«Слово на долоні мови»
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Культура слова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37172 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | «Слово на долоні мови» / С. Єрмоленко // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 6-13. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-37172 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-371722012-09-08T12:10:37Z «Слово на долоні мови» Єрмоленко, С. Мовосвіт Миколи Вінграновського 2011 Article «Слово на долоні мови» / С. Єрмоленко // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 6-13. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37172 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Мовосвіт Миколи Вінграновського Мовосвіт Миколи Вінграновського |
| spellingShingle |
Мовосвіт Миколи Вінграновського Мовосвіт Миколи Вінграновського Єрмоленко, С. «Слово на долоні мови» Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Єрмоленко, С. |
| author_facet |
Єрмоленко, С. |
| author_sort |
Єрмоленко, С. |
| title |
«Слово на долоні мови» |
| title_short |
«Слово на долоні мови» |
| title_full |
«Слово на долоні мови» |
| title_fullStr |
«Слово на долоні мови» |
| title_full_unstemmed |
«Слово на долоні мови» |
| title_sort |
«слово на долоні мови» |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Мовосвіт Миколи Вінграновського |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37172 |
| citation_txt |
«Слово на долоні мови» / С. Єрмоленко // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 6-13. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT êrmolenkos slovonadolonímovi |
| first_indexed |
2025-07-03T18:55:35Z |
| last_indexed |
2025-07-03T18:55:35Z |
| _version_ |
1836653148409692160 |
| fulltext |
Світлана Єрмоленко
«Слово на долоні мови»
Затишно, тепло, звично Слову на долоні мови, бо ця тепла
долоня, як і добра, ніжна материнська рука, завжди підтримає,
пригріє, захистить. Для поета Слово — це його дитя: він плекає
Слово, пестить його, вірить у нього і довіряє йому всі свої дум-
ки й почуття. Поет у мові відкриває Слово, яке промовляє його
голосом, його інтонацією, яке на долоні мови записує тільки
йому притаманні образи.
Миколі Вінграновському боліло Слово. Не в значенні твор-
чого слова, коли поет шукає те єдине, неповторне слово, яке
має передати індивідуальний образ, ту таїну, що відкрилася
тільки творцеві. Вінграновський мав таких відкриттів — інди-
відуальних образів — удосталь: вони приходили до нього — і з
народної пісні, і з Шевченкової поезії, і з особистих відчуттів,
тих асоціацій, які напливали одна на одну, як напливає хвиля на
хвилю або густий туман над річкою. Про характерний біль —
муки творчості — не йдеться. Мова про особливий усеплане-
тарний біль: поетові болить Слово його народу, по яке прийшов
невблаганний, невмолимий, неодмінний час, що нікому спуску
не дає, нікого не жалує. Який же це час, що його сухий погляд
відчув своїм пророчим серцем поет? Чи не та це сучасна глоба-
лізація, що всіх уодноманітнює, нівелює (У ньому — однако́во
всім./ Усім одна́ково: і сущим,/ І тим, що будуть, що були...),
що дає дорогу тільки найбільшим, найсильнішим, що забирає
моВоСВіт
миКоЛи
ВінграноВСЬКого
мовосвіт миколи вінграновського 7
Життя сьогоднішнє й вчорашнє, що безсмертно сіє, смертно
жне?
Хіба є ще в нашій літературі, позначеній конкретним 1986
роком, такий пророчий символічний образ, мотив українського
слова, як маємо в поезії М. Вінграновського «Вночі, сере́дночі
хтось тихо...»?
Відомо, як гостро сприймав становище української мови на
початку ХІХ ст. у своїй «Граматиці» 1815 року О. Павловський,
як він намагався зберегти для нащадків характерні ознаки укра-
їнської мови. На той час суспільні умови функціонування й за-
грози зникнення українського слова були інші, ніж у другій по-
ловині ХХ ст. Саме в цей прискорений атомний вік (не змавпся
ти, двадцятий віче мій...) поет звернувся до болючої теми, але
вже в образах поетичних, які мають глибокий філософський
зміст. Читаємо першу строфу згаданої поезії:
Вночі, сере́дночі хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
І я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо — Час прийшов.
