Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі

У статті розглядаються особливості організаційного оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди у 1920-х рр. на території Донецького регіону.

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2010
1. Verfasser: Фесенко, А.М.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України 2010
Schriftenreihe:Наука. Релігія. Суспільство
Schlagworte:
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/33614
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Вплив декларації про державний суверенітет на розвиток конституційного ладу України / А.М. Фесенко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 3. — С. 129-134. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-33614
record_format dspace
spelling irk-123456789-336142012-05-30T12:14:29Z Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі Фесенко, А.М. Історія У статті розглядаються особливості організаційного оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди у 1920-х рр. на території Донецького регіону. В статье рассматриваются особенности организационного оформления советских органов антирелигиозной пропаганды в 1920-х гг. на территории Донецкого региона. The article considers peculiarities of organization form of Soviet anti-religious propaganda organs on Donetsk region territory. 2010 Article Вплив декларації про державний суверенітет на розвиток конституційного ладу України / А.М. Фесенко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 3. — С. 129-134. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/33614 272.9 (477.6) uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Історія
Історія
spellingShingle Історія
Історія
Фесенко, А.М.
Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі
Наука. Релігія. Суспільство
description У статті розглядаються особливості організаційного оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди у 1920-х рр. на території Донецького регіону.
format Article
author Фесенко, А.М.
author_facet Фесенко, А.М.
author_sort Фесенко, А.М.
title Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі
title_short Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі
title_full Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі
title_fullStr Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі
title_full_unstemmed Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі
title_sort організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в донбасі
publisher Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
publishDate 2010
topic_facet Історія
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/33614
citation_txt Вплив декларації про державний суверенітет на розвиток конституційного ладу України / А.М. Фесенко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 3. — С. 129-134. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.
series Наука. Релігія. Суспільство
work_keys_str_mv AT fesenkoam organízacíjneoformlennâradânsʹkihorganívantirelígíjnoípropagandivdonbasí
first_indexed 2025-07-03T14:18:06Z
last_indexed 2025-07-03T14:18:06Z
_version_ 1836635690642702336
fulltext «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2010 129 УДК 272.9 (477.6) А.М. Фесенко Державний університет інформатики і штучного інтелекту, м. Донецьк, Україна ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ОФОРМЛЕННЯ РАДЯНСЬКИХ ОРГАНІВ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ПРОПАГАНДИ В ДОНБАСІ У статті розглядаються особливості організаційного оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди у 1920-х рр. на території Донецького регіону. Державно-церковні відносини впродовж багатьох століть були вагомою частиною української політичної історії. Початок XX століття не став виключенням з цього процесу. Після більшовицької революції державно-церковні відносини набувають особливої драма- тичності і гостроти, інколи відчутно впливаючи на загальну ситуацію всередині країни і міжнародний статус СРСР. Не дивлячись на якісну відмінність «радянської» моделі цих відносин від попередніх, не можна не враховувати також роль колишньої традиції. На початку ХХ століття в структурі свідомості людини