Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні

У статті розглядається актуальний аспект дослідження генетико-типологічних та ідейно-концептуальних особливостей вітчизняного антитринітаризму. Проаналізовано передумови виникнення антитринітарного руху в Україні, доведено, що цей рух мав певні ознаки автохтонного походження....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Соколовський, О.Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України 2010
Назва видання:	Наука. Релігія. Суспільство
Теми:	Релігієзнавство
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/33796
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні / О.Л. Соколовський // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 2. — С. 249-261. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-33796
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-337962012-05-31T13:24:53Z Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні Соколовський, О.Л. Релігієзнавство У статті розглядається актуальний аспект дослідження генетико-типологічних та ідейно-концептуальних особливостей вітчизняного антитринітаризму. Проаналізовано передумови виникнення антитринітарного руху в Україні, доведено, що цей рух мав певні ознаки автохтонного походження. В статье рассматривается актуальный аспект изучения генетико-типологических и идейно-концептуальных особенностей отечественного антитринитаризма. Проанализированы предпосылки возникновения антитри- нитарного движения в Украине, доказано, что это движение имело определенные признаки автохтонного происхождения. The actual aspect of studying of genetic-typological and ideologically-conceptual features of domestic antitrinitarizm is considered. The preconditions of antitrynitarian movement occurrence in Ukraine are analyzed, it is proved, that this movement had the certain attributes of autochthonous origin. 2010 Article Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні / О.Л. Соколовський // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 2. — С. 249-261. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/33796 288(477) uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Релігієзнавство Релігієзнавство
spellingShingle	Релігієзнавство Релігієзнавство Соколовський, О.Л. Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні Наука. Релігія. Суспільство
description	У статті розглядається актуальний аспект дослідження генетико-типологічних та ідейно-концептуальних особливостей вітчизняного антитринітаризму. Проаналізовано передумови виникнення антитринітарного руху в Україні, доведено, що цей рух мав певні ознаки автохтонного походження.
format	Article
author	Соколовський, О.Л.
author_facet	Соколовський, О.Л.
author_sort	Соколовський, О.Л.
title	Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні
title_short	Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні
title_full	Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні
title_fullStr	Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні
title_full_unstemmed	Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні
title_sort	витоки й особливості становлення антитринітаризму в україні
publisher	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Релігієзнавство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/33796
citation_txt	Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні / О.Л. Соколовський // Наука. Релігія. Суспільство. — 2010. — № 2. — С. 249-261. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.
series	Наука. Релігія. Суспільство
work_keys_str_mv	AT sokolovsʹkijol vitokijosoblivostístanovlennâantitrinítarizmuvukraíní
first_indexed	2025-07-03T14:31:10Z
last_indexed	2025-07-03T14:31:10Z
_version_	1836636513049247744
fulltext	«Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 249 УДК 288(477) О.Л. Соколовський Житомирський державний університет імені Івана Франка, Україна ВИТОКИ Й ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ АНТИТРИНІТАРИЗМУ В УКРАЇНІ У статті розглядається актуальний аспект дослідження генетико-типологічних та ідейно-концептуальних особливостей вітчизняного антитринітаризму. Проаналізовано передумови виникнення антитринітарного руху в Україні, доведено, що цей рух мав певні ознаки автохтонного походження. Загострення міжконфесійних стосунків на території багатьох країн світу, зокрема СНД, робить особливо актуальним вивчення історії релігійних рухів, зокрема антитри- нітаризму, які істотно впливали на національно-культурне життя країни. Багато сучасних проблем релігійного забарвлення мають глибоке історичне коріння. В умовах існування на вітчизняних теренах різних конфесій важливо визначити характер їх духовного бут- тя, форми ідейно-культурного самовизначення. Метою даної статті є здійснення ана- лізу та з’ясування генетико-типологічних, ідейно-концептуальних, інституційно-куль- тових особливостей вітчизняного антитринітаризму й социніанства в Україні. Розглядаючи генезу антитринітаризму у контексті загальної релігійної історії, а також беручи до уваги особливості вітчизняної історії та духовної культури, необхідно визначити витоки віровчення від першопочатків. Протягом церковної історії безперерв- ною низкою тягнеться ряд єретичних течій антитринітарного характеру. Їхніми джере- лами споконвічно було небажання іудеїв і язичників, а також послідовників східного дуалізму, що прийняли християнство, остаточно відректися від свого колишнього релі- гійного і філософського світогляду, прагнучи скомпілювати в одне ціле старі доктрини з новими християнськими. Змішання східного дуалізму з християнством сприяло виник- ненню перших сект, з якими боролися ще апостоли і Отці Церкви в II – III ст. Саме із прагнення з’єднати воєдино доктрини християнства і вчення про Логос платоників і неоплатоників одержав свій початок антитринітарний рух. Виникнення антитринітарного руху обумовлюється систематичним вивченням та тлумаченням основних богословських понять учення, яке ще не було сформовано в чіт- ку догматичну концепцію. Його представники (алоги, монархіани, евіоніти) не ставили себе в опозицію до Писання, а навпаки, намагалися пояснити і продовжити його. В резуль- таті поглибленого вивчення Святого Писання представники антитринітарного вчення поставили свою думку вище церковної і чим далі, тим сміливіше відрікалися від цер- ковного авторитету, критикуючи вже чітко сформовані догмати. В період Реформації релігійні мислителі піддавали осуду церковну ідеологію, критикуючи її в цілому або саму основу віровчення як такого, що не відповідає дійсності, антитринітарії намага- ються предстати перед громадськістю як спадкоємці, продовжувачі та хранителі істин- ної віри. Одним із перших раціоналістично-єретичних напрямків місцевого характеру на те- риторії України став рух «пожидовлених», ідейні основи якого мали антитринітарне спря- мування. В основі ідеологічної системи «пожидовлених» лежали принципи єврейської раціоналістичної філософії та науково-природнича література арабо-єврейського похо- дження – як оригінальна, так і перекладна. Однак виникнення самої єресі традиційно відносять до кінця XV – початку XVI ст. Її класичними виразниками в історіографії вважають новгород-московських вільнодумців, котрі відкрито виголошують погляди, опозиційні православ’ю, і створюють позацерковні осередки. О.