Кременчук у дзеркалі часу
Рец. на кн.: Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764-го. — 2-е вид., випр., доп. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — 681 с.: іл.
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2011
|
| Назва видання: | Краєзнавство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32691 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Кременчук у дзеркалі часу / В. Крот // Краєзнавство. — 2011. — № 4. — С. 96-104. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-32691 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-326912013-02-13T02:03:15Z Кременчук у дзеркалі часу Крот, В. Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Рец. на кн.: Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764-го. — 2-е вид., випр., доп. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — 681 с.: іл. 2011 Article Кременчук у дзеркалі часу / В. Крот // Краєзнавство. — 2011. — № 4. — С. 96-104. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32691 uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення |
| spellingShingle |
Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Крот, В. Кременчук у дзеркалі часу Краєзнавство |
| description |
Рец. на кн.: Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764-го. — 2-е вид., випр., доп. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — 681 с.: іл. |
| format |
Article |
| author |
Крот, В. |
| author_facet |
Крот, В. |
| author_sort |
Крот, В. |
| title |
Кременчук у дзеркалі часу |
| title_short |
Кременчук у дзеркалі часу |
| title_full |
Кременчук у дзеркалі часу |
| title_fullStr |
Кременчук у дзеркалі часу |
| title_full_unstemmed |
Кременчук у дзеркалі часу |
| title_sort |
кременчук у дзеркалі часу |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32691 |
| citation_txt |
Кременчук у дзеркалі часу / В. Крот // Краєзнавство. — 2011. — № 4. — С. 96-104. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT krotv kremenčukudzerkalíčasu |
| first_indexed |
2025-07-03T13:05:38Z |
| last_indexed |
2025-07-03T13:05:38Z |
| _version_ |
1836631133024944128 |
| fulltext |
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2011
96
Старший науковий співробітник відділу історії
сучасного періоду Кременчуцького краєзнавчого
музею Г.О. Близнюк зробила дві доповіді: одну з яких
присвятила «вірному лицарю музики» П.М.Сапсаю,
а іншу історії вищого професійно-технічного учи-
лища № 7 м. Кременчука. Із захопленням присутні
слухали розповідь про життєвий і творчий шлях та-
лановитого земляка Петра Миновича Сапсая − лю-
дини унікальної обдарованості, музиканта і співака,
актора і режисера, композитора і диригента.
Не менш цікавою була доповідь краєзнавця -
старожила П.С. Потапенко, який поділився з при-
сутніми спогадами про кременчуцький колго-
спний базар у 1941 - 1945 роках.
Одним з пріоритетних напрямків у досліджен-
нях місцевих краєзнавців є відтворення історії
освітніх закладів Кременчука та регіону. Як за-
значалося вище, Г.О.Близнюк дослідила історію
ВПУ №7, екскурс в історію кременчуцької дитя-
чої художньої школи зробила науковий співробіт-
ник відділу науково-освітньої роботи міського
музею І.Г. Селезньова, а архівіст архівного відді-
лу виконавчого комітету Кременчуцької міської
ради Ю.О.Пугасєй ознайомила присутніх зі своїм
дослідженням повоєнної освіти Кременчука.
Третя секція (модератор В.В. Шабуніна)
об’єднала два напрямки − «Документознавство та
джерелознавство» та «Історія Кременчука в спо-
гадах кременчужан та гостей міста». З 2004 ро-
ку кафедра українознавства КрНУ імені Михайла
Остроградського готує фахівців зі спеціальності
«Документознавство та інформаційна діяльність»,
тому студенти-документознавці є постійними учас-
никами регіональних науково-практичних конфе-
ренцій, які відбуваються в Кременчуці. Альона
Душенко дослідила історію Кременчука кінця XIX-
початку XX століття на основі адрес-календарів
та пам’ятних книжок Полтавської губернії, а Анна
Елоян визначила місце і роль документа у діяль-
ності Кременчуцького краєзнавчого музею.
Заступник директора Кременчуцької міської
централізованої бібліотечної системи (ЦБС) для
дорослих Н.А.Сизон проінформували учасників
засідання про можливі шляхи взаємодії бібліо-
тек і громадськості в популяризації матеріалів
про рідний край. Доповідь Н.А.Сизон продов-
жила головний бібліограф Н.М.Ткаченко, яка
поділилася досвідом краєзнавчої роботи ЦБС.
Спогади кременчужан завжди приверта-
ли велику увагу краєзнавців. Особливим теп-
лом по відношенню до історії рідного міста бу-
ла сповнена доповідь краєзнавця Д.А.Артозея,
який поділився спогадами про дореволюцій-
ний Кременчук А.І.Риндіної. «На долгую па-
мять с неизменной благодарностью» − таку на-
зву мала доповідь - спогади А.М.Лушакової про
Заслуженого вчителя України, засновника відді-
лу природи Кременчуцького краєзнавчого музею
М.М.Кулішова, яка завершила роботу секції.
На заключному пленарному засіданні (моде-
ратор А.М.Лушакова) в ході обговорення роботи
конференції були підведені її підсумки та сформу-
льовано рішення, згідно до якого наступний подіб-
ний захід має відбутися у 2013 році. До участі в на-
ступній конференції мають залучатися викладачі
усіх вузів міста Кременчука, науковці - краєзнавці
з Полтави, Дніпропетровська та інших міст регіо-
ну, духівництво, представники діаспори.
Отже, свою основну мету ІІІ регіональна на-
уково-практична конференція, присвячена 440-й
річниці заснування міста Кременчука реалізу-
вала: ще тривалий час її учасники не залиша-
ли приміщення університету, обговорюючи до-
повіді, що найбільш запам’яталися. Залишається
сподіватися, що наступні наукові форуми кре-
менчуцьких дослідників будуть не менш пред-
ставницькими та сприятимуть піднесенню роз-
витку краєзнавства в регіоні в цілому.
