Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст.
У статті на основі архівних і опублікованих матеріалів показано основні моменти переселень населення з Придунайських князівств на південно-українські землі у XVІІІ ст., зокрема до земель Нової Сербії. З’ясовано зміну політики Російської імперії у питанні заселення Північного Причорномор’я....
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інституту історії України НАН України
2009
|
| Назва видання: | Чорноморська минувшина |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31070 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. / Є. Бєлова // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 4. — С. 48-55. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-31070 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-310702012-02-23T12:01:07Z Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. Бєлова, Є. Статті У статті на основі архівних і опублікованих матеріалів показано основні моменти переселень населення з Придунайських князівств на південно-українські землі у XVІІІ ст., зокрема до земель Нової Сербії. З’ясовано зміну політики Російської імперії у питанні заселення Північного Причорномор’я. In the article on the base of archive sources and published materials it has been studied the main moments of migrations from Danube Principalities to South Ukraine, particularly to the territory of New Serbia, in the XVIIIth c. It has been also revealed the evolution of Russian empire politics towards the question on population of Northern Black Sea region. 2009 Article Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. / Є. Бєлова // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 4. — С. 48-55. — укр. XXXX-0093 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31070 94(477.7):314.7“17” uk Чорноморська минувшина Інституту історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Бєлова, Є. Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. Чорноморська минувшина |
| description |
У статті на основі архівних і опублікованих матеріалів показано основні моменти переселень населення з Придунайських князівств на південно-українські землі у XVІІІ ст., зокрема до земель Нової Сербії. З’ясовано зміну політики Російської імперії у питанні заселення Північного Причорномор’я. |
| format |
Article |
| author |
Бєлова, Є. |
| author_facet |
Бєлова, Є. |
| author_sort |
Бєлова, Є. |
| title |
Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. |
| title_short |
Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. |
| title_full |
Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. |
| title_fullStr |
Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. |
| title_full_unstemmed |
Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. |
| title_sort |
міграція населення із придунайських князівств на південноукраїнські землі у xvііі ст. |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31070 |
| citation_txt |
Міграція населення із Придунайських князівств на південноукраїнські землі у XVІІІ ст. / Є. Бєлова // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 4. — С. 48-55. — укр. |
| series |
Чорноморська минувшина |
| work_keys_str_mv |
AT bêlovaê mígracíânaselennâízpridunajsʹkihknâzívstvnapívdennoukraínsʹkízemlíuxvíííst |
| first_indexed |
2025-07-03T11:27:02Z |
| last_indexed |
2025-07-03T11:27:02Z |
| _version_ |
1836624928063881216 |
| fulltext |
48
них можна виділити вивчення динаміки масової свідомості козаків,
що часто бачили в державі погрозу “козацькій звичаєвості”,
питання про конфлікт поколінь і інші зникнення однорівневої
козацької спільноти (вибірка в цілому – козаки-некрасівці, козаки-
чорноморці, “турецькі запорожці”), роль козацьких еліт (“культурні
агенти”) у процесах подолання масових уявлень про Інше і Чуже,
місце і роль державних механізмів, реалізованих у державі
(наприклад, через еліти - адміністраторів, військових та ін.) у
процесах визначення козацькими групами своєї демографічної,
економічної перспективи.
Основа тому - наявні історіографічні розробки представників
радянської історичної науки, сучасних учених, насамперед -
українських181; а також - евристична робота в архівах Турецької
Республіки, насамперед - Başbakanlık Osmanlı Arşivi та Topkapı
Sarayı Müzesi Arşivi.
Dmytro Sen'
“The border” and “the identity”: the Cossack communіtіes in Black Sea
Regіon at the end of XVІІІ с. (the historical experience and new practices)
The artіcle іs devoted to the questіon on transformatіon of the Cossack communіtіes
in Black Sea Regіon іn the second half of XVІІІ century, that had the influence on changes
of frontiers of Russian empire. The main author’s attention was paid to the three
mentioned communіtіes: to Cossacks of Chernomors’ke (North Black Sea region) Army,
Nekrasov Cossacks and former Zaporozhіan Cossacks in Danube area.