Л. Соколовський «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 250 Натомість чимало дослідників (Ф. Ільїнський, О. Клібанов, С. Вілинський, І. Панов, О. Соболевський, В. Перетц) розширюють межі єресі, вводячи сюди вчення, що існува- ли не лише в Росії, а й сусідніх з нею слов’янських землях та заперечували християнсь- ку Трійцю (сповідували монотеїзм), церковну атрибутику, таїнства та інститут церкви. Деякі польські дослідники пропонують класифікувати їх як єретичні рухи іудаїзантського типу, з урахуванням до антитринітарної когорти вчення Федора Куріцина, Матвія Баш- кіна, Феодосія Косого та інших вільнодумців кінця XV – початку XVI ст. [1, с. 49-53]. На нашу думку, формування раціоналістично-світоглядних поглядів «пожидовле- них» відбувалося під зовнішнім впливом єретичних ідей, джерела яких можна поділити на три напрямки. Перший – філософсько-релігійна концепція одного з великих арабсь- ких філософів Аверроеса, який поєднав релігію з наукою і філософією. Синтез цих ідей гармонійно репрезентували деякі погляди «пожидовлених», положення яких чітко пов- торюють теологічну модель Аверроеса, що визначив вічність світу, заперечував осо- бисте безсмертя, майбутнє життя, воскресіння мертвих [2, с. 158]. Другий – пов’язаний із єретичним напрямком, що був досить поширеним на території України з давніх часів – караїмством, течії іудаїзму. Проте, дотримуючись майже всіх постанов, караїми в той же час визнавали Ісуса Пророком. На відміну від іудеїв-рабинів, які керувалися переказом і Талмудом, вони вважали, що мають повне право звертатися до проповідей Мойсея без посередників. Географія поширення ідей караїмів сягає Візантії, Туреччини, Болгарії, Криму, а звідти і Києва. Від своїх балканських одновірців вони отримували літературу та вчителів. Один із дослідників караїмства Г. Прохоров свідчить про отримання літе- ратури кримськими і київськими громадами із сусідніх держав. Він дослідив вплив ідеології караїмів на світогляд «пожидовлених», оскільки у вченнях цих напрямків запе- речується божественність Ісуса Христа та євхаристія [3, с. 356]. Подібної думки дотри- мувалися В. Іконніков, Г. Флоровський та І. Панов. На формування ідеології «пожидов- лених» істотно вплинув рух богомилів, з якими пов’язані секти катарів, патаренів, меса- ліанів, що їх об’єднували дуалістичний світогляд і аскетична мораль. Попри опозицію церкви, богомильство виступило елементом православної культури, що зумовило його успіх саме у візантійсько-християнському ареалі та певний відгук в українській усній і писемній творчості. Вплив богомильства на духовне життя України простежується вже з XIV ст., хоча, як вважають деякі дослідники, можна твердити про ще давніші прояви єресі [4, с. 714-718]. Отже, найбільший вплив на розвиток єресі «пожидовлених» у Московській дер- жаві кінця XV – початку XVI ст. мали богомильські, караїмські та аверроїстичні ідеї. Однак більш ранні вільнодумчі погляди, які були близькими до цієї єресі, були зафік- совані в середині XV ст. у київському середовищі й своєю діяльністю спрямовувалися проти православної духовної традиції. Аналіз літератури дозволяє зробити висновок про науковий гурток, що спільно діяв з місцевою рабинською громадою, яку на початку 60-х рр. XV ст. очолював відомий на той час філолог Мойсей Київський (Вигнанець). Він складався частково з представників місцевої освіченої еліти, а також учених євреїв і караїмів, які для потреб українського загалу перекладали давньоруською мовою філо- софську і науково-природничу літературу [5, с. 59-63]. За свідченнями дослідниці В. Люба- щенко, членом громади був особистий астролог Михайла Семеновича, сина останнього київського князя Семена Олельковича, Захарій Скара, або Схарій, який у другій пол. XVI ст. переклав трактат єврейського вченого XIV ст. Іммануеля Якоба «Шесто- крил» [6, с. 90-101]. Однак можна піддати сумніву те, що більшість дослідників від- носять учення київського гуртка до предтеч Реформації в Україні. Сектантські збори, основу яких становить вчення язичництва й астрології, важко назвати науковими та такими, що започаткували зародження реформаційних ідей в Україні. У розгорнутому вигляді ідейна система «пожидовлених» дійшла до нас крізь приз- му поглядів російських вільнодумців. Вони критикували інститут церкви як прислуж- ниці антихриста (держави), заперечували поклоніння хресту та іконам, вважаючи їх Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 251 ідолами, що відвертають людину від живого Бога та істинної віри. За критикою шану- вання ікон йшло розвінчування ідеї Боголюдності Ісуса Христа. Будучи монотеїстами, єретики переконували, що Бог єдиний, а Трійця – результат людських вигадок. Вони виступали проти тих предметів культу, які заперечували християнський політеїзм. Однак вчення Христа, передусім його етичні заповіді, що розглядалися як пряме продовження Мойсеєвого десятислів’я, не відкидали (активно використовуючи його в критиці мораль- ного занепаду кліру) і навіть дотримувалися євхаристії, яку розуміли символічно. Таким чином, релігійні погляди «пожидовлених» увібрали в себе богомильську ідейну спадщину, були генетично пов’язані з християнським раціоналізмом, зазнали впли- ву арабо-єврейської перекладної літератури. В ідеї заперечення Боголюдськості Христа закладена ранньохристиянська єретична модель Арія. «Пожидовлені» не вбачали у Христі єдиносутності, рівної з Богом природи, а вчили, що Христос є Сином Божим за благо- даттю як Мойсей, Давид та інші пророки. Тому не відкидали Божественної місії Христа. Він для них був земною істотою, котра своєю доброю діяльністю піднялася до того, що в неї вселився сам Бог. Христос, таким чином, подібно сущий Богові-Отцю, Його най- краще творіння. Те, чого зумів досягнути Христос, може зробити звичайна людина. Смерт- на особа, ведучи праведне життя, здатна заслужити, щоб Бог її усиновив, і уподібнитися Христові. Тут, як бачимо, знову актуалізується гуманістична ідея самоцінності людини, її природної гідності. Ідейна система «пожидовлених» знайшла своє продовження не лише у поглядах московських єретиків Федора Куріцина, Івана Чорного, Матвія Башкіна, Феодосія Косо- го, але й пізніших антитринітаріїв у Польщі й Великому князівстві Литовському. На кож- ному етапі еволюції цей єретичний рух вбирає все нові ідеї, стає глибшим і демонструє поступове нагромадження складних філософських та соціоетичних уявлень. Ставши ідейною базою социніанства, він виконав опосередковану роль у формуванні раціона- лістичних систем Нового часу. Завершальним моментом єретичних традицій XVI ст. стало вчення Феодосія Косого, яке відкрило новий етап розвитку релігійного раціоналізму та переростання його у со- ціально-філософську систему. Вивчення доктрини цього мислителя ускладнюється від- сутністю творів самого Косого, але православна полемічна література достатньо розгор- нуто ознайомлює з головними засадами феодосіанства. В основі філософсько-релігійного світогляду Косого лежить уявлення про Ісуса Христа як просту людину, народжену за законами природи, як і всі люди. Феодосіани наполягали на відсутності у Христа тих якостей, якими володів Бог, невідповідності вчення про жертву та викуп з поняттям про Божественну всемогутність. Смерть Христа для Косого – це ще одне свідчення його людської природи, адже Христос, незважаючи на біблійне твердження про