Загострення українського питання в 1912-1914 рр.

В статті зроблена спроба прослідити як ліберальні партії, в тому числі й українські, планували вирішувати національне питання.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Донченко, С.П.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2008
Schriftenreihe:	Культура народов Причерноморья
Schlagworte:	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35578
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Загострення українського питання в 1912-1914 рр. / С.П. Донченко // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 125. — С. 48-51. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-35578
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-355782012-07-07T21:49:06Z Загострення українського питання в 1912-1914 рр. Донченко, С.П. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ В статті зроблена спроба прослідити як ліберальні партії, в тому числі й українські, планували вирішувати національне питання. 2008 Article Загострення українського питання в 1912-1914 рр. / С.П. Донченко // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 125. — С. 48-51. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35578 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
spellingShingle	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Донченко, С.П. Загострення українського питання в 1912-1914 рр. Культура народов Причерноморья
description	В статті зроблена спроба прослідити як ліберальні партії, в тому числі й українські, планували вирішувати національне питання.
format	Article
author	Донченко, С.П.
author_facet	Донченко, С.П.
author_sort	Донченко, С.П.
title	Загострення українського питання в 1912-1914 рр.
title_short	Загострення українського питання в 1912-1914 рр.
title_full	Загострення українського питання в 1912-1914 рр.
title_fullStr	Загострення українського питання в 1912-1914 рр.
title_full_unstemmed	Загострення українського питання в 1912-1914 рр.
title_sort	загострення українського питання в 1912-1914 рр.
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2008
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35578
citation_txt	Загострення українського питання в 1912-1914 рр. / С.П. Донченко // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 125. — С. 48-51. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT dončenkosp zagostrennâukraínsʹkogopitannâv19121914rr
first_indexed	2025-07-03T16:55:22Z
last_indexed	2025-07-03T16:55:22Z
_version_	1836645584770957312
fulltext	Донченко С.П. ЗАГОСТРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В 1912 – 1914 рр. 48 Донченко С.П. ЗАГОСТРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В 1912 - 1914 рр. Національне питання завжди було актуальним і складним для кожного з народів, що входив до складу іншої держави. А тим більше складним воно було для українців, що входили до складу двох великих імпе- рій – Росії та Австро-Угорщини, що були супротивниками в роки Першої світової війни. В історичній літературі це питання – одне з найбільш досліджених, але дуже мало написано про те, що напередодні і під час Першої світової війни українське питання турбувало не тільки Росію та Австро-Угор- щину, це питання було загальноєвропейським. Чимало істориків досліджували проблему відношення різних політичних партій до Першої світової війни і вирішення в зв’язку з цим українського питання, це: Бурмістрова Т., Ванденко І., Вєтров Р., Виш- невська Е., Гамрецький Ю., Гусакова В., Донченко С., Курас І., Овсієнко О., Солдатенко В., Шелохаєв В., Шишко О. та багато інших. В статті зроблена спроба прослідити як ліберальні партії, в тому числі й українські, планували вирішу- вати національне питання. В 1912 - 1914 рр. напередодні Першої світової війни національне питання знаходилось в центрі уваги. Преса всієї Європи почала визнавати важливість українського питання: воно тоді лежало в основі всієї по- літики між Росією та Австрією, і як постійна скалка в честолюбстві російських монархів стояла загроза вій- ни з Австрією. На побаченні монархів у 1912 р. українське питання було одним з предметів обговорення. Всі найбільш значні австрійські газети й журнали друкували довгі статті про українське питання. Із них можна зробити один висновок: це питання в той час прийняло серйозну постановку. Українське питання було великою національно-політичною проблемою: воно було не стільки російським