Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст.
В статье комплексно исследуется история обмундирования «малороссийских» казаков (городовых козаков Гетманщины) во второй половине XVII – первой трети XVIII в. Рассматривается состав, оригинальная терминология, покрой, материалы, происхождение, утилитарные и символические функции предметов казацкой о...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32527 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. / Є. Славутич // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 210-238. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-32527 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-325272012-05-06T12:41:03Z Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. Славутич, Є. Уніформологія В статье комплексно исследуется история обмундирования «малороссийских» казаков (городовых козаков Гетманщины) во второй половине XVII – первой трети XVIII в. Рассматривается состав, оригинальная терминология, покрой, материалы, происхождение, утилитарные и символические функции предметов казацкой одежды, а также система обеспечения ею. The article offers a comprehensive study of the history of the “Malorosiisky” Cossacks (Hetmanate’s Cossacks) outfit in the second half of XVII – the first third of XVIII centuries. It covers the composition, original terms, cut, fabrics, origin, utilitarian and symbolical functions of the Cossack clothes, including the provision system. 2009 Article Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. / Є. Славутич // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 210-238. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. XXXX-0099 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32527 [930+355+141](477) uk Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Уніформологія Уніформологія |
| spellingShingle |
Уніформологія Уніформологія Славутич, Є. Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики |
| description |
В статье комплексно исследуется история обмундирования «малороссийских» казаков (городовых козаков Гетманщины) во второй половине XVII – первой трети XVIII в. Рассматривается состав, оригинальная терминология, покрой, материалы, происхождение, утилитарные и символические функции предметов казацкой одежды, а также система обеспечения ею. |
| format |
Article |
| author |
Славутич, Є. |
| author_facet |
Славутич, Є. |
| author_sort |
Славутич, Є. |
| title |
Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. |
| title_short |
Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. |
| title_full |
Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. |
| title_fullStr |
Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. |
| title_full_unstemmed |
Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. |
| title_sort |
одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина xvii – перша третина xviii ст. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Уніформологія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32527 |
| citation_txt |
Одяг "малоросійських" козаків: склад, походження, покрій, матеріали, функціональність, забезпечення. друга половина XVII – перша третина XVIII ст. / Є. Славутич // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 210-238. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| series |
Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики |
| work_keys_str_mv |
AT slavutičê odâgmalorosíjsʹkihkozakívskladpohodžennâpokríjmateríalifunkcíonalʹnístʹzabezpečennâdrugapolovinaxviiperšatretinaxviiist |
| first_indexed |
2025-07-03T13:02:57Z |
| last_indexed |
2025-07-03T13:02:57Z |
| _version_ |
1836630963317112832 |
| fulltext |
210
УДК[930+355+141](477)
Євген Славутич
ОДЯГ “МАЛОРОСІЙСЬКИХ” КОЗАКІВ: СКЛАД, ПОХОДЖЕННЯ,
ПОКРІЙ, МАТЕРІАЛИ, ФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.
ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – ПЕРША ТРЕТИНА XVIII ст.
Українська історіографія налічує величезну кількість наукових праць, присвя-
чених історії українського козацького війська, його організації, козацькому військо-
вому мистецтву, а також озброєнню та колективним відзнакам (прапорам). В той же
час козацький одяг фактично ще не ставав предметом спеціального дослідження.
І це при тому, що величезний інтерес громадськості до цієї теми ніколи не вчухав.
Треба зазначити, що більшість спроб описати козацький одяг робилися не
фахівцями-уніформологами, а археологами, етнографами, мистецтвознавцями
й лінгвістами, які не володіли науковою термінологію історичної костюмології
й не намагалися розглянути козацький стрій в його еволюції, вивчати його похо-
дження, утилітарні і символічні функції, чинники, що обумовлювали появу, впро-
вадження чи довгострокове побутування певних видів одягу, або визначали спе-
цифічний неповторний стиль костюму. Дуже часто дослідники включають до за-
гальної характеристики обмундирування городових козаків Гетьманщини дослі-
джуваного часу різні види та елементи козацького (і не тільки!) одягу XVI–
XVIII ст., в тому числі і вбрання запорозьких козаків другої половини XVIII ст.,
яке дуже відрізнялось від одягу «гетьманців». Тому й не дивно, що у суспільства
і професійних істориків досі відсутнє чітке уявлення про вигляд українського ко-
зака тих буремних героїчних й трагічних для України часів.
Власне серед усієї і так незначної історіографії теми дослідження, з нашої
точки зору, можна виокремити лише кілька наукових студій, автори яких відзна-
чились дійсно позитивними результатами у розробці проблематики, вказаної
у назві статті, як в цілому, так і різних її аспектів. Так, наприкінці XIX ст. видат-
ний український вчений, археолог та колекціонер Д.І. Яворницький у першому
томі своєї капітальної праці “Історія запорозьких козаків” (1892)1 присвятив окре-
мий розділ одягу запорозьких козаків. Праця, хоч і не стосується безпосередньо
теми нашого дослідження, проте має велику джерелознавчу цінність з огляду на
наявність в ній унікальних детальних описів предметів одягу запорожців XVIII ст.
із роз’ясненням призначення особливостей покрою та окремих елементів, що мали
аналоги і в строях гетьманського війська.
Натомість першим (та й досі єдиним) ученим, який спробував дослідити
одяг українських городових реєстрових козаків середини XVII ст., хоч і фрагмен-
тарно, використавши при цьому різні типи історичних джерел (з пріоритетом ре-
чових і зображувальних), став археолог І. Свєшніков. У 1992 р. побачила світ
унікальна за своїм змістом та значенням монографія вченого “Битва під Берестеч-
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
211
ком”2. Ретельно вивчивши отримані на місці битви 1651 р. артефакти, автор книги
реконструював і розлого описав окремі збережені елементи одягу козаків: взуття,
ґудзики, гаплики, запони, що типологічно і конструктивно залишалися характер-
ними для обмундирування козацького війська Гетьманщини ще упродовж бага-
тьох десятиліть. Вчений також спробував в загальних рисах відтворити на основі
окремих зображальних та наративних джерел вигляд козака періоду Визвольної
війни. Втім, дослідник не спромігся уточнити особливості крою одягу та
матеріали, з яких він шився, поклавши це завдання на майбутніх дослідників. Об-
меженість інформації та джерельної бази праці обумовлена в даному разі специфі-
чними науковими завданнями вченого, а рівно і його фахом. Помітна також відсу-
тність у дослідника необхідних фахових знань з питань костюмології й уніформо-
логії XVII ст., передусім необізнаність у тогочасній місцевій термінології одягу.
Подібну за змістом інформацію подано І. Свєшніковим в колективній праці “Ар-
хеологія доби українського козацтва…” (1997 р.)3.
У нашому дослідженні ми ставимо за мету спробувати комплексно дослідити
історію обмундирування козаків Української козацької держави у другій половині
XVII – першій третині XVIII ст., відомих за тогочасною офіційною російською
і українською термінологією під назвою “малоросійських”. В числі поставлених
завдань – здійснити детальну наукову реконструкцію покрою, складу матеріалів
і способу носіння складових обмундирування українських козаків; встановити похо-
дження предметів козацького одягу, а також функціональне призначення окремих
елементів і виявлених конструктивних особливостей; розглянути систему забезпе-
чення козаків обмундируванням; позначити по можливості зовнішні і внутрішні фа-
ктори, що визначали певний загальний стиль / тип костюму, зумовлювали його за-
консервованість або зміни. В даній статті ми свідомо не торкаємося одягу козацької
старшини, а також найманих полкових «служителів» – музикантів, гармашів, пуш-
карів, лікарів, стельмахів та ін. Це – окрема, не менш цікава і мало вивчена тема.
У додатку до статті подано тлумачення деяких з використаних у статті полі-
тонімів, топонімів та етнонімів, етимологічний словник спеціальних костюмознав-
чих термінів, не роз’яснених в основному тексті, а також таблицю перекладу ори-
гінальних мір довжини і лічби в Гетьманщині у метричні.
Коротко охарактеризуємо джерельну базу дослідження. Для реконструкції
одягу козаків першорядну роль відіграли зображувальні джерела, а саме: графічні
твори та історичні полотна XVIІ–XVIII ст., на яких зображено представників коза-
цького війська, а також світські і ктиторські портрети української старшини та
шляхти, печатки генеральних (гетьманських) канцелярій. З них найбільшу цінність
мають рисунки, виконані голландським майстром Абрагамом ван Вестерфельдом
– придворним художником литовського гетьмана Януша Радзівіла, який супрово-
джував гетьмана у походах, зокрема: детальна зарисовка з натури двох українсь-
ких козаків у 1651 р., “Прийом Я. Радзівілом посольства Війська Запорозького на
чолі з полковником С. Подобайлом”, “Полонення та смерть козацького полковни-
ка М. Кричевського після бою під Лоєвим в Білорусі у 1649 р.” (гобелен). Величе-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
212
зне джерельне значення становлять також гравюри голландського майстра-гравера
В. Гондіуса, насамперед віньєтки на картах України Г. де Боплана, де зокрема
змальовано придніпровських козаків, та титульний аркуш книги історика
Й. Пасторія „Bellum Scythico-Cosacium” („Скіфо-козацькі війни”) в Пасторлі
(Гданськ, 1652), де зображено перемогу польсько-литовського війська після Бере-
стецької битви; барельєф на саркофазі польського короля Яна Казимира у церкві
Сен-Жермен-де-Пре в Парижі, виконаний скульптором Ж. Тібо у 1672 р., що зо-
бражає битву під Берестечком 1651 р., зокрема бойовий порядок козацької піхоти;
гравюра із зображенням зимового походу козаків під проводом гетьмана
С. Куницького на турецько-татарські володіння (грудень 1683 – січень 1684 р.),
виконана австрійським художником Й.М. Лерхом у 1684 р.
Дуже важливе місце в розкритті теми займала робота з речовими джерелами.
Це матеріали з музейних збірок України, представлені предметами одягу, що нале-
жали українським козакам і старшині, а також зразками цивільного українського
одягу XVII–XVIII ст. Їхні морфологічні характеристики добре узгоджуються з іко-
нографічними даними, представленими у зображальних джерелах.
Серед писемних джерел використано записки іноземців та документи офі-
ційного і приватного характеру. До останніх належать майнові та судові акти (ку-
півля, заповіти, поділ майна між спадкоємцями, розгляди різних судових справ),
скарги козаків про крадіжки майна та проблеми з матеріальним забезпеченням під
час воєнних виправ, кошториси витрат на пошиття повсякденного і святкового
одягу козацьких «чинів», листи гетьманів до російських урядовців тощо.
Зважаючи на специфіку матеріалу, для вивчення й уточнення особливостей
покрою та походження різних видів козацького одягу автор звернувся до наукових
праць іноземних і вітчизняних фахівців з костюмології, уніформології й етногра-
фії, які досліджували матеріал, що має безпосереднє відношення до теми нашої
роботи. Це, зокрема, праці таких знаних науковців як М. Гутковська-Рихлевська
(M. Gutkowska-Rychlewska), З. Жигульський (Z. Żygulski), З. Глогер (Z. Głoger),
Л. Голембіовський (L. Gole(m)biowski), М. Лєвінсон-Нєчаєва, Б. Познанський,
Т. Ніколаєва, О. Студенецька, С. Лєтін та інші.