УДК 94(477.7):314.7“17”
Єлена Бєлова
МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ІЗ ПРИДУНАЙСЬКИХ КНЯЗІВСТВ
НА ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у XVІІІ ст.
У статті на основі архівних і опублікованих матеріалів показано основні
моменти переселень населення з Придунайських князівств на південно-
українські землі у XVІІІ ст., зокрема до земель Нової Сербії. З’ясовано зміну
політики Російської імперії у питанні заселення Північного Причорномор’я.
У наслідок поглиблення військового конфлікту з Османською
імперією, прагнення залучити провінції Російської держави в
загальноросійський політичний, економічний, духовний процеси,
відбувалися і помітні зміни в міграційній політиці в територіях
України. Самі жителі з Османської імперії розглядали, здебільшого,
181 Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на півдні України (1775-1869). – Одеса, 1995;
Бачинський А.Д. Дунайські некрасівці і задунайські запорожці // Історичне краєзнавство
Одещини. – Вип.6: З історії та етнографії росіян Одещини. – Одеса, 1995; Бачинський А.Д.
Січ Задунайська. 1775-1828: Іст.-документальний нарис. – Одеса, 1994; Мильчев В.И.
Дискуссия о времени появления некрасовцев в Северо-Западном Причерноморье в свете
документов Российского государственного архива древних актов // Липоване: история и
культура русских-старообрядцев; ред.-сост. А.А. Пригарин. – Одесса, 2005. – Вып.2.
49
своє перебування на прикордонних територіях як тимчасове, і
прагнули надалі повернутися на свою батьківщину. Але під впливом
політичних, релігійних, ідеологічних, соціально-економічних, особис-
тих чинників багато іммігрантів залишалися в Росії, створюючи свої
общини.
За Петра I, а потім його послідовників в епоху палацових
переворотів були сформовані Сербські, Грузинські і Молдавський
гусарські полки, яким приписувалось у мирний час забезпечувати
порядок на південних кордонах Росії.
У листопаді 1751 р. в Австрії був опублікований маніфест
Єлизавети Петрівни: до Росії запрошувалися на поселення “єдиновірні
християнські народи”. Прагнучи укріпити південні рубежі й обмежити
автономне управління запорожців, уряд запросив сербських граничар
на військову службу за умови створення військових поселень.
Передбачалося, що створений військовий корпус буде набиратися “як
сербами, так і македонцями і болгарами”, які “більше і більше
збільшуватися” будуть182.
19 жовтня 1752 р. були прийняті правила для переселенців. За
ними дозволялося селитися в Новій Сербії “вихідцям лише із
Молдавії, Волощини, Македонії, Сербії”. Оскільки Росія не мала
кордону з болгарськими землями, то болгари приходили з території
Молдавського князівства, а далі через польські землі. В документах
того періоду “Болгарія” як самостійне утворення не фігурує, але в
маніфесті конкретизується, що вихідцями можуть бути переселенці
“з сербів, македонців, болгар, волохів”, а “не з інших якихось
народів”183.
За даними А.О. Скальковського відомо, що на початку 1750-х рр.
із Османської імперії на польські землі перейшла група болгар.
“Прибувши на місце і побачивши, що там вільних хліборобів не було”,
а, також дізнавшись “про особливі милості, даровані новосербському
оселенню” російським урядом, болгари відправилися до Росії, де
поселилися в селищах сербського гусарського полку. Вони
звільнялися на три-п’ять років від податків і платежів, що, на думку
В.І.Цвіркуна, для малоземельного населення Балкан, Дунайських
князівств було значним стимулом до переселення184. В 1752-1754 рр.
до складу корпусу генерала І.С. Хорвата увійшло 620 сімей болгар і
волохів. Подальша доля переселенців невідома. Свідчення про цю
групу залишилися лише в топоніміці. Як відзначають А.О. Скаль-
ковский і П.П. Кеппен, у ХIХ ст. “частина Новомиргорода, що
182 Полное Собрание Законов Российской империи. Собрание І (далі – ПСЗ РИ. І). – Т. XIII. –
С.Пб., 1830. – № 9919. – С. 556.
