Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів
У статті порівняно архетипні системи оповідання Валерія Шевчука «Свічення» та фольклору різних народів. Уперше застосовано матеріал циганських, лужицьких, ірландських, єврейських, кримськотатарських казок і африканських міфів. Проаналізовано образ Смерті як учасниці діонісійського обряду....
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2010
|
| Назва видання: | Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31867 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів / О. Смольницька // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2010. — № 20. — Бібліогр.: 12 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-31867 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-318672012-03-24T12:20:47Z Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів Смольницька, О. Літературознавство У статті порівняно архетипні системи оповідання Валерія Шевчука «Свічення» та фольклору різних народів. Уперше застосовано матеріал циганських, лужицьких, ірландських, єврейських, кримськотатарських казок і африканських міфів. Проаналізовано образ Смерті як учасниці діонісійського обряду. В статье исследовано архетипные системы рассказа Валерия Шевчука «Освящение» и фольклора разных народов. Впервые применено материал цыганских, лужицких, ирландских, еврейских, крымскотатарских сказок и африканских мифов. Проанализировано образ Смерти как участницы дионисийского обряда. In the article the archetype systems of Valery Shevchuk “The Sanctifying” and different nations folk-lore are compared. At first is put into practice the material of Gypsy, Lausitz, Irish, Jewish, Crimean Tatar fairy-tales and African myths. The Death image like Deionise rite participant is analyzed. 2010 Article Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів / О. Смольницька // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2010. — № 20. — Бібліогр.: 12 назв. — укp. XXXX-0097 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31867 uk Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературознавство Літературознавство |
| spellingShingle |
Літературознавство Літературознавство Смольницька, О. Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
| description |
У статті порівняно архетипні системи оповідання Валерія Шевчука «Свічення» та фольклору різних народів. Уперше застосовано матеріал циганських, лужицьких, ірландських, єврейських, кримськотатарських казок і африканських міфів. Проаналізовано образ Смерті як учасниці діонісійського обряду. |
| format |
Article |
| author |
Смольницька, О. |
| author_facet |
Смольницька, О. |
| author_sort |
Смольницька, О. |
| title |
Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів |
| title_short |
Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів |
| title_full |
Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів |
| title_fullStr |
Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів |
| title_full_unstemmed |
Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів |
| title_sort |
релігійний та міфологічний підтекст оповідання валерія шевчука "свічення"(роман-балада "дім на горі"):система національних архетипів |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Літературознавство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/31867 |
| citation_txt |
Релігійний та міфологічний підтекст оповідання Валерія Шевчука "Свічення"(роман-балада "Дім на горі"):система національних архетипів / О. Смольницька // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2010. — № 20. — Бібліогр.: 12 назв. — укp. |
| series |
Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем |
| work_keys_str_mv |
AT smolʹnicʹkao relígíjnijtamífologíčnijpídtekstopovídannâvaleríâševčukasvíčennâromanbaladadímnagorísistemanacíonalʹniharhetipív |
| first_indexed |
2025-07-03T12:21:43Z |
| last_indexed |
2025-07-03T12:21:43Z |
| _version_ |
1836628368720658432 |
| fulltext |
Ольга СМОЛЬНИЦЬКА
РЕЛІГІЙНИЙ ТА МІФОЛОГІЧНИЙ ПІДТЕКСТ
ОПОВІДАННЯ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА „СВІЧЕННЯ” (РОМАН-
БАЛАДА „ДІМ НА ГОРІ”):СИСТЕМА НАЦІОНАЛЬНИХ
АРХЕТИПІВ
У статті порівняно архетипні системи оповідання Валерія
Шевчука «Свічення» та фольклору різних народів. Уперше
застосовано матеріал циганських, лужицьких, ірландських,
єврейських, кримськотатарських казок і африканських міфів.
Проаналізовано образ Смерті як учасниці діонісійського обряду.
Ключові слова: Валерій Шевчук, Ерос, Танатос, архетип.
