Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.)

В статті розглядаються передумови створення ЦКНМ при ВУЦВК. Акцент ставиться на політиці щодо нацменшинств та етапи її реалізації, які привели до створення ЦКНМ при ВУЦВК....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Плясецький, О.В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2005
Назва видання:	Культура народов Причерноморья
Теми:	Точка зрения
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35802
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) / О.В. Плясецький // Культура народов Причерноморья. — 2005. — № 62. — С. 88-91. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-35802
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-358022012-07-05T12:09:18Z Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) Плясецький, О.В. Точка зрения В статті розглядаються передумови створення ЦКНМ при ВУЦВК. Акцент ставиться на політиці щодо нацменшинств та етапи її реалізації, які привели до створення ЦКНМ при ВУЦВК. В статье рассматриваются предпосылки создания ЦКНМ при ВУЦИК. Акцент ставится на политике относительно национальных меньшинств и этапы ее реализации, что привело к созданию ЦКНМ при ВУЦИК. In the article pre-conditions of creation of the Central commission of national minorities are examined at UCEC. An accent is put on a policy in relation to the national minorities and its stages of realization, that resulted in creation of CKNM at UCEC. 2005 Article Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) / О.В. Плясецький // Культура народов Причерноморья. — 2005. — № 62. — С. 88-91. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35802 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Точка зрения Точка зрения
spellingShingle	Точка зрения Точка зрения Плясецький, О.В. Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) Культура народов Причерноморья
description	В статті розглядаються передумови створення ЦКНМ при ВУЦВК. Акцент ставиться на політиці щодо нацменшинств та етапи її реалізації, які привели до створення ЦКНМ при ВУЦВК.
format	Article
author	Плясецький, О.В.
author_facet	Плясецький, О.В.
author_sort	Плясецький, О.В.
title	Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.)
title_short	Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.)
title_full	Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.)
title_fullStr	Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.)
title_full_unstemmed	Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.)
title_sort	передумови створення центральної комісії національних меншин при вуцвк (20 р. хх ст.)
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2005
topic_facet	Точка зрения
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/35802
citation_txt	Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) / О.В. Плясецький // Культура народов Причерноморья. — 2005. — № 62. — С. 88-91. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT plâsecʹkijov peredumovistvorennâcentralʹnoíkomísíínacíonalʹnihmenšinprivucvk20rhhst
first_indexed	2025-07-03T17:16:07Z
last_indexed	2025-07-03T17:16:07Z
_version_	1836646893349765120
fulltext	Плясецький О.В. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ КОМІСІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПРИ ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) 88 Плясецький О.В. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ КОМІСІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПРИ ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) Постановка проблеми. Центральна комісія национальних меншин при ВУЦВК була значним держав- ним органом по регулюванню, та запровадженню політики більшовицької влади щодо національних мен- шин в 20-30 рр. ХХ ст. Але на сьогоднішній день залишаються безліч білих плям в історії створення та ді- яльності ЦКНМ при ВУЦВК. Однією з проблем є недослідженість передумов створення цього органу. Метою данної публікації є дослідження, вивчення та формування узагальнюючої картини передумов, які превели до створення ЦКНМ при ВУЦВК. А також формування цілісних данних політики більшовицької влади щодо нацменшин України в 20-х р. ХХ ст. Для розв’язання поставленої мети нами поставлені на- ступні завдання: простежити політику більшовиків по відношенню до нацменшин; простежити створення та діяльність державних структур, на які покладалась реалізація політики по відношенню до нацменів, розглянути спадковість таких органів, тощо. Виклад основного матеріалу: Комісія створювалась за умов дії низки загальнополітичних, соціально- економічних і етнонаціональних чинників. Хоча стратегічна мета у національному питанні залишалося не- змінною і була зорієнтована на неминуче злиття нації, однак у тактиці завоювання симпатії національних груп на бік радянської влади на перше місце висувалась ідея вивільнення всіх пригноблених нації. Україну більшовики розглядали як