Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)

У статті розглядаються характерні моменти церковно-релігійного життя Південної Бессарабії у передвоєнне десятиліття. Відображено, яким чином слов’янське населення краю протистояло спробам румунської влади і церкви позбавити його права на віросповідання та богослужіння рідною мовою....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Михайлуца, М.І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інституту історії України НАН України 2010
Назва видання:	Чорноморський літопис
Теми:	Регіональна історія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31171
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.) / М.І. Михайлуца // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 1. — С. 90-94. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-31171
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-311712013-02-13T03:06:55Z Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.) Михайлуца, М.І. Регіональна історія У статті розглядаються характерні моменти церковно-релігійного життя Південної Бессарабії у передвоєнне десятиліття. Відображено, яким чином слов’янське населення краю протистояло спробам румунської влади і церкви позбавити його права на віросповідання та богослужіння рідною мовою. В статье рассматриваются характерные моменты церковно-религиозной жизни Южной Бессарабии в предвоенное десятилетие. Отражено, каким образом славянское население края противостояло попыткам румынской власти и церкви лишить его права на вероисповедание и богослужение на родном языке. 2010 Article Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.) / М.І. Михайлуца // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 1. — С. 90-94. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 2079-682Х http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31171 94 (477.7): 355: 322 uk Чорноморський літопис Інституту історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Регіональна історія Регіональна історія
spellingShingle	Регіональна історія Регіональна історія Михайлуца, М.І. Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.) Чорноморський літопис
description	У статті розглядаються характерні моменти церковно-релігійного життя Південної Бессарабії у передвоєнне десятиліття. Відображено, яким чином слов’янське населення краю протистояло спробам румунської влади і церкви позбавити його права на віросповідання та богослужіння рідною мовою.
format	Article
author	Михайлуца, М.І.
author_facet	Михайлуца, М.І.
author_sort	Михайлуца, М.І.
title	Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)
title_short	Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)
title_full	Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)
title_fullStr	Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)
title_full_unstemmed	Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)
title_sort	релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення південної бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)
publisher	Інституту історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Регіональна історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31171
citation_txt	Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.) / М.І. Михайлуца // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 1. — С. 90-94. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Чорноморський літопис
work_keys_str_mv	AT mihajlucamí relígíjnijtradicíonalízmprotipolítikirumunízacíínaselennâpívdennoíbessarabííkínecʹ1930hčervenʹ1940r
first_indexed	2025-07-03T11:35:51Z
last_indexed	2025-07-03T11:35:51Z
_version_	1836625483181064192
