До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики

Запропонована до вашої уваги стаття звернена до розгляду діалогічної етики через призму проблеми людської особистості. Увага зосереджена на персоналістичному спрямування етики, що постала в межах філософії діалогу. В діалогічної філософії було переглянуто такі традиційні поняття як суб`єкт, особисті...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2006
Автор:	Стукало, О.О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2006
Назва видання:	Культура народов Причерноморья
Теми:	Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36663
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики / О.О. Стукало // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 89. — С. 130-133. — Бібліогр.: 6 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-36663
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-366632012-08-01T12:11:13Z До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики Стукало, О.О. Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ Запропонована до вашої уваги стаття звернена до розгляду діалогічної етики через призму проблеми людської особистості. Увага зосереджена на персоналістичному спрямування етики, що постала в межах філософії діалогу. В діалогічної філософії було переглянуто такі традиційні поняття як суб`єкт, особистість, Інший та сформовано нову оригінальну концепцію особистості, яка відповідає інтерсуб`єктивній парадигмі сучасності. Предлагаемая вашему вниманию статья обращена к рассмотрению диалогической этики в контексте проблемы человеческой личности. Главное внимание сосредоточено на персоналистической направленности этики, которая была сформирована диалогическими мыслителями. В философии диалога были пересмотрены такие традиционные понятия как субъект, личность, Другой и разработана новая оригинальная концепция личности, которая соответствует интерсубъективной парадигме современности. This article concerns the research on the dialogic ethics in the context of the personality problem. The main attention of the researcher is paid to the personalistic direction of the ethics which was formed by the dialogic thinkers. The dialogic philosophy reconsidered such traditional terms as subject, personality, the Other and gave a new original conception of the personality. 2006 Article До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики / О.О. Стукало // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 89. — С. 130-133. — Бібліогр.: 6 назв. — укp. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36663 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ
spellingShingle	Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ Стукало, О.О. До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики Культура народов Причерноморья
description	Запропонована до вашої уваги стаття звернена до розгляду діалогічної етики через призму проблеми людської особистості. Увага зосереджена на персоналістичному спрямування етики, що постала в межах філософії діалогу. В діалогічної філософії було переглянуто такі традиційні поняття як суб`єкт, особистість, Інший та сформовано нову оригінальну концепцію особистості, яка відповідає інтерсуб`єктивній парадигмі сучасності.
format	Article
author	Стукало, О.О.
author_facet	Стукало, О.О.
author_sort	Стукало, О.О.
title	До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики
title_short	До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики
title_full	До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики
title_fullStr	До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики
title_full_unstemmed	До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики
title_sort	до питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2006
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36663
citation_txt	До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики / О.О. Стукало // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 89. — С. 130-133. — Бібліогр.: 6 назв. — укp.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT stukalooo dopitannâpropersonalístičnesprâmuvannâdíalogíčnoíetiki