царської доби церковне і державне практично не розділялися. З одного боку, схожість понять «самодержавний» і «православ- ний» сприяла відтоку значних верств населення від православної церкви після революції. З іншого боку, наділення державної ідеології рисами релігії зробило можливим встановлен- ня нового культу, в центрі якого була держава. У 1917 – 1920-і рр. на території колишньої Російської імперії активно втілюється атеїстична модель суспільства. Її деструктивні антирелігійні форми впровадження вели до придушення національної духовної традиції. Усвідомлюючи небезпеку появи вакууму, що виникав на місці зруйнованого світосприй- няття, радянська влада наповнювала його новим антирелігійним змістом. Мета даної статті – здійснити комплексне дослідження джерел, які дозволять встано- вити організаційні складові процесу створення радянських органів антирелігійної пропа- ганди в Донбасі у 1920-х рр. Аналізом організаційного розвитку радянських органів антирелігійної пропаганди на території України, до якої входить і промислова Донеччина, в своїх роботах займалися В.І. Силантьєв, В.О. Пащенко, А.М. Киридон, Г.В. Лаврик, О.Д. Форостюк, М.М. Кузьмен- ко, В.М. Нікольський та інші [1-6]. РКП(б) не задовольняла лише ухвалена політика декларованого відокремлення церкви від держави та школи від церкви. На VІІІ з’їзді більшовиків у березні 1919 р. ухвалюється ще один важливий пункт Програми партії, в якому зазначалося, що справжній комуніст повинен відстоювати непримиренну позицію до будь-яких проявів релігії. Комуністична партія прагнула організувати найширшу антирелігійну пропаганду [7, с. 393]. У дореволюційний період, коли православна церква була частиною державної сис- теми, а православ’я – частиною державної ідеології, вплив на духовний світ людини вважався виключно церковною монополією, а з нею і державним пріоритетом. Для цього наводилося наступне гносеологічне обґрунтування: пересічна людина, стороння по відношенню до християнської релігії, не в змозі правильно зрозуміти історію розвитку людства, тим більше ті її аспекти, які торкаються походження людини. Після ухвалення Декрету 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» боротьба з церквою і релігією стає частиною державної політики і сприймається як форма класової боротьби. Це призвело до зміни наукової парадигми. Єдино можливим тепер був тільки атеїстичний і матеріалістичний підходи. У липні 1918 р. V Всеросійський з’їзд Рад ухвалює першу російську Конституцію. В неї включена також стаття про свободу совісті: «З метою забезпечення за робітниками дійсної свободи совісті, церква відділяється від держави і школа від церкви, а свобода релігійної і антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами» [8]. А.М. Фесенко «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2010 130 Головні завдання, які ставилися радянською владою у процесі боротьби з будь- якими проявами релігії і православною церквою зокрема, були такими: розповсюджувати політичні, наукові, філософські ідеї, що сприяли формуванню у народних мас матеріаліс- тичного світогляду; агітаційно-пропагандистську роботу спрямувати на боротьбу з релігій- ною ідеологією; розвернути рішучий наступ марксистсько-ленінської теорії на утвердження діалектично-матеріалістичного світогляду, застосовуючи одночасно адміністративні і судові репресії проти так званої «церковної контрреволюції» [9]. Провідна роль у вирішен- ні поставлених завдань відводилася комуністичній партії, яка повинна була «шляхом антирелігійної пропаганди вести боротьбу за знищення будь-якої релігії і будь-якої церкви», поєднуючи антирелігійну пропаганду з «діями пролетарської держави» [10]. Ідеологами антирелігійної пропаганди були В.І. Ленін, О.В. Луначарський, І.І. Сквор- цов-Степанов, С.Л. Уласевич, О.М. Ярославський. Виступаючи на I Всесоюзному з’їзді без- вірників, І.