Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо
Gespeichert in:
| Datum: | 2005 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України
2005
|
| Schriftenreihe: | Китайська цивілізація: традиції та сучасність |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31229 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо / С. Капранов // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. ст. — К., 2005. — С. 17-21. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-31229 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-312292012-02-29T12:08:44Z Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо Капранов, С. 2005 Article Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо / С. Капранов // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. ст. — К., 2005. — С. 17-21. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. XXXX-0095 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31229 uk Китайська цивілізація: традиції та сучасність Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Капранов, С. |
| spellingShingle |
Капранов, С. Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо Китайська цивілізація: традиції та сучасність |
| author_facet |
Капранов, С. |
| author_sort |
Капранов, С. |
| title |
Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо |
| title_short |
Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо |
| title_full |
Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо |
| title_fullStr |
Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо |
| title_full_unstemmed |
Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо |
| title_sort |
головні течії японського конфуціянства в епоху едо |
| publisher |
Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України |
| publishDate |
2005 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31229 |
| citation_txt |
Головні течії японського конфуціянства в епоху Едо / С. Капранов // Китайська цивілізація: традиції та сучасність: Зб. ст. — К., 2005. — С. 17-21. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| series |
Китайська цивілізація: традиції та сучасність |
| work_keys_str_mv |
AT kapranovs golovnítečííâponsʹkogokonfucíânstvavepohuedo |
| first_indexed |
2025-07-03T11:38:50Z |
| last_indexed |
2025-07-03T11:38:50Z |
| _version_ |
1836625670269042688 |
| fulltext |
17
ГОЛОВНІ ТЕЧІЇ ЯПОНСЬКОГО КОНФУЦІЯНСТВА
В ЕПОХУ ЕДО
Сергій Капранов
Протягом багатьох віків цивілізація Східної Азії розвивалася на основі
конфуціянства. Недаремно її називають “конфуціянською цивілізацією”.
Конфуціянство формувало фундамент і кістяк того комплексу “китайських наук”
(япон. канґаку 漢学)1, який об’єднував самобутні культури Китаю, Японії, Кореї,
В’єтнаму. Проте в класичному західному японознавстві конфуціянству не пощастило
– як і всім іншим “китайським наукам”. Спрацювала діалектика орієнталізму,
розкрита Едвардом Саїдом [2001]: усталений стереотипний образ досліджуваної
культури виявився самодостатнім, нові роботи дослідників зміцнювали його,
спираючись на попередників. У японознавстві цей орієнталізований (у саїдівському
значенні слова) образ Японії формувався, по-перше, уподобаннями філологів,
дослідників японської класики; по-друге, офіційною мейдзіанською ідеологією, що
використовувала у власних інтересах здобутки “школи країнознавців” (кокуґакуха
国学派); по-третє, загальною установкою на пошук оригінальності. В результаті
канґаку опинилися на узбіччі дослідницького інтересу – достатньо зазирнути в
будь-яку загальну працю з історії японської літератури, щоби побачити, як мало
місця приділено там літературі, зокрема поезії, на камбуні 漢文2, і достатньо
почитати уважно японських класиків, щоби переконатися, що така мала увага
до камбунної літератури явно неадекватна. Звісно, у самій Японії ситуація інша:
незважаючи ні на що, камбун і “китайські науки” там і сьогодні вважаються за
необхідний компонент інтелектуального багажу для кожного, хто бажає зрозуміти
традиційну культуру – див., напр.: [Zhang, Katō 2005]. А історію японської філософії
без конфуціянства взагалі неможливо уявити.
Японському конфуціянству не пощастило на Заході ще й тому, що у нього
не знайшлося такого красномовного популяризатора, яким для дзен-буддизму
став Судзукі Дайсецу. Відтак інтерес до зазначеної теми не виходить за суто
академічні межі. Проте в цих межах зацікавленість дослідників японським
конфуціянством стала зростати, починаючи з кінця 1950-х років – щоправда,
здебільшого в соціально-політичному та економічному контексті, а не в історико-
філософському, тому більшість праць зі згаданої тематики зосереджують увагу
на суспільній думці або ідеології доби Токуґава взагалі, а не на конфуціянстві
зокрема (див. огляд головних публікацій: [Confucianism… 1997, 3–4]).