Творчість Валерія Шевчука, зокрема його роман-балада „Дім на
горі” (1967 – 1980), являє собою непересічний матеріал для
юнгіанського аналізу. Друга частина роману (написана першою й
спочатку задумана окремим виданням оповідань під назвою
„Дорога”) – „Голос трави” – є не тільки переробкою та своєрідним
осмисленням казкової та біблійної спадщини, але й вільним
поєднанням мотивів несвідомого та реалізації архетипної тріади –
Анімуса, Аніми та Тіні. Це „занурення” в несвідоме нагадує процес
сновидінь, що, власне, і є ознакою української „химерної” прози та
латиноамериканського „магічного реалізму”. Сон і алюзія є
взаємопереходом різних станів душі героїв, зв’язком із несвідомим
та вибудовуванням архетипної системи. Це позбавляє героїв
неврозів – чи, принаймні, повинно позбавити, хоча ризик остаточно
зануритися в підсвідоме загрожує статичністю, пасивністю та
втратою творчої енергії. У Валерія Шевчука подібна небезпека
описана як смерть. Смерть подається автором не як кінець усього, а
як символ виснаження душевних можливостей („Джума”, „Панна
сотниківна”, „Перелесник”); в інших оповіданнях це реінкарнація
(„Голос трави”). Постійне звернення до національних архетипів і
вимога від читача міфологічної підготованості й стали причиною
тривалої заборони цензурою циклу „Голос трави”.
Мета статті полягає у виокремленні системи національних
архетипів релігійного та міфологічного підтексту оповідання
«Свічення». Поставлена мета передбачає такі завдання:
1) проаналізувати імпліцитний язичницький обряд;
2) дослідити образ смерті в різних культурах, зокрема у
маловідомих африканській та лужицькій;
3) порівняти обряд похорону з містеріями як реалізацією
виконавцями власної тіні.
Особливий інтерес для порівняння з найпершим витвором
несвідомого – міфологією та фольклором – є оповідання „Свічення”,
яке нагадує притчу. Водночас це опис язичницького обряду: восени
перед жнивами (осінь – смерть, предтеча влади зими) селяни
ховають півня, і в міфологічному ключі це є похороном сонця
(півень – солярний птах). Поховавши замінник сонця, селяни
сподіваються, що справжнє світило звільниться від зимових чар і
засяє. У творі це не пояснюється, але теоретично антихристиянський
обряд, який ужахнув священика, виправданий. Водночас
язичницький підтекст ще глибший і може трактуватись інакше:
— Дитина у вас померла? — повернувся він до господаря…
— Нє! — врешті витис із себе. — Це у нас, отче, півень здох.
Ми вас на те й запросили… [11,с.197]. Це шокує священика, якому
пояснили, що на похорон півня немає ніякої установи:
— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він,
раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими
оченятами.
— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й
поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите,
і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче,
жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб —
хай нам здається, що у нас дитина вмерла…” [11, с.197 – 198].
Асоціативна пов’язаність півня та дитини є язичницькою: боячись
пристріту, вроків та смерті, слов’яни не називали прямо
новонароджену або померлу дитину, часто замінюючи її тваринним
іменем – наприклад, „курча”. Півня ховають, щоб смерть не
забрала людей; водночас ця обрядність нагадує похорон
Кострубонька або Ярила з ритуальними плачами [9, с.300 – 301].
Причина виникнення смерті часто випливає в міфах.
Наприклад, африканське плем’я андумбулу вірить, що смерть
виникла як покарання найстаршого Огона людям за те, що вони
«зважилися вивчити мову духів і змій, говорити нею» [12,с. 443]. За
іншим переказом, заєць, в якого вмерла мати, не повірив словам
Місяця про реінкарнацію («…мати знову оживе та повернеться»)
[4,с. 447], і тоді Місяць змусив і людей повірити в смерть [4, с.447].
Далі за дією твору «Свічення» починається язичницька гра:
обирають Короля, Смерть (найгарнішу дівчину), „діда”, „бабу”,
оплакують півня: „— Який же ти хазяїн над курми був! — тонко
вигукнула "баба" і вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяїн!
— Дідочку мій гарний, устань! — гукнув "дід". — Устань,
дідочку, хай я з тобою потанцюю!
Кинувся до півня і голосно його чоломкнув” [11, с.198].
