Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія
У даній статті розглядається сміхова українська традиція як явище національної духовної культури, відображеної у «Пісні Пастелія» І. Пастелія, як сполучна ланка між візіонерством й аскетизмом митця-мислителя та абсолютною серйозністю. Сміх у такому тлумаченні є поясненням аскези, її потаємної...
Gespeichert in:
| Datum: | 2009 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
2009
|
| Schriftenreihe: | Наука. Релігія. Суспільство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32951 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2009. — № 3. — С. 218-223. — Бібліогр.: 6 назв. — 2 укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-32951 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-329512012-05-27T13:05:56Z Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія Ямчук, П. Релігієзнавство У даній статті розглядається сміхова українська традиція як явище національної духовної культури, відображеної у «Пісні Пастелія» І. Пастелія, як сполучна ланка між візіонерством й аскетизмом митця-мислителя та абсолютною серйозністю. Сміх у такому тлумаченні є поясненням аскези, її потаємної природи. Тому сміх І. Вишенського не суперечить аскетично-ортодоксальному образові, а робить його більш зрозумілим, що, у свою чергу, робить сміх засобом зцілення людських душ та світу, випалення з душі зла. В данной статье анализируется смеховая украинская традиция как явление национальной духовной культуры, отображенной в «Пісні Пастелія» И. Пастелия, как соединительное звено между визионерством и аскетизмом писателя-мыслителя и абсолютной серьёзностью. Смех в данном толковании является объяснением аскезы, её тайной природы. Поэтому смех И. Вишенского не противоречит аскетично- ортодоксальному образу, а делает его более понятным, что, в свою очередь, делает смех способом исцеления человеческих душ и мира, способом уничтожения в душе зла 2009 Article Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2009. — № 3. — С. 218-223. — Бібліогр.: 6 назв. — 2 укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32951 130.1+141.2 uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Релігієзнавство Релігієзнавство |
| spellingShingle |
Релігієзнавство Релігієзнавство Ямчук, П. Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія Наука. Релігія. Суспільство |
| description |
У даній статті розглядається сміхова українська традиція як явище національної духовної культури,
відображеної у «Пісні Пастелія» І. Пастелія, як сполучна ланка між візіонерством й аскетизмом
митця-мислителя та абсолютною серйозністю. Сміх у такому тлумаченні є поясненням аскези, її потаємної
природи. Тому сміх І. Вишенського не суперечить аскетично-ортодоксальному образові, а робить його більш
зрозумілим, що, у свою чергу, робить сміх засобом зцілення людських душ та світу, випалення з душі зла. |
| format |
Article |
| author |
Ямчук, П. |
| author_facet |
Ямчук, П. |
| author_sort |
Ямчук, П. |
| title |
Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія |
| title_short |
Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія |
| title_full |
Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія |
| title_fullStr |
Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія |
| title_full_unstemmed |
Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія |
| title_sort |
релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "пісні пастелія" і. пастелія |
| publisher |
Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Релігієзнавство |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/32951 |
| citation_txt |
Релігійно-філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму в "Пісні Пастелія" І. Пастелія / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2009. — № 3. — С. 218-223. — Бібліогр.: 6 назв. — 2 укр. |
| series |
Наука. Релігія. Суспільство |
| work_keys_str_mv |
AT âmčukp relígíjnofílosofsʹkídomínantiídejnogosvítuhristiânsʹkogokonservatizmuvpísnípastelíâípastelíâ |
| first_indexed |
2025-07-03T13:25:49Z |
| last_indexed |
2025-07-03T13:25:49Z |
| _version_ |
1836632400851894272 |
| fulltext |
«Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 218
УДК 130.1+141.2
Павло Ямчук
Одеський державний університет внутрішніх справ, Україна
РЕЛІГІЙНО ФІЛОСОФСЬКІ ДОМІНАНТИ ІДЕЙНОГО СВІТУ
ХРИСТИЯНСЬКОГО КОНСЕРВАТИЗМУ В «ПІСНІ ПАСТЕЛІЯ»
І. ПАСТЕЛІЯ
У даній статті розглядається сміхова українська традиція як явище національної духовної культури,
відображеної у «Пісні Пастелія» І. Пастелія, як сполучна ланка між візіонерством й аскетизмом
митця-мислителя та абсолютною серйозністю. Сміх у такому тлумаченні є поясненням аскези, її потаємної
природи. Тому сміх І. Вишенського не суперечить аскетично-ортодоксальному образові, а робить його більш
зрозумілим, що, у свою чергу, робить сміх засобом зцілення людських душ та світу, випалення з душі зла.