Перш ніж перейти безпосередньо до одягу козаків, слід коротко зупинитися
на організації та системі забезпечення козацького війська.
Збройні сили Гетьманщини складалися з двох структурних частин – козаць-
ких «городових» полків, тобто станового війська, і найманих регулярних військо-
вих формувань. За часів правління гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи гетьман-
ська армія набуває своїх класичних рис, зазнаючи розподілу й оформлення окре-
мих родів і видів військ та спеціальних служб. Мобілізація козацького війська
провадилася за територіальним принципом. Кількість полків час від часу змінюва-
лась внаслідок втрати чи приєднання до Гетьманщини певних територій Правобе-
режжя. В кінці XVII ст. територія держави усталилась і поділялася на десять пол-
ків, а саме: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський,
Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський та Миргородський. У по-
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
213
одиноких випадках окремі сотні вилучалися з-під юрисдикції полковника і пере-
давалися у безпосередню підлеглість гетьманові. Це стосується, насамперед, Глу-
хівської сотні, центр якої був гетьманською резиденцією, а також сотень Ніжинсь-
кого полку, розташованих за Сеймом: Новомлинської, Кролевецької, Коропської,
Воронізької та Ямпільської. Відбірні або «виборні» козаки цих сотень, обмунди-
ровані і споряджені найкращим чином, в поході часто залучалися до охорони ге-
тьмана і становили окрему військову одиницю – гетьманську гвардію. Зазвичай
командування ними довірялося глухівському та батуринському сотникам4.
В другій половині XVII ст. козацьке військо за родом військ поділялося на
піхоту та легку кінноту. Пропорція між кавалерією та піхотою була досить умов-
ною і випливала головним чином з фінансових можливостей козаків. На початку
правління І. Мазепи кіннота складала 2/3 козацького війська. А вже наприкінці
XVII ст. спеціальне формування козацької піхоти як роду військ припинилось.
Втім, кінні козаки могли добре вести бій і в пішому строю. З початку XVIII ст.
козак мав з’являтися на службу з двома кіньми (один в’ючний), що було можли-
вим не для всіх козаків. Безкінні козаки умовно і складали піхоту. Такий універса-
лізм «малоросійських» козаків потребував наявності у них відповідного характер-
ного комплексу озброєння та обмундирування.
Держава фактично не мала жодних зобов’язань щодо матеріального забез-
печення козацького війська. Козаки, виступаючи у похід, мусили самостійно спо-
ряджатися своїм коштом, а тому рівень матеріальної готовності козаків, зокрема в
одязі і спорядженні, напряму залежав від їх добробуту. Інтендантури козацьке вій-
сько теж не знало. Щоправда, з 1654 р. козак щороку отримував на озброєння по
30 золотих або 3 руб. А відповідно до «статей» І. Самойловича, царський уряд мав
виплачувати 30 тис. козаків по 11 золотих польських на людину5. Однак з кінця
XVII ст. цей пункт договірних статей починає порушуватися, а до часу правління
І. Скоропадського видача грошей за службу для городових козаків практично при-
пиняється, хоча під час далеких походів жалування все ж надходило. Відміна пла-
тні призвела до того, що велика частина козаків через нестатки й зубожіння не
мала змоги підтримувати бойову готовність на належному рівні, тобто забезпечи-
ти себе необхідними для виконання служби речами: зброєю, спорядженням, одя-
гом і конем з відповідним убором. Дуже складні часи українське військо пережи-
вало за гетьманування І. Мазепи, коли Україна стала театром бойових дій, а украї-
нська армія – авангардом у виснажливих походах проти Османської імперії в полі-
тичних планах Москви6.
Скарги козаків на нестатки були вельми частими. Наприклад, у писемній
скарзі козаків під час походу 1700–1701 рр. знаходимо, зокрема, такі слова: “велми
голодно на хлеб, зело нужно на одежду, особно конского корму”. А повертаючись
з походу 1701 р., козаки ремствували, що їх гетьман в Москву їздить та милості
отримує і не дбає про те, що вони на царській службі розорюються. Окремі козаки,
що розорилися, навіть просили переписати їх у посполиті7. Про серйозну пробле-
му козаків з обмундируванням засвідчує і сам І. Мазепа в листі до голови Посоль-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
214
ського приказу Федора Головіна (червень 1702 р.), в якому обговорювалися деталі
висилки українських військ до Прибалтики: «…Войско зась Городовое не все
одежно и овшем болшая часть сермягами простыми покривается»8.
З початку XVIII ст. українське військо починає поступово втрачати свою ав-
тономність як окрема військова одиниця і перетворюватися у складову частину
царської армії. “Решетилівські статті” 1709 р. остаточно включали українське вій-
сько до складу російських збройних сил, хоча воно продовжувало зберігати багато
самобутності у комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення.
Військова служба козаків суттєво змінилась. Якщо раніше вони брали участь ли-
ше в походах царських військ проти найближчих сусідів, то тепер мусили битися
за межами держави. У мирний час козакам доводилось нести варту на прикордон-
них форпостах, укріплених лініях, брати участь у їх спорудженні. Таким чином
військова повинність ставала постійною. При цьому козаки мали відбувати службу
на власному утриманні, не маючи в далеких краях (над р. Тереком на Кавказі) ані
харчів, ані одягу, ані фуражу для коней9. Усі ці зміни призводили до великих втрат
і зубожіння козаків. Наприклад, в 1725 р. під Дербентом (у Закавказзі) стояло 6790
козаків, з них 5183 померло від хвороб і в боях. 961-го хворого відправили додому.
Ті ж, хто лишився, терпіли крайні нестатки, не маючи взуття і одягу.
До другої третини XVIII ст. козацькі полки, як іррегулярні формування, не
дотримувалися чіткої одноманітності в одежі за кольором і ґатунком матеріалів.
Одяг був раціональним, зручним в умовах служби та традиційним. Очевидно,
в цей час потреби в уніфікації козацького обмундирування не відчувало ані геть-
манське керівництво, ані російський генералітет, бо українські козацькі загони
діяли досить довгий час як окрема військова одиниця. Не було мундирів і в інших
нерегулярних військах Російської армії. Відсутність форменого службового одягу
у козаків, на нашу думку, розглядалась гетьманським й царським урядом та й са-
мими козаками як особливий привілей. Адже в ті часи одноманітний, уніфікова-
ний й, як правило, наданий від уряду службовий одяг вказував на високий рівень
залежності військовослужбовців від держави чи правителя, ставлячи таким чином
вояків приблизно в один ряд із озброєними слугами, які знаходились на повному
матеріальному забезпеченні держави чи сюзерена. Для порівняння, в польсько-
литовському війську кіннота, що традиційно формувалася з шляхетської верстви,
не мала мундирів аж до середини XVIII ст.10 Тому відсутність форменого одягу
у козаків виглядає цілком закономірною.
Втім, звичайний комплект й фасон предметів одягу (а рівно і спорядження)
у реєстрових козаків Гетьманщини, об’єднаних спільною етнічною і становою
приналежністю, ідеологією і бойовими традиціями, були однакові для усіх. Вони
надавали одноманітності «малоросійському» козацькому війську та водночас вирі-
зняли серед інших верств населення, службовців-контрактників та військ союзни-
ків і супротивників. Зокрема, одяг «малоросійських» козаків помітно відрізнявся
на той час від вбрання донських, слобідських і запорозьких козаків. Ця різниця
впала в око англійському послу Ч. Вітворту, який 1706 р. відзначив у своїх запис-
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
215
ках, що донські козаки “цілковито різняться від козацької нації під проводом
Мазепи”11.
А у 1735 р., разом з виокремленням групи «виборних» (відбірних) козаків,
які мали нести на собі основний тягар військової служби, було уперше регламен-
товано козацький службовий стрій, власне впроваджено мундир у козаків. В осно-
ву складу і вигляду козацького однострою було покладено традиційний костюм
городових козаків, що існував у них на той час. З того часу розпочинається прин-
ципово відмінний період історії козацького костюму, період уніфікованих зразків,
який характеризується масштабними реформами, жорстким державним контролем
за якістю козачого обмундирування, його відповідності мундирним регламентам
та активними запозиченнями різних видів одягу у сусідніх народів.
Одяг «малоросійських» козаків, що проіснував практично без змін майже
століття, почав формуватися разом із становленням українського козацтва як по-
бутового явища й соціального стану12. Він був вивіреним, зручним у бойових умо-
вах та традиційним. Особливе геополітичне положення українських земель та коло
військових супротивників і союзників козацтва створювали умови для надбання
унікального бойового досвіду та складання своєрідного, раціонального військово-
го костюму. Не останню роль в його формуванні відігравала специфіка місцевого
географічного середовища (ландшафту) та природнокліматичних умов. При цьо-
му, в ньому все ж повністю панував східний стиль (більшість його складових, як
нами встановлено, мали східне походження).
Сталість й довготривалість вказаної традиційності значною мірою були
обумовлені ідеологічним фактором, так званим хозаризмом13 – концепцією похо-
дження «козацько-української нації», що ототожнювалася із козаками, від хозар.
Хозаризм утвердився в козацько-старшинських колах наприкінці XVII – початку
XVIII ст., у відповідь на посилення централізаторської політики російського уря-
ду. Нова еліта Гетьманщини, передусім представники козацької старшини, в біль-
шості здобули свої права та привілеї збройним шляхом і не були нащадками дав-
ніх шляхетських родів, а тому мали шукати ідеологічних шляхів легітимації своїх
прав й привілеїв та автономії Гетьманщини. Хозаризм ілюстрував перехід від хо-
зарів як панівного етносу в Хозарському Каганаті до козаків як панівної верстви в
Україні-Гетьманщині14. Таким чином, незмінно традиційний козацький одяг схід-
ного типу слугував підкріпленням хозарського (козарського) міфу походження
козацького стану або «козацького народу», а заразом підкреслював привілейоване
становище останнього в Гетьманщині. Втім, сам козацький костюм, його склад
і форми визначилися більш реальними впливами східних і західних сусідів україн-
ських козаків.
Обмундирування «малоросійських» козаків складалося з шапки-шлика з до-
вгим верхом, жупана (каптана), шаровар, пояса, традиційних м’яких чобіт без під-
борів, білизни, панчіх літніх й вовняних, зимових рукавиць-варег, а також плащів
двох типів та кожуха. Інколи козаки одягали поверх жупана ще й верхній сукон-
ний жупан ідентичного крою. Не виключено, що козаки окремих сотень або навіть
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
216
полків дотримувалися єдиного кольору (наприклад, барв прапору свого підрозді-
лу), принаймні в окремих деталях стройового одягу, як-от: вершки шапок, вилоги
жупанів, пояси або навіть самі жупани.
Наявний комплекс іконографічних, речових і писемних матеріалів дозволяє
достатньо точно реконструювати козацький одяг.
Головною складовою козацького вбрання був жупан або каптан («каф-
тан», «кафан», «каптан»). Іконографічні пам’ятки та збережені речові зразки за-
свідчують, що козацький жупан практично не відрізнявся кроєм від польського
аналога того часу і був у близькій спорідненості із кавказьким та ногайським беш-
метом. Ані «Хмельниччина», ані московський протекторат, ані зміна військово-
політичних векторів лівобережного гетьманату не змогли порушити усталених
польсько-українських культурних зв’язків на побутовому і психологічному рівні.
