Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр.
У статті розкриваються особливості державно-церковних взаємин у зоні румунської окупації в період Другої світової війни. Аналізується процес відродження церковно-православного життя і роль у ньому окупаційної влади....
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
2008
|
| Назва видання: | Наука. Релігія. Суспільство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29259 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. / В.В. Гордієнко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2008. — № 1. — С. 158-163. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-29259 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-292592011-12-10T12:08:40Z Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. Гордієнко, В.В. Релігієзнавство У статті розкриваються особливості державно-церковних взаємин у зоні румунської окупації в період Другої світової війни. Аналізується процес відродження церковно-православного життя і роль у ньому окупаційної влади. В статье раскрываются особенности государственно-церковных взаимоотношений в зоне румынской оккупации в период Второй мировой войны. Анализируется процесс возрождения церковно-православной жизни и роль в нем оккупационной власти. The features of state-church mutual relations in the area of Romanian occupation in the period of Second World war is showed in the article. The process of revival of church-orthodox life and role is analysed in him to of occupation power. 2008 Article Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. / В.В. Гордієнко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2008. — № 1. — С. 158-163. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29259 322.22:281.95(477) uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Релігієзнавство Релігієзнавство |
| spellingShingle |
Релігієзнавство Релігієзнавство Гордієнко, В.В. Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. Наука. Релігія. Суспільство |
| description |
У статті розкриваються особливості державно-церковних взаємин у зоні румунської окупації в період
Другої світової війни. Аналізується процес відродження церковно-православного життя і роль у ньому
окупаційної влади. |
| format |
Article |
| author |
Гордієнко, В.В. |
| author_facet |
Гордієнко, В.В. |
| author_sort |
Гордієнко, В.В. |
| title |
Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. |
| title_short |
Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. |
| title_full |
Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. |
| title_fullStr |
Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. |
| title_full_unstemmed |
Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. |
| title_sort |
православна церква в трансністрії в 1941 - 1944 рр. |
| publisher |
Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Релігієзнавство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29259 |
| citation_txt |
Православна церква в Трансністрії в 1941 - 1944 рр. / В.В. Гордієнко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2008. — № 1. — С. 158-163. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| series |
Наука. Релігія. Суспільство |
| work_keys_str_mv |
AT gordíênkovv pravoslavnacerkvavtransnístríív19411944rr |
| first_indexed |
2025-07-03T09:28:09Z |
| last_indexed |
2025-07-03T09:28:09Z |
| _version_ |
1836617448372043776 |
| fulltext |
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2008 158
УДК 322.22:281.95(477)
В.В. Гордієнко
Уманський державний аграрний університет, Україна
ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ТРАНСНІСТРІЇ В 1941 – 1944 рр.
У статті розкриваються особливості державно-церковних взаємин у зоні румунської окупації в період
Другої світової війни. Аналізується процес відродження церковно-православного життя і роль у ньому
окупаційної влади.
Утвердження громадянського суспільства в Україні потребує того, щоб релігія і
церква зайняли належне місце серед інститутів свободи і демократії. Слід зазначити,
що цей процес відбувається повільно і суперечливо. Протягом останніх п’ятнадцяти
років ми є свідками перманентного конфлікту між основними церковними інституціями
країни. Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) і Українська
православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) не тільки не сприяють
духовному єднанню українського народу, його демократичній трансформації, а й
поглиблюють етнокультурний розкол в суспільстві. Основною причиною протистояння
в лоні українського православ’я є тяжка спадщина тоталітаризму. Дієвим засобом
подолання цієї спадщини може стати ґрунтовне вивчення історії тоталітаризму загалом
і становища релігії і церкви в умовах тоталітарної держави зокрема.
Православ’я в Україні набуло трагічного досвіду співіснування не тільки з
радянським режимом. Протягом Другої світової війни наша православна церква
взаємодіяла з двома окупаційними режимами: нацистським і румунським. Обидва
режими за їхньою суттю були відповідними різновидами тоталітаризму. Становище
церкви в умовах нацистської окупації в українській історіографії вже набуло належного
висвітлення. Науковий аналіз церковного життя в умовах румунської окупації тільки
розпочинається. Протягом останніх років з’явилось кілька робіт з даної теми, автором
яких є одеський історик М. Михайлуца. Дослідник запровадив у науковий обіг значний
обсяг архівних джерел, у тому числі румуномовних. Історик розкрив зміст релігійної
політики румунських окупантів, дав всебічну характеристику діяльності «Православної
румунської місії» в Трансністрії [1], [2].
