Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2007
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35421 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття / В. Доценко // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 122. — С. 18-22. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-35421 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-354212012-06-29T13:01:01Z Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття Доценко, В. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 2007 Article Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття / В. Доценко // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 122. — С. 18-22. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35421 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Доценко, В. Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття Культура народов Причерноморья |
| format |
Article |
| author |
Доценко, В. |
| author_facet |
Доценко, В. |
| author_sort |
Доценко, В. |
| title |
Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття |
| title_short |
Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття |
| title_full |
Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття |
| title_fullStr |
Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття |
| title_full_unstemmed |
Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття |
| title_sort |
становище єврейської людності україни та кримської арср на початку 20-х років xx століття |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35421 |
| citation_txt |
Становище єврейської людності України та Кримської АРСР на початку 20-х років XX століття / В. Доценко // Культура народов Причерноморья. — 2007. — № 122. — С. 18-22. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT docenkov stanoviŝeêvrejsʹkoílûdnostíukraínitakrimsʹkoíarsrnapočatku20hrokívxxstolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-03T16:42:18Z |
| last_indexed |
2025-07-03T16:42:18Z |
| _version_ |
1836644763260944384 |
| fulltext |
Доценко В.
СТАНОВИЩЕ ЄВРЕЙСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ УКРАЇНИ ТА КРИМСЬКОЇ АРСР НА ПОЧАТКУ 20-Х РОКІВ XX
СТОЛІТТЯ
18
Доценко В.
СТАНОВИЩЕ ЄВРЕЙСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ УКРАЇНИ ТА КРИМСЬКОЇ АРСР НА
ПОЧАТКУ 20-Х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ
Трагічна історія єврейської громади України у ХХ столітті – це і погроми часів громадянської війни, і
Голокост Другої світової. Ці трагічні події забрали життя багатьох мільйонів українських євреїв. Сучасні
дослідники присвячують проблемі Голокосту багато статей, наукових розвідок, монографій, але вони мало
звертають уваги на проблемах єврейської громади України у міжвоєнний період. Період, коли в умовах
посилення авторитаризму у Європі і Радянському Союзі формувалось ставлення до євреїв. Серед факторів,
які вплинули на громадську думку стало здійснення соціалістичного експерименту більшовицьким
режимом у „єврейському містечку” у 20-30-ті. Експерименту, який мав покращити соціально-економічне та
політичне становище „єврейського містечка” Правобережної України і інтегрувати його жителів до
соціалістичного суспільства, що будувалось у Радянському Союзі.
Які коріння політики більшовицьких перетворень? Чому було розпочато програму переселення євреїв
на Південь України та Крим? Ці питання досі не ставали предметом детального вивчення українськими
істориками та етнополітологами. Серед сучасних вчених, які в той чи інший спосіб зверталися до
дослідження соціально-економічного та політичного становища „єврейського містечка” Правобережної
України, як фактора соціалістичних перетворень слід виділити роботи О. Козєрода, Я. Хонігсмана,
Я.Рабінович.[10; 19; 17] Вони, зокрема досліджували окремі аспекти життя українського єврейства,
аналізували діяльність єврейського антирадянського підпілля, проведення культурного будівництва.
Недостатній стан вивчення проблеми зумовлює вирішення у цій розвідці таких завдань: з’ясувати
фактори що спричинили катастрофічне соціально-економічне становище єврейства України та Криму на
початку 1920-х років, проаналізувати вплив на розвиток регіону більшовицьких експериментів, простежити
зміну ставлення радянських функціонерів до проблем єврейського населення України.
В царській Росії на початку ХХ ст. проживало 5 млн. євреїв, з них майже 2 млн. чоловік населяли
території України та Криму. Ще в XIX ст. царський уряд, видавши ряд нормативних актів, створив так
звану “лінію осілості”. На території смуги осілості єврейство за російським законодавством не могло
володіти землею та вести сільськогосподарське виробництво. Переважна більшість євреїв Правобережної
України проживала в містах і містечках Подільської, Київської, Волинської губернії, займаючись
переважно ремеслом та дрібною торгівлею. На початку XX ст. на Правобережній Україні сформувався
своєрідний господарський та соціально-економічний феномен – єврейське містечко. В маленьких містах і
містечках Правобережжя проживало більшість єврейського населення. По суті за складом мешканців
єврейськими містами були Бердичів, Коростишів, Проскурів, Волинськ, Малин та інші. Єврейське
населення містечок наприкінці ХІХ – початку ХХ століття було зайняте в торгівлі, дрібному ремісництві.