форпост соціальних і національних перетворень, на їх думку, саме вона мала скласти взірець для західних областей та сусідів європейських народів. Крапка в дискусіях з сутності національного питання була поставлена рішеннями Х і ХІІ з’їздів РКП /б/. Вперше в офіційних документах партії, зокрема в резолюції Х з’їзду, з’явилось положення про статус національних меншин та перед членами партії було поставлено завдання допомагати «трудящім масам на- ціональних груп повністю використати закріплене за ними право вільного розвитку»[1]. Початок 20-х років на фоні визначних соціально-економічних зрушень дав відчутне зниження актуа- льності та інтересу до національного питання в усіх колах суспільства, проте воно було тимчасовим і мало з новою силою постати через певний час на певному історичному етапі розвитку держави. Негативною стороною певного спаду національного руху була і та обставина, що за цей час суспільство, різко змінюю- чись в соціально-економічному і політичному напрямках, занедбало царину міжнаціональних відносин і практично нічого не знало ані про колишній стан етносів, ані про їхні господарські та етнокультурні про- блеми. Саме остання обставина доволі відчутно гальмувала реальний перехід від політики ігнорування на- ціональних особливостей до політики їхнього врахування й використання в інтересах більшовицької влади [2]. В середовищі етнічних меншин, перш за все компактних селянських (колишніх іноземних колоніс- тів), земельне питання набуло особливої гостроти. Найболючішого серед них, була проблема втрати ко- лишніми колоністами значної частини громадських земель, які були основою їхнього колишнього процві- тання і неодмінною умовою запровадження інтенсивних методів господарювання. На відміну від україн- ського, російського, білоруського, почасти польського селянства, колишні іноземні колоністи (німці, гре- ки, чехи, євреї), не набули, а втратили від аграрної політики більшовиків. А отже, земельного голоду, не- справедливої конфіскації земель, зловживань місцевої влади при проведенні землевпорядкування надзви- чайно гостро стояли в місцях компактного мешкання названих етнічних меншостей. Перерозподіл земель- них фондів для етносів набув форми особистісної трагедії, підривав основи їх економічної стабільності. Непослідовна політика уряду стосовно землевпорядкування в місцях компактного мешкання етнічних ме- ншостей постійно підживлювало настрої на користь «чорного переділу» в колах українського та російсь- кого селянства, що розцінювало її як початок політики витіснення етнічних меншин з економічного прос- тору країни, обмеження їхньої господарської активності. Дуже тісно з земельним питанням було пов’язано питання надмірного оподаткування в селах етніч- них меншин. Найбільш гостро проблема стояла в селах колишніх іноземних колоністів та містечкового єврейства. Етнічні меншини не приховували свого обурювання з приводу податкової політики місцевих органів влади, які під приводом відносної заможності громад етнічних меншостей, нерозробленості мето- дики визначення соціального стану селянського господарства, відносили переважну більшість колоністсь- ких господарств до категорії куркульських і перекладали в такий спосіб центр ваги податкового тягарю в багатонаціональних районах на громади етнічних меншостей. Оподаткування в середньому на 2-3 катего- рії вище, ніж у сусідніх українських і російських селах було типовим явищем в місцях компактного розсе- лення німців, болгар, греків, чехів. Робота центральних органів держвлади стосовно влагодження похибок в галузі податкової політики не була плановою і послідовною. Етноси катастрофічно втрачали свою господарську спроможність, поро- джувало серед них невдоволення загальною лінією державної політики. Надзвичайно деструктивним фактором, що впливав на перші дві складові соціально-економічної по- літики на селі і вкрай загострював їх, було позбавлення виборчих прав. У селах селянських етнічних мен- шин не менш як 1/5 виборців не мала права участі у виборах до органів влади. В середовищі німців, ця те- нденція набула особливого поширення. Типова оцінка стану справ у німецьких колоніях містилась в річ- ному звіті про діяльність Союзу німецьких колоністів Катаринославської губернії, Колоніст (вересень Точка зрения 89 1923- вересень 1924р.): «Колоністи без розбору були проголошені куркулями, цілі громади (сільськогос- подарські, кооперативні та ін.) були позбавлені права голосу, відлучались від участі у виборах та управ- лінні» [3]. Незважена кадрова політика початку 20 років створила разючі прецеденти радикалізму сільських і районних виконавчих органів влади, які різко суперечили основному змісту класової та національної полі- тики більшовицької партії. Так, у болгарських селах республіки, в яких практично не застосовувалась на- ймана праця, тобто селянські господарства носили не дрібнокапіталістичний, а трудовий характер, був значним відсоток