І. Скворцов-Степанов так охарактеризував політичну необхідність боротьби з релігією: «Для нас антирелігійні завдання підпорядковуються загальним класовим завдан- ням. Класова боротьба, доведення цієї боротьби у всьому світі до повного кінця, закріплення диктатури пролетаріату, – ось що є для нас в цей час головним завданням» [11, с. 11-12]. Керувати пропагандистською роботою було доручено агітаційно-пропагандистським відділам (агітпропам), організованим при партійних комітетах всіх рівнів. Перші агітпропи в Україні були створені в Харківській губернії в січні 1920 р. [12]. Їх діяльність мала на меті проведення агітаційної та просвітницької роботи серед місцевого населення. 31 жовтня 1920 р. був створений Агітпроп ЦК КП(б)У, його завідувачем став М.М. Попов [13]. Для реалізації антицерковної політики був створений окремий державний орган – антирелігійна комісія політбюро ЦК ВКП(б). Вона мала назву з 1922 по 1928 р. «Комісія по проведенню відокремлення церкви від держави при ЦК РКП(б)», а з 13 червня 1928 р. по 17 листопада 1929 р. – «Антирелігійна комісія при політбюро ЦК ВКП(б)». Зразком для антирелігійної комісії стає антицерковна комісія при агітпропі, перші згадки про яку, як зазначає В. Пащенко, зустрічаються у липні 1921 р. Секретарем ЦК з пропаганди в березні- серпні 1921 р. був О. Ярославський. Антирелігійна комісія планувала й організовувала бороть- бу з релігією та віруючими по всій території країни. В Україні комісія з антирелігійної пропаганди була створена рішенням політбюро ЦК КП(б)У 4 липня 1922 р. [14]. Комісія мала закритий характер, довгий час її існування повністю заперечувалось владою. Внутрішнє діловодство мало гриф «цілком таємно», заборонялося копіювання будь- якої документації. Персональний склад антирелігійної комісії часто змінювався, але посадовий склад залишався. Він складався з працівників партійного апарату, комсомолу, профспілок. Згодом вона стає керівним органом антирелігійної роботи. Через деякий час в губерніях при губернських комітетах і підвідділах при окружних комітетах теж створили антирелігійні комісії. Місцеві антирелігійні комісії складалися з секретаря, завагітпропом, начальника особливого відділу ДПУ, начальника адмінвідділу, інколи начальника відділу культів. На створені антирелігійні комісії покладалися завдання: «координувати діяльність організацій, які займалися антицерковною політикою, наглядати за правильним втіленням у життя політичної лінії партії щодо різноманітних угруповань, спостерігати за виконанням директив Всеукраїнської антирелігійної комісії». Відповідно до рішення Всеукраїнської антирелігійної комісії будь-яка діяльність (реєстрація релігійних громад, зміна складу їх керівних органів, скликання церковних зібрань, переміщення духовних осіб) повинна постійно узгоджуватися з органами ДПУ. В архівних матеріалах можна знайти свідчення про те, що у 1925 р. на території Донеччини існували відділи анти- релігійної пропаганди [15]. Таким чином, в середині 20-х рр. на всій території України, зокрема в Донецькому регіоні, здійснювалася значна робота із формування структури органів антирелігійної пропаганди, які зосереджувалися при партійних комітетах всіх рівнів. Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2010 131 Боротьба з релігією та православною церквою мала бути законодавчо оформлена. Ухвалення Декрету 1918 р. «Про відділення церкви від держави і школи від церкви» запо- чаткувало роботу у цьому напрямі. У резолюції VIII з’їзду РКП(б) «Про політичну і культурно-освітню роботу на селі», ухваленій у березні 1919 р., були зафіксовані і сформульовані принципи відношень радянської держави і церкви на прогресивній, як для того часу, правовій основі: «Конституція Радянської Росії визначає повну свободу віросповідання за всіма громадянами, і з’їзд звертає увагу на абсолютну недопустимість будь-яких обмежень цього права і навіть тіні насильства в питаннях релігії. На осіб, котрі посягають на свободу віри і богослужіння для громадян усіх віросповідань, належить накладати суворі стягнення» [16]. Але водночас у програму партії з’їзд включив тезу, в якій зазначалося, що РКП(б) буде сприяти звільненню робітничих мас від релігійних забо- бонів і організовувати найширшу науково-освітню і антирелігійну пропаганду [7, с. 393]. У продовження розпочатої роботи Пленум ЦК РКП(б) ухвалив резолюцію «Про питання про порушення п. 13 Програми і про постановку антирелігійної пропаганди» від 9 серпня 1921 р. [17]. В ній підкреслювалося, що задача