«Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії)
Збережено в:
| Дата: | 2010 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2010
|
| Назва видання: | Культура слова |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37114 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | «Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) / Г. Сюта // Культура слова. — 2010. — Вип. 73. — С. 94-102. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-37114 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-371142012-09-06T12:09:01Z «Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) Сюта, Г. Слово в художньому творі 2010 Article «Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) / Г. Сюта // Культура слова. — 2010. — Вип. 73. — С. 94-102. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37114 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі |
| spellingShingle |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі Сюта, Г. «Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Сюта, Г. |
| author_facet |
Сюта, Г. |
| author_sort |
Сюта, Г. |
| title |
«Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) |
| title_short |
«Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) |
| title_full |
«Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) |
| title_fullStr |
«Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) |
| title_full_unstemmed |
«Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) |
| title_sort |
«твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Слово в художньому творі |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37114 |
| citation_txt |
«Твої слова у казку одягнулись…» (слово-образ мова в сучасній діаспорній поезії) / Г. Сюта // Культура слова. — 2010. — Вип. 73. — С. 94-102. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT sûtag tvoíslovaukazkuodâgnulisʹslovoobrazmovavsučasníjdíasporníjpoezíí |
| first_indexed |
2025-07-03T18:50:09Z |
| last_indexed |
2025-07-03T18:50:09Z |
| _version_ |
1836652806573916160 |
| fulltext |
Культура слова №73’ 201094
В оповіданні «Під оборогом» І. Франко передає своєрідне
дитяче світосприймання. В уяві хлопця буря — жива істота,
яка має шию, голову, очі, відчуває, реагує: Се була велетенська
голова... на довгій товстій шиї, що, бачилось, вирячилась
з-за гори і… глипала на села, долини, ліси внизу, а оце нараз
звернула свої величезні очища просто на оборіг, під яким
лежав Мирон.
Стан збудження хлопчика передано за допомогою нани-
зуваних експресивно наповнених синтаксичних структур:
— Ну, що? Чого зупинився? — кричав він весело до велетня.
— Чому не вилізаєш? Чого лежиш на однім місці та надуваєш-
ся? Вилізай увесь! Покажися сюди! Чи, може, мене боїшся?
Описана через світосприйняття малого Мирона природа
допомагає глибше розкрити характер дитини, її самозаглиблен-
ня: Для нього немає більшого щастя, як самотою блукати по
лісі — рано в неділю, коли там нема ні живої душі… Він слухає
шум дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій
гілляці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної травки, що
хилиться під вагою діамантового намиста роси.
Письменник уміло використовує в оповіданнях просторічні
та діалектні слова, фразеологізми. Добре знаючи народну мову,
І. Франко відтворював розмовну стихію у художньому тексті,
зокрема комунікативні ситуації світосприйняття. Діалектизми
надають мові персонажів місцевого колориту. Тонке відчуття
відтінків значення і стилістичних функцій діалектизмів зумо-
вило органічне вплетення їх у мовну тканину Франкових творів,
надання їм виразних індивідуальних ознак.
Галина Сюта
«ТВОЇ СЛОВА У КАЗКУ ОДЯГНУЛИСЬ…»
(слово-образ мова в сучасній
діаспорній поезії)
Перша ознака, за якою ідентифікуємо українськість діас-
порної поезії, — мова. Як стверджує представник молодшої
генерації Нью-Йоркської групи Марія Ревакович, звернення
Слово в художньому творі 95
позаматерикових поетів до української мови як засобу осо-
бистісного креативного самовираження, констатації національ-
ної тожсамості свідчить про «певне почуття обов’язку супро-
ти України й української літератури зокрема» (Ревакович М.
Дещо про Нью-Йоркську групу // Світо-вид. — 1996. —
№2. — С. 109). Природно, отже, що образ мова — ключова
лінгвоментальна одиниця у поетичній системі ньюйоркців.
Це своєрідний маркер їх причетності до простору української
духовності, до національно-мовної пам’яті.