Лише незначний відсоток містечкового єврейства був зайнятий в сільськогосподарському виробництві.
Наприкінці XIX ст. в європейській частині Російської імперії сільським господарством займались 3,21 % від
усього єврейського населення. Зосереджувалося воно в Новоросії, де було 36 єврейських
сільськогосподарських колоній, у яких налічувалося 29612 хліборобів [19, с.67]. На початку 20-х років в
Миколаївській, Катеринославській, Донецькій і Запорізькій губернії існувало 35 єврейських
сільськогосподарських колоній з населенням близько 100 тис. чоловік [12, с.133]. Заняття с/г приносило
євреям невеликі прибутки. До того ж, існувала заборона царського уряду на наділення євреїв землею для
ведення с/г. Тому переселення на Південь України для заняття с/г не було самоціллю для жителів
єврейських містечок України. Але, не дивлячись на неприбутковість даної справи, це була можливість
вирватися з відсталого містечка. Існувала думка використати заняття с/г і переселення на Південь України
та Крим для зміни свого соціального статусу. Потрапивши до іншої категорії, єврейські переселенці
поступового залишали поселення і переселялись в промислові губернські міста. Там вони повертались до
своїх традиційних занять ремеслом та посередницькою торгівлею. Поступово в містах Півдня України –
Одесі, Миколаєві, Херсоні, Судаку, Керчі сформувались багаточисленні єврейські общини. Частина
єврейського населення колонізувало деякі райони Кримського півострова. Крим приваблював євреїв не
тільки благодатним кліматом, а й тим, що тут уже здавна вони займалися сільським господарством. Жили
євреї там спокійно, не знали погромів з боку татарського населення. Не дивно, що у Криму ще з кінця XIX
століття існувало чимало єврейських колоній, які займалися вирощуванням різних сортів винограду та
інших сільськогосподарських культур. На початку XX століття на півострові проживало понад 60 тис.
євреїв, а в 1917 там налічувалось їх понад 68 тис. (8,4 % від усього населення Криму). Багато з них
займалися сільським господарством [17, с.80]. Землеробські єврейські поселення переважали в північній
степовій частині півострова, зокрема, переселенці з Волинської губернії населяли територію поблизу
Джанкоя та Перекопа. В роки реакції (1908–1912 рр.) багато євреїв було вигнано із сільської місцевості, їм
заборонялося займатися землеробством. Вони позбавлялися прав наслідування й володіння нерухомою
власністю на селі[14, с.34]. Перед першою світовою війною євреям у деяких районах смуги осілості знову
було дозволено жити в селах і займатися сільським господарством. Весною 1914 р. в Україні налічувалося
27 єврейських сільськогосподарських колоній, у яких проживало близько 23000 чоловік [19, с.67]. На 1914
рік більшість євреїв Правобережної України були середньої заможності міщани, а серед євреїв-землеробів
більшість була середняками [7].
До початку революційних подій 1917 року соціально-економічна структура російського єврейства не
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
19
зазнала істотних змін. Вона мала такі специфічні особливості, що докорінно відрізняли її від соціальних
структур інших етнічних груп. Справа полягала в тому, що традиційні заняття євреїв, що виокремилися ще
в докапіталістичний період, виявилися законсервованими жорсткими умовами смуги осілості. Через свою
національність та віросповідання єврейство, за рішенням царського уряду мало можливість займатися
тільки певними видами господарської діяльності. Євреям містечок дозволялось вести посередницьку
торгівлю між містечком та навколишніми селами, займатися певними видами ремесла. Тому на початку ХХ
ст. з 5 млн. російського єврейства 1 млн. 958 тис. чоловік (58,6 %) займалися виключно торгівлею [5, с.53].