Жупан був однобортним, із значним загортанням піл наліво, довжиною нижче ко-
лін чи майже до середини литки. Мав вузький сторчовий комір (до 3 см) зі скісно
зрізаними чи рідше округленими кінцями, який увійшов у моду в середині XVII ст.
замість підвищених стійок; в 1720-х рр. комір стає трохи вищим і майже глухим,
з кінцями, зрізаними під малим кутом15. Каптан шився до стану і розширювався
від пояса до низу за рахунок вставних клинів: суцільно кроєна спинка трохи підрі-
залася по лінії стану від боків до середини, де залишалася ділянка, що розширюва-
лася донизу; по боках у підрізи між цільними передками й спинкою вшивались
широкі клини, а в розпори швів зверху – прорізні полотняні кишені прямокутної
форми, прикриті вузьким вертикальним клапаном, пришитим з внутрішнього краю
прорізу. Фалди групувалися по боках, на кишенях. Довжина в подолі доходила
часто до 5 аршин. Застібався жупан великими чи дрібнішими круглими або куляс-
тими литими ґудзиками (до двох десятків), густо нашитими по борту правої поли
від коміра до пояса, і накидними шнуровими петлями, пришитими по скісній лінії
на деякій відстані для запаху. Верхні ґудзики іноді залишали незастебнутими. Ліва
пола кроїлася ширшою за праву для загортання, а її борт вгорі зводився плавно
дугою до коміра, що відповідає і наявним викройкам польського жупана другої
половини XVII ст. Рукава жупана були широкі і нарочито довгі (з кінця 1640-х рр.),
за формою нагадували окорок: дуже широкі, навіть мішкуваті в плечах і ліктях,
вони різко звужувалися нижче ліктя і при одяганні призбиралися дрібними склад-
ками в передпліччі, щільно обхоплюючи його завдяки надмірній довжині і довго-
му розрізу на кінці, який густо застібався дрібними круглими ґудзиками або гап-
ликами (до 10 пар). Характерною особливістю рукава жупана в цей період була
наявність на кінці округлого або загостреного підрізаного мисика довжиною в ве-
ршок, який частково прикривав тильну частину кисті. Його зазвичай підшивали
іншою тканиною і могли зрідка відгинати у вигляді карваша. Однак на той час ви-
логи ще не стали типовим елементом каптана, а тим паче не виконували функцію
знаків розрізнення16. Знизу в подолі жупана по боках іноді робилися невеликі роз-
різи довжиною від 10 до 20 см (переважно в тих випадках, коли поли сягали в до-
вжину до середини литки або ще нижче). Такі розрізи у козацьких каптанів були
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
217
факультативними і, на нашу думку, не мали вже утилітарного значення, а скоріше
виступали традиційним пережитком звичаю, поширеного у XVII ст. на Сході та в
країнах Східної і Центральної Європи, коли вояки під час маршу для зручності
затикали кінці довгих піл верхнього одягу за пояс17.
Крій козацького жупана був раціональний і функціонально вивірений. Довгі
поли і широка юбка каптана запобігали охолодженню тіла за несприятливих пого-
дних умов, в сідлі прикривали коліна вершника і тим самим захищали їх від дощу,
вітру і холоду, а також запобігали протиранню «задків» шаровар. Особливий крій
рукава був дуже зручний. В плечах і ліктях він був завжди просторий, не сковую-
чи жодного руху в бою, будь-то стрільба з лука, рушниці чи рукопашний бій,
а обтягливість в передпліччі і зап’ясті допомагала зберігати руки в теплі, запобіга-
ла ураженню від спалаху пороху, теліпанню і сповзанню рукава на кисть18.
Майже весь загал рядового козацтва окрім відбірного, заможного, одягався
в польових умовах і поза строю здебільшого в жупани із простого, грубого сукна
(«шиптуха», «тузинка») синіх, зелених і жовтих барв. Кольорові жупани, шиті
з сукна середнього ґатунку («карунового», «ліктьового», «аглинського», «фален-
диша»), зазвичай червоних тонів, вдягали лише під час свят, урочистостей та
в церкву19. Окрім суконних жупанів козаками також використовувалися киндячні,
кумачеві чи мусулбесові каптани східного зразка, стьобані на бавовні чи «клоччі»,
подібно до стародавнього тегиляя20. Останні переважно носили в козацькій кінно-
ті, а також в тому випадку, коли зверху вдягався інший каптан із сукна. Такі служ-
бові каптани східного зразка, подібні до кавказького і татарського бешмета, в по-
рівнянні із польським жупаном були переважно недовгими, до литки або до колін,
і мали рукава нормальної довжини. Стьобаний на бавовні чи клоччі каптан не тіль-
ки ставав теплішим (тобто виконував функцію тілогрійки), але й значно жорсткі-
шим та пружнішим, служачи захистом від січної зброї (а запорожці ще краще при-
стосувалися до супротивника, прокладаючи одяг ще й дротом). Такі стьобані кап-
тани мали значну перевагу, адже українським воякам доводилось воювати перева-
жно з турками, татарами, персами, кавказцями, кіннота яких винятково добре дія-
ла холодною зброєю.
За нашими спостереженнями, «кафтаном» або «кафаном», чи «кахтаном»
(більш рання форма) спочатку називали спідні стьобані каптани, пошиті за схід-
ним зразком із бавовняних і шовкових тканин, але з другого десятиліття XVIII ст.
цей термін поступово поширився і на суконні жупани польського покрою, хоча
зрідка паралельно вживалася і стара назва «жупан».
Звичайний жупан складався з підкладки, лиштв або підпушки, а також шну-
рка і портища ґудзиків. Службові каптани із товстого сукна, мусулбесу або кумачу
підбивали грубим товстим полотном «хрящем», а поли і кінці рукавів могли під-
шивати (підпушувати, облямовувати) киндяком чи крашениною (в писемних
пам’ятках цій облямівці відповідає термін “лиштви” (з польськ.) або “подпушка”
(рос.)). За технікою виконання це робили наступним чином: лицьову тканину по
краях підрублювали, а зверху пришивали підкладку та лиштви. Довкола, а також
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
218
на проріхах кишень і на кінці рукавів каптан обшивався звичайним «портним» (ко-
нопляним) або гарусним шнурком. Шнурок служив не лише прикрасою, але й захи-
щав найбільш уразливі місця від пошкодження і передчасного зношення. Святкові
жупани підбивали крашениною, полотном, пістрею, набійкою або киндяком, зрід-
ка – киром; поли (обидві або тільки праву) і рукава облямовували кумачем, тафтою,
іноді навіть атласом чи камкою; обшивали гарусним або шовковим шнурком21.
Для застібання жупанів використовували ґудзики діаметром 8–20 мм двох
типів. Перший: круглі, опуклі ґудзики, викуті з міді чи олова, або виточені з кістки
чи дерева, обшиті сукном, гарусом, полотном чи шнурком. Такі прості ґудзики
були практичні, легкі і дешеві, тому, як правило, використовувалися в повсякден-
них каптанах. Другий тип: литі латунні, олов’яні чи срібні ґудзики у формі кульки,
кубу чи плоду шипшини. Зазвичай вони прикрашалися рельєфними розетками-
квітками, поздовжніми долами або поперечним паском. Даний тип використовува-
вся як оздоба і був більш характерний для святкових жупанів. Обидва типи ґудзи-
ків мали залізні овальні петлі-вушки. Гаплики і бабки (петлі) робилися із зігнутого
тонкого дроту22.
Загалом, як показує порівняльний аналіз речових, зображальних і писемних
пам’яток XVII–XVIII ст., технологія пошиття і оздоблення верхнього плечового
одягу в Гетьманщині була практично такою самою, як і в решті країн Східної Єв-
ропи та на Сході в пізнє середньовіччя та ранньомодерний час.
Поясним одягом слугували традиційні «шаровари» (через тюрк. з іран. «шара-
вара» – штани) кавказько-татарського типу, які заправляли в чоботи без нависання.
Козацькі шаровари або «убраннє» були відносно вузькими (на відміну від дуже ши-
роких шароварів турецького типу, що побутували у запорожців), мали клиновидну
вставку із 2-х трикутних клинів, як у татар і народів Північного Кавказу. Холоші
з’єднувалися під кутом, що робило штани широкими у кроці, а к кінцям звужували-
ся, аби їх легко можна було заправити у халяви чобіт. Затягували шаровари в поясі
очкуром зі шнура або тасьми, протягнутим крізь очкурню (гашник), і зав’язували
попереду на рівні розпірки. Завдяки зазначеним конструктивним особливостям та
способу носіння такі штани були зручними як в кінному, так і пішому строю. Стро-
йові козацькі штани шилися з простого товстого сукна – звичайного «свитного»,
габи або грубого, товстого фабричного польського чи німецького сукна, як-от «ши-
птуха», «бенкля» або «кира» (останні мали назву «кирдані»); в рідких випадках но-
сили шаровари із бавовняних тканин, стьобані на бавовні. Влітку часто носили ша-
ровари, пошиті з полотна. Підбивали штани грубим полотном «хрящем». По боках в
розпірки швів вшивалися прорізні прямокутні кишені з того ж полотна, або ж за-
мість бокових кишень, за давнім звичаєм, всередині шаровар за гашником пришива-
ли спеціальну кишеню-мішечок, де зберігали гроші та інші цінності23.
Стройовим взуттям служили традиційні «козацькі» чоботи східного похо-
дження, висотою до середини литки. Вони шилися з чорної ялової шкіри, без роз-
різнення на правий і лівий, з м’якою підошвою і підківками-скобами замість під-
борів. Чоботи даного типу здавна були поширені на Кавказі в адигів, грузинів
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
219
і осетинів, а також у інгушів, чеченців і калмиків. На наше переконання, такі чоботи
українські козаки XVI ст. успадкували безпосередньо від дніпровських етнічних
адигів-«черкасів», тобто черкеських «козаків», оселених у Середньому Подніпров’ї
на південь від Києва в пізнє середньовіччя внаслідок воєнного відходництва з Півні-
чного Кавказу. Чоботи були широкі в ступні й пальцях, мали носок негострим ку-
том, невисокі халяви і двошарові закаблуки з луб’яною дерев’яною прокладкою для
міцності. Підошва робилася з 2–3 шарів м’якої шкіри, а під п’ятою накладалася тов-
ста прокладка-лубок з кількох шарів шкіри. Замість підбору під п’ятою кріпилася за
допомогою трьох шипів залізна підківка-скоба – пласка або у вигляді зігнутої дугою
металевої смуги шириною до 1 см, прибитої ребром. Халяву зазвичай зшивали од-
ним швом з внутрішнього боку ноги, що і розрізняло чоботи для правої і лівої ноги.
Халяви утеплювали ноги, а під час їзди верхи захищали їх від кінського поту та ме-
талевих пряжок стременних ременів. Верх халяв був зрізаний скісно (рідше рівно)
і мав невеликий гостроконечний мисик попереду. Однак приблизно на межі XVII
і XVIII ст. верх халяв позбувся характерного мисика, тобто став зрізатися рівно. За-
мість устілок у чоботи підкладали для утеплення жмут соломи, яка, за свідченням
сучасників, для здоров’я і тепла була краще за будь-які устілки24.