або австро-українсь- ким, скільки самостійним українським питанням [1, с. 89 - 90]. У 1912 – 1914 рр., коли зростання українського руху стало особливо помітним і перевершило чекання тих, хто відводив його розвитку безневинно обмежені кордони, український рух зустрів принципових про- тивників навіть в демократичному середовищі. Репресії по відношенню до українського слова та інших проявів національності українського народу знайшли належну оцінку в думських промовах. Широку точку зору в оцінці режиму, що постійно проявлявся у відношенні до українства, висловив П. Мілюков. Вказавши на вкрай ненормальні умови для вирішення національного питання, лідер кадетів вважав за необхідне при цьому зробити декларативну заяву про позицію його партії в національному питанні: „Ми завжди за сво- боду, завжди проти примусу й насилля. Ми не можемо допомагати жодній національності порушувати чуже право” [2, с. 24 – 27]. Журнал „Украинская жизнь”, обговорюючи відношення російських лібералів до українського питання, дає відповідь кадетам: „Ваші впевнення в тому, що значна частина російських кадетів відноситься добре до українського національного руху, можливо, відповідає дійсності, але на жаль, ви не підтвердили їх необхід- ними даними. Відносно вашої вказівки на те, що деякі із найбільш впливових керівників кадетської партії „ухильно” відносяться до українського питання і що за цією тактовною ухильністю ховається недоброзич- ливість, яку мав сміливість відверто висловити лише один П. Струве...” [3, с. 117]. Московський відділ Центрального Комітету 7 жовтня 1913 р. запрошує на своє засідання представників Київського комітету І. Полторацького, Є. Шольпа, Ф. Штейнгеля, В. Косинського, М. Василенка, М. Моги- льницького. Лідери київських кадетів висловили платформу з українського питання, декілька критичних за- уважень на адресу правого крила кадетської партії і висунули ряд вимог, за які їх звинуватили в сепарати- змі. Заперечуючи проти обвинувачень у сепаратизмі, Ф. Штейнгель заявив: „Існує тільки прагнення, щоб на Україну дивились лише як на область, що має право на автономію, як і Польща. Ми прагнемо через авто- номію перейти до національного буття. Домінуюча роль в автономній Українській області повинна нале- жати українцям, але й інші національності не повинні пригнічуватись. Для нас, окрім загальнодержавних свобод, необхідна свобода мови. Без цього неможлива пропаганда серед селян”. М. Василенко наполягав на необхідності вирівняти в правах „недержавні” національності з „державними”. Підкреслюючи, що тенденції до сепаратизму в Україні відсутні, І. Полторацький в той же час заявив, що „такі виступи, як виступ П.Струве, - вода на млин сепаратизму. Підтримка автономістських прагнень, - підкреслив він, - в інтересах партії не тільки на даний момент, але й для майбутнього часу”. В свою чергу Є. Шольп сформулював дві вимоги Київського комітету кадетської партії: 1) Київський комітет повинен бути визнаний обласним і оде- ржати право створювати губернські комітети; 2) Київський комітет має одержати представництво в Цент- ральному Комітеті партії” [4, с. 144]. Проти вимог кадетів України доповнити програму партії пунктом про автономію України самим рішу- чим чином виступили П. Долгоруков і П. Мілюков. Сутичка між російськими й українськими кадетами ма- ла продовження у пресі. Журнал „Украинская жизнь” надрукував спеціальну анкету, яка була своєрідною перевіркою на „демократизм” в українському питанні кадетів. Характерно, що навіть ліві кадети вислови- лись проти автономії України. Шаховський і М. Туган-Барановський висловились за надання України ши- рокого самоуправління при збереженні її зв’язку з Росією. На початку лютого 1914 р. П. Мілюков прибув до Києва для переговорів з українськими кадетами. Тоді ж він заявив, що: „Українського руху ніхто не видумував. Український рух існує, він буде існувати і нама- гання заперечувати український рух даремне. Треба визнати, що рух досягає вже розмірів, при яких не мо- же залишатись явищем байдужим, замовчувати його даремно, як і розраховувати знищити його тактикою Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 49 поліцейської заборони і окриків. Треба визнати відкрито і голосно, що український рух є факт не випадко- вий, а глибоко життєвий” [5, с. 61]. На нараді в Києві було заслухано одинадцять доповідей, серед яких особливе місце займала доповідь М. Грушевського „Сепаратизм і федерація”, яка викликала шестигодинну дискусію. Відповідно до нотаток П. Мілюкова, М. Грушевський з одного боку, висловився проти сепарати- стського гасла про „самостійну Україну”, вважаючи його утопічним, і політично шкідливим, а з іншого - наполягав на федеративному устрої держави. Однак М.