first_indexed	2025-07-03T18:19:14Z
last_indexed	2025-07-03T18:19:14Z
_version_	1836650861180223488
fulltext	Семиколенов В.Н. ВЗАИМОСВЯЗЬ КУЛЬТУРЫ, ЦЕННОСТЕЙ И МОРАЛИ 130 2. Балабанова Г.П. Культурные пространства производства человеческого в человеке // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Философия. Социология». – Том 17. – №1 (2004). – C. 64–70. 3. Сухина И.Г. Аксиологический подход к проблеме интерпретации феномена культуры // Практична фiлософiя. – № 4. – 2004 (№14). – С.170–179. 4. Виндельбанд В. Избранное: Дух и история. – М.: Юристъ, 1995. – 688с. 5. Кармин А.С. Основы культурологии: морфология культуры. — СПб.: Лань, 1997. — 509 с. 6. Гуревич П.С. Философская антропология. – М.: NOTA BENE, 2001. – 456 с. 7. Балабанова Г.П. – Там же. 8. Сухина И.Г. – Там же. 9. Кант И. Лекции по этике // Кант И. Лекции по этике: – М: Республика, 2000. – С. 38–222. 10. Философия культуры. Становление и развитие. – СПб.: Лань, 1998. – 448 с. 11. Хейзинга Й. В тени завтрашнего дня. Диагноз духовного недуга нашей эпохи // Хейзинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня. – М.: Прогресс–Академия, 1992. – 464 с. 12. Кизима В.В. Тоталлогия. – К.: Парапан, 2005. – 272 с. 13. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с. 14. Кант И. Метафизика нравов в двух частях // Соч. в 6–и т. – Т. 4. – Ч. 2. – М.: Мысль, 1966. – С. 107– 438. 15. Лосский Н. О. Условия абсолютного добра. М.: Политиздат, 1991. – 368 с. 16. Гегель Г.В.Ф. – Там же. 17. Фромм Э. Психоанализ и этика. – М: Республика, 1993. – 415 с. Стукало О.О. ДО ПИТАННЯ ПРО ПЕРСОНАЛІСТИЧНЕ СПРЯМУВАННЯ ДІАЛОГІЧНОЇ ЕТИКИ Звернення до діалогічної етики зумовлене її надзвичайною актуальністю як для теоретичної етики, так і з огляду на практичні запити щодо формування морального простору сучасного суспільства. Трансформа- ційні процеси в філософському дискурсі призвели до загостренні уваги на проблемах комунікації, інтер- суб`єктивності, діалогу, що вимагає залучення до сфери етичних рефлексій осмислення концепту Іншого та діалогічного виміру людського буття. Сучасна „індивідуалізована” моральна свідомість вже не сприймає посилання на абсолютні ідеали та апеляцію до надособистісних моральних принципів. Зокрема, теоретик постмодернізму та видатний соціо- лог сучасності З.Бауман зазначає, що для постмодернізму характерна мораль без етики, де визначальною стає індивідуальна моральна відповідальність як така, що відчувається людиною, а не постає соціально сан- кціонованим зобов`язанням. Це призводить до панування індивідуалістичної установки та орієнтації на „ідеал автентичності” (Ч.Тейлор), який сверджує: „Я не тільки не повинен пристосовувати своє життя до вимог зовнішнього підпорядкування, я не можу навіть знайти поза своєю особистістю взірець, за яким жи- ти. Я його можу знайти лише у глибині свого єства” [6,28]. Така ситуація зумовлює, на наш погляд, необ- хідність пошуку нових шляхів обгрунтування морального, так би мовити, шлях „знизу” до „верху”: від без- посередності людських відносин, які незмінно становлять базовий простір людського існування та містять в собі передумови моральнісного відношення. Слід зазначити, що сучасний індивідуалізм, ризикуючи пере- родитися в егоїстичний соліпцизм, становить загрозу для „морального здоров`я” суспільства та призводить до кризи духовності. З огляду на це, набуває актуалізації традиція діалогічної етики, а саме, в контексті того особистісного потенціалу, який вона може привнести для самоздійснення сучасного індивіда. Найбільш грунтовне дослідження діалогічної етики здійснюється В.Малаховим, також до розгляду цієї проблематики звертаються К.Сігов та В.Даренський. Персоналістичне спрямування мислителів діалогічно- го напрямку було акцентоване в працях П.Гуревича, К.