У сміховій українській традиції як у явищі національної духовної культури візіо-
нерство й аскетизм митця-мислителя ставляться в пряму залежність від абсолютної серйоз-
ності, а сполучною ланкою між ними і є здатність «заразливо сміятись». Сміх у такій
логічній конструкції є свого роду поясненням аскези, розтлумаченням її потаємної приро-
ди. Тому сміх Івана Вишенського не суперечить його аскетично-ортодоксальному образо-
ві, а прояснює його. Сміх – засіб, що зцілює людські душі й світ, він дає змогу випалити
з душі зло. Так, до речі, розумів сміх, можливо, найбільший зі східнослов’янських гу-
мористів та сатириків – українець М. Гоголь, афористично стверджуючи: «Сміху боїться
той, хто вже нічого не боїться». Українські пізньосередньовічні мислителі-митці так само
сповідували подібні принципи. Гумористично-сатиричний дискурс, хоч і дещо в іншому
ракурсі, але був спрямований на ту ж саму мету, що й героїко-лицарський. Проаналізуємо
кілька найбільш прикметних текстів з творчого спадку ще до кінця непереосмисленої й
нині української сатири доби Середньовіччя. Одним з найбільших послідовників Івана
Вишенського не лише в світоглядному, але й в суто літературному розумінні став україн-
ський сатиричний поет ХVІІІ ст. Іван Пастелій. Як зазначає Л. Махновець: «Біографічні
дані про Івана Пастелія дуже скупі. Відомо, що в кінці ХVІІІ ст. він був каноніком Мука-
чівського соборного капітулу» [1, с. 474]. Життєвий шлях Івана Пастелія, як і життєвий
шлях Івана Вишенського, проходив через посвячення в духовний сан, що не могло не
означати тоді чітко визначеної духовної орієнтації на основоположні парадигми ортодок-
сального християнства. Від першопочатку Іван Пастелій звертає увагу в «Пісні Пастелія»
на таку позицію:
Пастирю душевний і попе ізбраний,
Людей просвіщати од Бога даний!
Як же ти їх просвіщаєш,
Кед осквернен сам зостаєш,
Жиючи блудно! [2, с. 324].
Дане твердження свідчить про примат духовного пастирства «од Бога даного» над
всіма іншими буттєво-філософськими парадигмами, про домінування в будь-якій особі
(а перш за все – у особі духовній) сакрального над світським. Означується пряма пара-
лель цієї концептуальної парадигми зі славетним посланням «Вельможним їх милостям
панам арцибіскупу Михайлу і біскупам Потію, Кирилу, Леонтію, Діонісію та Григорку...».
Звертаючись до них, український полеміст з пристрастю застерігає: «Ваш вік, ваше марно-
славство, ваша безпутна розкіш, ваша ідолопоклонна могутність, ваша поганська влад-
ність і начальництво, все ваше, що вік оцей ховає у собі – все те вам служить, і вами во-
лодіє, і навіки володітиме. Але хай тільки з цього життя прогнані будете, тоді побачите,
Релігійно філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму...
«Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 219
що матимете; тоді побачите, як воно істину брехнею бороти, як глумити її та побивати;
тоді побачите ректора й учителя вашого, від якого ви тим розумом отруїлися, тоді побачи-
те коронодавця життя оцього, від якого у цьому віці коронувалися, тоді побачите царство
володаря віку цього, від якого прославилися, тоді побачите, як душевне покривало, при-
валене плотською силою, після смерті відкриється вам...» [3, с. 102-103].