По жупану пов’язували одноколірний вовняний (гарусовий, каламайковий
чи верблюжий) або полотняний пояс турецького зразка, довжиною понад 3 м і ши-
риною до 0,5 м. Вовняні пояси за технікою виготовлення були ткані, в’язані та
плетені. Пояс складали уздовж, шириною в долонь, або скручували джгутом
і оперізували навколо стану, а кінці випускали позаду, за східною модою. Втім,
в костюмі козацької піхоти такий пояс був зовсім необов’язковою складовою,
а пов’язувався переважно в переїздах, коли верхи25. Широкий, довгий пояс вико-
нував різноманітні функції у військовому побуті. Ним кріпили поясний і під-
перезували розгортальний верхній плечовий одяг. Пояс звільнює плечі і хребет від
надлишкового навантаження, переносячи значну частину ваги одягу на таз і ноги.
Він стягує та захищає м’язи живота, зменшуючи м’язове напруження під час
важкої фізичної праці. Широкими кушаками користувались також для уникнення
перевантажень хребта при довгому сидінні в сідлі. Саме тому такі пояси знайшли
найбільше розповсюдження серед кочових народів Сходу, природних вершників.
Їх хребет витримував великі навантаження під час їзди, від обертальних різких
рухів тулуба і роботи рукою з важкою шаблею в бойових умовах. А головне,
широкі турецькі пояси, за твердженням самих козаків, були вкрай необхідні для
збереження здоров’я козака у поході, під час перебування на біваках та аванпос-
тах26. З цих причин широкий і довгий матер’яний пояс стає обов’язковим предме-
том костюму українських козаків з останньої третини XVII ст. Заможні козаки до
святкового строю окрім шерстяних поясів могли одягати і “шальові” або “шовко-
ві” – легкі широкі і довгі шовкові пояси турецького та перського походження, ши-
риною від 20 до 60 см, довжиною від 2,2 до 6 м, виткані з крученого фарбованого
шовку-сирцю простим тафтяним переплетенням, переважно червоного, малиново-
го, вишневого, рідше зеленого і жовтого кольору, зазвичай із бахромою на кінцях.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
220
Дуже важливою і помітною складовою костюму був головний убір. Прибли-
зно з 60-х рр. XVII ст. стройовим козацьким головним убором замість крислатої
шапки з півсферичним суконним верхом і смушковою околицею із проріхою по-
переду, яка увійшла в моду в польсько-литовській державі в середині XVII ст.,
знов стає традиційний шлик з довгим конічним суконним кольоровим верхом, що
звисав назад, і широкою в долонь околицею з чорного смушка у формі човника,
розрізаною попереду, тобто із V-подібною проріхою27. Така шапка добре захищала
голову від холоду і сонця та пом’якшувала удар січної зброї.
Приблизно до середини 20-х рр. XVIIІ ст. шлик заступає козацька шапка но-
вого зразка. Вона мала високий м’який мішкоподібний вершок, устелений над пря-
мою смушковою околицею завширшки в долонь28. Перехідним до неї типом, що
побутував у козаків уже за гетьманування І. Скоропадського, був шлик з традицій-
ним конічним перекривленим верхом, але вже з прямою, нерозрізаною околицею29.
Взимку, перебуваючи на аванпостах, козаки часто носили особливу теплу
шапку – «шапку-капелюх», або «малахаєм пошиту». То була традиційна зимова
хутряна шапка з клапанами-навушниками, яку покривали сукном і підбивали чор-
ним смушком30. Відвороти капелюха за необхідності опускалися, добре захищаю-
чи вуха і шию від вітру та холоду.
До натільної білизни належали традиційна козацька «сорочка» або «кошуля»
(з лат. cosule), яку заправляли у штани, та «портки» – спідні полотняні штани. Ви-
готовляли сорочки й портки з домотканого біленого конопляного чи льняного по-
лотна31. Сорочка була тунікоподібною, широкою, прямоспинного покрою. Мала
глибокий грудний розріз по центру і вузький сторчовий комір з прямими кінцями,
який застібався шнурочком, протягнутим крізь прорізні петлі на кінцях коміра, або
ґудзиком. Рукава – прямі, довгі, дуже широкі і просторі (найширші по Україні),
аби не обмежувати рухи рук, на кінці призбирані густо; закінчувалися вузькою
обшивкою і застібалися гапликами чи ґудзичками зі шнурка. На кінцях рукава ча-
сто прикрашали вишивкою32. Ми поділяємо думку вітчизняного етнографа
Б. Познанського, який вважає, що українська сорочка, яка побутувала в козаків,
має турецько-татарське походження, і разом зі звичаєм заправляти поділ сорочки у
широкі очкурні штани була занесена в Україну напівкочівниками – торками, бере-
ндеями, каракалпаками, половцями, або ж запозичена українськими козаками без-
посередньо від татар33. Портки були просторі, звужені до низу, подібно до шаро-
вар, але трохи коротші, до гомілки.
Коливання температури і погодних умов навіть влітку змушувало козаків
використовувати зручний допоміжний верхній одяг. Основним демісезонним одя-
гом, який одягали у негоду в поході і в подорож, був «ярмолук» або «кобеняк», що
прийшов на зміну козацькій «сермязі» в 70-х рр. XVII ст.34 Він являв собою довгий
(до середини литки) і широкий суконний плащ прямоспинного покрою, з широки-
ми рукавами нормальної довжини, трохи звуженими до прямих кінців. Одяг роз-
ширювався донизу від пахв або нижче за допомогою вставних клинів, а в подолі
мав довжину 4 аршини. Його шили з подвійним коміром: верхній – у вигляді не-
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
221
високої стійки; другий комір – великий відкидний чотирикутний, довжиною май-
же до пояса, вшивався між стійкою і станком, в дощ і сльоту накидався на голову.
Іноді замість відкидного коміра кобеняк оснащався каптуром. Застібався плащ
великими ґудзиками (від 5 до 10 штук) і накидними петлями, пришитими по борту
піл від коміра до стегна, із незначним заходом піл наліво. Козацький ярмолук ши-
вся з простого товстого і цупкого сукна білого або сіруватого кольору35. Широкий
в полах і довгий, цей одяг добре кутав людину, особливо у сідлі. Окрім того, в по-
ході він запобігав протиранню іншого одягу – жупана та шаровар.
Іншим обов’язковим демісезонним одягом була «опанча» (також «епанча»,
рідше «опонча», «япанча») (з тур. «япондже», «япунджа» – широкий плащ-накидка
з каптуром грубої роботи, попона; півн.-тюрк. «япунча»; крим.-тат. «япунджи» –
те саме, від «яп» (в тур., кирг., тат. та ін. тюрк. мовах) – крити, закривати, покри-
вати) – широкий, довгий безрукавний плащ з товстого цупкого сукна. Вона могла
мати і широкий виложистий комір. Застібалася під шиєю зав’язками, гачком або
великим круглим ґудзиком діаметром до 25 мм – дерев’яним, плетеним з ремінця
або пласким металевим36. Замість суконної опанчі використовували також білу
повстяну бурку (перс. «берек», «берк» – сукно з верблюжої шерсті, повсть; араб.
«бурра» – груба шерсть, повсть, а з тур. «бурк» – опанча, пошита з такої повсті),
поширення якої в українському козацькому війську припадає на кінець XVII – по-
чаток XVIII ст. Очевидно, причина цього феномену полягає у перетворенні «мало-
російського» козацтва на складову легкої іррегулярної кінноти російської армії та
його участі у південно-східних походах московського війська. Як наслідок, відбу-
валося ознайомлення з воєнним досвідом російських козаків, татар (кримських,
ногайських і астраханських) і кавказьких народів – природних вояків-вершників –
і запозичення окремих предметів їх військового побуту, що пройшли випробуван-
ня часом і довели на практиці свої переваги. Бурка у XVIII ст. являла собою повс-
тяний, валяний з грубої овечої шерсті верхній одяг у вигляді недовгого дзвонико-
подібного плаща-накидки з довгим ворсом на лицевому боці. Була довжиною до
колін, що робило її зручною і для вершника, і для пішого. Вона мала круглий
шийний виріз і застібалася біля шиї по центру або на правому плечі зав’язками чи
ґудзиком з петлею. Бурка була легкою, довговічною і краще за звичайну суконну
опанчу захищала від дощу і вітру, а також від холодної зброї. Турецький чиновник
і мандрівник Евлія Челєбі, характеризуючи черкеську бурку, стверджував, що її не
пробивали стріли і не розсікали мечі.
Часто у документах термін «опанча» застосовується більш узагальнено: як
до суконної опанчі власне, так і до повстяної бурки. Все визначалося метою і об-
ставинами запису або згадки того чи іншого одягу.
Зазвичай опанчу одягали в дощ, передусім у поході, їдучи верхи. Накидаючи
її на плечі, козак не тільки захищав себе від негоди, але й оберігав зброю і споря-
дження від вогкості. Однак цим власне призначення опанчі не обмежувалося.
В поході під час привалу опанча або бурка служила козаку підстилкою і ковдрою,
а накинута на увіткнуті у землю гілки, вона відігравала роль завіси або намету.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
222
Скажімо, мандрівник архідиякон Павло Алепський 1653 р. відзначив у щоденнику,
що козаки не мають наметів, а ставлять навколо себе дерева або гілля на зразок
шатра, вкриваючи їх своїми плащами для захисту себе від дощу.37 У кінних коза-
ків опанча чи бурка приторочувалася до задньої луки сідла поверх перемітних сум
в’ючними тороками.
Взимку, як вдома, так і відбуваючи службу на форпостах, козаки одягали
поверх жупана чи каптана овчинний «нагольний» кожух – непокриту тканиною
шубу з вичинених овечих шкур («овчин») шерстю всередину. У «малоросійських»
козаків побутували овчинні кожухи, пошиті до стану, не довше як до середини
литки, що було обумовлено особливостями військового побуту. За покроєм кожух
був подібний до свити з “вусами”. Спинка у кожуха в стані з боків підрізалася
і переходила у вузьку “прохідку”, юбка розширювалася за допомогою вставних
трапецієвидних клинів. По боках робилися вертикальні прорізні кишені. Кожух
мав незначне загортання піл наліво, застібався від коміра до стегон за допомогою
кількох ґудзиків (зазвичай плетених із ремінця), пришитих по борту правої поли,
і накидними шнуровими ремінними петлями. Рукава нормальної довжини посту-
пово звужувалися до прямих кінців, які могли відвертатися у вигляді круглих кар-
вашів, часто підшитих чорним смушком. Шви спини і «вуса» укріплювалися та
водночас оздоблювалися товстою смугою шкіри, часто прикрашеною кольоровою
пряжею. Такою ж тасьмою зазвичай укріплювали місця пришиття ґудзиків і пе-
тель. Кожух шився зі сторчовим високим коміром або більш традиційним, відкид-
ним великим коміром із чорних смушків. Такий кожух з великим відкладним
смушковим коміром і петлицями на грудях був популярний у козаків в середині
XVII ст. під назвою «черкеського»38.
Поза строєм заможні козаки носили майже такий самий одяг, що і на службі:
жупани, стьобані каптани, шаровари, шерстяні і полотняні пояси, ярмолук, опан-
чу, чоботи. Бідніші козаки вдома ходили у звичайних селянських свитах та стьо-
баних каптанах чи юпках з китаю, мусулбесу, крашенини або полотна.