Вальверде та інших. Ми ставимо собі за мету розкрити персоналістичне спрямування етики, що постала в межах філософії діалогу. А отже, звернемося до розгляду діалогічної етики через призму проблеми людської особистості. Діалогічну етику можна визначити як напрямок в етиці, який склався на початку двадцятого століття на грунті філософії діалогу (М.Бубер, Ф.Розенцвейг, Ф.Ебнер, Г.Еренберг, О.Розеншток–Хюсі, М.Бахтін та Е.Левінас). Представники діалогічної філософії ставили собі за мету створення нового типу рефлексії на основі діалогу, де за визначальне було взяте безпосереднє Я–Ти відношення. Суттєвою складовою нового мислення, яке орієнтувалося на втілення у „вчинок”, а не обмеження рівнем споглядання, була критика мо- нологічної мови класичної філософії та зосередження на „відношенні”, а не на пізнанні. Діалогічна етика знаходить джерело моральних зобов`язань у безпосередньому Я–Ти відношенні та зорієнтована на визнан- ня первинності особистої моральнісної відповідальності. Становлення етики в межах філософії діалогу тісно пов`язане з особливостями того напрямку в філо- софії, який отримав розвиток ще з другої половини дев`ятнадцятого століття. Його виникнення зумовлене протестом мислителів проти пануючих в історії європейської філософії принципів раціоналізму, ствер- дженням необхідності переоцінки цінностей класичної філософії та відмовою від її традиційної проблема- тики. Вони звернулися своєю творчістю, яка слугувала їх екзистенційному духовному самовираженню, до конкретного існування людини, до інтуїтивних, емоційно–вольових способів освоєння духовного досвіду Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ 131 індивіда, прагнучи подолати суб`єкт–об`єктний підхід у пізнанні та визнати велич людської особистості як найвищої цінності для філософії та етики. Вихідною інтенцією філософії та етики початку двадцятого століття стало звернення до цілісного люд- ського існування виходячи з критики суб`єктивістської метафізики та чистого споглядання. Це був виступ проти девальвації та нівелювання особистісного начала у системі Гегеля та сприйняття суб`єкту виключно як втілення раціонального начала, яке уявлялося визначальним щодо нього (лінія класичної філософії, „его- логічної” за своєю суттю, що веде від декартівського „Мислю, отже існую”). Це була спроба повернути по- вагу до цілісної людини, звільнившись від теоретизованого системного підходу у дослідженні її сутності та морального начала, через звернення до її безпосереднього існування („філософія життя” та екзистенціа- лізм). Як наслідок, етика прийшла до подолання нормативізму та зосередження на моральній свідомості. Особливо вагомим в контексті антинормативного повороту в етиці є внесок М.Шеллера та його „Оrdo amoris”. Виходячи з дораціональної установки в своїй філософії, він виступає з критикою раціоналістичного трактування особистості як „розумної особистості”, як вона постає в „формальній етиці” Канта та неоканті- анців, та привертає увагу до її духового та чуттєвого вимірів. Все це призвело до визнання людської особи- стості як визначальної цінності та до кардинальних змін у сфері етичного. Екзистенційний підхід започаткований С.К`єркегором, будучи революційним щодо філософії, став ви- значальним на цьому етапі, звільнивши етику від абсолютних ідеалів та звернув пошук належного до ситу- ації безпосереднього людського існування. Була втрачена прерогатива надособистісних авторитетів, які б могли задовольнити людину, внаслідок чого вона опинилася в ситуації „екзистенційного розпачу”, пере- клавши всю вагу відповідальності та свободи на саму себе. Можливо, це було повязано з тією загальною іс- торичною ситуацією, яка склалася у суспільстві внаслідок встановлення тоталітарних режимів та двох сві- тових війн, що знаменувало собою найжагучіший крах моральних зразків. Підгрунтя свого існування лю- дина вже не могла вбачати в умоглядних Абсолютах, як і в позбавлених „реальності” теоретизованих нор- мативних побудовах. Екзистенціалізм прагнув віднайти джерело належного в моралі з самої людині, як та- ке, що задається в конкретній ситуації без апеляції до визначального принципу. Таке намагання, за умови сприйняття людини як „відособленої”, цілком самодостатньої реальності, призводить до розчарування та відчуття „бездомності”, яким проникнута філософія, зокрема, Ж–П Сартра та А.