Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука
У статті автор доводить, що "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука – твір, який за своєю філософією, поетикою і стилем цілком відповідає канонам похмуро-нервового екзистенціалізму, а за драматичною, трагічною напругою сягає езотеричних глибин людського буття....
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31852 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука / П. Білоус // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2010. — № 20. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-31852 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-318522012-03-24T12:14:31Z Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука Білоус, П. Літературознавство У статті автор доводить, що "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука – твір, який за своєю філософією, поетикою і стилем цілком відповідає канонам похмуро-нервового екзистенціалізму, а за драматичною, трагічною напругою сягає езотеричних глибин людського буття. 2010 Article Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука / П. Білоус // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2010. — № 20. — укp. XXXX-0097 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31852 uk Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературознавство Літературознавство |
| spellingShingle |
Літературознавство Літературознавство Білоус, П. Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
| description |
У статті автор доводить, що "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука – твір, який за своєю філософією, поетикою і стилем цілком відповідає канонам похмуро-нервового екзистенціалізму, а за драматичною, трагічною напругою сягає езотеричних глибин людського буття. |
| format |
Article |
| author |
Білоус, П. |
| author_facet |
Білоус, П. |
| author_sort |
Білоус, П. |
| title |
Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука |
| title_short |
Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука |
| title_full |
Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука |
| title_fullStr |
Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука |
| title_full_unstemmed |
Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука |
| title_sort |
алегоричний дискус повісті "привид мертвого дому" валерія шевчука |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Літературознавство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31852 |
| citation_txt |
Алегоричний дискус повісті "Привид мертвого дому" Валерія Шевчука / П. Білоус // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2010. — № 20. — укp. |
| series |
Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
| work_keys_str_mv |
AT bílousp alegoričnijdiskuspovístíprividmertvogodomuvaleríâševčuka |
| first_indexed |
2025-07-03T12:20:41Z |
| last_indexed |
2025-07-03T12:20:41Z |
| _version_ |
1836628303764520960 |
| fulltext |
Петро БІЛОУС
АЛЕГОРИЧНИЙ ДИСКУРС ПОВІСТІ
«ПРИВИД МЕРТВОГО ДОМУ» ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА
У статті автор доводить, що "Привид мертвого дому"
Валерія Шевчука – твір, який за своєю філософією, поетикою і
стилем цілком відповідає канонам похмуро-нервового
екзистенціалізму, а за драматичною, трагічною напругою сягає
езотеричних глибин людського буття.
"Привид мертвого дому" Валерія Шевчука – твір, що за своєю
філософією, поетикою і стилем цілком відповідає канонам
похмуро-нервового екзистенціалізму, а за драматичною, трагічною
напругою сягає езотеричних глибин людського буття.
Передусім – повість однозначно прив’язана своєю топонімікою
до Житомира: тут згадано ім’я самого міста, а також Павлюківку,
Мальованку, вулицю Любарську, річку Тетерів – за рельєфом та
колоритом це саме ті місця, де виріс автор.
Дім, у якому оповідач (текст повісті викладено від першої
особи) провів дитинство, – це страхітливий монстр, котрий
пожирає своїх мешканців. Першою він забрав Стасю – "янгола
нашого маленького світу", дівчинку-школярку, що зростала серед
напівбожевільних Ващуків, але в такому оточенні вона виявилася
зайвою. Була осінь, опадало листя, на останній земний шлях Стасі
падали осінні квіти, а їх "топтав міліціонер Гомзин".
Другим пішов на той світ Іван Касперович – інтелігентний,
чемний, але боязливий чоловік; він терпляче зносив витівки
дружини-п’янички, турбувався про дочку, та чи не єдиний його
бунт проти нахабства і приниження призвів до смерті: він упав від
руки дебелого коханця своєї дружини. Так само була осінь, "знову
пахло смертю", яскраво спалахували осінні квіти – у потойбіч
відлітала ще одна добра душа.
А потім смерть забрала найменшого з численних Карасиків –
кількарічного хлопчика, котрого підлітки вбили за іграшку. Ще
одна світла душа – "євангеліст Сухар" - покинула Дім: простого,
набожного, по-житейськи мудрого, майстровитого чоловіка спалив
із помсти у його ж маленькій теслярні божевільний Віктор Ващук,
після чого і сам зник, не з’явившись тут більше ніколи.
