Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.)
Переход к рыночным отношениям в современной Украине требует обоснованного изучения предыдущего опыта, в частности, опыта накопленного в годы новой экономической политики. Особенно это касается изучения форм и методов наступления государства на частный капитал. Эти процессы, несмотря на значительное...
Збережено в:
| Дата: | 2004 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2004
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36213 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) / І.В. Щербина // Культура народов Причерноморья. — 2004. — № 56, Т. 1. — С. 33-37. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-36213 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-362132012-07-17T12:08:33Z Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) Щербина, І.В. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Переход к рыночным отношениям в современной Украине требует обоснованного изучения предыдущего опыта, в частности, опыта накопленного в годы новой экономической политики. Особенно это касается изучения форм и методов наступления государства на частный капитал. Эти процессы, несмотря на значительное количество научной литературы, не нашли надлежащего освещения. Источником данной статьи являются документы центральных и местных архивов, опубликованные материалы. Перехід до ринкових відносин в сучасній Україні потребує ґрунтовного вивчення попереднього досвіду, зокрема, досвіду накопиченого в роки нової економічної політики. Особливо це стосується вивчення форм та методів наступу держави на приватний капітал. Ці процеси, не дивлячись на значну кількість наукової літератури, не знайшли належного висвітлення. Джерельною базою даної статті є документи центральних і місцевих архівів, опубліковані матеріали. 2004 Article Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) / І.В. Щербина // Культура народов Причерноморья. — 2004. — № 56, Т. 1. — С. 33-37. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36213 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Щербина, І.В. Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) Культура народов Причерноморья |
| description |
Переход к рыночным отношениям в современной Украине требует обоснованного изучения предыдущего опыта, в частности, опыта накопленного в годы новой экономической политики. Особенно это касается изучения форм и методов наступления государства на частный капитал. Эти процессы, несмотря на значительное количество научной литературы, не нашли надлежащего освещения. Источником данной статьи являются документы центральных и местных архивов, опубликованные материалы. |
| format |
Article |
| author |
Щербина, І.В. |
| author_facet |
Щербина, І.В. |
| author_sort |
Щербина, І.В. |
| title |
Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) |
| title_short |
Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) |
| title_full |
Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) |
| title_fullStr |
Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) |
| title_sort |
ліквідація ринкових відносин в економіці радянської україни (1928 – 1930 рр.) |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2004 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36213 |
| citation_txt |
Ліквідація ринкових відносин в економіці радянської України (1928 – 1930 рр.) / І.В. Щербина // Культура народов Причерноморья. — 2004. — № 56, Т. 1. — С. 33-37. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT ŝerbinaív líkvídacíârinkovihvídnosinvekonomícíradânsʹkoíukraíni19281930rr |
| first_indexed |
2025-07-03T17:43:26Z |
| last_indexed |
2025-07-03T17:43:26Z |
| _version_ |
1836648609844559872 |
| fulltext |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
33
4. Ислямов М. Династия отважных: ( О подпольщице Ниамее Велиевой). – Симферополь: Крымучпед-
гиз, 2001. – 73 с.
5. КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій и пленумів ЦК. Політвидавництво. – Т.6. – К,
1980. – 524 с.
6. Крым в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг. .Сборник. Ред. коллегия под руков. Чирвы И.С.
Симферополь: Крымиздат, 1963. – 341 с.
7. ГА АРК. Ф. Р-137. – Сп. 9. – Д. 7.
8. ГА АРК. Ф. П-1. – Оп. 6. – Д. 17.
9. Архив Крымского управления КГБ СССР. Подпольное патриотическое движение в Крыму. 1941-1944.
– Т. 10. – Д. 5.
10. Архив Крымского управления КГБ СССР. Подпольное патриотическое движение в Крыму. 1941-1944.
– Т. 5. – Д. 3.
11. Советский Крым. – 1963. – 3 ноября.
12. Крым в Великой Отечественной войне 1941–1945. Составители Гарагуля В.К., Кондратов И.П., Крав-
цова Л.П. – Симферополь: «Таврия» (Вопросы – ответы: Выпуск 4), 1994. – 208 с.
Щербина І.В.
ЛІКВІДАЦІЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В ЕКОНОМІЦІ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
(1928 – 1930 рр.)
