Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту
Gespeichert in:
| Datum: | 2011 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2011
|
| Schriftenreihe: | Культура слова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37180 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту / Л. Мацько // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 56-66. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-37180 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-371802012-09-08T12:10:31Z Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту Мацько, Л. Слово в художньому творі 2011 Article Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту / Л. Мацько // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 56-66. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37180 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі |
| spellingShingle |
Слово в художньому творі Слово в художньому творі Мацько, Л. Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Мацько, Л. |
| author_facet |
Мацько, Л. |
| author_sort |
Мацько, Л. |
| title |
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту |
| title_short |
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту |
| title_full |
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту |
| title_fullStr |
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту |
| title_full_unstemmed |
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту |
| title_sort |
лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Слово в художньому творі |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37180 |
| citation_txt |
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту / Л. Мацько // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 56-66. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT macʹkol língvokulʹturologíčnijanalízhudožnʹogotekstu |
| first_indexed |
2025-07-03T18:56:04Z |
| last_indexed |
2025-07-03T18:56:04Z |
| _version_ |
1836653179254603776 |
| fulltext |
Любов Мацько
лінгвоКультурологічний аналіз
художнього теКСту
Неухильний розвиток суспільства протягом усіх епох від
античності до сучасності відбувався шляхом вдосконален-
ня людського розуму засобами мови й культури. Конкретно-
чуттєві, емпіричні, логічні, філософські знання, емоції, по-
чуття і відчуття «вбиралися» в мовні форми і формули,
«окультурювалися» етичними й естетичними канонами. Про
зв’язок мови з культурою писали представники порівняльно-
історичного, психологічного мовознавства (І. Гердер, В. фон
Гумбольдт, Г. Штейнталь, Г. Пауль, Ф. Буслаєв, О. Потебня
та ін.). Лінгвокультурологічне бачення мови започаткувалося
на ґрунті антропологічного і етнологічного підходів до дослі-
дження і вивчення мови, які пов’язані з ім’ям німецького фі-
лософа і лінгвіста Вільгельма фон Гумбольдта. На його думку,
мова найточніше характеризує етнос, його спосіб життя і куль-
туру у найширшому розумінні, вона є духом народу: «Мова є
немовби зовнішній вплив духу народів: мова народу є його дух,
а дух народу є його мова».
Розробляючи ідею про зв’язок духу й мови, український
філософ мови і лінгвіст О.О. Потебня трохи пізніше у праці
«Думка й мова» висловить свою лінгвофілософську концеп-
цію, зробить суттєві уточнення й доповнення про взаємозв’язок
мови й думки, про мову як простір і напрям для розвитку дум-
СЛоВо
В ХудоЖнЬому тВорі
Слово в художньому творі 57
ки. Про дух — свідому розмовну діяльність, про поняття, що
твориться тільки за посередництвом слова, про те, що не тільки
мова без духу, а й дух без мови неможливий і мова в ньому є
першою за часом подією.
У мовознавстві пізнішого часу (німецькому неогумбольдті-
анстві, італійській неолінгвістиці, антропологічному мовознав-
стві, етнопсихолінгвістиці, соціолінгвістиці, лінгвокультуроло-
гії) питання про зв’язок мови з культурою ставало засадничим
методологічним принципом. Про це свідчить мовознавча спад-
щина представника ідеалістичної лінгвістики й неолінгвістики,
визначного німецького вченого Карла Фослера, що з відомих
причин у радянський час була мало відома українським мовоз-
навцям, але справила значний вплив у подальшому на розвиток
сучасної соціолінгвістики і лінгвокультурології. Тому на цьому
зупинимось докладніше. К. Фослер акцентував увагу дослід-
ників на естетичних началах у мові, обґрунтував статус мовоз-
навства як естетичної науки, визначив особливий статус сти-
лістики як культурологічної дисципліни. У праці «Позитивізм
і ідеалізм у мовознавстві» (1904 р.) він поставив основним за-
вданнями мовознавчої науки пошук причини і джерел розви-
тку мови, виявлення духу як єдиної першопричини всіх мовних
форм.