позбавлених виборчих прав як куркулів. Більш того, в низці болгарських селищ зафіксо- вані випадки, коли голова сільради (росіяни за походженням) зараховував до куркулів і контреволюціоне- рів незаможників, що ставало причиною їхнього повного розорення [4]. Політика стосовно нацменшин мала наслідком розорення значної частини селянства, натуралізацію господарства в поєднанні з його фактичною суспільною напівправністю, знекровлювало господарсько- виробниче життя важливих у стратегічному відношенні регіонів, вела до стагнації сільськогосподарського виробництва. На другому за гостротою суперечностей місці стояло питання суспільної активності етніч- них меншостей і характеру їхніх взаємин з радянською владою. Більшовицький уряд розглядав проблему в її вузькому значення, як питання недостатньої політичної активності етнічних меншин. Одним з основних своїх завдань уряд називав радянізацію етнічних меншостей, тобто збільшення частки їхнього представ- ництва в органах держвлади, поширення в середовищі етнічних меншин громадських рухів. Разом з тим, незважаючи, що причини невдоволення державною політикою для більшості етносів бу- ли багато в чому спорідненими, мала місце і певна специфічність у ставленні їх до процесів, що відбува- лися в Україні. Як слушно відмітила Л.Якубова, росіяни, які становили найчисельнішу етнічну меншину України мали досить складні і суперечливі стосунки з більшовицьким урядом. Незважаючи на російську форму, соціальні корені жовтневого перевороту в російському етнічному ґрунті на Україні були не безсу- мнівними, по-перше, через люмпенізацію пролетаріату протягом 1917-1921 рр. Та його незадоволеність політикою воєнного комунізму в промисловості і, по-друге, через відсутність будь-яких скидок в політиці продрозкладки й загальної селянської політики стосовно російського населення, по-третє, через незадово- лення релігійно зосереджених російських громад антирелігійною політикою, по-четверте, через усунення від активного суспільного життя та повну втрату не лише колишньої власності, а ї взагалі засобів існуван- ня найбільш освідченою частиною російської людності [5]. В соціально-економічному й етнокультурному середовищі єврейської людності відбулися суттєві зміни, питання етнічного виживання стояло досить гостро. В перші роки його радянського будівництва внаслідок обмеженості соціальної бази радянської влади та постійної нестачі кваліфікованих кадрів скла- лися найбільш сприятливі за всю історію єврейства в Україні умови для відповідної соціальної реалізації та участі в державному житті. Політика воєнного комунізму, що встановила безпосередній товарообмін між містом і селом, вибила грунт з під ніг переважної частини містечкового єврейства швидко люмпенізу- валась і біднішала, не маючи можливості застосовувати свої знання й трудові навички в жодній з галузей промисловості. Це стало причиною розповсюдження в середовищі етнічної меншини, особливо молодої, революційних настроїв. Упередженість радянської держави до проблем польської меншини, призвела до катастрофічного зменшення кількості національних шкіл. Етнос відзначався політичною замкненістю, переважала звичка приховувати свою етнонаціональну приналежність. Прохолодність ставлення меншини до більшовицького уряду витікало з його власної політики, в перш за все антирелігійною, яку польське населення, в усі часи підкреслено релігійне, трактувало як антипольську. Більшовицька аграрна революція спричинила господарський занепад німецьких сіл. Адміністративно- теріторіальна реформа 1922-1923 рр., яка штучно розірвала усталені десятиріччями господарські райони, погіршила умови задоволення етнокультурних потреб німців. Етнополітичні пріоритети українських більшовиків, що виражались у формулі нагляду стримування та заборони національних за змістом і формою рухів та організації, не могли мати наслідком нічого іншо- го, окрім накопичення проблем у відносинах між народами, деформації всього комплексу відносин у полі- етнічній країні. На початку 20-х років загальнополітичні прорахунки більшовицької влади, поглиблювались і мало- продуктивністтю роботи спеціальних радянських органів, які створювались з метою здійснення ними ад- міністративного контролю за нацменшинами. Необхідність такої роботи спонукала різні партійні радянські органи формувати у своєму складі сек- ції, групи, столи і, в тому числі, по роботі з етносами. Створення національних секції при губпарткомах вилилося згодом в те, що вони почали перебирати на себе частину функцій радянських органів, займалися не лише агітацією й пропагандою, а й проводили первинний контроль за діяльністю національних органі- зацій, керували репатріацією біженців та військовополонених, намагалися вирішувати адміністративні і судові проблеми погромлених євреїв тощо [6]. До літа 1920 р. в Україні діяло досить широка мережа національних секцій у складі партійних коміте- тів, підпорядкованих відповідно національним відділам (бюро) агітації та пропаганди ЦК КП(б) у близько 100 нацсекції [7]. Прикладом формальності у роботі була властива і створеній в 1921 році Раді національних меншин при Наркомосі. Не бажання влади співпрацювати з старою національною інтелегенцією (зокрема з вчите- Плясецький О.В. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ КОМІСІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПРИ ВУЦВК (20 р. ХХ ст.) 90 льством) при майже повній відсутності прорадянського вчительства, відсутність навчальної і методичної літератури практично зводили їх діяльність нанівець. Не мала успіху і культивація в лавах ЦК КП(б)У та вищіх органах державного управління ідеї про утворення керуючого органу республіканського масштабу по роботі з етноменшинами. Зовнішньою анту- ражністтю відзначався більшою мірою і створення відділу по національним справам при Народному комі- саріаті внутрішніх справ. В 1921р. до штату структури війшло 20 осіб [8]. Зрозуміло, що в масштабах України така кількість посадовців могла організувати лише видимість ро- боти, що відповідало загальній позиції державного керівництва. У колах вищого державного керівництва, цей крок сприймався як не життєво необхідний, а скоріше вимушений. Значну роль у цьому відіграло іс- нування подібного органу (очолюваного, до речі, Й. Сталіном) в РСФРР, що спонукало Український уряд без бажання, але неухильно наближатися до необхідності хоча б формально репрезентувати свою небай- дужість до національних сподівань народів України [9]. Складність і суперечливість становлення цього органу було свідченням невизначеності самого дер- жавного керівництва в складних питаннях етнополітики. До середини 1922р. відділ працював у норматив- но-правовому вакуумі, оскільки не було визначено його компетенції, методів, форм і напрямків діяльності. Майже рік відбувалося підкилимна боротьба його керівництва за вироблення відповідного ставлення до інституції з боку партійних та державних організацій. Більшість держфункціонерів вважали його існуван- ня як недоцільне. Керівництво відділом у свою чергу було переконане, що діяльності установи перешко- джає перебрання національними секціями ЦК компартії функцій, що мають виконувати спеціальні держа- вні, а не партійні органи. Голова відділу Сударський був переконаний, що ненормальність цих стосунків полягала і в тому, що відділ не міг через концентрацію в нацсекціях ЦК кваліфікованих кадрів укомплек- тувати штати своїх працівників [10]. Значною перепоною на шляху налагодження роботи відділу було і небажання переважної частини партійної бюрократії мати справу з такою інституцією, повною відсутністю у цей період точних вказівок стосовно напрямків етнополітики як такої, нерозробленість теорії національної політики в нових соціаль- но-економічних обставинах, з одного боку; і нездатність невеликого штату управлінців самотужки осмис- лити, проаналізувати сутність міжетнічних взаємин у республіці, з іншого [11]. Аналіз проведених відділом заходів протягом 1921-1922рр. дозволив виявити, що своїм завданням вони передбачали широкомасштабного втілення в життя попередньої тактики контролю і стримування по- тягу етнічних меншин до об’єднання та активної участі у суспільному житті. Розгортаючи компанію боро- тьби «з дрібнобуржуазними та клерикально-контрреволюційні організації серед нацменшин», відділ за- ймав позицію перестрахувальника, на всяк випадок намагався ліквідувати явище як таке, заздалегідь дба- ючи, як би чого не сталося. Практика проведення міжвідомчих нарад з окремих проблем життедіяльності меншин не набула розвитку [12]. В першій половині 1923р. відділом було дещо пожвавлено свою діяльність почастішали його спроби встановити зв’язок з підвідділами на місцях. Зусилля спрямовувалися головним чином на збір статистич- них та етнографічних даних про етнос у УСРР. Була започаткована дуже необхідна робота по створенню етнографічної карти республіки, визначення населених пунктів де переважаючою національною групою в процентному відношенні є той чи інший етнос [13]. Про інтенсивність роботи відділу можна скласти уявлення на основі акту передачі справ колишнього відділу національних меншин НКВС комісії нацменшин при ВУЦВК, підготовленого у травні 1924р. Згід- но з ним, архів відділу становили у 1921 р. – 17 справ, 1922 р.