Перехід до ринкових відносин в сучасній Україні потребує ґрунтовного вивчення попереднього до-
свіду, зокрема, досвіду накопиченого в роки нової економічної політики. Особливо це стосується вивчен-
ня форм та методів наступу держави на приватний капітал. Ці процеси, не дивлячись на значну кількість
наукової літератури, не знайшли належного висвітлення [1]. Джерельною базою даної статті є документи
центральних і місцевих архівів [2], опубліковані матеріали [3].
Перехід радянської держави до політики індустріалізації країни після ХV з”їзду ВКП(б) і перші прак-
тичні кроки в цьому напрямі різко погіршили умови приватнопідприємницької діяльності непманської бу-
ржуазії. Форсована індустріалізація зажадала концентрації в руках держави всіх матеріальних, фінансо-
вих, сировинних, товарних та інших ресурсів, що були в наявності. В цих умовах курс радянської держави
на „надіндустріалізацію” з неминучістю означав різке обмеження сфери розвитку приватнопідприємниць-
кої ініціативи і приводив до згортання підприємницької діяльності непманів на сировинних ринках (де
останні виступали конкурентами держорганам), ринку споживчих товарів, швидкому скороченню бага-
тьох галузей приватної промисловості, що працювали на сільськогосподарській та імпортній сировині, і
торгівлі багатьма видами промислових і продовольчих товарів.
Індустріалізація форсованими темпами зажадала приливу величезних фінансових ресурсів, необхід-
них для розвитку галузей важкої промисловості. Отримати потрібні кошти можна було, головним чином,
лише за рахунок внутрішніх ресурсів (оскільки західні кредити були практично недоступні), і передусім,
за рахунок розвитку сільського господарства, продукція якого йшла на експорт. За кошти від реалізації за
кордоном продукції сільського господарства можна було імпортувати необхідне для індустріалізації захі-
дне обладнання і технології. Але, щоб отримати необхідну продукцію, було потрібно розширити випуск
необхідних селу товарів, що було зробити дуже складно через обмежені потужності вітчизняної промис-
ловості і, передусім, легкої. Потрібні селянству товари можна було б закупити і за рубежем, але це приве-
ло б до зниження запланованих високих темпів індустріалізації, проти чого різко виступав І.Сталін та його
прихильники в ЦК ВКП(б), оскільки на закупівлю товарів пішла б значна частина коштів, призначених
для інвестицій у важку промисловість. „Це є щось на зразок „данини”, – пояснював на липневому (1928 р.)
пленумі ЦК ВКП(б) Сталін, – щось на зразок надподатка, який ми вимушені брати тимчасово [з селян –
автор] для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії...” [4]. За підрахунками
економістів, вилучення з сільського господарства України через фінансову (податкову) систему збільши-
лося з 52 млн. крб. у 1926/27 р. до 185 млн. крб. у 1929/30 р. [5].
Нееквівалентний обмін між містом і селом в умовах ринкової економіки не міг продовжуватися не-
скінченно довго. Приватнокапіталістичний сектор створював при цьому для держави додаткові труднощі,
оскільки не тільки володів значними коштами для обміну з дрібнотоварним укладом, але й відігравав важ-
ливу роль посередника між держпромисловістю і селянськими господарствами, і складав серйозну конку-
ренцію державі в його відносинах з селянством.
Треба зазначити, що саму можливість „побудови соціалізму в окремо взятій країні” Й.В. Сталін на-
пряму пов’язував з ліквідацією „радянської буржуазії”. Виступаючи на VII розширеному пленумі викон-
кому Комінтерна 7 грудня 1926 р. генсек ВКП(б), торкнувшись питання про можливість побудови соціалі-
зму в одній країні, що тоді було предметом гострих дискусій з опозицією, задався питанням: „Що означає
побудувати соціалізм, якщо перекласти цю формулу на конкретну класову мову?” І сам же дав відповідь
на нього: „Побудувати соціалізм в СРСР – це означає подолати в ході боротьби своїми власними силами
нашу, радянську буржуазію... Тому, коли говорять про те, чи можливо побудувати соціалізм в СРСР, цим
бажають сказати: чи спроможний пролетаріат СРСР подолати своїми власними силами буржуазію СРСР.
Так і лише так стоїть питання при вирішенні проблеми про побудову соціалізму в нашій країні”[6].
За умов обраного курсу на ліквідацію ринкових відносин та одержавлення всіх форм власності для
існування нової буржуазії вже не було вільної ніші в економічній і соціально-політичній структурі радян-
Щербина І.В.
ЛІКВІДАЦІЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В ЕКОНОМІЦІ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1928 – 1930 рр.)
34
ського суспільства. Тим самим кінець існування приватнокапіталістичного сектору економіки, а рівно і
доля нової буржуазії як соціальної верстви, були визначені після переходу до тоталітарних методів управ-
ління. Головну роль в процесі ліквідації приватнокапіталістичного сектору відігравали адміністративно-
репресивні методи витіснення, що активно доповнювалися методами задушення економічного характеру
(за допомогою конфіскаційної податкової політики, обмеження та припинення державного кредитування і
т.д.).
Так, прийнята вже у лютому 1928 р. постанова ВУЦВК і РНК СРСР ставила під жорсткий контроль
держави діяльність приватних організацій і підприємств на ринку сільськогосподарської сировини і про-
дуктів [7]. Незабаром уряд України поширив дію цієї постанови на інші галузі промисловості. 17 липня
1928 р. РНК України вводить в дію постанову „Про порядок відкриття приватних промислових підпри-
ємств”. Вона істотно ускладнила процес відкриття нових, а також реконструкцію вже діючих підприємств
непманами [8]. Встановлювалося, що дрібні приватні підприємства (з числом найманих робітників до 20
чол.) могли відкриватися явочним порядком і потім реєструватися в органах ВРНГ УСРР. Середні (тобто з
числом робітників до 100 чол.) підприємства могли відкриватися тільки з дозволу окрвиконкомів за уго-
дою ВРНГ УСРР. Великі (число робітників перевищує 100 чол.) підприємства могли відкриватися лише з
дозволу УЕН (при цьому ВРНГ УСРР укладало з власниками таких підприємств спеціальні договори). Ор-
гани, що видавали дозволи на відкриття приватних промислових підприємств, отримали директиву керу-
ватися в своїй діяльності не тільки загальним станом народного господарства, але, головним чином, „інте-
ресами державної промисловості”. Таким чином, прийнята постанова відкривала перед центральними і мі-
сцевими органами влади та управління широкі можливості для адміністративного свавілля при видачі не-
пманам дозволів на відкриття нових, реконструкцію або реєстрацію вже діючих підприємств. (Забігаючи
вперед, потрібно зазначити, що скориставшись даним законом, держоргани у 1928/29 р. вдалися до широ-
кої націоналізації приватновласницьких цензових підприємств) [9].
Прийняття урядом УСРР цього та інших правових актів, по суті, створювало правову базу для вияву
адміністративного свавілля відносно представників нової буржуазії у сфері виробництва і на ринку сільсь-
когосподарської сировини.
Процес ліквідації приватнокапіталістичного сектора в промисловості, який почався ще з 1926/27 р.,
значно посилився в умовах використання тоталітарних методів. Під впливом різкого скорочення (а потім і
припинення) банківського і комерційного кредитування, посилення податкового пресу, в умовах фактич-
ного відсікання приватної промисловості від багатьох джерел сировини (насамперед, сільськогосподарсь-
кої, на якій працювало більше за 4/5 приватної промисловості) приватнопідприємницька діяльність неп-
манів стала швидко згортатися. Таким чином, різке погіршення підприємницького середовища після пере-
ходу до надзвичайних методів, що істотно розширили можливості для адміністративного втручання в при-
ватнопідприємницьку діяльність, було прямим наслідком реалізації політичного курсу радянського керів-
ництва, направленого на ліквідацію приватнокапіталістичного сектору народного господарства. У приват-
нокапіталістичній цензовій промисловості інтенсивно відбувалося скорочення тих галузей, які обробляли
сільськогосподарську сировину. Так, продукція борошномельної промисловості скоротилася з 1926/27 по
1928/29 рр. більш, ніж у три рази – з 29,2 до 9,3 млн. крб., шкіряно-хутряної – майже у два рази – з 6,1 до
3,9 млн. крб. Вже у 1928 р. практично повністю припинили своє існування махоркова і тютюнова приватна
цензова промисловість [10]. Скорочувалися й інші галузі приватнокапіталістичної промисловості, зокрема,
металообробна (на 17,5%), видобуток мінералів (майже вдвічі) і т.д. За 1927/28 р. випуск продукції прива-
тнокапіталістичної промисловості у порівнянні з попереднім роком поменшав на 21,5%, а накопичення,
зроблені нею, становили 4,7 млн. крб.., що на 17,5% нижче, ніж в 1926/27 р. [11].