всієї антирелігійної роботи повинна полягати в тому, щоб на місце релігійного світобачення поставити стійку комуністичну наукову систему, яка повинна охоплювати і пояснювати питання, відповіді на які дотепер селянські і робочі маси шукали в релігії [18, с. 445]. Мета і завдання антирелігійної пропаганди були схвалені на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 1 липня 1921 р. Вони зводилися до наступного: витіснення релігії і заміна її «вченням про класові суперечності і класові інтереси, про матеріалістичну пролетарську культуру, яка включає в себе питання науки, мистецтва, моральності»; заміна вчення про «надісторичну цінність християнства як вищу, найбільш послідовну особисту і суспільну моральність» діалектичним матеріалізмом як «всеосяжним світобаченням пролетаріату»; перетворення матеріалістичного пролетарського атеїзму «в загальне світобачення майбут- нього безкласового трудового комуністичного суспільства». Прогнозувалося, що тільки в атеїстичному суспільстві можуть з’явитися умови для всебічного розвитку особистості. Тези завершувалися твердженням того, що «наука і комунізм відкрито вступають у боротьбу з релігією і церквою з повною впевненістю в безумовній перемозі на цьому останньому фронті» [3, с 102]. Агітаційно-пропагандистський відділ ЦК РКП(б) у своєму ставленні до антирелігійної пропаганди визначав, що необхідно «однаково критично ставитися до всіх релігійних течій», вимагав «викривати їх хиткість і неспроможність», втілюючи ідеї науково- матеріалістичного світогляду [19]. Додатково ЦК РКП(б) випустив циркуляр «Про постановку антирелігійної пропаганди» від 4 лютого 1922 р., в якому зазначається, що роботу щодо руйнування релігійних поглядів треба вести систематично, впливаючи на більш-менш постійну аудиторію. В документах ЦК КП(б)У та агітпропу зазначалося, що «пропаганда дією вимагає наполегливої організації робітничо-селянської думки проти церкви» [20], що необхідно перейти до масового антирелігійного руху, «до антирелігійної облоги неба і церкви» [21]. Релігійне питання стало однією з ключових проблем ХІІ з’їзду партії більшовиків у 1923 р. На ньому ухвалюється резолюція «Про постановку антирелігійної агітації та пропаганди», в якій рекомендується розширю- вати видання атеїстичної літератури, читати популярні лекції на відповідну тематику, запроваджувати атеїстичні курси в мережі загальної освіти [22]. В інструктивному листі НКВС УСРР Донецькому губернському виконавчому комітету зазначалося, що «при про- веденні антирелігійної пропаганди, при боротьбі з різними релігійними забобонами, необхідно чітко дотримуватися рішень ХІІІ з’їзду партії, уникаючи захоплень цією роботою, з чим часто доводиться стикатися» [23]. Наприкінці 20-х рр. характер антирелігійної пропаганди визначався директивним листом ЦК ВКП(б) «Про заходи по посиленню антирелігійної роботи» від 24 січня 1929 р. і був розісланий у лютому 1929 р. комітетам партії всіх рівнів. В листі була зроблена спроба проаналізувати релігійну ситуацію у країні, визначити завдання у боротьбі з церквою для партійних, державних, господарських та громадських організацій. Виходячи з А.М. Фесенко «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2010 132 тези про загострення класової боротьби у ході соціалістичного будівництва, партія зараховувала духовенство, активних віруючих, органи церковного управління до противни- ків радянської влади. Також була видана спеціальна постанова «Про релігійні об’єднання», ухвалена ВЦВК і РНК РСФРР 8 квітня 1929 р., та зміни до Конституцій союзних республік, внесені в травні 1929 р. В останніх замість свободи релігійної й антирелігійної пропаганди (п. 23 Конституції УСРР) відтепер передбачалася «воля релігійних визнань і антирелігійної пропаганди» [18, с 515]. Останнє фіксувало заборону поширення релігійних поглядів за межами молитовних будинків. Запропоновані зміни до законів виправдовували будь- яке притягнення священнослужителів до відповідальності за їх «антидержавну діяльність». Тому, починаючи з 1929 р., радянське законодавство дозволяє всебічне пригноблення православної церкви та утиск її діячів [24, с. 109]. Отже, відповідно до цих законодавчих