Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів

У статті розглядається взаємозв’язок тематизацій «влада» та «повсякденність». Він підкреслюється прикладом історичної повсякденності. У висновку дослідження автор доходить висновку, що влада як силове відношення реалізується у суперечливому прагненні, водночас спрямованому як на подолання повсякде...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Білько, Д.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України 2009
Назва видання:	Наука. Релігія. Суспільство
Теми:	Філософія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32886
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів / Д.В. Білько // Наука. Релігія. Суспільство. — 2009. — № 3. — С. 101-109. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-32886
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-328862012-05-26T12:52:21Z Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів Білько, Д.В. Філософія У статті розглядається взаємозв’язок тематизацій «влада» та «повсякденність». Він підкреслюється прикладом історичної повсякденності. У висновку дослідження автор доходить висновку, що влада як силове відношення реалізується у суперечливому прагненні, водночас спрямованому як на подолання повсякденності, так і на розчинення у ній. В статье рассматривается взаимосвязь тематизаций «власть» и «повседневность». Она подчеркивается примером исторической повседневности. В результате исследования автор приходит к выводу, что власть как силовое отношение реализуется в противоречивом стремлении, одновременно направленном как на преодоление повседневности, так и на растворение в ней. In the presented article the interrelation themes «the power» and «the routine» is considered. It is underlined by an example of historical routine. As a result of research the author comes to conclusion, that the power as the power relation is realized in inconsistent aspiration simultaneously directed both on the routine overcoming, and on dissolution in it. 2009 Article Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів / Д.В. Білько // Наука. Релігія. Суспільство. — 2009. — № 3. — С. 101-109. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32886 141.7:321.01:316.277 uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософія Філософія
spellingShingle	Філософія Філософія Білько, Д.В. Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів Наука. Релігія. Суспільство
description	У статті розглядається взаємозв’язок тематизацій «влада» та «повсякденність». Він підкреслюється прикладом історичної повсякденності. У висновку дослідження автор доходить висновку, що влада як силове відношення реалізується у суперечливому прагненні, водночас спрямованому як на подолання повсякденності, так і на розчинення у ній.
format	Article
author	Білько, Д.В.
author_facet	Білько, Д.В.
author_sort	Білько, Д.В.
title	Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів
title_short	Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів
title_full	Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів
title_fullStr	Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів
title_full_unstemmed	Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів
title_sort	генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів
publisher	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Філософія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32886
citation_txt	Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів / Д.В. Білько // Наука. Релігія. Суспільство. — 2009. — № 3. — С. 101-109. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
series	Наука. Релігія. Суспільство
work_keys_str_mv	AT bílʹkodv genealogíâvladitapovsâkdennostídosvídpídradânsʹkihdisidentív
first_indexed	2025-07-03T13:19:19Z
last_indexed	2025-07-03T13:19:19Z
_version_	1836631992710463488
fulltext	«Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 101 УДК 141.7:321.01:316.277 Д.В. Білько Донецький національний університет, Україна ГЕНЕАЛОГІЯ ВЛАДИ ТА ПОВСЯКДЕННОСТІ: ДОСВІД ПІДРАДЯНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ У статті розглядається взаємозв’язок тематизацій «влада» та «повсякденність». Він підкреслюється прикладом історичної повсякденності. У висновку дослідження автор доходить висновку, що влада як силове відношення реалізується у суперечливому прагненні, водночас спрямованому як на подолання повсякденності, так і на розчинення у ній. Тема повсякденності стала актуальною в європейському мисленні завдяки Ед- мундові Гуссерлю ще у першій половині ХХ сторіччя й досі є вельми актуальною для сучасного філософування. У другій половині минулого сторіччя дана тематика актуалі- зувалася завдяки феноменологічному опису повсякденності як соціального світу у працях Альфреда Шютца та його послідовників. Серед російських мислителів слід відзначити ім’я М.М. Бахтіна, який окреслив ес- тетичний горизонт повсякдення. Побутову культуру повсякденності від античних часів до сьогодення наполегливо і плідно вивчає також Г.