Досить інтенсивно відбувався процес згортання приватної орендної промисловості України. Вже з
другої половини 20-х років, незабаром після переходу до індустріалізації, органи місцевої влади почали
поступово вилучати підприємства, що знаходилися в приватній оренді, і передавати їх у ведення відділів
місцевої промисловості. З переходом радянської держави до політики надзвичайних методів цей процес
значно посилився, прийняв повсюдний характер і був націлений на повну ліквідацію приватної орендної
промисловості. Насамперед вилучалися найбільш рентабельні і великі підприємства, відновлені і реконст-
руйовані приватними орендарями і ті, що приносили значний прибуток. Характерним у цьому відношенні
була орендна політика, що проводилася відносно приватних підприємців Харківським відділом місцевої
промисловості. Так, згідно з його звітом за 1927/28 р., ним проводилася політика, націлена на повне витіс-
нення приватних орендарів з рентабельних галузей промисловості. Підприємства після того, як вони були
відновлені і реконструйовані приватними підприємцями, вилучалися і передавалися до рук держорганів
або кооперації. Щоб прискорити витіснення приватних орендарів, Харківський відділ місцевої промисло-
вості за 1927/28 р. неодноразово підвищував орендну плату для приватних осіб, внаслідок чого її розмір
зріс більш, ніж на 50% [12]. Внаслідок такої діяльності приватна орендна промисловість у Харківському
округу за один рік поменшала в 2,5 рази, а за два роки (з жовтня 1927 до жовтня 1929 рр.) вона скоротила-
ся більш, ніж у три рази – з 27 до 8 цензових підприємств [13]. За той же період в Мелітопольському окру-
зі число приватних орендованих цензових підприємств скоротилося більш, ніж у 9 раз – з 19 (у1926/27 р.)
до 2 (у 1928/29 р.) [14]. За повідомленнями Прилуцького окрвиконкому, у 1928/29 р. приватна орендна
промисловість округу практично припинила своє існування, оскільки в окрузі залишилося усього одне
приватне орендне підприємство з одним найманим робітником, а продукція, що випускалася ним, склада-
ла суму всього 300 крб. на рік [15].
Не задовільнившись застосуванням тільки економічних методів витіснення нової буржуазії з орендної
промисловості, радянський уряд пішов по шляху заборонних заходів у цій області. Так, 15 травня 1928 р.
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
35
постановою СНК СРСР були відмінені закони, що дозволяли приватну оренду державних підприємств
[16].
Одним з методів скорочення приватних орендних підприємств стала практика перегляду орендних
договорів, що широко розповсюдилася у цей час. Як мотив для перегляду договорів, часто використовува-
лися порушення приватниками термінів внесення орендної плати, невиконання обов’язків по постачанню
продукції державі, незначні порушення правил експлуатації підприємств. Понад 50% розірваних у 1926/27
р. в УСРР договорів припадало на невиконання орендарями обов’язків по ремонту підприємств; 15% дого-
ворів було розірвано по причинах порушення правил експлуатації підприємств. По представленнях госпо-
дарських органів суди приймали рішення про припинення орендних відносин з приватними підприємця-
ми. Спроби колишніх приватних орендарів оскаржити у судовому порядку неправильні дії з боку держав-
них господарських органів у справах про розірвання орендних договорів, як правило, закінчувалися не-
вдачею. Так, з кожних 100 таких клопотань у 1918 р. суди УСРР на користь держорганів задовольнили 72
[17]. В результаті за один рік (з 1 жовтня 1927 р. по 1 жовтня 1928 р.) з приватними підприємцями було
розірвано 120 договорів про оренду цензових державних підприємств, що становило 41,4% загального чи-
сла великих підприємств, що знаходилися в приватній оренді [18]. Надалі, згідно звіту Верховного суду
УСРР за 1929/30 р., всі такі спірні справи судами „були вирішені на користь держави...” [19].
