Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст.
Стаття присвячена аналізу соціальних конфліктів, суспільного руху, громадських організацій як невід’ємної складової урбанізаційних процесів південноукраїнського регіону 1861-1904 рр. Простежено, як активність і масштаби суспільного життя відрізнялись як у населених пунктах Південної України із різни...
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інституту історії України НАН України
2010
|
| Назва видання: | Чорноморський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31184 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. / В.М. Константінова // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 78-84. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-31184 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-311842013-02-13T03:04:08Z Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. Константінова, В.М. Регіональна історія Стаття присвячена аналізу соціальних конфліктів, суспільного руху, громадських організацій як невід’ємної складової урбанізаційних процесів південноукраїнського регіону 1861-1904 рр. Простежено, як активність і масштаби суспільного життя відрізнялись як у населених пунктах Південної України із різним статусом (у міських і неміських поселеннях), так і в самих офіційних містах, що певною мірою корелюється із їх адміністративним статусом, «економічними функціями», чисельністю і співвідношенням соціальних страт населення. Статья посвящена анализу социальных конфликтов, общественного движения, общественных организаций как неотъемлемой составляющей урбанизационных процессов южноукраинского региона 1861-1904 гг. Прослежено, как активность и масштабы общественной жизни отличались как в населенных пунктах Южной Украины с различным статусом (в городских и негородских поселениях), так и в самих официальных городах, что в определенной степени коррелируется с их административным статусом, «экономическими функциями», численностью и соотношением социальных страт населения. The article is devoted to the analysis of social conflicts, social movement, public organizations as the inalienable constituent of urbanization processes of the Southern Ukrainian region in 1861-1904. It is traced, how the activity and the extent of social life differed as in settlements of the South of Ukraine with different status (in both urban and non-urban settlements), as in the official cities, that in certain degree were correlated with their administrative status, «economic functions», number and relation of social strata of the population. 2010 Article Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. / В.М. Константінова // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 78-84. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 2079-682Х http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31184 94(477.7):31 uk Чорноморський літопис Інституту історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Регіональна історія Регіональна історія |
| spellingShingle |
Регіональна історія Регіональна історія Константінова, В.М. Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. Чорноморський літопис |
| description |
Стаття присвячена аналізу соціальних конфліктів, суспільного руху, громадських організацій як невід’ємної складової урбанізаційних процесів південноукраїнського регіону 1861-1904 рр. Простежено, як активність і масштаби суспільного життя відрізнялись як у населених пунктах Південної України із різним статусом (у міських і неміських поселеннях), так і в самих офіційних містах, що певною мірою корелюється із їх адміністративним статусом, «економічними функціями», чисельністю і співвідношенням соціальних страт населення. |
| format |
Article |
| author |
Константінова, В.М. |
| author_facet |
Константінова, В.М. |
| author_sort |
Константінова, В.М. |
| title |
Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. |
| title_short |
Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. |
| title_full |
Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. |
| title_fullStr |
Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. |
| title_full_unstemmed |
Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. |
| title_sort |
роль міських поселень у суспільному житті південної україни другої половини xix – початку xx ст. |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Регіональна історія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31184 |
| citation_txt |
Роль міських поселень у суспільному житті Південної України другої половини XIX – початку XX ст. / В.М. Константінова // Чорноморський літопис. — 2010. — Вип. 2. — С. 78-84. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
| series |
Чорноморський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT konstantínovavm rolʹmísʹkihposelenʹususpílʹnomužittípívdennoíukraínidrugoípolovinixixpočatkuxxst |
| first_indexed |
2025-07-03T11:36:33Z |
| last_indexed |
2025-07-03T11:36:33Z |
| _version_ |
1836625526442164224 |
| fulltext |
78
УДК 94(477.7):31
В. М. Константінова
РОЛЬ МІСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ
У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Стаття присвячена аналізу соціальних конфліктів, суспільного руху, громадських
організацій як невід’ємної складової урбанізаційних процесів південноукраїнського
регіону 1861-1904 рр. Простежено, як активність і масштаби суспільного життя
відрізнялись як у населених пунктах Південної України із різним статусом (у місь-
ких і неміських поселеннях), так і в самих офіційних містах, що певною мірою ко-
релюється із їх адміністративним статусом, «економічними функціями», чисель-
ністю і співвідношенням соціальних страт населення.
Ключові слова: суспільне життя, урбанізаційні процеси, Південна Україна.
Статья посвящена анализу социальных конфликтов, общественного движе-
ния, общественных организаций как неотъемлемой составляющей урбанизаци-
онных процессов южноукраинского региона 1861-1904 гг. Прослежено, как актив-
ность и масштабы общественной жизни отличались как в населенных пунктах
Южной Украины с различным статусом (в городских и негородских поселениях),
так и в самих официальных городах, что в определенной степени коррелируется
с их административным статусом, «экономическими функциями», численностью
и соотношением социальных страт населения.
Ключевые слова: общественная жизнь, урбанизационные процессы, Южная
Украина.
The article is devoted to the analysis of social conflicts, social movement, public or-
ganizations as the inalienable constituent of urbanization processes of the Southern
Ukrainian region in 1861-1904. It is traced, how the activity and the extent of social life
differed as in settlements of the South of Ukraine with different status (in both urban and
non-urban settlements), as in the official cities, that in certain degree were correlated with
their administrative status, «economic functions», number and relation of social strata of
the population.
Key words: a public life, urbanization processes, Southern Ukraine.
