Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла

У статті на прикладі кількох творів, що належать до сучасної постмодерністської літератури, розглядається проблематика антропологічного характеру тілесності та її вплив на визначення змісту текстових стратегій в контексті відношення до власного тіла....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2006
1. Verfasser:	Штейнбук, Ф.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2006
Schriftenreihe:	Культура народов Причерноморья
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36745
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла / Ф.М. Штейнбук // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 92. — С. 86-90. — Бібліогр.: 17 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-36745
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-367452012-08-03T12:08:25Z Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла Штейнбук, Ф.М. У статті на прикладі кількох творів, що належать до сучасної постмодерністської літератури, розглядається проблематика антропологічного характеру тілесності та її вплив на визначення змісту текстових стратегій в контексті відношення до власного тіла. В статье на примере нескольких произведений, которые относятся к современной постмодернистской литературе, рассматривается проблематика антропологического характера телесности и её влияния на определение содержания текстовых стратегий в контексте отношения к собственному телу. In the article on the basis of some works, which belong to the modern postmodernistic literature, are looked through some of the problem groups of anthropologic character of corporality and its influence on the contents determining of text strategies in the context of the attitude to the own body. 2006 Article Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла / Ф.М. Штейнбук // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 92. — С. 86-90. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36745 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	У статті на прикладі кількох творів, що належать до сучасної постмодерністської літератури, розглядається проблематика антропологічного характеру тілесності та її вплив на визначення змісту текстових стратегій в контексті відношення до власного тіла.
format	Article
author	Штейнбук, Ф.М.
spellingShingle	Штейнбук, Ф.М. Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла Культура народов Причерноморья
author_facet	Штейнбук, Ф.М.
author_sort	Штейнбук, Ф.М.
title	Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла
title_short	Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла
title_full	Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла
title_fullStr	Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла
title_full_unstemmed	Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла
title_sort	антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2006
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/36745
citation_txt	Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла / Ф.М. Штейнбук // Культура народов Причерноморья. — 2006. — № 92. — С. 86-90. — Бібліогр.: 17 назв. — укp.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT štejnbukfm antropologíčnístʹtílesnostívtekstovihstrategíâhsučasnoílíteraturivkontekstívídnošennâdovlasnogotíla
first_indexed	2025-07-03T18:24:00Z
last_indexed	2025-07-03T18:24:00Z
_version_	1836651161987317760