Зауважимо, що з цитованим нами вище уривком з вірша Івана Пастелія міркування
видатного полеміста єднає якраз саме та, визначена С. Аверинцевим, спорідненість, а ми
б уточнили – обумовленість, дерзновення сатири «істинною... серйозністю». Сатирично
змальовуючи «пастиря душевного», «попа ізбранного», Іван Пастелій переслідує не лише
однакову з Іваном Вишенським мету (очищення Христової Церкви, що має ґрунтуватися
на засадах аскези від «осквернених», «живучих блудно»), але й застосовує майже тотожні
до Глави 4 Посланія «засоби викриття» таких людей, що вкладаються в певну сатиричну
лексичну спадковість зображення. Йдеться про вживання з сатирично-викривальною
метою сакральної, духовної лексики: «пастирю», «ізбраний», «молитва», «апостольство»
та ін. у І. Пастелія, та «учитель», «коронодавець», «володар віку», «прославилися» – у
І. Вишенського. Таке вживання не знецінює її смислу в сатиричному творі лише завдяки
присутності біля дерзновення серйозності. Аналізуючи явище, яке він визначив як «коміч-
не слів», А. Берґсон зауважує: «Передусім вирізнимо два протилежних тони, урочистий
та розмовний. Найбільшого ефекту досягнемо простою зміною одного на інший... Пере-
носимо урочистий у розмовний. Маємо пародію... Смішне народжується, “коли нам пред-
ставляють предмет, колись шанований, як щось посереднє та нікчемне”... переміщення
урочистого до тривіального, від найкращого до найгіршого є комічним...» [4, с. 105-106].
В аналізованій нами українській мовній сатиричній традиції «урочиста» висока лексика
переміщує до розмовно-тривіального простору сприйняття сатирично осміюваних героїв
(точніше – антигероїв) твору, пародіюючи їх, викриваючи несправжність. При цьому сак-
ральність самої лексики є справді найвищою, позакатегоріальною. Зовнішня шанованість
подібних персонажів цим прийомом виявляється лише як зовнішня, а єднання урочистої
лексики з викривальним контекстом стосовно героїв переводить їх з високого стану у
тривіально-найгірше становище, перетворює з величних на комічних.
І. Вишенський як фундатор потужного аскетичного дискурсу отримав багато наступ-
ників у ХVІІ – ХVІІІ ст. Реагуючи на порушення Христових заповідей ієрархами з усією
сатиричною різкістю, він відкрив шлях до такої реакції й іншим українським письмен-
никам, оборонцям чистоти віри з «простого роду», вчасно нагадавши громаді євангельську
заповідь: «А Іоанн-євангеліст воліє не тих, хто народилися на злотоголових подушках і
в китайчаних пелюшках, але які родяться з високості від Бога» [4, с. 81]. І далі, звертаю-
чись до погордливих єпископів, продовжує: «Чи не такий самий хлоп, скажи мені? Чи не
така ж матерія, глина, й порох, скажи мені? Чи не те ж тіло й кров? Чи не та сама жовч,
харкотиння, слина й тлінь? Чи може ти з каменю витесаний і не має у собі кишок та хлоп-
ської слини, ознамуй мені! Чи може ти кістяний і без тіла народився, дай мені знати про
те! Отож питаю тебе, і не залишу питаючи, чим ти ліпший від хлопа... і свідчення дай не
горду огуду й надутість, але покажи писанням Божественного голосу» [4, с. 81-82].
Слід згадати своєрідну антитезу до даного висловлювання українського аскета, що
концептуально не ототожнюється з визначенням «революціонера-демократа» або «гума-
ніста» у постпросвітницькому значенні терміна. У даному контексті процитуємо мірку-
вання російського демократа, гуманіста, знакової постаті постпросвітницького XIX віку:
«Я не посаджу поряд із собою за стіл чоботаря, не тому, що він не шляхтич із роду,... а
тому, що він свиня й скотина по своїх грубих уявленнях, звичках та вчинках. Можна об-
ходитись... (з ними. – П.Я.) без пихи, без зневаги, ласкаво, шануючи в них доброту й розсуд-
ливість і чесність, а за відсутністю всього цього... душу, якої у них немає; та не дружити,
не допускати близькості, не саджати лакея або шевця на стілець; не казати йому “Ви” з
додаванням “с”...» [5, с. 162]. Ця красномовна цитата належить В. Бєлінському і не потре-
Павло Ямчук
«Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 220
бує жодних коментарів, крім хіба одного – зіставного аналізу не стільки навіть позицій
двох знакових постатей гуманітарного дискурсу своїх епох, хоча це є науково перспек-
тивним, але, в першу чергу, тієї націокультурної, соціально-часової атмосфери, де вислов-
лювання «неистового Віссаріона» могло з’явитись і з’явилось, вкотре довівши небезпід-
ставність християнсько-соціальних застережень українського філософа – християнського
консерватора, який цілком точно визначив послідовне виродження мамоністичного куль-
ту в бік атеїзму і нещирого народолюбства. Зауважимо також, що найкраще розвінчують
міфи самі їх герої, або відтворена за принципом М. Фуко строга культурна археологія
міфологізованої доби.