Торгівлею серед євреїв “смуги осілості” займалося 43,14 %, а в колишніх Чернігівській, Катеринославській,
Таврійській, Полтавській губерніях – 15 % єврейства. Із всіх торгівців – 809 тис. чоловік (40 %) займалися
виключно сільськогосподарською, зерновою та хлібною торгівлею. Великий відсоток складали серед євреїв
ремісники (до 20%). Зайнятих в промисловості євреїв нараховувалось 555 тис. чоловік, тобто близько 11 %.
Майже половина з них – 276 тис., працювала на швейному та взуттєво-шкіряному виробництві [5, с.54]. У
промисловості, що діяла в “смузі осілості”, за даними того ж перепису 1897 року, було зайнято біля третини
єврейського населення, а сільським господарством займалося 3 – 4 % євреїв, службовці приватних компаній
становили 5 %, знаходились на державній службі і займались так званими “вільними професіями” – 5 %
[11]. Така особливість соціальної структури і господарської діяльності євреїв і була, власне, головною
причиною специфічного ставлення до них із боку навколишніх етносів, а також виникнення на цій основі
цілого ряду проблем, сполучення котрих і одержало назву “єврейське питання” [16, с.50].
Перша світова війна болюче вдарила по українському єврейству, практично знищивши єврейське
містечко. Війна перетягувала значну кількість євреїв із містечок у великі міста по причині відсутності
робочих рук після демобілізаційних процесів. Значного удару по єврейству завдала і варварська політика
вищих властей в усій прифронтовій південно-західній смузі.
Величезні страждання принесла громадянська війна українському єврейству, у відношенні до якого
застосовувалися такі форми організованого насильства, як масові погроми. Євреїв грабували та вбивали всі
ворогуючі сторони – радянські більшовики, білогвардійці, українські війська. Через деякі регіони військові
формування прокочувалися по декілька разів, що неймовірно збільшувало страждання єврейського
населення. Кожна із воюючих сторін вбачала в євреях своїх ворогів, які підтримували іншу сторону. Так,
білогвардійці вважали євреїв виключно більшовиками через національний склад верхівки партії
більшовиків. Більшовики дивилися на єврея як на представника пануючого класу – буржуазії та купецтва.
Місцеві отамани грабували євреїв через їх віросповідання. Різні побори, грабежі і визиск стали в ці роки
свого роду нормою життя багатьох єврейських містечок і міст. У літературі наводяться різні цифри, що
свідчать про кількість людських жертв і масштаби матеріальних збитків, завданих єврейському населенню
України у роки громадянської війни. Радянські джерела за час з 1917 по 1921 рр., наводять дані про 1520
погромів, що мали місце в 911 населених пунктах України, Білорусії. Погроми коштували єврейському
містечку 200 тис. вбитих і близько 700 тис. поранених, залишивши сиротами і інвалідами 300 тис. дітей. На
думку єврейського історика С. Дубнова, в Україні в той період було вчинено 887 великих і 349 менших за
розмірами погромів [16, с.50]. На думку сучасних дослідників всього за 1918-1921 роки на території
радянської України відбулося 2000 погромів. Сотні містечок і єврейських кварталів в містах були
зруйновані, півмільйона євреїв залишилось бездомними. Від грабунку єврейства не відмовлялись ні війська
місцевих отаманів, ні місцеве населення. Особливо дісталось єврейству від погромів, влаштованих
військами 1-ї Кінної армії. За даними єврейської преси того часу, тільки протягом 1918-19 року
більшовиками було влаштовано близько двохсот погромів [14]. Про стан єврейської громади України під
час революції і ставлення до єврейства інших національностей свідчить історик М. Кальницький:
“Більшовики вважали їх багатіями і прагнули стягти контрибуцію, а їх противники закликали громити
“жидів-комісарів”. Будинки євреїв, їх синагоги постійно грабувались” [10, с.51].
Від мародерства та вбивств страждали не тільки жителі єврейських містечок, але і селянство
єврейських колоній Півдня України та Криму. Бойові дії в південних районах України тривали протягом
1917-1921 р., що не могло не позначитися на кількості погромів, трибуналів, контрибуцій на користь військ.