fulltext	Шавлюк В.Б. ОБ УПОТРЕБЛЕНИИ НЕКОТОРЫХ ТЕРМИНОВ ИСТОРИЧЕСКОЙ ГРАММАТИКИ РУССКОГО ЯЗЫКА В ВУЗОВСКОЙ УЧЕБНОЙ ЛИТЕРАТУРЕ 86 терная для древнерусского языка лабиализация гласного [э] в начальном слоге [jэ], утратившем [j], резуль- татом которой является преобразование этого гласного в [о]. Третья лабиализация – характерная для древнерусского языка лабиализация гласного [э] после мягкого согласного и [j] перед твердым согласным, результатом которой является преобразование этого гласного в [о]. Источники и литература 1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1969. – 608 с. 2. Борковский В.И., Кузнецов П.С. Историческая грамматика русского языка. – М., 1965. – 555 с. 3. Букатевич Н.И., Савицкая С.А., Усачева Л.Я. Историческая грамматика русского языка. – Киев, 1974. – 309 с. 4. Булахов М.Г. Опыт исторического словаря русской лингвистической терминологии. В 5 т. Т. 2. Кавыка – Плюсквамперфект. – Минск , 2003. – 418 с. 5. Головин Б.Н. Роль терминологии в научном и учебном общении // Термин и слово. – Горький, 1979. – С. 14–24. 6. Горшкова К.В., Хабургаев Г.А. Историческая грамматика русского языка. – М., 1997. – 383 с. 7. Дибров А.А., Овчинникова В.С., Левчук В.И. Историческая грамматика русского языка. – Ростов–на – Дону, 1968. – 329 с. 8. Иванов В.В. Историческая грамматика русского языка. – М., 1990. – 400 с. 9. Иванов В.В. Историческая фонология русского языка. – М., 1968. – 358 с. 10. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990. – 685 с. 11. Марузо Ж. Словарь лингвистических терминов. – М., 1960. – 436 с. 12. Немченко В.Н. Основные понятия фонетики в терминах. – Н.Новгород, 1993. – 252 с. 13. Павлович А.И. Историческая грамматика русского языка. – Ч. 1. Введение и фонетика. – М., 1977. – 189 с. 14. Припадчев А.А. Историческая грамматика русского языка. – Воронеж, 1996. – 76 с. 15. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь–справочник лингвистических терминов. – М., 1976. – 543 с. 16. Собинникова В.И. Историческая грамматика русского языка. – Воронеж, 1984. – 296 с. 17. Черных П.Я. Историческая грамматика русского языка. – М., 1954. – 336 с. 18. Янович Е.И. Историческая грамматика русского языка. – Минск, 1986. – 319 с. Штейнбук Ф.М. АНТРОПОЛОГІЧНІСТЬ ТІЛЕСНОСТІ В ТЕКСТОВИХ СТРАТЕГІЯХ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В КОНТЕКСТІ ВІДНОШЕННЯ ДО ВЛАСНОГО ТІЛА На наше глибоке переконання, характер художньої творчості є пов’язаним не лише з духовною паради- гмою – в не меншому ступеню він стосується й виміру тілесного, що за посередництвом механізму мімесісу знаходить можливість реалізовуватися через дискурсивні практики. І це, на наш погляд, є цілком закономі- рним та абсолютно неминучим, тому що на всіх етапах становлення тексту – як на рівні лінгвістичних вправ, так і в контексті перцепції – неодмінною центральною фігурою цих дискурсивних екзерсисів була, є і завжди залишатиметься людина з усім комплексом своїх антропологічних виявів. Натомість, з іншого боку, враховуючи постмодерністський кшталт багатьох творів сучасної літератури, ми постаємо перед необхідністю звернутися до антропологічної складової літературних творів в аспекті проблематики тілесного міметизму. Адже важко не погодитися з думкою чи то К. Леві-Стросса, чи то Анре Мальро, яку наводить у своїй статті А. Я. Гуревич і відповідно до якої „двадцять перше століття буде сто- літтям наук про людину, або її (людини) не буде взагалі” [6, с. 38]. А відтак актуальність теми даної статті визначається значимістю антропологічного виміру, який не викликає сумнівів, якщо йдеться про гуманіта- рні науки ХХІ століття взагалі і про літературознавство зокрема. Втім, метою цієї статті є спроба з’ясування залежності особливостей текстових стратегій сучасної лі- тератури від антропологічного характеру тілесності в контексті відношення до власного тіла. Отже, передусім слід ствердити, що проблема людини в антропологічному вимірі постала не лише в останній період у зв’язку із черговою цивілізаційною кризою. Так, ще „у давній китайській, індійській, гре- цькій філософії людина розглядається як частка космосу – певного єдиного понадчасового світопорядку, як мікрокосм – відображення й символ Всесвіту, макрокосму” [14, с. 18]. При цьому варто зауважити, що мак- рокосм, „своєю чергою, мисли[в]ся антропоморфно – як живий одухотворений організм” [там само]. На- приклад, в „Упанішадах” бачимо виразну аналогію між людським організмом та макрокосмом, тут знахо- димо послідовну взаємовідповідність елементів світу й тілесних органів та органів людського відчуття” [там само]. Не менше, а ще більше уваги приділяється