Вивчення історії рідного краю, міста, села має
неабияке виховне значення для нашого суспіль-
ства. Традиція дослідження минулого регіонів
України була започаткована в другій половині
XIX століття представниками історичної школи
Володимир Крот (м. Кременчук)
КРЕМЕНЧУК У ДЗЕРКАЛІ ЧАСУ
Рец. на кн.: Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764-го. — 2-е вид.,
випр., доп. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — 681 с.: іл.
Володимира Антоновича. Тоді з’явилися ґрун-
товні праці Д.Багалія з історії Слобожанщини,
М.Грушевського з історії Київщини та ін. В цей
час була написана і перша історія Кременчука
Федора Ніколайчика, який також належав до
ISSN 2222-5250
97
вказаної школи. Другий етап краєзнавчих дослі-
джень припадає на 20-ті роки минулого століття.
Тоді у Всеукраїнській академії наук під керівниц-
твом М.Грушевського було створено відділ з ви-
вчення регіональної історії. Один з учнів Великого
українця М.Ткаченко опублікував «Нарис істо-
рії Кременчуччини до початку XVIII століття»
в Записках історико-філологічного відділу ВУАН.
У часи сталінізму дослідження з місцевої іс-
торії, м’яко кажучи, не віталися владою. Тоді бу-
ли розгромлені товариства краєзнавців, а їх учас-
ників репресовано. Лише в 50-70-ті роки XX сто-
ліття ситуація в названій царині поліпшилася.
Саме в цей час була підготовлена багатотомна
«Історія міст і сіл України» під керівництвом ака-
деміка П.Тронька. Історію Кременчука вивчали в
ці часи Л.Євселевський, О.Осташко, А.Лушакова
та інші. Однак, в їхніх працях козацьке минуле
Кременчуччини практично не відображалося.
Історики, якщо і писали про XVI-XVIII століт-
тя, то робили це, широко використовуючи моно-
графію Ф.Ніколайчика. Можна, констатувати, що
названий період з історії нашого краю до остан-
нього часу залишався малодослідженим.
Тому книга Дмитра Вирського «Українне міс-
то»: Кременчук від заснування до року 1764-го»,
яка нещодавно побачила світ, представляє вагомий
внесок в регіональну історичну науку. Її автор, відо-
мий фахівець з ранньомодерної історіографії, док-
тор історичних наук, провідний науковий співробіт-
ник Інституту історії України НАНУ. Важливим на-
прямком його наукової діяльності виступає краєз-
навство. Історії рідної Кременчуччини він присвя-
тив дві монографії та ряд статей: «Кременчук 1917-
1920 рр.: провінційні образи революції (К., 2003),
«Українне місто»: Кременчук від заснування до
1764-го. – 1-е вид. (К., 2004), Кременчуцьке старо-
ство Першої Речі Посполитої // Кременчуку – 435
років: Матеріали науково-практичної конференці-
ї (Кременчук, 2006. с.15-20); Гадяцька унія та ло-
кальний інтерес (королівські надання кременчужа-
нам 1659 р.) // 350-lecie unii hadziackej (1658-2008).
(Warszawa, 2008. s.653-660).
Перше видання праці Д.Вирського «Українне
місто…» побачило світ в 2004 році. Воно вийшло
доволі скромним тиражем і майже відразу
стало бібліографічною рідкістю. В подальші
роки автор продовжив пошуки джерел з історії
нашого краю в архівах Києва, Кракова, Варшави,
Петербурга, Москви. Автору вдалося зібрати
багато цікавих матеріалів, які значно доповнили
його попередні дослідження. Зважаючи на це,
Д.Вирський підготував до друку друге видання
своєї фундаментальної праці. Навіть поверхове
порівняння обох творів вказує на суттєві
відмінності між ними. Загальний обсяг нового
видання вдвічі переважає попереднє, також
майже вдвічі більше в останньому використано
літератури і джерел. Як скромно зауважив з
цього приводу автор: «Нове видання вийшло
ошатнішим та трохи більш «видовищним» (с.10.)
До тексту залучені художні та народно-літературні
пам’ятки, пов’язані з темою дослідження.
В зв’язку з тим, що, на жаль, в наукових колах
перше видання праці Д.Вирського не знайшло
належної уваги фахівців, вважаю за потрібним
подати детальний огляд його праці. Монографія
«Українне місто…» складається з вступної
передмови, трьох розділів основного тексту та
додатків і ілюстрацій, які охоплюють приблизно
третину твору. У зверненні до земляків автор
зазначає, що в його книжці «наголос стоїть не
на сентименті до втраченого Раю природного
привілля… а на людському в нашій історії, на
щоденних свідомих, і не дуже виборах, значу-
щих для людини і громади» (с.10). Його праця
адресована тим, хто бажає «пізнати, що то
є кременчуцька тотожність, як воно бути
кременчужанином не тільки за просторовою
локалізацію, але і за часовим виміром який
передбачає щось знане як спільне «майбутнє» так
і саме спільне «минуле» (с.10).
Об’єктом дослідження Д.Вирського виступає
Кременчуччина, тобто головне місто і прилеглі
до нього території. Спираючись на методологію
відомого французького історика Ф.Броделя,
який членував простір на кантони (само
місто, містечко та найближча околиця, яка
здатна забезпечити необхідною для простого
відтворення сільськогосподарською продукцією),
автор визначив історичний простір землі, яку він
називає Кременчуччина. На його думку, вказаний
регіон «локалізується вздовж Дніпра, обмежений
з лівого боку нижніми течіями Сули та Ворскли
(а вряди-годи може сягати і гирла Орелі), з пра-
вого – нижньої течії Тясмина і районом навпроти
гирла Ворскли» (с.14). Нині це територія
чотирьох областей – Полтавської, Черкаської,
Кіровоградської, Дніпропетровської. Її площа
приблизно 10 тисяч квадратних кілометрів з
населенням 1 мільйон чоловік. Тобто, автор
визначив географічні межі свого дослідження,
які не співпадають із сучасним адміністративним
устроєм України.