183 ПСЗ РИ. І. – Т. XIII. – С.Пб., 1830. – № 10037. – С. 716–717.
184 Цвиркун В.И. Переселение из Юго-Восточной Европы в Россию в XVІІІ в. (вопросы
периодизации) // Россия и Юго-Восточная Европа. – Кишинев, 1984. – С. 57.
50
знаходиться поблизу малого озерця або болота Лунго, і досі
йменується Болгарією”185.
Склад сербських гусарських полків був багатоетнічним. У загоні
генерал-майора І. С. Хорвата служили 257 сербів, 124 македонці, 57
болгар, 1676 волохів, 32 німці, 79 угорів. У команді І. Шевича
перебували рядові сербської, болгарської, угорсько-пруської (так
зазначено в списку – Є.Б.), волоської, мадярської, грецької, ту-
рецької, македонської, єврейської, молдавської, татарської і, навіть,
шведської етнічних груп186. Таким чином, спочатку був зроблений
наголос на заселення прикордонних південних районів жителями
Балканського півострова і Дунайських князівств, що знаходилися під
османським ярмом.
Характерне, що серби, які переселялися до Росії неодруженими,
родини створювали на місці, і, як правило, одружувалися на
українках, чим, ймовірно, і пояснюється подальша асиміляція сербів
і достатньо швидке зникнення їх як етнічної групи на території
Південної України187. Про це свідчить експедиція С.Б. Бернштейна.
Болгари, здебільшого, переходили до Росії родинами, що сприяло
збереженню звичаїв і рідної мови.
Переселенці приходили поодинці і групами. З березня по
вересень 1753 р. в полк генерал-майора І. Шевича з різних місць
прийшли 28 чоловік. Найчисленніша група налічувала 6 чоловік188.
Як правило, мігранти йшли з кінця весни по серпень місяць, коли
дороги не розмивалися зливовими дощами. При переході на нові
землі волохи, болгари й інші “православні народи” зазнавали певних
труднощів. В дорозі люди піддавалися грабункам, і тому не завжди
доходили до сербських військових поселень, залишаючись на
території сусідньої Польщі, через яку йшла небезпечна дорога189. Як
зазначав київський губернатор, “народ бідний, який йде в гусари”190.
Була гостра необхідність захисту прав переселенців на турецькій і
польській землях місцевими військовими адміністраціями, на що в
своїх донесеннях звертала увагу київська губернська адміністрація.
Самі жителі Нової Сербії і Слов’яносербії скаржилися на важкі
умови життя. Деякі, так і не адаптувавшись на новому місці, втекли до
Польщі і Молдавії191. 4 грудня 1755 р. в Новомиргородському шанці
заснували прикордонну залогу, яка “з першою гусарського полку ротою
185 Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссийского края. – Одесса, 1850. – С.
3; Кеппен П.И. Болгары в Бессарабии // Московские ведомости. – 1854. – 8 апреля.
186 Кабузан В.М. Заселение Северного Причерноморья (Новороссии) в XYIII в. (1719-1795) //
Советская этнография. – 1969. – № 6. – С. 34; Рудjаков П. Сеоба Срба у Русиjу у 18 веку. –
Београд, 1995. – С. 68, 71.
187 Бернштейн С.Б. Основные этапы переселения болгар в Россию в XVІІІ – XIX веках//
Советское славяноведение. – 1980. – № 1. – С. 46.
188 ЦДІА України в м.Києві. – Ф. 2043. – Оп. 1, 1753. – Спр. 57. – Арк. 1-3.
189 Там само. – Арк. 4.
190 Там само. – Арк. 7.
191 Бажова А.П. Русско-югославянские отношения во второй половине XVIII в. – М., 1982. – С. 151.
51
поселенням залишиться”. Загальна чисельність гренадерів гарнізону
спочатку складала 100 осіб192.
