Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу
У статті осмислюється специфіка трактування філософами Відродження «злочину» та «покарання» в контексті проблематики змістовного наповнення вказаних категорій....
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
2008
|
| Назва видання: | Наука. Релігія. Суспільство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29517 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу / Н.Ю. Мельничук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2008. — № 2. — С. 174-178. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-29517 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-295172011-12-15T12:16:29Z Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу Мельничук, Н.Ю. Філософія У статті осмислюється специфіка трактування філософами Відродження «злочину» та «покарання» в контексті проблематики змістовного наповнення вказаних категорій. В статье рассматривается специфика трактовки философами Возрождения «преступления» и «наказания» в контексте проблематики наполнения содержания указанных категорий. The article dwells upon the peculiarities of Renaissance’s vision of the «crime» and the «punishment» connecting with problems which result from a sense of the «crime» and the «punishment» categories. 2008 Article Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу / Н.Ю. Мельничук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2008. — № 2. — С. 174-178. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29517 122/129 uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософія Філософія |
| spellingShingle |
Філософія Філософія Мельничук, Н.Ю. Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу Наука. Релігія. Суспільство |
| description |
У статті осмислюється специфіка трактування філософами Відродження «злочину» та «покарання» в
контексті проблематики змістовного наповнення вказаних категорій. |
| format |
Article |
| author |
Мельничук, Н.Ю. |
| author_facet |
Мельничук, Н.Ю. |
| author_sort |
Мельничук, Н.Ю. |
| title |
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу |
| title_short |
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу |
| title_full |
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу |
| title_fullStr |
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу |
| title_full_unstemmed |
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу |
| title_sort |
дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби ренесансу |
| publisher |
Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Філософія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/29517 |
| citation_txt |
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття доби Ренесансу / Н.Ю. Мельничук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2008. — № 2. — С. 174-178. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| series |
Наука. Релігія. Суспільство |
| work_keys_str_mv |
AT melʹničuknû diskurszločinutapokarannâvkontekstígumanístičnoíkoncepcíílûdsʹkogobuttâdobirenesansu |
| first_indexed |
2025-07-03T09:45:09Z |
| last_indexed |
2025-07-03T09:45:09Z |
| _version_ |
1836618518625255424 |
| fulltext |
«Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2008 174
УДК 122/129
Н.Ю. Мельничук
Львівський державний університет внутрішніх справ, м. Львів, Україна
ДИСКУРС ЗЛОЧИНУ ТА ПОКАРАННЯ В КОНТЕКСТІ
ГУМАНІСТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ
ДОБИ РЕНЕСАНСУ
У статті осмислюється специфіка трактування філософами Відродження «злочину» та «покарання» в
контексті проблематики змістовного наповнення вказаних категорій.
В епоху, коли в Європейському просторі пильна увага звертається на іденти-
фікацію та вирішення головних проблем, що існують у європейській юридичній
практиці, в умовах створення загальноєвропейської правозахисної системи, формуван-
ня загальноєвропейського наукового простору, адаптації суспільства до нових інтересів
і потреб, викликаних інтенсивними інтеграційними процесами, особливої актуальності
набуває апелювання до категорій «злочин» та «покарання» як таких, що є результатом
узагальнення певного досвіду історичного пізнання та суспільної практики.