Так, дві найбільші колонії Гуляйпільського повіту Трудолюбівка і Нечаївка були ліквідовані махновськими
частинами, населення інших скоротилось більш як на 8 тис. чоловік. Розміри їх земельних володінь різко
зменшились, господарство занепало, житловий фонд було зруйновано на 80 %. Це призвело до поширення
серед єврейського населення емігрантських настроїв, які пішли на спад лише в другій половині 20-х рр. [4,
с.17]. За звітом Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК, єврейські сільськогосподарські
колонії Півдня України та Криму втратили 24 % населення, 70 % коней, 57 % корів, було зруйновано 19 %
різного роду будівель [16, с.50].
По закінченні громадянської війни єврейське населення опинилося в більш гіршому становищі, ніж
інші етнічні групи України. Чисельність євреїв по всій території колишньої Російської імперії різко
скоротилося. За даними демографа Я. Щинського, у 1919 р. на українських етнічних землях проживало 3,3
млн. євреїв; з них на території радянської України – 1577 тис., зокрема, в Східному Поліссі – 147 тис., на
Правобережжі – 682 тис., Лівобережжі – 198 тис., у Степовому районі -113 тис., у Донбасі – 41 тис. [19,
с.67]. Лише 4,65 % працювали робітниками, 4,11 % службовцями і 4,2 % на транспорті. Серед євреїв-
робітників переважали друкарі і тютюнники, а серед службовців – працівники медико-санітарної сфери, 200
тис. євреїв займалися ремеслом. Вони проживали в містечках та сільській місцевості [8, с.13].
Становище містечок на той момент було катастрофічним. За даними обстеження єврейських містечок
прикордонної смуги Правобережної України бідна декласована маса серед єврейства складала від 40 до 70
відсотків. В містечках великий процент складали кустарі, які працювали на дефіцитній сировині.
Доценко В.
СТАНОВИЩЕ ЄВРЕЙСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ УКРАЇНИ ТА КРИМСЬКОЇ АРСР НА ПОЧАТКУ 20-Х РОКІВ XX
СТОЛІТТЯ
20
Відсутність останньої та закриті заходами радянської влади ринки збуту продукції ще більше ускладнювали
непросту ситуацію [21, Арк.33.]. На Поділлі загальна чисельність безробітних складала понад 30 % від
усього єврейського населення, яке проживало в регіоні. “Зайве” єврейське населення Кам’янецького округу
нараховувало 13100 чоловік, або 57 % усіх працездатних. Найбільше безробітних було серед жінок, лише
кожна п’ята з них мала можливість працювати. До групи безробітних входили кустарі і ремісники, які
зовсім не мали роботи або працювали від випадку до випадку, та особи, які жили на допомогу, яка
надходила з-за кордону [15, с.54].
Така ж ситуація була і в єврейських землеробських колоніях. За 1914-1920 рр. чисельність євреїв-
землеробів зменшилася з 52 до 35 тис. чоловік, а кількість землі, яку вони обробляли становила лише 75
тис. десятин. Тобто, порівнюючи з 1917 р., чисельність єврейського сільськогосподарського населення
зменшилась на 17 тис. чоловік, а кількість оброблюваної землі – на 24 тис. [13, с.65]. З існуючих на той час
7582 єврейських господарств, лише 6651 мали власні будинки, тобто 930 господарств і їх власники не мали
даху над головою. Поширилась страшна бідність. На 1922 р. 50 % єврейських сільськогосподарських
господарств не мали корів, від 11 до 36 % господарств не мали робочої худоби, тільки 5 % були заможними.
За даними Я. Кантора, із 758 господарств Херсонської та Маріупольської округи були посівними лише 544
(86,3 %), а 138 – зовсім не засівалися [9, с.7].
Політика “воєнного комунізму”, з його поширеною практикою експропріацій власності, самим
безпосереднім чином торкнулась сфери господарської діяльності більшості єврейського населення.