Документальна точність опису обряду контрастує зі змістом цього
дійства — для священика весь обряд є божевільним карнавалом:
„— Тепер, бабо, — заспівав "дід", — убить мені тебе треба, щоб
стала нашому півнику на тому світі до прислуги…
— Не вбивай, не вбивай! — вереснула "баба" і кинулася
навтьоки … "Дід" догнав її біля гурту дівчат, махнув ножем,
"баба", роблено зойкнувши, впала на долівку…
— Нарядіть рожену! — наказав король. — Хлопці, грайте в
лубок. Оплакуйте бабу!” [11,с. 198].
Цей обряд схожий на опис гуцульського похорону в «Тінях
забутих предків» М. Коцюбинського. З психоаналітичної точки
зору язичницький похорон – грамотна схема витіснення: спочатку
учасники дійства досягають катарсису за допомогою плачів і
молитов [3, с.188], а потім відбувається діонісійське абстрагування,
яке показує взаємопов’язаність життя та смерті (співи, танці,
еротичні ігри та інші атрибути сміхової культури) [3, с.189 – 191];
недарма Іван, падаючи у прірву (класичний мотив сновидінь),
фактично відходить у природу, як і Лукаш та Мавка в «Лісовій
пісні» Лесі Українки.
Жертвопринесення споріднене з дитячими іграми, а сама
язичницька свідомість – із дитячою: правда та вимисел не
розрізняються (як і в казках, що дуже часто є простими описами
обрядності). У післямові до повісті „Подвійна Лоттхен” Еріх
Кестнер наводив приклад гри „в дорослих”: діти повісили
„злочинця” по-справжньому, а коли поліція втрутилася, відповіли:
„Та ми що – ми ж як дорослі!”.
Священик, проводячи християнський обряд, молиться за душі
людей, але не розуміє їх. „Смерть” приречує всіх умерти, і
священик не витримує:
„— Дай-но, дочко, я вийду звідсіля, — сказав він Смерті самими
вустами.
— Не пускай його, не пускай! — закричали звідусіль веселі
голоси.
Але Смерть відступила. Старий зирнув на неї, і на мент його
очі знову чудовно зацвіли. Тоді Смерть зірвала з лиця білу маску, і
попик уразився, яке чудове і яке перестрашене обличчя на нього
подивилося.
— Мені страшно, отче, — прошепотіла дівчина. — Може, нам
не гратись у цю гру?
— Свічення ваше, — сказав попик. — I ви маєте його
вершити!…” [11, с.200].
Ці слова героя означають підсвідоме розуміння зв’язку Еросу й
Танатосу, оскільки поодинці кожен із цих чинників утрачає своє
значення.
Смерть як учасниця дійства (достатньо згадати вертеп)
згадується в лужицькому фольклорі, який позначений особливою
архаїчною агресивністю. Так, у казці «Коза в капусті», схожій за
формою та змістом на українські та ірландські казки («Мунахар і
Манахар»), зашифрований обряд символічного вигнання. Ні звірі,
ні птахи, ні люди не хочуть вигнати козу з капусти, доки пташка як
вісниця не кличе смерть: «Іди, смерте, чимскоріш, / різника заріж,
заріж! / Бо різник бика шкодує, / бик не хоче воду пити, / а вода –
вогонь гасити, / а вогонь – спалити кия, / кий не хоче бити вовка, /
той кози не виганяє / із капусти, з огороду!» [2, с. 87]. Смерть
погоджується: «Вже іду!» [2, с. 87], і далі подається кінцівка:
«Смерть до смерті налякала різника…» [2, с. 87], і козу вигнали з
капусти [2, с. 88]. Звернення до смерті не зустрічається в
українських казках подібного змісту (як і в інших відомих витворах
індоєвропейського фольклору), тому є підстава вважати, що
лужицькому фольклору притаманне первісне розуміння смерті як
одного з чинників світового ладу.