Боговтілення, жив за звичайними законами людського роду, не подолавши ні страждань, ні смерті [7, с. 227]. Заперечення Божественної природи Христа ставило під сумнів центральну ідею християнства і у своїй етико-філософській проекції призвело до твердження необхід- ності самостійного пошуку спасіння. Питання про те, чи потребує людина Божествен- ного спасителя, чи здатна досягнути цього власними зусиллями, розумом і етичним життям, становить центральну тему дискусії Зиновія Отенського з феодосіанами. Зино- вій доводить, що людина не може бути спасителем – не в її силах творити свій моральний образ. Бог не може довірити самій людині повернути назад зіпсований нею Божественний образ, тому послав до неї Христа, як єдиного, хто здатний врятувати людський рід. У філософській системі Косого Бог не промовляє словами священиків, не присут- ній у молитвах та церковних обрядах, яким намагається зробити Його церква. Справж- ня віра для нього полягає не в ідолопоклонстві, а у пошуку живого Бога. Для феодосіан живий Бог – моральний взірець, учитель вищої істини, діяльна надприродна сила, котра О.Л. Соколовський «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 252 не просто творить людину, а спрямовує її на активне земне буття, Своїм справжнім Словом вказує їй на гідні вчинки, закликає до служіння не ідолам і кумирам, а ближньому. Здійснюючи цей наказ у власному житті, людина уподібнюється Богові, стає Його храмом. В працях дослідників, які вивчали джерела поширення реформаційних ідей в Україні, спостерігається тенденція трактувати поняття «духовного розуму» Косого з протестант- ським вченням. Подібне твердження має певний стереотип, який укорінився в українсь- кій історіографії, і це досить поширена помилка, яка випливає з ігнорування богословсь- ких критеріїв оцінки релігійних явищ. Вільнодумна доктрина Косого виходить за межі не лише традиційного християнства, а й протестантизму, передусім поняттям «духов- ного розуму», яке переводить теологічну категорію спасіння в етичну площину. Гуманіс- тичне розуміння християнської етики, що виводить її за межі окресленого конфесійного вчення, роблячи ідею сотеріології загальноздійсненою, протистояло догматичному розу- мінню істини і в лютеранстві, і в кальвінізмі. Щодо останнього, який догматом абсо- лютного передвизначення взагалі наполягає на спасінні лише обраних Богом людей, то тут учення Косого виступає антитезою класичному протестантизмові. Дана позиція зближує його з ученнями антитринітаріїв і социніан, в яких теологічне ядро сотеріо- логії також еволюціонує в етико-філософське, як сама теологія у раціоналістичну філо- софію. Однак Феодосій Косой іде далі антитринітаріїв, оскільки його «духовний розум» водночас вищий за звичайне знання (раціоналізм) і навіть саму віру. «Духовний розум» – це максимальне наближення людини до самого Бога, а через Нього – до здобуття ду- ховної свободи. Як стверджували прихильники Косого, він здобув собі справжню сво- боду спочатку від господаря і церковного суду, а згодом і духовну. Таким чином, на українських землях у XIV – XVI ст. існували релігійно-раціона- лістичні рухи місцевого походження (богомильство, караїмство, аверроїзм, «пожидов- лені», феодосіани, социніани та ін.), вчення та ідеї яких надходили з Візантії, Туреччини, Болгарії, Польщі, Чехії і поступово адаптувалися та розвивалися на вітчизняному ґрунті. Проте дослідники, дуже часто беручи до уваги лише зовнішній соціальний критерій (активізація антитринітаріїв на тлі Реформації), і незважаючи на внутрішні, змістовні, богословські критерії, пишуть про антитринітаризм як протестантський рух. Звісно, Реформація створила сприятливий ґрунт для поширення антитринітарних ідей, але на відміну від протестантизму він не був його продуктом. Антитринітаризм своїм корін- ням сягає сивої давнини, маючи власну історію становлення та розвитку. Паралельне існування єретично-раціоналістичних рухів у західних і східних землях Речі Поспо- литої засвідчує, що антитринітаризм в Україні був не лише продуктом чужих ідейних впливів. Він спричинявся також місцевими суспільними і духовними зрушеннями. При- чому, як показує глибина проникнення єретичних учень у релігійне життя України, вони були тут не менш розвинуті, ніж у сусідніх землях. Упродовж XV – XVI ст. ці вчення розвиваються в Україні паралельно із західноєвропейськими єресями, значною мірою як самостійне, оригінальне явище. Цей факт є принциповим для розуміння особливос- тей раціоналістичних рухів в Україні кінця XVIII – першої пол. XIX ст., а також ево- люції самого антитринітаризму. В період Реформації на українських землях значне місце в релігійному житті посів антитринітаризм, що розвинувся з двох джерел. Перше – ідейно-світоглядна спадщина раціоналістично-єретичних рухів («пожидовлені», феодосіани), традиції яких знайшли своє продовження у вченні польсько-литовських антитринітаріїв. В реформаційний пе- ріод антитринітарії називали себе унітаріями, які через радикально-критичну пропаганду здобували численну підтримку у середніх і нижчих соціальних верств. Їх ідейна прог- рама містила привабливі соціально-економічні та суспільно-політичні заклики, які відобра- жали потреби тогочасного суспільства. Антитринітарії вимагали скасування кріпацтва, експлуатації, державних інститутів, війни, насильства, а також спільності майна, загаль- Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 253 ного братерства і рівності. Ідейна догматика мала есхато-хіліастичне спрямування (очі- кування близького приходу Христа і встановлення Царства Божого) та обґрунтування необхідності духовного відродження віруючих. Ідейно-світоглядна система антитрині- таріїв наближала їх до вчень анабаптизму, що зумовило перехід деяких анабаптистів до унітарної громади (Чехович, Кришковський, Немоєвський) [8, с. 47-50]. Певний вплив унітаріїв спостерігався і на представників класичного протестантизму, які залишали лави своїх послідовників і перехрещувалися в нову віру. Завдяки організаційному оформлен- ню у 50 – 60-х рр. XVI ст. антитринітаризму у південно-західних землях Великого кня- зівства Литовського та Малопольщі регіонами поширення течії в Україні цього періоду були Волинь, Підляшшя, Галичина, Сяноччина. Друге ідейне джерело унітаризму – південноєвропейський антитринітаризм, який набув особливого поширення у східних регіонах Речі Посполитої, завдяки приїзду його ідейних представників у Малопольщу і Трансільванію (Л. Социн, В. Гентілія, Б. Окіно, Ф. Лісманіні та ін.). Причиною цієї еміграції стало переслідування з боку католицької церкви та непримиренного опонента Жана Кальвіна. Ця течія вийшла з кола італійсь- ких, іспанських, французьких вільнодумців і принесла у Східну Європу передові філо- софсько-раціоналістичні й політико-правові концепції, науковий, літературний, педагогіч- ний досвід, помірковане соціо-етичне вчення. Головним її ідеологом був іспанський філософ Мігель Сервет, погляди якого наближалися до пантеїзму та раціоналізму. Він роз- винув раціональне пояснення догмата Трійці, доводив перевагу Нового Заповіту над Старим і необхідність їх критичного пояснення. Саме в цей період ці дві течії поступово зближуються і організаційно оформлю- ються в єдиний антитринітарний рух. До слушного висновку прийшла В. Любащенко, яка зауважила, що «загалом можна твердити, що у 60 – 70-х рр. XVI