Економіст дореволюційної Росії А. Бруцкус писав, що єврейське населення через специфіку своїх
господарських “дрібнобуржуазних” занять автоматично програє від встановлення радянської влади [16,
с.55]. Катастрофічне становище єврейства Правобережної України підтверджували публікації в зарубіжній
літературі. Польський економіст Я. Ліщинський, який проводив дослідження рівню життя єврейської
громади Радянського Союзу писав: „Нелегко писати про економічне становище євреїв… Ми багато чули
про страшний голод серед єврейської населення; до нас доходили чутки про те, що крамниці закриваються,
ремісники сидять без роботи і не мають куска хліба… Відомо одне, що 400 тис. євреїв, котрі жили з торгівлі
хлібом, залишились без засобів до існування” [10, с.76].
Значного удару завдав євреям і процес націоналізації землі, посередницької торгівлі, транспорту, тобто
усіх галузей господарства, якими до революції займалась основна маса євреїв. Майже 40 % єврейського
населення України, що вважалися “непродуктивними елементами”, перебивалися з дня на день
випадковими заробітками, голодували [19, с.67]. Парадоксально те, що до нетрудових елементів потрапили
перевізники, які залишились без худоби, дрібні крамарі, що втратили свої крамниці та інші дрібні
підприємці. Вони потрапили до групи „позбавленців”. Радянська Конституція визначала окрему групу
людей, позбавлених прав. До неї входили торгівці, різного роду підприємці, а також ті, хто використовував
працю декількох найманих працівників в своїх крамницях. „Позбавленці” не мали окремих громадянських
прав: права отримувати продовольство, право обиратись та бути обраними. „Позбавленці” були у містечку
людьми другого сорту. В них не залишилось інших прав, крім права на просту некваліфіковану працю.
Ситуація не змінилась на краще і в період запровадження в СРСР НЕПу. За даними перепису 1926 року
єврейське населення України складало 1554376 чоловік. У містечках проживало 1212860 чоловік [11]. У
Катеринославській губернії – 119632 чол.; Подільській губернії – 343303; Одеській – 303375; Київській –
342770; Харківській – 68852; Волинській – 169569; Чернігівській – 49173; Донецькій – 49941; Полтавській –
107761. Всього єврейського населення по цим губерніям налічувалось 1554376 чол.[20, Арк.88]. З них в
промисловості були зайняті 40 тис. чоловік, дрібними крамарями були 80 тис. осіб, невелику групу
становили службовці. А близько 370 тис. євреїв були безробітними і близько мільйона проживали в крайній
нужді [7, с.67]. В містах типу Кременчука серед зареєстрованих безробітних більше 56-ти відсотків
складали єврейські робітники. І.Сударський, відвідавши міста Волині і Поділля, відмічав, що практично 80
відсотків ремісників були безробітними. Як відзначала дослідник Нора Левін, „жоден комсомольський
лідер, жоден лідер євсекції не міг переконати партію і уряд в тому, що єврейські маси знаходяться в
катастрофічному становищі в містах України. Факти про становище єврейства приходили в центр пізно і
були викладені лише протягом зустрічей єврейської громадськості з ЦК Євсекцій в Москві, Харкові і
Мінську на весні 1927 року” [10, с.82].
Комуністична влада була добре інформована про становище українського єврейства. Уже у 1918 році
про катастрофічний стан єврейської людності йшлося на першій конференції єврейських комуністів та
комуністичних націй і єврейських комісаріатів. Друга конференція, що відбулася на початку липня 1919р.,
повернулась до цього питання і постановила: “У зв’язку з соціалістичним будівництвом періоду
“військового комунізму” цілі верстви єврейського населення, зайняті раніше дрібною торгівлею і
ремісництвом, впали в бідність. Еміграція в Америку, яка раніше вносила деяку розрядку в господарське
життя єврейських містечок, тепер, у зв’язку з військовими діями та блокадою, припинилась… збіднення
прийняло колосальні розміри серед єврейського населення." [3, с.4].
Прогресуюче зубожіння та цілковиту господарську деградацію виявили обстеження єврейських
містечок, які були проведені ВУЦВК в середині 20-х років. У постанові ВУЦВК “Про стан єврейських
містечок на Україні”, складеної за матеріалами обстеження окружних виконкомів, про ситуацію
доповідалось так: “Передусім характерним є стихійний перехід до занять сільським господарством.