актів, комуністична партія розпочала ціле- спрямовану роботу з організації науково-атеїстичної пропаганди, що розглядалася як важлива частина комуністичного виховання. Створена стратегія атеїстичного виховання містила в собі широке використання в боротьбі з релігією усіх форм і засобів ідейного впливу на людей. Атеїстично-пропагандистську роботу необхідно було проводити всюди, навіть за умов відсутності церкви поблизу, тому що, як правило, навіть у цьому випадку, на думку партійних діячів, існували віруючі, які постійно здійснювали релігійні обряди вдома. Передбачалося, що науково-матеріалістичний світогляд радянської людини 20-х рр. формувався всією системою загальної і фахової освіти (школи, технікуми, ВНЗ) та охоплю- вав фактично все населення країни. Знання сучасних методів наукового мислення, оволодіння основами технічних знань, засвоєння принципів матеріалістичного пояснення явищ природи і суспільства при вивченні природознавства й історії, виховання правил соціалістичної форми життя, моральних принципів комунізму – все це давало основу для свідомого засвоєння атеїзму. Голова Донецького агітвідділу Д.І. Губарєв в своєму інформаційному звіті підкрес- лював, що проблеми морального ідеалу, відповідальності людини за свою поведінку, питан- ня змісту людського життя, соціального зв’язку людей знаходяться в центрі уваги сучасних релігійних проповідників. Тому для атеїстичного виховання важливо не тільки розвінчати з матеріалістичних позицій буцімто уявні моральні цінності релігії і показати порожнечу і несправжність релігійних ідеалів. У боротьбі за звільнення людини від релігійного рабства не менш важливо, вважав Д.І. Губарєв, озброїти його високими комуністичними ідеалами, допомогти знайти мету в житті, стати корисним суспільству [25]. Головними соціальними групами, на які розраховувалася антирелігійна пропаганда, були робітники промислових центрів, селянство та молодь. Партійні лідери розуміли, що форми і методи проведення антирелігійної пропаганди не могли бути однаковими. Так, наприклад, в циркулярах Донецького губкому КП(б)У рекомендувалося: «надавати великого значення проведенню освітньої роботи серед селян по озброєнню їх природничо- науковими і агрохімічними знаннями» [26]. За словами секретаря ЦК КП(б)У Є. Квірінга, на селі слід було посилити просвітницьку роботу й антицерковну пропаганду і в дуже обережних формах підійти до критики Бога. Серед робітників, які вважалися найсприй- нятливішими до матеріалістичної, комуністичної ідеології, були визначено проводити «енергійну пропаганду, дієву боротьбу з обрядовістю шляхом агітації за зняття ікон на заводах і заміну релігійних свят на революційні», а також «за закриття церков після проведення відповідної агітаційно-пропагандистської роботи серед робітників» [27]. Важливе значення надавали більшовики атеїстичному вихованню молоді. Комуністична партія постійно наголошувала на необхідності широкого розвитку антирелігійної пропаганди і перетворення її на масову. Для втілення цього питання було вирішено, що антирелігійна пропаганда в будь-якій місцевості не може і не повинна проводитися силами лише партії; в інтересах розвитку цієї пропаганди повинен створю- ватися безпартійний (робітничий і селянський) актив безвірників [28]. Окремо зазначалося, що питання «посилення підготовки кадрів атеїзму і організаторів антирелігійної роботи» було особисто взято на контроль керівництвом партії. Організаційне оформлення радянських органів антирелігійної пропаганди в Донбасі «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2010 133 Відповідна робота з підготовки необхідних кадрів була розпочата в першій поло- вині 1920 р., а просувалася досить повільно. Нечисленність пропагандистів більшовики вважали однією з головних перешкод для розгортання масової антирелігійної пропаганди. У 1921 р. ЦК КП(б)У занепокоєно повідомляв, що «проти церковної ученості наші агітатори змушені виступати майже беззбройними, тому що на місцях виявляється велика безпорадність у справі підготовки кадрів з антирелігійної пропаганди» [29]. Донецьке відділення ДПУ в середині 1924 р. зазначало, що досі зустрічаються виробничі колективи, де слабко поставлена