Грушевський визнав, що вимога федерації є справою далекого майбутнього а зараз практичним гаслом є вимога національно-територіальної автономії України. В ході дискусії П.Мілюков висловився проти федерації, попередив своїх українських колег, „що партія кадетів не тільки заперечує можливість федерації в найближчому майбутньому, але і буде боротись проти самого принципу федерації як утопічного, хоч федералісти і не заміряються ні на єдність Росії, ні на монар- хічний принцип”. За словами П.Мілюкова, хоч ця заява була вороже зустрінута українцями, певною мірою було досягнуте порозуміння”[6,c.145]. Виступаючи 19 лютого 1914 р. в ІУ Думі з приводу заборони Шевченківських свят, П.Мілюков реалізу- вав свої погрози на адресу українських федералістів-автономістів. Він заявив, що кадетська партія ніколи не підтримає гасло федерації і не має нічого спільного з позицією федералістів-автономістів. Єдине, на що кадети можуть погодитись - це визнати законними вимоги українців в межах культурно-національної авто- номії [4,с.145]. Заява П.Мілюкова викликала невдоволення з боку українських кадетів, лідери яких почали вимагати переговорів з ЦК кадетської партії. 22 березня П.Мілюков доповів членам ЦК про результати своїх переговорів з М.Грушевським і М.Славинським, що прибули на березневу конференцію партії. 23 березня 1914 р. національне питання по- стало в центрі уваги кадетської партійної конференції. Ініціатором постановки питання на цей раз був М.Некрасов, який піддав критиці позицію думської фракції, але з приводу відношення кадетів до антисемі- тизму. Кадети закликали віднестися до національного питання стримано. 24 березня відбулося засідання кадетського ЦК. П.Мілюков у своєму виступі висловив згоду з вимогами українців відносно права на куль- турне самовизначення, але категорично висловився як проти федерації, так і проти національно-територіа- льної автономії. Одразу після П.Мілюкова слово взяв М.Грушевський, який намагався пояснити членам ка- детського ЦК, чому київські кадети наполягають на необхідності постановки питання про федерацію і ав- тономію: „Широка постановка питання про федерацію і автономію, - говорив він, - необхідна була і для проінформованості громадської думки про дійсні потреби українства й для з’ясування, з другого боку, від- ношення великоруських прогресивних елементів до цих потреб. В теперішній момент центр ваги політич- ної програми українських груп - у автономії. І якщо партія кадетів відчує серйозність цього постулату укра- їнців, це, безумовно, ні в якому разі не зобов’яже її включити автономію України в свою найближчу про- граму. Важлива зараз лише принципова згода. З цієї точки зору, – говорив М.Грушевський, – промова П.Мілюкова в Думі була „ударом в спину” дружній стороні – в той саме час, коли наші групи борються з австрійською орієнтацією і гаслом самостійної України”. Залякуючи кадетів, М.Грушевський заявив, що українські групи можуть переглянути свою політичну тактику. Одночасно він запевнив кадетів в тому, що українці стоять на ґрунті лише національно-територіальної автономії в етнографічних межах, яка має бути в кордонах Російської імперії [7]. Слідом за М.Грушевським, інший представник українських лібералів Є.Шольп заявив, що якщо кадети відмовляються від гасла федерації, то кадети Південно-Західного краю вийдуть зі складу партії. І знову ви- ступив М.Грушеввський. Він заявив, що українці не наполягають на обов’язковості для кадетів догмата фе- дерації, вони лише хочуть, щоб Партія не припускалася виступів, ворожих федералізму. Російські кадети на це заявили, що треба думати зараз лише про автономію, а федерація – це далеке майбутнє. Обмежитися українською автономією не вдасться, тому що прийдуть й інші вимагати цього. Таким чином, національне питання ставило партію кадетів на межу розколу. Українські ліберали добре розуміли позицію російських кадетів. Свідченням цього були подальші ви- ступи М.Грушевського, М.Василенка, М.Славинського. „Промова П.Мілюкова в Думі, - говорив М.Грушевський, - примушує українців побоюватись, що в партії кадетів вони можуть зустріти рішучу опо- зицію своїм життєвим інтересам”. Його продовжив М.