Розмірена хода невблаганного Часу передана монотонно-
тривожною нагнітальною інтонацією коротких фраз із лек-
сичними повторами-підхопленнями і звуковим ефектом за-
грозливого дихання, імітованого повтором складів (хо-ха-хо-
хо). Час у цій поезії — виразно персоніфікований: це хтось,
хто може дивитися, дихать, ходить. Він ототожнений із ли-
хом (пригадаймо усталену сполучуваність у прислів’ї: Одна
біда не ходить...). Строфа закінчується відрубною наголоше-
ною фразою із дієсловом доконаної дії Час прийшов. Форма
доконаного виду дієслова виконує стилістичну функцію: про-
тиставлена іншим дієслівним формам теперішнього часу так
диха лихо, так ходить лихо, вона звучить як здійснення суво-
рого вироку.
Дві наступні строфи з однаковим початком увиразнюють
образ невблаганного Часу. Відрубний ритм фрази Прийшов і
став сприймається на тлі повтору-підхоплення Час прийшов./
Прийшов і став. Наодинці із цим загрозливим часом опиня-
Культура слова №75’ 20118
ється ліричний герой — Час і ти. Але між кінцевою фразою
строфи та її першою фразою Прийшов і став опиняємося в
полоні прискорених ритмів заперечних дій, підсилених семан-
тикою заперечного прислівника (нікуди) і займенника (нікого).
Ліричний герой хотів би заховатись, втекти, загубитись, навіть
піти на те, щоб замінити серце в грудях, тобто стати іншим, але
є заборона не, Час не дозволяє цього робити, і ніхто не може
допомогти, бо немає нікого в світі, лише є ліричний герой на-
одинці із Часом:
Прийшов і став. І вже нікуди
Не заховатись, не втекти,
Не загубитись поміж люди,
Не замінити серце в грудях,
Нікого в світі — Час і ти.
Прийшов і став. І я побачив:
У погляді його сухім
Ніхто не любить і не плаче,
І не біжить ніхто й не скаче, —
У ньому однако́во всім.
Наступна строфа починається повтором-підхопленням
словосполучення із зміненим порядком слів і грою наголосу
в повтореному слові — засобом стилістичного підсилення на-
званої ознаки — і продовжується нанизуванням антитез, слів-
антонімів і конструкцій із протиставною семантикою:
Усім одна́ково: і сущим,
І тим, що будуть, що були,
Однаково морям і пущам,
Словам безсмертним і вмирущим —
Нікому слави чи хули!..
У трьох попередніх строфах однаковий ритмічно-інтона-
ційний малюнок мають перші рядки: вони діляться на дві син-
тагми, з яких інтонаційно самостійна перша (Прийшов і став;
Прийшов і став; Усім однаково) «готує» нанизування наступ-
них синтагм — однорідних членів речення, їх рвійний, нагні-
тальний перелік, що завершується кульмінаційними останніми
рядками строфи:
мовосвіт миколи вінграновського 9
Нікого в світі — Час і ти.
У ньому — однако́во всім.
Нікому слави чи хули!..
Наступні десять строф — це пристрасний монолог лірич-
ного героя, поділений на фрагменти, початком яких є слова: Та
я сказав; як перед Богом, кажу тобі; Я знаю. Цей монолог має
дві змістові лінії: одна пов’язана із звертанням до Часу і з його
характеристикою, а друга — із характеристикою Слова — мови
ліричного героя, без якої він не мислить свого життя:
Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край —
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє,
Лиш Слова мого не чіпай!
Далі знову виразна персоніфікація, уособлення Слова в об-
разі дитини:
Не зачіпай його, малого,
Не бий його і не пали,
Бо перед ним іще дорога,
Бо перед ним багато й много,
І ми із ним ще не жили!
Це монолог на захист Слова, що опинилося перед зникнен-
ням у сучасному глобалізованому світі. Аргументи, які вистав-
ляє автор, ототожнюються з багатогранністю людського жит-
тя, втіленого в слові (Бо перед ним іще дорога,/ Бо перед ним
багато й много,/ І ми із ним ще не жили). У трьох синтагмах,
що підсилюють, ампліфікують ту саму ознаку, відтінено різ-
ні мовні джерела, різні шляхи досягнення конкретно-чуттєвої
образності: перша синтагма проектується на публіцистичний
високий вислів (‘перед Словом майбутнє’); друга демонструє
поетичне протиставлення різночасових семантично тотожних
лексем, підсилене синтаксичною однорідністю, тотожністю
синтаксичних функцій прислівників багато — много; третя
синтагма повертає монолог у розмовну тональність.