Деякі аспекти релігійно-церковного життя в Трансністрії висвітлювали українські
історики А. Жуковський і Ю. Волошин [3], [4]. Ще в радянський період у Москві і
Кишиневі було видано збірники матеріалів, в яких опубліковано низку документів
періоду румунської окупації, серед них документи релігійно-церковного змісту [5], [6].
Михайлуца, Волошин, Жуковський у своїх дослідженнях акцентують увагу на
соціально-політичній складовій релігійно-церковного життя в Трансністрії. Однак
поряд із політичними аспектами проблеми є й інші, які теж заслуговують уваги
дослідників. Зокрема, окремого вивчення потребують питання відродження церковно-
православного життя і роль в ньому місцевого українського населення, динаміки
релігійної політики румунів, українського автокефального руху та ін. З огляду на це
авторові бачиться актуальною потреба доповнити історичну реконструкцію основних
процесів у церковно-православному житті Трансністрії, які відбувалися в часових
рамках вересня 1941 – лютого 1944 рр.
У цій роботі автором використано деякі нові документи періоду румунської
окупації з українських архівів. До джерельної бази даної історичної розвідки залучено
численні інформативні матеріали періодичних видань Трансністрії – російськомовних
Православна церква в Трансністрії в 1941 – 1944 рр.
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2008 159
газет «Молва» і «Одесская газета». Ці видання є важливим історичним джерелом для
дослідження даної теми, оскільки дають можливість глибше розкрити сутність взаємин
між церквою і окупаційним режимом, з одного боку, і церквою та православними
віруючими – з іншого.
У порівнянні із зоною нiмецької окупації становище православної церкви в
Трансністрії мало суттєвi вiдмiнностi. Насамперед слід взяти до уваги, що Румунська
православна церква (РумПЦ) була вагомим чинником у суспiльному життi Румунiї
перiоду диктатури Антонеску. Диктатор і його пропагандистська машина постійно і
наполегливо намагалися пiдкреслити християнський характер режиму. В нацистській
Нiмеччині в середовищі найвищого керівництва були популярними ідеї неоязичництва,
а католицьку і протестантську церкви розглядали як ворожі інституції. На відміну від
нацистського режиму, румунський режим Антонеску в ставленні до церкви проявляв
прагматичний консерватизм. Вiд початку окупації румунами території Одещини,
Миколаївщини, Вінниччини урочисто проголошувалась християнська мiсiя, яку нібито
мав виконати румунський народ на дехристиянізованих більшовиками землях.
Як вже зазначалось, за своєю суттю режим Антонеску в Румунiї був тоталiтарним.
А за такого режиму церква не могла бути самостiйною соцiальною iнституцією. Ще до
початку радянсько-німецької вiйни РумПЦ стала складовим елементом iдеологiчного
апарату режиму. Недарма релiгiйними справами в Транснiстрiї протягом окупації
займалася Дирекцiя освiти i пропаганди [7, с. 65]. Пiдтвердженням того, що РумПЦ
була одержавлена, свiдчить право «Вождя Румунської держави i маршала» Іона Антонеску
скликати Синод Румунської православної церкви. На окупованій території священики
підпорядковувалися чиновникам окупаційного режиму. Окупаційна влада регулярно
проводила так звані «місіонерські конгреси» – своєрідні наради зі священиками, на
яких останні звітували про свою діяльність, складали відповідні плани, а також
отримували належні вказівки щодо своєї пастирської роботи [8, с. 4]. Тому не дивно,
що на українських землях РумПЦ виступала засобом денацiоналiзацiї та румунізацiї
мiсцевого населення.
4 вересня 1941 року уряд Румунiї ухвалив рiшення про вiдновлення православ’я в
Трансністрії [9, с. 34]. Хоча, варто зазначити, вiдродження релігійного життя розпочалось
тут дещо раніше – відразу ж після евакуації радянських адміністративних установ.
Загалом, у процесi організаційного становлення православної церкви в Трансністрії
можна видiлити два етапи. Перший охоплює часовий вiдтинок вiд вересня 1941 р. по
грудень 1942 р.; другий – з грудня 1942 р. i по лютий 1944 р.