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2011
98
Треба зазначити, що видатний український
історик М.Грушевський в статті «Новий поділ
України», яка була написана в 1918 році і но-
сила рекомендаційний характер Установчим
зборам в питанні адміністративного устрою
УНР, обстоював поземельний поділ України з
урахуванням історії кожного регіону. В його
проекті Кременчук мав стати центром землі
«Самара», яка включала повіти Кременчуцький,
Кобеляцький, Новомосковський, частину Золото-
ніського і Хорольського*. Як бачимо, порівняно
з цим, Д.Вирський дещо розширив територію
Кременчуччини, включивши до неї частину
земель Правобережної України.
Автор відмовився від традиційної періодиза-
ції історії регіону в залежності від державної
приналежності. На його переконання, воно пов’я-
зане, по-перше, з принциповим наголошенням
на внутрішніх процесах місцевого соціуму, а по-
друге, з його поглядом на весь означений
часовий проміжок крізь призму генези феномену
української Козаччини. В зв’язку з цим верхня межа
дослідження пов’язана з ліквідацією козацького
ладу на більшій частині Кременчуччини, яку
поглинула новоутворена Новоросійська губернія
(с.14-15). Далі вчений подав аналіз літератури як
давньої, так і сучасної, з визначеної теми дослідже-
ння і схарактеризував його джерельну базу.
Перший розділ монографії «Королівська
фортеця» охоплює період від 1571 до 1648
років. Він складається з трьох підрозділів, в
яких вчений розкриває «дореволюційне» минуле
Кременчука та прилеглих до нього територій.
Воно тісно пов’язане з боротьбою з Диким полем
і освоєнням нових територій. Кременчуцький
уход відомий з другої половини XVI століття і
він стає об’єктом приватизації місцевої шляхти.
Офіційну дату заснування Кременчука – 1571 рік –
Дмитро Вирський вважає доволі умовною. Він
аргументовано доводить, що міста і містечка в цьому
регіоні почали з’являтися в першій чверті XVII
століття, а особливої інтенсивності заселення нашого
краю набуло в 30-40-х роках цього століття. Однак,
автор не виступає категорично і проти офіційної
дати заснування міста, припускаючи, що на цьому
місці могло існувати укріплення, яке згодом
зруйнували татари. Вказану тезу він підтвердив
уривками з джерел. Однак, безперервний розвиток
Кременчука, на його думку, розпочався з кінця 30-х
років XVII століття.
Вчений детально зупинився на проблемі
заселення навколишніх територій. Він відзначає
вплив шляхти та козаків на колонізаційні
процеси. Королями прикордоння називає
дослідник князів Вишневецьких. Не оминув
науковець історичних подій, пов’язаних з участю
Православної церкви в освоєнні нашого краю.
Він подав історію створення Пивогірського
монастиря, від перших згадок XVI століття (ще
як просто монастирської маєтності).
Д.Вирський у своїй праці висвітлює події,
пов’язані із заснуванням сусідніх міст і містечок
– Крилова, Говтви, Градизька, Омельника,
Власівки, Келеберди та ін. Він відзначає,
що більшість назв населених пунктів має
тюркське походження, вони «явно домінують
серед найдавніших топонімів Кременчуччини.
Причому, навіть у зовні слов’янських назв можна
підозрювати давньотюрські «родоводи» (с.63.)
Розглядаючи проблему взаємовідносин між
козаками і шляхтою, дослідник вказує, що до ви-
буху Хмельниччини вони були партнерськими,
хоч і не рівноправними. «Обидві сторони відчу-
вали певний сентимент [лицарський – В.К.] один
до одного (відлуння традиції вряди-годи від-
чувалося до кінця існування Речі Посполитої)»
(с.85). Як приклад козацько-шляхетської спів-
праці він наводить їхню спільну боротьбу тур-
ками і татарами. Автор детально описав битву
на Пивських горах, спираючись на поетичний
твір «Epicedion», жалобний вірш пам’яті князя
Михайла Вишневецького.
На думку автора, однією з причин протисто-
яння між польською шляхтою і українським коза-
цтвом стали різні геополітичні інтереси. Польща
– це країна Балтійського басейну, Україна –
Чорноморського. Для українців властиво було об-
стоювати активну наступальну програму, спрямо-
вану на південь проти Османської імперії. Поляки
бажали жити з турками в мирі і потребували коза-
ків як прикордонну сторожу (с.91). Тому конфлікт
між ними був лише справою часу.
В монографії ґрунтовно проаналізовано коза-
цьке повстання 1625 року. Його завершальна фа-
за відбулася на Куруковому озері біля Кеменчука.
Автор описав битви козаків і поляків, зазначив-
ши, що перші доволі добре могли вести оборон-
ні бої, а другі мали перевагу у відкритому полі.
На думку дослідника, «Куруківська кампанія се-
ред ‘козацьких війн’ найбільш нагадувала ‘ли-
царську війну’» (с.96). Вона закінчилася комп-
ромісною угодою, яка не передбачала традицій-
______________________________
* Грушевський М. Новий поділ України // Хто такі українці і
чого вони хочуть. К., 1991. – С.218.
ISSN 2222-5250
99
ної видачі козацьких ватажків. На переконання
автора «Куруківська угода була сприятливішою
для польського уряду, що, однак, компенсувало-
ся його неспроможністю ефективно слідкувати
за її дотриманням» (с.97).
Зіткнення інтересів магнатів і козаків спрово-
кували нові повстання 30-х років XVII століття,
які охопили терени Кременчуччини. Автор опи-
сав перебіг цих подій у нашому краї. Йому вдало-
ся відкрити ім’я першого кременчужанина, яке до-
несли нащадкам історичні джерела. Це був Ріпка,
підданий С.Потоцького. Про нього згадувалося в
щоденнику Симеона Окольського (с.101).
Другий розділ монографії Д.Вирського
«Кременчуцький первоцвіт: Козацька революція
і Руїна» охоплює період з 1648 по 1687 роки. Він
складається з двох частин. Перша отримала назву
«Столична околиця: від сотні до полку» – в ній
відображена історія краю в часи правління
гетьмана Б.Хмельницького. Другу ж автор назвав
доволі поетично – «ПоХмілля». Тут оповідається
про Кременчуччину в часи громадянської війни
та іноземного втручання. На переконання авто-
ра, Козацька революція сприятливо вплинула на
життя кременчужан. Місто з околицями увійшло
до столичного чигиринського полку і було при-
четним до ядра козацької державності.