У статті піднімається проблематика змістовного наповнення категорій «злочин»
та «покарання». Вирішення цього питання має зв’язок з важливим науковим завданням,
виконання якого скеровано на розв’язання актуальної проблеми. Суть цієї проблеми
полягає у тому, що перебування «злочину» та «покарання» у полі зацікавлення не лише
кримінального права, а й історії та філософії права, соціології, політології, етики,
психології, етнології, науки церковного права тощо, спричинило до того, що юристи та
представники інших спеціальностей при оперуванні термінами «злочин» та «покаран-
ня» спілкуються різними науковими мовами, що стає на заваді повноцінному
інформаційному обміну, міждисциплінарному взаєморозумінню, а відтак – інтеграції
наукових потужностей в єдиний комплекс, скерований на удосконалення законодавчої
практики й вироблення узгоджених концептуальних моделей та прогнозів розвитку
українського суспільства. Зазначена проблема не може бути вирішена без системного
осмислення категорій «злочин» та «покарання». Безумовно, це вимагає об’єднання
зусиль фахівців різних галузей, однак передусім виникає потреба історико-філософсь-
кого підходу до вказаної проблематики. У цьому контексті особливої ваги набуває
дослідження специфіки трактування «злочину» та «покарання» філософами окремих
історико-культурологічних періодів, у тому числі й Ренесансу.
До гуманістичних концепцій ренесансної філософії зверталися як філософи (зокрема,
О.Ф. Лосєв, Г.Г. Майоров, В.В. Соколов, М.В. Попович, М.В. Кашуба, А.І. Пашук,
П.М. Кралюк, І.С. Захара та ін.), так і юристи (як-от С.С. Сливка, П.М. Рабінович,
Б.Й. Тищик, В.К. Грищук та ін.). Однак попри концептуальне осмислення провідних
тенденцій Ренесансу як у філософському, так і правничому науковому просторі, відкритим
залишилося питання щодо такого осмислення ренесансного трактування «злочину» та
«покарання», яке б сприяло проникненню у змістовне наповнення однойменних категорій.
Відтак, наша мета полягає у виявленні у філософії Ренесансу тих сегментів, що
можуть прислужитися при розкритті змістовного наповнення вказаних категорій.
Здійснюючи дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції
людського буття, належить, очевидно, усвідомлювати, що епоху Ренесансу навряд чи
можна трактувати в параметрах здебільшого прийнятої однозначності. Адже цій добі
було властиве не тільки намагання поновити античний гуманізм, а й піддати його
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття…
«Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2008 175
анафемі, притаманне прагнення не лише викоренити дух Середньовіччя, але й оживити
його. Це був час, у якому зіткнулись новий науковий світогляд й старе світо-
сприймання, секуляризований дух й реанімовані догми, абсолютизований закон й
десакралізоване право, свобода волі й обмеженість дії, нова ідея і «нова інквізиція».
Це та епоха, що мала намір відвернутися від природи, аби сконцентруватись на людині,
а в результаті – збагнула людину через повернення до природи, фактично започат-
кувавши духовно-антропологічний підхід до проблематики «злочину» та «покарання».
Це той час, який дав осмислення цивілізаційних начал за позитивно-правовим
вектором, однак на авансцену правової реальності шанобливо вивів природне право.
Вкрай суперечлива доба – грандіозних подій та безнадійних розчарувань, відчайдуш-
них вчинків та розпачливих покаянь; епоха могутньої внутрішньої свободи та не
завжди усвідомлюваної потреби її цивілізованого вираження. В такому контексті, на
вказаному духовному тлі, наскільки привабливо, настільки й складно розглядати
поняття «злочин» та «покарання», оскільки йдеться про період, який за своїм духом є
не лише добою світоглядної двоїстості, а й такого стану речей, коли при введенні нових
законів вкрай рідко враховувалась прогресивна філософсько-правова думка.
У філософських розмислах представників Ренесансу «злочин» та «покарання»
насамперед фігурували на тлі гуманістичної ідеї свободи. Логічним вбачається те, що в
Ренесансну добу, яка своїми духовними коренями відходила в Античність, свобода
тлумачилась у контексті античного праворозуміння, а саме – як можливість жити в
межах державних законів і звичаїв, служити не людським забаганкам, а справедливості,
вираженій у законах. Саме так трактували свободу, скажімо, представники італійського
Ренесансу Аламанно Ринуччіні [1, с. 167-168, 170] та Макіавеллі [2, с. 125], польський
мислитель Анджей Фрич Моджевський [3, с. 93], відомий гуманіст Ст. Оріховський-
Роксолан, котрий вважав себе «українського (руського) народу, польської держави
громадянином» [4, с. 39, 42] та ін.