Що ж до публікацій російською мовою, то ситуація значно гірша: єдиною
працею, яка спеціально розглядає японське конфуціянство, лишається монографія
Я. Б. Радуль-Затуловського [Радуль-Затуловский 1947]. Цій же темі присвячена
й більша частина “Історії японської філософської думки” Наґати Хіросі3 (перше
вид. 1938 р.), російський переклад якої вийшов друком наприкінці радянської
доби [Нагата 1991]. Обидві ці праці, написані з позицій офіційного марксизму
сталінської доби, давно вже застарілі з наукового погляду; крім того, в них багато
помилок. Дещо поліпшує ситуацію довідкове видання “Великі мислителі Сходу”
за ред. Я. Мак-Ґрила, перекладене з англійської, де містяться докладні статті про
кількох провідних конфуціянських філософів Японії. Це Фудзівара Сейка, Хаясі
Радзан, Накае То:дзю, Ямадзакі Ансай, Ямаґа Соко:, Іто: Дзінсай, Кайбара Екікен
і Оґю: Сорай [Великие… 1999, 430–482]. Тим не менш через брак доступної
українським дослідникам літератури з цієї важливої теми існує нагальна потреба
публікацій, які заповнили б зазначену лакуну.
18
У цій статті ми не ставимо на меті глибокого аналізу японського конфуціянства.
Ми намагаємося лише дати загальний огляд головних шкіл, свого роду мапу
конфуціянської частини інтелектуального простору Токуґавської доби.
Доба сьоґунату Токуґава (1603 – 1868) була “золотим віком” японського кон-
фуціянства. Хоча, згідно з офіційною традицією, ще у 285 р. н.е. вчений Вані
王仁 з корейського царства Пекче 百済 (япон. Кудара) познайомив мешканців
“Країни Сонця, що сходить” з ідеями Конфуція (а відтак, японському конфуці-
янству виповнилося 720 років), лише в XVII ст. у Японії з’являються дійсно по-
тужні, оригінальні мислителі цього напрямку4.
Конфуціянство доби Токуґава – це переважно неоконфуціянство. Зі встанов-
ленням у 1603 р. третього сьоґунату, ідейним архітектором якого був Хаясі Ра-
дзан – ревний послідовник ідей Чжу Сі – завершилася тріумфальна хода чжусі-
янства по східній Азії, що розпочалася 1313 р. офіційним визнанням школи Чен
– Чжу в Китаї та продовжилася запровадженням чжусіянської ідеології в Кореї,
остаточно завершеним у 1567 р. Понад 250 років, аж до Революції Мейдзі 1868
р., чжусіянство лишалося панівною ідеологією усієї Східної Азії, а в її континен-
тальній частині (в Китаї та Кореї) його панування тривало ще довше.
Чжусіянська школа (япон. сю:сі ґакуха 朱子学派), відтак, була чільним напря-
мом токуґавського конфуціянства. Однак вона була неоднорідною. У ній можна
виділити кілька основних ліній. Насамперед це “столична школа” (кьо:ґакуха 京
学派, з центром у м. Кіото), засновником якої був патріарх японського чжусіян-
ства Фудзівара Сейка 藤原惺窩 (1561/69 – 1619). Серед його учнів був і настав-
ник перших чотирьох сьоґунів Токуґава Хаясі Радзан 林羅山 (1583 – 1657), що
заснував у 1632 р. академію Сьо:хейко: 昌平黌5 – оплот офіційного чжусіянства.
Його нащадки (рід Хаясі, або Рінке 林家) стали хранителями цієї лінії вчення:
син Хаясі Ґахо: 林鵝峰 (Сюнсай 春斎, 1619 – 1680), онук Хаясі Хо:ко: 林鳳岡
(Нобуацу 信篤, 1644 – 1732) тощо. У 1793 р. рід Хаясі перервався, і за наказом
сьоґунського уряду – бакуфу наступним головою академії став виходець з роду
Мацудайра 松平, який прийняв ім’я Хаясі Дзюссай 林述斎 (1768 – 1841). Втім,
академія, очолювана лінією Рінке, знаходилася в Едо – місті, де була ставка сьо-
ґуна, тоді як столицею називали, як і раніше, Кіото, де жив імператор; відтак
власне “столичною школою” стала лінія іншого учня Фудзівари Сейки – Мацу-
наґи Секіґо 松永尺五 (1592 – 1657), учнем якого був Кіносіта Дзюн’ан 木下順
庵 (1621 – 1698), зі школи якого вийшли Араї Хакусекі 新井白石 (1657–1725),
Аменоморі Хо:сю: 雨森芳洲 (1668–1755), Міяке Канран 三宅観瀾 (1674–1718)6,
Муро Кю:со: 室鳩巣 (1658–1734). Іншим відомим учнем Мацунаґи був видатний
вчений і філософ Кайбара Екікен7 貝原益軒 (1630 – 1714), який перейшов до
чжусіянства з янмінізму.