Культура слова №75’ 201110
Наступні три строфи — це сплеск високих ліричних по-
чуттів, утілених у звукові, зорові й логічно несподівані образи,
побудовані як неочікуване слововживання — уведення загаль-
новідомих звичних лексем у несподіваний контекст. Це своє-
рідний гімн Слову — слову—творчості, але водночас і слову —
невіддільній ознаці окремішності народу. Лексичні повтори
(перші, перший), семантика яких реалізується в спеціальних
синтаксичних конструкціях із функцією вираження найвищого
ступеня ознаки (перший сніг з усіх снігів, перший берег з бере-
гів), гра антонімами (перші, перший — остання) й звукописом
(Солодкий сон оси і сливи,/ Й сови у присмерку сплачі), нанизу-
вання іменних словосполучень, що утворюють фігуру амплі-
фікації, — усі ці засоби розкривають всеохопність Слова, його
незмірні можливості пізнання світу людських емоцій, єдності
одухотвореного Слова й життя людини-творця.
Ще все нам з ним — передсвітання:
І перші сльози перших снів,
І перший сніг з усіх снігів,
І перший берег з берегів,
Й любов ота, що є остання!
І гуркіт молодої зливи,
І тьохкіт серця уночі,
І білий цвіт, і камінь сивий,
Солодкий сон оси і сливи,
Й сови у присмерку сплачі.
Про що ці поетичні строфи? Звичайно, про людські почут-
тя, які здатне передати одухотворене Слово, бо через нього лю-
дина сприймає не лише живу природу, а в єдності зі Словом
вона пізнає й себе, і це пізнання — безмірне. Цю неосяжність,
безмірність можливостей Слова як ознаки народу і як ознаки
творчої особистості (Ще все нам з ним) відчуваємо в наголоше-
них повторах-анафорах, які розпочинають рядки-речення безді-
єслівної структури а) із семантикою тотожності; б) із семанти-
кою стану; в) із семантикою підкресленої безособовості, пор.:
Ще все нам з ним — сама тривога,
Ще все нам з ним не відбуло,
мовосвіт миколи вінграновського 11
Ще все нам радісно і довго,
Ще все нам з ним, як перед Богом
Кажу тобі, — не перейшло!..
Інверсія і поділ усталеної конструкції — фразеологічного
звороту — між двома рядками однієї строфи (Ще все нам з
ним, як перед Богом/ Кажу тобі, — не перейшло!..) зумовлю-
ють логічно-емоційне наголошення безособового дієслова із
заперечною часткою не.
Заперечна семантика, вербалізована в займенниках, при-
слівниках, частках, що вживаються із дієсловами, виявляє не
лише емоційно-експресивне ставлення до Слова, єдність із
яким гостро сприймає ліричний герой, а й експресивну оцінку
Часу. Саме через нагнітання форм із заперечною семантикою,
через лексико-семантичні контрасти можемо відчути крик збо-
леної душі поета: Моє ж [Слово] живе ще — пожалій!.
Я знаю, ти в своєму плині
Нікому спуску не даєш,
Ані державі, ні дитині,
Ні сивині, ані дружині! —
Безсмертно сієш, смертно жнеш!
Поєднання подібного і контрастного в одному висловленні,
актуалізація незвичної форми слова й оказіональної сполучу-
ваності його увиразнює високу поетичну напругу авторського
монологу, про що свідчить оклична інтонація усіх трьох строф:
І з невблаганними очима
Ти йдеш крізь вічність і крізь мить,
І темінь в тебе за плечима,
Й поперед тебе мла-темнина,
Й тобі нічого не болить!
Чи солодко, а чи солоно
Тобі дарма — нема чи є...
А тут — і трепетно й шовково! —
А тут животворяще Слово
Мого народу і моє!