З осені 1928 р. в Україні почалася нова, повторна націоналізація (ренаціоналізація) промислових під-
приємств, що знаходилися у власності приватних підприємців. Насамперед, вона торкнулася великих і се-
редніх приватних підприємств. За представленням окружних виконкомів ВУЦВК України скасовував ко-
лишні акти про денаціоналізацію підприємств, що знаходилися у приватному володінні і передавав їх у
власність держорганів. Так, у листопаді 1928 р. Малою президією ВУЦВК було задоволено клопотання
Тульчинського окрвиконкому про ренаціоналізацію броварні у м. Брацлаві, що належала непманові Кріц-
штейну (рішення про денаціоналізацію цієї броварні було прийнято Подільським губраднаргоспом у черв-
ні 1922 р.) [20]. У грудні 1928 р. Мала президія ВУЦВК на клопотання Херсонського окрвиконкому здійс-
нює ренаціоналізацію ковальського підприємства у м. Херсоні, що належало підприємцеві Літинському
[21]. Не слабшав процес ренаціоналізації приватних підприємств і в подальші роки. Наприклад, в серпні –
грудні 1929 р. секретаріат президії ВУЦВК на клопотання місцевих виконкомів неодноразово скасовував
акти про денаціоналізацію і оголошував передачу у власність держави підприємств, що належали непма-
нам. Так, зокрема, 12 серпня 1929 р. ним було ухвалено рішення про перехід у власність держави млина і
маслоробні у Херсонському окрузі, що належав непманові Я.Я. Вібе, а 17 вересня аналогічна постанова
ВУЦВК торкалася майстерні Кисельова, що була розташована у м. Києві [22]. 1 листопада 1929 р. у відпо-
відь на прохання Київського окрвиконкому про вилучення з приватного володіння непманів Гальперіна і
Дітятковської чавунно-ливарного заводу, сукновальні та млина у м. Чорнобилі секретаріат президії
ВУЦВК визнав ці підприємства власністю держави і передав їх на місцевий бюджет [23]. У лютому 1930
р. за рішенням Харківського окрвиконкому у с. Солоніцевка було вилучено і передано у власність місце-
вого райвиконкому велике цензове підприємство, що раніше (1922 р.) було денаціоналізоване і знаходило-
ся у володінні непмана Е.І. Деркача. Від повторної націоналізації власника підприємства не врятувала на-
віть та обставина, що броварня була передана ним у користування інвалідної кооперації [24]. У м. Богоду-
хові Харківського округу був повторно націоналізований і переданий у ведення місцевого райвиконкому
один з найбільших в Україні млинів товарного типу (потужністю 1,5 тис. пудів зерна на добу), що належав
непманові Шнейдеру [25]. Це було високорентабельне підприємство, повністю відновлене Шнейдером.
Господар даного підприємства на початку 1928 р. був засуджений за підвищення цін на зерно на 3 роки з
конфіскацією всього майна, що полегшило місцевому виконкому процес ренаціоналізації даного підпри-
ємства [26]. Таких рішень органів місцевої і центральної влади про ренаціоналізацію було прийнято над-
звичайно багато.
У багатьох випадках приватні підприємства переходили у власність держави на основі судових виро-
ків по кримінальних справах, у яких в якості обвинувачених фігурували непмани. Зокрема, таким шляхом
перейшло у власність держорганів підприємство по виробництву виробів з жерсті, що знаходилося у воло-
дінні відомої приватної харківської фірми „Кока і Бірман”. Співвласники фірми С.М. Кока, М.С. Бірман та
його син М.М. Бірман, конкуруючи з держпідприємствами цього профілю, щоб забезпечити збут продук-
ції своєї фабрики, неодноразово використовували підкуп різних посадових осіб [27]. У березні 1930 р. ха-
рківський окружний суд засудив С.М. Кока на 2 роки позбавлення волі з поразкою у правах і висилку за
межі харківського округу терміном на 5 років, а майно, що належало йому, було конфісковане (його ком-
паньйон був виправданий а ще одному з співвласників, М.М. Бірману, вдалося втекти) [28].
З метою посилення адміністративного тиску на приватних підприємців у промисловості у жовтні
1928 р. ВУЦВК вніс зміни до ст. 119 Кримінального кодексу УСРР. Відтепер злісне невиконання приват-
ним підприємцем обов’язків за договором, укладеним з державними, кооперативними або громадськими
організаціями, каралося п’ятирічним ув’язненням з конфіскацією всього або частини майна, що належало
непманові [29].