fulltext	Чорноморський літопис 90 УДК 94 (477.7): 355: 322 М.І. Михайлуца РЕЛІГІЙНИЙ ТРАДИЦІОНАЛІЗМ ПРОТИ ПОЛІТИКИ РУМУНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ (кінець 1930‐х – червень 1940 р.) У статті розглядаються характерні моменти церковно‐релігійного життя Південної Бессарабії у передвоєнне десятиліття. Відображено, яким чином слов’янське населення краю протистояло спробам румунської влади і церкви позбавити його права на віросповідання та богослужіння рідною мовою. Ключові слова: Південна Бессарабія, православ’я, славізм, сектантство. В статье рассматриваются характерные моменты церковно‐религиозной жизни Южной Бессарабии в предвоенное десятилетие. Отражено, каким образом славянское население края противостояло попыткам румынской власти и церкви лишить его права на вероисповедание и богослужение на родном языке. Ключевые слова: Южная Бессарабия, православие, славизм, сектантство. In the article the typical moments of South Bessarabia church‐religious life are shown. It is displayed the way Slavonic population of the territory resisted the attempts of Romanian authorities and church to deprive it the right on religion and divine service in the native language. Key words: South Bessarabia, orthodoxy, slavism, sectarianism. Актуальність обраної проблеми є безперечною з цілої низки аргументацій: а) оскільки, сьогодення ставить перед суспіль- ством і релігійною громадою краю все нові й досить гострі питання, на які, маємо в цьому тверду впевненість, можуть лише відповісти фахівці-історики; б) оскільки, в національній літературі повністю відсутні праці з даної тематики, а значить історіо- графія проблеми надто звужена і потребує науко- вої актуалізації; в) оскільки, зарубіжні історики, перед усім статті П. Шорнікова (Молдова) [13] і А. Жуков- ського (Франція) [3], репрезентуючи християнське життя в Південній Бессарабії, не вичерпують проблеми – перший, з позицій російського право- слав’я, а другий, з погляду на інтереси діаспори. Певним внеском у розробку проблеми були й наші монографії [5], що вийшли у 2006 та 2008 роках, проте, опираючись на нові джерела, маємо змогу продовжити висвітлення деяких питань релігійного традиціоналізму. З часів Першої світової війни і до червня 1940 року, населена переважно православними христия- нами, південна частина Бессарабії перебувала у складі Румунії. Загальна площа цієї території становила близько 14,5 тис. км2. За переписом 1939 року на теренах Акерманського (за румун- ського адміністрування м. Акерман називався Cetăţii-Albe – Четатя-Албе. Зараз – м. Білгород- Дністровський Одеської області) та Ізмаїльського повітів українці та росіяни разом становили відповідно 39 % і 34,7 % від всього населення [4, с. 37]. У абсолютному вираженні в південно-бес- сарабських повітах мешкало разом 232,5 тис. українців і росіян, з них, в Акерманському повіті – 143,5 тис. і майже 89 тис. осіб у Ізмаїльському. За результатами згаданого перепису загалом на цих теренах мешкало біля 624 тис. осіб. Інші дані, які наводив свого часу історик А. Жуковський, зазначають що на зазначених землях проживало 650 тис. жителів [3, с. 83]. На противагу дослід- никам, архівні джерела ДАОО (фонд Ізмаїльського обкому КП(б)У) за 1941 рік подають, на нашу думку, значно завищену чисельність населення Ізмаїльської області на межі 800 тис. мешканців [2, арк. 50]. Стосовно населення і його національного складу відмічається у примітці, що більшість жителів області становлять українці, їх понад 300 тис. і росіяни – до 200 тис. осіб, переважна більшість українців і росіян мешкала у містах Ізмаїл, Акерман, Кілія та в Бородінському, Старокозацькому, Татарбунарському, Суворов- ському, Лиманському районах. У Болградському і Ново-Іванівському районах проживали болгари (понад 140 тис.). Чисельність інших національ- ностей краю мала такий вигляд: понад 60 тис. молдаван, біля 5,2 тис. гагаузів, понад 5,7 тис. Випуск 1 91 євреїв та біля 11 тис. представників інших націо- нальностей. Преважна більшість з них добре володіли російською, українською і румунською мовами. Проте, навіть враховуючи неточності підрахун- ків, очевидні розбіжності, які перед усім можна пояснити невизначеністю самого населення щодо їх національної приналежності, підкреслимо – українці становили понад третину населення Півдня Бессарабії. У купі з росіянами, болгарами та іншим балканським населенням, чисельність слов’ян наближалася до 65-67 % мешканців [1, с. 74-75]. Поряд з тим, кишинівський історик П. Шорніков, в якійсь мірі, залишаючись на проросійських великодержавницьких позиціях і відкидаючи факт переважаючої частки