Напевно, не буде помилкою стверджувати, що
історія суспільного життя є аспектом урбанізацій-
них процесів на півдні України другої половини
ХІХ – початку ХХ ст., якому в історіографії приді-
лена найбільша увага. Така ситуація є цілком логі-
чною. Адже «пошук ключів» до витоків соціаль-
них потрясінь 1905-1907, 1917 рр. домінує в істо-
ричній літературі, присвяченій пізньому імперсь-
кому періоду, і, за висловом Даніеля Бровера, від-
чуття апокаліптичної атмосфери присутнє навіть в
тих дослідженнях, чий об’єкт дуже далекий від іс-
торії революції [4, c. 222].
Утім, наше звернення до відповідної проблема-
тики зумовлене не прагненням слідувати історіо-
графічній традиції, а саме усвідомленням значу-
щості суспільного життя і його конкретизації (со-
ціальних конфліктів, суспільного руху, громадсь-
ких організацій) як невід’ємної складової урбані-
заційних процесів, які без аналізу цієї складової
залишаться малозрозумілими. Існування ж розло-
гої історіографії позбавляє нас необхідності наво-
дити докладний фактаж, і в той же час дає можли-
вість звернути увагу на концептуальне питання
специфіки соціальних конфліктів, суспільного ру-
ху, діяльності громадських організацій в міських
поселеннях у порівнянні з сільською місцевістю.
У радянській історіографії з її акцентом на ви-
вченні класової боротьби визначення специфіки
соціальних конфліктів у містах базується на тезі
В. І. Леніна про те, що саме міські фабричні робіт-
ники були революційним «авангардом» класу, і на
такій наведеній ним же статистиці: «Якщо в зви-
чайний час (1895-1904) кількість стачок в міс-
тах втричі перевищує кількість їх в селах, то
Випуск Випуск Випуск Випуск 2, 20102, 20102, 20102, 2010
79
відсоткове відношення кількості стачок до кі-
лькості закладів в 4½ рази більше в містах,
ніж у селах» [18, c. 6–7].
Натомість у сучасній російській історіографії
все більше поширення знаходить концепція
сприйняття революції як реакції традиційного се-
лянства на модернізацію, індустріалізацію. В цю
концепцію вписується і бачення взаємозв’язку
міст і соціальних конфліктів. Доволі логічно ви-
клав таке бачення О. С. Сенявський. Згідно з ним,
урбанізація імперії почалася так само «примусо-
во», як і її індустріальний розвиток. Вступивши на
шлях індустріалізації пізніше, ніж «більшість пе-
редових країн», Російська імперія ще не мала вну-
трішнього потенціалу, який би був готовий до фо-
рсованої урбанізації. Початкова стадія урбаніза-
ційного переходу зробила свій внесок у деформа-
цію традиційного суспільства, спричинивши його
«базову» соціальну нестабільність, породивши
«вибухонебезпечні» маргінальні страти в місті і пі-
дірвавши цінності сільської общини. Місто опини-
лось протиставленим селу і економічно, і соціоку-
льтурно, як носій західних цінностей, до яких тра-
диційне село ставилось вороже. Міста стали
центрами соціальної нестабільності. Сама револю-
ція 1917 р. стала реакцією відторгнення традицій-
ним суспільством модернізаційних процесів, здій-
снених на основі «антитрадиційних прозахідних
схем». По суті, це була не революція пролетарів, а
бунт села, в тому числі – і проти міста, яке ламало
устої традиційного селянського життя [21, c. 54–57].
При всій несхожості, а багато в чому – і
протилежності позицій двох згаданих вище
концепцій, їхнім загальним місцем є погляд на
місто як на важливий ключ до розуміння фор-
мування передумов соціальних конфліктів і бе-
зпосередньо революційних подій.
Зауважимо, що на особливу роль міст у форму-
ванні суспільних рухів, у соціальних конфліктах
була звернута увага ще до самих революційних
потрясінь початку ХХ ст. Причому це було зроб-
лене зовсім не відносно міст Російської імперії.
Зокрема, намагаючись виявити закономірності що-
до пливу міста на характер суспільного життя,
Георг Теккер прийшов до висновку, що «любов до
громадянської свободи, може, і є сильнішою і по-
стійнішою в селах», а в містах вона знаходиться
під більш пильним наглядом, тим не менш закон і
порядок у них більше піддані ризику, оскільки ін-
трига і честолюбство тут простіше можуть вплива-
ти на невігластво і нужду [6, c. 3]. З цього ж при-
воду А. Вебер зауважував, що на розвиток лі-
беральних і прогресивних ідей впливають те,
що в містах різноманіття занять, інтересів і ду-
мок у містах призводить до обміну ними, що
веде до більш широких і вільних суджень і до
більшої схильності до засвоєння нових думок,
прийомів та ідеалів. «Міське життя, може, і не
продукує геніїв, але воно приводить мислителів у
контакт між собою, воно викликає в них священ-
ний імпульс до оригінальності, шляхом симпатії
або антагонізму». Невеличкі міста не вільні від
консерватизму, властивого селам; втім, вони вико-
нують функцію посередника «між прогресивним
напрямом, лібералізмом, радикалізмом більших
міст і консерватизмом і забобонами сіл» [6, c. 431].
Вивчення характеру суспільного життя в півден-
ноукраїнських містах другої половини ХІХ – початку
ХХ ст. дає підстави стверджувати, що із серйозними
застереженнями, пов’язаними з відмінностями конк-
ретно-історичних обставин, такі спостереження, зроб-
лені на підставі аналізу життя міст Сполучених Шта-
тів фактично того ж періоду, можна прикласти і до Пі-
вденної України.