Для вилучення підприємств, що знаходилися в приватному володінні, активно притягувалися подат-
кові органи. В умовах різкого посилення податкового пресу відбувалося швидке збільшення податкової
заборгованості підприємств приватнокапіталістичного сектору, методи ліквідації якої були значно поси-
лені. При стягненні податкової недоплати податкові органи нерідко вдавалися до продажу не тільки рухо-
мої власності непманів, але й їх нерухомого майна, насамперед, промислових підприємств, що знаходили-
ся в їхній власності. Повідомлення преси тих років містять чимало відомостей такого роду [30]. У ліквіда-
ції за борги приватних підприємств були зацікавлені відділи місцевої промисловості, оскільки вони отри-
мували можливість по дешевій ціні придбати їхнє обладнання, будівлі, запаси сировини і т.д., про що пря-
Щербина І.В.
ЛІКВІДАЦІЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В ЕКОНОМІЦІ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ (1928 – 1930 рр.)
36
мо заявлялося у їхніх відповідних зверненнях у фіноргани [31]. Особливо часто до послуг податкових ор-
ганів для вилучення невеликих приватних підприємств – млинів, крупорушок, просорушок тощо – зверта-
лися райвиконкоми. У зв’язку з цим, наприклад, голові Київського окрвиконкому Войцеховському у лю-
тому 1930 р. навіть довелося звернутися з секретним листом до всіх голів райвиконкомів округу, в якому
рекомендувалося при необхідності провести вилучення такого роду підприємств без участі органів проку-
ратури, використовуючи для цих цілей податковий прес [32].
Під впливом адміністративно-натискових методів, судового переслідування, внаслідок посилення по-
даткового пресу, зменшення кредитування, скорочення постачання тощо приватна цензова промисловість
скоротилася чисельно з 359 у 1926/27 р. і 212 у 1927/28 р. до 99 у 1929 р. і 2 до кінця 1930 р. За кількістю
зайнятих робітників це відповідно становило 5 995 чол., 3 319 чол., 1 454 чол. і 17 чол. [33].
У цей час в Україні в руках приватних підприємців вже не залишалося жодного великого (тобто з чи-
слом робітників понад 100) промислового підприємства [34].
Процес скорочення приватної капіталістичної промисловості не був рівномірним і відбувався переду-
сім у цензовій (фабрично-заводській) промисловості, а також у галузях, які працювали на сільськогоспо-
дарській сировині. Про динаміку розвитку приватної капіталістичної промисловості, цензової і нецензової
, в Україні дає уявлення наступна таблиця:
Таблиця 1. Валова продукція всієї (цензової та дрібної) приватнокапіталістичної промисловості Укра-
їни (в млн. крб.)
1926/27 р. 1927/28 р. 1928/29 р. 1929/30 р.
Вартість промислової продукції 97,3 76,2 76,1 16,0
Таблицю складено за: ЦДАВО України. Ф.582. Оп. 1. Од. зб. 5068. Арк.. 5; Вісник статистики Украї-
ни.- 1930.- Вип. V. – С.115-116; Цензова промисловість України 1930 р. за матеріалами річного обсліду-
вання.- Харків, 1930.- С.113. Підрахунки автора.
У 1929/30 р., за орієнтовними даними представників керівництва ЦСУ УСРР, питома вага всієї прива-
тнокапіталістичної промисловості у випуску промислової продукції України складала менше за 1% [35].
Іншими словами, вже до початку 30-х років легальна приватнопідприємницька діяльність нової буржуазії
у промисловості практично зійшла нанівець.
Таким чином, в умовах дії тоталітарних (надзвичайних) методів управління швидкими темпами відбу-
вався процес деградації приватнопідприємницької діяльності у сфері виробництва. Видавлення представ-
ників нової буржуазії з промисловості (передусім, з великої) відбувався переважно позаекономічними ме-
тодами (шляхом заборони приватної оренди і подальшого вилучення підприємств, що знаходилися в при-
ватній оренді, повторної націоналізації державою раніше денаціоналізованих та переданих у приватну
власність промислових об’єктів, відсіканням промисловців від джерел палива і сировини, притягнення до
судової відповідальності непманів за економічні злочини з подальшою конфіскацією належних їм промис-
лових закладів і т.д.). Дані методи видавлення представників приватногосподарчого сектору з промисло-
вості доповнювалися заходами економічного характеру – високим рівнем оподаткування, скороченням або
припиненням кредитування та планового постачання матеріалами і напівфабрикатами. Це дозволило вже
на початку 30-х років ліквідувати приватнопідприємницьку діяльність у промисловості, що (враховуючи
„спеціалізацію” приватних підприємців на виробництві товарів широкого споживання) надто негативно
позначилося на насиченні споживчого ринку, посиленні товарного голоду і дефіциту широкого спектру
промислових товарів.