даній проблематиці в сучасній філософії та літературознавс- тві [див. про це, наприклад: 3; 11; 5; 4; 7]. Однак докладний аналіз розвитку ідей філософської антропології не входить у перелік наших завдань, а тому ми перервемося на цьому, ствердивши лише, слідом за Петером Слотердайком, що „зараз загальником філософської антропології” є наступна позиція: „людина, якою вона є, живе „неприродно”. Те, чим для неї була природа, „втрачено”, „перекручено” й „деформовано” цивіліза- цією. Людина в жодному разі не перебуває в „центрі свого єства”, натомість стоїть поряд із собою як інший, 87 тобто поряд із тим, ким вона була „дійсно” або може бути” [13, с. 67]. Ми в принципі погоджуємося із таким розумінням суті сучасної людини. Але вважаємо, що є все ж та- ки одне „місце” де людина може, принаймні, одночасно не тільки стояти поряд із собою, а й жити природ- но, либонь, й перебувати в „центрі свого єства”. Це „місце” зветься літературою, хоча остання стає цим „са- краментальним” „місцем” тільки за умови, що вона повинна вміщувати вияви подвійної природи людини – природи, в тому числі, й тілесної. Так, російський мисленник Валерій Подорога, розмірковуючи про образ тіла як про філософську кате- горію, зазначає, що можна виділити „три базових обмеження тілесного образу”: відношення до себе (до власного тіла), до тіла Іншого та до тіл Природи”, проте, на відміну від інших тіл, „власне тіло можна окре- слити як найбільш близький, найближчий із найближчих образів, яким є сповненим живий світ навколо нас”, а, отже, „відношення до Себе (до власного тіла) можна визнати первинним, тобто таким, що орієнтує нас по відношенню до всіх інших феноменальних та матеріальних горизонтів” [12, с. 38]. Звичайно, відношення до себе може виявлятися по-різному. М. Фуко, наприклад, дану проблематику розглянув у цілій низці праць, які він присвятив генеалогії етики та аналізу найрізноманітніших „технік се- бе” в давнину, в Середні віки та в Новий час. Одну з цих робіт, в яких Фуко піддав аналізу, зокрема, „техні- ки себе” в античному світі, він закінчив висновком про те, що „з часом, коли мистецтво життя та турбота про себе стають все більш витонченими, в їхніх межах формулюються деякі вимоги. <...> В рамках згаду- ваних типів моралі встановлюються зовсім інші модальності відношення до себе: опис етичної субстанції в термінах конечності, гріхопадіння та зла; вид залежності у формі підкорення загальному закону, що водно- час втілює в собі волю особистого бога; тип праці над собою, який зобов’язує і до тлумачення душі, і до ге- рменевтики бажань, що очищує; нарешті, різновиди етичного ідеалу, який тяжіє до самозречення” [17, с. 258–259]. Інакше кажучи, культурні пропозиції, в певному сенсі, починаються із тілесних практик, які все більше і більше визначають спосіб функціонування людини у світі, що додатково ускладнюється також соціальни- ми чинниками. Ми припускаємо, що життя людини, яка поступово звільняється від фатальної необхідності діяти ви- ключно у згоді зі своїми вродженими інстинктами, перетворюється на повсякчасне намагання екстраполю- вати енергію цих інстинктів на інші, віддалені від біологічної вкоріненості форми діяльності, серед яких поряд із „техніками себе”, про що пише Фуко і що є пов’язаним із суто тілесними виявами, виникають, на перший погляд, такі нібито духовні вияви, як, наприклад, музика, архітектура чи література. В цьому контексті набуває дещо іншого, а тому більш глибинного змісту фактично абстрактна, а тому не дуже зрозуміла ідея Арістотеля щодо так званого катарсису. Адже первісний зміст даного терміну озна- чає „очищення”, що відсилає знову ж таки до тілесних практик, зрештою, так само, як і інший термін за ав- торством щойно згаданого давньогрецького філософа, якому належить честь освячення ще одного і супере- чливого, і не зовсім наукового терміну, а саме – „наслідування”, тобто „мімесісу”. А відтак, виходячи із вищенаведених міркувань, можна зробити висновок про те, що діяльність людини з антропологічної точки зору так чи