Адже спільним для сучасних концепцій і ви-
кладених міркувань більш ніж сторічної давнини є
погляд на місто як на уособлення модернізаційних
рис, тоді як села виступають оплотами традиції.
На південноукраїнських матеріалах, які стосують-
ся суспільного життя, така специфіка міст, порів-
нянно із селами, простежується як тенденція. При
цьому необхідно наголосити, що йдеться саме про
тенденцію, а не про «аксіому», що зумовлюється,
між іншим, і не тотальністю поширення та вкорі-
нення модернізації, і самою неоднорідністю міст, і
наявністю міських поселень інших типів, невпису-
ванням багатоманітності реальних населених пун-
ктів у «ідеальну» дихотомію «село-місто».
Великою мірою як наявність відмінностей сус-
пільного життя міста і села, так і їх нетотальність
були пов’язані з реаліями формування робітничого
класу та характером його представництва в насе-
лених пунктах різних типів. Те ж, що саме цей
клас був соціальною базою для поширення ідей
соціальної рівності і радикальної перебудови сус-
пільного ладу, не заперечують і сучасні дослідни-
ки. В цьому контексті вельми показовим є наго-
лошення О. П. Реєнтом на наступних основних ха-
рактерних рисах пролетаріату: 1) відсутність при-
ватної власності; 2) відрив від села і додаткових дже-
рел матеріального забезпечення; 3) концентрація на
підприємствах; кваліфікація та певний рівень освіти;
5) погані побутові умови і гостра житлова проблема.
Звідси, згідно із Олександром Петровичем, у про-
летаріату формується: вищий, у порівнянні з се-
лянством, ступінь корпоративності; колективістсь-
ка, на противагу індивідуалістській, психологія;
глибше усвідомлення свого місця в суспільстві та сво-
їх соціально-економічних інтересів; мобільність, орга-
нізованість, керованість; здатність до узгоджених дій
задля досягнення соціально-економічних цілей;
спроможність засвоювати політичні гасла і керу-
ватися ними [17, c. 148].
Звернемо увагу, що перелічені О. П. Реєнтом
риси пролетаріату далеко не в кожному випадку
були присутні «в чистому виді».
Те, що в реаліях модернізації на півдні України
умови праці робітників були важкими (велика три-
валість робочого дня, використання жіночої і ди-
тячої праці, брак а часто й відсутність засобів без-
пеки тощо), заробітна платня – часто замалою (хо-
ча Південна Україна і відрізнялась від інших регі-
онів найвищим її рівнем), побутові умови – жалю-
гідними створювало сприятливий ґрунт для вини-
Чорноморський лЧорноморський лЧорноморський лЧорноморський ліііітопистопистопистопис
80
кнення соціальних конфліктів, які не могли попе-
редити або ж загасити ні зміни законодавства, ні
намагання «цивілізувати» відносини між робітника-
ми і роботодавцями шляхом запровадження у 1882 р.
фабричної інспекції, ані поліцейські заходи.
Вельми показово, що опис проявів протесту
промислових робітників саме Південної Украї-
ни склав майже половину випадків, описаних у
підрозділі «Перші виступи робітників на захист
своїх прав та інтересів» монографії О. П. Реєн-
та [17, c. 149–173]. І це далеко не випадково, зва-
жаючи на ті обсяги, яких набули протести на Пів-
дні в порівнянні з іншими регіонами України, що
напряму було пов’язане і з самими темпами та
специфікою модернізації в Південній Україні. До-
волі промовистою є статистика, згідно з якою за
останнє п’яти-річчя ХІХ ст. в Україні відбулося
212 стра-йків та 14 заворушень, і найбільше з них
мали місце саме в Катеринославській (108) і Хер-
сонській (38) губерніях [17, c. 170].
Та і в наступні роки, що передували першій ро-
сійській революції і позначились світовою еконо-
мічною кризою, яка помітно вдарила і по Півдню,
саме цей регіон став однією з наважливіших арен
потужних соціальних виступів, включаючи зага-
льний страйк на півдні Російської імперії.
Не менш показово, що серед описаних О. П. Реєн-
том протестів абсолютна більшість мала місце в насе-
лених пунктах із офіційним статусом міста, а також у
промислових селищах. Йдеться про промислові сели-
ща Донбасу, де цей період відмічений потужними со-
ціальними конфліктами, на що фактично в унісон зве-
ртають увагу чи не всі дослідники, які вивчають істо-
рію Донецького басейну. Причому мова йде не лише
про радянських і сучасних українських істориків, але і
про іноземних.
Так, відповідна теза стала фактично провідною
думкою монографії Теодора Фридгата «Юзівка та
революція» [5].
Гіроакі Куромія, описуючи події другої поло-
вини ХІХ – початку ХХ ст., зауважує, що історія
Донбасу позначена періодичними потужними ви-
бухами протесту [11, c. 87].
Лінднер Райнер пише, що соціальні переко-
си, які постійно супроводжували індустріаліза-
цію «Півдня Росії», в районах промислового
буму, на Донбасі, мали ще гостріший, позначе-
ний насиллям характер, ніж в інших регіонах
Російської імперії [16, c. 77].