Лексико-семантичне структурування, профілювання слова-
образу мова у поезії авторів Нью-Йоркської групи здійснюють
лексеми мова, говір, слово, пісня, вимова. Їхню традиційну
і визначальну для української мовно-поетичної свідомості
позитивну оцінність акцентує послідовна сполучуваність із
означеннями рідний, людяний, співучий, дзвінкий, сопілковий,
золотоустий, правдивий. Такі романтично забарвлені означення
мови характерні передусім для мовостилю Віри Вовк, пор.:
Цікаві обличчя дивилися б просто на мене,/ Сказали б на
мові співучій і рідній:/ «Чого ти шукаєш, чужинко?»; Люди
їх слухали в рідній мові,/ в слов’янськім говорі сопілковім; Як
гірко бути пророком безликої юрби/ І промовляти [..] словами/
Дзвінкої нечуваної мови; Ти передав нам вартості нетлінні/
В обряді та золотоустій мові; Зішли йому співати стиха/
Слова від мене сопілкові [..]/ Хай колисанкою бринять/ Слова
від мене сопілкові; Тільки мій дух неспокійний літав би,
крилатий,/ Шукати своє гніздо в пісні правдивій,/ в людянім
слові. Проілюстрована епітетизація дає особливе відчуття
мовної свідомості авторки, її заглибленості в естетичну сутність
національної мови. А це водночас визначає перспективність
закріплення наведених контекстів у національно-мовній пам’я-
ті, передусім через практику наведення як типових ілюстрацій
у словниках (наприклад, у Словнику епітетів, Словнику пое-
тичної сполучуваності, також у тлумачних словниках, словниках
мови письменників).
Високопоетичну ідею наснажувальної, духовно зміцню-
вальної сили рідного слова, рідної мови у діаспорній поезії
конденсує епітетна сполука слово цілюще, посилена семанти-
кою дієслова оживляти («1. Повертати до життя, робити зно-
Культура слова №73’ 201096
ву живим // Образно. Відновлювати фізичні й духовні сили,
робити життєдіяльним, сильним» — СУМ, V, 647): випливе
за горизонт, як крила мови,/ смуга землі, що випекла тугу
в моєму серці?/ З її святого чорнозему я ліплена./ І слово її
цілюще мене оживило (В. Вовк). Семантичний взаємозв’язок
(аж до контекстного ототожнення) понять рідна земля —
батьківщина — мова у метафорично-метонімічній моделі
репрезентації образу України актуалізує ідею ностальгії, туги за
етнічною Батьківщиною, показує, наскільки інтенсивно «почу-
ті в чужомовному оточенні слова рідної мови здатні викликати
у людини стан особливого хвилювання, відчуття родинної
близькості» (Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки
української культури. — К., 2009. — С. 66; далі — Єрмоленко).
Маркерами цих почуттів стають, зокрема, романтично
забарвлені образи музика, казка, трембітна гра тощо: Твої
слова у казку одягнулись,/ Щоб розказати про далекий край…/
Тобі і нам привиділись, причулись: Нам — Україна, а тобі —
Китай (В. Вовк); Весни трембітну гру/ Ти дала мені за мову
(В. Вовк).
Позитивну оцінність продовжують художні означення,
якими мову, слова означує Б. Рубчак: золота вимова, слова
богодайні, слова добірні, слова нехитрі (тобто щирі). Пор.: Ця
золота вимова/ сочистих, перестиглих уст; Якої блакиті, яких
благодійних трав,/ яких богодайних слів, що їх не дали роки;
Розкльовувати сторінки покірні,/ визбирувати з них слова
добірні; теплі зграї нехитрих слів.
