треба по-
дивитись на тих, хто їх дає.
Разом з тим, вважаю за необхідне сказа-
ти, що Академія наук справді потребує змін.
Але змін, спрямованих не на її послаблення
і втрату доробку поколінь учених, а на по-
силення ролі в Українській державі, змін у
ставленні до неї можновладців і су спільства.
І йдеться не тільки про фінансове забезпе-
чення Національної академії наук України,
яке сьогодні становить 0,4% від ВВП. Наве-
ду одне припущення: якби сьогодні Акаде-
мії доручили розробити проект державного
бюджету з подальшим схваленням чи не-
схваленням Кабінетом Міністрів і винесен-
ням на розгляд Верховної Ради України, у
нас була б можливість інакше поглянути на
фінансові ресурси, на першочергові пробле-
ми, на пріоритетність завдань, які маємо ви-
конувати, і на те, що держава повинна жити
не від досягнутого, а на виріст. Це був би
дуже гарний експеримент, бо сьогодні він
обмежується лише тим, що окремі акаде-
мічні установи дають певні розрахунки і на-
працювання. А далі абсолютно все залежить
від чиновників.
Якщо говорити про роль Національної
академії наук України, то її статус повинен
нагадувати статус колишнього Держпла-
ну, але за сучасних умов. Щоб будь-яке пи-
тання, яке стосується перспектив України,
отримало відповідний висновок, погоджен-
ня чи несхвалення з боку Академії наук.
Проблемою з проблем стала освіта, тим
більше з огляду на те, що її надзвичайно
політизують. Усі пропозиції щодо законо-
давства про вищу освіту розглядають на-
самперед під кутом зору політики, нама-
гаючись нав’язати політичні рішення. Ра-
зом з тим, ми всі свідомі того, що сьогод-
ні система освіти деградує, і тут, очевидно,
має бути спільна позиція і освітян, і науко-
вої спільноти. Скажу відверто, я боюсь на-
ступних виборів у країні. Бо в черговий раз
її можуть чимось «ощасливити». Згадайте
попередні президентські вибори. Скільки
в нас з’явилося університетів зі статусом
науково-дослідницьких? З’явилося завдя-
ки рішенням попереднього уряду. А деякі
з них, між тим, не мають жодної наукової
школи. Яка може бути якість і віддача від
їхнього нового статусу?
Російські експерти вважають, що лише
10% дисертацій дають приріст наукових
знань, а 90% у кращому випадку мають піз-
навальний характер. До цього додам ще
таку статистику. Виявляється, що на сьо-
годнішній день 4% докторів наук з 14,5 тис.,
які є в Україні, узагалі не працюють у сис-
темі освіти і науки. З 84 тис. кандидатів
наук кожен десятий не працює за своїм фа-
хом. А якщо взяти до уваги, що більшість
докторів і кандидатів наук зосереджена в
системі освіти, то, думаю, ми не помили-
мось, констатуючи, що третина з них після
захисту дисертації припиняє будь-яку нау-
кову роботу. Отже, формальні показники
маємо високі, але результати, як правило,
низькі.
Тож украй необхідно серйозно підійти
до системи атестації науково-педагогічних
кадрів. Але чергове одержавлення системи
атестації нічого доброго не дасть. Нам по-
трібно відпрацювати відповідні пропозиції,
прийняти рішення, щоб це був незалежний,
самоврядний, значною мірою сформований
на громадських позиціях інститут, який би
висловлював свою позицію — об’єктивну
і відповідальну. Бо все інше призведе до
профанації, і тоді всім політикам, як міні-
мум, доведеться одразу видавати диплом
доктора наук, щоб візитка виглядала авто-
ритетно.
Сподіваюся, що НАН України і нада-
лі буде діяти за принципом: Національній
академії наук до всього є діло.
|