Позитивною рисою монографії Д.Вирського
є те, що він «населяє» її живими людьми, тоб-
то вихідцями з нашого краю, які прийняли актив-
ну участь у національно-визвольній боротьбі ук-
раїнського народу проти іноземних загарбників.
Серед соратників Богдана Хмельницького «пер-
шого призову» прославився Михайло Криса, який
походив із дрібної шляхти і проживав в Крилові.
Він відзначився в битві під Жовтими Водами і
згодом дослужився до посади київського полков-
ника, а в 1651 році очолив столичний чигиринсь-
кий полк. Однак, під час берестецької кампанії
М.Криса перейшов на бік поляків, за що отри-
мав прощення від короля. Автор повідомляє, що
він пізніше служив гетьману Ю.Хмельницькому
на посаді переяславського полковника. Потім по-
пав до російського полону, якимсь чином уник
страти і висланий до Сибіру. Д.Вирський наво-
дить цікаву подробицю про спробу російсько-
го воєводи похрестити козацького полковника
вдруге. Названий епізод свідчить про недовірли-
ве ставлення московських можновладців до пра-
вославних українців, які на їхню думку були зіп-
совані католицизмом. Пізніше М.Криса отримав
амністію і повернувся в Україну. Оповідає автор
про козака Петличенка родом з Кременчука, який
воював під командуванням І.Золотаренка про-
ти Литви на території сучасної Білорусії. Згодом
рід Петличенків загніздився в Кременчуцькому
повіті і його представники брали активну участь
у громадському житті нашого краю аж до револю-
ції 1917 року. В додатках до монографії наведено
списки реєстрів та компутів XVII-XVIII століть
і матеріали ревізій, у яких фігурують імена кре-
менчужан та жителів навколишніх сіл. Чимало
схожих прізвищ можна знайти серед наших су-
часників. Читач нехай уважно прочитає їх, мож-
ливо, серед них є його далекі предки.
Д.Вирський наводить опис Кременчука турець-
ким мандрівником Евлія Челебі, який побував у
місті в 1657 році. Значну увагу приділив автор ви-
світленню історії навколишніх сіл та містечок, зок-
рема Богомолівці, Савиному, Кривушам, Кохнівці.
Виникнення Крюкова, який тепер є правобереж-
ною частиною Кременчука, дослідник відносить
до 1659-1661 рр. (с.123). Важливу роль в його роз-
витку відіграв чумацький помисел, який набув роз-
квіту у XVIII столітті. Аналізуючи господарське
життя краю, автор вказує, що в Кременчуці в цей
час успішно розвивалася торгівля, взагалі еконо-
міка регіону знаходилася на підйомі. Однак, піс-
ля Переяслава почастішали напади кримських та-
тар, а згодом громадянська війна привели до спус-
тошення Кременчука і навколишніх територій.
Окрему увагу автор приділив Кременчуцькому
полку, який існував з 1661 по 1666 роки.
Д.Вирський зазначав, що він був створений за
ініціативою наказного гетьмана Я.Сомка на базі
лівобережних сотень Чигиринського полку. Далі
він навів список населених пунктів, які входили
до вказаної адміністративно-територіальної оди-
ниці, однак він не є повним. Дослідник припус-
кав, що до Кременчуцького полку могли належати
і території сусідніх полків, зокрема Полтавського,
Лубенського і Миргородського. Це могло бути
пов’язане з проектом Кременчуцького староства
Ю.Немирича, а також з метою ослаблення потуж-
ного Полтавського полку після придушення зако-
лоту М.Пушкаря (с.129).
Д.Вирський подав інформацію про кременчу-
цьких полковників. Він припускає, що вже тоді
існувала традиція передачі посад від батька до
сина. «Склад кременчуцьких полковників, – пи-
ше він – між іншим, говорить про формування на
Кременчуччині старшинських династій» (с.131).
Викликає інтерес нарис автора про адміністра-
тивно-територіальну одиницю, пов’язану з нашим
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2011
100
містом. Хоча українські землі після 1654 р. знахо-
дилися в підданстві московського царя, польсь-
кий король не визнавав цього. В 1657 р. він ство-
рив Кременчуцьке староство. Складалося воно з
самого Кременчука та його лівобережної околиці
навколо гирла Псла (с.141). Історія постання цьо-
го адміністративно-територіального утворення
Д.Вирський пов’язує з персональними амбіція-
ми Ю.Немирича, який в 1657 р. перейшов на бік
козаків і прагнув повернути свої втрачені маєт-
ки в нашому краї. Після його смерті в 1659 р. ро-
ці титул кременчуцького старости отримав клієнт
гетьмана Миколая Потоцького Маріуш-Станіслав
Яскульський. «Цей популярний у жовнірському
середовищі ветеран якнайкраще підходив на роль
зверхника староства, яке ще треба було відстоя-
ти збройною рукою», – слушно зауважував автор
з цього приводу (с.144). Незважаючи на те, що за
Вічним миром 1686 р. Польща остаточно зрекла-
ся Лівобережної України, титул кременчуцького
старости продовжував існувати. Д.Вирський на-
водить цілий список осіб, які його носили аж до
початку XIX століття, тобто, коли вже не існувало
і самої Речі Посполитої.
Доба «Руїни», яка почалася після смерті
Б.Хмельницького, негативно позначилася на ста-
новищі Кременчуччини. Вже перший конфлікт
між гетьманом І.Виговським і полтавським пол-
ковником М.Пушкарем спустошив наш край. «На
Кременчуччині встигли побувати і гетьмансь-
кі війська, укупі зі своїми татарськими союзни-
ками, і запорожці з кошовим отаманом Яковом
Барабашем на чолі. За умов війн XVII століття
для мирного населення та місцевої економіки це
було майже рівно нищівно» (с.153).