інакше є у певний спосіб пов’язаною із її, людини, тілесною природою. На наш погляд, не становить винятку із цього правила і література – зокрема, й текстові стратегії аналізова- ної нами постмодерністської літератури. Розглянемо із зазначеної вище точки зору тексти романів, що ми обрали їх за об’єкт нашого досліджен- ня, та почнемо із самого початку, тобто із назв даних творів. У концентрованому вигляді це виглядає насту- пним чином: „Дванадцять обручів” Ю. Андруховича, „Польові дослідження з українського сексу” О. Забужко, „Сталінка” О. Ульяненка, „Озерний вітер” Ю. Покальчука, „Мифогенная любовь каст” С. Ануфрієва та П. Пепперштейна, „Русское стаккато – британской матери”, „Сорок лет Чанчжоэ” та „По- следний сон разума” Дм. Ліпскєрова, „Андеграунд, или Герой нашего времени” В. Маканіна, „Чапаев и Пустота” та „Generation „П” В. Пєлєвіна, „Замыслил я побег…” Ю. Полякова, „Лёд” та „Голубое сало” В. Сорокіна, „Казус Кукоцкого” Л. Улицької, „S@motność w Sieci” Я. Вишневського, „Оdlot dzikich gęsi” Т. Зубіньського, „Wіdmоkrąg” В. Кучока, „Бессмертие” та „Невыносимая лёгкость бытия” М. Кундери, „Последняя любовь в Константинополе: Пособие по гаданию” та „Внутренняя сторона ветра (Роман о Геро и Леандре)” М. Павича. Отож в антропологічному контексті жодна із цих назв не може бути інтерпретованою поза людським досвідом. Відмінність полягає лише в тому, що більшість назв є пов’язаною із людиною та її буттям безпо- середньо. Натомість менша частина цих назв має до людської екзистенції опосередковане відношення. Саме так, наприклад, корелюють зі світом людини назви романів Ю. Андруховича „Дванадцять обру- чів”, Ю. Покальчука „Озерний вітер”, В. Сорокіна „Лёд” та „Голубое сало”, Т. Зубіньського „Оdlot dzikich gęsi” та В. Кучока „Wіdmоkrąg”. Але навіть за таких умов ми можемо ствердити, що ані „дванадцять обру- чів”, ані „лёд”, ані „wіdmоkrąg”, ані будь–що інше не могло б себе чи то усвідомити, чи то артикулювати – це наслідок рефлексії людської істоти, і ніхто, крім неї, не зміг би у такий – мовний, літературний, врешті– решт, дискурсивний – спосіб себе репрезентувати. Натомість, з іншого боку, в жодному із цих романів не йдеться власне ані про „озерний вітер”, ані про „лёд”, ані про „wіdmоkrąg” тощо, хоча, звісно, і про них також. Зрештою, не йдеться в цих романах і власне ані про „сталінку”, ані про „польові дослідження з українського сексу”, ані навіть про „мифогенную любовь каст” чи будь-що інше, крім людини, в тому числі і в аспекті її відношення до себе. Скажемо більше, йдеть- ся передусім про тілесне буття людської істоти, яке й становить основу будь-якого із перелічених вище творів і яке за допомогою механізму мімесісу репрезентується в дискурсивних практиках аналізованих тво- рів. Штейнбук Ф. М. АНТРОПОЛОГІЧНІСТЬ ТІЛЕСНОСТІ В ТЕКСТОВИХ СТРАТЕГІЯХ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В КОНТЕКСТІ ВІДНОШЕННЯ ДО ВЛАСНОГО ТІЛА 88 Так, в „Дванадцятьох обручах” Ю. Андруховича послідовно описуються життєві перипетії головних та другорядних героїв роману, кожен з яких виявляє себе, між іншим, і через свої тілесні проблеми. Власне кажучи, сюжет роману можна було б, далебі, інтерпретувати як класичну колізію ще одного банального „трикутника”. Адже історія Артура Пепи, Роми Воронич та Карла–Йозефа Цумбруннена, є історією чолові- ка, його дружини та її коханця, що намагаються визначити, так би мовити, своє місце по відношенню один до одного. Що ж до фіналу твору, то він лише доводить рацію саме такого розуміння роману, оскільки ко- ханець гине, а чоловік, переживши серцевий напад („коронарний спазм” [2, с. 290]) на межі клінічної смер- ті, спромігся разом із дружиною відновити сакраментальний союз. На цьому загальному тлі розігруються не менш банальні, – хоч, щоправда, позбавлені трагічного пафо- су, – та мізерні, – але як же важливі для їхніх безпосередніх учасників, – історії, як–от, наприклад, історія втрати Коломеєю, пасербицею Артура Пепи та донькою пані Роми, цнотливості. Прикметним є також і те, що наявна в романі вставна новела про Богдана–Ігоря Антонича містить в со- бі головним чином тілесну колізію, бо одним із основних ідейних змістів цієї новели є спроба заперечити глянцево–хрестоматійну сильветку талановитого українського поета, запропонувавши на місце цього, про- пахлого нафталіном образу, образ іншого, справжнього Антонича – Антонича, „слідів присутності” якого „варто шукати <...