Улюблена форма поетичного висловлення Миколи Вінгра-
новського — безособові синтаксичні конструкції із прислівни-
Культура слова №75’ 201112
ками чи безособовими дієсловами в ролі головних членів, пор.:
не відбуло, не перейшло; чи солодко, а чи солоно, а тут — і
трепетно й шовково... Усі ці безособові конструкції, переда-
ючи глибинну семантику ‘стан людської душі’, ‘емоційні пе-
реживання ліричного героя’, мають додатковий стилістичний
компонент: ‘емоції всеохопні, непередбачувані, які важко ви-
словити звичними оцінними словами і фразами’.
Якщо в змісті попередніх строф можна було сумніватися, чи
говорить поет про Слово як ознаку самоідентифікації народу,
чи тільки про Слово як засіб свого творчого самовираження, то
тепер стверджується тотожність цих понять: А тут животво-
ряще Слово/ Мого народу і моє!
Це слово людської надії,
Це слово крізь хрести і прах,
Крізь пил віків, усе в сльозах,
Пробилось, вижило, зоріє,
Горить у мене на устах!..
Високий патетичний зміст цієї строфи веде читача в історію
української мови як історію народу: лаконічні субстантивні
номінативні структури змінюються вибухом дієслівної града-
ції, кульмінаційне завершення якої — висловлення Горить у
мене на устах! Перехід від теми «мова народу» до теми «моє
Слово» типовий для поетичного мовомислення, в якому слово
як ознака нації і слово як творчість утілюються в нерозривному
синкретичному образі, засвідчуючи багатоплановість лексич-
ної семантики й можливості її трансформації, варіативності в
конкретному тексті.
Поетичний пророчий монолог завершує строфа — повтор
початкової строфи, яка власне є лейтмотивом цього твору:
Вночі, сере́дночі хтось тихо
До мого Слова підійшов
І став дивитися і дихать,
я відчув: так диха лихо,
Так ходить лихо — Час прийшов.
Але чи справді цей кінцевий акорд є повтором зачину поезії
Миколи Вінграновського, яку маємо всі підстави назвати сим-
фонією? Це повторюються слова, але не їхня музика, не їхня ін-
мовосвіт миколи вінграновського 13
тонація. І коли б читав цю поезію сам Микола Вінграновський,
то трагічні мотиви, пов’язані з темою Часу, відійшли б на дру-
гий план, поступившись мотиву безсмертя, вічності Слова.
Власне, про що ця поезія? Це не лише біль, пересторога,
коли рідне Слово опиняється перед випробуваннями Часу, пе-
ред загрозою глобалізації. Це гімн Слову, виспіваний поетом,
гімн його животворящій силі, його мужності й ніжності, його
здатності бути трепетним і шовковим, солодким і солоним,
Слово, напоєне серцем, слово, що дає людям надію, що про-
рвалось крізь хрести і прах, крізь пил віків, і хоч все в сльозах,
але пробилось, вижило, зоріє, справді, горить на устах поета й
запалює душі читачів.
Надія Сологуб
«Кінь на вечірній зорі»
(мова художньої прози
м. вінграновСьКого)
Микола Вінграновський, як зауважує Іван Дзюба, «і в про-
зі поет. Його слово не повідомляє, не описує, і не змальовує,
а творить неповторну мить переживання світу». І в більшості
його прозових творів (повісті «Первінка», «Сіроманець», «Кінь
на вечірній зорі») світ показано через психологію дитини —
хлопчика десь восьми років, хоч у різних творах з різними сю-
жетами він і має різні імена. Світ, в якому живе і який сприймає
цей хлопчик, — це світ українського села часів війни та пер-
ших років повоєнного часу. Голодні і холодні роки, знесилені
пошуками матері засобів на прогодування дітей, надія на по-
вернення батька з фронту: Листоноша тітка Василина йшла
через вигін до Миколчиної вулиці. Її помітили відразу усі хати
і землянки. Жінки і діти попритулялися до шибок, не зводячи
тривожних очей з тітки Василини: у який двір найперше за-
верне вона .. Тітка Василина йшла повільно, дивилася .. в зем-
лю, бо щодня змушена була приносити людям більше горя, ніж
радості («Первінка»). Це про те покоління, через душі якого
|