Згорнула свою діяльність велика та середня торгівля. Дрібна торгівля існує і продовжує підтримувати
кустаря, забезпечуючи його сировиною та ринком збуту. Але її стан постійно погіршується”. Наводилися і
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
21
конкретні приклади занепаду містечкового єврейства. Повідомлялося, що в містечку Чуднів стан кустарів
погіршився з погіршенням матеріального стану торговців. Кустарі втратили замовників в особі торговців.
Кількість торговців в період податкової реформи значно зменшилась. Кустарі все більше і більше
зубожіють. В містечку Юзефопіль економічна ситуація також погіршилася. Декласований елемент швидко
зростав, не встигаючи пристосуватися до землеробської праці. Особливо така ситуація набула поширення
серед гендлярів і кустарів. Документ засвідчує зростання кількості безробітних серед єврейської молоді,
показник якої в окремих містечках досягав 80 % [22, с.81]. Один із партійних керівників Подільської
губернії М. Алек в листі до Євсекції при ЦК КП(б)У констатував, що у Подільській губернії значна частина
єврейського населення не має засобів до існування, “просто нічим не займається” і живе милостинею.
Населення містечок повністю перебуває під впливом сіоністської ідеології. Особливо негативне ставлення
до Фінінспекцій, які витребують з кустарів та безробітних податки. Євреї бідують і активно виступають
проти радянської влади [21, Арк.18].
Зростаюче зубожіння серед євреїв констатували на пленумі євсекцій при ЦК КП(б) України, що
проходив 24-26 лютого 1924 року. На пленумі наголошувалося на погіршенні становища єврейської бідноти
в містечках за останні місяці: „Продовжує прогресувати процес знищення єврейського ремісника та
дрібного крамаря через кооперацію та державну торгівлю. Завдяки цьому посилюється безробіття серед
кустарів і ремісників. Теперішня криза містечкової економіки є глибокою та серйозною. Державна торгівля
вважає за необхідне забезпечувати сировиною тільки ремісничі артілі, а приватний сектор залишається
наодинці з відсутністю матеріалів. Пільги для ремісників відмінені. Велика маса ремісників без роботи”.
Відомий єврейський комуністичний діяч, керівник програми обстеження єврейського населення Волині, І.
Сударський відзначав, що в Тульчинській окрузі, згідно з даними місцевих кустових товариств, до 80 %
ремісників сидять без роботи через відсутність сировини. Посилення “добровільного” самооподаткування в
1924 році на 35 % призвело до розорення ще 10 відсотків ремісників [1, с.304-305].
Ситуація залишалась складною навіть в 1927-1928 роках, коли вже діяла програма залучення єврейства
до сільськогосподарської праці. Радянська єврейська газета „Емес” в номері за 3 липня 1928 року писала:
“Коли ми прибули в містечко і спостерігали за економічним життям кустарів, ми були вражені бідністю та
крайнім зубожінням… Коли ми дивились на чоботарів, ткачів. Що ми бачимо? Більшість їх – без роботи…,
їм залишається тільки гулять по місту” [10, с.81]. Складність ситуації підтверджувала і партійна влада. На
засіданні секретаріату ЦК КП(б)У, що проходило 23-25 червня 1928 року, було заслухано звіт Н.І. Каттеля
“Про економічне становище містечок Волинської, Шепетівської, Вінницької, Каменецької, Одеської та
Херсонської округи”. В звіті констатувалось, що декласований елемент в містечках складає від 20 до 40 %
від загальної кількості населення. Загалом, це колишні гендлярі, особи позбавлені духовного звання,
ремісники. Багато з них жебракують та просять милостиню. Наголошувалось і на тому, що у містечках
проживає велика кількість вдів та сиріт [21, Арк.34].