українців у регіоні, стверджує, що в Ізмаїльському повіті саме «росіяни та інші слов’яни становили біля 70 % населення» [13, с.159]. На нашу думку, значно важливішим є, передусім, те, що переважаюча слов’янська частка саме і визначала специфіку релігійного життя краю. Оскільки за винятком невеликої групи циган, німців та євреїв, які в незначній мірі лише репрезентували конфесійно- етнічне розмаїття, переважна більшість населення була віровідданою споконвічному Православ’ю та його відгалуженням. Однак, ще з початку 20-х років ХХ ст. у Пів- денній Бессарабії, досить гостро стояла проблема духовно-релігійної юрисдикції православних при- ходів. Оскільки, церква та її ієрархи з давнини користувалися значним впливом на суспільство, румунська влада також намагалася через церковно- адміністративні структури виправдати і укріпити свою присутність у Бессарабії та завдяки румуні- заторській політиці серед православного насе- лення закріпитися на перспективу. Впродовж усього періоду 20-30-х років йшла непримиренна боротьба Священного Синоду Румунської авто- кефальної православної церкви за чисельний прошарок представників південно-бессарабського православного кліру з метою їх відокремлення від митрополії Російської православної церкви. Остання, до окупації Румунією (в січні 1918 року) нараховувала три єпархії (Кишинівську, Хотин- ську та Болградсько-Ізмаїльську) до яких входили 1 084 приходи, 27 монастирів, 7 чернечих скитів та 3 духовні семінарії [13, с. 159]. Синод, румунські клірики та місцева адмі- ністрація у передвоєнне десятиліття намагалися обмежити у церковному житті півдня Бессарабії функціонування церковнослов’янської та росій- ської (української) мов. Передусім через заборону викладання у семінаріях та духовних училищах, вилучення стародавніх книг, заборону священикам читати проповіді тощо. Наступним кроком у підкоренні бессарабських церков румунській патріархії та проведенні руму- нізації православного життя було впровадження у жовтні 1924 року церковного календаря, виправ- леного відповідно до Григоріанського. Цей факт став причиною подальшого багаторічного конф- лікту між духовенством та православною вірую- чою громадою, який тягнувся до самої війни. Часто конфлікт переростав у селянські бунти та масові заворушення. У 1930-ті роки існування Російської право- славної церкви (далі – РПЦ) відстоювалося багато- національним рухом, в якому брали участь усі, хто був проти румунізації, у тому числі росіяни, українці, болгари й русифіковані молдавани. Дослідник П. Шорніков наводить заяву одного з лідерів російського національно-релігійного руху у Бессарабії Г. Цамуталі, який визначав відмін- ності між Російською та Румунською помісними церквами: «1. Ми здійснюємо богослужіння слов’ян- ською мовою, тобто нашою національною цер- ковною мовою, що є відміною не за суттю, а лише за формою; 2. Ми користуємося у церкві старим календарем. Однак ми вважаємо, що разом з Румунською Церквою ми сповідуємо ту ж Східну Православну Віру. Тому ми просимо Румунську Церкву прийняти нас до свого канонічного преклоніння, звичайно, за умови збереження вказаних особливостей, з яких витікають без сум- ніву наступні права: 1. Мати свої окремі церковні Общини, в яких служба проводилась слов’янською мовою і за старим календарем; 2. Обирати членів кліру, що дозволяється Церковними канонами і що має місце в деяких Православних Східних Церквах...»[13, с. 164]. Звичайно ж румунські ортодокси не збиралися відступати від своєї мети. Останнім аргументом Румунського патріархату у канонічній дискусії було цькування тих представників кліру, які були прихильниками старого стилю. Політична поліція постійно вимагала від церковних архієреїв сприян- ня у нагляді за населенням і приборканні «вилазок з метою русифікації». У жовтні 1937 року були засуджені за відправляння культу за старим стилем, попри заборону єпископії, священики Борис Бінецький, Дмитро Стецкевич та інші. Через кілька місяців сігуранца звинуватила у проведенні «панславістської» пропаганди групу жінок – прихожанок цих священиків. Наприкінці 30-х років ХХ ст. єпископію Cetăţii- Albe – Ismail (далі – Четатя-Албе – Ізмаїл) очолю- вав ревний прихильник румунізації єпископ Діонісій, якого з 19 вересня 1941 року замінив єпископ Полікарп. На чолі Румунської авто- кефальної православної церкви, Священного Синоду був патріарх Никодим. З точки зору церковно-адміністративного підпорядкування бес- сарабські землі входили до єпархії Четатя-Албе – Ізмаїл з чисельними парафіями, що розташо- вувалися у трьох повітах (жудецах). Кожний повіт поділявся на круги. Разом в єпархії налічувалося 10 кругів – у Ізмаїльському і Кахульському по 3 і в Четатя-Албському – 4. Наприкінці 30-х років ХХ ст., за даними єпархіального секретаріату, який надіслав інфор- мацію згідно із запитом Міністерства освіти і Чорноморський літопис 92 культів Румунії у повітах: Ізмаїл, Кахул (зараз – Республіка Молдова) та Четатя-Албе налічувалося 220 парафій з православними храмами у містах і сільських общинах (комунах) [6, арк. 40-46]. Серед названих повітів найчисельнішим був Четатя- Албський (Білгород-Дністровський), який налі- чував 86 парафій. У Ізмаїльському та Кахуль- ському відповідно було 70 і 64. Оскільки саме українці, росіяни та болгари мешкали переважно в Ізмаїльському та Четатя-Албському повітах, а це 156 православних парафій, то етно-конфесійний чинник у стосунках місцевої православної громади з румунською владою та Священним Синодом Румунської Православної Церкви був, на нашу думку, визначальним. Звичайно ж така ситуація зберігалася у передвоєнні роки і до самого приходу радянської влади на ці землі влітку 1940 року і продовжувалася впродовж усього періоду румунської окупації, до літа 1944 року. Національно-релігійну проблему в даному регіоні не можна розглядати інакше, аніж під кутом мовної політики румунської влади щодо інших православних, тобто місцевого населення, окрім, можливо, молдавського. Саме проблема мовного плюралізму у церковному богослужінні румунами категорично заперечувалася, як, власне, і в інших сторонах життя. Румунська православна церква як невід’ємна духовна інституція румунської держави, перебу- ваючи на бессарабських теренах, керувалися новою конституцією Румунії, де у 94 Артикулі, в категоричній формі наголошувалось: «Румунська мова є офіційною мовою в Державі». Виходячи з цього, командування корпусу 3-ї румунської армії, що розквартировувалася також і на теренах Бессарабії, своїм розпорядженням № 13 від 13 лютого 1938 р., за підтримки Ради Міністрів та Патріарха Румунії забороняло усім службовцям публічно розмовляти іноземною мовою під час служби, за винятком випадків, дозволених законом чи регламентом. Церква тут вбачала й свою важливу роль та завдання. Так, єпископ Діонісій у своїй резиденції в Ізмаїлі, 6 квітня 1938 року видав «Циркуляр усім протопопам парафій, монастирів, каплиць, церков єпископії і кафедральних м. Ізмаїла» [7, арк. 109], в якому визначив у межах «національних кор- донів» ряд жорстких вимог. По-перше, усі служби (акафісти, поліхронії тощо), що мали відбуватися в церквах та каплицях офіційних чи приватних, повинні були викону- ватися лише румунською мовою. Клірики мали піклуватися, щоб усі написи російськими буквами, із зовнішніх та внутрішніх церковних стін й інших об’єктів культури, були замінені румунською мовою. По-друге, використовування іншої мови у святих службах дозволялося лише тільки тоді, коли запрошені до храму прихожани не знають румунської. По-третє, за спільним бажанням архієпископа Кишинівського та командування 3-ї армії, щоб жодного слова не вимовлялося іншою мовою, крім румунської в молитовних будинках, визнаних законом. Окрім того, на різних зібраннях сек- тантів: штундо-баптистів, баптистів, адвентистів, молоканів та інших всі проповідники та слухачі мають користуватися виключно тільки румун- ською мовою як у живій формі, так і на письмі. По-четверте, за умови, коли протопопи чи парафія матимуть потребу у проведенні будь-якої конференції чи диспуту із сектантами російською чи слов’янською мовами, потрібно заздалегідь просити уповноваженого від єпископа із зазна- ченням особи місіонера, місця, дати і часу, щоб надіслати на те дозвіл. І на кінець, вимагалося від кліру єпархії не підтримувати розмови