Разом із тим, вельми важливо, що робітники
Донбасу багато в чому не відповідали тим «ідеа-
льним» характеристикам, які, за формулюванням
О. П. Реєнта, формувались у пролетаріату. Одну з
причин цього ряд дослідників вбачає саме у харак-
тері населених пунктів і місцевостей, де працюва-
ли робітники Донецького басейну. Зокрема, Гіро-
акі Куромія наголошує, що майже в усіх повідом-
леннях про робітничий рух у Донбасі стверджу-
ється, що робітників, особливо шахтарів, було ва-
жко організувати. Копальні були розкидані по
всьому степу, зв’язок між ними був слабкий; неза-
доволені робітники, як і ті, кого переслідувала ад-
міністрація, просто переходили на іншу шахту.
При цьому Гіроакі Куромія погоджується із ви-
сновками Теодора Фридгата про те, що існувала
чітка різниця між заводськими робітниками, які
рухалися до сучасної культури, перебуваючи у на-
селених пунктах, що набували міських обрисів, і
шахтарями, які «застигли в агонії безладного пере-
ходу від села до індустрії» [11, c. 84–85].
Складовою суспільного життя і Донбасу, і Пів-
денної України в цілому стали не лише виступи
проти адміністрації та влади, але і конфлікти ін-
шого характеру, які носили міжетнічного та між-
конфесійного забарвлення. З цього приводу авто-
рами книги «Південна Україна: модернізація, сві-
това війна, революція...» зроблено наступне спо-
стереження, в якому, щоправда, присутня певна
плутанина саме у зв’язку із невизначеністю стату-
сів населених пунктів: «Часто жителі міст і ро-
бітничих селищ шукали причини своїх негараздів в
односельчанах [!] інших віросповідань, культури,
ментальності чи навіть роду занять» [23, c. 35].
Украй важливо підкреслити, що робітничий
рух був лише однією зі складових суспільного ру-
ху в регіоні, під якими, за визначенням С. І. Світ-
ленка, розуміється історичний процесуальний фе-
номен, в якому віддзеркалюється вся багатоманіт-
ність внутрішніх динамічних соціальних зв’язків
та змін і виявляються національні, групові, класо-
ві, партійні, професійно-корпоративні, регіональні,
особисті та інші інтереси, різноманітні світоглядні
течії та напрями [20, c. 308].
При такій широті розуміння суспільно руху сам
Сергій Іванович дає вужчу його панораму в одній з
губерній Південної України в монографії «Суспі-
льний рух на Катеринославщині у 50-80-х роках
ХІХ століття» [19]. В контексті нашого дослі-
дження найбільший інтерес викликають наступні
висновки: особливістю ґенези українського націо-
нального руху в губернії було те, що за умови від-
сутності осередків української національної освіти
і науки його першими представниками стали при-
їжджі київські студенти і вихідці з Правобережжя.
На рубежі 1850-1860-х рр. головною формою дія-
льності українських народолюбців на території
Катеринославщини стало культурно-етнографічне
летуче «ходіння в народ», у сільську місцевість. У
середині 1860-х рр. на Катеринославщині, і насам-
перед у самому губернському місті, з’явились пе-
рші українські народолюбці, які постійно перебу-
вали тут у службових справах; а у 1870-1880-х рр.
цей рух був представлений вже не лише приїж-
джими, але і тими, що зросли на місцевому ґрунті
(зокрема, Я. П. Новицький). Вони «працювали не
тільки в губернському центрі, а й у повітових мі-
стечках і селах», як правило, поєднуючи культур-
ницьку діяльність (збирання літературних і фольк-
лорно-етнографічних матеріалів, вивчення мови,
історії, культури і побуту народу) з легальною ро-
ботою в освітніх, судових установах і в органах
місцевого самоврядування. Втім, український на-
ціональний рух на Катеринославщині не вийшов
за рамки діяльності окремих осіб. У 1870-х рр. тут
Випуск Випуск Випуск Випуск 2, 20102, 20102, 20102, 2010
81
діяли і представники загальноросійського народ-
ництва; але їх спроби налагодити пропагандистсь-
ку роботу серед селян, прагнення зав’язати конта-
кти серед сільської і міської інтелігенції не мали
відчутних позитивних результатів, що було зумов-
лене, між іншим, недостатнім врахуванням етно-
культурних особливостей українського села і ца-
ристськими ілюзіями селянських мас. У середині
1880-х рр. Катеринославщина [9, c. 208] перетво-
рилась на важливий загальноросійський центр на-
родовольського підпілля, а наприкінці того ж де-
сятиліття розпочався перехід від народництва до
марксизму [19, c. 221–223].
Саме місто, а не село залишалось центром сус-
пільного руху губернії і в другій половині 1880-х –
1904 рр. Про це свідчать, між іншим, і матеріали
написаної тим же С. І. Світленком глави «Суспіль-
ний рух у Катеринославі наприкінці ХІХ – на по-
чатку ХХ століття» фундаментальної «Історії міста
Дніпропетровська» [9, c. 260–309].
Вивчення матеріалів, які стосуються суспільно-
го руху в двох інших південноукраїнських губер-
ніях, дає підстави стверджувати, що і там саме мі-
ста відігравали домінуючу роль у відповідній сфе-
рі життя.
У всіх трьох губерніях фактична невдача «хо-
діння в народ» 1870-х рр. наочно засвідчило наяв-
ність доволі великої «ідеологічної прірви» між се-
лом і містом.