Фемінінні ознаки архетипу Смерті як нареченої чи матері
притаманні українській культурі, проте існує й маскулінне
трактування, як-от у німецькій культурі, де Смерть – чоловік, der
Tod [5,с. 457], чи в казці Г.-Х.Андерсена «Історія однієї матері». Це
пов’язано з первісною роллю чоловіка – мисливця та воїна, який
«привчений убивати» [8, с. 176]. Анімус веде жінку геть від життя,
«убиваючи» його [8, с. 176]. Про це французька казка «Дружина
Смерті» (зібрання Дідериха, Diederich): жінка відмовляє всім, хто
хоче з нею одружитися, але вступає в шлюб зі Смертю, «коли той
з’являється» [8, с. 176]. Брат захотів повернути сестру до життя, і
тут героїня побачила, «що, поки вона була відсутня, минуло п’ять
тисяч літ» (дуже поширений мотив казок і легенд) [8, с. 176].
Мотив утрати зв’язку з реальністю наявний і в інших народів:
Пінхас Седер наводить єврейську притчу про рабина, який
переконав мерця в тому, що той не повинен бути в світі живих
[1, с. 230]. Син рабина спитав: «Батьку, звідки мені знати, що я
теж не мрець, який блукає в світі живих?» [1, с. 230], на що Раббі
відповів: «Якщо ти знаєш, що існує смерть, значить, ти не
мертвий... Мертві нічого не знають про смерть» [1, с. 231]. Схожі
кримськотатарські уявлення про чортів і демонів, які знають усе
про живих, але нічого про мертвих.
У циганській казці «Дружина Смерті» самітня дівчина
виходить заміж за незнайомого мандрівника, якому дає притулок.
Незабаром вона побачила сон, «в якому її чоловік з’являється перед
нею весь білий і холодний» [8, с. 176]. Це означає, що він Король
Мертвих [8, с. 176]. Чоловік залишає на деякий час дружину, щоб
убивати людей. Коли ж він зізнається, що є Смертю, вона вмирає
від жаху [8, с. 177]. Символічна смерть свідомості пояснюється
нерозвинутістю уявлень про Анімус: жінка обирає агресивного
партнера, який ізолює її від інших і порушує психічну гармонію.
Описаний у «Свіченні» обряд нагадує куваду – імітацію
чоловіком пологових мук під час пологів дружини. Герої
В. Шевчука недарма ототожнюють півника з дитиною: під час
народження немовляти гості виганяли диявола та духів страшним
галасом [10, с. 506].
В історичному плані наведений В. Шевчуком обряд свічення
півника є різдвяною пародією на церковну відправу (поширену в
барокову добу серед православних і католиків) – як сміх зі смерті.
Марія-Луїза фон Франц наводить приклад такої пародії: „… у
південній Франції включно до ХІ – ХІІ століття щовесни люди
збиралися на карнавальну чорну месу. Маленький хлопчик,
чотирьох-п’яти років, якого звали Папою Всіх Маленьких
Хлопчиків, ходив у натовпі народу, благословляв людей і кропив їх
святою водою. Йому дуже подобалося зображувати Папу.
Духівництво причащалося церковним вином, поки воно не
кінчалося, а потім люди приводили до церкви віслюка та співали
пісня, які замість „Алілуя” закінчувалися вигуком „Іго-го, іго-го!”.
Усім було смішно, але наступного тижня знову відбувалася
врочиста, естетично витримана меса” [6, с. 236]. Такий обряд і
був реалізацією Тіні, весняної сексуальності [6, с. 237], до того ж,
півень – це не просто зв'язок двох світів – реального та
потойбічного, — а й яскравий фалічний символ. Описаний
В. Шевчуком обряд є також згадкою про діонісійство, недарма в
апокрифічному Євангелії від Іоанна Ісус танцює з апостолами
містичний танець, тоді як його тіло розіп’яте на Голгофі (Acts of
John, 94 – 96, “Apocryphal New Testament”, trans. M.R.James
(Oxford: Oxford University Press, 1966) [6, с. 81].
Згадана пора жнив, яка має надійти, є подвійним символом:
смерть і воскресіння (зерно – життя) водночас, як і похорон Ярила
(це божество несе колоски та череп, пояснюючи в міфах, що
поховане в землі зерно не вмирає).
Саме ж пародіювання релігії як звільнення несвідомого та
реалізації Тіні нагадує швейцарських чорних мадонн (територія
колишньої Римської імперії) [7, с.47], які первісно були копіями
статуй Ізиди [7, с. 45] і означали силу плідності й землі [7, с. 47].