Отже, проведення в перші роки радянської влади соціально-економічних експериментів, пов’язаних з
націоналізацією торгівлі та різного роду соціалізацій, призвело до розорення різних верств містечкового
єврейства. Компартійний режим не лише не пощадив єврейську буржуазію містечок, але і вдарив по
основних джерелах існування дрібних ремісників, торгівців. Це призвело до повного розорення та
зубожіння широких верств єврейського населення у містах та містечках. Ситуація, яка склалась в містечках
Правобережної України на середину 20-х років ХХ століття для більшовицького режиму носила
вибухонебезпечний характер. В містечках, перенаселених збіднілим українським та єврейським людом,
широкого поширення набули заклики до боротьби з радянським режимом. Середовище позбавлених засобів
до існування єврейських ремісників, гендлярів, слугувало полем для активної діяльності
антибільшовицьких організацій та єврейських комуністичних партій. Поширювались лозунги, що
закликали до боротьби з комуністами. Єврейство містечок шукало виходу із ситуації, прагнучи емігрувати
за кордон, або, в крайньому випадку, переїхати до великих міст і влаштуватись там на промислові
підприємства. Негативна інформація поширювалась і за кордон. Комуністичне керівництво, розуміючи
складність ситуації, шукало вихід. Влада розуміла, що неконтрольована міграція єврейства до приміських
сіл для ведення сільського господарства та до сільськогосподарських районів могла спричинити конфлікт
між українським селянством, єврейством та представниками влади на селі.
Джерела та література:
1. Будницкий О. Евреи и русская революция. Материалы и исследования. Москва, Иерусалим, 1999.
2. Буценко. Радянське будівництво серед нацменшостей УСРР (тези доповіді). – Х., 1926.
3. Гольде Ю. В. Земельное устройство трудящихся евреев. – М., 1925.
4. Данильченко О.П. Етнічні групи Півдня України: економічне та соціально-політичне становище на
початку 20-х років XX ст. (Історичні зошити).-К., 1993.
5. Духовний Б. А. Национальная политика Советской власти и евреи // Советское строительство 1928 № 4.
6. Еврейская неделя. 1918-1919, № №11-12, 20-21.
7. Измайлова Л. Отражение компартийной политики в Украине на еврейской семье // Єврейський світ.
Альманах. – К., 2004.
8. Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. – X., 1927.
9. Кантор Я. Єврейське хліборобство на Україні. – Х., 1929.
10. Козерод О. В. Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921-1929 гг. – К., 2002.
11. Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня року 1926 – національний і віковий склад,
рідна мова та письменність населення. Статистика України. Серія 1. Демографія. – Харків, 1928.
Доценко В.
СТАНОВИЩЕ ЄВРЕЙСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ УКРАЇНИ ТА КРИМСЬКОЇ АРСР НА ПОЧАТКУ 20-Х РОКІВ XX
СТОЛІТТЯ
22
12. Лившиц Ю. Еврейская благотворительность на Украине в первые годы Советской власти (Деятельность
Всеукраинского Еврейского общественного Комитета помощи евреям пострадавшим от погромов //
Еврейская благотворительность на территории бывшего СССР. – М., 1998.
13. Малочисленные национальности Юга Украины: история и современность.
14. Мирський Р., Хонігсман Я., Найман О. Юдофобія проти України. Львів, 1998.
15. Місінкевич Л.Л. Національні меншини Поділля в 20-х-30-х pp. XX
століття. Дис. на здоб. наук. ступ. канд. істор. наук.- К., 2000.
16. Орлянський В. С. Євреї України в 20-30-ті роки XX ст: соціально-політичний аспект Запоріжжя, 2000.
17. Рабінович Я. Й. На зламі віків (До 1000-річчя проживання євреїв в Україні.). – К., 1998.
18. Самарцев І. Євреї в Україні (XIX – початок XX століття: історично-економічний аналіз)// Віче. – 1993 -
№ 11.
19. Хонігсман Я. С. Колективізація, голодомор і занепад єврейського землеробства в Україні //
Український історичний журнал. – 1994 № 1-3.
20. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.1, Оп.20, Од.зб.4171,
Арк.33.
21. Центральний державний архів громадських організацій України. Ф.413, Оп.1, Од.зб.10, Арк. 88.