Визначальна пріоритетність для І. Вишенського демократичної рівності людей, не-
залежно від походження у сакральному розумінні соціального простору, що передбачає
повсякчасне духовно-інтелектуальне перебування індивідуальності перед сакральним на-
чалом, ми детально аналізували вище. Важливим є те, як саме у даному випадку він ут-
верджує цю світоглядну парадигму, що є освяченою Євангелієм, а значить, незаперечною,
аксіоматичною. Починаючи з цитати Іоанна Богослова, автор одразу вказує на присут-
ність сакрального («серйозного») начала. Цитатою ж із Святого Євангелія він і доводить
свою відданість такій святості. Цілком у дусі середньовічних європейських схоластів. Але
далі, доводячи правоту євангельської істини, розтлумачуючи її, він суттєво переходить
межі середньовічної схоластики, вдаючись до засобів сатиричного викриття, які ще не-
давно, з’явившись у одному тексті поряд з цитатою зі Святого Євангелія, були б визнані
неприпустимими. Тим більше, в устах щирого оборонця ортодоксально-аскетичного пра-
вослав’я. Поєднуючи в даному сатиричному звороті сакральне начало й сакральну лексику
та поняття з такими, що мало не сприймаються як пародія на них (наприклад, символіч-
ним є продовження звороту: «Чи не те ж тіло і кров? Чи не та сама жовч... слина й тлінь»),
Іван Вишенський, як це не парадоксально з погляду традиціоналістського світобачення
й поетики, прагне і досягає цим зворотом сакральної серйозної мети – приниження «во-
рогу людського» диявола та його поплічників у подобі ієрархів, що своїми справами, на
думку полеміста, зрадили Христа.
Десакралізація соціальної усталеності традиціоналістської ієрархії, відтак, звільняє
«простих людей» від поклоніння... дияволові і призводить до відродження ранньохрис-
тиянських орієнтирів побудови суспільного життя та розвитку індивідуальності. Ми на-
звали б таке явище «консервативним бунтом», здійсненим за допомогою дерзновення в
ім’я серйозного. Справжня рівність, стверджувана письменником сатиричним способом,
є, за його розумінням, «рівністю у Христі» й перед Христом. Тому ієрархічне розмежу-
вання на «біскупів» та «кожум’як» – як завжди від лукавого, бо немає на те єдиної си-
ли, що потвердила б таку ієрархічність – волі Божественного голосу. Гострота сатири,
відтак, є не викриваючою християнську віру, не тавруючою її, а рятуючою. Цілком у дусі
польських клерикальних анекдотів. В означеному плані розгортається й аналізована на-
ми сатира Івана Пастелія, який обирає для діалогу зі своїми опонентами також форму
дошкульного звертання:
Апостольство тобі єсть поручено.
Людей просвіщати од Бога дано,
А ти сам во тьмі ходиш
І всіх за собою вводиш
Во ров пекельний! [2, с. 324].
Схожість поетики сатири І. Вишенського та І. Пастелія тут яскраво виявляється на
рівні «серйозному», де гнів на таких пастирів має джерелом відому викривальну сатиру
ранньосередньовічного полеміста-мислителя: «Хто ж бо є оком у тілі церковному? Вождь і
наставник. Чому ж ви на тіло Церковне огуду кладете...» [3, с. 77]. Дану аскетично-кон-
Релігійно філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму...
«Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 221
сервативну парадигму, що є принциповою для українського середньовічного соціального
світобачення, автор виводить на рівень таврування фарисейства як такого, що, в свою чер-
гу, споріднює його з обороною ранньохристиянського духовного ідеалу:
Сам собі погибель вічну готовиш,
Коли спасительні слова говориш.