- 25, 1923 р. – 22 [14]. Крім епізодичності ро- боти відділу, у цьому проглядалась і відсутність контактів з місцевими підрозділами. В першій половині 1923 р. відділом проводилась малопомітна діяльність по опрацюванню питань єв- рейського землеробства на правобережжі консультуванні з приводу вироблення організаційної програми єврейського переселенського руху на вільні землі УСРР [15]. Реальні його кроки діяльності свідчили, що установа не могла діяти у відповідності навіть тим незначним за обсягом правам і можливостям, що окре- слювались в установчих нормативно-правових документах. Українські дослідники, зокрема Л. Якубова визначають кілька причин напівформального існування відділу. На нашу думку, досить аргументованим і справедливим є висновок дослідниці, що відділ животів залишаючись у тіні впливового і могутнього НКВС не лише через проблеми відбудовчого періоду, а через формальність і не реальність етнополітики більшовицького уряду. У вказаний час вона базувалась на не- конструктивних засадах декларативності. Величезна більшість партійної еліти заскорузла в ідеї пролетар- ського інтернаціоналізму, вважала національне питання в УСРР вирішеним самим фактом проголошення рівності народів [16]. Сумнівність існування такої малопродуктивної установи посилилась у другій половині 20-х років, із змінами орієнтирів у етнополітиці держави. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про за- ходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови», на думку сучасних фахівців, започаткувала якісно новий етап в історії міжнаціональних взаємин, містила визнання, що нова постановка мовного, і відповідно, національного питання є життєво важливою для подальшого існування держави як цілісного політичного та суспільного організму і відповідає меті досягнення суспільного миру, а також, що попередній курс нацполітики був інертним, оскільки забезпечувалась формальна рівність між Точка зрения 91 двома найпоширінійшими українською і російською мовами. Щоб усунути таку нерівномірність уряд за- декларував низку практичних кроків, які, додержуючи рівноправність мов всіх національностей, що є на території України, мусять забезпечити українській мові місце, відповідне числу та питомій вазі українсь- кого народу на території УСРР [17]. Екстраординарність ситуації була в тім, що в обставинах відносної культурної відсталості країни, нерівності розвитку етнічних складових УСРР, республіка фактично прого- лошувалась регіоном, в якому багатомовність мала стати звичною нормою повсякденного суспільного і державного життя. Крім того, кардинально змінювалась кадрова політика в місцях концентрації націона- льних меншин. Знання мови місцевого населення ставало обов’язковою умовою при вступі на державну службу в районних і сільських органах радянської влади. Можна стверджувати, що на момент прийняття цих рішень ні центральні, ні тим більше, місцеві органи влади не були спроможні виконати їх без докорін- ної перебудови адміністративного апарату, кардинальних зрушень у корпоративній свідомості. Усвідоми- вши невідворотність змін, радянські органи, які ігнорували протягом попередніх років розв’язання конк- ретних питань міжетнічних відносин, з подивом з’ясували, що вони практично нічого не знають про стан і характер міжнаціональних відносин, розташування районів концентрації етнічних компонентів країни, зміст і характер їхнього соціально-економічного буття, рівень етнічної самоорганізації та культурного розвитку. За таких обставин відділ нацменшин при НКВС з його тактикою контролю і стримування, не міг ви- рішувати проблем, що ставились в контексті нової державної етнонаціональної політики. Висновок: в досліджувані роки об’єктивно визрівали передумови для створення державного органу влади який би міг самостійно, комплексно розв’язувати питання захисту прав етносів, розвитку самобут- ніх етнонаціональних традицій. Одночасно, своїми функціями міг підвищувати суспільну значущість нац- політики. Таким органом і стала Центральна комісія національних меншин при ВУЦВК, створена 29 квіт- ня 1924р.7 Вона не лише замінила відділ нацмен. при НКВС, а і перебрала в значно розширеному вигляді його функції. Джерела та література 1. Десятый съезд РКП/б/. Март 1921г. Стенографический отче. – Т., 1933. – С.606. 2. Якубова Л. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-і- початок 30-х років ХХ ст.).– К., 2004. – С.95. 3. Центральний Державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). – Ф.1,оп.1, спр.402, арк..73. 4. Якубова Л. Етнічні меншини УСРР у першій половині 20-х рр.ХХ ст. – К., 2002. – С.115-116. 5. Якубова Л. Вказана праця. – С.43-44. 6. ЦДАВО України. – Ф.5, оп.1, спр.652, арк.7. 7. Чирко Б.В. Національні меншини в Україні 20–30 рр. ХХ ст. – С.22. 8. ЦДАГО України. – Ф.5, оп.1, спр.1816, арк.9. 9. Якубова Л. Етнічні меншини УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. – К., 2002. – С.78. 10. ЦДАВО України – Ф.5, оп.1, спр.652, арк.7. 11. ЦДАВО України. – Ф.5, оп.1, спр.1816, арк.112 12. Там само. – Спр.1816, арк.29 13. Там само. – Спр. 2252, арк. 32 14. ЦДАВО України. – Ф. 413, оп.1, спр.2, арк.72. 15. ЦДАВО України. – Ф. 413, оп.1, спр.2, арк . 90, 100. 16. Якубова.Л. Етнічні меншості УСРР в першій половині 20-х рр.ХХ ст. – С.93. 17. Національні відносини в Україні у 20 ст. Зб.док.-в і мат.–в / упорядники: Панчук Т.І.,Гошуляк І.Л., Ді- брова С.С., та ін.-ка.,1994.-с.106.

Передумови створення Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК (20 р. ХХ ст.)

Репозитарії

Схожі ресурси