ст. у Польщі й Великому князівстві Литовському відбулося злиття східного і західного потоків рефор- маційного руху. І хоча на цьому етапі антитринітаризм перебував ще у стадії ідейно-ор- ганізаційного оформлення, він зафіксував поворотний момент в еволюції східнослов’янсь- кого релігійного вільнодумства» [9, с. 112]. У цей час єретично-раціоналістичні течії, що були в опозиції до православ’я, остаточно зблизилися з антитринітаризмом. З кінця 80-х рр. XVI ст. антитринітаризм на теренах Речі Посполитої поступово ево- люціонує у социніанство, що «стало вищим досягненням гуманістично-реформаційного руху у регіоні». В зазначений період в антитринітаризмі перемагають помірковані сили, що спричинили зміни ідейної програми, зміст якої еволюціонує від соціального радика- лізму до філософської площини. Ідеологом течії став Фауст Социн, а його прибічники називали себе социніанами. Переїхавши до Польщі, він налагоджує зв’язки з представ- никами місцевих унітарних громад. Його сподвижниками стають П. Страторій, І. Шліх- тинг, Я. Крелль, А. Вишоватий, Ю. Немирич, С. Любенецький, С. Пшиковський, Ю. Чаплич та інші відомі діячі та вчені. Істотних змін зазнає географія поширення руху, вплив якого постійно збільшується. На ранньому етапі течія мала свої громади у Підляшському, Холмському та Галицько- му регіонах. В кінці XVI – першій третині XVII ст. унітаризм у Речі Посполитій зазнав найбільшого розмаху: налічував від 150 до 200 громад з кількістю членів 100 – 150 осіб кожна [10, Кн. 4, с. 48]. Та вже з 40 – 50-х рр. XVII ст. центр антитринітаризму, через масові переслідування його прихильників у Малопольщі й Галичині, переноситься на Волинь і Київщину. Саме тут формуються розгалужені осередки під проводом місцевої польської та української шляхти. Воєнні події, що охопили всю Україну, трагічно відбилися на социніанстві. Оскіль- ки діячі руху походили переважно з шляхетських родин, вони не могли залишатися поза військовими операціями. Більшість социніан у цій війні у середині 50-х рр. перейшла у табір шведського короля і його союзників. Як наслідок, польський уряд на Вар- О.Л. Соколовський «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 254 шавському сеймі 1658 р. прийняв рішення про вигнання социніан з Речі Посполитої. Їм дали дворічний строк на впорядкування майнових справ. Більша частина послідовників течії емігрувала в Німеччину, Францію, Англію та Голландію. Ті, хто залишився на бать- ківщині, перейшли у католицизм чи православ’я, аби зберегти життя. На початку 60-х рр. в Україні існували лише поодинокі социніанські громади, що свідчить про завершення періоду вітчизняного національно-культурного відродження. Незважаючи на переслідування, социніанська доктрина не канула в літа, а розши- рила свої межі та зберегла основи віровчення. Також социніанські принципи слугували ідейною основою для формування нових філософських і релігійних систем віровчення. В контексті філософського світогляду социніанство еволюціонувало в деїзм та раціо- налізм. Нарешті, социніанська доктрина стала основою для розробки ідейних постулатів релігійних рухів шведенборгів та менонітів, а через них і українських штундистів. На рубежі XVII – XVIII ст. антитринітаризм еволюціонує в нову ідейно-світоглядну площину, спрямовану на оновлення догматичних засад та спроб організаційного оформ- лення. Даний процес був тісно пов’язаний з протестантизмом, який в цей час зазнає змін у перебудові внутрішньої ортодоксії та форм церковного життя. Вони вилилися у пієтизм – лютеранський, а згодом міжконфесійний рух, що оголосив відмову від нової схолас- тики і клерикалізму, повернення неформального братерства, душевного відчуття Бога. Започаткований в кінці XVII ст. у Північній Німеччині, він швидко захопив інші конфе- сії, поширився по всій Європі та Північній Америці. Проте серед дослідників залиша- ється дискусійним питання про ідейно-світоглядні джерела пієтизму та його вплив на оновлення та формування нового типу релігійно-філософського мислення. Дослідники вказують на ряд джерел, які вплинули на ідеї пієтизму: реформаторське богослов’я (принципи тлумачення Біблії Гротіусом) та проповіді Лабадієса (прецисизм в Голландії). Інше джерело – ідейно-світоглядне вчення социніанства, що було пристосо- ване до сучасних умов і стало основою нової філософської течії [11, с. 275]. Централь- ною ідеєю пієтизму було емоційне переживання Живого Бога та відновлення особистих зв’язків людини з Всевишнім. Окремі ідеї пієтизм перейняв з анабаптизму, передусім відродження людини силою Святого Духа. Головний зміст вчення був спрямований на духовне відродження людини для досягнення досконалості. З одного боку, ці ідеї зму- шували людину переосмислювати своє єство, що поглиблювало їхню релігійність, з іншого – посилювали надію на покращення свого життя і надання йому сенсу. Пієтизм дав можливість людині на релігійній практиці відчути справжнє блаженство на ідеалах братерського життя [12, с. 163-164]. В Україні пієтизм підготував ґрунт для поширення східноєвропейських рухів, які справили значний вплив на духовне життя населення. Він розвивався на вітчизняних теренах у вигляді штундизму. На відміну від попередніх періодів, коли социніанство було поширене в західному регіоні країни, в цей час, будучи репрезентоване у вигляді світоглядної системи менонітсва, стало фактором релігійної історії всієї України. Діяльність менонітів на українських землях слугувала перехідною ланкою до зародження і поширення антицерковних рухів східнослов’янського походження, ґрунто- ваних на єретичних ученнях XIV – XVI ст. та спрямованих проти всевладдя православ- ної церкви. За свідченням О. Клібанова, ці рухи не припиняли своєї діяльності ще з часів Реформації, лише в певні періоди свого розвитку вони гальмували свою активність, чека- ючи слушного моменту, щоб з новою силою заявити про себе в майбутньому [13, с. 233]. В XIX ст. релігійні сектанти активізувалися і виступили у формі антитринітарних течій духовного християнства – духоборства, молокан та толстовців. Основоположником течії духоборів був Сілуан Колесніков, який започаткував першу громаду в Катеринославській губернії. Вчення духоборів поширилося по багатьох містах Російської імперії і зазнавало переслідування як з боку православної церкви, так і Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 255 влади. Свою назву вони отримали від катеринославського архієпископа Амвросія в 1785 р., який охарактеризував нове вчення як опір Святому Духу. Ідейним натхненником духо- борів був Григорій Сковорода, який написав для них свого роду катехізис «Сповідь віри Духоборів», що був переданий губернатору як апологетика. Якщо зважити на ту обста- вину, що він, перебуваючи в Німеччині, познайомився з ідеями пієтизму та німецькими реформаційними колами, то слід визнати, що його вплив на сектантів був вагомим. Поряд із догматами, що виступають спільними для всіх духовних християн, духо- бори сформулювали особливі положення свого віровчення, які розкривали їхнє ставлення до православ’я загалом, окремих православних таїнств, суспільного життя, шлюбно-сімей- них стосунків. Послідовники духоборницької ідеології ключовим поняттям свого віро- вчення визначали «дух». Їхні догмати тією чи іншою мірою були пов’язані саме з цією категорією. Тому головним догматом духоборницького віровчення було