Домінуюча роль міст (причому переважно Оде-
си, Миколаєва та Херсона) у суспільному русі
простежується по всьому тексту дисертаційного
дослідження О. В. Кульчицької, присвяченого дія-
льності громадських і політичних організацій пів-
дня України кінця ХІХ – початку ХХ ст. на матері-
алах Херсонської губернії. Сама Олена Василівна,
розглянувши політичні організації соціал-демо-
кратичного, неонародницького, анархічного, лібе-
рально-демократичного, монархічно-консерватив-
ного спрямувань сформулювала висновок, що ана-
ліз умов їхньої діяльності показав: всі вони, неза-
лежно від соціальної орієнтації, політичних про-
грам і гасел, виникали, перш за все, у містах, де рі-
вень зрілості населення був вищим, і лише потім
несли свої ідеї на село; попри всі зусилля у цьому
напрямку, в партійно-організаційному плані село
виявило свою слабкість. Звернемо увагу і на тезу
автореферату О. В. Кульчицької, в якій також до-
сить чітко проглядає усвідомлення значення міст у
розгортанні партійної діяльності: «На межі ХІХ –
ХХ ст. представники південної громадськості на-
дали перевагу місцевим відділам загальноросійсь-
ких партій, що... було пов’язано з багатонаціона-
льністю Херсонської губернії, наявністю значного
відсотка єврейського населення, російськомовніс-
тю міст, жвавими міграційними й урбанізаційни-
ми процесами» [10, c. 12]. Заслуговує на увагу і
висновок про те, що значна частина і громадських
організацій, і політичних осередків розгорнула
свою діяльність в Одесі, що вказує на «значно ви-
щу політизацію народних мас у цьому місті, порі-
вняно з іншими місцевостями Півдня України».
Щоправда, ми не впевнені, що коректно судити
про «всі місцевості» південноукраїнського регіо-
ну, розглядаючи матеріли лише Херсонської губе-
рнії: активність суспільного руху в тому самому
Катеринославі могла б поставити під сумнів тезу
про «значно вищу політизацію» Одеси. Хоча в ряді
аспектів Одеса насправді мала першість у полі-
тичному житті Півдня. Зокрема, саме вона напри-
кінці періоду стала центром анархістського руху в
регіоні. Між іншим, вельми симптоматично, що
саме Одеса найчастіше згадується і в авторефераті
докторської дисертації [14, c. 38], і у заключній ча-
стині монографії [15, c. 182–188] класика радянсь-
кої історіографії революційного руху на півдні
України З. В. Першиної. Не менш показово, що
хоча Заїра Валентинівна і не формулює там висно-
вків щодо ролі міст у цікавих їй процесах у регіоні,
наведений нею фактаж може служити підтвер-
дженням сформульованого нами вище спостере-
ження з цього приводу.
Мусимо зауважити, що не варто абсолюти-
зувати значення політичної складової життя пів-
денноукраїнських міст. Досить знаковим для розу-
міння сприйняття відповідних процесів пересічним
городянином є фрагмент спогадів херсонця Й. Н. Ве-
кслера: «Раніше, до революції, політикою ніхто не ці-
кавився. Були якісь підпільні гуртки, але мешканці їх
не знали і не знали, чим вони займаються. В 1905 році
вони активізувались» [7, c. 515].
Аби визначити характер взаємозв’язку між
офіційним статусом населеного пункту і ступенем
активності в ньому суспільного руху варто зверну-
тись, наряду із архівними і опублікованими дже-
релами, сучасною історіографією, і до матеріалів
«Історії міст і сіл Української РСР». Адже з огляду
на ідеологічні настанови авторські колективи та
редколегії її томів не оминали увагою ні навіть не-
значні прояви «класової боротьби», ні зародки по-
літичної активності у кожному населеному пункті.
За нашими спостереженнями, мала місце тен-
денція, згідно з якою активність суспільного руху
знижувалась за наступною шкалою: «губернські
міста – повітові міста – безповітові міста – містеч-
ка». Відхилення ж від цієї тенденції зумовлюва-
лись, між іншим, особливим статусом деяких міст
(як-от повітового центру Одеса, Миколаєва тощо),
специфікою економічної активності і соціальної
стратифікації населення ряду міських поселень.
Останні два чинники великою мірою впливали на рі-
вень суспільної активності в межах кожної складової
наведеної вище шкали. Зокрема, мала місце підвище-
на активність у повітових портових містах.
З огляду на розташування духовних семіна-
рій, усіх вищих і абсолютної більшості серед-
ніх навчальних закладів у містах саме міським
феноменом був рух студентської та учнівської
молоді [22, c. 20]. Разом із тим, наявність серед
студентів і учнів певного відсотка вихідців із села,
Чорноморський лЧорноморський лЧорноморський лЧорноморський ліііітопистопистопистопис
82
так само як і те, що після закінчення навчання час-
тина випускників їхала працювати у сільську міс-
цевість, створювало передумови для привнесення
на село ідей, що поширювались у навчальних за-
кладах. Про студентів-народовольців, вихідців із
сільської місцевості, згадує у своїх мемуарах
Д. З. Лях – предок плеяди відомих українських іс-
ториків. Сини пана Жебуньова, власника маєтку,
на хуторі при якому народились батьки Данила
Захаровича, будучи студентами у вищих навчаль-
них закладах, «були замішані в таємних револю-
ційних організаціях і були заарештовані; наїхали
жандарми, і на маєток пана Ж. здійснено трус.
На старого п. Ж. це так уплинуло, що він себе за-
стрелив» [12, c. 104].