Окрім шликів козаки поза строю носили головні убори, поширені у інших
верств населення, а саме: шапки з прямою хутряною околицею та круглим сукон-
ним верхом, кучми, йоломи і малахаї. На свята вбиралися в одяг, шитий з кращих
і дорожчих ґатунків тканин. Його зберігали у скринях та в церквах і передавали
у спадок як сімейну коштовність і речовий капітал39.
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
223
Додаток
ПОЛІТОНІМИ, ТОПОНІМИ ТА ЕТНОНІМИ
«Гетьманщина» (напівофіційна назва, походить від того, що управління
здійснювалося гетьманом та гетьманською державною канцелярією), «Військо
Запорозьке», «Малоросія», «Мала Росія» – політоніми для означення автоном-
ної Української козацької держави у складі Росії. В географічному відношенні Ге-
тьманщина обмежувалася регіоном Лівобережної України і частиною правобере-
жних земель разом з Києвом, а точніше – Північним Лівобережжям та Середньою
Наддніпрянщиною.
«Малоросійські козацькі полки» – загальна назва полків (адміністратив-
них і військових), котрі перейшли під юрисдикцію Російської держави.
Московія, Московське царство; Росія, Російська імперія (з 20-х рр.
XVIII ст.) – московська / російська держава.
Гилян – провінція Ірану, що займала вузьку узбережну смугу на Південно-
му Заході Каспійського моря.
Кабарда, П’ятигірря (Бештау) – регіон Північно-Західного Кавказу, від
чого походить етнонім «кабардинці», «п’ятигорці» – одне з адигських племен.
Черкеси (через тур., карач. čärkäs з осетин. čærgæs від čarkas – орел (за
М. Фасмером)) – недиференційований етнонім, яким росіяни позначали адигів й
ряд інших народів Північного Кавказу.
«Черкаси» – 1) черкеси, адиги; 2) також цим терміном у пізнє середньовіччя
європейці і московіти називали войовничий люд руського степу в Середньому
і Нижньому Подніпров’ї – дніпровських козаків, а в Росії назва «черкаси» зберіга-
лась по відношенню до частини українського народу до часів імператриці Єлиза-
вети Петрівни, а в Курській губернії – аж до 40-х років XIX ст. «Черкаський» – 1)
черкеський, кабардинський; 2) український.
«Шльонськ», «Шлезк» (польськ. Szląsk, Śląsk, богем. Slezsko, Slezsko,
Sleze, нім. Silesiae, Shlezien, рос. Шленск) – область Сілезія, князівство Шленське,
уступлене королем Казимиром Великим Чеській корон.
МІРИ ДОВЖИНИ
Аршин = 16 вершкам = 28 дюймам = 71,12 см
Чвертка = 4 вершкам = 17,77 см
Вершок = 1 ¾ дюйма = 4,45 см
Дюйм (походить від ширини великого пальця) = 10 лініям = 2,54 см
Лікоть = ¾ аршина = 12 вершкам = 54 см
Долонь – дорівнювала ширині 4-х складених пальців
Палець або перст – дорівнював ширині вказівного або середнього пальця
МІРИ ЛІЧБИ
Рубль = 100 копійкам = 10 гривнам = 2 полтінам
Гривна = 10 копійкам = 48 польським грошам
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
224
Польський золотий = 30 грошам = 20 російським копійкам
Талер ≈ 1 рублю 30 копійкам ≈ 6 польським золотим
Алтин = 3 копійкам = 6 дєньгам
КОСТЮМОЗНАВЧІ ТЕРМІНИ
«Бабки» – металеві дротяні петлі для застібання одягу.
Ворот – край плечового одягу довкола шиї, з розрізом на грудях або без нього.
«Гаплики», «гафтки» – металеві гачки для застібання одягу.
«Ґудзики» – елемент застібки одягу круглястої, кулястої або іншої форми із
металевою петлею-вушком для пришивання, застосовувалися в парі із накидними
або прорізними петлями
Жупан (польськ. żupan., з араб. і тат. «зубун», «зібун», тат. «чупкан» – довге
плаття, або ж з лат. jupa, нім. joppe, juppe, що з романського giubba, а то зі Сходу
(араб. al-dzubbah, перс. dzubba) – те саме, звідки польськ. jupka, żupica) – польсько-
український довгополий однобортний, скроєний в талію каптан східного похо-
дження, знаходився у близькій спорідненості з подібним одягом кавказьких, іран-
ських й татарських племен – бешметом або архалуком. Назва зустрічається в
українських джерелах з другої половини XVI ст. На межі XVII–XVIIІ ст. парале-
льно з назвою “жупан” починають уживатися лексичні форми-синоніми “кафтан”,
“кафан” та “каптан”.
«Йолом», «яломок», «шоломок», «ярмулка» – литовський низький цилін-
дричний ковпак з округлим верхом, валяний із коров’ячої шерсті.
«Кафтан», «кафан», «каптан», рідко «кахтан» (давньо-руськ. «кафтан»,
«кавтан», «кофтан» (з XV ст.), з тур., крим.-тат. kaftan, від перс. – 1) довгополий
верхній одяг, халат; 2) широка почесна сукня турецьких сановників) – верхній пле-
човий довгополий, розгортальний одяг з рукавами, різноманітного покрою (прямий
або приталений, однобортний або двобортний, східного або західного типу). У вузь-
кому розумінні – спідній каптан східного покрою довжиною нижче колін або довше,
пошитий до стану, власне жупан (рос. «полукафтанье»). Терміном «німецький каф-
тан» позначали каптан західноєвропейського покрою, тобто жюстокор.
«Карваш» (через польськ. karwasz з угор. karvas) – 1) обшлаг, вилог на ру-
каві; 2) залізний наруч, частина металевого обладунку для охорони передпліччя.
Клапан, клапанець – деталь одягу, прямокутний або фігурний клаптик
тканини, що прикриває отвір кишені.
«Клоччє» – одержини з коноплі, льону, шерсті тощо. Використовувалось на
підбивку й утеплення одягу та зміцнення бойових каптанів.
Комір – частина одягу, пришита або пристібна до ворота; може бути стоя-
чим (сторчовим) чи відкладним.
Одяг військовий – одяг військовослужбовців, тобто призначений для вій-
ськової служби.
Одяг стройовий – призначений для носіння під час виконання службових
обов’язків.
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
225
«Лиштви», «лишти» (з польськ. listwa, lisztwa від нім. leiste – кайма, обши-
вка; смуга), «подпушка» (рос.) – підшивка, облямівка, оздоблення верхнього пле-
чового одягу у вигляді смуги тканини відмінного кольору шириною до 10 см, на-
шитої з внутрішньої сторони по усьому периметру або вибірково: по краю піл,
подола, коміра та кінців рукавів.
Ліф – верхня частина приталеного верхнього одягу, що охоплює стан позаду.
Обшлаги (рос. з нім. aufschlag, голл. opslag) – вилоги, відвороти у рукавів,
карваші, зазвичай обшивались «прикладною» тканиною відмінного кольору.
«Панчохи» (через польськ. ponczocha з чеськ.), «чулки» (через рос. «чулки» з
татар. «чолгау») – шерстяні, шовкові чи шовкові панчохи (ногавиці) з носками або без.
«Петлиці» – оздоби з тасьми і складеного шнурка гарусного, шовкового чи
металевого. Нашивалися горизонтально по бортах піл верхнього одягу.
Поділ – нижній (долішній) край одягу.
Покрій – фасон одягу.
«Приклад», «прикладки» – загальна назва усіх елементів оздоблення, за-
стібки і підбою до одягу. Синонімом виступає термін “потреби”.
«Рукавиці», «рукавички» (порівн. польськ. rekawiczke), також «вареги»,
«варежки» (рос.) – вареги, рукавиці без пальців.
«Свита» – селянський верхній плечовий, розгортальний довгополий одяг
(каптан) східного покрою, пошитий з грубого доморобного нефарбованого сукна,
який в кінці XVII ст. заступив традиційну сермягу. Із вказаним смисловим наван-
таженням термін «свита» зустрічається в документах з 60-х рр. XVII ст. Але сам
термін «свита» був відомий ще за часів Київської Русі. На Лівобережжі свита кін-
ця XVII – першої половини XVIII ст. представляла собою широкий однобортний
каптан з глибоким загортанням піл, трохи ушитий в талію, з широкими рукавами
нормальної довжини і невеликим сторчовим коміром. В загальних рисах вона була
подібна покроєм до жупана. Мала цільну, трохи звужену спинку, яка підрізалася
по лінії стану і переходила у вузьку прохідку, до якої з боків пришивалися 2 або 4
клини. Зверху в місцях пришивання клинів утворювалися так звані «вуса», які для
укріплення швів обшивали смугою товстої шкіри-сириці, сукна або товстим шну-
рком. Шви довкола спинки й пройм та кишені часто обкладали кольоровими шну-
рками, що служили прикрасою свити. Рукава були досить широкими, нормальної
довжини, а прямі розрізні кінці могли відгинатися у вигляді карваша. Для україн-
ської свити, як і в цілому для верхнього одягу українців, на відміну від російського,
була характерна традиційна однобортність при достатньо глибокому загортан-
ню піл з вираженою асиметрією в розташуванні застібки. Права пола перекрива-
ла ліву, а застібалася з лівого боку біля коміра накидною петлею на ґудзик, спле-
тений з ремінця40. Свиту могли одягати безпосередньо на сорочку або поверх
каптана.
«Сермяга», рідко «семряга» (гадано з білорус. і рос. «сермяга» – селянсь-
кий каптан з грубого сукна, можливо, від мордовського «сермяг» – суконний кап-
тан, або ж з польськ. siermiega – груба тканина, сірячина, від лат. sirmas – сірий) –
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
226
різновид довгополого плечового розгортального однобортного одягу прямого по-
крою, з нормальними рукавами і великим виложистим (відкидним) коміром, по-
шитого з простого білого чи сірого доморобного сукна або габи. З’явилася на Русі
у XV або XVI ст.
Стьобаний одяг (на бавовні або «клоччі») – одяг, підкладений шаром баво-
вни або «клоччя» і прошитий наскрізь міцним шовком «у смугу» або «в шахи». Ця
технологія походить з монгольських й середньоазіатських степів і призначалася
для утеплення і зміцнення верхнього плечового одягу, головних уборів і штанів,
шитих із бавовняних та шовкових тканин.
Тасьма (від тюрк. «тасьма» – стрічка, ремінець) – вузька ткана чи плетена
стрічка, яка нашивалась на різні предмети обмундирування.
«Тегиляй», «тегель», «тегеляй» (від монг. «тегел» – шов, або ж від монг.-
татар. «хатангу дегель» – “міцний, як сталь, каптан”) – каптан-обладунок, туго
стьобаний на бавовні, шовку або очосах льону, коноплі і вовни, іноді посилений
вкладеними металевими пластинами і дротом. Певною мірою міг протистояти
ударам січної зброї і стрілам. Цей тип убору походив з монгольського Сходу, під
впливом татар закріпився на Русі і в Московії. Був масово поширений в козацькій
кінноті у XVI–XVII ст.
«Убрання», «убранє» (польськ. ubranie) – штани, шаровари.