Автор подав свідчення татарського мандрівника
Евлія Челебі про облогу Кременчука в квітні-трав-
ні 1658 року. Він зараховує цей епізод до початко-
вого етапу громадянської війни. На думку дослід-
ника, «найсутужніше в ці гіркі часи прийшлося ще
свіжим паросткам попереднього козацького підне-
сення. Хоча ядро кременчуцького соціуму лиши-
лося недоторканим, про попередній добробут кре-
менчужани могли тепер лише згадувати» (с.154).
Першими жертвами внутрішньої війни стали нав-
колишні села Богомолівка, Броварки, перше фак-
тично обезлюдніло, а друге розорено.
Гадяцька унія, як спроба повернутися у «звич-
ний світ», знайшла прихильників серед части-
ни кременчужан. Автор подав список десяти на-
ших земляків, які брали участь на вальному сеймі
у Варшаві, де затверджувалася польсько-українсь-
ка угода. Тоді ж привілеї отримало і «королівське
місто» Кременчук. На переконання Д.Вирського,
гетьман І.Виговський користувався популярніс-
тю на Кременчуччині. Його військо отримало під
Говтвою важливу перемогу над московською ар-
мією. Облога містечка і битва тривали з 7-го по 12
червня 1659 р. Як бачимо, названа подія трапила-
ся раніше знаменитої Конотопської битви.
Після скинення І.Виговського з гетьманства роз-
почалася боротьба між прихильниками і против-
никами Ю.Хмельницького, втручання в українсь-
кі справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського
ханства. Все це негативно позначилося на жит-
ті мешканців Кременчука та його околиць. Розкол
України по-живому розрізав Кременчуччину, адже
її територія входила тоді до Чигиринського полку.
Його володіння були розташовані на обох берегах
Дніпра, що стало однією з підстав до створення в
1661 р. окремого Кременчуцького полку.
Того ж року в Кременчуці розташувався гар-
нізон московських стрільців та козаків з Ніжина
під проводом полковника Івана Мозирі. Автор
вказує на те, що «свої» козаки поводилися в
місті як справжні окупанти, вдаючись до беш-
кетів і грабунку кременчужан. Д.Вирський по-
яснює таку їх поведінку «традиціями коза-
цького найманства, адже, діючи за наказом
Ромадановського ‘мозирці’ мали почувати се-
бе саме як московські найманці, так і прочиги-
ринськими настроями кременчуцького населен-
ня, що мали впадати в око саме ‘землякам’, які
добре розумілися на місцевих справах, виклика-
ючи з їх боку репресії» (c.171). Поведінка вояків
спровокувала скарги до царського уряду. З цього
приводу до міста виїхав спеціальний посланець,
який мав розслідувати цю справу. Виявилося, що
кременчужани мають претензії тільки до козаків,
а не до московських стрільців. Вони прохали,
щоб в місті залишили лише ратних людей.
Прохання було виконане, але ремствування
місцевих жителів не припинилися, тепер вони
«били чолом» на майора Івана Березнякова, який
розорює людей в Кременчуці (с.173).
З наведених фактів можна зробити висновок,
що українці тоді потерпали і від московських
військ, і від козаків, і від поляків та кримських
татар. Проте, на нашу думку, в наведеному
автором цікавому епізоді, можливо була
спроба міщан оббілити московитів, а всю вину
перекласти на козаків.
Подальші події можуть служити підтвер-
дженням зазначеної думки. Коли кременчуцькі
ISSN 2222-5250
101
козаки підняли заколот і впустили до міста вояків
Чигиринського полку, то міщани попередили
московських ратних людей і зачинилися з ними в
замку. З приводу наведеного факту Д.Вирський
зазначав: «Поведінка міщан стала ще одним
проявом Руїни на кременчуцькій землі. Традиційно
міщанський опортунізм пояснюють тим, що міщани
як стан були зацікавлені у сильній і стабільній
державній владі, що гарантувала б специфічні для
кожного міста місцеві привілеї. А спроможність
молодої Козацької держави забезпечити міщанські
вимоги не виглядала очевидною» (с.175).
Дослідник вказує на запустіння нашого краю
від початку 60-х років XVII століття. Кременчук
покинула більшість його жителів, розбіглися
і мешканці навколишніх сіл та містечок. Територія
Кременчуччини стала ареною протистояння у
«війні берегів». Автор оповідає про битви між
протиборчими сторонами, що відбувалися тоді.
«Населення втратило будь-яку орієнтацію і його
лояльність, – як пише він, – залежала від того чиї
військові сили знаходилися ближче до околиць
рідного міста» (с.197). До 1686 р. Кременчуччина
залишалася театром бойових дій. На її долі
відбилися боротьба П.Дорошенка за об’єднання
українських земель, а згодом, інтервенція турків,
татар. Підписання «Вічного миру» нарешті за-
вершило цю важку для нашого краю епоху.
Третій розділ монографії «На вістрі колоні-
зації: змагання цивілізаторів (кінець XVII ст. –
1764 р.) складається з двох частин. Перший па-
раграф названий доволі поетично «Закуток
Гетьманщини». Автор наголошує на прикордон-
ному статусі Кременчуччини, що саме і визна-
чав її становище в цей час. Кременчуцька сотня
увійшла до Миргородського полку. Вздовж Дніпра
стояла прикордонна козацька сторожа. Була на-
лагоджена система оповіщення в разі небезпе-
ки. Край інтенсивно заселяється. Дослідник на-
водить цілий список сіл, які виникли наприкінці
XVII ст. Серед них він називає Пироги, Погреби,
Опришки, Савине, Демидівку, Кривуші, Піщане
та ін. Козацька старшина робила спроби запро-
вадити панщину, поставити в залежність місце-
ве населення. Проте, на думку автора, кріпак на
Кременчуччині ще був дивиною, серед підлег-
лого населення переважали наймити і підсусід-
ки. Цей факт він пояснює прикордонним стату-
сом території та близькістю до Запорізької Січі.