До деякої міри як такий, що мав зближати міс-
то і село, можна розглядати земський ліберальний
рух, з огляду на поширення компетенції земств на
повіти, на розміщення земських установ у містах і
на характер представництва мешканців міської і
сільської місцевості в земських структурах.
Важливою складовою суспільного життя Пів-
дня було створення та діяльність тут громадських
організацій, які в сучасній історіографії все часті-
ше розглядаються як зародки «суспільства» (гро-
мадянського суспільства). В цьому контексті варто
звернутись до праць Б. М. Миронова, Джозефа
Бредлі, Лінднера Райнера.
Прагнучи довести свою провідну тезу щодо
«нормальності» розвитку Російської імперії, Б. М.
Миронов шукає в ньому ознаки громадянського
суспільства «в повному смислі цього слова», тобто
як структури, в якій людина, соціальні організації і
держава утворюють стійку єдність на основі пари-
тетних стосунків; у цій структурі громадський по-
рядок базується не на страху і пануванні, а на вну-
трішній, раціонально мотивованій дисципліні, на
соціальному компромісі, доцільності, взаємному
інтересі; всі вірогідні і реальні конфлікти регулю-
ються не насиллям можновладців, а правовими і
політичними засобами, владою держави, яка сама
підпорядковується створеним нею законам [13, c. 290].
Зрозуміло, що при всьому бажанні імперські реалії
фактично неможливо підвести під наведене фор-
мулювання, тож російський патріот Б. М. Миронов
змушений писати, що громадянське суспільство в
Російській імперії «проходило стадію становлен-
ня» і було «менш розвинутим», ніж у західноєвро-
пейських країнах.
Шукаючи паростки громадянського суспіль-
ства в Російській імперії, Джозеф Бредлі вбачає
їх саме в створенні «публічної сфери» і «вільних
асоціацій», які, попри їх «вільність», знаходи-
лись під амбівалентним пильним наглядом вла-
ди, яка, з одного боку, ставилась до цих «асоці-
ацій» підозріло, а з іншого – сприяла створен-
ню багатьох з них [3, c. 1094–1123].
Дещо під іншим кутом зору розглядає пробле-
му Лінднер Райнер, який зауважує, що роботи, в
яких досліджується процес формування сучасного
міста як «інкубатора» громадського життя і роз-
садника «громадської ідентичності», засвідчили:
комунікація між «прототипами громадянського
суспільства» в Російській імперії розгорталася в
руслі існуючого співвідношення інтересів; ще в
XVIII ст. сюди проникає поняття «суспільство»,
чиє семантичне поле увібрало в себе категорію
творення соціальної спільноти людей та нові орга-
нізаційні форми добровільного об’єднання людей;
саме поняття «суспільство» мало на увазі асоціа-
цію на добровільних, професійних, ідейних заса-
дах або ж для дружнього спілкування. У останній
третині ХІХ – на початку ХХ ст. громадськість, що
народжувалась, була феноменом, обмеженим зде-
більшого міським суспільством, і означала добро-
вільну комунікативну діяльність індивідів з метою
реалізації інтересів і презентації внутрішньої цін-
нісної позиції [16, c. 24–25].
При всьому різноманітті підходів до типоло-
гізації чисельних організаційних форм добровіль-
ного об’єднання людей, або громадських організа-
цій, представлених на півдні України в цікавий
нам період, О. В. Кульчицька звернула увагу на
благодійні та фізкультурно-спортивні товариства,
культурно-освітні організації.
На жаль, Ольга Василівна не формулює ви-
сновків щодо репрезентативності благодійних то-
вариств у міській і сільській місцевості; разом із
тим, наведений нею фактаж щодо мережі громад-
ських організацій, які опікувались соціальними
проблемами, пов’язаними з безробіттям, безпри-
тульністю, жебрацтвом засвідчує, що відповідні
благодійні товариства в абсолютній більшості
випадків створювались саме в містах, хоча діяль-
ність ряду з них і поширювалась на сільську міс-
цевість. У той же час благодійні товариства, роз-
ташовані у містах, великою мірою мали справу
саме із мігрантами з сільської місцевості, які і
складали великий відсоток міських нужденних,
що потребували допомоги. Вельми важливо, що
хронологічно збільшення напливу мігрантів до
конкретних південноукраїнських міст і відкриття
у цих же населених пунктах благодійних това-
риств досить чітко корелюється. Констатуючи
факт, що загальним явищем південноукраїнських
міст стала наявність в них безпритульних дітей,
О. В. Кульчицька наводить дані щодо діяльності
цілого ряду благодійних товариств Одеси, Херсо-
на, інших міст, які опікувались утриманням дитя-
чих притулків. Зазначаючи, що серед прибулих
до міст у пошуках роботи було чимало тих, хто
не мав навіть де переночувати, автор пише про
ряд громадських організацій (на кшталт «Товари-
ства по влаштуванню нічліжних будинків і деше-
вих їдалень в Миколаєві») [1, арк. 1–3], поклика-
них надавати допомогу саме цій страті населення.
Специфікою Південної України була наявність
тут чисельних національних благодійних органі-
зацій [10, c. 47–70]. І хоча відповідні національ-
ності були представлені у міській і в сільській мі-
сцевості, їх організації базувались, як правило,
саме у містах.
З огляду на розташування середніх та вищих на-
вчальних закладів, міську специфіку мали доброчинні
Випуск Випуск Випуск Випуск 2, 20102, 20102, 20102, 2010
83
об’єднання допомоги учням і студентам, що діяли на
півдні Україні.