Камю. Але людина не здат- на існувати ізольовано. Прагнення зняти всі „авторитети” призводить до трагічності свободи, оскільки лю- дина не може знайти точку опори в самій собі. І тут виникає необхідність зустрічі. Діалогічний напрямок, звертаючи увагу до реальності Іншого, постає в цьому ракурсі як відповідь на ту ситуацію, яка склалася в екзистенційному мисленні на початку століття. Опору не можна вже було знайти в абсолютних авторите- тах, втраченою була довіра й до новочасного раціоналізму, що уявлялося як пригноблення особистісної са- моцінності. Становлення діалогічної філософії відбулося на етапі „зламу” в історії західно–європейської філософії, тому рятівним кроком мислителі–діалогісти вважали залучення до неї „живого” духовного досвіду та спа- сіння її шляхом перетворення у „нове мислення”. Звертаючись до проблеми людини мислителі–діалогісти стверджують глобальну кризу ізольованого індивіду, яка може бути подолана лише діалогічним мисленням. Діалогічні мислителі, в першу чергу, Ф.Розенцвейг та М.Бубер, напротивагу М.Хайдегеру, Ф.Ніцше гово- рять про те, що людина за своєю суттю не може бути абсолютно самотньою. Первинною реальністю у діалогістів є відношення, „буття-між” як визначально онтологічно первинне, що формує глибинну єдність самостійних реальностей та власне самі ці реальності, а визначальною катего- рією людської екзистенції є сфера «між» як відношення–спілкування. Вихідним уявляється не якась сут- ність, як то Бог, людина та світ (за Розецвейгом), а відношення (сфера „між” Бубера). „Первісне буття – не позаособистісне і не внутрішньоособистісне, а міжособистісне, і ця первісна єдність внутрішньо невідривна від подієвої та особистісної єдиності тут і зараз проживаючих конкретних Я та іншого... Діалогізм проти- стоїть тим філософським традиціям, в яких заперечується реальність окремої особистості та віддається пе- ревага людині загалом” [4, с.145]. Виходячи з цього, належне не може бути одноосібним наказом Бога як вищий моральний закон, етичне не може виводитися з одиничного буття людини, як її гедоністичні, чи ути- літаристичні потреби, а тим паче його основою не можуть бути норми, сформовані виключно в суспільному світі. Першоджерелом належного може бути лише простір „між – буття”, сфера діалогічного відношення Я з Ти. Не можна оминути того факту, що етичне виявляється пов`язаним з релігійним, адже філософія діалогу виступає як поєднання філософської рефлексії та єврейської релігійної традиції. Моральне начало людської природи корениться в суті людини як, перш за все, істоти духовної, якою вона є як особистість. Активне за- лучення до арсеналу етики категорії любові, яка виступає смисловим ядром принципу відповідальності, за своє джерело має заповідь любові до ближнього як відповіді на заклик до спасіння. Самоцінність відно- шення до іншого як критерію етичного, що впроваджується діалогічною етикою, від початку було вира- женням відношення до Бога, адже „відповідати” Богу людина має через ставлення до іншого, який є його ликом: „ти”, з яким „я” веде діалог, є віддзеркаленням вищого „Ти”, що звертається до людини. Особливої уваги заслуговує, на нашу думку, зв`язок діалогічної етики з персоналістичною установкою. Як відомо, персоналізм – це філософська позиція чи напрямок, який також виник як реакція на природни- чо–наукове та механістичне визначення людини і її самовідчуження. Своїми семантичним та смисловим корінням персоналізм має латинське слово „persona”, що в перекладі означає „обличчя”, від якого походить більш звичне для сучасної філософії поняття „особистість”. Персоналізм робить акцент не на людині в ці- лому, а саме на особистості людини, яка розуміється в першу чергу як духовна особистість, що встановлює контакт з вищою духовною істотою – Богом. Загалом, для персоналізму характерним є утвердження суттєво Стукало О.