> в <...> нелегальному нічному клубі, де Бодлер обкурюється опіумом, Ґеорге галюцинує прекрасними юнаками, Рембо вибльовує власну передчасність, Тракль вдихає з бинта запаморочливо– терпкий ефір…” [там само: 133] тощо. А самого Богдана–Ігоря треба шукати або у так званої „тети”, своєї „кількалітньо[ї] (1929 – 1933) коханк[и], нестримно[ї] в тілесних розвагах і кондитерських вигадах” [там само: 135], з якою він, за власними свідченнями, „вичворяв” таке, що й говорити годі, або в „захаращен[ій] штучними квітами комірчин[і]” його останнього „захоплення <...> на ім’я Фанні” [там само: 148], куди він зайшов наприкінці червня 1937 року і де того дня „вони ретельно позачиняли всі вікна та двері”, роздягли- ся, він „відкрутив газові крани і вони лягли на ложе” [там само: 150], аби більше вже ніколи з нього не під- нятися. Не менш, а, може, ще й більш, так би мовити, тілесно вираженою є історія героїні роману О. Забужко „Польові дослідження з українського сексу”. Причому і дійсно, як неодноразово зазначали вчені та критика [див., наприклад: 1], в даному творі не йдеться власне про секс – чи то український, чи то американський (адже один із парадоксів цієї нетривіальної книги є те, що дослідниця українського сексу досліджує шука- ний секс не серед поля широкого, а десь на „дикому Заході”, неподалік від краєвидів, сповнених суцільни- ми преріями) – втім, про життя тіла, зокрема тіла жіночого, ми отримуємо доволі вичерпну інформацію. Отже, спочатку ми дізнаємося про те, що тіло героїні ввижається їй в’язницею, якою вона мріє керува- ти, як справжній професіонал від пенітенціарної системи. Потім з’ясовується наявність надто цікавої влас- тивості тіла – здатність до „клітинної пам’яті”. Далі – більше: героїня розпачливо бідкається щодо „ціє[і] блядсько[ї] залежност[і] (курс. О. З.), закладено[ї] в тіло”, і водночас натхненно свідчить про дивовижну можливість свого тіла відчувати „могутній тваринний заклик його тіла”, визнає невимовне відчуття „жал[ю] за власним, з дня на день марнованим тілом”, переконується сама і переконує нас в тому, що „це було гарне тіло, здорове, розумне й життєрадісне”, а проте, відчуваючи, як „в тілі, невідь–звідки вгніжджений розрос- тався – страх”, „волочачи своє непослушне, нелюблене тіло вулицями чужого американського міста” та по- терпаючи від „голодн[ої] тілесн[ої] уяв[и]” і „розтрушен[ого] по тілі лихоманково–нудотн[ого] дрож[у]”, героїня Забужко чекає–недочекається „об’яв[и] тілесної свободи” [9, с. 22, 23, 29, 31, 52, 53, 57, 74, 98, 140, 57]. Що ж до роману Олеся Ульяненка „Сталінка”, то слід зауважити, що відношення до власного тіла ста- новить, у даному випадку, взагалі фундаментальні підвалини цього твору, в якому практично немає ані сю- жету, ані навіть чітко вираженої теми – перед нами якийсь згусток натуралістичних образів та, сказати б, тілесно-насичених образно-мовних ескапад. Герої роману є божевільними, або ж напівбожевільним, або „блатними ”, або „напівблатними уркага- нами”, існування яких зводиться здебільшого до того, аби „пи[ти], лига[ти]ся, пи[ти], лига[ти]ся” [15, с. 25] тощо. Ось, наприклад, як описується акт втрати однією з героїнь – Інки, що „підробляла у котів наводчи- цею” [там само: 65] – її незайманості. Дійство відбувається в обдертій ленінській кімнаті студентської „об- щаги” – „навпроти двох забитих сміттєпроводів”, що набувають, в певному сенсі, символічний зміст, оскі- льки „Інка так довго берегла себе для когось іншого” [там само: 66], але, врешті-решт, добровільно та ціл- ком свідомо віддала себе в „лапи до цього наркоші” [там само: 66]. „Вона поскрипувала зубами, поруч, по сусідству, пихкав струменями од спеки, переливався, гудів сма- рагдово–зеленими мухами смітник; червона вода од помиїв, сукровиця з розмерзлої яловичини сягала кіс- точок <...