«Чоботи» (дав.-руськ. «чеботи», «чоботи», польськ. czobot – взуття, схоже
на глибокий черевик з підбором, з гострими, загнутими уверх носками, вважають
запозич. з півн.-тюрк., порівн.: тат. čabata – ликовий лапоть, яке виводиться з
перськ.) – взуття з високими халявами. «Чоботи козацькі» – кавказького типу, з
халявами висотою до середини литки і підтрикутним негострим носком. Мали
м’яку підошву з низькими підківками-скобами замість підборів.
Шапка (як вважають, через сер.-в.-нім. від ст.-франц. chape, що сходить до
лат. cappa) – хутряний головний убір циліндричної, півсферичної або конічної фо-
рми, як правило з околицею різної ширини. Залежно від форми, матеріалу і похо-
дження для різних видів шапок в Гетьманщині уживалися такі назви: просто «ша-
пка», «шлик», «шапка козацька», «шапка польська» або «кругла», «шапка донсь-
ка», «кабардинка», «капелюх», «кучма».
Просто «шапкою» називали циліндричну шапку з округлим або циліндрич-
ним верхом, вкритим кольоровою тканиною, і хутряною прямою околицею.
«Капелюх» або «малахай» – зимова хутряна клаповуха шапка з довгими кла-
панами/лопатнями із зав’язками з боків та потиличником, покрита тканиною зверху.
«Кучма» (через польськ. kuczma з угор. kuczma – шапка хутряна у вигляді
хутряного невисокого зрізаного ковпака із перекривленим, звисаючим назад
м’яким широким кінцем, від тур. kecze – повстяний головний убір яничар у формі
зрізаного ковпака, на кшталт йолома; повсть вовняна) – хутряна шапка у формі
зрізаного конуса, крита чорним або сірим смушком.
«Шлик» (з тур., крим.-тат., азерб., тат. bašlyk – головний убір, від тюрк. baš –
голова та суфіксу -lyk-, що застосовується в назвах одягу) – висока хутряна шапка
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
227
конічної форми, крита сукном чи оксамитом, поля відгинались у вигляді хутряної
околиці. Відомий на Русі з XIV ст. Цей тип шапки найвірогідніше походить з Мо-
нголії і разом з монголами принесений до Персії, а потім за посередництва ханатів
татарських і козаків поширився в різних варіантах на теренах Московії, Литовсь-
ко-Руської держави, Польщі, Угорщини, Румунії та інших країн Південно-Східної
Європи41. У Великому князівстві Литовському і Польщі татарський шлик зберігся
у XVI–XVIІ ст. у варіанті з хутряною околицею (відворотами), в результаті чого
утворились так звані «криси» попереду.
«Юпка» (з польськ. jupka від лат. jupa, нім. joppe, juppe – довга сукня) –
слово з’являється в українському лексиконі у XVIII ст., позначаючи різновид уко-
роченого легкого спіднього приталеного каптана східного покрою, довжиною до
колін, з вузьким сторчовим коміром. Власне, виступало синонімом термінів «кур-
та» і «гусарка».
ПОШИВНІ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ОДЯГУ
«Атлас», «атлас», рідко «гатлас» – сорт дорогої гладкої, цупкої шовкової
тканини перського походження, глянсуватої і лиснючої з лицьового боку.
Бавовна, «баволна», «бавелна» – бавовняна волокнина. В російському ле-
ксиконі українському терміну відповідало словосполучення «хлопчатая бумага».
«Гарус» – 1) кольорова груба, але цупка вовняна ворсиста матерія із шерс-
тяної пряжі; 2) кручена (сукана) удвічі кольорова шерстяна пряжа, яку використо-
вували для обметування каптанних петель, виготовлення ґудзиків, петлиць, панчіх
та гаптування.
«Каламайка», «коломайка» або «коломийка» – європейська міцна вовня-
на матерія, іноді з домішкою шовку, бавовни та шерсті кози, що має полиск й лице
з одного боку. Бувала різних кольорів і узорів, але найбільш характерним для ка-
ламайки був узор у смугу.
Камка – цупка, товста і важка коштовна одноколірна (рідко багатоколірна)
квітчаста шовкова матерія полотняного переплетення, з однаковим узором на оби-
два лиця.
Киндяк – східна бавовняна кольорова однотонна тканина правильного по-
лотняного переплетення, доволі тонка і вельми рідка. Виготовлялася із сурових
ниток, а фарбувалася у різноманітні кольори вже після зняття з верстата.
«Китай», «хатай» – різновид китайської бавовняної тканини, власне бавов-
няне тонке, цупке глянцеве (лощене) фарбоване полотно китайського виробницт-
ва, нанкін. Російським відповідником виступає «китайка». Одяг, пошитий з ки-
таю, називали “китаєвим” або “китайковим”.
«Крашенина», «крашанина» – лощена фарбована конопляна тканина сар-
жевого переплетення, яка імпортувалася з Росії. В Україні відома з початку XVIIІ
ст. Використовувалась на підбій до верхнього одягу. Під цією назвою також часто
розуміється просте полотно, гладжене і пофарбоване примітивним шляхом місце-
вими «крашенинниками».
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
228
Кумач – бавовняна тканина простого полотняного переплетення, удвічі
краща за киндяк, пофарбована у червоний пурпуровий, вишневий, гвоздиковий
або зелений колір аналізарином; має бухарське походження. Набула поширення
завдяки яскравості відтінку кольору й стійкості окраски до світла й мила.
«Мусулбес», «мосулбес», «мосолбес» – просте вузьке, гладке червоне бавов-
няне полотно турецького виробництва, світло-червоний кумач невисокого ґатунку.
«Овчина», «овчинка» – шкура дорослої вівці, вичинена з шерстю. Ужива-
лась для виготовлення кожухів і шапок.
Пістря, «пестря» або «пестрадь» – грубе клітчате полотно з фарбованою
основою і білим пітканням або білою основою і фарбованим пітканням.
«Повсть», «полсть» (рос. войлок) – різновид грубої цупкої валеної кошла-
тої шерстяної матерії з довгим ворсом, отримується валянням переплетених воло-
кон грубої вовни.
Полотно – загальна назва тканини простого тафтяного переплетення, що ви-
готовлена з конопляної або лляної пряжі, на піткання і основу йшли нитки однако-
вої товщини. Полотно сурове (від давньоруськ. «суров» – сирий, дикий) – виткане
із небілених, сіруватих ниток; конопляні нитки мають жовтуватий відтінок.
Сиром’ятна шкіра, сириця – технологія її виготовлення зводилася до
звільнення сирої шкіри худоби від волосяного покриву і жирового прошарку.
«Смушок», «баранок» – мерлушка ягняти з короткою завитою шерстю. Ви-
користовувались на шапкові околиці і оздоблення шуб.
Сукно – вовняна тканина полотняного переплетення, що має суцільний вор-
совий, повстяноподібний застил, який приховує рисунок ткацького переплетення,
надаючи тканині вигляд поярку. Дорогі сорти сукон відзначалися передусім тонкі-
стю, м’якістю, дуже рівним, гладким і густим волосяним застилом, ніжною тон-
кою пряжею. Сукна середнього ґатунку – трохи товстіші, жорсткіші та менш м’які,
ворсовий застил не такий рівний, густий і гладкий, деінде маються невеликі про-
галини. Сукна низького ґатунку – більш жорсткі (грубошерсті), товсті й рідкі, ма-
ють грубий, неоднорідний, рідкий застил з помітними прогалинами.
а) сукна низького гатунку: «свитне», «свитне біле» та «сіросвитне» або
«абинне», «сермяжне» (від назви простого верхнього одягу – свити, сермяги) –
просте нефарбоване домоткане сукно, виткане з грубої місцевої вовни; «габа» або
«аба» – дешеве грубе, товсте, але цупке турецьке сукно природного білого кольо-
ру; «кир» – ґатунок легкого, рідкого і грубого шльонського або польського сукна;
«бенклеве», «бенкльове» або «бенкель», «банкель» – німецьке поганеньке грубе
сукно, один з найгірших і найдешевших сортів імпортних сукон; «шиптух» або
«шифтух» – ґатунок польського або німецького товстого грубого сукна; «тузінко-
ве» або «тузінок» – сорт дешевого посереднього сукна, дещо кращий за «шиптух»,
посідало вищу сходинку серед простих сукон;
б) сукна середнього ґатунку: «карунове», «корунове», «корнове» або «ка-
рун», «корун», також «полуекстра» – сорт товстого доброго німецького сукна, ду-
же цупкого, міцного і тугого; «ліктьове» – певний сорт німецького сукна, подіб-
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
229
ного до «каруна», але менш цупке і туге; «аглинське» – ординарне товсте широке
англійське сукно, подібне до «ліктьового»; «фалендиш» – ґатунок відносно тонко-
го тугого старовинного голландського чи англійського сукна.
«Тафта» або «тафа» – недорога проста, але цупка гладка шовкова тканина
правильного полотняного переплетення, виткана із тонких, туго суканих ниток
вареного шовку.
Тканина – матерія, виготовлена з ниток. Нитки, спрямовані уздовж шмата
тканини, складають основу тканини, а нитки, що йдуть перепендикулярно до ни-
ток основи, тобто по ширині тканини – її піткання.
Вовняні тканини мають низьку теплопровідність, а отже й більш високі за-
хисні якості в порівнянні з іншими тканинами. Крім того, вовняним тканинам при-
таманні добра повітропроникливість, мала зім’ятість, повільне намокання і плас-
тичність, що і зумовило найбільш широке їх використання в одязі, призначеному
для носіння в робочих, польових умовах. Для лляних і конопляних тканин характе-
рні більша міцність на розрив, менші теплозахисні якості та менша пружність
в порівнянні із шерстяними. Саме тому вони використовуються для пошиття “хо-
лодного” одягу та предметів, які потребують високої механічної міцності: білиз-
ни, підкладок, спіднього одягу тощо. Бавовняні тканини не мають такої міцності,
як лляні, але вигідно вирізняються своєю легкістю, м’якістю, подібно до шовко-
вих, є дещо теплішими за лляні і шовкові і, водночас, помітно дешевшими за шов-
кові і шерстяні тканини. Для виготовлення шовкових тканин основним матеріалом
служив шовк: сирий чи варений, суканий або прядений. Завдяки тонкості, міцнос-
ті, полиску і властивості приймати пофарбування шовк служив матеріалом для
самих цінних і розкішних тканин.
«Холст» – російське слово, що спорадично вживалось для позначення тов-
стого, але цупкого сурового льняного або конопляного полотна.
«Хрящ» – товсте й доволі рідке грубе сурове полотно кустарної виробки.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
230
№ 1. Українські козаки. Фрагмент рисунка А.Вестерфельда, 1651 р.
№ 2. Бойовий стрій козацької піхоти. Фрагмент барельєфу на саркофазі
польського короля Яна Казимира у церкві Сен-Жермен де Пре у Парижі,
що зображує битву під Берестечком 1651 р. Скульптор Ж.Тібо, 1672 р. [648].
№ 3. Зображення походу козаків під проводом С. Куницького на турецько-татарські володіння.
Грудень 1683 – січень 1684 р. Фрагмент гравюри Й.Лерха, Й.Ньюпорта. 1684 р., Австрія.
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
231
Крій козацького жупана. Середина XVII ст. – 20-ті рр. XVIII ст.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
232
Вигляд козацького кобеняка. Кінець XVII–XVIII ст.
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
233
Різновиди козацького верхнього демісезонного одягу:
1 – сермяга; 2 – опанча; 3 – бурка
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
234
___________________________
1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: – К., 1990. – Т. 1. – 577 с.
2. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Л., 1992. – 304 с.
3. Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст.: Навчальний посібник / Д.Я. Теле-
гін, І.С. Винокур, О.М. Титова та ін. – К., 1997. – 336 с.
4. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 69; Акты,
относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографиче-
ской коммиссией (далі – АЮЗР). – 1884. – Т. 13. – С. 140; Гетьманські універсали
в колекції Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського // Сіверянський
літопис. – 1998. – № 2. – С. 41.
5. Слабченко М.Е. Малорусский полк в административном отношении (историко-
юридический очерк). – Одесса, 1909. – С. 186; Материалы для истории экономического,
юридического и общественного быта старой Малороссии, издаваемые под ред.
Н.П. Василенка. – Чернигов, 1902. – Вып. II. Экстракт из указов, инструкций и учрежде-
ний. Собрано в Правительствующем Сенате, по малороссийской експедиции. 1786 года. –
С. 237.
6. Історія українського війська. – 5-е вид., змін. і доп. – К., 1994. – Т. І / І. Крип’якевич
та ін. – C. 302.
7. Дядиченко В.А. Украинское казацкое войско в конце XVII – начале XVIII в. // Полтава: (к
250-летию Полтавского сражения). – М., 1959. – С. 259; Костомаров Н.И. Собрание сочи-
нений. Исторические монографии и исследования. – СПб., 1905. – Кн. 6. – Т. 16. Мазепа и
мазепинцы. – С. 467.
8. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726
рр.: Наукове видання. – К., 2006. – С. 216–217.
9. Апанович О. Вказ. праця. – С. 11, 14; Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його
доба. – К., 2004. – С. 29, 43; Агафонов О.В. Казачьи войска Российской империи. – М.,
1995. – С. 16.
10. Żygulski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – Krakow, 1988. – S. 27.
11. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687–1709. – К.; Полта-
ва, 1995. – 2-е вид. доп. – С. 125; Агафонов О.В. Указ. соч. – С. 15.
12. Див.: Славутич Є.В. Військовий костюм в Гетьманщині: історико-уніформологічне дослі-
дження: Дис... канд. іст. наук. 07.00.06. – Рукопис. – С. 39–42, 290–293.
13. Ідеологія та зміст хозаризму зводяться до таких положень: козаки (козацький стан) є на-
щадками могутніх козар (варіант назви „хозари”), які були одвічною військово-служилою,
панівною верствою України, яку утримували інші стани – підкорене хозарами місцеве на-
селення; після приходу воєвод Аскольда і Дира з Новгорода у Київ ці землі перестали пла-
тити данину хозарам. Вони мали значно древнішу від московітів власну династію каганів
– ще до появи Рюриковичів, а християнство перейняли від Візантії задовго до литовців,
поляків та московітів; хозари були перейменовані «царем грецьким» Костянтином IX Мо-
номахом (1042–1055 рр.) з хозарів на козаків. Наведена теорія досить зрозуміло ілюструє
перехід від хозарів як панівного етносу в Хозарському Каганаті до козаків як панівної вер-
стви в Україні-Гетьманщині. Таким чином хозаризм виступає як доказ давності козацько-
го стану – уособлення української державності. Звідси висновок – нова українсько-
козацька держава має повне право на політичну автономію (власну державність) та власну
автокефальну церкву [Кресін О. Хозаризм український // Мала енциклопедія етнодержа-
вознавства / Ред. кол.: Ю.І. Римаренко та ін. – К., 1996. – С. 166–167].
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
235
14. Бовгиря А. Етногенез українського народу крізь призму козацько-старшинського історіо-
писання XVIII ст. // Слов’янські обрії. – К., 2006. – Вип. 1. – С. 276–278.
15. Україна – козацька держава: Ілюстрована історія Українського козацтва у 5175 фотосвіт-
линах / В.В. Недяк (авт.-упоряд., керівник проекту, худож., фото, ілюстр.), В.О. Щербак та
ін. – К., 2004. – С. 611, 972; Білецький П. Український портретний живопис XVII–XVIII ст.
Проблеми становлення і розвитку. – К., 1968. – С. 208.
16. Миргородський краєзнавчий музей. – Інв. № 112; Український центр народної культури
«Музей Івана Гончара» (далі – МІГ). – Інв. № КН–1198; Харківський державний
історичний музей (далі – ХІМ). – Інв. № ТК–619; Переяславський державний історичний
музей. – Інв. № ВХ–19; Національний музей історії України (далі – НМІУ). – Інв. № Т–
4542; Чухліб Т. Гетьман С. Куницький у боротьбі Правобережної України та Речі
Посполитої проти Османської імперії (1683–1684 рр.) // Україна в Центрально-Східній
Європі. Студії з історії XI–XVIII століть / В. Смолій (відп. ред.). – К., 2000. – С. 323–324,
мал. 12; Очерки истории СССР. Период феодализма. XVII в. – М., 1955. – С. 673;
Крип’якевич І. З козацької сфрагістики. – [Б. р. й м.]. – Рис. 1–7; Ситий І. Гетьманські
універсали й печатки у збірці Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського //
Пам’ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 149–151; Білецький П. Вказ. праця. – С. 228, 237;
Matejko J. Ubiory w Polsce. 1200–1795. – Krakow, 1967 (przedruk 1860 r.). – S. 226; Тананае-
ва Л.И. Сарматский портрет. Из истории польского портрета эпохи барокко. – М., 1979. –
Рис. 62, 87, 91, 89, 92; Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. – Wrocław – Warszawa,
1968. – S. 503, 514, 827, 941; Яворницький Д.І. Вказ. праця. – Т. 1. – С. 203–205.
17. Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów… – S. 827; Linder K. Dawne Wojsko Polskie:
Ubior i Uzbrojenie. – Warszawa, 1960. – Tabl. 24.2,5,6; НМІУ. – Інв. № Т–4542.
18. Андриянов И. Заметка казака об обмундировании, вооружении, снаряжении и полевой
службе казаков // Военный сборник. – 1879. – № 3. – С. 70; Дукмасов И. Современное об-
мундирование и вооружение казаков // Военный сборник. – 1871. – № 2. – С. 218.
19. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі – ІР
НБУВ). – Ф. ІІ. – Спр. 18935. – Арк. 367, 254; Стороженки: Фамильный архив. – К., 1908. –
Т. VI. – С. 2, 76, 208; Источники для истории Запорожских Козаков / Д.И. Эварницкий. –
Владимир, 1903. – Т. І. – С. 221.
20. На Україні каптани із легких бавовняних і шовкових тканин як правило утеплювали баво-
вною або “клоччем” (сумішшю бавовни, конопляної волокнини і вовни) і стібали шовком
за східним звичаєм. Бавовну вагою до 2 фунтів тонким шаром уміщували між підкладкою
і лицьовою тканиною, яку зверху стібали міцним шовком у смугу або, значно рідше, «у
шахи» навскісними смугами чи в трапеції (“в човники” або “в жабки”). В першому випад-
ку станок стібали уздовж вертикально, а рукави – упоперек, утворюючи пласкі валики
шириною до 3 см. Вважається, що звичай утеплення і укріплення одягу бавовною та ін-
шими матеріалами пішов з монгольських і середньоазіатських степів і потрапив до Схід-
ної Європи зі Сходу (Московія, Туреччина, Персія, Кавказ, Середня Азія) [МІГ. – Інв.
№КН–1198; Російський Державний архів давніх актів (далі – РДАДА). – Ф. 229. – Оп. 1. –
Спр. 114. – Арк. 37; Стороженки: Фамильный архив. – К., 1908. – Т. VI. – С. 2, 208; Żygul-
ski Zdzislav (jun), Wielecki Hendryk. Polski mundur wojskowy. – Krakow, 1988. – S. 23; Ży-
gulski Zdzislav (jun). “Lisowczyk” Rembrandta – studium ubioru i ozbrojenia // Biuletyn historii
sztuki. – Warszawa, 1964. – № 2. – Il. 22–23; Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów… –
S. 514, Rys. 606 а); Адыги, балкарцы и карачаевцы в известиях европейских авторов XIII–
XIX вв. – Нальчик, 1974. – С. 75].
21. ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Спр. 18619а. – Арк. 4; Спр. 18935. – Арк. 254; РДАДА. – Ф. 229. – Оп.
1. – Спр. 114. – Арк. 37; Спр. 169. – Арк. 241–242; Спр. 128. – Арк. 127–129, 144–146; Сто-
роженки: Фамильный архив. – К., 1908. – Т. VI. – С. 168, 201, 211; Опись движимого иму-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
236
щества, принадлежавшего малороссийскому гетману Ивану Самойловичу и его сыновьям,
Григорию и Якову // Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической ко-
миссией. – СПб., 1884. – Т. VIII. – С. 1026, 1092, 1128, 1165–1167, 1187; Величко Самоил.
Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке, 1720. – К., 1864. – Т. IV. –
С. 119; Бытовая малорусская обстановка в документах XVII–XVIII ст. // Киевская старина.
– 1887. – №10. – С. 352, 356.
22. Свєшніков І.К. Вказ. праця – Рис. 33. 1–3, 4–12, 14–20, 22, 23, 25; ХІМ. – Ґудзики срібні
литі до верхнього одягу, XVII–XVIII ст. Експозиція; ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Спр. 18935. – Арк.
254; Актовые книги Полтавского городового уряда XVII-го века. – Чернигов, 1912. – Вып.
1. Справы поточные 1664–1671 годов / Ред. и примеч. В.Л. Модзалевский.– С. 141.
23. Чухліб Т. Вказ. праця. – Мал. 12, С. 323–324; Очерки истории СССР. Период феодализ-
ма... – С. 673; ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Спр. 18935. – Арк. 367; Стороженки: Фамильный архив.
– К., 1908. – Т. VI. – С. 76, 169; Центральний державний історичний архів України у м.
Києві (далі – ЦДІАК України). – Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 993. – Арк. 18, 125; Спр. 2140. –
Арк. 1–18; РДАДА. – Ф. 124. – Оп. 1. – 1714 р. – Спр. 21. – Арк. 1; Kitowicz J. Opis obycza-
jow i zwyczajow za panowania Augusta III. – Petersburg; Mohylew, 1855. – Drugie wyd.: W 4 t.
– Т. III. – S. 162; Шафонский А. Черниговского наместничества Топографическое описа-
ние с кратким географическим и историческим описанием Малыя России…, 1786 года. –
К.–М., 1851. – С. 32; Познанский Б. Одежда малороссов // Труды XII Археологического
Съезда в Харькове. 1902 г. – М., 1905. – С. 195–196; Волков Ф. Этнографические особен-
ности украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем. – Петроград,
1916. – Т. II. – С. 593; Бабенко А.А., Леуцкий В.П. Традиционный мужской костюм кубан-
ских казаков. – Краснодар, 2007. – С. 19.
24. Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст… – С. 85; Свєшніков І.К. Вказ. пра-
ця. – С. 172–173, рис. 31. 5–8; Свєшніков І.К. Музей – заповідник “Козацькі могили”:
Путівник. – Львів., 1990. – Іл. 40; Чухліб Т. Вказ. праця. – С. 323–324, мал. 12; Очерки ис-
тории СССР. Период феодализма… – С. 673; Крип’якевич І. З козацької сфрагістики. –
[Б.р. й м.]. – Рис. 1–7; Ситий І. Гетьманські універсали й печатки... – С. 149–151; Шафон-
ский А. Черниговского наместничества Топографическое описание... – С. 33; Георги И.Г.