Незалежно від Фудзівари Сейки виникла друга значна школа чжусіянства
– нанґакуха 南学派, “південна школа”, пов’язана з князівством (ханом8) Тоса
у південній частині о. Сікоку (сучасна преф. Ко:ці). Цю школу заснував у
сер. XVI ст. Мінамімура Байкен 南村梅軒9. Учень Байкена – Тані Дзіцю: 谷
時中 (1598 – 1649) був визначним конфуціянцем, учнями якого були Нонака
Кендзан 野中兼山 (1615–1663)10, Отакасака Сідзан 大高坂芝山 (1660-1713-
)11 тощо, але найбільш відомий серед них, безперечно, Ямадзакі Ансай 山
崎闇斎 (1618–1682). Школа Ямадзакі Ансая отримала назву кімонґаку 崎門
学 (за онним читанням другого ієрогліфа у прізвищі філософа). Серед його
учнів найвідоміші Асамі Кейсай 浅見絅斎 (1652–1711), Сато: Наоката 佐藤
直方 (1650–1719) та Міяке Сьо:сай 三宅尚斎 (1662–1741)12, яких називають
“трьома видатними учнями Ямадзакі” (кімон санкецу 崎門三傑).
19
Третя самостійна школа японського чжусіянства – школа Міто, мітоґаку 水
戸学 (за назвою м. Міто в сучасній преф. Ібаракі, що було її головним центром).
Її засновник Токуґава Міцукуні 徳川光圀 (1628 – 1700) вчився у китайського
філософа Чжу Шуньшуя 朱舜水 (япон. Сю Сюнсуй, 1600–1682), який приїхав
до Японії 1659 р. У Міто викладав також інший китаєць – Сін Чоу 興儔. Історія
школи Міто поділяється на два періоди – ранній, що починається з відкриття
академії Сьо:ко:кан 彰考館 (1672), та пізній, більш еклектичний, що почина-
ється з діяльності Фудзіти Ю:коку 藤田幽谷 (1773/74 – 1826). Представниками
школи Міто були Фудзіта То:ко 藤田東湖 (1806–1855), Токуґава Наріакі 徳川斉
昭 (1800–1860), Аїдзава Сейсісай 会沢正志斎 (1782–1863), Наґакубо Секісуй 長
久保赤水 (1717–1801) тощо.
Як у Китаї, так і в Японії головним ідейним опонентом чжусіянства був ян-
мінізм. Японська школа послідовників Ван Янміна (о:йо:мей ґакуха 王陽明学派)
виникла 1644 р., коли її засновник Накае То:дзю 中江藤樹 (1608 – 1648), “до-
сконаломудрий з О:мі13” (О:мі сейдзін 近江聖人), колишній чжусіянець, навер-
нувся до янмінізму. Учнем Накае То:дзю був Кумадзава Бандзан 熊沢蕃山 (1619
– 1691). Янмінізм став у Японії філософією рухів протесту: визначним мислите-
лем-янміністом був О:сіо Хейхаціро: 大塩平八郎 (1793–1837), лідер повстання в
Осаці 1837 р.
Крім чжусіянства і янмінізму, в Японії існувала школа „давньої науки” ко-
ґакуха 古学派 (у Я. Б. Радуль-Затуловського – „школа класичного конфуціан-
ства”), подібна до сучасної їй китайської школи пусюе 朴学. Одним з перших
представників “давньої науки” був Ямаґа Соко: 山鹿素行 (1622 – 1685), учень
Хаясі Радзана, вчений з різнобічною освітою. Вперше він сформував свої погля-
ди в 1666 р. Окремо від нього до схожих поглядів прийшов у 1662 – 63 рр. Іто:
Дзінсай 伊藤仁斎 (1627 – 1705), який заснував свою приватну школу в Кіото на
р. Хорікава, і тому його лінія “давньої науки” отримала назву Хорікава ґакуха 堀
川学派. У нього було близько 3 тис. учнів, серед них – відомі вчені й мислителі.