С. Кнабе. Проте найбільш цікавими філософськими стратегіями, як на наш погляд, виглядають усе-таки доробки західних філософів – Мішеля Фуко, П’єра Бурдьє, Бернхарда Вальден- фельса, які так чи інакше пов’язували сферу повсякденності з проблемою влади. Філософські, соціальні й історичні аспекти повсякденності жваво обговорюються й серед українських науковців. Проте дослідження цієї проблеми тільки набирає обертів і часто звужується до локальної аналітики у межах окремої дисциплінарної парадигми [1, с. 98]. Втім, лише побіжно у цьому контексті згадується проблема влади. Однак, на наше переко- нання, наближення до вирішення таких проблем як влада і повсякденність полягає саме у їхньому поєднанні й відстеженні певної генеалогії, тобто принципового взаємозв’язку між ними. Серед вітчизняних дослідників майже не зустрінемо філософських робіт, які б пов’язували дану тематику в єдину синтетичну проблему, а також намагалися б про- ілюструвати її на досвіді власного історичного матеріалу. Щодо останнього, то, на нашу думку, найбільш гостро це поєднання відчули підра- дянські дисиденти і (щоправда, скоріше, на суто інтуїтивному рівні) вказали на неї че- рез власний опір системі. Тож, з точки зору сучасних соціально-філософських інтенцій, було б вельми доречно й актуально виявити логіку взаємного накладання тематизацій влади і повсякденності, використовуючи актуальні для вітчизняного соціокультурного простору джерела. Проте від початку слід зауважити, що нашою метою не є суто історичне дослідження цього явища, скоріше спроба на міждисциплінарному рівні оперувати такого роду абстракт- ними концептами-тематизаціями, як повсякденність і влада. Дисидентство ж тут виступає тим підґрунтям, що дає змогу виявити певну процедуру взаємного зрощування згадуваних тематизацій. Через те нашим нагальним завданням є відзначити певні вузлові моменти, де це зрощення вочевидь себе виявляє. Щоби більш конкретизувати проблему, вважаємо за потрібне звузити її «перспективу» до розгляду джерел, пов’язаних з ім’ям дисидента і правозахисника Олекси Івановича Тихого, публіцистичний доробок якого стає згодом дедалі відомішим як дослідникам, так і широкому загалу. До того ж ця постать, її доля Д.В. Білько «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 102 та життєвий шлях являють собою не менш цікаве джерело досліду (дотепер ще мало оп- рацьованого науковцями) й водночас досить типовий приклад загальної долі українських дисидентів загалом. Усі зазначені вище моменти складають те, що можна назвати науко- вою новизною даної роботи. 1. Деякі аспекти проблеми накладання тематизацій «влада» і «повсякденність» Насправді збіг повсякдення та влади являє собою певну очевидність, яка потребує пояснення. Не те щоби дві ці сфери існували як автономні онтологічні субстанції, котрі через синтезу породжують якусь нову субстанцію; річ у тім, що вони існують як тема- тизації певних відносин у середині горизонту людського існування, причому особливість влади як тематизації полягає в тому, що вона здебільшого реалізується лишень за умов розчинення у повсякденні або накладанні на повсякдення. Що це означає? Повсякденність або «життєвий світ» (Е. Гуссерль) має, так би мовити, більший сту- пінь реальності, бо її структури вже не можна розкласти на щось більш елементарне, адже тоді б ми вийшли поза межі свідомого, де речі не мають вже жодного сенсу. Тож повсяк- денність виступає як сфера елементарних уявлень про світ як нерефлективної впевненості в існуванні «Я» та навколишнього світу. Тобто це простір найпершої, початкової емпірії, що дається нам до появи критичної свідомості як своєрідне передчуття, очевидність, умова будь-якого подальшого рефлективного акту. Тому в нас не виникає сумніву в існуванні речей, що оточують нас у такий спосіб, як вони нам явлені, як ми самі собі являємося. Мати сумнів у цьому – значить утратити здоровий глузд, або «притомність» (О. Забужко). Така початкова настанова являє собою прафеноменальну царину, що задає свідомості усі подальші умови її функціонування. Отже, повсякденність має тяжіння до того, що називаєть- ся суто емпіричним відбиттям очевидності, це її сфера тематизації, що окреслює якнайшир- ший горизонт існування людини й водночас надає їй апріорну упевненість в реальності власного існування. Проте, щоби мало змогу існувати суспільство навіть у найпримітивніших формах, має бути реалізована так звана «релевантність», тобто співвідносність кожної окремої ап- ріорної настанови. Кожний окремий «субуніверсум» (А. Шютц) має бути потенційно прозорим для іншого хоча б на рівні простої тотожності. Тому разом зі світом «Я» відра- зу ж з’являється світ «Іншого» як певне передпокладання іншого «Я» або «інтерсуб’єктив- ність». За таких умов феноменалізується повсякденність не тільки як сфера окремого прадосвіду, але й як умова розгортання соціокультурного простору. Прафеномени, як пра- вило, не піддаються сумніву здоровим глуздом і складають його основний зміст, «очевид- ність». Нашаровуючись один на одного, вони складають