Поетичний ряд художніх означень мови, слова не обмежуєть-
ся тільки позитивними характеристиками, орієнтованими на
романтично-елегійну тональність. Епітетна сполучуваність у її
широкому вимірі засвідчує активний вихід ньюйоркців за межі
ідеалізованого осмислення цього знака національної культури,
його перенесення у модерний і постмодерний мовно-естетичний
контекст. Про це свідчить семантика негативних, зневажливо-
оцінних означень — хитрі, лживі, слизисті, трухлі, отруєні,
здрібнілі: Оцей наговорив багато хитрих слів,/ оставив тьму
дарів, що я їх не просив (Б. Рубчак); Прив’язали білозора на
ланцюг золотий,/ закували [..] лживими словами (Б. Рубчак);
Вбивств жадоба [..] увінчана словом слизистим (Б. Рубчак);
Слово в художньому творі 97
срібні павуки/ сплели собі клубочок щастя/ за жменю трухлих
слів (Р. Бабовал); я подолав/ суворі пори року [..] пройшов крізь/
пошесті жорстокі, крізь/ лукаві посмішки й/ отруєні слова
(Р. Бабовал).
У негативній оцінній парадигмі розгортаються метафори
слова, які означують немайстерне, немистецьке висловлюван-
ня, пов’язані з несхвальною характеристикою поетичної мови.
До таких належить, наприклад, епітетна сполука протерті сло-
ва. Спираючись на пряме лексичне значення прикметника про-
тертий («який протерся від тривалого носіння, користування.
// розм. З плішинами, витертий» — СУМ, VІІ, 313), декодуємо
зміст метафоричного вислову Б. Рубчака портрети протер-
тих слів — ‘стереотипізовані, неоригінальні, позбавлені ви-
разності вислови’.
Негативна оцінка творчості, поезії, а через них — і мовної
особистості творця, поета домінує в ускладнених порівнянням,
зіставленням чи протиставленням асоціативних образах
Ю. Тарнавського, Р. Бабовала: я не поет,/ бо мої слова грубі,/
як поліна; твої слова/ звучать як вода/ на твердий камінь
(Ю. Тарнавський); металеве, мертве — слово, мов/ уламок
скла (Р. Бабовал); Я часто говорю такі слова,/ немов молю-
ся до мертвих карток паперу (Ю. Тарнавський); і з уст про-
рветься/ вже/ не миле слово/ а жорсткий/ дубовий корінь
(Р. Бабовал). Своєрідну естетизацію (чи то деестетизацію)
слова здійснюють епітетні характеристики мертве, металеве
або ж спільна основа порівняння: ознака ‘твердий’ стосується
і слова, і каменя, ознака ‘грубий’ — і слова, і поліна, ознака
‘жорсткий’ — і слова, і дубового кореня, ознака ‘здатний по-
ранити, завдати болю’ — і слова, й уламка скла.
Внутрішнє контрастування оказіонального епітета квітне-
воп’яне та заперечно-предикативної форми дієслова не ожив-
ляло зумовлює образно-оцінний зміст вислову Слово квіт-
невоп’яне/ не оживляло жил (Б. Рубчак). У ньому закодова-
на семантика емоційної неспроможності художнього слова.
Натомість значення дієвості, впливовості передають метафори,
в яких відповідна номінація поєднана з дієсловами врізатися,
зацвісти, дозріти, горіти, вибухнути, тремтіти, шуміти
тощо: Нестерпне світло/ перетяло груди,/ і в серце врізалося/
Культура слова №73’ 201098
слово (Б. Бойчук); Та ваше слово зацвіло й дозріло,/ Щоб Боже
слово між людьми горіло (В. Вовк); є багато слів, які трем-
тять приємно,/ уложені в барву веселки,/ якими можна на-
повнити себе (Ю. Тарнавський); вибухло слово, гостріше
вистрілів (Б. Рубчак); Хотів, щоб шквал у слові шумів,/ щоб
слово вітром горіло (Б. Рубчак).
Оригінальну змістову й формальну структуру має ав-
торський елегійно-епічний образ слова у поезії Віри Вовк,
що означує поширення мови, — Вже розпливлися хвилі тво-
го слова. Романтизм цієї метафори підтримує її звукописне,
алітераційне оформлення.