Закономірно й те, що в ренесансній правотворчості, яка взорувалась на Римське право,
свобода, як-от у «Семи партидах мудрого короля Дона Альфонса» (ІV. ХХІІ. 1) [5, с. 500]
та ін., так само як і в Дігестах Юстиніана (І.V.4) [6, с. 35], тлумачилась як природна
здатність кожного робити все, що не заборонено силою чи правом закону. Ясна річ, що
порушення закону, трактуючись у зазначеному контексті як діяння, що загрожує існуючій в
суспільстві свободі, розцінювалось як таке, що призводить до суспільно небезпечних
наслідків.
У цьому контексті фігурувала й патріотична ідея свободи батьківщини. Так,
навіть політичні принципи Макіавеллі [7, с. 25-27, 49, 66-69], які за інших історичних
обставин можна було б потрактувати як цинічні, на той час (який був рівною мірою і
часом проголошення духовної свободи, і заперечення анархії), природно сприймалися
як такі, що були скеровані на усунення анархії, зміцнення могутності, а, отже, й
свободи держави.
Закономірно, що на вищеокресленому духовному тлі «злочин» насамперед фігурував
як порушення справедливості. Так, італійський гуманіст Маттео Пальмірі, стверджуючи,
що злочин є порушенням справедливості, наголошував на тій своїй думці, що спра-
ведливість – це основа згоди, згода – основа порядку, порядок – основа спокійного і
мирного життя [8, с. 145].
Інший італійський гуманіст – Леонардо Бруні трактував злочин як порушення
справедливості, яка, на його думку, має двоїстий характер, тобто виступає в інди-
відуальній та суспільній іпостасях [9, с. 63].
У свою чергу, «покарання» розглядалось як актуальний захід примусу стосовно
тих, хто, як стверджував Моджевський, «не хоче дотримуватися справедливості добро-
вільно» [3, с. 88], а також як потенційний захід примусу в розумінні превенції осіб,
Н.Ю. Мельничук
«Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2008 176
котрих, як зазначав Ринуччіні, «не можуть відвернути від ганебних справ ані сором, ані
любов до почестей» [1, с. 172], тобто тих, хто здатен, як зауважував Кальвін, дотриму-
ватись справедливості лише з примусу [10, с. 358].
Водночас йшлось і про покарання в контексті справедливості у розумінні спів-
мірності «злочину» та «покарання». Так, італійський гуманіст Леонардо Бруні Аретіно вважав,
що найважливіший бік справедливості полягає в співмірності злочину та покарання [9, с. 63].
Інший італійський гуманіст – Маттео Пальмієрі стверджував, що справедливість полягає у
відплаті, яка ґрунтується на принципі співвідношення між «злочином» і «покаранням» як
дії та реакції на дію, яке є співвідношенням пропорційності [8, с. 143-145].
Англійський мислитель Томас Мор, піднімаючи проблематику співмірності, наполя-
гав на тій думці, що покарання злодія відрубуванням голови є занадто жорстоким. Навіть
Моісеєв закон, стверджував Мор, хоча й був немилосердним та суворим, оскільки давався
рабам, однак навіть він карав за крадіжки не смертю, а штрафом [11, с. 62-63]. Якщо
ж вважають, зауважував Мор, що таке незрівнянно суворе покарання – це відплата
не за вкрадене, а загалом за попрання справедливості, порушення законів, то таке
вище право можна назвати вищою несправедливістю (пізніше цю думку розвиватиме
Вольтер [12, с. 215-216], стверджуючи, що людину повинні карати не за «поведінку в
цілому», а за конкретний злочин).