історичні умови існування для подальших проявів повсякдення. Однак усе ж таки цього виявляється замало аби пояснити функціонування й організацію складних соціальних структур, наприклад, держав, які мають розгалужені ієрархії та інституції. З іншого боку, вони сприймаються зараз як са- моочевидні ознаки громадського життя. Отже, феноменологічна модель соціального світу, хоч і є базовою, але виявляється недостатньою задля вирішення більш конкретних завдань, пов’язаних з функціонуван- ням самої ж таки повсякденності, бо тут залишається суперечливим питання про різні форми культур з різними відправними настановами, котрі встановлюють оцей саме жит- тєвий світ з відповідно неоднорідними формами досвіду. Їх зазвичай просто констатують, як такі, що існують у «передконституйованій і передорганізованій» формі, тобто уже за- даній самим плином історичного процесу структури [2, с. 263]. Тож ці базові форми со- Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 103 ціального досвіду так само змінювані й релятивні, тому феноменологічна схема розуміння має змогу тільки наголошувати на заданості елементарних процедур соціоутворення, з яких вже виростають більш складні форми суспільного буття. Послідовники Альфреда Шютца Пітер Бергер і Томас Лукман взагалі принципово відмежовуються від питання про це, бо основним об’єктом «соціології знання» вважають не філософське відкриття механізмів утворення повсякденних уявлень суб’єкта, а аналі- тику розподілу тих знань та уявлень у соціумі, що вже наявні як повсякденні [3, с. 37]. Однак через це автори даної концепції мають постійно наштовхуватися на протиріччя між об’єктивістськими амбіціями, що завжди продукуються будь-якою емпіричною нау- кою (соціологією також), та неминучою відносністю й локальністю результатів, які отри- муються завдяки феноменологічному розумінню соціології. Якщо такий стан речей так чи так прийнятний у соціології, то задля соціальної філософії він виглядає якнайменше вельми підозрілим. Виходом із цієї скрути, на наш погляд, може стати лише просування феноменології у бік генеалогічного методу, який запропоновано ще Фрідріхом Ніцше. Себто це навмис- на радикалізація мислення, продовжувана як зростаюча релятивізація знання, адже генеалогія, щоправда, вже у фукольтианській редакції, більш гостро підкреслює принципову залеж- ність повсякдення від способів його історичного існування, а отже, залежності індивіда (як тіла) від способів суб’єктивації, яка підлягає процесам дискурсивно обумовленої де- термінації. Таким чином, тут ідеться про дещо інші перспективи висвітлення повсякденності, і вони від початку ангажовані такою тематизацією, як влада. Остання не зводиться до соціальних інституцій, а мислиться як мережа силових відношень. Йдеться про потен- ційну сферу виявлення сущого як динамічного, процесуального й релятивізуючого чинника. Тут власне саме суще стає під знаком питання, тому більшої уваги надається не стільки універсалістській відповіді про сутність істини, але тому, як функціонує те, що прий- нято у певних суспільствах і за певних обставин називати такою. Розглядається не сама істина та її реінкарнації у вигляді питомих понять, об’єктів пізнання, але можливість самого знання чи, скоріше, фіксацій певних сфер циркуляції та адаптації знання як форми панування. Тут саме й полягає певна диспозиція генеалогічного методу щодо феноме- нології, адже він намагається зафіксувати точки біфуркації, після яких відбувається злам парадигм знання про повсякденність «епістем» та нав’язування (конструювання) інших. Аби вхопити саму сутність цієї динаміки потрібно розглядати не об’єкти чи навіть «самі речі», але конститутивні чинники цих змін, тобто дискурси, дискурсію. Саме через ос- танню індивід стає суб’єктом, а повсякдення як апріорний досвід буття перетворюється на певну «картину світу», яка й виступає горизонтом здійснення влади. У цій ситуації так чи інакше репресуються ті суб’єкти та індивіди, котрі не відповідають магістральним парадигмам суб’єктивації, не відповідають провідним типізаціям історичного повсякден- ня. Ось тут і полягає перетин влади з повсякденням: перша набуває власних ознак саме через контроль за типізаціями, вона прагне налагодити таку циркуляцію типізацій, яка б забезпечувала якнайширше утілення певного соціального проекту. Таким чином, виявляється, повсякденність – це не якась автономна сфера життя, що відокремлена від суспільства з його структурами влади [4, с. 40], а цілком історичний горизонт очевидності, що виступає корелятом накладання тематизацій відносно статично- го заданого емпіричного досвіду зі сферою динаміки волі до…, яка, зрештою, виступає конструюючим (ідеологічним, у широкому сенсі) чинником «життєвого світу». Остан- ній тільки за умов динаміки такого накладання й перетворюється згодом на світ справді соціально структурований. Разом з тим елементарною передумовою цих перетворень дійсно- таки є інтерсуб’єктивність, а влада, розчиняючись поміж суб’єктами, стає своєрідною «без- субстанціональною субстанцією», ознаки якої розташовані водночас усюди й ніде [5, с. 193]. Д.