Славинський: „Вже з’ясувалося, що політична сво- бода пануючої народності може бути сумісною з повним запереченням прав народностей недержавних. І якщо кадети не підуть на зустріч національним течіям, то ці течії підуть бічними руслами, невигідними як для партії, так і для самої справи свободи Росії”. І знову говорив М.Грушевський: „Українці змін програми не вимагають, але було б добре, щоб із вуст діячів партії Державній Думі було заявлено про готовність пра- цювати для автономії України, і ті ж думки були б висловлені в близькій партії пресі. Для українців важ- ливо почути запевнення у співчутті до української автономії. Якщо кадети цьому відмовлять, українцям прийдеться шукати в думських групах ораторів, які б ставили їх вимоги”. Але вже була фактично словесна капітуляція, і, відчувши це, П.Мілюков запропонував ще більше урізати вимоги українських лібералів. Він радив відмовитись від лозунгу автономії України, якому він „симпатизує”, але як відповідальний „політич- ний діяч” не може поставити в порядок денний. Нехай краще катастрофа торкнеться деяких зайвих вимог українців, ніж партія кадетів візьме на себе несвоєчасні й непосильні завдання, самозбереження вимагає від кадетів не виходить за певні межі”[4, с.148]. Цей виступ остаточно показав, що кадети на поступки не підуть. 30 березня 1914 р. М.Грушевський та М.Славинський, які були запрошені на засідання кадетського ЦК, вже більше не ставили питання про авто- номію України, а просили, щоб кадетська фракція добивалася обговорення в Думі відповіді уряду на запит щодо репресій під час шевченківських урочистостей і проти учасників з’їзду вчителів, а також внесла зако- нопроекти про українську школу і кафедри українознавства в трьох південних університетах. Донченко С.П. ЗАГОСТРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В 1912 – 1914 рр. 50 Треба сказати, що у виступі на цьому ж засіданні, голова ЦК партії кадетів І.Петрункевич вимушений був визнати, що „створена при ЦК комісія з національного питання не працює, а її склад ще не визначе- ний”. Ця заява свідчила, що кадети не хотіли „ускладнювати” собі життя розробкою питання відповідно до вимог України і вирішили відсунути його розв’язання в невизначне майбутнє [4]. Таким чином, українське питання кадети відмовилися вирішувати і потрапили під перехресну критику з боку монархістів, українсь- ких лібералів та більшовиків [8, с.282]. У підготовці до виборів до ІУ Думи у 1912 р. активну участь взяли й українські прогресисти. Вони про- голосили, що в своїй політичній діяльності прагнуть досягти національно-територіальної автономії для України і створення гарантії її непорушності, а також здійснення форми федеративного державного устрою для всіх обласних і національних територій Російської імперії. Окрім того, українські прогресисти вима- гали: навчання українською мовою в народних школах, користування українською мовою в усіх громадсь- ких установах; відміни акту 3 червня 1907 р., знищення станових відмін тощо. Але ця спроба не вдалася тому, що праві значно переважали в ІУ Думі і диктували свої умови. Архівні дані дозволяють нам не погодитись з точкою зору О.Голобуцького та В.Кулика про те, що „ІУ Дума була лівішою, ніж третя, у ній було по 150 представників правих і лівих партій і 130 октябристів та центровиків” [10, с.83]. Наші підрахунки: лівих, в тому числі й кадетів, – 113 депутатів, правих – 129, октя- бристів (правих, лівих та близьких до октябристів партій) – 153. Враховуючи те, що на виборах до ІУ Думи октябристи блокувались з монархістами, та з огляду на їх поведінку в Думі, ми віднесли б їх (хоч вони і лі- берали) до сили, що протидіяла на даному етапі лівим партіям. Тобто ІУ Дума була ще правішою, ніж ІІІ. „Поправіння” ІУ Думи та відсутність „своїх” депутатів в Думі примусили Товариство Українських Посту- повців звернутися із „Заявою до ІУ Державної Думи”, в якій було проголошено: „В сучасних умовах гро- мадсько-політичного життя Росії українське громадянство позбавлене можливості мати в Державній Думі своїх представників. Це примушує нас висловити оцією заявою наше відношення до останніх виступів у Державній Думі по українському питанню. Заявляємо про свою солідарність з тими поважними депута- тами, котрі бувши українцями по походженню, але правильно оцінюючи становище представників демок- ратичних верств населення, підняли свій голос