атеїстична робота, де активність людей у суспільному житті низька, частина співробітників несумлінно відносилася до справи. А господарські керівники приділяли увагу тільки виконанню виробничого плану, ігноруючи проблеми комуністичного виховання людей [30]. В УСРР в середині 20-х рр. нараховувалося понад 500 професійних пропагандистів, але вже наприкінці 20-х рр. їх кількість збільшилася у кілька разів [31]. З метою підвищення рівня агітаторів в Донецькій губернії було організовано проведення спеціальних курсів, які в 1925 р. пройшли понад 200 атеїстів. У зв’язку з гострим браком пропагандистів вищої кваліфікації була розпочата їх підготовка у навчальних закладах. Окремо проходили навчання за типовою програмою антирелігійних гуртків робітники; на селі антирелігійна пропагандистська освіта покла- далася на заклади політосвіти й природничо-наукові та сільськогосподарські гуртки. Активно велась підготовка у гуртках «Безвірник», що діяли при комсомольських осередках. До навчання в них залучалися не тільки комсомольці, але й безпартійна молодь. Під керівництвом партійних органів антирелігійна робота набула серйозного розмаху. При цьому слід зазначити, що значна увага приділялась і дитячим організаціям: піоне- рзагонам, гурткам юних безбожників та ін. Особлива увага зверталась на піонерські організації, які повинні були стати центрами антирелігійної роботи серед дітей. Комсомол створив дещо подібне «10 заповідям» піонера. Серед них – заклик до боротьби з релігією. Процитуємо невеликий витяг одного з наказів дитячим комуністичним організаціям юних піонерів на Донеччині: «Піонер! До боротьби з релігією в сім’ї, в школі, в піонер- загоні, серед робітників і селян – будь готовий! Організуй дитячі групи безвірників, а коли підростеш – вступай у Спілку безвірників... До боротьби з релігією, з попами та попівщиною – будь готовий!» [32]. Важко недооцінювати атеїстичне виховання підростаючого покоління радянською владою. Так, на зборах агітпрацівників і вчителів Донбасу відзначається, що невіруючі батьки часом не звертають уваги на антирелігійне виховання дитини, будучи впевне- ними, що син чи донька, прослідуючи їх прикладу, автоматично стануть атеїстами. Тому було ухвалене рішення зобов’язати батьків активно пропагувати атеїстичний світогляд, не допускаючи байдужості до проявів релігійності і до марновірств. Співдружність між родиною і школою повинна бути «головною умовою успіху атеїстичного виховання підростаючого покоління. Школа не тільки дає молоді знання, але формує основи науково-матеріалістичного, атеїстичного світогляду. Багато вчителів у навчальному процесі на матеріалі своїх дисциплін виховують стійких атеїстів» [33]. Слід зазначити, що радянські органи дуже цікавилися релігійною пропагандою і відповідно до неї розробляли нові методики впровадження антирелігійної пропаганди. Так, у звіті про релігійні рухи в УСРР за 1925 р. можна виокремити такі напрямки релі- гійних вчень: «Відносно пропаганди релігійних вчень церковники безумовно розділяються на два табори: 1. Ті, метою яких є раціональне церковне вчення і пристосування його до сучасних умов (обновленці, липківці, ДХЦ, група Собору єпископів). 2. Представники старої церкви (тихонівці)» [34]. Методи пропаганди в них були неоднакові, тоді як перший табір «боровся», принаймні на словах, з поширенням різних чудес, другий вважав, за словами урядовців, чудеса головним шляхом збудження релігійного фанатизму і залученням до себе уваги віруючих. У перших особливе місце відводиться з’їздам релігійних громад. Інші методи – це хресні ходи, розповсюдження релігійної літератури, вплив на молодь (участь у церковному хорі, читання релігійних віршів), організація відкритих дискусій з комсомольцями. Таким чином, примусове і насильницьке впровадження антирелігійної політики по всіх ланках українського суспільства – від навчальних закладів до повсякденного життя – А.