> а Інка та Гліцерин хвицалися на перекошеному реманенті ленінської кімнати, вона – з натужною досадою, що зміючилася з очей <...> а тепер ось лускала плівою; він – тупо борсався у жмені кісток та м’яса, що називалася Інкою…” [там само: 67]. І завершується це все гідним описаної сцени фіналом, про який свідчить те, що „заверещала Інка тварюкою” [там само: 67]. У зв’язку із цією більш, ніж виразною картиною, – а подібними до неї картинами є просякнутим весь роман, – варто зауважити, що буття всіх персонажів редукується практично до первісного стану, тобто до стану суто тілесного самоусвідомлення, за яким є можливим лише один варіант розвитку подій – цілковите зникнення тіла. Саме так і відбувається наприкінці роману з одним із головних героїв – Горіком Піскарьо- вим: внаслідок міліцейської погоні, „псюрня, ухопивши волю, спущена людьми, жадібно глитає, рве люд- ське тіло” [там само: 105], тіло Горіка, і він гине. Натомість інший головний герой роману – Йона, перш, 89 ніж почути голос, який лине згори та кличе його в інший світ, перестає „впізна[вати] сво[є] тіл[о]” [там са- мо: 106]. У цьому апофеозі тілесності є ще один доволі прикметний момент, на який необхідно звернути нашу увагу. Йдеться про те, що згадана вище редукція і дійсно призводить до суттєвих якісних змін у постатях носіїв аналізованих тілесних властивостей. Зокрема, для персонажів роману Ульяненка, що існують у світі гіпертрофованої тілесності, остання набуває такого тотального кшталту, особливостями якого є навіть чи не цілковита деградація статевих ознак. Та ж, наприклад, Інка є більше схожою на хлопчика, ніж на дівчину, що майже настирливо підкреслюється такими вимовними деталями, як „недорозвинені дитячі груди”, „гос- трі коліна” і, нарешті, „солом’яний чубчик хлопчика” [там само: 66–68]. В інших випадках амбівалентність статевої приналежності набуває, без перебільшення, якогось патало- гічного штибу, як, скажімо, тоді, коли розповідається про старого „блатягу” Нікандрича, який „у місцевої шпани був за вчителя”, а втім, „поговір снував між людьми” про те, що цей злодійський „авторитет”, „не одного хлопця звів” [там само: 53]. Принагідно слід вказати також на факт знищення тіла і в цьому випадку, оскільки Нікандрич був хворим на сифіліс, внаслідок чого його жертви–хлопчики не лише втрачали свою статеву ідентичність, а й одночасно отримували вирок на поступове, однак неприродне та підступне зни- щення свого тіла. Та одним з найбільш показових епізодів (а їх в романі Олеся Ульяненка, як ми вже зазначали, чимало), в якому яскраво дається взнаки означений феномен, є епізод, де описується, як зійшлися біля Голосіївсько- го приміського озера дві злочинні „бригади” – Носача та Горіка–Вовка, і як „Вовк побив <...> бригаду” Но- сача, а „тоді довго топив їх у багні разом із дівками, до синього годував мулякою з дна, і все в присутності Нілки”, через яку, власне, і зчинився весь цей рейвах. Але найголовніше, що цим, так би мовити, „ґерцем” справа не обмежилася, бо після цього „браві вояки” Вовка „за ізмєну” пітушили Боцмана. А Нілка дивила- ся, – аж перехопило їй подих, мурашки по шкірі, по спині, – приємно і гидко робилося; вона заворожено дивилася на те дійство молодих самців, спливаючи од німої похоті…” [там само: 40]. Отож і в цьому випадку амбівалентність тілесних виявів, коли чоловіки перестають бути чоловіками, а жінки – жінками, призводить до втрати статевої ідентичності, або в термінах психоаналізу – повертає доро- слого суб’єкта до „ранньоінфантильної сексуальності”, тобто до „збоченої сексуальності” [див. про це до- кл.: 16, с. 349–356; а також: 10, с. 46–47]. Інакше кажучи, те, що в дитинстві має природний характер, у ви- падку з героями роману Ульяненка може бути інтерпретованим саме так, як ми це запропонували вище, тобто йдеться про те, що цих героїв подано, як таких, які репрезентують регрес тілесності до недиференці- йованої сексуальності, і далі, як наслідок, – до цілковитої самодеструкції. Не суперечить такому погляду, принаймні, на сучасну постмодерністську літературу і один із засадни- чих принципів її розуміння, що його сформулювали Жиль Дельоз та Фелікс Гваттарі, – принцип, який сто- сується різоматичного кшталту літератури. Зокрема, нам здаються цілком доречними положення цих авто- рів про те, що „в різомі <...