О. ДО ПИТАННЯ ПРО ПЕРСОНАЛІСТИЧНЕ СПРЯМУВАННЯ ДІАЛОГІЧНОЇ ЕТИКИ 132 необхідного зв`язку між людською особистістю та особистістю Бога. Персоналізм – це вчення, в основі яко- го лежить онтологічний принцип множинності (плюралізма) і автономності буттєвих форм, в тому числі й людської особистості. Якщо звертатися до характеристики етики діалогічних мислителів, то, на нашу думку, більш коректним буде назвати її етикою діалогічного персоналізму або діалогічно–персоналістичною етикою. Визначальним в діалогічній етиці є те, що етичному формалізму тут протиставляється пошук морального виходячи з осо- бистісного начала в просторі зустрічі з Іншим. В центрі етичного знаходиться вчинок, який лежить в прос- торі особистої відповідальності, а не задається нормами. Тут здійснюється відмова від чітко окреслених уявлень про добро і зло, а критерієм морального виступає конкретна людська особистість в ситуації безпо- середньої взаємодії. Про тісний зв`язок діалогічної філософії з персоналізмом свідчить й історія його становлення. Термін „персоналізм” був введений у вжиток Ф.Шлейєрмахером, постать якого розглядається, поряд з Л.Фейєрбахом та В.фон Гумбольдтом, як одного з безпосередніх попередників становлення філософії діа- логу. Якщо ж звернутися до вітчизняної традиції, то слід відмітити той факт, що ідеї діалогічної філософії зароджуються саме в персоналістичній антропології М.Бердяєва, що навіть дозволило деяким дослідникам (зокрема, Н.Б.Мечковській) віднести його безпосередньо до представників діалогічної філософії як одного з найперших її натхненників. Існує підхід за яким всередині самого персоналізму вирізняють дві течії. Одна зорієнтована на індиві- дуума (індивідуалістичний персоналізм), інший робить своїм вихідним і центральним пунктом відношення між Я і Ти, яке й визначає структуру особистості (діалогічний персоналізм). Діалогічний персоналізм, який уявляється як такий, що веде свою традицію від Л.Фейєрбаха, розвивався, з одного боку, на грунті іудаїзму (М.Бубер, Ф.Ебнер), з іншого боку, в християнській екзистенційній філософії (Г.Марсель, Е.Муньє). Необхідність залучення діалогічного виміру до персоналістичної філософії відстоює зокрема П.С. Гу- ревич, стверджуючи, що персоналістична філософія поза діалогічним виміром втрачає свою суть. Якщо утверджується прагнення визнати особистість як надцінність, то персоналістична ідея доводиться до абсур- ду та звільняється від моральнісних критерієв. Філософія, яка обгрунтовує суверенітет особистості, не може залишити поза увагою питання про межі людини та джерела її моральності. Хоча особистість і ставиться в центр філософських рефлексій, але вона не може бути останньою інстанцією людського буття: вище нача- ло, з яким людина здатна вести діалог, є корелятом морального в людині. „Співвіднесення людського з все- людським – таким є загальне спрямування теоретичних розробок М.Бубера, М.Бахтіна, Е.Левінаса та інших прихильників діалогу, поліфонії в культурі” [5, с.147]. Необхідність для особистості інших та їх волі тут не є ствердженням соціальності як залежності від іншого, а є „відкриттям екзистенційної, персоналістичної філософії”. Якби головним завданням персоналістично зорієнтованої філософської антропології було вста- новити диктатуру індивіда, то вона б втратила внутрішню проблемну напругу та визначальну для неї мора- льнісну тематику. Персоналізм швидше пов`язаний з універсалізмом (особливо в його вітчизняній традиції – Бердяєв, Бахтін), аніж з індивідуалізмом. Увага іспанського дослідника філософської антропології Карлоса Вальверде до персоналізму (саме до цього напрямку він відносить представників діалогічної філософії) зумовлена цінністю для розвитку мора- льності, оскільки, на думку мислителя, в нього більш за все шансів на успіх в утвердженні гуманності. При- чиною його важливості та значимості є персоналістичне розуміння особистості, що враховує її діалогічний вимір та важливість міжособистісного спілкування. „Особистість представляє