Протягом 1687-1691 рр. фіксуються виступи ко-
зачої голоти на території Миргородського та
Лубенського полків. Антимосковське повстання
під проводом Петрика знайшло відгук і в нашому
краї. До того ж продовжувалися напади кримсь-
ких татар. Отже, останнє десятиліття XVII ст. для
нашого краю було відносно спокійнішим, порів-
нюючи лише з попередніми часами.
Окрему увагу в названому розділі автор при-
ділив подіям, пов’язаним з Північною війною.
Він наводить численні приклади брутального по-
водження російських військ в нашому краї. Вони
переконують нас, що підстав для незадоволен-
ня політикою московського царя Петра I було в
Україні більше, ніж достатньо. Д.Вирський вка-
зує, що дії І.Мазепи підтримали запорожці та
прилеглі до них території, зокрема південна Кре-
менчуччина. Долю Батурина розділило містеч-
ко Переволочна, жителі якого були знищені мос-
ковськими окупантами. Після погрому Переволоч-
на вже не мала змоги конкурувати з Кременчуком.
Війни, які вів царський уряд у XVIII ст., приве-
ли до економічного занепаду України, і наш край
не був винятком. Особливо позначилися на його
господарстві російсько-турецька кампанія 1735-
1739 рр. Кременчук став основною базою для
російської армії. Тут розміщувався чисельний вій-
ськовий контингент, склади з амуніцією та зброєю.
Протягом 1737-1739 рр. Кременчуччина зазна-
ла нападів кримських татар, які нанесли краю по-
мітних господарських збитків та людських втрат.
Автор наводить свідчення безпосереднього оче-
видця тих подій ієромонаха Пивогірського монас-
тиря Парфтенія, а також, статтю поміщену з цьо-
го приводу в «Санкт-Петербургских ведомостях».
Історик наголосив на тому, що це був останній на-
пад татар на землі Лівобережної Кременчуччини.
Звертає увагу автор і на соціальне життя міста.
Кременчук в ті часи був прикордонним форпос-
том Російської імперії на південно-західних зем-
лях. В ньому перебував певний штат російських
чиновників – як військових, так і цивільних. Тут
після реформи 1754 р. розмістилася митниця, за-
проваджено посаду лікаря.
Край переживав стихійні лиха, зокрема по-
вені і епідемії. Вчений наводить приклади масо-
вого захворювання населення чумою, яка при-
йшла до нас з півдня.
Окремий підрозділ «Люди білого царя» до-
слідник присвятив політиці російської влади,
спрямованій на заселення українських земель
іноземними підданими. Спочатку це були грузи-
ни, а згодом серби. Автор детально зупинився на
їхніх взаємовідносинах з місцевим населенням.
Вихідці з Балкан не виправдали покладених на
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2011
102
них сподівань. Пізніше царський уряд відмовився
від цього задуму. Серби в подальшому асимілю-
валися з українцями. Пам'ять про них залишилася
в назві містечка Павлиш, та в прізвищі «Сербин»,
яке й сьогодні зустрічається в регіоні.
У другій частині третього розділу «Обрії ма-
теріальної цивілізації. Химерний образ старо-
світського суспільства на Кременчуччині» до-
слідник розглядає соціально-економічні проце-
си, що відбувалися в нашому краї у першій по-
ловні XVIII ст. Він вказує на «оселянювання ко-
зацтва» і домінування аграрного сектора еконо-
міки (с.326). Спираючись на американського про-
фесора економіки М.Чировського, Д.Вирський
наголошує на двох основних причинах перева-
жання саме сільського господарства в економіці
краю: географічне середовище і іноземна агресія.
«По-перше: вигідності аграрного сектора спряли
особлива родючість землі та сприятливий клімат.
По-друге: величезний ‘потенціал мінералів, енер-
гії та праці’ на українських теренах не міг розви-
нутися внаслідок зовнішнього втручання та через
воєнні фактори» (с.326). До цих факторів автор
додав і цілеспрямовану політику Російської де-
ржави, яка прагнула перетворити українські землі
в сировинний придаток імперії. Він наводить при-
клад, коли Петро I захопився ідеєю масового роз-
ведення овець. З цього приводу цар мав розмову з
гетьманом І.Скоропадським і поклав на нього осо-
бисту відповідальність за забезпечення функціону-
вання «овечих» заводів (с.327). Як стверджує до-
слідник, до середини XIX ст. вівчарство залишало-
ся провідною галуззю економіки в нашому краю.
Щодо розвитку міст автор не погоджується з
думкою відомого українського науковця Наталії
Яковенко про зникнення міст в Гетьманщині і
перетворення їх на ярмаркові центри (внаслі-
док економічних заходів російського імператора
Петра I). Спираючись на методологію французь-
кого історика Ф.Броделя, Д.Вирський доводить,
що міста в Україні продовжували існувати і ви-
конували свої функції, а їхнє населення зростало.
За різними підрахунками вченого кількість горо-
дян в Гетьманщині коливалася в межах 6-7%, тоді
як загальноросійський показник становив – 3%, а в
Англії – 16% (с.329). Правда, він визнає, що в біль-
шості українських міст службове населення (коза-
ки etc) значно переважало торгово-ремісниче.
Торкаючись безпосередньо розвитку Кремен-
чука, історик вказує, що чисельність його меш-
канців протягом 1730-1764 рр. зросло з однієї ти-
сячі до двох. Проте, воно не було стрімким, місто
пережило епідемії чуми, повені, нашестя сарани,
які позначалися на конкретній демографічній си-
туації. Однак, попри всі негаразди, Кременчук,
за влучним висловом автора, став містом-мет-
рополією. Його колонія Круків в 1752 р. отри-
мала вже статус містечка, чималим був внесок
Кременчука і в розвиток Крилова (с.330).