В. Білько «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 104 2. Конструювання історичної повсякденності: комуністичний проект Досвід реалізації комуністичного проекту саме й показав, що повсякдення – це ца- рина заданості (причому не довільної заданості), яка постійно підлягає корегуванню через амбівалентні процедури конструювання та деструкції. Оці процеси, що реалізуються у силовому протистоянні класів, рас тощо, мають безпосередній стосунок до владної те- матизації. Остання як воля до… жадає щоразу переналаштувати існуючу заданість відпо- відно власного ідеологічного проекту. «Цей головний міф… або схема самоідентифікації, належить до відносно природного світогляду, який ми-група приймає як даність» [2, с. 281]. Тим самим усередині структур повсякдення завжди має зростати критична маса дисиден- тів або суб’єктів, котрі більше не сприймають типізуючу заданість суб’єктивацій даного суспільства. Їхні «субуніверсуми» з якихось причин більше не підтримують магістраль- ну лінію типізацій, натомість починає вибудовуватися альтернативна. Тому твердження А. Шютца щодо «природності» виглядають не дуже переконливими. Щоправда, названа нами альтернатива від початку не може бути тотальною у своїй новизні, бо має зростати завдяки переднім схемам повсякдення, що задані передусім у мові. Втім, згодом ті самі слова тут відіграють зовсім іншу роль, бо отримують іноді протилежне значення. Тому саме й виникає враження «відносної природності». Це, наприклад, стосується того ж по- всякдення й ставлення до співвідносних з ним понять. За часів царату слова «міщанин» або «обиватель» і навіть «буржуа» мали переваж- но нейтральне значення, вони відбивали типізацію тієї людської маси, котра наповню- вала межі тодішнього повсякдення. Після відомих революційних подій початку ХХ ст. ці слова набули виразно негативного забарвлення, відповідно носії цього менталітету під- лягали репресіям з боку домінуючого класу, який перед тим належав (як люди нижчого третього стану) до єдиного повсякдення Російської імперії. Отже, релевантність (відповід- ність як принцип порозуміння) збереглася, але її смислове й аксіологічне наповнення, ідеологема, змінилася й стала гетерогенною відносно минулої форми повсякдення. При- чому ця зміна відбулася цілком вимушено, штучно. Штучність цього процесу добре по- значена прикладом мовної реформи, яка відбулася невдовзі після жовтневого перевороту. Логіка її полягала якраз у тому, аби поміняти звичний, типовий вигляд слів. Тут треба зазначити про особливу увагу, котра надавалася мові з боку комуністичного керівницт- ва. Це важливо хоча б з тих причин, що «воно знало, що не має у своєму розпорядженні нічого крім мови – і, коли втратить контроль над нею, то втратить усе решта» [6, с. 14]. Тож революційна необхідність, з одного боку, давала змогу розуміти світ як підвлад- ний конструюванню, зокрема дискурсивним шляхом, а, з іншого, не давала йому чіткого опертя у повсякденні, бо воно за визначенням мало реакційну природу. Недовіра до нього була закладена ще К. Марксом, що мислив його як «хибний світ» [4, с. 43]. За законами діалектичної логіки, комунізм «обіцяв не ідилію, а життя у постійному самопротиріччі, у ситуації крайньої внутрішньої розщепленості й напруження» [6, с. 75]. Згодом акценти міняються і «перманентна» революційність стає отим осадком колектив- ного досвіду, котрий більше не підлягає осмисленню, рефлексії з боку основного загалу, але й не викликає особливого ентузіазму. До цього певною мірою прагнуло й саме кому- ністичне керівництво, адже розуміло, що людям потрібний відпочинок від постійних со- ціальних зрушень [7, с. 201]. Охолодження революційного запалу трагічно відчуло на собі покоління недавніх учасників громадянської війни, таких як Микола Хвильовий. Як відомо, ця тема, крім національної, червоною ниткою проходить майже через усю його творчість. У цьому розумінні повсякдення набуває сталих ознак, чогось одвіку даного, нудно- го й нав’язливого, але цілком самозрозумілого порядку речей. Повсякденність втрачає динаміку, але це не означає, що повсякдення у часи жовтневого перевороту чи навіть під час голодомору було відсутнє (там як буденність переживалися смерть і насилля). Втрата Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 105 динаміки, часова характеристика повсякдення, відчувалася як певне гріхопадіння, бо ж «підсвідоме» радянської влади завжди пам’ятало про своє революційне походження. Радянському суспільству була притаманна гадка, що повсякдення потребує постійної реконструкції через те, що будь-яка сталість є цілковитим злом. Причому динаміка мис- лилася діалектично, тобто як боротьба протилежностей. Звідси постійні трудові почини, безглузді стаханівські подвиги. Отже, повсякдення мислилося як реакційна буденність, сталість, як зло. Цю тенденцію вдало схопив Микола Булгаков у «Майстері та Маргари- ті», де головним персонажем роману виступає щільно уписана у побут персона такого собі абсолютного