Істотною особливістю першого перiоду стала дiяльність у Транснiстрiї так званої
«Православної румунської мiсiї». Протягом цього часу завершилось вiдновлення
повноцінного релiгiйно-церковного життя. Тут варто підкреслити, що головним рушiєм
цього процесу були православні миряни – мешканці окупованих румунами земель: українцi,
росіяни, молдовани. Саме вони без будь-якого стимулювання ззовні створювали
iнiцiативнi групи, збирали кошти, вiдбудовували храми, шукали священика тощо. Роль
же «Православної румунської мiсiї», яка перебувала в Одесi, полягала в тому, щоб
процес релiгiйного вiдродження пiдпорядкувати окупацiйному режимовi.
За один лише рiк тільки в Одесi було вiдкрито 29 парафіяльних i три
монастирських церков. Наприкінці окупації в Транснiстрiї дiяло 607 парафій, з них –
477 українських [10, с. 21]. Маючи відповідні кошти, використовуючи захоплене
обладнання, протягом першого року своєї діяльності «Румунська православна місія»
видала i поширила серед вiруючих 60 тис. екземплярiв недiльних листкiв для народу
«Християнське життя» i багато молитовникiв [11, с. 1]. Згодом тут почали виходити
В.В. Гордієнко
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2008 160
релігійні періодичні видання – журнал «Православна Трансністрія» і тижневик
«Християнський вісник» [12, с. 3].
«Румунська православна місія» жорстко контролювала процес становлення
церковно-православного життя в Транснiстрiї, забезпечуючи запровадження уставу
РумПЦ. Вiдтепер окремі богослужіння в церквах Трансністрії присвячувались румунським
нацiональним святам. Представники «мiсiї» брали участь в усiх урочистостях, якi
вiдбувалися в Одесi. Згідно з наказом губернатора Транснiстрiї Алексiану вiд 14 жовтня
1942 року про органiзацiю освiти, всіх школярiв зобов’язували вiдвiдувати шкiльнi
релiгiйнi заходи та богослужiння [7, с. 158].
На православну церкву Трансністрії покладалися завдання і суто ідеологічного
характеру. За ініціативи «Румунської православної місії» в Одесi було вiдкрито
Релiгiйний музей, яким опікувалася церква. Музей мав три вiддiли: 1. Церковне життя в
Заднiстров’ї в дореволюцiйний перiод. 2. Руйнiвна антирелiгiйна робота жидо-комунiстiв.
3. Будiвнича i проповiдницько-мiсiонерська дiяльнiсть православного румунського духовен-
ства в Транснiстрiї [13, с. 2]. Окрім того, при Кирило-Мефодiївськiй церквi Одеси працював
«Дiм християнської культури», де працівники «місії» читали лекцiї та проводили бесiди
з православними мирянами на релiгiйну тематику [14, с. 4].
За рiк румунської окупацiї чисельнiсть православних парафій у Транснiстрiї
зросла настiльки, що можна було створювати окрему єпархiю у складi РумПЦ. Постало
завдання підібрати авторитетного архiєрея, який би мiг успiшно розв’язати деякі
проблеми релiгiйного життя краю. Так, православні Транснiстрiї (українцi, росiяни)
хотіли бачити вiдроджену церкву принаймні такою, якою вона була тут до революції.
Окупанти ж відверто зневажали релігійні інтереси місцевого населення, нав’язуючи
йому румунський варіант православ’я. І варто зазначити, що в цьому напрямi
«Румунською православною мiсiєю» було зроблено немало. Однак адміністративні
можливостi цієї структури в такій делікатній сфері, як церковно-релігійне життя
наприкiнцi 1942 року були вже вичерпанi. Тому румунська влада ухвалює рiшення
направити до Транснiстрiї для продовження справи підпорядкування церкви завданням
окупаційного режиму румунського ієрарха – митрополита Вiссарiона Пую.
Митрополит Вiссарiон чи не найліпше пiдходив на роль архiєрея в регiонi, де
переважало українське i росiйське населення. Вихованець Київської духовної академiї,
вiн напередоднi Другої свiтової вiйни обіймав посаду правлячого ієрарха Буковини.