служіння і пок- лоніння Богу духом та істиною. Будь-який прояв зовнішнього поклоніння неприпус- тимий у справі істинної віри [14, с. 324]. Філософський аспект віровчення виявляється у ставленні до Бога, який в їхній інтерпретації є нероздільним з людиною: «Є Бог, Він є Дух. Він в нас – ми є Бог». Іден- тифікація духоборів з Богом здійснюється через Трійцю, яка відповідає внутрішнім канонам людини: пам’ять – Бог, розум – Син Божий, воля – Святий Дух. За іншими ви- мірами, ці три складові визначаються відповідно як висота, широта, глибина, оскільки Отець настільки високо, що вище ніхто не може постати, Син – широкий розумом, а глибину Духу навряд чи хто може сягнути [15, с. 80]. Ісус Христос – не Бог, а людина, яка володіє Божественним розумом [16, с. 26]. Кожне покоління людей має свого смертного Христа, який виступає в ролі вчителя. Батьком людської душі виступає лише Бог, а матір’ю – природа [17, с. 697-701]. Для їхнього вчення характерний пантеїзм – Бог розу- міється ними як безлика сила, розчинена в природі, та проявляється у формі її законів. Тому, на думку духоборів, всі люди рівні і будь-яке насильство забороняється. Спасін- ня можливе в будь-якій вірі, основне – добрі справи й моральна досконалість. Духобори не вірять в потойбічне життя, але разом з тим вірять в переселення душ. Душі порядних людей, на їх думку, переходять в людські тіла, а злих – у тваринні. Душа існувала і зане- пала духовно ще до створення світу. Тому люди мають грішні душі. За вченням духобо- рів, Ісус Христос – один із праведних і Син Божий лише в тому розумінні, в якому всі духо- бори є синами божими. Мета його місії – показати приклад страждань за віру. Його душа переселилася в апостолів, а потім – у їхніх спадкоємців, котрими є духобори [18, с. 265]. На цій основі обґрунтовується теократичне управління общиною – керівники обожню- ються й передають свій сан у спадок. Таким чином, якщо порівняти це положення з ученням попередніх антитринітар- них общин, які стали ідеологічними попередниками духоборів, то простежується їхній перехід до алегоричного раціоналізму. Певна еволюція ідеології послідовників анти- тринітарного напрямку поряд зі змінами в електораті духоборчих общин та перехід на лояльні позиції до державних структур і влади загалом. Отже, ідеологія духоборів поєд- нала в собі антитринітарні (социніанські) та анімістичні елементи, зрозумілі для носіїв цих ідей, незважаючи на зміну соціальної структури. Ще однією течією духовного християнства антитринітарного напрямку були моло- кани, які з’явилися в кінці XVII ст. як релігійний селянський рух, що, пройшовши у своїй історії декілька етапів, остаточно сформувався в середині XIX ст. як специфічна група. Вперше поняття «молокани» зустрічається в 1765 р. в доносах Синоду Тамбовської духов- ної консисторії, яке вживалося до вільнодумців православного походження, звинуваче- них у єресі. Назва течії, згідно з однією з версій, походить від вживання молоканами в піст молока, коли всі інші страви не можна було їсти за православними канонами. Самі ж молокани посилаються на біблійну метафору «духовного молока» (1 Петра 2:2). О.Л. Соколовський «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 256 Цей рух в Мелітопольській і Бердянській губерніях виник дещо пізніше за штун- дизм, починався в молоканському середовищі і призвів до створення в кінці 60-х рр. XIX ст. новомолокан, які називали себе «євангельськими християнами» [19, с. 255]. Засновники течії лишаються невідомими, а поширення ідей здійснював селянин Тамбовської губер- нії Семен Уклеїн. Але першопочатковим ареалом поширення молокан прийнято вважати Катеринославську, Харківську та Таврійську губернії. Швидкому поширенню молоканства сприяла ідея створення «дешевої» церкви та політика віротерпимості російського імпе- ратора Олександра І. За часів правління Миколи І їх спіткала та ж доля, що і духоборів – еміграція в місця поселення Закавказзя. Релігійне вчення Уклеїна, на відміну від духоборів, відрізнялося більшою помір- кованістю. Для молокан Біблія, яку трактували алегорично за допомогою «духовного розуму», була єдиним джерелом істини. До пояснення релігії вони як і духобори вико- ристовували раціоналістичний підхід. Догмат Трійці розкривався їм як здатність люди- ни до пам’яті, розуму та волі. Сім небес символізувало: перше небо – покірність, друге – розуміння, третє – утримання, четверте – братолюбство, п’яте – милосердя, шосте – по- раду, сьоме – любов [20, с. 68]. Догматичне вчення молокан викладається в так званих «обрядниках», а також у книзі «Догмати молокан». Визнаючи Христа, молокани не покло- няються йому і не моляться святим, оскільки поклонятися і молитися можна тільки Богу. Відносно втілення Христа Уклеїн вчив, що Син Божий для порятунку людського роду беззаперечно народився від Діви Марії. Але це народження не означає прийняття людсь- кого тіла. Тіло Христа було не справжнім, а таким, яке мав архангел Рафаїл. Це тіло Христос приніс з неба і вселився з ним в лоно Богородиці. Не маючи людського тіла, Син Божий не помирав подібно всім іншим людям, а помер особливим чином. Воскресіння із мертвих, за їх вченням, буде не духовне, а тілесне [21, с. 356]. В цьому полягає весь зміст богослов’я Уклеїна. Що ж стосується поста, то, за вченням молокан, він проходить не в чітко визначе- ний час, а тоді, коли людина відчуває свою гріховність і верховенство тіла над духом. Богослужіння молокан подібні протестантським читанням. Вони не використову- ють музичних інструментів, але спів вимагає використання лише текстів Біблії. Відносно державної влади, як вчив Уклеїн, світські органи самоуправління та закони не потрібні, як результат – молокани відмовлялися від сплати податків, військової служби та ін. За свої погляди довгий час вони переслідувалися царською владою і лише на початку ХХ ст. відбу- лося певне примирення між двома сторонами. Молокани тисячами перейшли в баптизм та принесли з собою серйозність, ґрунтовність, високі етичні якості та витривалість у гоніннях. Вчення молокан увібрало в себе всі досягнення українсько-російської релігій- ної думки, зверхність духовності над обрядовістю, затвердження переваги людської етичної гідності над символічними знаками [22, с. 57]. Ще однією течією ідеї, що поширювалася в Україні, було толстовство – антитрині- тарна течія пантеїстичного напряму християнського походження. Зародилася в кінці 80-х рр. XIX ст. в селянському середовищі під впливом ідей духоборів і вчення Л. Толстого. Остаточно сформувалася на початку ХХ ст. В основі віровчення толстовства лежить антитринітарна ідейно-світоглядна система, яка містить елементи язичництва, буддизму, ісламу, індуїзму. Основні християнські дог- мати піддаються нищівній критиці: заперечення Трійці, божественність Христа, догма- ти про першородний гріх та безсмертя душі. Єдиною святинею вважається людське життя. Реальність існування Христа визнається, але лише як одного із пророків. Толстов- ці єдиними джерелом істини і пізнання визнають Євангелію, ігноруючи всі інші книги Біблії. Визнаються священними деякі релігійні книги Л. Толстого. Громади, які поставили собі за мету втілити в життя основні ідеї Толстого, почали виникати в 90-х рр. ХІХ ст. Але більшість із них, що складалися з представників інте- лігенції, існували недовго і розпалися. В цих же роках вчення