Даєш людям красну науку,
Собі на большую муку:
Бо не так твориш! [2, с. 324].
Перегук із тавруванням фарисеїв нового та сучасного Христові зразка, який зна-
ходимо у І. Вишенського, також є прикметним: «На те... панове біскупи, відповім я вам
так: оті архиєреї, котрі Христа убили, подібні до вас – чи не на єпископських місцях
вони сиділи, так, як і ви, але Христові хлопи ліпші за них були та й нині є; ті архиєреї
так само як ви черево накладали, як і ви, але Христові хлопи, що прагнуть правди, ліпші
од них були як і нині є» [3, с. 86]. Гостре полемічне протиставлення «хлопів» та «біску-
пів» у І. Вишенського й викриття фарисейського лицемірства ієрархів у І. Пастелія має
одну природу – відданість ранньохристиянському одвічному ідеалу, всепоглинаюче праг-
нення його новітнього відродження попри облуду сучасних теорій та хибність соціальної
практики, що не відповідає канонам християнства. Зрештою, саме поняття «фарисей»
має для українського консервативного сатирика не лише соціально-історичну природу,
не просте полемічне перенесення образу фарисеїв, що зрадили Христа, на сучасних ієрар-
хів, що порушують Христові заповіді. На наше переконання, фарисеї ранньохристиянсь-
кого часу й сучасні митці у їхньому світосприйнятті – це одні й ті самі фарисеї за
своєю міжчасовою сутністю. У даному контексті слід згадати й міркування ще одного
українського великого мислителя-митця. Розповідаючи про духовний шлях свого вчите-
ля, Михайло Ковалинський наводить як приклад такий красномовний епізод: «Гервасій
почав радити Сковороді, пропонуючи посаду архієрея... благовидність користі з нього...
честь, славу, пошану і, на його думку, щасливе життя. Він (Сковорода. – П.Я.) вислухавши
це возревнував за істиною і сказав Гервасієві: “Хіба ви хочете, щоб я помножив число
фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, вдягайтесь м’яко й іночествуйте! А Сковорода має
чернецтво в житті нестяжательному, малодовольстві, стриманості, у позбавленості всього
непотрібного. Щоб отримати найпотрібніше, у відкиданні всіх зваб,... в стримуванні се-
белюбства, щоб зручніше виконати заповідь любові до ближнього”» [6, с. 204].
Елементи сатири, успадковані Г. Сковородою від вітчизняних полемістів
ХVІ – ХVІІ ст., вказують на його потребу дерзновенням як соціальним актом (у даному
випадку – в спілкуванні з посланієм самого архієрея) обороняти серйозне, сатирою –
сакральне. Соціальний характер сатиричного творення у нього подібний до засобів сатири-
чного викриття у І. Пастелія та І. Вишенського. Він, як і вони, в удавано-схвальній
манері «підтримує» фарисейську сутність своїх опонентів, водночас, цілком згідно з хрис-
тиянською парадигмою бажаючи собі протилежного, але не нав’язуючи своїм співбесід-
никам своєї волі. У такому протиставному контексті, що має виразний соціально-реформіст-
ський у консервативному дусі вектор, щиріше звучить заклик до повернення до Божествен-
ного, глибше відчувається відданість вірі. Г. Сковорода є майже сучасником І. Пастелія, хоч і
з іншого краю України, тож цікавою є й сама модель просторового засвоєння вітчизняною
сатирою типу соціальної оборони аскетично-православної парадигми.
Слід зауважити те, що в полеміці проти фарисейства Г. Сковорода є менш катего-
ричним, ніж І. Вишенський та І. Пастелій. Часто, протягом життя, він просто радив та-
ким фарисеям відійти від богослужебно-проповідницької діяльності, полишити пастирську
службу: «Багато богословів були б, можливо, кращими стряпчими у справах...» [6, с. 218].