Для вербування гусарів до Молдавії в жовтні 1755 р. відправили
емісара, який мав повноваження підтверджувати як письмово, так і
усно обіцянки з боку російського уряду про надання майна,
земельних ділянок у разі вступу на російську службу або поселення в
новосербських полках193. Але прямо, з Молдавії перехід був
неможливий. Ст. 8 Бєлградського мирного договору передбачала
видачу втікачів. О. М. Обресков разом з молдавським боярином
Манолакієм Замфіраковичем знайшли як обійти статті Бєлградсь-
кого трактату. Ними було запропоновано приймати переселенців із
Придунайських князівств і Балкан через російсько-польський
кордон194. М. Замфиракович обіцяв привести до тисячі болгарських,
грецьких, волоських родин з території Молдавії195. Основне
навантаження по прийому мігрантів лягало на Нову Сербію і
Київську губернію.
У 1755 р. з Чорногорії в Подніпров’я спостерігалися часті переходи
населення. У Петербурзі вирішили прийняти чорногорців і поселити
новоприбулих у сербських полках196. Однак виникли нові проблеми.
Київському губернатору з кордонів доповідали про те, що під ім’ям
чорногорців є багато родичів жителів Нової Сербії і Слов’яносербії, що
прибули на побачення197. Не зовсім зрозуміло, чому ці люди, які були в
родичами мешканцям Нової Сербії, змушені були ховатися під
етнонімом “чорногорці” (враховуючи, що в урядових указах відсутня
перешкода для переїзду до сербських військових поселень). Цілком
імовірно, що багато родичів приїжджали до синів, братів або батьків за
матеріальною підтримкою, не прагнучи осісти на нових територіях. А
оскільки паспорти були відсутні у більшості з них, то легше було
пересуватися під іншими прізвищами, враховуючи прикордонну
обстановку. На той період чорногорцям вирішили виділити землі між
Оренбургом і Ставрополем198.
У середині січня 1758 р. понад 20 болгар перейшли кордон і були
записані до гусарських полків199. У квітні 1758 р. почалося додаткове
формування команд Молдавського гусарського полку, що входив до
Нової Сербії. Видачу грошового утримання проводив І. С. Хорват200.
За усіма показниками спочатку людей на російському
прикордонні не вистачало. 9 липня 1758 р. Хорват писав у Колегію
закордонних справ: “відправили за озброєнням 1093 осіб”, “в усьому
192 ПСЗ РИ.І. – Т. XIХ. – С.Пб., 1830.- № 10488. – С. 484.
193 ІР НБУ. – Ф. IX. – Оп. 1. 1755. – Спр. 210. – Арк. 138-138 зв.
194 Шишмарев В.Ф. Романские поселения на юге России. – Л., 1995. – С. 37.
195 АЗП РІ. – Ф. 89. – Оп. 1. 1752-1756. – Спр. 8. – Арк. 42-42 зв.
196 ІР НБУ. – Ф. IX. – Оп. 1. 1755. – Спр. 210. – Арк. 2 зв-3.
197 Там само. – Арк. 4.
198 Славянские народы Юго-Восточной Европы. – С. 285.
199 ІР НБУ. – Ф. IX. – Оп. 1. 1755. – Спр. 210. – Арк. 10зв. – 11.
200 Там само. – Оп. 1. 1758. – Спр. 298. – Арк. 1; Спр. 299. – Арк. 2-3.
52
моєму полку в наявності людей не залишилося і менше як на 200
верст кордон майже весь відкритий залишився. Ще є лише команда
через Дніпро”. Проте двома тижнями пізніше у звіті про виконану
роботу від 25 липня 1758 р. він писав, що в 1757 р. було виведено в
російські межі і визначено на службу 587 чоловік, а в 1758 р. –
близько 2 тисяч осіб. На момент складання звіту, за даними Хорвата,
в його корпусі, як і було спочатку заплановано, налічувалося 10
тисяч гусар201. Муравйов констатував: “Тут людей достатньо. Немає
потреби за 150 верст виписувати”202.
У ці роки знов встало питання про зміцнення Української лінії.