Як свідчать матеріали монографії Ю. І. Гузе-
нка, міським явищем на півдні України були і то-
вариства взаємодопомоги, медичні благодійні то-
вариства та філантропічні спілки за конфесійною
приналежністю [8, c. 232].
Згідно з даними «Новоросійського календаря
на 1867 рік», більшість благодійних і богоугодних
закладів Південної України були зосереджені саме
в Херсонській губернії, причому майже всі – без-
посередньо в Одесі. В наступні роки мережа роз-
ширилась, хоча продовжувала охоплювати майже
виключно міста і Одеса залишалась беззаперечним
лідером як за чисельністю, так і за розмаїттям
спрямування представлених у ній благодійних то-
вариств [2, арк. 52].
Спостереження, зроблені стосовно благодійних
товариств, багато в чому справедливі і щодо роз-
гортання в регіоні мережі культурно-освітніх ор-
ганізацій (хоча у випадку з рядом музичних та ін.
культурних товариств не простежується така чітка
взаємозалежність зростання активності громад-
ських організацій і динаміки напливу до міст мігран-
тів). Центрами діяльності цих організацій в Херсонсь-
кій губернії стали Одеса, Херсон і Миколаїв.
Великі міста стали основними центрами, де ді-
яли фізкультурно-спортивні товариства. На відмі-
ну від об’єднань благодійних і більшості культур-
но-освітніх, фізкультурно-спортивні спрямову-
вали діяльність переважно на задоволення потреб
не міських «низів», а елітних страт.
Важливо, що ініціатива щодо створення біль-
шості благодійних та фізкультурно-спортивних
товариств, культурно-освітніх організацій виходи-
ла не від державних установ, хоча в багатьох ви-
падках влада і сприяла розгортанню їхньої діяль-
ності. В цьому ж ключі можна розцінювати і зміни
законодавства, що передбачали деяке спрощення
процедури заснування товариств. До того ж, для
більшості великих адміністративних центрів Пів-
дня було справедливе спостереження, зроблене
стосовно Катеринослава: благодійні товариства
тут створювались за безпосередньої участі не тіль-
ки дворянства і купецтва, а і місцевих можновлад-
ців, які очолювали правління цих товариств, під-
тримували їх морально і матеріально, залучали до
їх діяльності своїх дружин [9, c. 251].
Між іншим, як прояв сприяння влади форму-
ванню підконтрольних громадських організацій
можна розцінювати події навколо виникнення де-
яких праобразів профспілок у регіоні. Такою був,
зокрема, «Союз матросів і кочегарів», створений в
Одесі у 1903 р. зубатовцями при активній підтри-
мці влади і поліції. Як зауважує О. Б. Шляхов, цей
Союз, що декларував як мету «покращення побу-
ту» моряків, став помітним чинником у поширен-
ні ідей «поліцейського соціалізму» в цивільному
флоті Чорного і Азовського морів, хоча питома ва-
га охоплених ним судноробітників і складала лише
близько 1,5 % від загальної кількості нижчого пла-
вскладу команд; невдовзі Союз втратив навіть ці
позиції, що, на думку Шляхова, пояснювалось
не стільки пропагандою з боку РСДРП, як на-
голошувала радянська історіографія, скільки
тим, що «царизм, свідомо уникаючи дійсного
розв’ язання робітничого питання..., обмежува-
вся в той час створенням робітничих організа-
цій під поліцейським наглядом, тобто лише пе-
вного сурогату профспілок» [24, c. 219–220].
Таким чином, громадські організації Півдня
можуть розглядатись як складова «місцевої гро-
мадськості» в тому сенсі, що вкладають у це по-
няття Лунц Гефнер і Гвідо Гауссманн (спілкува-
ння з яким, між іншим, і спонукало нас розглянути
громадські організації як паростки громадянського
суспільства): «сфера суспільної самоорганізації у
просторі між державою і сім’єю», «середовище
формування практичних підходів і механізмів осу-
спільнення та залучення до загальногромадського
життя різних соціальних формацій, самоорганізо-
ваний ансамбль потойбіч станових і класових роз-
межувань» [16, c. 25–26]. Розміщення ж громад-
ських організацій у містах є свідченням того,
що «місцева громадськість» у процесі модерні-
зації набула розвитку головним чином у місь-
кій, але не в сільській місцевості, хоча при
цьому і не залишалась замкненою виключно на
інтереси міських мешканців.
Громадські організації створювались з різних
мотивів; утім, якими б не були цілі виникнення, чи
не всім «вільним асоціаціям» доводилось так чи
інакше мати справу з проблемою урбанізації в сен-
сі взаємодії міста з селом, реагувати на виклик,
пов’язаний з феноменом виникнення «мігрант-
ських міст», намагатись кожне в силу своєї специ-
фіки «цивілізовувати» урбанізаційний процес.
Вивчення матеріалів щодо суспільного життя
на території трьох південноукраїнських губерній
дає підстави стверджувати, що його активність і
масштаби значною мірою відрізнялись не лише у
населених пунктах із різним статусом (у міських і
неміських поселеннях), але і в самих офіційних мі-
стах, що певною мірою корелюється із їх адмініст-
ративним статусом, «економічними функціями»,
чисельністю і співвідношенням соціальних страт
населення. Перспективи ж подальших студій у за-
значено напряму полягають у створенні комплекс-
ного дослідження з історії урбанізаційних процесів
на Півдні України.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Держархів Миколаївської обл., ф. 229, оп. 1, спр. 67: Клопотання голови розпорядчого комітету про влаштування
нічліжних будинків і дешевих їдалень в м. Миколаєві. – Арк. 1–3.