зла, але цілковито земного Воланда-буржуа, який уособлює собою усю магію панування над речами. Саме такий людський архетип мало долати радянське суспільст- во як «пережиток», а тому продукувало аскетичний ідеал «борця». Ідейні засади цього суспільства від початку були ворожими до «приватної власності», а отже, до улаштуван- ня буденного комфорту й затишку, який приписувався як характерна ознака «загниваючо- му» західному суспільству. Тож не дивно, що навіть «розвинений соціалізм» мав замість надлишку речей постійний дефіцит. Проте сама буденність не була чимось однорідним, вона розшарувалася на офіційну та неофіційну. Перша декларувала усе нові поправки що- до стану речей через постанови з’їздів тощо. Інша «нецензурна», лайлива, мовчазно-галас- лива сприймала усе як належне. Проте їх об’єднувала принципова нерефлексивність, догматичність ставлення до заданості, тобто вони становили гомогенну єдність, котра пе- реживається як повсяк-денне, для усіх однаково рівне, життя. Поступово формується другий рівень типізації: переживання дійсності як тієї, що твориться «радянською людиною». Крім реальності соціальної, основним завданням по- стає масове виробництво власне суб’єкта цієї реальності. Чого варті лише тільки назви книжок, котрі виходять в ідеологічних лабораторіях: «Научные основы руководства фор- мированием Нового человека» [8]. На зразок тих речей повсякденного вжитку, що таврую- ться «знаком якості», вибраковується й людська маса; тож усе суще мало бути типізоване як продукт виробництва, як радянський продукт. Цю тезу можна доповнити словами зна- ного німецького філософа Герберта Маркузе, який писав, що «очевидним є політичний характер технологічної раціональності як основного засобу удосконалення панування, що створює цілком тоталітарний універсум, в котрому суспільство і природа, тіло і душа утримуються в стані постійної мобілізації задля захисту цього універсуму» [9, с. 25]. Отже, йдеться про те, що повсякдення фактично повною мірою зливається з полі- тичним ладом чи, точніше, стає продуктом ідеологічного виробництва. За таких умов кожна особиста ініціатива перетворюється не тільки на буденну справу, але й політичну інтеракцію, котра має глобальні наслідки. 3. Дисидентська діяльність Олекси Тихого та подолання повсякденності Власне, дисидентство – доволі суперечливе явище в історії підрадянської Украї- ни. Його значення часто ідеологізується з боку сучасних дослідників. Зараз прийнято вказувати на роль дисиденства як логічного завершення руху опору, що тривав від часів УНР і націонал-комунізму, був продовжений інтегральним націоналізмом та завершений власне правозахисниками-дисидентами наприкінці 80-х рр. минулого сторіччя. Такої думки щодо ролі так званих інакодумців дотримується більшість сучасних українських істориків з цього питання. Так вважає Анатолій Русначенко. Його книга, що має назву «Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років» [10] являє яскраве тому підтвердження. За невеличкими нюансами, але загалом таку саму кон- цепцію поділяє Георгій Касьянов [11] у чи не найпершій історичній розвідці на цю тему. Обидва вони доводять, що дисидентство тією чи іншою мірою було передовсім рухом опору української інтелігенції, певним історичним продовженням української традиції Д.В. Білько «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 106 протистояння поневолювачам. На нашу думку, це не зовсім так, адже парадокс у тому, що більшість з тих людей мислила себе, принаймні спочатку, цілковито радянськими лю- дьми, які намагалися тільки вказати на невідповідність між ідеологічними настановами та реальним життям, так би мовити, «демократизувати систему». Тому вони тільки під- креслили внутрішні структури самої системи, оголили її приховані суперечливі меха- нізми суспільної організації, чим, власне, й визвали увагу до себе «компетентних органів». До того ж, треба мати на увазі, що дійсне протистояння стало можливим тільки з санкції самої системи. Генеалогію цих відносин не важко дослідити, бо дисиденти залишили по собі розлогий, а головне, досить прозорий документальний матеріал. Однак для нас більше значення має те, яким чином тут відбивалася тема повсякдення. У цій справі нам може зарадити публіцистика Олекси Тихого, наскрізною темою якої стала саме критика тогочасного повсякдення у різних його соціокультурних проявах. Публіцистичний доробок О. Тихого з цієї тематики складає декілька статей. Вони були написані на початку сімдесятих років. Це такі роботи, як «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області» (1972), «Думки про рідний донецький край» (1972), «Вільний час трудящих» (1974), «Сільські проблеми» (1974). На них ми і будемо час від часу посилатися. 