Це, крім іншого, іманентно відповідає відомій теорії філософа про сродність праці, яка могла
б стати таким людям в пригоді, водночас позбавивши суспільство тієї мимовільної шкоди,
яку вони приносять, перебуваючи не на даному Богом місці. Доповнює дане міркування
й таке висловлювання українського мислителя: «Одного чернецтво освятило, а іншого
Павло Ямчук
«Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 222
очорнило й загубило навіки» [6, с. 218]. Смисл наведеного міркування виходить за межі
звичайної критики або сатирично загостреного полемічного викриття вад чернецтва. Ми
назвали б дане твердження найвищим ступенем соціальної сатири, означеної сакральним,
де викриття сягає жалю, співчуття до тих, кого чернецтво «загубило навіки», не давши
змоги реалізуватися у світі. Першоприрода такого жалю, втім, схожа з першоприродою
сатири І. Вишенського та І. Пастелія, з тією, хіба, відмінністю, що в обороні сакрального
двоє вищеназваних митців акцентують увагу лише на очищенні Церкви, а Григорій Ско-
ворода шукає застосування й тим, від кого Церква повинна очиститися.
Наступний п’ятивірш з сатири «Піснь Пастелія» розгортає давню тезу І. Вишенсько-
го та вітчизняних християнських консерваторів про гріховність недотримання аскетичного
життя:
Тісен путь до раю, врата узькії!
Людям налагаєш пости твердії,
А сам черевом не владієш,
Так ся тучиш, об’їдуєш,
П’єш, гойнуєш! [2, с. 324].
Викривальний пафос даної строфи розвиває, крім названого, й викриття лицемірства
фарисейської ієрархічної еліти. Викриття це й за формою, й за змістом уподібнене славет-
ному висловлюванню І. Вишенського «гусоїд, коровоїд». Водночас не слід надто спро-
щено потрактовувати таку подібність, як наслідування класикові полемічної сатири
ХVІ ст. Швидше мова може вестись про відтворення у цій невеличкій сатирі загального
духу епохи, точніше, консервативної її домінанти, адже якби весь простір й атмосфера
пізньосередньовічної доби були такими, то тоді, певне, не було б потреби у її соціаль-
ному ствердженні й гостросатиричній обороні. Дана домінанта сакральних цінностей і
вибудовується І. Пастелієм на опозиції «щирість – фарисейське лицемірство». Тільки
акцентовану І. Вишенським опозицію «прості люди – ієрархи» він виявляє не так яскраво,
а швидше іманентно, приховано:
Євангельську хвалиш, попе, нищету.
А сам не спом’янеш свою суєту, –
Коли Гриць-кметь, простак Іван
Стане попом, думать, що пан цілому світу.
Лучче би ти било чин той не знати.
Як перед образ Божий і олтар стати,
Язик ся в молитві трудить,
А помисли дідько водить,
Куди сам ходить. [2, с. 324-325].
Як випливає з даного фрагмента сатири, митець зосереджує свою увагу перш за
все на суперечності нещирого вихваляння «євангельської простоти» та справжніх намі-
рів попа, який хоче паном стати цілому світу. Панування священика, нагадаємо, прина-
гідно, є глибоко чужим для консервативно-пізньосередньовічного українського ідеалу
гнаної Церкви, Церкви, не наділеної несакральною, недуховною владою. Тому логічним є
висновок даного фрагмента: «Язик ся в молитві трудить, а помисли дідько водить».
Крім викриття лицемірства такого типу священика автор сатири вибудовує ще й далеку
асоціацію між таким служителем Христової Церкви та... самим Христом, який, як відомо,
зневажив всі пропоновані дияволом земні багатства на користь вірі й щирій молитві та
піклуванню про «малих сих». Даний аспект є ключовим для розуміння християнсько-
соціального виміру сатири І. Пастелія та природи української сатиричної творчості за-
галом. Саме тому сатира набуває приховано-філософського значення. Підтверджує дане
припущення й передостанній п’ятивірш «Пісні Пастелія»:
Іісус твій убогство тобі залишав,
Ти би за багатство і Христа продав!
Люд мізерний утісняєш,
Свої скарби наполняєш,
О душу не дбаєш! [2, с. 325].
Релігійно філософські домінанти ідейного світу християнського консерватизму...
«Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2009 223
Викривальний пафос сатири тут сягає свого вершинного звучання завдяки виведен-
ню зі сфери неозначуваного сакрального у сферу означуваного вказівки на істинність
вчення Христа і на нехтування цим вченням з боку тих, хто мав би стояти на його сто-
рожі. Гострота полемічних припущень («Ти б за багатство і Христа продав») є прямо
пропорційною до духовно-етичної серйозної парадигми: «Іісус твій убогство тобі зали-
шав». Дерзновення першої процитованої нами фрази, де ключовими є слова «багатство» й
«Христа продав», є оборонницькою ілюстрацією до істинної парадигми, у якій ключовими
є слова «Іісус твій» та «убогство». Антитетичність двох даних рядків наочно ілюструє
духовне падіння тих, хто нехтує аскетично-духовним образом життя, надаючи перевагу
багатству. Сатирик чітко вказує на неминучість їхнього повороту до зради свого Христа.
Відтак, інші два рядки, у яких сповіщено про утискання «мізерного люду», не просто іма-
нентно перегукуються з аналізованими нами демократичними засадами сатири І. Вишен-
ського, але й подають картину такої зради свого Христа попівством. Тут теж вимальовується
«дальня» асоціація зі словами Христа про те, що, хто зробить добро скривдженим, малим,
убогим або хворим, той і йому робить добро, а хто скривдить їх – той нехтує вірою в
Нього. Прикметними є й останні п’ять рядків «Пісні Пастелія»:
Йдуть, попе, літа, прийде кончина.
Аби тя не застала лиха година!
Глибоко спиш, пробудися,
Заблудил-єсь, навернися,
Попе, покайся! [2, с. 325].
Заклик до покаяння можна було б вважати дещо незвичним для вірша такого спря-
мування, але якщо згадати, що і І. Вишенський називав «утекших єпископів» «возлюблен-
ниє мої», а С. Пекалід, працюючи в героїко-лицарському дискурсі, однією із основних
домінант своєї поеми визначив сцену покаяння ватажка бунтівників перед князями Ост-
розькими, то даний заклик І. Пастелія цілком відповідає християнсько-соціальній концеп-
ції духовного консерватизму пізньосередньовічної доби. Покаяння як символ очищення
душі грішника шляхом усоромлення своїми гріховними справами було й лишається най-
більш дієвим засобом наближення до істинної віри, до відкидання лицемірства й фа-
рисейської природи своїх дій. З іншого боку, заклик до покаяння, який лунає у фіналі,
відкриває природу даної сатири як просакральну, а ні в якому разі не як антирелігійно-
матеріалістичну, засвідчує намір автора дерзновенням, яке потлумлює людську гординю,
вивести саму людину на істотно інший рівень наближення до Божественного начала. Са-
тира, відтак, остаточно визначається автором як засіб наближення індивідуальності та
суспільства до сакруму, а не як засіб віддалення від нього.
ЛІТЕРАТУРА
1. Махновець Л. Примітки / Л. Махновець // Давньоукраїнський гумор та сатира. – К., 1959.
2. Пастелій І. Піснь Пастелія / І. Пастелій // Давньоукраїнський гумор та сатира. – К., 1959.
3. Вишенський І. Твори / Вишенський І. – К., 1986. – 246 с.
4. Бергсон А. Сміх. Нарис про значення комічного / Бергсон А. – К., 1994. – 164 с.
5. Белинский В. Письмо к Иванову / В. Белинский [цит. за Л. Гинзбург] // Человек за письменным столом. –
Л., 1989. – 607 с.
6. Сковорода Г. Байки харківські. Афоризми / Сковорода Г. – Х., 1972. – 131 с.
Павел Ямчук
Религиозно-философские доминанты идейного мира христианского консерватизма
в «Пісні Пастелія» И. Пастелия
В данной статье анализируется смеховая украинская традиция как явление национальной духовной культуры,
отображенной в «Пісні Пастелія» И. Пастелия, как соединительное звено между визионерством и
аскетизмом писателя-мыслителя и абсолютной серьёзностью. Смех в данном толковании является
объяснением аскезы, её тайной природы. Поэтому смех И. Вишенского не противоречит аскетично-
ортодоксальному образу, а делает его более понятным, что, в свою очередь, делает смех способом исцеления
человеческих душ и мира, способом уничтожения в душе зла.
Стаття надійшла до редакції 20.05.2009.
|