Митрополит відмінно володів росiйською мовою, знався на російській культурі. З перших
днiв свого перебування в Транснiстрiї (з 08.12.1942 р.) митрополит став наголошувати
на своїй лояльностi до нерумунiв. На урочистому прийомi, організованому з нагоди його
прибуття до Одеси, вiн заявив: «Я не румун, не росiянин, не француз i не iталiєць, а
слуга Христа...». Згодом, на зустрiчi з одеським духовенством митрополит знов пiдкреслив:
«...Менi, як Єпископу, однаково близькi i дорогi всi дiти Православної церкви i всiх я
повинен вести до спасiння» [15, с. 2]. З цього можна було зробити висновок, що викори-
стання церкви Трансністрії задля вирішення завдань окупантів відтепер відбуватиметься
більш витончено.
Вiссарiон скрiзь намагався пiдкреслювати братерську єднiсть мiж Румунською i
Росiйською православними церквами. У зв’язку з цим тут варто звернути увагу ще на
один нюанс. Важко назвати простим збiгом обставин приїзд до Транснiстрiї iєрарха з
такими інтернаціональними поглядами в днi тяжкої поразки нiмецьких i румунських
вiйськ пiд Сталiнградом. Великодержавна пиха і самовпевненість окупантів транс-
формуються в більш-менш тверезу політику тимчасового перебування на чужій землі.
Православна церква в Трансністрії в 1941 – 1944 рр.
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2008 161
З прибуттям митрополита Вiссарiона до Транснiстрiї розпочинається другий етап
в життi православної церкви, який тривав до лютого 1944 року, тобто до того часу,
коли iєрархи та частина духовенства РумПЦ покинули межi України. З огляду на першi
заяви митрополита, а також на те, що вiн у минулому був пов’язаний з Росiйською
православною церквою, можна припустити, що його призначення було викликане
не тiльки бажанням окупантiв налагодити повноцінне релiгiйне життя в провiнцiї.
Відверто румунізацiйна полiтика Православної мiсiї в Одесi викликала невдоволення
мiсцевого населення i тихий спротив. Тому Вiссарiон був направлений у Транс-
нiстрiю, також з метою пом’якшити непростi стосунки мiж парафіянами i румунськими
пастирями.
Вiдтепер дiяльнiсть «Румунської православної місії» безпосередньо спрямовував
митрополит Вiссарiон. Ця робота продовжувалась за такими основними напрямами:
подальша розбудова i вдосконалення церковно-православного життя, розгортання
проповiдницько-мiсiонерської дiяльностi. Поряд з цим церква намагалась сприяти
проведенню усiх заходiв окупацiйної влади. Румунізацiя відтепер відбувалася в більш
м’якій, завуальованій формі.
Оскільки місцевих священнослужителів не вистачало, до Трансністрії церковна
влада направляє священиків з Румунії. Очевидно, якась частина з них була просто не
готова до роботи в нових умовах. Немало серед румунських пастирів Трансністрії
з’явилося й взагалі випадкових людей, які своє перебування в новій єпархії розглядали
як тимчасове і непрестижне. Часто поведінка таких священнослужителів була далекою
від моральних приписів християнства. Деякі з них, наприклад, знайшли можливість
поживитися за рахунок своїх парафіян під час проведення окупантами кампанiї
виселення українцiв зі своїх сiл i поселення на їх мiсце молдован. Так, священик
Калофетяну, який був пастирем в українських селах Вада-Туркова та Бiлочi, збирав
серед місцевих мешканців ковдри, килими, рушники, подушки, обiцяючи за це поклопота-
тися перед владою, щоб селян не виганяли з села. Окрiм того, священик зiнiцiював збiр
700 марок для купiвлi собi великого килима. Як зазначав очевидець: «Така поведiнка
Калофетяну справила гнiтюче враження на мiсцевих жителiв» [16, с. 150].
Окупацiйна влада Транснiстрiї сприяла вiдновленню монастирiв. Навесні 1943 року
тут вже активно функціонували 12 чернечих общин. Причому 10 монастирiв були
чоловiчими i два – жiночими. В них мешкали 120 монахiв; 100 ченцiв були мiсцевими
жителями, а 20 – прибули з Румунiї. В Одесi вiдновили дiяльнiсть 5 монастирiв.
Керівництво усiма монастирями Транснiстрiї зосереджувалося в руках архiмандрита
Варлаама Кириці, який мав звання екзарха i безпосередньо пiдпорядковувався митро-
политовi Вiссарiону [17, с. 2].