3.1. Повсякденність як нижча реальність Вочевидь, що Олекса Тихий до певної міри наслідував радянський, революційний етос у ставленні до повсякдення, котре асоціюється з реакційною буденністю, яку ще тре- ба піднести до певного ідейного рівня. У противному разі воно описується ним (Тихим) у судженнях з виразним негативним емоційним підтекстом. Наприклад, в одній зі ста- тей він пише про «гниле переконання багатьох людей, що «риба шукає де глибше, а людина де лучче». Тобто, що людина живе і працює там, де більше платять, де краща при- рода чи клімат, де дешевші овочі, фрукти, м’ясо. А після годилось би додати словами «якщо в людини риб’ячий мозок» [12, с. 23]. Дуже промовисті рядки зустрічаємо в тексті іншої статті, тут Олекса наводить слова одного знайомого робітника, який ділиться бу- денним досвідом свого життя: «Отработаєш зміну, прийдьош домой, поїси, пограєш у до- міно, посмотріш телевізор, футбол, побавишся з жінкою, поспіш і всьо значала» [13, с. 143]. Цікаво, що автор, передаючи слова цієї людини, намагався зберегти особливості буденної мови, так званого «суржику». Ця своєрідна антиестетична складова буденного мовлення надає додаткової опуклості у ставленні автора до цього явища. Отже, зрештою, підсумовує в іншому місці автор, пересічній людині лишається «без- думне сидіння біля блакитного екрана, ходіння в кіно (“щоб убить времня”), пляшка та безконечні розмови про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні буваль- щини» [13, c. 143]. До того ж, у «чоловічому товаристві процвітає лайка – не зважаючи на вік та родинне оточення... Просто кожний говорить “як усі” і про те, що “всі”. Гово- рить лиш для того, щоб не мовчати» [13, c. 143]. Це далеко не повний список цитат, де автор презентує розхожі типізації, що, мовляв, складають основне наповнення життєво- го досвіду робітника на Донеччині. Аналізуючи сферу радянського повсякдення, надаючи їй негативної оцінки, особ- ливо у статтях «Думки…» та «Вільний час трудящих», Тихий фактично окреслює межі цього явища. На його думку, воно складається з «роботи» та «вільного часу» [14, с. 27]. Ос- танній підлягає особливій увазі з боку автора з, так би мовити, «конструктивістської» точки зору, бо саме цей проміжок часу можна було наповнити більшим змістом замість того, аби пересічному робітникові вживати спиртне чи блукати «в пошуках сильних емо- цій» тощо. Тобто саме в цьому часі може й повинно відбуватися конструювання й реа- лізація певних настанов, які мають потім якісно змінити плин повсякдення. Тож, можна Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 107 підсумувати, що заданість повсякдення має бути постійно корегована. Ця корекція – за Тихим – має відбуватися за допомогою засобів масової комунікації та усіма можливими «культурно-масовими» заходами, але їхній вплив мав бути більш продуманим, коректним та організованим. Він мав бути так влаштований, аби робітники та інтелігенція мали змо- гу долучитися до найкращих витворів національної та світової культури. Отже, Тихий намагається покращити якість радянської повсякденності тими засобами, які були перед- бачені самою радянською системою влади. 3.2. Реабілітація повсякденності завдяки поверненню до національних традицій Наша невеличка «генеалогія» була б неповною і хибною, коли б не зачіпала цент- ральної думки, до якої зводилися усі Олексині міркування. Ідеться про «мовне питання», що мислилося як проблема культурна й водночас ідеологічна. До речі, саме вона позна- чилася на долі Тихого як дисидента. Наполегливість, з якою ця людина доводила свою позицію, змусила політичну владу до відповідної реакції. Але про логіку репресивності тоталітарного апарату вже досить багато говорилося, це окрема тема, до якої зараз, через характер й обсяг даної статті, не час звертатися. Усі моральні вади у суспільстві, занепад культурного рівня, зокрема в донецькому краї, Тихий пов’язував з цілеспрямованим витісненням української мови з повсякденного вжитку. Публіцистом встановлювалася пряма залежність між низьким рівнем культури у суспільстві та пригніченим станом української мови. «Патріотизм, національна гідність, любов до свого народу, свого міста, села, любов до рідного слова, до рідної пісні, до рід- ної природи, історії – ось зерна, які ми повинні б сіяти в душі дітей і в сім’ї, і в школі, і в комсомолі, і через літературу, кіно, телебачення. А на Донеччині сходи цих зерен без- жально, по-варварському знищуються і виростає в душах дітей чортополох (міщанство, дармоїдство, хуліганство, пияцтво)» [13, с. 151]. На противагу суто радянським цінностям, що тільки й жили «буденними турботами, поголовним членством» у партії та комсомолі, Тихий протиставляв традиційну культу- ру, а головне – живе мовлення. Адже воно майже зникло через перемішування народів, індустріалізацію, а також через посилену русифікацію освіти. Тому Тихий, підкреслюю- чи, що «українська мова цілком витіснена з вузів, науково-дослідних установ», зі шкіл і дитячих садків, у власних статтях наполягав на негайному поверненні мови в ці осередки освіти й культури. У такий спосіб, на його думку, мало змінитися на краще й повсякдення. Оскільки «українська мова не вигадка буржуазних націоналістів, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу» [13, с. 146], а народ, що забував свою мову, разом із нею втрачав й основні ціннісні