проти нестерпних утисків, які відчуває українське слово і взагалі всі прояви українського життя, і завдяки яким українська інтелігенція й український народ позбав- лені можливості користуватись своєю мовою та іншими засобами національної культури. Визнаємо негайну потребу націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу. Вважаємо автономію України, рівно як і інших областей і націй, гарантією від втручання в сферу національного життя і запору- кою (збагаченням) вільного культурного і громадського розвою...» [11, с.101]. Треба сказати, що департамент поліції ретельно слідкував за подіями в Україні, про що доповідав ще у 1911 р.: „В Південно-Західних губерніях спостерігається українсько-мазепинський рух, який, спираючись на Галицько-Австрійську базу, росте, поширюється по всій Малоросії й приймає загрозливі розміри” [9, арк..25]. Напевне, причини для таких висновків були, зважаючи на те, що до „мазепинського руху” депар- тамент поліції відносив усі українські партії: і соціал-демократів (УСДРП), і „Спілку”, і українських есерів, і лібералів. У 1912 р., знову ж таки, департамент поліції сповіщав, що українські видання „журнал „Сніп”, а також „Рада” безумовно сприяють підйому серед населення малоросійських губерній національної свідомості й виникнення сепаратизму і ворожого відношення до всього руського” [9, арк.91]. Приводом до таких висно- вків стала стаття „Українська платформа” у журналі „Сніп”: „Хто знає, що для українства гірше - чи соло- дкі слова австрійського уряду, чи груба, жорстока мова російського. Тому, що якщо груба мова Столипін- ського циркуляру має за мету не дати прокинутись українській національній енергії, то солодкі слова авст- рійського уряду мають за мету приспати розбуджену українську енергію: мета одна й та сама”. Ці та інші події привезли до того, що у 1913 р. напередодні Першої світової війни по всій Україні були заборонені газети, в тому числі й ліберальні. [12, арк.97]. Тобто, можна говорити не про вирішення українського питання, а про його заборону з боку уряду і блокування з боку російських кадетів. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Русова С. Англичане об украинском вопросе//Украинская жизнь. – 1914. – №5–6. 2. Белоусенко О. Украинский вопрос в IУ Думе //Украинская жизнь. – 1912.– №6. 3. Украинская жизнь. – 1912. – №4. 4. Шелохаев В.В. Идеология и политическая организация российской либеральной буржуазии. 1907–1914 гг. – М.:Наука,1991. 5. Короливский С.М., Рубач М.А., Супруненко Н.И. Победа Советской власти на Украине. – М.: Наука, 1967. 6. Шелохаев В.В. Российские либералы в годы первой мировой войны //Вопросы истории. – 1993. – №8. 7. Вєтров Р.І., Донченко С.П. Методичні рекомендації по вивченню теми «Загострення національного пи- тання в Росії напередодні Першої світової війни”. – К.: РАПО Укрвузполіграф, 1991. 8. Афанасьев И.Л. В.И.Ленин о политике Временного правительства в «украинском вопросе» в июньские дни 1917 г. //Рабочий класс России, его союзники и политические противники в 1917 г.: Сборник науч- ных трудов. – Л.: Наука, 1989. 9. ЦДІА, ф.705, оп.2, од.зб. 108. 10. Голубицький О., Кулик В. Український політичний Рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 51 ст.: Дослідження. – К.: Видавництво «Смолоскип». – 1996. 11. Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Програмові і додаткові матеріали/ Упоря- дник В.Ф.Шевченко та ін. – К.: Консалтінг, Фенікс, 1993. 12. ЦДІА, ф.285, оп.1, од.зб. 255, ч.1,2,3 Дорофеев Д.В. «Цветные революции» В ЦЕНТРАЛЬНОАЗИАТСКОМ РЕГИОНЕ В КОНТЕКСТЕ ВНЕШНЕПОЛИТИЧЕСКОЙ СТРАТЕГИИ США В условиях войны с терроризмом перед Соединенными Штатами открывалась перспектива, которая была не мыслима до событий 11 сентября 2001 г.: нарастить присутствие в Центральной Азии при мини- мальном сопротивлении американских оппонентов. В связи с этим, заместитель государственного секре- таря США Э. Джонс выразила решительность руководства его страны: «Мы вовлекаемся серьезно и долго- временно в Центральную Азию» [1]. Администрацией Дж. Буша-мл. был взят курс на превращение США в актора, обладающего в регионе геополитической инициативой. В историю эта политическая линия вошла под названием политики «долговременного вовлечения». Последнее заключалось в том, чтобы Соединен- ные Штаты «стали силой фундаментального изменения» [Ibidem], что, в свою очередь, позволяло им опре- делять дальнейшее будущее региона, который