Процес говоріння, ословлення у поезії ньюйоркців означу-
ють і традиційні загальномовні дієслова (говорити, вимовляти,
проговорювати), й індивідуально віднайдені (леліяти). Пор.:
Я часто говорю [..],/ немов думаючи, що хтось вимовить/ сло-
во, на яке чекають (Ю. Тарнавський); Відношень дивних я зна-
вець тонкий/ [..] і слів, що ти проговорила вчора (Б. Рубчак);
Не вилелієш слів з морської піни,/ ні з соків трав, ні з вітру, ні
з квіток (Б. Рубчак).
Сприймання мови, здатності говорити як символу життя
і навпаки — завмирання мови, нездатності висловлюватися
як символу смерті — один із найяскравіших мотивів метафо-
ротворення Б. Бойчука, що дозволяє встановлювати численні
й тісні типологічні паралелі діаспорної мовотворчості з те-
ренною українською і свідчить про заглиблення авторської
лінгвосвідомості в українську словесну культуру. До тради-
ційних маркерів смерті (як-от епітетна сполука німі уста) поет
долучає образи листки холодних слів, слова нерухоміють, язик
бубнявіє, пор.: Тоді:/ зірвеш листки/ холодних слів/ і зложиш/
на німі уста; І нерухоміють в устах/ слова,/ бубнявіє язик.
Відчуття смерті, згасання життя поет ословлює також в обра-
зі шерехтіння слів (пор.: шерехтіти — «утворювати лег-
кий шарудливий або шелесткий звук» — СУМ, ХІ, 443): При
шерехтінні слів призабудемо день,/ який нахилиться до смер-
ти (Б. Бойчук).
Прихильність Ю. Тарнавського до модерної естетики мо-
вовираження виявляють екзистенційно навантажені контексти
з ключовим образом слова, пор.: Візьмімся/ за олівці/ і ходім
Слово в художньому творі 99
туди,/ де кінчаються/ слова,/ де спідниці/ починаються в
очах/ і пошиті/ для зеленого кольору/ зубів,/ де руки/ зложені/
з неспокійних квадратів/ і служать на те,/ щоб порушувати/
завіси крови/ в колінах.
Конкретно-чуттєвої виразності, здатності бути відчутим
на дотик, на звук, осягнутим у просторовому вимірі, набуває
мікрообраз мови, слова в опредметнювальних метафорах. На-
приклад, в індивідуальній репрезентації Б. Бойчука слово —
це матеріальна реалія, яку можна відсунути (Боячись розвіяти
світле,/ відсуваю набік слова), вимити (Вимий слово моє/ від
зненависті стухлин/ і злоби), уявити її ландшафтні параметри
(Зійди до мене схилом слів,/ я вимолив цю мить у долі).
Художній зміст багатьох індивідуальних метафор мотивує
традиційне для національної поетики асоціативне ототожнення:
слово — птах: • теплі зграї нехитрих слів (Б. Рубчак);
слово — рослина: • по нічних переказах/ тоді/ пшениця
мови непомітно/ дозріває (Р. Бабовал); в розмовах, що ро-
стуть мов вишні (Б. Бойчук); Але вічність — це чайки
святе одиноцтво/ і зелена розмова німих дерев (Б. Руб-
чак); Єлисавета клала в кожне слово/ Тремтіння рос,
лілей пахучий сніг (В. Вовк);
слово — зброя, меч: • Прийшов приблуда із чужого світла/
щоб нас розтяти слова наглим вістрям (Б. Рубчак).
Такі авторські контексти орієнтують читача на зіставлення
вказаних асоціацій із типовими для українського світосприй-
няття кореляціями, закріпленими в системі мови. Пор. значення
фразеологізму слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш,
фразеологізованої словосполуки поранити словом та ін. Вони
свідчать про те, що «майстри слова, маючи спільний мовний
матеріал, звертаючись до лексичних скарбів свого народу, ви-
будовують [..] свій світ мови. Поезія, проза, драма постають
як мовні витвори із загальнонародних словникових джерел»
(Єрмоленко, 12).