Як вже зазначалось вище, для православної церкви Транснiстрiї, особливо за
врядування митрополита Віссаріона, характерним було постiйне пiдкреслювання
нібито духовного зв’язку з росiйською церквою, але не з діючою Російською
православною церквою митрополита Сергiя (Страгородського), а з дореволюцiйною.
До Московської патрiархiї, яка перебувала пiд контролем сталiнського режиму, РумПЦ
виявляла стриманiсть.
Таке ставлення спричинювалось низкою обставин. Частина архiєреїв РумПЦ так
або iнакше була пов’язана з Росiйською церквою. Дехто з них отримав духовну освiту в
дореволюцiйнiй Росiї. Iншi були хiротонiзованi в лонi РПЦ. До таких належав, наприклад, і
сам митрополит Вiссарiон Пую. Традицiйні міжцерковні зв’язки доповнювалися
шануванням у Румунськiй i Росiйськiй церквах одних i тих самих святих (св. Володимир,
св. Серафим Саровський).
В.В. Гордієнко
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2008 162
Наголошення на духовних зв’язках саме з дореволюцiйною РПЦ у румунськiй
церквi мало соцiально-полiтичну основу. Цареславна тенденцiя Росiйської православної
церкви, державний характер її iмпонували режимовi Антонеску в Румунiї. Адже
цей режим формально був монархiєю iз законним монархом на чолi держави.
Фактично РумПЦ також мала державний статус i так само, як колись Росiйська
церква, освячувала царський режим, РумПЦ своїм авторитетом освячувала режим
Антонеску.
Нарочите підкреслювання зв’язків з РПЦ зумовлювалось також і тактичними
міркуваннями окупантів. Переважна бiльшiсть мешканців Транснiстрiї була нерумунського
походження (українцi, росiяни), а частина місцевого духовенства свого часу
належала до Росiйської церкви. Тому така позиція митрополита Віссаріона мала на
меті зменшити недовіру парафіян до РумПЦ у своїй єпархії.
Своєрідним було ставлення РумПЦ до Української автокефальної православної
церкви (УАПЦ). Ще на початку вiдродження церковно-православного життя в 1941
роцi в Одесi виникла парафiя УАПЦ, навколо якої об’єдналися активiсти українського
життя. Як зазначає А. Жуковський, «„Румунська православна мiсiя”, а потiм i митрополит
Вiссарiон поставились вороже до священикiв-автокефалістів. Усім шiстьом священно-
служителям УАПЦ не було надано парафiй i вони змушенi були покинути Одесу»
[18, с. 93]. Таким чином, у релiгiйному питаннi, на вiдмiну вiд нацистiв, румуни не
робили нiяких поступок українцям. Вони не могли допустити небезпеки розколу
церкви в Транснiстрiї, оскільки ця церква була складовою частиною єдиної
РумПЦ, важелi керування якою знаходились в руках самого диктатора Антонеску.
Ще однією особливiстю православної церкви в Транснiстрiї було те, що вона
стала фактором поширення румунського нацiоналiзму. Проповiдь християнських
цiнностей у нiй дивовижно поєднувалася з ідеями нацiональної зверхностi, зневагою до
мiсцевих традицiй. I хоча митрополит Вiссарiон намагався згладити цi суперечностi, вони
залишалися до самого кiнця окупацiї. В багатьох парафiях, де вiруючi були в основному
українцями, пастирськi функцiї виконували румуни. Для вступу до Одеської
духовної семінарії кожен абітурієнт мусив обов’язково надати документ про національну
приналежність [19, с. 2]. В Одесi окупанти заснували філії румунських нацiоналiстичних
органiзацiй, серед яких помітне мiсце посідало Товариство румунських православних
жiнок. Православний культ Трансністрії окупацiйна влада також намагалася пронизати
румунським духом. В Одесi був спецiалiзований магазин, де продавалось церковне
начиння (кiоти, лампади, кадильницi тощо) з оригiнальним румунським орнаментом.
Священики-румуни, яких направляли з «мiсiонерськими» цiлями в Транснiстрiю,
окрiм проведення власне пастирської дiяльностi, зобов’язані були прищеплювати
парафіянам «нацiональнi почуття», звичайно ж, румунські. Подекуди священики
органiзовували навчання румунської мови для своїх парафіян [20, с. 4]. Фактично
всi здобутки вiдродження церковно-православного життя в Транснiстрiї окупанти
приписували собi.