не должен был находиться в сфере контроля Ирана, Китая и России. Политика «долговременного вовлечения» США в Центральную Азию содержала в себе и такую цель, как трансформация режимов, стоящих у власти во главе государств региона. «Начиная с 11 сентября 2001 г., – отмечалось в Государственном департаменте – увеличенная помощь и вовлеченность Соединенных Штатов выступают средством убеждения руководства государств Центральной Азии в проведении эконо- мических, политических реформ и реформ в сфере прав человека» [2]. Этот императив американского руководства стал одним из основополагающих аргументом, доказы- вающих причастность Соединенных Штатов к смена режимов в форме «цветных революций» в Евразии на протяжении 2003 – 2005 гг. [3, с. 117]. «… Сам президент США, – отмечал исследователь С.М. Самуйлов, – публично одобрил возможность принудительного отстранения от власти неугодных руководителей СНГ путем подталкивания лидеров оппозиции к организации массовых протестов» [4, с. 80 – 81]. В этом контек- сте события весны 2005 г. в Киргизстане и Узбекистане получили различную оценку у специалистов, диа- пазон взглядов которых варьировал от попытки установить Соединенными Штатами прозападные режимы [5, с. 14 – 15]) до геополитической мотивации исключить Иран, Китай и Россию из Центральной Азии, ус- тановить американский контроль над каспийскими энергоресурсами, а также обеспечить военное присутст- вие США и НАТО в этом регионе [6, с. 53; 7, с. 26; 8, с. 57]. На протяжении 1990-х гг. постсоветские режимы в Центральной Азии для Соединенных Штатов со- держали в себе позитивное значение. Только им было под силу поддерживать стабильность в странах, в ко- торых происходила социальная деградация, криминализация, распространение религиозного экстремизма, способных ввергнуть в состояние хаоса не только Центральную Азию, но и прилегающие к ней регионы. Однако с ликвидацией режима талибов в Афганистане режимы государств Центральной Азии, укрепившие свои позиции на рубеже XX в. и XXI в., стали представлять угрозу американским интересам. «Авторитар- ное управление и преимущественно не реформированные экономики … создают условия, – делал акцент заместитель помощника государственного секретаря по европейской и евразийской политике Л. Паско, – для репрессий и бедности, которые могут стать благодатной почвой для дальнейшего развития терроризма» [9]. США не желали смириться с дальнейшим укреплением авторитаризма в государствах региона [10], по- тому что в условии растущего соперничества ослабляло способность США стать «силой фундаментальных изменений» в регионе, так как постсоветские лидеры для сохранения своей власти отдавали приоритет раз- витию отношений не с единственной сверхдержавой, а с ее оппонентами, формирующими основу многопо- лярного мира – треугольник «Россия-Индия-Китай». «Цветные революции» – свержение правящих элит ненасильственным способом – стали основным средством по осуществлению замены через электоральный механизм постсоветских режимов. Следует об- ратить внимание и на то, что «цветные революции» в Евразии не были на концептуальном уровне нововве- дением администрации Дж. Буша-мл. Они стали воплощением подхода администрации У. Клинтона, со- гласно которому, меняя периферию Евразии, США изменяли её центр – Россию. В «Стратегии националь- ной безопасности Соединенных Штатов Америки» от 2002 г. постулировалось: «Мы будем продолжать ук- реплять независимость и стабильность государств бывшего Советского Союза, веря в то, что процветающее и стабильное соседство усилит растущее вовлечение России в интеграцию в евроатлантическое сообще- ство» [11, p. 27]. США оставались по-прежнему заинтересованы в том, чтобы в центральноазиатском ре- гионе определяющим принципом развития политической системы становилась демократия, близкая более к евроатлантической модели, чем к российской или китайской моделям «управляемой демократии». Потреб- ность одержать верх в соперничестве с оппонентами неразрывно связывалась со сменой элит в государст- вах этого замкнутого региона. «Мы понимаем, – подчеркивал в Конгрессе заместитель помощника государ- ственного секретаря по европейской и евразийской политике Л. Паско, – что значительные изменения в ос- нове природы этих режимов могут потребовать смены поколения, и мы инвестируем в политические и эко-

Загострення українського питання в 1912-1914 рр.

Institution

Ähnliche Einträge