2. Держархів Одеської обл., ф. 2, оп. 1, спр. 2305: Звіти благодійних товариств 1897 р. – Арк. 52.
3. Bradley, Joseph. Subjects into Citizens: Societies, Civil Society, and Autocracy in Tsarist Russia // American Historical
Review. – October 2002. – Pp. 1094–1123.
Чорноморський лЧорноморський лЧорноморський лЧорноморський ліііітопистопистопистопис
84
4. Brower, Daniel R. The Russian City between Tradition and Modernity, 1850-1900. – Berkeley-Los Angeles-Oxford : Uni-
versity of California Press.
5. Friedgut, Theodore H. Iuzovka and Revolution. Politics and Revolution in Russia’s Donbass, 1869-1924: Volume II. —
Princeton, New Jersey : Princeton University Press, 1994. – ХХІ+521 p.
6. Вебер А. Рост городов в 19-м столетии / Перевод с английского А. Н. Котельникова. – СПб. : Изд. Е. Д. Кусковой,
1903. – 265 с.
7. Векслер Н. Й. Херсон и его жители // Джерела з історії Південної України. Том 9 // Мемуари та щоденники. Части-
на 2 / Упорядники: А. Бойко, В. Мільчев. – Запоріжжя : РА «Тандем-У», 2006.
8. Гузенко Ю. І. Становлення і діяльність громадських благодійних об’єднань на Півдні України в другій половині ХІХ –
на початку ХХ ст. (на матеріалах Херсонської губернії): Монографія. – Миколаїв : Вид-во «Іліон», 2006. – 232 с.
9. Історія міста Дніпропетровська / За наук. ред. А. Г. Болебруха. – Д. : Грані, 2006. – 596 с.
10. Кульчицька О. В. Громадські та політичні організації Півдня України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах
Херсонської губернії) : Автореф. дис… к.і.н. 07.00.01 / Донецький національний університет. – Донецьк, 2007. – 20 с.
11. Куромія, Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки / Пер. з англ.
Г. Кьорян, В. Агєєв ; Передм. Г. Немирі. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – 510 с.
12. Лях Д. З. Спогади про життя моє // Джерела з історії Південної України. Том 9 // Мемуари та щоденники. Частина
2 / упорядники : А. Бойко, В. Мільчев. – Запоріжжя : РА «Тандем-У», 2006.
13. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало ХХ в.): В 2 т. – 3-е изд. испр., доп. –
Т. ІІ. – СПб. : «Дмитрий Буланин», 2003. – 583 с.
14. Першина З. В. Южная Украина в годы первой и второй революционных ситуаций (проблема центра и региона в
российском освободительном движении) : Автореф. дис… д.и.н. 07.00.02 / Киевский ордена Ленина государст-
венный университет им. Т. Г. Шевченко. – К., 1977. – 38 с.
15. Першина З. В. Очерки истории революционного движения на юге Украины (К 100-летию «Южнороссийского сою-
за рабочих») : [монография]. – Киев-Одесса : Вища школа, 1975. – 248 с.
16. Райнер Лінднер. Підприємці і місто в Україні, 1860-1914 рр. (Індустріалізація і соціальна комунікація на Півдні Ро-
сійської імперії) / [за ред. О. М. Доніка]. – Київ-Донецьк : ТОВ «ВПП «Промінь», 2008. – 496 с.
17. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) : [монографія] / Інститут історії України НАН України. –
Київ, 2003. – 340 с.
18. Рындзюнский П. Г. Крестьяне и город в капиталистической России второй половины ХІХ века (Взаимоотношение
города и деревни в социально-экономическом строе России). – М. : Наука, 1983. – 271 с.
19. Світленко С. І. Суспільний рух на Катеринославщині у 50-80-х роках ХІХ століття : [монографія]. – Дніпропет-
ровськ : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2006. – 268 с.
20. Світленко С. Суспільний рух в Україні кінця XVIII – початку ХХ століття: образи історичної дидактики // Ейдос.
Альманах теорії та історії історичної науки / [голов. ред. В. Смолій ; відповід. ред. І. Колесник]. – Вип. 2. – К. : Ін-
ститут історії України НАН України, 2006. – Ч. 1. – С. 307–316.
21. Сенявский А. С. Урбанизация России в ХХ веке: Роль в историческом процессе / А. С. Сенявский ; Ин-т рос. ис-
тории. – М. : Наука, 2003. – 286 с.
22. Тарасов А. В. Суспільно-політична позиція учнівської молоді Півдня України другої половини ХІХ ст. : Автореф.
дис… к.і.н. 07.00.01 / Національний університет «Києво-Могилянська академія». – Київ, 2008. – 20 с.
23. Турченко Ф. Г., Турченко Г. Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ – 1921 р.): Іс-
торичні нариси. – К. : Ґенеза, 2003. – 304 с.
24. Шляхов О. Б. Судновласники і моряки Азово-Чорноморського басейну: 90-ті рр. ХІХ ст. – 1914 р. : Монографія. –
Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. – 366 с.
РЕЦЕНЗЕНТИ: д.і.н., професор Я. В. Верменич, д.і.н., професор П. М. Тригуб
© В. М. Константінова, 2010 Стаття надійшла до редакції 16.09.2010
|