Цікаво, що в оповіданні Королю – карлику – мастять обличчя й
руки сажею [11, с. 198], випливає асоціація: чорна мадонна – і
архаїчний Чорнобог. У традиції бароко Божа Мати на українських
іконах і зображувалася схожою на українку – звичний і зрозумілий
архетип; аналогічно хрещені ацтеки уявляли Діву Марію схожою
на ацтечку.
Оповідання недарма називається багатозначним словом
„Свічення”: з одного боку, воно означає обряд освячення (у тому
числі й духовне, без церковних догматів), а з іншого – освітлення,
трансформоване язичницьке наповнення світлом (звідси спільність
первісних коренів у словах „святий” і „світло”). Свічення – це
наповнення героїв їхньою втраченою Самістю, а з іншого –
реалізація Тіні, за якою настає катарсис. Священик відіграє в цьому
дійстві роль Анімуса дівчини – Смерті. Він відторгає свою
язичницьку Аніму – Смерть, пропонуючи їй змінитися (припинити
грати роль), але не розуміє всесвітніх законів, які необхідні для
людини-мікрокосму. Індоєвропейська спорідненість архетипових
паттернів (у даному разі обрядів символічного похорону) у різних
культурах показує первісність обрядів, які були виразниками
колективного несвідомого.
Література:
1. Бирлайн Дж. Ф. Параллельная мифология / Пер. с англ. А. Блейз.
– John F. Bierlein. Parallel Myths. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1997. – 336 с.
2. Коза в капусті: Лужицька народна приповідка / Цілюща вода.
Віршовані казки // Лучук В. Приховані подарунки: Вірші та
віршовані казки. – К.: Школа, 2008. – С. 87, 88.
3. Коцюбинський М. Тіні забутих предків // Коцюбинський М.
Твори: В 3-х тт. – Т. 3. – К., 1961. – С. 188 – 191.
4. Про зайця, що не повірив Місяцеві / Міфи Африки // Хаткіна
М.О., Зав’язкін О.В. Міфи і легенди народів світу. – Донецьк: ТОВ
ВКФ «БАО», 2009. – С. 447.
5. Токарев С. А. Смерть // Мифы народов мира: энциклопедия.
– В 2-х тт. – М.: ОЛИМП, 1998. – С. 456, 457.
6. Франц Мария-Луиза фон. Архетипические паттерны в
волшебных сказках. – М.: Класс, 2007. – 256 с.
7. Франц Мария-Луиза фон. Кошка. Сказка об освобождении
фемининности/ Мария -Луиза Франц. – М.: Класс, 2007. – 144 с.
8. Франц Мария-Луиза фон. Психология сказки. Толкование
волшебных сказок. Психологический смысл мотива искупления в
волшебной сказке/ Марія- Луїза Франц. – Санкт-Петербург: Б. С.
К., 2004. – 360 с.
9. Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и
религии. – М.: Политиздат, 1983. – 703 с.
10. Фрэзер Дж. Дж. Фольклор в Ветхом Завете. – М.:
Политиздат, 1990. – 542 с., ил.
11. Шевчук В. Свічення / Голос трави / Дім на горі // Вибрані
твори. – К., 1989. – С. 197, 198, 200.
12. Як з’явилася смерть / Міфи Африки // Хаткіна М.О.,
Зав’язкін О.В. Міфи і легенди народів світу. – Донецьк: ТОВ ВКФ
«БАО», 2009. – С. 443.
В статье исследовано архетипные системы рассказа Валерия
Шевчука «Освящение» и фольклора разных народов. Впервые
применено материал цыганских, лужицких, ирландских, еврейских,
крымскотатарских сказок и африканских мифов.
Проанализировано образ Смерти как участницы дионисийского
обряда.
Ключевые слова: Валерий Шевчук, Эрос, Танатос, архетип.
In the article the archetype systems of Valery Shevchuk “The
Sanctifying” and different nations folk-lore are compared. At first is put
into practice the material of Gypsy, Lausitz, Irish, Jewish, Crimean
Tatar fairy-tales and African myths. The Death image like Deionise rite
participant is analyzed.
Key words: Valery Shevchuk, Eros, Tanatos, archetype.
|