22. Чирко Б. В. Національні меншини в Україні в 20-30-ті р. XX ст. – К., 1995.
Журба М.А.
ПРОБЛЕМИ ІСТОРІОГРАФІЇ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО
АСПЕКТУ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА
Якими б фарбами не малювали картину сьогодення України, реальністю є те, що вона стверджується,
як суверенна держава, у якій відбувається процес формування громадянського суспільства. Свідчення тому
– багатогранна діяльність Українського Червоного Хреста, який останнім часом заявив про себе розмаїттям
цільових гуманітарних програм серед різнонаціонального населення нашої країни. Саме тому вивчення
діяльності Українського Червоного Хреста, у тому числі й історіографічної традиції цієї діяльності є
актуальним, зважаючи на важливість діяльності Червоного Хреста у сучасному українському суспільстві.
Метою даного дослідження є висвітлення історіографічної традиції етнонаціонального та міжнародного
аспектів діяльності Українського Червоного Хреста. Виходячи з мети, завданнями даного дослідження є
висвітлення радянської історіографії згаданих аспектів діяльності Українського Червоного Хреста, сучасної
історіографії діяльності цього громадського об’єднання.
Незважаючи на досить значну джерельну базу діяльність товариства Червоного Хреста України
досліджена недостатньо. Серед наявних праць відсутні узагальнюючі видання, щодо діяльності товариства
в Україні. У більшості з них трапляються лише окремі сюжети, персоналії фундаторів та діячів
червонохресного руху, матеріали про створення Міжнародного Червоного Хреста. Вітчизняна історіографія
до останнього часу взагалі була представлена спеціальним дослідженням С. Кармалюка, який обрав темою
кандидатської дисертації діяльність Червоного Хреста в Україні упродовж 1867-1920 років [14]. Украй
фрагментарна й література присвячена діяльності товариства, що створювалась у радянську добу, відсутні
узагальнюючі праці за весь час діяльності організації в УРСР. Більшість же публікацій зазначеного періоду
не можна вважати науковими, оскільки писались вони з пропагандистською метою популяризації
діяльності прокомуністичного червонохресного руху, та приурочувалися до річниць радянського чи
російського Червоного Хреста.
Значно складніша ситуація з літературою присвяченою етнонаціональному та міжнародному аспекту
діяльності Українського товариства Червоного Хреста. Пов’язане це з тим, що в радянські часи ТЧХУ
відповідно до “Положення про Спілку товариств Червоного Хреста і Червоного Напівмісяця СРСР” від 12
вересня 1925 року, мала погоджувати закордонну діяльність з виконкомом всесоюзної спілки, що в реальній
практиці вилилось в делегування представництва інтересів українського Товариства Виконавчому комітету
Спілки Товариств Червоного Хреста й Червоного Напівмісяця СРСР [10]. У складі його делегацій як
правило брали участь представники України, проте в літературі мова велась виключно про зовнішні акції
радянського Червоного Хреста. У зв’язку з цим, інформацію про міжнародну діяльність Червоного Хреста
України слід шукати у працях, що стосувалися міжнародної діяльності радянського Червоного Хреста, в
цілому, у звітах та постановах керівних органів цієї організації, а також у інформаційних бюлетенях, що
ними видавалися.
Факти про зародження та перші роки діяльності Українхреста, як “буржуазної організації” в радянський
час замовчувалися, тому про цей етап діяльності товариства, його спроби налагодити взаємини із
закордонними національними товариствами, Міжнародним комітетом Червоного Хреста, Лігою Товариств
можна дізнатись в основному із нечисленних наукових розвідок дослідників діаспори.
Певний інтерес становлять інформаційні бюлетені ЦК Червоного Хреста УСРР, які виходили в 20-30-х
роках. В них трапляються сюжети присвячені міжнародній діяльності товариства, його контактам з
закордонними організаціями [11]. Поряд з ними стоять брошури написані про радянський Червоний Хрест,
його керівниками та функціонерами на кшталт брошури Є.Кушніра. У ній описуються міжнародні контакти
української червонохресної організації в 20-х - початку 30-х років, насамперед, у контексті боротьби за
|