Ясна річ, що вимога рівності перед законом мала своїм джерелом гуманістичну
ідею рівності. Здавалось би, така ідея вже виринала в Середньовіччі, зокрема в тезах
щодо рівності людей перед Богом, а навіть і в об’єктиваційних спробах, що певним
чином відобразилось у Візантійському праві, зокрема у тих епізодах «Еклоги», де йшлось
про всезастосувальність калічницьких покарань, на відміну, скажімо, від Римського
права, котре не давало дозволу на членоушкодження вільних людей.
Втім, хоча з-посеред гуманістів все ще популярною залишається концепція рівності
перед законом як проекція ідеї рівності перед Богом (чи то як ознаки рівності перед Богом
як творцем, чи рівності у розумінні передвизначення до блаженства) [13, с. 138], однак
вже відчутно домінує властива Відродженню ідея щодо рівності перед законом, яка
випливає з природних начал, саме з тієї рівності, яку заперечував Лютер, коли стверджував:
«Якби природне право і природний розум знаходились би у всіх головах, якби всі
людські голови були однакові, то і дурні, і діти, і жінки могли б керувати не гірше Давида
й Августа... втім, всі люди мали б тоді бути однаковими і ніхто б не міг володарювати
над іншим» [14, с. 48].
Зрештою ані перша, ані друга тенденції не виключали можливості одночасного
опертя у цьому питанні як на природне, так і на Боже право, особливо у тому випадку,
якщо останнє трактувалося в Аквінатівському розумінні, тобто як джерело природ-
ного права. Скажімо, український гуманіст Іван Вишенський стверджував, що люди є
рівні перед Богом (як перед справжнім повелителем людського життя), будучи водночас
й рівними від природи, оскільки складаються з однієї і тієї ж субстанції [15, с. 100-101].
Інший український мислитель К.-Т. Ставровецький вважав, що люди є рівні не лише
тому, що Бог створив їх такими, дарувавши їм душу безсмертну та однаковий для всіх
«світ видимий», але й через те, що вони є рівні за народженням, своєю тілесною
природою [16, с. 49].
Отже, гуманістичний ідеал рівності як ознаки свободи на перший план висуває
ідею рівності перед законом, зокрема у галузі покарань. Так, італійський гуманіст
ХV ст. Аламанно Ринуччіні стверджував, що про жодну свободу не може йти мови у
країні, де навіть засуджені декретом Восьми мужів до довічного ув’язнення опиняють-
ся на волі завдяки могутності своїх покровителів, а найгірші з-посеред злочинців
відкуповуються від судових розглядів грошима [1, с. 172-173]. Інший італійський
гуманіст – Маттео Пальмієрі вважав, що в основі свободи повинен лежати принцип
«законності», який унеможливлює щонайменші прояви привілейованості при винесенні
Дискурс злочину та покарання в контексті гуманістичної концепції людського буття…
«Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2008 177
покарань [8, с. 143-145]. У свою чергу, французький гуманіст Мішель Монтень стверджу-
вав, що перед законом всі повинні бути рівні, оскільки, «селянин і король, шляхтич і
простолюдин, сановник і приватна особа, багач й бідняк... по суті відрізняються один
від одного лише своїм одягом» [17, с. 170].
Закономірно, що сфера законодавчого права не могла залишитися поза увагою
гуманістів. Скажімо, у Великому князівстві Литовському, а пізніше в Речі Посполитій
Польській критиці з боку гуманістів піддавались ті положення литовських статутів, де
характер покарання фігурував у контексті становості (Статут 1529 року, ІІІ. 14; VІІ. 9;
ХІ. 1 – 5; Ст. 1566, ХІ. 13; ХІІ. 1 – 3, Ст. 1588, ХІ. 27; ХІ. 13; ХІІ. 1 – 3).