по-слов’янськи в парафіях ні на вулицях, а ні на базарах, а лише користу- ватися румунською мовою. Усі церковнослужи- телі повинні були терміново виконати зазначене вище, щоб уникнути судових санкцій для непокірних. Такий «драконівський» циркуляр і пересліду- вання з боку жандармів та поліції «релігійних традиціоналістів» визвали невдоволення серед слов’янського населення Бессарабії, особливо там, де воно компактно проживало. Почалося масове звернення з різного роду петиціями і проханнями до місцевих та єпархіальних архієреїв з боку поодиноких та колективних захисників місцевого православ’я. Тут доречно навести лист (повний текст див.: 5, с. 221-222), підписаний Георгієм Чернявським, від імені мешканців комуни Кара- Мехмет (зараз – с. Вишневе Одеської області) і датований 18 квітня 1938 року, до отця Федора, священика церкви Св. Іоанна Богослова. У ньому, між іншим, говорилося: «За розпорядженням уряду, по всій Румунії, у православних церквах, служба Божа повинна здійснюватися виключно тільки румунською мовою, однак, навіть зараз, усі старожили, до сих пір, не навчилися говорити по- румунськи. Ці старожили-українці, перестали ходити до православної церкви, адже вони розуміють службу Божу в церкві виключно тільки церковнослов’янською... Уся служба, – пояснює далі Г. Чернявський, – мені знайома церковно- слов’янською, а румунською – зовсім нічого не зрозуміло; немає в мені того почуття, того ревного ставлення, яке було до сих пір, я не можу славити Господа Бога тими молитвами, тією хвалою, якою я висловлювався зрозумілою мені мовою...» [7, арк. 117]. Не тільки законослухняні православні віруючі, але й сектантські відгалуження, особливо бап- тисти, не визнавали ніяких обмежень румунської влади і продовжували серед населення релігійну пропаганду свого віровчення та проводили цер- ковні богослужіння російською/українською (часто в документах ототожнювалось) мовами. Випуск 1 93 Стурбований невиконанням розпорядження, єпископ Діонісій надіслав звернення до священно- служителів, в якому акцентував увагу на наступ- ному: «Останнім часом отримуємо скарги від кліру, що баптисти у противагу усіх настанов користуються і сьогодні під час публічних релігійних служб тільки російською мовою...» тому, керуючись зверненням Міністерства культів і мистецтв № 16507 від 9 квітня 1938 року на адресу голови общин баптистів м. Кишинева, просив усіх священиків «заборонити сектам здійснювати релігійну службу, як і проповіду- вання, російською мовою. Або ж, дозволити у парафіях з компактним населенням, яке приналежне до національних меншин, російської чи болгарської, богослужіння однієї сторони» [7, арк. 119]. Такий підхід ієрарха мав під собою вагомі підстави. Щоб запобігти впливу сектантів на віруючих через мовленнєву духовну практику, серед деяких місцевих православних кліриків виникали пропозиції до екзарха про надання мові «меншин» (йдеться про слов’янську) офіційного характеру в богослужіннях. Наприклад, лист за № 810/938 від протопопа 3 круга Ізмаїльського повіту та звернення № 58/938 пароха церкви Св. Матері Мироносиці в Ізмаїлі пропонували саме такий підхід до вирішення справи задля збере- ження православних парафій від відтоку віруючих та «зараження сектантством». Релігійна напруга у краї змусила церковних ієрархів Бессарабії послабити явний румунізатор- ський тиск на слов’янське населення і шукати певної модернізації у вирішенні мовного питання в церковних богослужіннях. 3 червня 1938 року єпископія видала розпорядження, в якому дово- дила до відома клір про те, що попередній циркуляр Священного Синоду за № 2833 від 18 травня того ж року, зазнав деяких змін. Суть їх полягала у тому, щоби у селах з переважаючим румунським населенням служби відправлялися тільки румунською, а в селах зі слов’янською популяцією чи з переважаючою часткою слов’ян, більша частина служби мала проводитись румун- ською і лише по одній ектенії і по одній молитві слов’янською [8, арк. 1]. З цією метою було надіслано до місцевих протопопів таблицю з етнічною та релігійною класифікацією парафій. Румунська церковна ієрархія та Міністерство культів, будучи наляканими відтоком віруючого