Важливий стилістичний параметр образу мова, слово —
його сакральний вимір як конектор людини і Бога: Відкрий
уста мої,/ щоб слова виходили/ повні і чисті,/ як сльози,/
обдихані духом/ Твоїм./ Відкрий уста мої,/ щоб слова [..] / за-
ходили в душі опущених,/ наче надія на Тебе; Вложи/ слово своє
Культура слова №73’ 2010100
в душу,/ щоби краплею прозорого алмазу/ рухалося площиною
свідомости/ і різьбило образ Твій./ Защепи/ слово своє у серце,/
Щоб розвиднилося у нім і прояснило риси Твої./ Закорени/ сло-
во своє у пам’ять,/ щоби спомини приходили/ з-за потойбіччя/
і вкладалися у зміст/ Твоєго імени (Цикл «Молитви»). Для таких
поезій знакові не тільки конструкції звертання, що стилізують
дискурс молитви, а й безпосередня актуалізація у їхньому
складі образу слово, граматично підпорядкованого дієсловам
вложи, защепи, закорени як смисломоделювальним стрижням
прохання до Всевишнього (лексико-семантичні кореференти
цього агіоніма у тексті — Ти, дух Твій, образ Твій, риси Твої,
Твоє ім’я та ін.).
У цілковито іншому мовно-мисленнєвому й аксіологічному
ракурсі окреслює образ мови, слова Ю. Тарнавський. Одна
з найболючіших стилістичних точок у його поезії — пробле-
ма мовної ідентифікації та самоідентифікації особистості, що
була й залишається актуальною не тільки для діаспорного, але
й для материкового середовища. У поемі «У РА НА» ця проб-
лема презентована в контексті аксіологічної опозиції «рідне —
чуже», лексико-семантичне розгортання якої має виразно ін-
дивідуалізований характер. Передусім це стосується експре-
сивної тональності вербалізації рідного (Ю. Тарнавський ото-
тожнює поняття рідна мова та українська мова), що всупереч
традиції не завжди позитивно забарвлене. Авторські метафори
цієї тематичної групи здебільшого окреслені як саркастично-
звинувачувальні сентенції, лексично наповнені розмовними,
просторічними дієсловами (пропили), назвами осіб (бездари),
іншими згрубілими одиницями: українські покоління/ верта-
ються/ з нічних пиятик,/ де пропили/ рідну мову/ (несли її, нес-
ли/ тисячу років,/ дали вам у руки,/ а ви, бездари,/ пропили її
за одну ніч); в Харкові харкають на українську мову, душать
її в Одесі, на чорно збили у Чернівцях. Інвективність таких
колоквіалізованих метафор підкреслює фонетична близькість
між стилістично зниженими дієсловами і власними назвами.
Завдяки цьому встановлюються оказіональні смислові відно-
шення у паронімічних кореляціях Харків — харкати, Чернівці —
на чорно тощо.
Слово в художньому творі 101
Нетипову лексико-семантичну парадигму розвиває також
другий член названої опозиції — чуже. Основні семантичні
вектори його реалізації стосовно образу мова у поезії Ю. Тар-
навського — це епітети російська та англійська. Вони показо-
во виявляють авторське осмислення вторинного статусу укра-
їнської мови у співвідносних соціокультурних ситуаціях —
порівняно з російською (у колишній УРСР) та англійською (у
діаспорі). При цьому метафори-інвективи, негативно конотовані
фразеологізовані парафрастичні сполучення, транслітеровані
чи збережені у первинному, «чужомовному» написанні сло-
ва переконливо свідчать, що основну відповідальність за за-
непад мови поет покладає не на суспільний лад чи державу,
а на людину — носія мови, продовжувача національних і мов-
них традицій: з усіх боків, і вночі, і вдень, чутиметься лиш
кумкання: black, black, black); вже ось тисячу років мукаєш
за собою, як теля за матір’ю: Хто я? Хто я? Тоді як ти [..]