Йдеться зокрема про те, що за деякі злочини для шляхти передбачалися значно
менші покарання, ніж для простих людей, а також створювалися такі умови, при яких
шляхтичі могли уникнути покарання. У зв’язку з цим Моджевський стверджував, що у
справі покарання закон повинен промовляти до всіх одним і тим самим голосом насам-
перед через те, що поблажливість стосовно «вибраних» схиляє їх до злочинів, а
невиправдано жорстокі покарання звичайних людей відбирають у тих усіляку можливість
захищатися від несправедливості. На думку філософа, свобода, при якій злочинець під
прикриттям знатного роду та багатств уникає покарання, є не лише ганебною, але й
вкрай небезпечною для суспільства [3, с. 89-94].
Всі ті критичні зауваження, що прозвучали з боку гуманістів на адресу
литовських статутів, так і залишилися непоміченими – хіба що в Другому статуті
(1566 року) було прийнято смертну кару за загальне правило при вбивстві шляхтича
(якщо не враховувати пізнішого Жмудського привілею), а в Третьому статуті
(1588 року) – смертну кару за вбивство простолюдина, щоправда не інакше, як при
пійманні вбивці «на горячом учинку» (ХІ. 3 – 5; ХІІ. 1. 2.).
У цьому випадку певною мірою йдеться про недосконалість виміру ціни людсь-
кого життя в грошах, в тому числі й залежно від соціального стану вбитого. За смерть
убивця вже має сплатити власним життям – цей принцип поширюється на всіх підданих
держави. Проте реально здійснити ці елементарні права людини на життя і безпеку
особистості для простого люду було важко або й взагалі неможливо. Уявімо, зазначав з
цього приводу Мирослав Попович, що розлючений шляхтич вихопив шаблю і зарубав
парубка в присутності, скажімо, його батька і матері. Ті поскаржилися, а шляхтич,
слово якого розцінюється як доказ, присягнув, що парубок з погрозами накинувся на
нього, і він мусив вжити зброю в обороні. Згідно зі статутом, справа невтішних батьків
безнадійна. Шляхтич щонайбільше заплатить «головщину» залежно від статусу заби-
того, як і було за «Руською правдою» [18, с. 143].
Ясна річ, при доопрацюванні Статуту далися взнаки політичні зміни, однак
очевидним є й те, що не останню роль відіграли вимоги гуманістів. Все ж, поза тим, що
Третій литовський статут багато в чому перевершив тодішні західноєвропейські
кодифікації, у розумінні об’єктивації гуманістичних цінностей, він не відзначався
реальною продуктивністю. І це закономірно – адже на практиці гуманістичні ідеї ще не
могли переважити тодішній принцип привілейованості. Це був, ясна річ, непоодинокий
випадок. Так, якщо порівняємо складений Вормським рейхстагом перший проект
«Кароліни» 1521 року, Нюрнберзький 1524 року, Шпеєрський 1529 року та Аугсбурзький
1530 року, то побачимо, що на їх еволюції гуманістичні ідеї не позначились жодним
чином, більш того – з огляду на тенденцію жорсткості та перехід від змагального
процесу до інквізиційного, в ідеологічному розумінні можна сміливо говорити про
явище дегуманізації.
Таким чином, осмислення філософами Відродження «злочину» як такого, що,
порушуючи ренесансні ідеали свободи, загрожує свободі держави, а відтак і добробуту
всіх громадян, скеровує до виокремлення (при розгляді категорії «злочин») поняття
«суспільної небезпечності». У свою чергу, надання (при осмисленні злочину як діяння)
Н.Ю. Мельничук
«Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2008 178
прерогативи «вільній волі» (в контексті проблематики її узгодження з Фатумом чи
Передвизначенням) схиляє до трактування «злочину» як вольової дії, а це відкриває
перспективи до вирізнення в контексті категорії «злочин» такого елементу, як «вина».