Толстого почало розпов- Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 257 сюджуватися серед селян, особливо в Харківській губернії, проповідником яких був князь Д. Хілков, що мешкав в с. Павловках Сумського повіту. Звідси толстовство швид- ко поширилося по інших селах Сумського повіту і охопило межі Харківської губернії. Тут видатними послідовниками вчення Толстого виступали селяни Іван Муха, Петро Ольховик, брати Дудченки та ін. Переоцінюючи філософську традицію, Толстой намагається затвердити особливий тип філософського мислення, в основі якого лежить раціональне усвідомлення свого духовного «я». Це усвідомлення і є тим, що Толстой називає вірою [23, с. 35]. Ужитий Толстим релігійно-філософський синтез дозволяє відкрити цілісну духовну та життєву основу філософії, зняти логічну, розумову однобічність філософського знання. Та разом з тим релігійно-філософський синтез Толстого є приведенням віри до цілісної духовної та раціоналістичної основи, тобто розумовим виправданням віри. Основні світоглядні позиції толстовства були відображені у творах Л. Толстого «Сповідь», «В чому моя віра?», «Крейцерова соната» та ін. Ще один твір, який розкривав світоглядну сторону толстовства – «Воскресіння», опублікований в 1899 р., що виявляє недоліки всього суспільства, в тому числі й духовенства. Великий суспільний резонанс отримала повість Толстого «Крейцерова соната», що вперше була офіційно опублікова- на в 1891 р., а до того часу розповсюджувалася нелегально. Повість побудована як сповідь чоловіка, котрий вбив свою дружину на ґрунті ревнощів та від надлишку накопичу- ваної ненависті під час шлюбу. В подальшому Толстой сформував своє відношення до шлюбу і прирівняв його до тваринного стану. Повість справила велике враження, адже вона підіймала ті проблеми, які замовчувалися і відкрито не обговорювалися. Діти не виправдовують шлюб і повторюють шлях своїх батьків. Толстой спирається у своїх висновках на Біблію, Шопенгауера, Гартмана та буддистів. На його думку, головна мета людства – реальне єднання людей, а зміна поколінь цьому заважає. Після лютневої революції 1917 р. почався справжній розквіт толстовського руху. В Москві активно діяло «Товариство істинної свободи в пам’ять Л.М. Толстого». Воно мало велику бібліотеку, вегетаріанську їдальню, організовувало лекції. Філії Товарист- ва діяли також в багатьох містах України. Широко розповсюджувалися заборонені раніше твори Толстого, виходили часописи «Голос Толстого», «Єднання», «Істинна свобода» та ін. У 20-х рр. всюди виникають толстовські сільськогосподарські об’єднання. Багато толс- товських бригад і комун виникає в Харківській губернії. На Полтавщині стають відомі комуни «Селещина» та «Братське життя». Причому до середини 20-х рр. більшість з них стає «зразковими культурними господарствами» [24, с. 33]. Невдовзі після організаційного оформлення толстовці поділилися на дві основні групи: «світлі толстовці» та «темні толстовці», які проіснували до 1945 р. і після сталінсь- ких репресій вони практично перестали існувати, за виключенням незначної групи за межами Росії. Однак їхні ідеї були сприйняті духовними християнами (молокани, духо- бори та деяка частина штундистів), які до 1991 р. лишалися єдиними релігійними орга- нізаціями, що зберегли і використовували у своїх традиціях релігійне вчення Толстого, але у викривленому варіанті. Єдиним на кінець ХХ ст. рухом, який формально пропові- дував основні ідеї класичного толстовства, є «Церква Льва Толстого». Ще однією течією духовного християнства, віровчення якої мало антитринітарне спрямування, була секта «Новий Ізраїль». Більшість громад діяла у Катеринославській, Харківській, Херсонській, Таврійській та Київських губерніях, на початку ХХ ст. – в Чернігівській. У 1894 р. на першому з’їзді прихильників «Нового Ізраїлю» був обраний новий «Христос» – селянин Воронезької губернії Василь Лубков [19, с. 316]. Тому адеп- тів секти іноді називають лубковцями. Прихильники течії вважали себе духовно обра- ним народом, або народом Ізраїлю, об’єднаним навколо живого Христа. У своїй спіль- ності, як вони вважали, становили своєрідне Царство Боже на землі [25, с. 27-28]. О.Л. Соколовський «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 258 Основи віровчення секти викладені в «Кратком катехизисе начал веры новоизраельской общины» і в програмі «Основы жизни за Новым Израилем». У ставленні до Біблії від- кидали буквалізм, підкреслюючи творчі можливості людини, її здатність на самостійне осягнення істини, переосмислення засад Святого Письма. Бог, на їхню думку, присут- ній на землі серед людей, в їхній совісті і душі. Тому вони відкидають як непотрібні таїнства й обряди церкви, оскільки потрібно зосередитися на власному житті, вихованні своєї душі, будувати розумне життя в сім’ї і серед ближніх. Велика увага приділяється сім’ї: дітей виховують на власному прикладі морального життя [25, с. 117-118]. Любов до ближнього вважається найбільшою жертвою, оскільки інших жертв Бог не приймає. Тому, на їхню думку, вся система православної церкви як інституції є просто безглуздою. Хрещення у новоізраїльтян означає не змиття першородного гріха, а народження від Духа, обіцянку Богу жити по добрій совісті, пробудження душі. Є в лубківців і понят- тя про чистилище, яке в їхньому трактуванні міститься на землі. Охреститися – означає перейти від цього чистилища до досконалої віри [25, с. 46-47]. Найбільш досконалі душі стають ангелами. Друге пришестя Христа для них – лише притча і розуміється ними як злиття розуму Христа з душею і вільною думкою людей [25, с. 40-43]. Кінець світу пов- ністю відкидається, оскільки природа й люди йдуть до досконалості, а не до загибелі. Найбільш повний концептуальний зміст та типологічні характеристики течій анти- тринітарного спрямування розкриває український штундизм, «близький за походженням не релігійним рухам німецьких колоністів, а духоборству і молоканству» [20, с. 69]. Водночас український штундизм виступає проміжною ланкою між духовними христи- янами і вітчизняним антитринітаризмом. Його відзначає тривалий зв’язок з церквою; перші українські штундисти вважали себе православними, яким відкрилася істина. Як релігійний рух перехідного періоду, він не виробив чітко окресленого вчення, спіль- ного для всіх представників, сталих общинно-культових форм. Український штундизм виступає спробою витворення нової віри, котру розуміли як повернення втрачених біблійних істин, ідеалів братерства, етичного християнського життя. На відміну від духов- ного християнства, штундизм водночас пов’язаний з німецькими релігійними осеред- ками та пієтичними процесами у самому антитринітаризмі [26, с. 42-56]. Штунда у німецьких колоніях півдня України мала два різновиди: штунда пієтич- на та штунда менонітська. Перша була поширена серед реформаторів і лютеран. Одним із найвизначніших пропагандистів штунди серед німців і українців вважають Карла Бонекемнера, за словами Т. Зінківського, «багато народу завдяки йому йшло за наукою слова Божого, і він довго і завзяттям розмовляв з ними, роздаючи їм Новий Заповіт і Псалтир… Наш прихильник до раціоналізму і німецький раціоналіст мусіли врешті порозумітися в цій справі. А як німець був культурніший за нашого і в цій справі вель- ми досвідченіший, то і мусів він неминуче стати нашим вчителем» [27, с. 136-137]. Другий