орієнтири, бо у родині, де діти вва- жали батьків невігласами через те, що вони розмовляють «некультурною» мовою, виникав серйозний моральний злам, що давав підстави для багатьох інших моральних мутацій. Себто йдеться про розклад традиційних національних інститутів і цінностей патріархаль- ного сільського укладу, родинної ієрархії, наслідування батьків і дітей (до речі, для Тихого однією з найбільших загроз і образ було «безбатченство»). Усе це колись реалізувалося у певній буденній культурі, у побуті й системі обрядовості, яка тепер поступалася місцем міському способу життя. Цій проблемі Тихий присвятив окрему статтю «Сільські проблеми», там він нама- гався проілюструвати сучасний йому стан селянства на Донеччині, котре через певну технологізацію побуту розучилося думати власною головою, бо сама організація праці змусила його байдикувати та водночас не належати самому собі, не мати вільного часу й перетворитися «на звичайний придаток землі, яким є робоча худоба чи машини» [15, с. 557]. Тож, від такого життя молодь втікає у міста, де її неодмінно, за Тихим, чекають «муки» й «поневіряння», «глум», «зґвалтування», «тимчасове одруження», «тяжка незвична праця і чужа мова» [15, с. 556]. Тому саме для нього виглядає вкрай нагальною потреба повер- нути мові її втрачене значення, адже «немає мови – немає культури». Д.В. Білько «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 108 Отже, як бачимо, повсякденність у працях Тихого має двоїстий характер. З одного боку, це низька буденність, де людина втрачає людську подобу, перестає мати якусь гід- ність і самоідентичність, тому її треба долати, з іншого – повсякдення має сенс лише як повернення до витоків, для цього мова стає справжнім природним порятунком. Однак досвід Тихого має й інший, не відразу помітний, аспект, в ньому розкривається генеа- логічний зв’язок влади і повсякденності. Виявляється, що влада стає владою лише зав- дяки своєму двоїстому положенню відносно повсякденності. Вона водночас розчиняється в ній та зберігає себе як цілком осібна тематизація завдяки застосуванню певної термі- нології й дискурсивної практики загалом. Таким чином, усі ці перетворення у царині іс- торичної повсякденності, і досвід Олекси Тихого це підтверджує, запроваджуються саме через дискурсивну практику. Те, що Тихий розуміє як «русифікацію», не що інше як ра- дикальна зміна дискурсивної парадигми, яка заразом радикально змінює ментальні наста- нови людей, характер сприйняття ними життєвого світу. Висновки Таким чином, підсумовуючи результати цієї роботи, можна стверджувати, що влада і повсякденність створюють певну генеалогічну єдність. Точки їхнього перетину, вузлові моменти, де це найбільш опукло проступає, потрібно вбачати у практиках, які призвані організовувати безпосередню взаємодію пересічної людини з речами. Саме через це ми звернулися до генеалогічного методу. Адже той, не пориваючи з феноменологією на рівні методичного опису повсякденності, усе-таки іде далі простої граничної фіксації повсяк- дення як межі, за якою нічого істотного немає для розуму. Для цього нам потрібно було перейти до аналізу так званої історичної повсякденності, де саме й реалізують себе влада і повсякденність. На нашу думку, найбільш гостро це виявляється на прикладі тоталітар- ного минулого, де, за словами української соціолінгвістки Г.М. Яворської: «Механізми влади (які тією чи іншою мірою використовуються у будь-яких соціальних спільнотах) реалізуються сповна» [16, с. 218]. Наприклад, комунізм вбачав своїм практичним завдан- ням зміну ставлення людини до власності. Разом з тим, основним каналом передачі да- них настанов виступає мова як медіум влади, адже будь-які типізації неможливі без неї. З іншого боку, власне сама мова стає річчю серед речей, котрі підлягають конструктив- ним змінам, відбиваючи сліди влади у повсякденні. Досвід підрадянських дисидентів є вельми цікавим саме з точки зору намацування вузлових моментів перетину влади і повсякденності. Він вказує на те, що повсякдення – це своєрідний продукт владних намірів або ідеологічних проектів певних соціальних груп. Громадському діячеві та правозахиснику Олексі Тихому вдалося побачити й зафіксува- ти гострі протиріччя та невтішні наслідки конструювання нової буденності. Тихому було притаманне двоїсте ставлення до повсякдення. З одного боку, він, ус- лід за радянською ідеологічною настановою, вважав його тим, що має цінність тільки у постійній його переоцінці, тобто перевертанні – революції, у випадку Тихого – реукраїні- зації. З іншого, він мислив позитивність повсякдення у поверненні до етнічних традицій, о-мовлення світу, через зважену, але, знов таки, не менш революційну мовну політику. Однак приклад публіцистики Тихого фіксує не тільки зміни всередині певного істо- ричного повсякдення, зокрема на Донеччині (до речі, ця тема ще чекає на власне дослід- ження з боку істориків), але, і це головне, формування самого повсякдення як того, що, по суті, володарює над суб’єктом більше усяких інших влад. Причому той, хто