З іншого боку, осмислення «покарання» як такого, що повинне бути співмірним
«злочину» (в тому числі й на тлі гуманістичної ідеї рівності перед законом), вказує на
домінування парадигми сумірності при співвіднесенні «злочину» та «покарання». Відтак,
ми назвали ті сегменти, які здатні прислужитися при розкритті змістового наповнення
категорій «злочин» та «покарання» за тієї умови, якщо у цьому напрямі здійснюва-
тимуться подальші розвідки, які охоплять джерельний фонд й інших історико-
культурологічних епох.
ЛІТЕРАТУРА
1. Аламанно Ринуччини. Диалог о свободе // Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения
(ХV век) / Под ред. Л.М. Брагиной. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1985. – С. 162-186.
2. Юсим М.А. Этика Макиавелли. – М.: Наука, 1990. – 158 с.
3. Моджевский Анджей Фрыч. К архиепископам, епископам и священникам церквей польских (Третья
речь Анджея Фрыча Моджевского о наказании за человекоубийство) // Польские мыслители эпохи
Возрождения / АН СССР. – М.: Изд-во АН СССР, 1960. – С. 109-116.
4. Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від
витоків до початку ХХ сторіччя). – К.: Вид-во «Парапан», 2002. – 396 с.
5. Семь Партид мудрого короля Дона Альфонса // Хрестоматия памятников феодального государства и
права стран Европы / Под ред. В.М. Корецкого. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1961. – С. 500-502.
6. Дигесты Юстиниана / Избранные фрагменты в переводе и с примечаниями И.С. Перетерского. – М.:
Наука, 1984. – 456 с.
7. Макиавелли Николо. Государь. – М.: Планета, 1990. – 79 с.
8. Маттео Пальмиери. Речь, составленная Маттео Пальмиери, Гонфалоньером компании, по приказу
синьории, в которой ректоры и другие должостные лица побуждаются управлять справедливо //
Сочинения итальянских гуманистов эпохи Воззрождения (ХV век) / Под ред. Л.М. Брагиной. – М.:
Изд-во Моск. ун-та, 1985. – С. 141-146.
9. Леонардо Бруни Аретино. Введение в науку о морали // Сочинения итальянских гуманистов эпохи
Возрождения (ХV век) / Под ред. Л.М. Брагиной. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1985. – С. 49-66.
10. Кальвин Жан. Наставления в христианской вере. – М., 1997. – Т. 1. – Кн. І и ІІ. – 368 с.
11. Мор Т. Утопия. – М.-Л, 1947.
12. Вольтер. Исторические фрагменты об Индии, о генералах Лала и о немногих других предметах //
Вольтер. Избранные произведения по уголовному праву и процессу. – М.: Гос. изд. юридической лит.
13. Шимон Будный. О светской власти // Польские мыслители эпохи Возрождения / АН СССР. – М.: Изд-во
АН СССР, 1960. – С. 137-138.
14. Взгляд Лютера на светскую власть: Пер. с нем. // Источники по истории Реформации. – Вып.1. – М.,
1906.
15. Вишенський І. Книжка // Вишенський І. Твори. – К., 1959. – С. 41-158.
16. Матковська О.В. Львівське братство: Культура і традиції. Кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст. –
Львів: Каменяр, 1996. – 71 с.
17. Монтень. Опыты. – М., 1954. – Кн. 2.
18. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1988. – 728 с.
19. Моджевский Анджей Фрыч. Об исправлении государства // Польские мыслители эпохи Возрождения /
АН СССР. – М.: Изд-во АН СССР, 1960. – С. 69-109.
20. Кампанелла. Город Солнца. – М., 1954.
Н.Ю. Мельничук
Дискурс преступления и наказания в контексте гуманистической концепции человеческого
существования епохи Ренесанса
В статье рассматривается специфика трактовки философами Возрождения «преступления» и «наказания» в
контексте проблематики наполнения содержания указанных категорий.
N.Yu. Melnichuk
The article dwells upon the peculiarities of Renaissance’s vision of the «crime» and the «punishment»
connecting with problems which result from a sense of the «crime» and the «punishment» categories.
Стаття надійшла до редакції 18.03.2008.
|