Справу Дзінсая продовжили його діти, серед яких найбільше відомий старший
син – Іто: То:ґай 伊藤東涯 (1670–1736). Ще одна лінія “давньої науки” заснова-
на Оґю: Сораєм 荻生徂徠14 (1666 – 1728) у 1718 р. Вона має назву сорай ґакуха
徂徠学派, кобундзі ґакуха 古文辞学派 (“школа давніх слів”) або кен’ен ґакуха
萱園学派 (за назвою приватної школи Оґю: Сорая Кен’ен 萱園 “Сад жовтого
лилійнику”15).
Нарешті, в окрему групу доцільно об’єднати еклектичні школи. Це, по-пер-
ше, школи, що намагалися поєднувати елементи різних напрямів всередині само-
го конфуціянства, як-от сетцю:ґаку 折衷学派 (від сетцю: 折衷 – “змішування,
еклектика”), представниками якої є Іноуе Кінґа 井上金峨 (1732–1784), Катаяма
Кендзан 片山兼山 (1730–1782) тощо. Сюди можна віднести також осакську шко-
лу, що склалася навколо конфуціянського навчального закладу Кайтокудо: 懐
徳堂 (“Зала прихильності до доброчесності-де”), створеного 1724 р. Накаї Сю:
аном 中井甃庵 (1693–1758), учнем Міяке Секіана 三宅石庵. Справу Сю:ана про-
довжили його сини Тикудзан 竹山 (1730–1804) і Рікен 履軒 (1732–1817). По-дру-
ге, еклектичними можна назвати також школи, що прагнули до синтезу “трьох
вчень” – конфуціянства, буддизму й сінто. Найбільш відоме вчення такого типу
– це сінґаку 心学 (“вчення про серце”)16, до якої належать Ісіда Байґан 石田梅巌
(1685 – 1744) та його учень Тедзіма Тоан 手島堵庵 (1718–1786), учень Тедзіми
– Накадзава До:ні 中沢道二 (1725–1803) тощо.
Проблематичним є зв’язок між конфуціянством і так званими
“раціоналістами” (Міура Байен 三浦梅園, Хіраґа Ґеннай 平賀源内 тощо).
20
Згідно з поширеною думкою, їхні погляди розвинулися під впливом західних
ідей, які в той час японці вивчали у рамках “голандознавства” (ранґаку 蘭学).
Проте у конфуціянстві, згідно з Фен Юланєм, існував реалістичний напрям,
пов’язаний з ім’ям Сюнь-цзи, який продовжувала ханьська школа “старих
текстів” [Фэн 1998, 167, 231]. Необхідно з’ясувати, якою мірою токуґавський
“раціоналізм” був наслідком західних впливів, а якою мірою – результатом
розвитку “лінії Сюнь-цзи” у самому конфуціянстві. У цьому плані цікаво було
б порівняти обидва напрями з корейською філософською школою XVIII ст.
сірхак (“практична наука”)實学.
Відтак, токуґавське конфуціянство представлено чотирма основними
напрямами – чжусіянством, янмінізмом, “давньою наукою” та еклектиками,
кожний з яких включає по декілька шкіл.
Навіть такий побіжний огляд головних течій японського конфуціянства доби
Токуґава показує, що в цю добу конфуціянство не було “мертвою” офіційною
догмою; навпаки, воно було живою традицією, в якій японські інтелектуали шу-
кали відповіді на актуальні питання свого часу. Не було воно і в стані застою
– навпаки, це був період активної творчості. Драматичні дискусії й гаряча по-
леміка, зміни поглядів, ідейна боротьба також підтверджують цю думку. Дослі-
дження конфуціянства – спільної спадщини цивілізацій Східної Азії – необхідне
для правильного розуміння закономірностей розвитку філософії в цьому реґіоні.
Японське конфуціянство є його важливою частиною.