М. Фесенко «Наука. Релігія. Суспільство» № 3’2010 134 призвело до глибокої атеїзації громадян, і матеріалістичний світогляд міцно вкорінювали в життя населення Донеччини. Партійне керівництво тримало під тотальним контролем питання атеїстичної роботи серед громадян, коректуючи й впливаючи на зміст і форми анти- релігійного виховного процесу. Командно-адміністративна система не допускала й жорсто- ко боролася проти всіляких спроб пронести в суспільне середовище релігійну ідеологію, яка вважалася чужою та ворожою комуністичній ідеології, виховувала з дитинства лю- дину, яка повинна була жити і боротися за перемогу комунізму в країні й по всьому світі. ЛІТЕРАТУРА 1. Пащенко В.О. Свобода совісті в Україні: міфи і факти 20-х – 30-х рр. ХХ ст. / Пащенко В.О. – Полтава, 1994. – 249 с. 2. Киридон А.М. Час випробування: держава, церква, суспільство в радянській Україні 1917 – 1930-х років / Киридон А.М. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2005. – 384 с. 3. Силантьев В.И. Большевики и православная церковь на Украине в 20-е годы / Силантьев В.И. – Харьков, 1998. 4. Лаврик Г.В. Політика радянської влади щодо православної церкви в Україні (1917 – 1923 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / Г.В. Лаврик. – Полтава, 1996. – 24 с. 5. Кузьменко М.М. Проведення репресивної політики проти священнослужителів в умовах радянської адміністративно-ідеологічної системи в 1918 – на початку 1930-х рр. / М.М. Кузьменко // Наука. Релігія. Суспільство. – 2002. – № 2. – С. 138-143. 6. Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів Державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920 – 1950 рр.). Історико-статистичне дослідження / Нікольський В.М. – Донецьк, 2003. – 308 с. 7. Положення про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку адмінорганами складу релігійних громад та служників культу. – Харків, 1930. 8. Съезды Советов в документах. 1917 – 1922 гг. Том. 1. – М., 1959. 9. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 749, арк. 32. 10. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 749, арк. 93. 11. Скворцов-Степанов И.И. Основные течения в антирелигиозной пропаганде / Скворцов-Степанов И.И. – М. : Знание, 1925. 12. ДАХО, ф. 1, оп. 1, спр. 60, арк. 161. 13. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 7, арк. 118. 14. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 30, арк. 1. 15. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2006, арк. 8-9. 16. Про політичну пропаганду і культурно-освітню роботу на селі. Резолюція VІII з’їзду РКП(б) // Про релі- гію і атеїстичне виховання. – К., 1975. – С. 119-120. 17. ДАХО, ф. 1, оп. 1, спр. 59, арк. 44. 18. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898 – 1986). Т. 2. 1917 – 1922. – [9-е изд., доп. и испр.]. – М., 1983. 19. Тезисы по антирелигиозной пропаганде // Коммунистическая революция. – 1922. – № 15 (39). – С. 84. 20. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 748, арк. 161. 21. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1772, арк. 7. 22. Задачи и методы антирелигиозной пропаганды // Антирелигиозник. – 1926. – № 5. – С. 247. 23. ДАДО, ф. Р-575, оп. 1, спр. 1, арк. 136. 24. Клибанов А. Религиозное сектанство и современность (социологические и исторические очерки) / Клибанов А. – М. : Наука, 1969. 25. ДАДО, ф. Р-1146, оп. 2, спр. 26, арк. 15. 26. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1772, арк. 8. 27. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1450, арк. 5-8. 28. Задачи и методы антирелигиозной пропаганды // Антирелигиозник. – 1926. – № 5. – С. 53. 29. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 748, арк. 158. 30. ДАДО, ф. Р-2375, оп. 2, спр. 38, арк. 78. 31. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2917, арк. 82. 32. Антирелигиозник. – 1929. – № 33. – 11 августа. – С. 15. 33. ДАДО, ф. Р-1146, оп. 2, спр. 279, арк. 37. 34. ДАДО, ф. Р-575, оп. 1, спр. 8, арк. 171. А.Н. Фесенко Организационное оформление советских органов антирелигиозной пропаганды в Донбассе В статье рассматриваются особенности организационного оформления советских органов антирелигиозной пропаганды в 1920-х гг. на территории Донецкого региона. A.M. Fesenko Organization Form of Soviet Anti-religious Propaganda Organs in Donbass (region) The article considers peculiarities of organization form of Soviet anti-religious propaganda organs on Donetsk region territory. Стаття надійшла до редакції 07.07.2010.