населення від одержавленої і унітарної румунської церкви до різних (часто неконтрольованих) сект, змушене таки було йти на поступки, хоч і не втрачало надії на широку і повсюдну румунізацію. Вдаючись до систематичних перевірок керів- ництво єпископії у такий спосіб підтримувала стабільне та покірливо-умиротворене становище підлеглих парафій усіх без винятку південно- бессарабських округ. Інспекторським перевіркам піддавались питання як суто адміністративно- церковного життя парафій, так і культурно- релігійного. У першу чергу вияснялося: ставлення до своїх пастирських обов’язків священиків та іншого церковного кліру, міра задоволення ними духовних потреб парафіян; існування будь-яких розбіжностей у церковних службах та поміж священиками в храмах; наявність уніфікації відпо- відно до загальноприйнятих норм богослужіння тощо. Значна увага також приділялась внутрішньому та зовнішньому стану культових споруд, вчасному їх ремонту, забезпеченню необхідними для діяльності книгами, речами та ритуальним посу- дом. Так, протопоп 1-го кругу Ізмаїльського повіту Віктор Беров після інспектування у серпні 1939 року – лютому 1940 року парафій Чишма- Вирунта (зараз – с. Криничне Болградського району) та Дермендере (зараз – с. Каланчак Ізмаїльського району Одеської області) констатував, що «службу в цих селах проводять у церковках стареньких, але тримають у чистоті й порядку. Храми обладнані усім необхідним для церковного богослужіння. Стосунки між кліром добрі, як і поміж парафіями. Клір відповідально виконує свої обов’язки по відношенню до церкви і до самих парафіян, завдяки чому спостерігається мир і спокій у селах. У культурно-духовній царині населення досить благочестиве завдяки тому, що настоятелі храмів священики Ілля Зубко та Андрій Куликовський, разом з дияконами А. Агурою і В. Мар’яном багато працюють над тим, щоби людські душі перейнялися євангельським ідеалом» [9, арк. 7, 9]. Зазвичай така ситуація повною мірою задоволь- няла керівництво єпископії, тільки б не було проявів релігійного сепаратизму, сектантства чи славізму. Останнє, вважалось також негативним явищем, оскільки підтримувалось православними ієрархами Російської православної церкви з Радянського Союзу. Глибокі корені російського православ’я, пророщені в бессарабських землях ще з початку ХІХ століття, викорінити румунській владі було досить складно. Безперечно, що одним з основних чинників, який сприяв духовному протистоянню насиль- ницькій румунізації, був тісний зв’язок місцевих осередків православ’я з провідними духовними центрами Російської православної церкви через книжність та духовну літературу. Боже слово викладене у святих писаннях було багатовіковим надбанням православних храмів цього регіону. Кожний церковний осередок мав десятки старо- винних духовних книг, різних видань Біблії, збірок літургій тощо. Наскільки міцною була духовна основа служителів культу свідчить наявність ритуальних книжок, написаних слов’янською мо- вою в ізмаїльських храмах: церкві Св. Димитрія і соборі Св. Миколая. У інвентарному списку біб- ліотеки церкви Св. Димитрія на початку 1941 року було зареєстровано 67 назв книжок духовного змісту [12, арк. 4-5]. Серед них значилися: 2 при- мірники «Октоїха» (1845), «Треби» (1813), «Апостол» (1891), «Пантікослов» (1813), «Мінеї 12 місяців» (1834), чотири примірники «Псалтиря» Чорноморський літопис 94 (60-80-ті року ХІХ ст.), чотири великих і три малих «Літургій», акафісти Святих Варвари, Іоанна Хрестителя, Матері Божої, Матері Божої Казанської, Іоанна Богослова, Сімеона, Матері Божої Скорботної Радості, Пророка Іллі, Матері Божої «Неопалима купина», Марії Магдалини, Господа Ісуса Хреста, Миколая, Святої Бого- родиці, Серафима Саровського, Кирила і Мефодія та ін. Як правило,Ю духовно-культова література була видана типографіями Києво-Печерської та Почаївської лавр у дореволюційний період. Духовно- пастирський фонд бібліотеки собору Св. Миколая в Ізмаїлі нараховував 36 найменувань книг, загаль- ною кількістю 69 томів. Більшість богословських видань було видруковано у типографіях Свя- щенного Синоду в Москві і Санкт-Петербурзі на сто років раніше від подій 1930-х років [12, арк. 7-7зв.]