різновид штунди півдня України – менонітська – був притаманний саме місце- вим менонітам і не зустрічався більше ніде у світі [28, с. 134]. Ця штунда пов’язана з ім’ям пієтиста Едуарда Вюста, який у 1845 р. прибув у Росію. Він був представником так званого нового пієтизму, який робив основний акцент на «особистому переживанні по- новлення серця». Визначити час становлення руху складно – це продукт релігійних змін, які відбу- валися в німецьких колоніях (менонітських громадах) під впливом європейського піє- тизму. В менонітських колоніях хвиля пієтизму спричинила появу у 50 – 60-х рр. XIX ст. сектантських груп, що називали себе братствами штундер. Вони оголосили недоскона- лість усталених форм релігійного побуту і культу, падіння духовного життя і моралі ві- руючих, що вимагало самоочищення і відокремлення від гріховного світу. Групи про- водять окремі зібрання, інтенсифікуючи релігійну практику, і починають вести аскетичне життя, відмовляючись від усього того, що, на їхню думку, віддаляє від Бога – світських Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 259 розваг, ситної їжі, модного одягу та ін. Дієвим засобом цього перетворення, що значною мірою відбивало соціальне розшарування у менонітських колоніях та розчарування вірую- чих в ідеалах рівності й братерства, стала проповідь духовного каяття і готовності до другого приходу Господа. Впродовж 60-х рр. у багатьох менонітських колоніях пророкували близь- кий кінець світу (есхатологію) і побудову тисячолітнього царства для обраних (хіліазм). Усі ці процеси не могли пройти непомітно для українського населення, яке актив- но контактувало з німецьким оточенням. Пієтичні настрої у німецьких колоніях зумо- вили релігійні пошуки селянина, прискорюючи розрив багатьох шукачів нової віри з православ’ям [29, с. 69]. Таким чином, погляд на український штундизм як виключно продукт німецької колонізації є поверховим. Основні причини руху – пошук тих ідей, які виявилися у раціоналізмі XVI – XVII ст. (социніанстві), згодом у XVIII – першій половині XIX ст. через економічні і культурні зміни доби зародження капіталізму. Вчення українських штундистів виступало передусім не розгорнутою теологічною системою, а як етичне переосмислення загальнохристиянських ідей. На думку багатьох нововірців, Бог – не караючий і грізний суддя, а милостивий покровитель усіх Своїх ді- тей. Бог є любов, а Його діти – ті, хто пізнав цю любов і відродився. Кожен, кому від- крилася істина, став святим і спасенним прикладом для інших віруючих – грішників, «занурених у темряву». Шлях до істини вказує Біблія, і кожен, хто самостійно опанує її зміст, зможе знайти шлях до Бога. Головне свідчення духовного переродження людини – земне життя. Вона повинна відмовитися від усього, що не сприймає Бог – ледарства і формальної, показової віри, розпусти і лихослів’я, пияцтва і крадіжок, неповаги до інших людей і марного витрачання часу [29, с. 69-70]. Своє життя спасенний присвячує сумлінній праці та освіті, допомозі ближньому і піклуванню про здоров’я. З кінця 70-х рр. штундистський рух потрапив під вплив баптизму. І хоча окремі лідери руху протидіяли створенню протестантської організації, їй вдалося поглинути штундизм. Таким чином, учення, культова практика та норми життя штундизму мають не ли- ше вплив менонітів, а й вільнодумно-раціоналістичні традиції. Це засвідчує порівняння вчень штундистів і духовних християн: перші у багатьох засадах є продовженням ін- ших, особливо у твердженнях про здатність людини досягнути святості, чистоти, стати храмом Божим (тому не потрібно «зовнішніх храмів» і навіть водного хрещення, що очищає фізично, а не духовно), Божественність і «духовний розум» людини, її можливості в осягненні Біблії та у власному творенні істини (Животна книга духоборів, «соборні пос- лання» Мальованого); запереченням Трійці (духобори, мальованці) та вірою в живого Хрис- та – звичайну людину, яка досягла святості (духобори, новоізраїльтяни, Мальований) тощо. В останній чверті ХІХ ст. починається новітній період розвитку антитринітаризму, позначений спробами відновити свій колишній статус і зайняти своє місце в релігійно- му атласі України. В цей період остаточно утверджуються течії, генетично пов’язані з менонітською та штундистськими традиціями (п’ятидесятництво), а також ті, що від- новлюють колишні антитринітарні та социніанські елементи (єговізм). Формування цих течій припадає на час економічного піднесення в Росії, що вплинуло на їх ідейний зміст і характер діяльності. В Україні особливого поширення вони здобувають в регіонах капіта- лістичного розвитку. Це насамперед південні й центральні губернії, а також з 80-х рр. – західноукраїнські землі. Серед прихильників антитринітарних течій є багато селян, але їх соціальний склад починає поповнюватися представниками інших груп. Антитриніта- ризм став формою реалізації інтересів нових сподвижників, їх пристосуванням до змі- нених умов життя. Це спричинило його відмову від соціального протесту й аскетизму та зумовило звернення до усталених норм духовного і культового життя. Характерною рисою антитринітаризму в Україні було те, що він розвивався не лише на ґрунті духов- ного християнства та штундизму, але значною мірою його розвиток зумовили зарубіжні впливи. Антитринітарні течії (п’ятидесятництво, єговізм, христадельфіани, мормони, «християнська наука» і т.п.) формуються за кордоном і поширюються за допомогою євро- О.Л. Соколовський «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 260 пейських та американських місій. Більш високий освітній і статусний рівень віруючих, керованість громад розвинутими зарубіжними структурами, що набули досвід місіонер- ської та культурно-освітньої практики, сприяли поверненню антитринітарних течій у релігійне життя України. У 20-х рр. в Україні серед численних напрямків п’ятидесятництва особливо вираз- но виділяється течія євангельських християн в дусі апостольського вчення, яке буду- валося на антитринітарних засадах. На вітчизняних теренах п’ятидесятники-унітарії відомі під назвами «єдині», «смородинці» (за ім’ям керівника громади М. Смородина), «євангельські християни в дусі апостолів», «ісусівці», «Блага вість». Дана конфесія за- родилася в 1913 р., коли під впливом американського місіонера А. Уршана в західно- українських землях виділилася група п’ятидесятників на чолі з М. Смородіним та А. Івановим [30, с. 18]. Після висвячення в пресвітери та прийняття нової віри вони пере- їжджають в Петербург з метою розповсюдження вчення. В 1918 р. вони офіційно ре- єструють релігійну общину євангельських християн в дусі апостольського впливу, який швидко поширюється по всій країні. В 20-і рр., коли в Україні почали з’являтися перші общини традиційних п’ятидесятників, в СРСР було близько 80 громад смородинців. До числа основних особливостей цього руху відносять глосолалію (молитви незрозумілою мовою), перехрещення тільки в ім’я Ісуса тих людей, які були похрещені в ім’я Отця, Сина і Духа Святого в будь-якій іншій церкві, заперечення догмата Святої Трійці, про- повідь учення антитринітаризму. В 30-і рр. багато общин піддались переслідуванню і примушеному об’єднанню з баптистами. У 50-х рр. баптисти та п’ятидесятники-унітарії заключили договір про ненав’язування один одному своїх поглядів на спільних службах. Поруч із новоутвореними релігійними