люд радянський, царський, цісарський, королівський, ханський,
що ти руський, русин, рутенець, карпаторос, малорос, мало-
поляк (хрунь), мадярон, лемко, козак кубанський... і ніколи не
українець. Інвективність метафор визначаємо, зокрема, за вжи-
тими на означення мови, процесу говоріння лексемами із се-
мантичною ознакою зневаги — мукаєш, кумкання.
Негативну авторську оцінку щодо чужомовних явищ в ук-
раїнській мові виявляють також засоби графосемантичного
виділення акцентованих одиниць — курсив, лапки тощо:
тобі байдуже/ «всьо равно»)/ хто ти; батьки/ ведуть
своїх дітей/ в червоних нашийниках/ «ґалстуках»);
Темний натовп [..]/ підносить/ заплакані кайдани
(«кандали»); літники з півночі [..]/ подзенькують
ложечками/ в «стаканах» чаю; Нью-Йорк-Таймз/
прилетить/ тримаючи нарешті/ мертвий тризуб/
у дзьобі/ і Вилледж Войс/ заздрісно/ зоритиме за ним.
Як своєрідне градаційно-оцінне вивершення у розгортанні
образу чужої мови сприймаються епічні міні-тексти на зразок:
українські діти хотіли б щось сказати, та тільки стогнуть —
роти набиті англійською мовою. Їхню загальну негативну
тональність посилюють опредметнювально-вульгаризована ме-
Культура слова №73’ 2010102
тафора рот набитий мовою, дієслово із семою ‘страждання’
стогнуть, форма умовного способу хотіли б.
Складники антитези українська — чужа [мова] Ю. Тар-
навський не тільки не дистанціює, але й граматично узалежнює
у структурах синтаксичного паралелізму (це не звук мільйона па-
щек піраній, що себе пожирають, це так говорять українці по-
російському), у дієслівних метафорах (твоя мова вже товпить-
ся неспокійно в устах тих, хто ще говорить по-російському).
Для розуміння внутрішньої форми й аксіології таких поетич-
них слововживань важливою є теза П. П. Кононенка, який
вказує на взаємозумовленість понять самосвідомість і мова,
оскільки свідомість формується, виявляється у мові, а мова
є «найбільш універсальною формою і буття, і свідомості люди-
ни» (Кононенко П. П. Українознавство. — К., 1994. — С. 134).
Інакше кажучи, маємо підстави стверджувати об’єктивне існу-
вання української мовної свідомості, яка, за висловом С. Я. Єрмо-
ленко, «передбачає: 1) усвідомлення самодостатності своєї
мови як засобу етнічної самоідентифікації особистості [у нас —
діаспорних авторів — Г. С.]; 2) бачення просторового і часо-
вого поля української мови як феномена єдності, цілісності
українського етносу (нації)» (Єрмоленко, 19). В цьому сенсі
поетичні тексти Ю. Тарнавського про українську мову вар-
то розглядати як спосіб вербалізації національної ідеї, один
із векторів реалізації лексико-асоціативного поля «Україна»,
що, власне, й підтверджує стилістичну актуальність слова-
образу мова як знака етнокультури.
Образ мова, слово — ключовий для розуміння світогляду
ньюйоркців, для прочитування втіленої у їхніх віршах ідеї мови
як духовного й естетичного коду, через осягнення якого авто-
ри приходять до своєї української національної тожсамості.
Динамічний (здебільшого агресивно-глобалізаційний) контекст
іншомовної культури, в якому народилася й живе поезія Нью-
Йоркської групи, ще виразніше акцентує культуротворчу й на-
цієтворчу функцію мови.
|