Аналiзуючи результати своєї дiяльностi в Транснiстрiї, румуни визнавали, що
за два роки окупацiї їх пропаганда була спрямована на виховання «етнографiчного
молдавського елементу», щоб прищепити румунський дух, створити прийнятну
для румунської адмiнiстрацiї обстановку [7, с. 163]. Яскравим символом дiяльностi
православної церкви в Транснiстрiї може послужити епiзод, зафiксований українськими
пiдпiльниками. В мiстечку Голтi на Пасху два румунських офiцери, пiд час обходу
навколо церкви, вели пiд руки румунського полковника, котрий в однiй руцi тримав свiчку,
а в iншiй – нагайку [21, с. 9]. Отже, православна церква в Транснiстрiї, так само як
Православна церква в Трансністрії в 1941 – 1944 рр.
«Наука. Релігія. Суспільство» № 1’2008 163
i православнi конфесiї в нiмецькiй зонi окупацiї України, була використана як засiб
впливу на населення задля бiльш ефективного виконання завдань, якi стояли перед
окупацiйним режимом.
ЛІТЕРАТУРА
1. Михайлуца М.І. Релігійна політика румунської окупаційної влади у Південній Бесарабії і
Трансністрії (кінець 30-х – 1944 р.). – О.: Вид-во «Optimum», 2006. – 237 с.
2. Михайлуца М.І. Діяльність Румунської православної місії в Трансністрії 1941 – 1943 рр. (на основі
румуномовних джерел) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. – К.: НАН України. Ін-т
історії України, 2005. – Вип. 9, ч. 2. – С. 259-265.
3. Жуковський А. Українськi землi пiд румунською окупацiєю в часi Другої свiтової вiйни //
Український iсторик. – 1987. – № 1 – 4. – С. 73-108.
4. Волошин Ю. Українська православна церква в перiод нацистської окупацiї. – Полтава,1997. – 242 с.
5. Реакционная роль религии и церкви (Архивные документы о деятельности священнослужителей в
Молдавии). – Кишинев, 1969. – 326 с.
6. Молдавская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 – 1945. – М., 1972. – 388 с.
7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ). – Ф. 4620. –
Оп. 3. – Спр. 293.
8. Окончание миссионерских конгрессов // Одесская газета. – 29 авг. 1943. – № 200 (472).
9. Волошин Ю. Українська православна церква в перiод нацистської окупацiї. – Полтава, 1997.
10. Михайлуца М. Православна, лютеранська і католицька місії на теренах Трансністрії (1941 – 1944 рр.) //
Історичний журнал. – 2007. – № 3. – С. 21.
11. Культурно-просветительная работа в Транснистрии // Молва. – 20 дек. 1942. – № 18.
12. Религиозная жизнь // Одесская газета. – 7 апр. 1943., № 81 (360).
13. Религиозный музей // Молва. – 15 дек. 1942. – № 13.
14. Религиозно-нравственные собеседования // Молва. – 17 дек. 1942. – № 15.
15. Представление митрополиту Виссариону местного духовенства и старост церквей // Молва. – 12 дек.
1942. – № 11.
16. Молдавская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 – 1945.
17. Монастыри в Транснистрии // Молва. – 14 мар. 1943. – № 84.
18. Жуковський А. Українськi землi пiд румунською окупацiєю в часi Другої свiтової вiйни // Український
iсторик. – 1987. – № 1 – 4.
19. Воззвание ЕВП Митрополита Виссариона // Одесская газета. – 14 янв. 1943. – № 10 (289).
20. Курсы румынского языка // Молва. – 23 июня 1943. – № 163.
21. ЦДАВОУ. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 83.
В.В. Гордиенко
Православная церковь в Транснистрии в 1941 – 1944 гг.
В статье раскрываются особенности государственно-церковных взаимоотношений в зоне румынской
оккупации в период Второй мировой войны. Анализируется процесс возрождения церковно-православной
жизни и роль в нем оккупационной власти.
W.W. Gordienko
Orthodox Church in Transnistry in 1941 – 1944 yy.
The features of state-church mutual relations in the area of Romanian occupation in the period of Second World
war is showed in the article. The process of revival of church-orthodox life and role is analysed in him to of
occupation power.
Стаття надійшла до редакції 21.11.2007.
|