знаходи- ться усередині цих перетворень, часто-густо менш за все відчуває якусь можливість змін чи навіть спротиву, бо даність не підлягає рефлексивному опитуванню, вона просто сприй- мається як крайня межа здорового глузду. Тому дисидентство тут, із середини цього по- всякдення, насправді виглядає як своєрідна аномалія, навіть перверсія. На жаль, навряд чи можна сказати, що нам сповна вдалося за допомогою цього до- свіду зафіксувати власне точки злиття (тобто в який момент це злиття стає сприйматися всіма як очевидність) і розростання певної ідеології до панівного принципу існування Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 109 повсякденності. У повній мірі прослідкувати цю генеалогію не можна принаймні у рамках однієї цієї статті; проте, сподіваємося, що досить переконливо вказали на генеалогічний зв’язок між повсякденністю і владою, на якому мало акцентується увага як у нас, так і в іноземній філософській думці. Вважаємо, що у цьому є перспектива для подальших мето- дологічних зусиль, і, зокрема, у досліді взаємного проникнення цих тематизацій. Власне їхнє поєднання вказує на перспективи у сенсі генеалогії мікрорівня, а не у ніцшеанському, до певної міри архаїчному розумінні, де генеалогії продовжували розумітися як родово- ди. Натомість тут вже править інша – мікромолекулярна метафорика, адже йдеться про клітинний рівень кровності. Недарма М. Фуко дійшов розуміння влади як панування над життям, «біовлади». Тож, у підсумку можна сказати, що феноменологічний досвід повсяк- дення ніяк не заперечує генеалогічного, він просто по-іншому тематизує його, проте й щоразу обходить увагою владу, яка саме і наполягає на тому, аби її мислили суперечливо: і як буденність, і як її подолання. ЛІТЕРАТУРА 1. Головко В. «Риба та м’ясо» історичної повсякденності: теоретичні засади напряму / В. Головко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Випуск 17. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2007. – С. 87-101. 2. Шютц А. Равенство и смысловая структура социального мира / А. Шютц // Смысловая структура повсед- невного мира: очерки по феноменологической социологии. – М. : Институт Фонда «Общественное мнение», 2003. – С. 260-310. 3. Бергер Питер. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / Бергер Питер, Лункман Томас. – М. : Медиум, 1995. – 323 с. 4. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильний тигль рациональности / Б. Вальденфельс // Социо- Логос. – М. : Прогресс, 1991. – С. 39-50. 5. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / Фуко М. – М. : Касталь, 1996. – 448 с. 6. Гройс Борис. Коммунистический постскриптум / Гройс Борис. – М. : Ad Marginem, 2007. – 128 c. 7. Ленин В.И. О «левом» ребячестве и мелкобуржуазности / В.И. Ленин // Избранные произведения : в 4 т. – М. : Политиздат, 1988. – Т. 3. – С. 199-221. 8. Научные основы руководства формированием нового человека. – К. : Политиздат Украины, 1985. – 278 с. 9. Маркузе Герберт. Одномерный человек / Маркузе Герберт. – М. : REFL-book, 1994. – 368 с. 10. Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років / А.М. Русначенко. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. – 720 с. 11. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-х – 80-х рр. / Касьянов Г. – К. : Либідь, 1995. – 224 с. 12. Тихий О. Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області / О. Тихий // Роздуми: зб. статей, документів, спогадів. – Торонто, Балтимор : Смолоскип, 1982. – С. 9-26. 13. Тихий О. Думки про рідний донецький край / О. Тихий // Донбас. – 1990. – № 1. – С. 141-158. 14. Тихий О. Вільний час трудящих / Тихий О. // Роздуми: зб. статей, документів, спогадів. – Торонто, Бал- тимор : Смолоскип, 1982. – С. 27-34. 15. Тихий О. Сільські проблеми / О. Тихий // Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. – С. 553-557. 16. Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс. Мова, культура, влада / Яворська Г.М. – К. : Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні, 2000. – 288 с. Д.В. Билько Генеалогия власти и повседневности: опыт советских диссидентов В статье рассматривается взаимосвязь тематизаций «власть» и «повседневность». Она подчеркивается примером исторической повседневности. В результате исследования автор приходит к выводу, что власть как силовое отношение реализуется в противоречивом стремлении, одновременно направленном как на преодоление повседневности, так и на растворение в ней. D.V. Bilko The Genealogy of the Power and the Routine: the Experience of Soviet Dissidents In the presented article the interrelation themes «the power» and «the routine» is considered. It is underlined by an example of historical routine. As a result of research the author comes to conclusion, that the power as the power relation is realized in inconsistent aspiration simultaneously directed both on the routine overcoming, and on dissolution in it. Стаття надійшла до редакції 29.04.2009.

Генеалогія влади та повсякденності: досвід підрадянських дисидентів

Репозитарії

Схожі ресурси