До грудня 1758 р. генерал-аншефу Стрєшнєву підпорядковувалося 8
драгунських (7 тисяч 900 чоловік), 2 армійських (858 чоловік),
козацький (700 чоловік), гренадерський, 9 ландміліційних поселених
полків (1 тисяча 300 чоловік), 11 поселених полків на самій лінії
(близько 3-х тисяч чоловік). В резерві в Київській губернії
знаходилися 5 слобідських козацьких полків203. Із Сенату рекомен-
дували зайняти найважливіші напрями з урахуванням малозасе-
леності території204.
Дані з Центрального державного історичного архіву України в
м. Києві свідчать про те, що в 1759 р. жителями села Вільшанка, які
підпорядковувались сотнику Донцю, була скоєна крадіжка,205. Відомо,
за А.О. Скальковским і Н.А. Поповим, що у Вільшанці оселилися бол-
гари. Таким чином, припускаємо, що швидше за все, подібні проступки
відбувались через складну ситуацію в полках. Це підтверджують
наступні факти. У 1760 р. проти І. Хорвата і його верхівки виступили
солдати і рядові гусари Новомиргородської залоги, яким регулярно
недоплачували платню206. Як вірно помічає І.І. Лещиловська: “Ситуація
погіршувалась загальним процесом розпов-сюдження кріпацтва на нові
землі і соціальною напруженністю на Дону, Іргизі і Яіке. Суперечності в
середовищі переселенців ставали частиною суспільно-економічних
процесів на півдні і південному сході країни”207. Зазначений вище
виступ подавили, п’ятьох активістів стратили208.
З початку створення військових поселень із іноземців в
Петербурзі простежується тенденція до формування полків за
етнічною ознакою. В 1759 р. були сформовані два польові полки:
Македонський і Болгарський, до складу яких увійшли болгари, греки,
201 ІР НБУ. – Оп. 1. 1758. – Спр. 298. – Арк. 302.
202 Там само. – Спр. 1176. – Арк. 4 зв.
203 Плеханов А.А., Плеханов М.А. Казачество на рубежах Отечества. – М., 2007. – С. 312.
204 ПСЗ РИ.І. – Т. XV. – № 11213. – С. 663-664.
205 ІР НБУ. – Ф. IX. – Оп. 1. 1759. – Спр. 554. – Арк. 12-17.
206 Политические и культурные отношения России с югославянскими землями в XVIII в.
Документы. – М., 1984. – С. 264; Бажова А.П. Русско-югославянские отношения во второй
половине XVIII в. – С. 154.
207 Семенова И.В. Участие болгар в русско-турецких войнах // Славянские народы Юго-
Восточной Европы и Россия в XVIII в. – М., 2003. – С. 287.
208 Политические и культурные отношения России. – С. 264; Бажова А.П. Русско-
югославянские отношения во второй половине XVIII в. – С. 154.
53
угорці, молдовани, волохи, македонці. Організацію Болгарського
полку було доручено С. Пишчевичу. Офіцерський склад призначався
із етнічних сербів209. Крім представників православних народів
османської імперії в нові полки виявили бажання вступити жителі
німецьких земель. Однак такі випадки були швидше виклю-ченням,
ніж закономірністю. В 1760 р. один гусарський полк був
реорганізований в “Чорний”, інший, пандурський – в “Жовтий”210.
У 60-ті рр. XVIII ст. подальше комплектування полків Нової Сербії і
Славяносербії відбувалося, перш за все, за рахунок російських і
українських селян, які утекли за кордон, а потім під виглядом
іноземців поверталися і приписувалися до сербських поселень. Не
зумівши набрати одноплемінників в потрібній кількості, І. Хорват,
І. Шевич, Р. Прерадович записували в полки місцевих селян, утікачів й
усяких випадкових людей211. За підрахунками П. Рудякова в 1760 р.
на територіях Нової Сербії і Слов’яносербії разом з сербськими
гусарами, міщанами і селянами в 122 містах, селищах і шанцях
проживало близько 26 тисяч осіб212.