Джерела та література
1. Волосник Ю.П. Нова буржуазія України та розвиток приватнопідприємницької діяльності на фінансо-
вому ринку в роки непу. – Харків, 2002; Калініченко В.В. Селянське господарство України в період
непу: Історико-економічне дослідження. – Харків, 1997; Архипов В.А., Морозов Л.Ф. Борьба против
капиталистических элементов в промышленности и торговле. 20-е – начало 30-х годов. – М., 1978 та
інші.
2. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.20. – Од. зб. 3185; ДАХО. – Ф.Р-871. – Оп.11. – Од. зб. 560.
3. Вісник статистики України. – 1930. – №5; Вісті ВУЦВК. –1928ж – 19 березня; Фабрики й заводи Укра-
їни: Стат. Довідник. – Харків, 1931 та інші.
4. Сталин И.В. Сочинения. – Т. 11. – М., 1949. – С. 159.
5. Вісник статистики України. – 1930. – Вип. V. – С. 14.
6. Сталин И.В. Сочинения. Т. 9. – М., 1948. – С. 21.
7. ЗУ УСРР. – 1928. – № 3. – Ст. 30.
8. ЗУ УСРР. – 1928. – № 18. – Ст. 168.
9. Трифонов И.Я. Ликвидация эксплуататорских классов в СССР. – М., 1975. – С. 217.
10. Сігал Б.В. До питання про приватний капітал на Україні: Стат.-екон. нариси. – Харків, 1929. – С. 31;
Сігал Б.В. Приватнокапіталістична діяльність у сфері виробництва та посередництва за п’ятиріччя
(1925/26 – 1929/30) //Вісник статистики України. – 1930. – № 5. – С. 115.
11. ЦДАВО України. – Ф. 582. – Оп. 1. – Од.зб. 5068. – Арк.. 6.
12. ДАХО. – Ф. Р-845. – Оп. 3. – Од.зб. 1666. – Арк.. 6; – Ф.Р-869. – Оп. 1. – Од.зб. 165. – Арк. 5.
13. ДАХО. – Ф. Р-845. – Оп. 3. – Од.зб. 1666. – Арк. 6; – Ф.Р-869. – Оп. 1. – Од.зб.166. – Арк. 1 зв.
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
37
14. Звіт Мелітопольського окрвиконкому Рад ХІ окр. з’їздові Рад Мелітопольщини. – Мелітополь, 1929. –
С. 102.
15. Звіт окрвиконкому Рад роб., селянських та червоноарм. депутатів Прилуччини ІV скликання. 1927-
1929. – Прилуки, б.р. – С. 54.
16. СЗ СССР. 1929. - № 34. Ст.. 307.
17. Вестник советской юстиции. – 1928. - № 20. – С. 586.
18. Сігал Б.В. До питання про приватний капітал на Україні. – С. 30.
19. ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 6. – Од.зб. 121. – Арк.. 15.
20. ДАХО. – Ф.Р-845. – Оп. 3. – Од.зб. 1999. – Арк.. 234 зв.
21. ДАХО. – Ф.Р-845. – Оп.3. – Од.зб. 1999. – Арк.. 48.
22. ДАХО. – Ф.Р-845. – Оп. 3. – Од.зб.1999. – Арк.. 252 зв., 267.
23. ДАХО. – Ф.Р-845. – Оп. 3. – Од.зб. 2873. – Арк.. 50-50 зв.
24. ДАХО. – Ф.Р-845. – Оп. 3. – Од.зб. 3177. – Арк.. 24, 27, 28.
25. ДАХО. Ф. – Р-845. – Оп.3. – Од.зб. 1706. – Арк..75.
26. Пролетарий. – 1928. – 11 января.
27. ДАХО. – Ф.Р-871. – Оп. 11. – Од.зб. 2197. – Арк.. 7, 29, 33, 77.
28. ДАХО. – Ф.Р-871. – Оп. 11. – Од.зб. 2197. – Арк.. 245, 157.