Література
1. Zhang Jing, Katō Toru. Classical Chinese in Japan: A Cultural Treasure // Japan
Echo. – 2005. – Vol. 32. – No. 2
2. Confucianism and Tokugawa Culture / Ed. by Peter Nosco. – Honolulu: Univer-
sity of Hawaii Press, 1997.
3. Matsumura Akira. Daijirin (Великий ліс слів): Японською мовою. – Tōkyō:
Sanseidō, 1989. – 2655 p.
4. Радуль-Затуловский Я. Б. Конфуцианство и его распространение в Японии.
- Москва-Ленинград: Изд-во Академии наук СССР, 1947. – 451 с.
5. Нагата Хироси. История философской мысли Японии: Пер. с яп. / Общ. ред.
и вступ. ст. Ю. Б. Козловского. - Москва: Прогресс, 1991. – 416 с.
6. Великие мыслители Востока / Пер. с англ. – Москва: КРОН-ПРЕСС, 1999.
– 656 с.
7. Капранов С. В. Конфуціянська освіта в Японії в ранньому Хейані // Україна
– Китай: информационно-аналитическое обозрение. – К., 2002. – №1(5). – С.17-
18.
8. Саїд Е. Орієнталізм / Пер. з англ. В. Шовкун. – К.: Видавництво Соломії
Павличко «Основи», 2001. – 511 с.
9. Сыма Цянь. Старинный род Конфуция // Конфуций. Я верю в древность.
– М.: Республика, 1995. – С. 180–208.
10. Федоришин М. С. Українська транскрипція японської мови. – Львів: Ви-
давництво Державного університету “Львівська політехніка”, 1994. – 26 с.
11. Фэн Ю-лань. Краткая история китайской философии / Пер. с англ. Котенко
Р. В.; Науч. ред. д. ист. н., проф. Торчинов Е. А. – СПб., 1998. – 376 с.
21
Примітки
1 Тут, як і в попередніх публікаціях, ми користуємося українською транслітерацією
японської мови М. Федоришина [1994]. Ієрогліфічне написання наведено згідно з
чинним японським правописом. Читання власних імен, а також дати життя перевірено за
[Matsumura 1989].
2 Традиційна японська назва класичної китайської мови (веньяня 文言).
3 Наґата Хіросі (1904–1947) – японський марксист, історик японської філософської
думки.
4 Втім, японське конфуціянство попередніх років ще потребує досліджень. Наші
міркування з цього приводу див.: [Капранов 2002].
5 Цю назву можна перекласти “Училище процвітання і миру”; водночас тут міститься
алюзія на місце народження Конфуція – волость Чанпін 昌平 (див. [Сыма 1995, 180]).
Спочатку академія знаходилася в р-ні Уено, але 1690 р. була переведена до р-ну Канда
Юсіма, і стала зватися також Юсіма Сейдо: 湯島聖堂 (“Юсімський храм”). Зараз на цьому
місці знаходиться храм Конфуція, що має таку ж саму назву.
6 Вчився також у Асамі Кейсая.
7 Інше читання: Еккен.
8 Хан 藩 – одиниця адміністративно-теріторіального та господарчого поділу Японії в
добу Токуґава, підпорядкована певному роду даймьо: й наділена відносною автономією.
Умовно цей термін зазвичай перекладається як “князівство”.
9 Роки життя невідомі. У російському перекладі Наґати Хіросі його ім’я транслітеровано
“Мінамура Байка” [Нагата 1991, 100].
10 У російському перекладі праці Наґати Хіросі його ім’я транслітеровано один раз як
“Канетака”, іншого разу як “Канеяма” [Нагата 1991, 100, 118].
11 Транслітерацію і дати наводимо за [Радуль-Затуловский 1947, 308].
12 Ієрогліфічне написання імені наводимо за [Радуль-Затуловский 1947, 349], роки життя
– за [Нагата 1991, 155] (у Я. Б. Радуль-Затуловського 1622–1741, що мало ймовірно).
13 Провінція О:мі відповідає сучасній преф. Сіґа.
14 Інакше Буцу Сорай 物徂徠.
15 Лилійник жовтий Hemerocallis flava L. у китайській традиції символізує синівську
любов і шану до батьків, особливо до матері. З технічних причін ми змушені були
замінити рідковживаний перший ієрогліф у назві на більш поширений алограф.
16 Така сама назва використовується для позначення янмінізму, що часом може призвести
до плутанини.
|