У той самий час у зв’язку зі змінами на польському кордоні
почастішали випадки переходів із Польщі. І.Ф. Глебов рекомендував
у Петербурзі подумати над тим, як допомогти повернутися колишнім
поселенцям полків, що втекли до Польщі, а далі через Дністер до
Молдавії, які не прижилися на нових місцях і мріють потрапити
назад до Росії, в новосербські і славяносербські полки213. Восени
1760 р. на Українській лінії для укріплення у зв’язку з військовим часом
розмістили додатково 9 ландміліційних полків: на території Белецького,
Борисоглебського, Єфремовського, Козловського, Лівеського, Ряжсько-
го, Яблонського поселених полків.
Продовжували прибувати і вихідці із Болгарії і Дунайських
князівств. По Молдавії і Волощині розповсюджувалися чутки про те,
що “на російських землях між річками Буг і Синюха проживають
християнські народи. Серед них – волохи і молдовани. Їм надано
пільги, а самі вони знаходяться під захистом російського уряду”214.
Так, в ці роки прибули на поселення 66 родин болгар і 133 родин
волохів. Вони були зараховані до гусарських полків215. Одна з груп
переселенців була зарахована до складу Жовтого гусарського
полку216. 9 травня 1762 р. колезький асесор М. Корбе отримав про-
209 Попов Н.А. Военные поселения сербов // Вестник Европы. – 1870. – Т. III. – С. 661.
210 Название было дано от цвета формы: верх был у тех и других белым; низ – у одних –
черный, у вторых – желтый //Шишимарев В.Ф. Романские поселения на юге России. – С. 46.
211 Сербы в Киеве // Киевская старина. – 1885. – Т. 2. – С. 382-384.
212 Рудjаков П. Сеоба Срба у Русиjу у 18 веку. – С. 77.
213 ЦДІА України в м. Києві. – Ф. 2043. – Оп. 1. 1755. – Спр. 62. – Арк. 4.
214 АВП РІ. – Ф. 68. – Оп. 2. – Спр. 1. 1762. – Арк. 1.
215 Архив военно-походной канцелярии гр. П.А. Румянцева-Задунайского //Чтения в ОИДР. –
Кн. 2, ч.2. – 1865. – С. 45.
216 Шишмарев В.Ф. Романские поселения на юге России. – С.46,50; Семенова И.В. Участие
болгар в русско-турецких войнах. – С. 325.
54
хання від жителів Волощини і Молдавії перейти на землі поблизу
річок Буг і Синюха “для поселення особливою слободою на умовах
дотримання тих прав і звичаїв, які існують у тих місцях”. Сам
М. Корбе проявив бажання при переселенцях бути комісаром217.
І. В. Семенова вважає, що в полки приймали і старообрядців, і
розкольників218. Але ця точка зору не має достатніх доказів. По-
перше, за своїми релігійними переконаннями багато хто з названих
груп не міг брати участь у війнах. А, по-друге, російський уряд в ці
роки суворо стежив за тим, щоб розкольники і старообрядці не
повернулися до Росії з Османської імперії, куди бігли в результаті
урядових гонінь.
28 червня 1762 р. російською імператрицею стала Катерини II, яка
звернула особливу увагу на управління Україною, і на ті території, в які
інвестувалися державні кошти. Вона наголосила на незадовільному
становищі Нової Сербії. Відмовившись від основної ідеї запрошення
балканських слов’ян, Катерина II розробила план по залученню
іноземних колоністів з німецьких земель.
У 1763 р. Комісією під керівництвом генерала А.П. Мельгунова, що
раніше виконував особливі доручення Катерини II господарсько-
економічного напряму, був підготовлений проект реформи Нової
Сербії, яка перетворювалася в Новоросійську губернію219.
За даними В.Ф. Шишмарева, з кінця грудня 1763 р. змінився і
напрям в загальній колонізації південноукраїнського краю:
російським підданим-утікачам було дозволено повертатися з-за
кордону за умови поселення на попередніх місцях проживання. Ідея,
запропонована свого часу І.Ф. Глебовим, одержала реальне втілення.