Описание всех обитающих в Российском государстве народов и их житейских обрядов,
обыкновений, одежд, жилищ, вероисповеданий и прочих достопамятностей. – СПб., 1799.
– Ч. IV. – С. 343; Познанский Б. Указ. соч. – С. 197, 199–200; Торгівля на Україні, XIV –
середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина. Актові джерела. – К., 1990. – С. 249;
Казаки в изображении иностранных художников // Казачий круг: альманах. – М., 1991. –
Вып. 2. – Рис. 3; Kitowicz J. Opis obyczajow i zwyczajow… – T. ІІІ. – S. 169; Студенецкая
Е.Н. Одежда народов Северного Кавказа. XVIII–XX вв. – М., 1989. – С. 33; Равдоникас
Т.Д. Очерки по истории одежды населения Северо-Западного Кавказа (V в. до н. э. –
конец XVII в.). – Л., 1990. – С. 72–73; Стороженки: Фамильный архив. – К., 1908. – Т. VI. –
С. 76, 158; Львівський державний історичний музей (далі – ЛІМ). – Інв. №№ ШР–441,
Шр–442, Мт–285, Мт–286, Мт–287; НМІУ. – Інв. № В–20/18, В–20/361; Україна – козаць-
ка держава... – С. 710.
25. Чухліб Т. Вказ. праця. – С. 323–324, мал. 12; Ситий І. Гетьманські універсали й печатки...
– С. 149–151; Стороженки: Фамильный архив. – К., 1908. – Т. VI. – С. 211; Актовая книга
Стародубского городового уряда 1693 года / В.Л. Модзалевский // Труды Черниговской
губернской архивной комиссии. – Чернигов, 1914. – Вип. 14. – С. 94; Николаева Т.А. Ук-
раинская народная одежда. Среднее Поднепровье. – К., 1987. – С. 64–66.
______________________________ Євген Славутич. Одяг «малоросійських» козаків
237
26. Андриянов И. Заметка казака об обмундировании... – С. 70; Девятова М.В. Берегите спи-
ну. – СПб., 1991. – С. 36–37; История народов Северного Кавказа с древних времён до
конца XVIII в. / Б.Б. Пиотровский (отв. ред.). – М., 1988. – С. 470–471.
27. Чухліб Т. Вказ. праця. – С. 323–324, мал. 12; Евлія Челебі. Книга подорожі. Північне
Причорномор’я. – Одеса, 1997. – С. 50; Актовые книги Полтавского городового уряда… –
С. 7, 179–180; ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Спр. 18935. – Арк. 367.
28. Kitowicz J. Opis obyczajow i zwyczajow… – T. III. – S. 159–160; Ситий І. Гетьманські уні-
версали й печатки... – С. 149–151, 152; ЦДІАК України. – Ф. 51. – Оп. 3. – Спр. 19303. –
Арк. 307.
29. ІР НБУВ. – Ф. І. – Спр. 55726. – Арк. 460; Ситий І. Гетьманські універсали й печатки... –
С. 151.
30. ЦДІАК України. – Ф. 56. – Оп. 2. – Спр. 155. – Арк. 8–10.
31. Источники для истории Запорожских Козаков... – Т. І. – С. 221, 273; Стороженки: Фа-
мильный архив. – К., 1908. – Т. VI. – С. 45; Жолтовський П.М. Визвольна боротьба
українського народу в пам’ятках мистецтва XVI–XVIII ст. – К., 1958. – С. 27, рис. 13.
32. Николаева Т.А. Указ. соч. – С. 34–36; Полтавський обласний краєзнавчий музей. – Інв.
№ ТК–1934; ЛІМ. – Інв. № Ж–1483; Дніпропетровський державний художній музей. –
Портрет запорозького писаря І.Я. Невінчаного. Невідом. художник, 1770-і рр. Експозиція;
Україна – козацька держава... – С. 227.
33. Познанский Б. Указ. соч. – С. 194.
34. З кінця XVII ст. до середини XVIII ст. в Гетьманщині такий плащ з рукавами побутував
під назвою «ярмолук» (з тур. «ягмурлук» – плащ-дощовик, опанча; польськ. jamurlach, jar-
muluk; рос. «емурлук», «ямурлук»), очевидно, внаслідок тривалих воєнних контактів з ту-
рецьким військом. Термін «кобеняк» (польськ. kopieniak, kiepieniak через угор. kopenyeg, з
тур. käpänäk, кирг. kepänäk, адиг., балкар. gebenek – плащ від дощу), поширений на Пра-
вобережній Україні, на Лівобережжі писемні джерела майже не згадують в цей час, і тіль-
ки в другій половині XVIII ст. він витіснив стару назву, використовуючись паралельно з
новою назвою-синонімом «кирея». Назва «кобеняк» прийшла в Польщу в кінці XVI ст. в
турецькій формі “копеняк” разом з угорською модою, а на Поділлі і Брацлавщині розви-
нулась в XVII ст. у форму “кобеняк”. Аналогічні варіанти зустрічалися й у інших народів,
де вони означали пальто, плащ від дощу з башликом, опанчу з рукавами, шинель, накидку,
халат тощо. [Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. – Warszawa, 1957 (Prze-
druk z pierwszego wydania 1927 roku). – S. 228; Linde S.B. Słownik Języka polskiego. –
Lwów, 1856. – Т. ІІ. – S. 135; Gołę(m)biowski L. Ubiory w Polszcze od najdawniejszych
czasów aż do chwil obecnych sposobem Dykcyonarza ułożone i opisane. – Warszawa, 1830. – S.
175; Летин С. Война камзолов и телогреек // Империя истории. – 2002. – № 3. – С. 22]. Од-
нак серед нижчих верств суспільства і серед козаків впродовж майже усього XVII ст. одяг
подібного крою, але пошитий з доморобного грубого сукна, побутував під назвою “сермя-
га” (рідко «семряга»), поширеною також в Білорусії і в Московії, звідки вона, вочевидь,
потрапила у XV–XVI ст. на русинські землі [Летопись Самовидца, с приложением трех
малороссийских хроник. – К., 1878. – С. 77; Лохвицька ратушна книга другої половини
XVII ст. (Збірник актових документів). – К., 1986. – С. 111, 123; Акты, издаваемые Вилен-
скою Археографическою Коммиссиею для разбора древних актов. – Вильна, 1909. –
Т. XXXIV: Акты, относящиеся ко времени войны за Малороссию (1654–1667). – С. 213,
№ 189]. У сермяги, на відміну від ярмолука, був тільки один комір – великий відкидний,
а на грудях при застібці нашивались петлиці [Жолтовський П.М. Вказ. праця. – С. 22,
мал. 8, 9. Титульний аркуш книги історика Йоахима Пасторія „Bellum Scythico-Cosacium”
(„Скіфо-козацькі війни”) в Пасторлі (Гданськ, 1652). Фрагмент-деталь, де зображено пе-
ремогу польсько-литовського війська після Берестецької битви; Україна – козацька дер-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 16 __________________________________
238
жава… – С. 712; Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów… – Rys. 6]. Цікаво відмітити,
що сучасники-очевидці подій другої третини XVII ст. відзначають саме білі сермяги як
головний, характерний одяг українських козаків – як городових реєстрових, так і січовиків
[Славутич Є.В. Військовий костюм в Гетьманщині... – С. 42, 293–294].
35. Опись движимого имущества, принадлежавшего малороссийскому гетману Ивану Самой-
ловичу… – С. 1160; Вердум Ульріх фон. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670,
1671, 1672 ... через королівство Польське... // Жовтень. – 1983. – № 9. – С. 95; Актовые
книги Полтавского городового уряда... – С. 179; Шафонский А. Черниговского наместни-
чества Топографическое описание… – С. 32; Георги И.Г. Указ. соч. – Ч. IV. – С. 342–343;
Познанский Б. Указ. труд. – С. 207–208; Стороженки: Фамильный архив. – К., 1908. –
Т. VI. – С. 201; Акты Бориспольського мейского уряда 1612–1699 гг. – К., 1892. – С. 98;
Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. – К., 1893. – Ч. 1. – С. 97.
36. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Л., 1992. – Рис. 33. 13, 21.
37. Історія України в документах і матеріалах. – К., 1939. – Т. 2. – С. 268–269; Україна перед
Визвольною війною 1648–1654 рр. Збірка документів (1639–1648 рр.). – К.: АН УРСР,
1946. – С. 49; АЮЗР. – СПб., 1879. – Т. 11. – С. 23; Стороженки: Фамильный архив. – К.,
1908. – Т. VI. – С. 257; Эвлия Челеби. Книга путешествия. – М., 1979. – Вып. 2: Земли Се-
верного Кавказа, Поволжья и Подонья. – С. 59; Kitowicz J. Opis obyczajow i zwyczajow... –
Т. II. – S. 106–107; Адыги, балкарцы и карачаевцы в известиях европейских авторов… –
С. 149, 197, 266; Бабенко А.А., Леуцкий В.П. Указ. соч. – С. 65; Głoger Z. Encyclopedia
staropolska ilustrowana. – Warszawa, 1958 (przedruk 1900–1903). – T. І. – S. 216; Студенец-
кая Е.Н. Одежда народов Северного Кавказа. XVIII–XX вв. – М., 1989. – С. 17; Черных
П.Я. Историко-этимологический словарь современного русского языка: 13560 слов. – М.,
1999. – 3-е изд., стереотип. – Т. 2. – С. 284; Фасмер М. Этимологический словарь русского
языка: Пер. с нем. и доп. О.Н. Трубачев / Под ред. и предисл. Б.А. Ларина. – М., 1987. –
2-е изд., стереотип. – Т. 4. – С. 559.
38. Опис подорожі шведського посла на Україні 1656–1657 р. (Гільдебрандт) / Домет Олянчин
// Наукове товариство ім. Т. Шевченка. – Львів, 1937. – Праці історично-філософічної
секції. – Т. 154. – С. 55; Баранович А.И. Украина накануне освободительной войны сере-
дины XVII в. – М., 1959. – С. 144; Георги И.Г. Указ. соч. – Ч. IV. – С. 342–343; Актовые
книги Полтавского городового уряда… – С. 180; Стороженки: Фамильный архив. – К.,
1908. – Т. VI. – С. 83, 112; ЛІМ. – Інв. № ТК–3719.
39. ІР НБУВ. – Ф. ІІ. – Спр. 18935. – Арк. 367, 254; РДАДА. – Ф. 229. – Оп. 5. – Спр. 490. –
Арк. 1; Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст… – С. 71; Стороженки: Фа-
мильный архив. – К., 1908. – Т. VI. – С. 76.
40. Волков Ф. Указ. соч. – С. 563–564, 587; Николаева Т.А. Указ. соч. – С. 56–57; Отрывки из
Стародубовской меской книги за 1664–1673 гг. / В.Л. Модзалевский // Труды Черниговс-
кой губернской архивной комиссии. – Чернигов, 1911. – Вып. 8. – С. 34; Акты Борисполь-
ського мейского уряда 1612–1699 гг. – К., 1892. – С. 98.
41. Żygulski Zdzislav (jun). “Lisowczyk” Rembrandta... – S. 98–99.
|