організаціями в Україні діють різні сайєн- тологічні рухи антитринітарного спрямування. Їх можна розглядати як прояв нової й нетрадиційної для України релігійності, яка є в певному відношенні опозицією до ідео- логії традиційних релігій [31, с. 265]. Сайєнтологічні вчення прагнуть поєднати в собі науку і релігію, адекватно віддзеркалити проблеми сучасного індустріального суспіль- ства. Більшість рухів мають іноземне походження, хоч їх засновниками виступали й наші співвітчизники (Олена Блаватська, подружжя Реріхів). Всі ці рухи, чия поява збі- гається із настанням Нової епохи, дослідники об’єднали у специфічну групу, назвавши її Новий вік (New Age). У другій половині 80-х – початку 90-х рр. у різних регіонах України діяло чимало інших осередків антитринітарного напряму. Деякі з них належали до досить впливових на Заході, але в Україні мали незначну кількість громад. Всі ці релігійні течії виникли в рамках традиційного християнства з метою його осучаснення. Вчення новоутворених церков базується на Біблії як основному віросповідному джерелі та особі Ісуса Христа як центральній фігурі релігійних доктрин. Характерними особливостями цих угрупу- вань було запозичення основних положень антитринітаризму: критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій; оголошення своєї церкви винятково істинним, відроджувальним рухом євангельського християнства, навіть месіанським у долі Христової віри; досконале знання Біблії з дозволом її вільного прочитання і влас- ної інтерпретації (свідки Єгови); піднесення книг своїх пророків і вчителів до рангу віросповідних джерел, часом навіть авторитетніших за Біблію (Церква Ісуса Христа Святих останніх днів); визнання подекуди поруч з Христом свого лідера керівником церкви, пророком або посланцем Бога (Церква Об’єднання Сан Мьон Муна). ЛІТЕРАТУРА 1. Дмитриев М. Православие и Реформация: реформационные движения в восточнославянских землях Речи Посполитой во второй половине XVI в. / Дмитриев М. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 135 с. 2. Радченко К. Религиозное и литературное движение в Болгарии в эпоху перед турецким завоеванием / Радченко К. – К., 1898. – 344 + VII с. Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні «Наука. Релігія. Суспільство» № 2’2010 261 3. Прохоров Г. Прение Григория Паламы «с хионы и турки» и проблема «жидовская мудрствующих» / Г. Прохоров // ТОДРЛ. – 1972. – Т. 27. – С. 356. 4. Голубинский Е. История Русской Церкви : в 2 т. / Голубинский Е. – М. : Изд. Моск. ун-та, 1900 – 1901. – 1901. – Т. 2 : Первая половина. – 919 с. 5. Філософія Відродження на Україні / [відп. ред. М. Кашуба]. – К. : Наукова думка, 1990. – 336 с. 6. Любащенко В. Єретично-раціоналістичні рухи в Україні XV – XVI ст. (до питання генези та еволюції «пожидовлених») / В. Любащенко // Український історичний журнал. – К., 1996. – № 4. – С. 90-101. 7. Истины показание к вопросившим о новом учении. Сочинение инока Зиновія. – Казань : от. из «Православного собеседника», 1863. – 267 с. 8. Lubieniecki A. Poloneutichia / Lubieniecki A. ; wyd. A. Batowski. – Lwów : Dr. J. Schnajdera, 1843. – 252 s. 9. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні / Любащенко В. – [2-е вид.]. – К. : Поліс, 1996. – 350 с. 10. Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси в XVI – XVII вв. / О. Левицкий // Киевская старина. – 1882. – Кн. 4. – С. 193-224; Кн. 5. – С. 193-224; Кн. 6. – С. 491-432. 11. Бенгт Хегглунд. История теологии / Бенгт Хегглунд. – СПб. : Светоч, 2001. – 370 с. 12. Вебер М. Избранные произведения / Вебер М. ; cост. и посл. Ю. Давыдова; пред. П. Гайденко; [пер. с нем.]. – М. : Прогресс, 1990. – 808 с. 13. Клибанов А. Народная социальная утопия в России. XIX в. / Клибанов А. – М. : Наука, 1978. – 342 с. 14. Состояние раскола в Таврической губернии // Православное обозрение. – 1867. – № 8. – С. 324-341. 15. Клибанов А. Из мира религиозного сектантства / Клибанов А. – М., 1973. – 216 с. 16. Новицкий О. Духоборцы. Их история и вероучение / Новицкий О. – К. : Универ. тип., 1882. –282 с. 17. Ливанов Ф. Молокане и духоборцы в Украине и Новоросии (XVIII в.) / Ф. Ливанов // Вестник Європы. – СПб., 1868. – Кн. 5. – С. 665-723. 18. Бонч-Бруевич В. Животная книга духоборцев / В. Бонч-Бруевич // Материалы к истории и изучению русского сектантства и раскола. – СПб. : Тип. Б.М. Вольфа, 1909. – Вып. 2. – 327 с. 19. Історія релігій в Україні / за ред. П. Яроцького. – К. : Світ знань, 2002. – Том 5: Протестантизм. – 423 с. 20. Клибанов А. Религиозное сектантство в прошлом и настоящем / Клибанов А. – М. : Наука, 1973. – 256 с. 21. Булгаков С. Православие: Праздники и посты. Богослужение. Требы. Расколы, ереси, секты. Противные христианству и православию учения. Западные христианские вероисповедания. Соборы Восточной, Русской и Западной Церквей / Булгаков С. ; авт. предисл. и коммен. А.В. Буганов. – М. : Современник, 1994. – 575 с. 22. Митрохин Л. Баптизм / Митрохин Л. – М. : Политиздат, 1966. – 264 с. 23. Толстой Л. Исповедь / Л. Толстой // Полное собрание сочинений. Академическое юбилейное издание : в 90 т. – М. : Художественная литература, 1928 – 1958. – Т. 23. – С. 3-34. 24. Шудрик І. Непротивленні в Україні / І. Шудрик // Людина і світ. – 1999. – № 11 – 12. – С. 32-33. 25. Материалы к истории и изучению русского сектантства и раскола : в 5 вып. / под ред. Бонч-Бруевича В.; с предисл. и прим. Бонч-Бруевича В. – СПб. : Тип. Б.М. Вольфа, 1911. – Вып. 4 : Новый Израиль. – CXXXI, 485 с. 26. Рождественский А. Южнорусский штундизм / Рождественский А. – СПб. : Тип. Департ. уделов, 1889. – 295 с. 27. Зінківський Т. Штунда. Українська раціоналістична секта // Писання Трохима Зінківського / ред. В. Чайненко / Т. Зінківський ; у 2 т. – Львів : НТШ, 1893. – Т. 2. – С. 123-287. 28. Савинский С. История Евангельских христиан-баптистов Украины, России, Белоруссии (1867 – 1917), Санкт-Петербург: Библия для всех / Савинский С. – М. : Изд-во политической литературы, 1999. – 424 с. 29. Клибанов А. Реформационное движение в России в XIV – первой половине XVI вв. / Клибанов А. – М. : Наука, 1960. – 411 с. 30. Слободяник В. Очерки по истории пятидесятничества (с комментариями) / Слободяник В. – К. : Ирпенская Библейская Семинария ВСО ЕХБ, 2000. – 262 с. 31. Филипович Л. Неорелігії України в епоху постмодерну / Л. Филипович; за ред. А. Колодного // Українське релігієзнавство. Християнство доби постмодерну. – К., 2005. – № 3. – С. 261-279. О.Л. Соколовский Истоки и особенности становления антитринитаризма в Украине В статье рассматривается актуальный аспект изучения генетико-типологических и идейно-концептуальных особенностей отечественного антитринитаризма. Проанализированы предпосылки возникновения антитри- нитарного движения в Украине, доказано, что это движение имело определенные признаки автохтонного происхождения. O.L. Sokolovskiy Sources and Features of Antitrinitarizm Becoming in Ukraine The actual aspect of studying of genetic-typological and ideologically-conceptual features of domestic antitrinitarizm is considered. The preconditions of antitrynitarian movement occurrence in Ukraine are analyzed, it is proved, that this movement had the certain attributes of autochthonous origin. Стаття надійшла до редакції 01.04.2010.

Витоки й особливості становлення антитринітаризму в Україні

Репозитарії

Схожі ресурси