> семіотичні ланки будь–якої природи є пов’язаними із найрізноманітнішими способами кодування – із біологічними, політичними, економічними і т. ін.” [8, с. 17]. Натомість з цієї точки зору „мистецтво імітує природу за допомогою процесів, які є йому притаманни- ми і які з успіхом завершують те, що природа не може або вже більше не може зробити” [там само: 8]. А відтак, на думку Дельоза – Гваттарі, „існує непаралельна еволюція книги та світу, в рамках якої книга за- безпечує детериторизацію світу при тому, що світ здійснює ретериторизацію книги, яка, в свою чергу, де- територизує себе в світі (якщо вона є на це здатною)” [там само: 29]. До цього слід лише додати, що, як вважають ці французькі мисленники, „для висловлювань так само, як і для бажань, питання ніколи не полягає в тому, аби редукувати несвідоме, а також і не в тому, аби його інтерпретувати, і навіть не в тому, аби змусити його означати. <...> Питання полягає лише в тому, аби про- дукувати несвідоме і разом з ним – нові висловлювання, інші бажання: різома і є саме таким продукуван- ням” [там само: 47]. Підсумовуючи наведені вище ідеї Дельоза – Гваттарі, ми можемо, зокрема, ствердити, що літературний твір постає з людської природи, набуваючи при цьому своєрідний дискурсивний кшталт, але зберігаючи та- кож, хоч і в трансформованому за допомогою механізму мімесісу вигляді, нерозривний зв’язок із тілесним началом як на біологічному, так і, ширше, на антропологічному рівні. А все це, таким чином, відчутно впливає на формування відповідних текстових стратегій, як це було продемонстровано вище, за допомогою яких і постають ті чи інші художні твори. Джерела та література 1. Агеєва В. Жіночій простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. – К.: Факт, 2003. – 320 с. 2. Андрухович Ю. Дванадцять обручів: Роман. – 2-е видання, виправлене та доповнене. – К.: Критика, 2004. – 336 с. 3. Бодрийяр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – М.: Институт философии РАН, 2000. – 326 с. 4. Вальверде К. Философская антропология. – М.: Наука; Флинта, 2000. – 426 с. 5. Головко Б. А. Філософська антропологія. – К.: Либідь, 1997. – 418 с. 6. Гуревич А. Я. История в человеческом измерении (Размышления медиевиста) // Новое литературное обозрение. – 2005. – № 75 (5). – С. 38–63. 7. Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії. – К.: Либідь, 1996. – 372 с. 8. Делёз Ж., Гваттари Ф. Капитализм и шизофрения. Анти–Эдип. – М.: ИНИОН, 1990. – 428 с. Штейнбук Ф. М. АНТРОПОЛОГІЧНІСТЬ ТІЛЕСНОСТІ В ТЕКСТОВИХ СТРАТЕГІЯХ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В КОНТЕКСТІ ВІДНОШЕННЯ ДО ВЛАСНОГО ТІЛА 90 9. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу: Роман. – Видання сьоме. – К.: Факт, 2004. – 176 с. 10. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 392 с. – (Альма– матер). 11. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. – К.: Тандем, 2001. – 278 с. 12. Подорога В. А. Словарь аналитической антропологии // Логос. – 1999. – № 2. – С. 27–73. 13. Слотердайк П. Критика цинічного розуму / Пер. з нім. А. Богачова. – К.: Тандем, 2002. – 544 с. 14. Табачковський В. Предмет філософської антропології. Різновиди антропологічного пізнання. – В кн.: Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Н. В. Хамітов та ін. – К.: Либідь, 2004. – С. 15–38. 15. Ульяненко О. Сталінка / Ульяненко О. Сталінка; Дофін Сатани: Романи. – Харків: Фоліо, 2003. – 382 с. – (Література). 16. Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 686 с. 17. Фуко М. История сексуальности–III: Забота о себе / Пер. с фр. Т. Н. Титовой и О. И. Хомы / Под общ. ред. А. Б. Мокроусова. – К.: Дух и литера; Грунт; М.: Рефл–бук, 1998. – 288 с. Щеникова Е.