. Духовне керівництво румунської церкви, пре- красно розуміло й те, що саме через простого служителя культу – священика як безпосереднього носія і пропагандиста румунської монархічності та християнізму, можна впливати на віруючих та співчуваючих православним бессарабцям. Архієреї єпископії Четатя-Албе – Ізмаїл робили все мож- ливе, заради заохочення представників духів- ництва в їхній місіонерській та пастирській діяльності. Серед форм відзнаки «відданих справі Христовій» кліриків були нагороди у вигляді грошових премій, грамот, коштовностей і різнома- нітних подарунків тощо. Окрім матеріальних та моральних відзнак, клірикам надавалися також титули та звання, які були своєрідним ступенем у кар’єрному просуванні по сходинках церковної «табелі о рангах». Так, у грудні 1939 року було нагороджено 19 кліриків, а 3 січня 1940 року архієпископ Діонісій підписав список для нагород ще на 12 осіб духовного звання. Напередодні пасхалій 1940 року було відзначено 87 протопопів та членів єпархіальної ради, з них 8 – святими іконами, 6 – посохом, 9 – званням «Почесний протоієрей», 22 – нагороджено визолоченими хрестами, 23 – кулонами, 48 були відзначені благословенням і грамотами архієпископа [10, арк. 1-48]. А 16 травня того ж року були заохочені ще 65 представників духовенства та причту, переважно цінними подарунками та грошовими преміями у розмірі від 50 до 500 лей та 45 кліриків отримали грамоти, священицькі посади, наперсні визолочені хрести [11, арк. 1-48] тощо. З часом ці ж віддані Патріархатові Румунської ПЦ клірики стануть основою місіонерський груп, які направ- лятимуться за Дністер у «Транснісрію» з метою євангелізації місцевого населення. Наприкінці, виділимо ряд характерних момен- тів у церковно-релігійному житті Південної Бес- сарабії. Позбавляючи прав місцевого слов’ян- ського населення на віросповідання та богослу- жіння рідною мовою, румунська влада і церква у такий спосіб викорінювала його споконвічні духовні традиції, намагалася підпорядкувати його релігійне і світське життя. У свою чергу, слов’ян- ське населення краю било на сполох, протистояло викоріненню давніх традицій та віри, продо- вжувало зберігати канони православ’я, які були роками укорінені в цих землях. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Боєчко В. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан / В. Боєчко, О. Ганжа, Б. Захарчук. – К.: «Основи», Ін‐т держ. управл. та місцев. самовряд. при Кабінеті Міністрів України, 1994. – 168, [1] с. 2. Державний архів Одеської області, ф. 4980, оп. 1, спр. 53. 3. Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої світової війни: Північна Буковина, частина Бессарабії і Трансністрія, 1941‐1944 / Аркадій Жуковський // Український історик (Нью‐Йорк–Торонто–Мюнхен). – 1987. – Рік ХХІV, ч. 1‐4 (93‐96). – С. 83‐96. 4. Литвин В. Україна в Другій світовій війні (1939‐1945) / Володимир Литвин. – К.: Вид. дім «Лі‐Терра», 2004. – 464, [1] с. 5. Михайлуца М.І. Релігійна політика румунської окупаційної влади в Південній Бессарабії і Трансністрії (кінець 1930‐ 1944 рр.) / Микола Іванович Михайлуца. – Одеса : «Optimum», 2006. — 237 с., іл. – (Наукове видання); Його ж. Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939‐1945) / Микола Іванович Михайлуца. – Одеса: «ВМВ», 2008. – 392 с. – (Історія Православної церкви). 6. Комунальна установа «Ізмаїльський архів» (далі – КУ»ІА»), ф. 110, оп. 1, спр. 437. 7. КУ «ІА», ф. 110, оп. 1, спр. 673. 8. КУ «ІА», ф. 110, оп. 1, спр. 710. 9. КУ «ІА», ф. 110, оп. 1, спр. 711. 10. КУ «ІА», ф. 110, оп. 1, спр. 718. 11. КУ «ІА», ф. 110, оп. 1, спр. 731. 12. КУ «ІА», ф. 110, оп. 1, спр. 1801. 13. Шорников П.М. Политика румынских властей и кризис православной церкви в Бессарабии. 1918‐1940 годы / П.М. Шорников // Отечественная история (М.). – 1998. – № 5. – С. 158‐167. РЕЦЕНЗЕНТИ: д.і.н., професор Я.В. Верменич, д.і.н., професор П.М. Тригуб © М.І. Михайлуца, 2010 Стаття надійшла до редакції 23.03.2010

Релігійний традиціоналізм проти політики румунізації населення Південної Бессарабії (кінець 1930-х – червень 1940 р.)

Репозитарії

Схожі ресурси