собою діалогічну реальність, тобто таку реальність, яка потребує відношення „Я–Ти” для конституювання себе в якості особистості. „Са- мотня людина” є онтологічним протиріччям. Тільки виходячи з себе самого назустріч іншому, людина реа- лізує своювласну істинну самість, до того ж чим в більшій мірі здійснюється такий вихід, тим повніше реа- лізується особистісна сутність людини” [3, с. 370]. Основним принципом філософії діалогу виступає феномен співіснування, що становить фундаменталь- ну людську ситуацію та виступає джерелом морального. Здійснюється пошук істинного смисла існування індивіда не в принципах його ізоляції та самозахисту, а в процесі безпосереднього відношення до Іншого як до Ти. „Діалог між просто індивідами – тільки ескіз, здійснюється ж він тільки між особистостями. Але що може так сутнісно перетворити індивіда в особистість, якщо не суворий і світлий досвід діалогу, який вчить його безмежному змісту межі?” [2,110]. Найціннішим для Бубера є автентичність людської особистості, за- вданням його вчення є розкриття особистості в людині, що є запорукою моральнісності вчинків. Людина не повинна слідувати нормам, а лише своїй внутрішній суті, невід`ємне начало якої складає „живий етос”. Немає теоретичних моральних узагальнень, які б йшли попереду досвіду людського життя, особиста моральнісна відповідальність, яка не може бути обмежена будь–якими зовнішніми чинниками, стверджу- ється діалогічною етикою центром етичного. „Архітектоніка” буття М.Бахтіна постає як співіснування та взаємодія множини особистісних центрів, які моральнісно зорієнтовані один на одного перебуваючи в діа- логічному зв`язку. „Пронизливий персоналізм, який зближує Бахтіна з екзистенціалістами – одна з основ- них бахтінських інтуїцій... Буття як таке – це вчинок особистості, й ще точніше – його найпотаємніше, його моральнісний мотив, тобто – відповідальність” [1, с. 84]. Ця інтенція набуває розвитку та абсолютизації етичного у філософії Е.Левінаса, де асиметрична відпо- відальність за ближнього становить фундаментальну структуру людської суб`єктивності. Етичний аспект являється не додатком до екзистенційної основи, а в етиці (квінтесенцію якої становить відповідальність) зав`язується вузел суб`єктивності як начала трансцендування. Зокрема, Ж.Лакруа назвав Левінаса „великим живим метафізиком персоналістичної інспірації”. Вопросы духовной культуры – ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ 133 Отже, найвищу цінність для діалогічної етики становить саме людська особистість, її визначальна увага спрямована на ствердження особистості у її первинному взаємозвя`зку з Іншим. Моральнісне начало, яке становить суть людини, належить духовному виміру особистості, який є визначальним щодо неї. Діалогічна етика є відкритою: вона виходить саме з конкретного вчинку (найбільш чітко це представлено у Бахтіна) конкретної людської особистості в конкретній ситуації її відношення до іншого (як реально ближнього, а не абстрактно дальнього). Критерій моральності вчинку задається саме відношенням до цього іншого в конк- ретній ситуації спілкування. Однією з визначальних проблем етичного знання та моральної культури є про- блема нездоланності прірви між морально належним (як світом ідеального) та реального втілення його у практиці людського існування, у людському вчинку (світ дійсного). Діалогічна етика не звертається до по- будови умоглядного „нормативного каркасу” узагальненого для всіх діячів, а привертає увагу до людської особистості в її одиничності та самоцінності, що відповідає духові „індивідуалізованої” моральної свідомо- сті сучасності. Етика, яка сформувалася в контексті філософії діалогу, є в своїй суті діалогічно–персоналістичною. Во- на привертає увагу до діалогу як джерела самовизначення особистості та здійснює пошук смислу людської екзистенції у спілкуванні з іншою особистістю та відповідальності за неї. В межах діалогічної філософії бу- ло переглянуто такі традиційні поняття європейської філософії як суб`єкт, особистість, Інший та сформова- но нову оригінальну концепцію особистості, яка відповідає інтерсуб`єктивній парадигмі сучасності. Джерела та література 1. Бонецкая Н.