В. НАРУШЕНИЕ И ПОДДЕРЖАНИЕ ЛИТЕРАТУРНОЙ НОРМЫ ПРИ УПОТРЕБЛЕНИИ КОЛИЧЕСТВЕННЫХ И СОБИРАТЕЛЬНЫХ ЧИСЛИТЕЛЬНЫХ В СОВРЕМЕННОМ РУССКОМ ЯЗЫКЕ (на материале российской прозы последней трети XX – начала XXI века) Количественные и собирательные числительные (КЧ и СЧ) в современном русском языке употребля- ются в сходных грамматических и семантических условиях. Их варьирование во многом связано с действи- ем литературной нормы, согласно которой СЧ в отличие от КЧ могут сочетаться лишь с ограниченным кру- гом слов.2 Современная русская речь, однако, обнаруживает не очень частые, но достаточно регулярные от- клонения от этой нормы, и особый интерес здесь, на наш взгляд, представляет вопрос о ее нарушении и поддержании при указании на количество лиц женского пола и взрослых животных. Прежде всего, следует отметить, что сама норма в области употребления КЧ и СЧ разными исследова- телями понимается несколько по-разному и, таким образом, не имеет однозначной кодификации.3 Так, при нормативной характеристике сочетаний СЧ и КЧ с именами существительными используется два основных подхода. В одном случае акцент делается на собственно лингвистических признаках (напри- мер: СЧ не сочетаются/ не должны сочетаться с именами существительными женского рода), в другом – на экстралингвистических особенностях (например: СЧ не сочетаются/ не должны сочетаться с именами су- ществительными, называющими женщин). Очевидно, что при наличии подобных формулировок невозмож- но однозначно ответить на ряд вопросов: допустимо ли использовать СЧ при указании на количество лиц женского пола, если эти лица обозначаются существительными мужского рода (в частности, именами су- ществительными, называющими лиц по профессии: инженер, врач)? можно ли употреблять СЧ в сочетании с именами существительными женского рода (особа, персона) или, например, в сочетании с неодушевлен- ными существительными, если в тексте эти слова являются наименованиями лиц мужского пола? и т.п. Для иллюстрации нормативных предписаний в справочной, учебной литературе используются только количест- венно–именные словосочетания с отношениями восполнения (трое мальчиков, три девочки; см. также [5, с. 575]). Таким образом, не совсем ясно, допустимо ли использование СЧ для указания на количество лиц женского пола в сочетаниях иных синтаксических типов: трое из девочек, девочки (трое) и т.п. Кроме того почти не регламентируется употребление СЧ в сочетании с личными местоимениями и в так называемой изолированной позиции,4 а немногочисленные высказывания по этому поводу крайне про- 2 В «Русской грамматике», в частности, норма определяется следующим образом. СЧ употребляются «1) С сущ. муж. и общ. р. – названиями лиц: трое мальчиков, пятеро мужчин, четверо сирот <…>. 2) С сущ. дети (ед. ч. ребе- нок), ребята (ед. ч. человек), лица ‘люди’, с названиями невзрослых существ, а также с субстантивированными прила- гательными и причастиями в форме мн. ч., называющими группу лиц: четверо детей, трое людей, трое щенят, <…> пятеро неизвестных лиц, <…> четверо знакомых. <…> 3) С личными местоимениями-существительными мы, вы, они <…>. 4) Из неодушевл. существительных собирательные числительные сочетаются только со словами pluralia tantum и, реже, с названиями парных предметов, не относящимися к разряду pluralia tantum: двое суток, <…> двое лыж ‘две па- ры лыж’ <…> [5: 575]. 3 Известны даже попытки установления новой нормы в отношении сочетаний СЧ с отдельными группами слов. Так, некоторые лингвисты признают допустимым их использование с именами существительными женского рода (во всех ситуациях общения либо в рамках разговорно–бытового стиля) [6: 16; 4: 66]. 4 Вне словосочетаний с именами существительными, субстантивированными словами и личными местоимениями (Вошли двое).

Антропологічність тілесності в текстових стратегіях сучасної літератури в контексті відношення до власного тіла

Institution

Ähnliche Einträge