29. ДАХО. – Ф.р-845. –Оп. 3. – Од.зб. 1993. – Арк.. 53 зв.
30. Вісті ВУЦВК. – 1928. – 4 травня; Комуніст. – 1929. – 12 липня; 16 липня.
31. ДАКО. – Ф.Р-632. – Оп. 1. – Од.зб. 1102. – Арк..252.
32. ДАКО. – Ф.Р-495. – Оп. 3. – Од.зб. 14. – Арк.. 13.
33. Більшовик України. - 1928. - № 18. – С. 46; Сігал Б.В. До питання про приватний капітал на Україні. –
С.145; Цензова промисловість України 1928/29 р. за даними кон’юнктурної звітності. – Харків, 1930. –
С. 20–21; Цензова промисловість України 1930 р. за даними кон’юнктурної звітності. – Харків, 1931.
С. 82.
34. Фабрики й заводи України: Стат. Довідник. – Харків, 1931. – С.4–5, 552–553.
35. Вісник статистики України. – 1930. – Вип. V. – С.116.
Яблоновская Н.В.
ЖУРНАЛ «ИЗВЕСТИЯ КАРАИМСКОГО ДУХОВНОГО ПРАВЛЕНИЯ» (1917–1919) В
КОНТЕКСТЕ КАРАИМСКОЙ ПРЕССЫ НАЧАЛА ХХ ВЕКА
Журнал «Известия караимского Духовного Правления» по настоящее время остается единственным
примером крымского караимского национального периодического печатного издания, поэтому его описа-
ние чрезвычайно актуально с точки зрения исследования как истории этнической прессы Крыма, так и
общественно-политической жизни крымской караимской общины начала минувшего столетия. До середи-
ны 1980-х гг. пресса крымских караимов не привлекала внимания исследователей. С 1985 г. в России и
Украине начали появляться так или иначе затрагивающие данную проблему исследования [16]. Из них
наиболее полной и обстоятельной нам представляется статья О.Б. Белого [1], описательный характер ко-
торой все-таки не позволил автору подробно остановиться на содержательной стороне «Известий караим-
ского Духовного Правления».
Изучение структуры данного журнала, его преемственной связи с предыдущими караимскими изда-
ниями России, проблемы национального и культурного возрождения караимов на его страницах состав-
ляют задачи нашей статьи.
Начало ХХ столетия стало настоящим “золотым веком ” для крымских караимов, которые всегда иг-
рали заметную роль в истории полуострова. Одной из главных примет этого национального возрождения
явилось открытие караимских изданий, рассматривавших проблемы национального прошлого и будущего,
национальной религии, национального образования и культурной жизни. Это были журналы «Караимская
жизнь» (Москва, 1911–1912), “Караимское слово» (Вильнюс, 1913–1914), Сабах (1914, Луцк).
Значимость первого издания не только для караимской общины, но и для всех жителей Крыма сразу
же была отмечена в русской печати. Газета “Крымский Вестник” писала: “У нас уже сообщалось о выходе
в свет первого номера первого караимского журнала: “Караимская жизнь”. Насколько значителен этот
факт, можно будет сказать лишь впоследствии: всякий орган печати имеет будущее только тогда, когда он
уже имеет прошлое. Но для нас, крымчаков, новый журнал уже представляет некоторый особый интерес
потому, что караимская жизнь не только связана тысячей исторических нитей с крымской жизнью, но и
играет в ней заметную роль, особенно в некоторых городах, где почти все правомочные горожане-
цензовики сосредоточены в караимской общине и партийные разногласия в городских думах соответст-
вуют внутреннему расслоению караимства: неудивительно поэтому, что Крым, его города, исторические
памятники, его история, его обитатели, живые и мертвые, занимают такое большое место в тексте нового
журнала, и прочитать его было бы интересно не только для самих караимов, но и для всех, кто намерева-
ется посетить Крым или поселиться в одном из его уголков” [14, с.55].
Крым – историческая колыбель караимов – некоторое время оставался в стороне от этого националь-
ного издательского процесса, хотя уже в 1914 г. Ароном Ильичом Катыком, газзаном феодосийской кара-
имской общины, была предпринята попытка организации в Феодосии караимского журнала под названием
“Вестник караимской жизни” [15]. Однако этот замысел остался нереализованным – препятствием явилась
|