Згодом утопилася під час розливу Тетерева менша дочка
міліціонера Гомзина – Фанька. Олегу Велету – "вундеркінду",
хлопцю з надзвичайними здібностями, відмінному за розумом і
тілом від братів своїх, "дрібнолюдних" Карасиків, – також не
знайшлося місця серед мешканців "мертвого дому": він помер не
від хвороб чи нещасного випадку, а від того, що "все пізнав".
Згоріли воднораз від спожитого денатурату стара "Червона
Шапочка" з п’ятьма своїми подругами, котрі часом збиралися в
одній із квартир на хмільні посиденьки...
"Дім був приречений, як і люди, що в ньому жили". Те, що його
жде загибель, постає в різноманітних "знаках", "знаменнях": то
Сухар попереджує про кінець світу, то Оповідач вклинюється з
відступами (він один уцілів із усіх мешканців Дому, тому знає, яка
доля спіткала це помешкання), то колишня п’яничка Олька, одного
разу вдарена електрострумом, "прозріла" і постійно застерігає, що
"дім проклятий", тому з нього треба мерщій тікати.
Дім почав поступово обвалюватися, що також можна було
сприймати як тривожне попередження: то дошка під ногами трісне,
то півстіни одвалиться, то ще якийсь знак руйнації себе проявить.
Зрештою, якоїсь ночі дім завалився і "поховав під своїми
уламками всіх його пожильців, які там залишилися", за винятком
Оповідача, котрий жив тоді в Києві.
То що ж це таке "мертвий дім"? Думається, цей образ можна
тлумачити на декількох рівнях. Буквальне його прочитання знімає
лише поверхневий пласт і виводить на колізії побутового штибу,
нагадує мозаїку "переказування" подій та фактів, котрі в буденній
свідомості функціонують як "життєві історії", як репродукція
чуток, вигадок, новин "бабського радіо". Такі історії, від комічних
до трагічних, завжди мають один підтекст: от як у житті буває. У
цьому ракурсі "мертвий дім" – це одна з багатьох осель, де
відбувається людське життя з усіма його соціально-побутовими
проявами.
Другий рівень – символічне тлумачення: "мертвий дім" – це
Житомир, наймення якого постає своєрідною антитезою до того,
що діється з конкретним помешканням та його пожильцями на
околиці цього міста. Назва акцентує на "житті" і "мирі", а Дім –
"мертвий", це примара, поглинач людського життя і вмістилище
божевілля, абсурду, самотності, нахабства, зла і злочинів, що
негайно витісняють будь-які прояви світлих і чистих сил або
умертвляють їхню тілесну оболонку. "Мертвий дім" – це одна з
багатьох житомирських осель, де народжуються і зростають поряд і
водночас – велети і дрібнолюдці; високі своїми помислами та
духовними поривами люди і ниці своїми намірами та діями істоти;
просвітлілі від знань і стемнілі від безуму людські діти. Це так і
буває в житті, але ці оселі –"мертві", бо вони приречені, бо вони
збудовані на такому місці, стоять біля таких вод, вдихають такі
вітри, що стають ветхими і загрозливими у своєму невідворотному
саморуйнуванні; але найстрашніше те, що вони не відпускають від
себе своїх мешканців, щоб якоїсь ночі поховати їх під
спорохнявілими руїнами.
Третій рівень прочитання – алегоричний: "мертвий дім" – то
наша планета, на якій невідь-як зародилося життя, але цей
експеримент Природи виявився невдалим, оскільки "вершина
творення" – людина – виявилася не ідеальною, а ущербною, і та
ущербність полягає у потягу до самознищення. Людина
розплачується за цей промах Природи не одразу, не миттєвим
зникненням з лиця землі, а поступовою деградацією передусім у
сфері духу, попсованого і цивілізацією, і темними, злими силами,
що руйнують душу зсередини. Та серед множини людей (мешканці
Дому – то лише конкретизований "зріз" людства в цілому)
трапляються і світлі особи, але вони гинуть дочасно, їм немає місця
серед бруду, гнилизни, мертвотності, байдужості і каліцтв
буденщини. Яскраві осінні квіти та опале листя – їх земний вінець,
а самі вони відлітають в інший світ, який у давнину називали
вирієм. А коли безумство, абсурд, сморід, зло беруть гору та
отруюють все навколо, "мертвий дім" довершує справу – ховає під
своїми уламками жертв невдалого експерименту Природи.