Тоді ж, а саме 4 грудня 1763 р., маніфестом іноземні колоністи
запрошувалися на поселення в Російську імперію.
Після закінчення російсько-турецької війни 1771-1774 рр. за
Кючук-Кайнарджийським мирним договором жителям Дунайських
князівств дозволялося переселятися до Росії протягом року. Однак
задуми російського уряду не виправдалися. Під час наступної ро-
сійсько-турецької війни 1787-1791 рр. російські війська закріпилися
на лівому березі Дністра і було вжито заходів по освоєнню земель
уздовж річкового кордону. З придунайських населених пунктів на
російську територію переселили примусово 831 родин болгар.
Оскільки 58 родин втекли назад до Молдавії, військове коман-
дування 287 родин оселило на лівому березі Бугу, надавши право
вибору території, безвідсоткову позику на обзаведення господ-
дарством, худобою, побудову житла220.
217 АВП РІ. – Ф. 68. – Оп. 1. 1720-1762. - Спр. 1. – Арк. 1-2.
218 Семенова И.В. Участие болгар в русско-турецких войнах. – С. 325.
219 ПСЗ РИ.І. – С.Пб., 1830. – Т. XVI. – № 12099; Чечулин Н.Д. Очерки по истории русских
финансов в царствование Екатерины II. – С.Пб.: Сенатская типография, 1906. – С. 67.
220 Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. – М., 109. – С. 338-339.
55
Збільшення міграційних потоків із прикордонних територій
відбулося після Ясського мирного договору 1791 р. До Росії відійшли
землі між Південним Бугом і Дністром. За умовами миру термін переходу
із Молдавії і Волощині до Росії був збільшений з 12 до 14 місяців. Для
того, щоб привернути увагу до освоєння нових територій, молдавські
бояри і російські офіцери вищої ланки одержали безкоштовно земельні
ділянки. Наприклад, 18 молдавських поміщиків оселили 20 сіл,
переселивши до них 4 тисячі осіб чоловічої статті221.
Таким чином, до кінця XVІІІ ст. склалася практика залучення
жителів сусідніх держав, які переходили до Росії через політичні,
релігійні причини. Російський уряд, під час російсько-турецьких
війн, використовував різні засоби, у тому числі й економічні, для
залучення місцевого населення до міграції на приєднані землі в
Північному Причорномор’ї.
Еlena Belova
The migration of population from Danube Principalities to South Ukraine
in the XVIIIth c.
In the article on the base of archive sources and published materials it has been studied
the main moments of migrations from Danube Principalities to South Ukraine, particularly to
the territory of New Serbia, in the XVIIIth c. It has been also revealed the evolution of Russian
empire politics towards the question on population of Northern Black Sea region.
УДК 94(477.74)“17”
Олександр Середа
НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
ЗА ОСМАНСЬКИМИ ДЖЕРЕЛАМИ:
ПРОБЛЕМА ДАТУВАННЯ ТА ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ
В статті на основі архівних і опублікованих османських джерел
представлені факти про існування та розвиток населених пунктів Північно-
Західного Причорномор’я у XVІІІ ст., зокрема Аккермана (Білгороду-
Дністровського), Ізмаїла, Хаджибєя (Одеси), Очакова, Балти, Бендер,
Татарбунар, Овідіополя; запропоновані підходи щодо їх датування.
Вивчення історії населених пунктів є важливою складовою в
дослідженнях історичних процесів як в цілому так і окремого регіону.
Однак проблема датування населених пунктів залишається однією з
найбільш складних. Причин тут декілька: заполітизованість питання,
дотримання частини дослідників російсько-імперських і радянських
стереотипів. Особливо характерним для тенденційної російської
історіографії є замовчування багатовікового пласту розвитку
Північно-Західного Причорномор’я за османського адміністрування, і
представлення цього регіону “Диким полем”, яким він і став в
221 Скальковский А.А. Хронологическое обозрение Новороссийского края. Ч. II. 1796-1823. –
Одесса, 1838. – С. 64.
|