Основною причиною економічного піднесен-
ня нашого краю в середині XVIII ст. стала торгів-
ля. Дослідник звернув особливу увагу на розви-
ток транспортної системи Кременчуччини та її
вплив на господарське життя регіону. Він вказує
на важливість торгівельних зв’язків з Кримом та
Запоріжжям, звідки везли сіль, рибу та «вироби
Сходу». Автор детально проаналізував шляхи,
що проходили через наш край, окрему увагу він
звернув на роботу кременчуцької митниці.
«Лицарями та найколоритнішими представ-
никами тогочасного українського бізнесу» на-
звав Д.Вирський чумаків. Їм він присвятив окре-
мий параграф. Вибуяння чумацького промислу
дослідник відносить до 40-х років XVIII ст. Той
«бізнес» засновувався на засадах суто товарної
асоціації. «Кременчуччина була традиційним
чумацьким краєм, а сіль була одним з основних
товарів місцевої торгівлі», – пише автор (с.347).
За Круковим закріпився статус чумацької столи-
ці. Історик, аналізуючи діяльність «магеланів ук-
раїнських степів», відзначає небезпечність вказа-
ного промислу, наводить уривки з пісень, в яких
розповідається про їхню важку долю.
Окрему увагу науковець звернув на соціаль-
ні стани українського суспільства середини
XVIII ст. Він погоджується з твердженням ук-
раїнсько-американського історика З.Когута про
те, що в Гетьманщині не отримали справжньо-
го розвитку легальні корпоративні стани. Проте,
соціальна структура нагадувала європейське
корпоративне суспільство, оскільки мала вер-
тикальну ієрархію, в якій політичний, правовий
і соціальний статус особи визначався належніс-
тю до певної соціальної групи (с.348). Еліта ук-
раїнського суспільства поєднувала в собі еле-
менти шляхти польських часів та козацької стар-
шини. Її особливістю, зазначав автор, було те, що
«вона надихалася старими річпосполитськими
(властиво європейськими), а не новими російсь-
кими зразками. І в побуті старшина марила швид-
ше приватним життям т.зв. джентльмена-фермера,
аніж міського служаки-бюрократа» (с.349).
Козацтво становило проміжний стан між
шляхтою та селянством. Воно було широко пред-
ISSN 2222-5250
103
ставлене в нашому краї. Його економічне стано-
вище протягом XVIII ст. погіршується. «Загалом
соціальна еволюція козацтва в Гетьманщині ха-
рактеризується процесами ускладнення внут-
рішньої структури і розшарування до того мо-
нолітного стану-народу. Відтак, хоча соціаль-
ний престиж козацтва неухильно занепадає, його
роль «прабатька» для модернізованих суспільних
верств міцно закріплюється в матриці українсь-
кої культури» (с.351).
Міщанство було нечисельною верствою на
Кременчуччині. Як зауважує автор, вирізнен-
ня міщан із загальної маси посполитих давалося
гетьманським чиновникам не без труднощів. Як
приклад, він наводить повідомлення Келебердян-
ської сотенної старшини про відсутність в них міщан,
хоча є козаки, які промишляють і бавляться ремес-
лом (с.352). Схожа ситуація була і в Кременчуці.
Щодо становища селянства, то воно в середині
XVIII ст. залишалося вільним. А головним лати-
фундистом краю (а отже і визискувачем піддансь-
кої праці), на думку дослідника, була не шляхта,
а Градизький Пивогірський монастир (с.354). На
його землях працювали тисячі залежних селян,
закабалених ще універсалами гетьманів І.Мазепи,
І.Скоропадського та жалуваними грамотами мос-
ковських царів Олексія Михайловича і Петра I.
Вчений детально описав господарство монастиря,
яке мало вражаючі розміри.
Дійсно, церква в нашому краї була головним фе-
одалом і прагнула до розширення своїх володінь.
Про це свідчать чисельні судові процеси з місце-
вими козаками. Церковна братія не зупинялася і
перед насильницькими захопленнями маєтностей.
У книзі наводиться приклад «рейдерської» атаки
на Лялинську маєтність у 1749 р. (с.374).
Православна церква активно розширяла свою
присутність на Правобережжі. Д.Вирський пові-
домляє про створення Крилівської протопопії. У
Кременчуці та інших містечках зростала кіль-
кість храмів. Характеризуючи тогочасних свя-
щеннослужителів, дослідник зазначав: «Взагалі
духівництво не було частиною соціальної піра-
міди, оскільки не утворювало стану або замкну-
тої групи. Воно було різнорідним за соціальним
походженням, достатком і політичним впливом.
Юридично відокремлене від решти населен-
ня автономною адміністрацією й судочинством,
духівництво звільнялося від податків, військової
служби і трудових повинностей» (с.375).
Автор вказував, що священнослужителі в
Гетьманщині займали проміжну позицію між ко-
зацтвом і шляхтою. Вони мали право користува-
тися працею селян, що єднало їх з козацькою вер-
хівкою. Дослідник звертає увагу на те, що діти ви-
щого духовенства займали найнижчий щабель у
Значному військовому товаристві, а діти священ-
ників ставали козаками. У той же час в середині
XVIII ст. частішають випадки прийняття свяще-
ницького сану козаками (с.376). На думку вчено-
го, «церквобудівний бум, особливо помітний по
всій Кременчуччині у середині XVIII ст., супро-
воджувався й значними позитивними зрушення-
ми в освіті духовенства, а подекуди і поспільства.
Адже, школа та шпиталь були звичайними супут-
никами нових церков» (с.423).
Територія Кременчуччини тоді була поді-
лена між трьома полками – Лубенським,
Миргородським і Полтавським. Д.Вирський зу-
пиняється на житті та діяльності представників
місцевої козацької старшини. Він наводить фак-
ти з біографії миргородського полковника Павла
Апостола, детально описує перебування на цій
посаді його наступника Василя Капніста. Вчений
особливо відзначає його «осадницьку діяльність»
в нашому краї. Той полковник розбудував села
Ламане, Миколаївку, Пузикове та інші. Місцева
козацька верхівка сприймала його як чужинця
і чинила спротив. В.Капніст постраждав від не-
справедливого доносу, але потім був реабіліто-
ваний. Пізніше він загинув в під час Семирічної
війни. Новим миргородським полковником став
Федір Остроградський. Автор наголошує, що са-
ме роди Капністів і Остроградських відігравали
важливу роль в житті нашого краю мало не два
століття, аж до 1917 року.