Асоціативно ця акція нагадує біблійний потоп чи Содом і Гоморру,
які послані були людям як кара за гріхи їхні. Як і під час потопу,
загинули всі, окрім Ноя, так і в повісті Шевчука – живим
лишається тільки Оповідач, а говорячи інакше, навіть на тлі
всесвітніх катастроф повинна залишитися для людей хоч якась
Надія, хоч якийсь шанс виправитись, розпочати життя по-новому.
Четвертий рівень – філософський: "мертвий дім" – це всього
лише матеріальна оболонка Вічності, сам по собі він не може бути
мертвим, бо здатний змінювати форми і так існувати без кінця. А
ось те, що в ньому відбувалося, спонукає до роздумів про
Тимчасовість. У ньому й раніше жили люди, але вже ніхто про них
не пам’ятає. І про тих, хто жив тепер та був поглинутий ним,
якийсь час пам’ятатиме тільки Оповідач, бо хоч вони і померли, та
"по-справжньому вмирають тоді, коли вмирають усі, хто їх бачив і
пам’ятав; коли, зрештою, зникають усі їхні зображення: в
малюнках, фото, записах, а доки цього не станеться, блукають у
світі й продовжують жити ще й таким, хай ілюзорним життям".
Може, тому і береться Оповідач за "літературне писання", бо й сам
передчуває власну тимчасовість і вірить, що пам’ять про колись
живих людей збереже Слово.
Тимчасовість, яка безвідворотно завершиться апокаліпсисом, –
домінанта повісті. Її філософські виміри автор подає у формі
житейських оповідок, а проте ключові поняття "кінцесвітнього
процесу" вмонтовано у загальний текст і підсвічено авторськими
роздумами-відступами. Ось ці поняття: божевілля (один з
персонажів, Ковальчук, каже, що початок божевілля настав "тоді,
коли з’явився homo sapiens... Але справжнє божевілля прийшло,
коли Каїн убив Авеля, відтоді і покотилося"; є в повісті і
божевільні – Віктор та Зіна Ващуки); абсурд ("жах буття в
непередбаченій таємничості існування з його законами та
антизаконами, жах буття – у відсутності глузду", бо який глузд у
тому, що людина, народившись, уже прирікає себе на смерть);
самотність ("самотність – це приречення живих", а "мертві
самотніми не бувають"); жах (будь-чия смерть подає
апокаліптичний знак; "кожен кінець, у суті своїй, завжди
моторошний – ми, люди, чомусь завжди жахаємося конечності та
безвідворотності"); страх ("провидиця" Ольга, знаючи про
катастрофу, що наближається, нагнітає в мешканців страх
існування); смерть (майже усі мешканці Дому та й сам Дім
гинуть).
Усі названі поняття цілком вписуються у філософську систему
екзистенціалізму – такого світовідчуття і світобачення, яке
тлумачить сенс буття як "життя для смерті", і то єдина мета і
підсумок людського існування у світі. З художнього боку, повість
витримана також в екзистенційному стилі, помітною прикметою
якого є нарація (оповідальність), уособлена в образі Оповідача,
котрий творить міф про Мертвий Дім.
Але в тому, що Оповідач, немов біблійний Ной, залишається
жити, обтяжений пам’яттю і стражданнями, неясною провиною
перед пожильцями "мертвого дому", вбачається авторська позиція:
можливо, і є глузд у тому, щоб лишити людству "вузеньку путь",
аби не стратити себе доконечно. Біблійні аналогії висновуються і з
ілюзорної картини останнього розділу, де переповідається
напівсонне марення Оповідача, перед яким постає "той світ", що
прихистив усіх загиблих в "єдиній отарі", і є там свої праведники, і
є свої грішники з "чорними лицями" або з "мітлою". "Той світ" –
небесний: "безмежна просторінь, бурунисте поле, цілковито схоже
на накописько хмар". Але в тлумаченні автора "той світ" – то,
скоріше, світ Пам’яті, який пов’язує мертвих і живих, минуле і
теперішнє.
Кінцівка повісті сповнена філософсько-алегоричним змістом.
В. Шевчук, потривоживши екзистенційні основи людського буття і,
мабуть, вжахнувшись, що доторкнувся до табуйованих у людській
свідомості істин, раптом спохватився і настійно, ніби
провинившись і замолюючи свій гріх, настійно повторює і
заклинає: "Живе вимагає життя, а не смерті", "все, що мертве, – те
не для життя".
|