К. М.М.Бахтин и традиции русской философии // Вопросы философии. – 1993. – №1. – С.83 – 93. 2. Бубер М. Диалог // Бубер М. Два образа веры. – М.: Республика, 1995. – 464с. 3. Вальверде К. Философская антропология. – М.: «Христианская Россия», 2000. – 412 с. 4. Гиршман М.М. Избранные статьи. – Донецк: ООО «Лебедь», 1996. – 160 с. 5. Гуревич П.С. Философия культуры. – М.: «Аспект Пресс», 1995. – 288 с. 6. Тейлор Ч. Етика автентичності. – К.: Дух і літера, 2002. – 128 с. Чудомех В.Н. КРЕАЦИЯ КАК КОСМОУНИВЕРСАЛЬНЫЙ ФЕНОМЕН: ПОЛИАСПЕКТНОСТЬ СУЩНОСТИ И МАТЕРИАЛИЗАЦИИ Начала поисков ответа «Откуда–Мир–в–котором–Я–живу?» скрыты в глубине веков, а их первые ре- зультаты – в древних мифах, в легендах и верованиях. Как один из результатов этого поиска можно рас- сматривать и древнюю философию – изначально постигавшую Бытие со «строительной позиции»: «Как возможно выстроить то, что видимо, осязаемо и есть: из земли, из воды, из огня и воздуха?». Первые по- пытки такого подхода к Бытию не привели к ожидавшемуся раскрытию «порядка вещей». Перед инициато- рами «строительного подхода» практически сразу же встала проблема комплексного объяснения: 1) «ис- ходных кирпичиков Мироздания» (Из чего сложено?); 2) «связи кирпичиков Мироздания в Единое» (Чем соединены и что соединяет?); 3) «фундамента Мироздания» (На чём стоит?); 4) «устроителей Мироздания» (Кто построил Мироздание, кто установил и кто поддерживает Миропорядок?); 5) общей «идеи Мирозда- ния» (Зачем и по каким чертежам выстроено?). Наиболее удачно вышеотмеченная проблема «строительного подхода к Миру» разрешена у Платона. В своём «Учении об идеях Мира» он логически обосновывает наличие в Мире вечно сущего Демиурга – Уст- роителя–Управителя Мироздания и «вечных идей» Мироздания, аргументированно выделяет то, из чего Мироздание выстроено (из вечносущего «иного») и описывает как появляются «вещи» (вследствие преоб- разования «иного» под воздействием «идей»). Но и в Платоновом представлении Мироздания не всё бес- спорно. Конкретного местоположения «вечных идей Мира» он в «Учении об идеях» не привёл, механизм трансформации «идей» в «бытие вещей» у него неотчётлив. Тем не менее, когнитивно–методический план гипотезы Платона выглядит рациональным и довольно заманчивым для развития, а потому практический интерес к нахождению «вечных идей Бытия» не иссякает вот уже более 2–х тыс. лет. В XVIII–XIX веках пристальное внимание на эту гипотезу Платона обратили Кант и Гегель, но их настойчивость в поиске ис- тины – прав или неправ Платон в утверждении об изначальной идейности Мироздания – к значимым ре- зультатам не привела. Не удалось это выяснить и в ХХ веке. Актуальность дальнейшего продолжения поиска «идей Бытия» детализирована и обоснована автором ранее, в источниках [1, 2]. В частности, в них раскрываются: потенциальная возможность «бинарного» по- стижения Мира (т.е. одновременно «материальных» и «идейных» его аспектов) и преимущества такого «бинарного» познания Мира. Но на пути к реализации потенциальных достоинств «бинарного подхода к Бытию» одним из главных препятствий остаётся вышеотмеченная неясность: « А есть ли вообще вечные идеи Бытия»?, «А если да, то где пребывают и как себя проявляют?» Первокритиками «Учения об идеях» Платона были, как известно, Аристотель и киники. Антисфен, в частности, настаивал – «идеи Мира» лишь плод воображения Платона, а прагматичный Аристотель («Пла- тон мне друг, но истина дороже») ещё при жизни Платона перешёл к их «видимому и осязаемому» пред- ставлению – как «вечных форм вещей». Несколько позже обозначились и окончательно сформировались два принципиальных подхода к Бытию – «идеалистический» (Весь Мир и Всё в Мире – «творение Бога») и «материалистический» (Всё в Мире из «материи» и следствие её развития).

До питання про персоналістичне спрямування діалогічної етики

Репозитарії

Схожі ресурси