Одиницями, з яких складався полк, були со-
тні. Дослідник зробив спробу відшукати прізви-
ща всіх кременчуцьких сотників, починаючи з
1649 і закінчуючи 1764 роком. Він схарактери-
зував діяльність двох останніх сотників Федора
і Якова Гаврилових. На основі архівних докумен-
тів Д.Вирський відтворив біографію цих людей.
Особливу увагу він звернув на майновий стан по-
садовців. «Ф.Гаврилов міг хизуватися правобе-
режними володіннями в Крукові, Білецьківці, ху-
торі Березівському та Тонконогівці – разом це,
за різними даними, на 1752 р. 47 родин підсусід-
ків і посполитих. Плюс також окремі ліси, бай-
раки та пасіка в Чорному лісі. На Лівобережжі
Ф.Гаврилов мав у підданстві ще 17 родин поспо-
литих у Кременчуці» (с.396).
Наводить автор список прізвищ кременчуць-
ких отаманів, осавулів, війтів, значкових това-
КРАЄЗНАВСТВО, 4’2011
104
ришів. Вказує, що на середину XVIII ст. козац-
тво домінувало в нашому краї. Однак, матеріаль-
ний стан більшості рядового козацтва «виглядав
зовсім не блискуче» (с.404). За кількістю поспо-
литих Кременчуцька сотня поступалася сусід-
нім адміністративним одиницям. У цей час ро-
билися спроби обернути козаків на посполитих.
Д.Вирський наводить приклади боротьби у від-
стоювання своїх козацьких прав жителями сіл
Кліщинці та Манжелії.
В останньому параграфі «Всякому городу нрав
и права» автор робить спробу відтворити повсяк-
денне життя нашого краю. Він вказує на мілітари-
зований характер буття в тодішній Гетьманщині,
подає цікаву інформацію про кар’єрне зрос-
тання вихідців з Кременчуччини Г.Галагана,
Г.Ілляшенка, Г.Рудя, П.Денисенка та інших.
Спираючись на архівні джерела, Д.Вирський
наводить чисельні приклади панування в кре-
менчуцькому соціумі права сили, яким не гребу-
вали посадовці, особливо представники козаць-
кої верхівки. Звичайна людина не була захище-
на від свавілля, як з боку можновладців, так і від
своїх громадян. Сімейні вузи тоді не мали міцно-
го підґрунтя. Доволі поширеним явищем в ті ча-
си було кидання чоловіком дружини і дітей, двоє-
женство і навіть чотирижонство. Дослідник вка-
зує на той факт, що багатоженці могли з’являтися
цілком законно, «татарський полон, чи то трива-
ла відсутність одного з членів подружжя ставала
підставою дозволу на другий шлюб» (с.414)
Прийняття ісламу в часи перебування в ту-
рецько-татарському полоні теж не було рідкіс-
ною подією в тодішньому суспільстві, таких по-
турнаків потім хрестили другий раз. Як приклад
автор подає справу козака Даниленка з Городища-
Градизька, котрий повторно повернувся з магоме-
танства в православ’я (с.414).
Кримінальна ситуація в нашому краї не виріз-
нялася стабільністю. Дослідник наводить прикла-
ди необґрунтованих вбивств, грабунків, работор-
гівлі своїми співвітчизниками. Люди, які не ма-
ли сталого помешкання, фактично перебували по-
за законом. Релігійність більшості населення но-
сила поверховий характер. Духовенство також не
завжди сумлінно ставилися до своїх обов’язків.
Автор вказує на те, що Канцелярія Духовної
консисторії була найбільше завантажена справа-
ми про ухиляння священників від відправлення
обов’язкових служб та про їх негідну поведінку.
В монографії наводяться приклади про побит-
тя священнослужителями своїх парафіян, бійки
монахів, п’янство та ін. (с.416).
У той же час історик вказує і на розвиток ос-
віти в нашому краї, чому сприяло духовенство.
Російські впливи на Кременчуччині бу-
ли більш помітними, ніж в інших регіонах
Гетьманщини. Цьому сприяв в першу чергу при-
кордонний статус нашого краю, перебування тут
значної кількості імперських військ. Автор зафік-
сував у 1752 р. появу першого російського куп-
ця в Кременчуці – Дімітрія Селіванова (с.420).
Згодом росіяни домінуватимуть у міському ку-
пецтві. Не випадково саме Кременчук у 1764 р.
стане центром новоствореної Новоросійської гу-
бернії. Автор на останніх сторінках свого тексту
підводить до цього висновку.
Взагалі книга Д.Вирського справляє приємне
враження. Вона написана доступною зрозумі-
лою мовою, її може читати і науковець, і учень
середньої школи. В той же час автор сумлінно
дотримується всіх вимог, поставлених до науко-
вих видань. Монографія вражає багатством фак-
тів з життя звичайних людей. У ній широко ви-
користана різноманітна література, в тому чис-
лі і такі нетрадиційні джерела як вірші, народні
пісні, перекази та легенди. Д.Вирський намагав-
ся відтворювати події, старанно слідуючи дже-
релам, паралельно він висуває цікаві гіпотези, ро-
бить власні припущення. Книга «населена» зви-
чайними людьми, доля яких пов’язана з нашим
краєм. Автор цілком відійшов від ідеологічних
упереджень у відносинах між поляками і україн-
цями, відзначив не тільки боротьбу, але й співпра-
цю представників двох слов’янських народів.
Окремо хотілося б підкреслити вірність авто-
ра науковій етиці. Він посилається на своїх ко-
лег по цеху, навіть коли їхні думки прозвучали
під час неформальних розмов. Твір Д.Вирського
читається з великим інтересом, він спонукає до
роздумів над історією нашого краю і паралелей
із сучасним життям.
|