Сприйнявши ідеї В. фон Гумбольдта про мову як творчий
дух народу, — про енергію як індивідуальну мовну діяльність
творчої особистості, про мову як божественно вільний фено-
мен, що самотвориться, витікає з самого себе, і про мову як
творчість нації, і що все це взаємопов’язане мовотворчістю, —
К. Фослер зауважив: «Дух, що живе в людській мові, констатує
речення, член речення, слово і звук — та й усе інше. Він не
просто констатує їх, він творить (ezzeugt) їх».
Працюючи над темою докторської дисертації «Поетичні те-
орії в ранньому італійському Ренесансі» (1899 р.), К. Фослер
познайомився з визначним італійським автором відомої тоді
книги «Філософія і практика» Бенедетто Кроче, який у 1900 р.
видав «Фундаментальні тези про естетику як науку про вира-
ження почуттів і загальну лінгвістику». Ця праця сприяла ви-
робленню єдиної концепції Кроче — Фослера про творчий
Культура слова №75’ 201158
характер мови і нову лінгвістику з виразним культурологічним
струменем.
На цій ідейній хвилі було написано теоретичну роботу (з
практичними прикладами з мови байок Лафонтена) під на-
звою «Мова як творення і розвиток» (1905 р.). У 1913 році К.
Фослер видав велику працю «Культура Франції в дзеркалі її
мовного розвитку. Історія французької писемної мови від по-
чатків до класичного нового часу». В ній ідеться не тільки про
індивідуальну творчість мовних особистостей, а й про розви-
ток мови залежно від чинників національної культури в цілому,
політичних, релігійних, літературних систем, створених мов-
ною спільнотою. Цей аспект ширше розглядається у наступних
працях «Життя і мова», «Співвідношення мови і національного
почуття». В них утверджується ідея: «мова нас об’єднує в на-
цію».
У праці «Межі соціології мови» (1923 р.) акцентовано со-
ціолінгвістичні питання. Мова сприймається як естетичний
медіум у культурно-історичному контексті, але вона ж і духов-
на своєрідність і доцільний засіб (інструмент) творення й пе-
редачі духовних цінностей: «Як засіб вираження, вона [мова]
бере участь у естетичних досягненнях, а як інструмент — у
всіх інших духовних досягненнях. Як засіб вираження, вона
прокладає дорогу усім передчуттям, бажанням і схильностям
духу. Як інструмент, несе за духом весь досвід і досягнення. З
попередника і послідовника мова перетворюється у піонера і
хранителя, що як такий не існує ні до, ні після духу, а постійно
при ньому, у ньому, ідентично з ним».
У праці К. Фослера «Мовна спільнота і спільнота за інтере-
сами» порушуються також дуже актуальні питання співвідно-
шення в мові індивідуального й колективного, національного,
емоційного, персонального й ділового, науково-виробничого:
«У національних мовах навіть ділові обставини набувають ін-
дивідуального і персонального емоційного тону... При цьому
слід настійно підкреслити ту передумову, що національні і га-
лузеві мови ніколи не існують роздільно як чисті культури, але
завжди у зв’язку і в багатоманітних змішуваннях один з одним.
Галузева мова як така могла б створити свій власний словник
і в разі потреби — власну граматику, але не власний акцент».
Слово в художньому творі 59
Отже, живу загальнонародну мову ніщо не може замінити,
ніяка галузева чи виробнича субмова. Насправді йдеться про
стильову і стилістичну диференціацію сучасної національної
мови, але «настійно підкреслюється», що це не окремі мови, а
одна єдина (соборна) мова однієї культури. Це особливо важли-
во розуміти зараз у нашій сучасній українській мовній ситуації,
коли виникають поняття і вислови комп’ютерна мова, ділова
мова, професійна мова, військова мова, суржик та ін., бо скіль-
ки б у таких сучасних текстах не було запозичень, порушень
літературних норм, специфічних словотворів і семантичних
неологізмів, усі вони творяться і живуть, функціонують у межах
сучасної української мови й української культури. Їхнє спіль-
не тло — загальнонаціональна мова й національна культура. І
якою б розвиненою не була галузева мова (окремий підстиль чи
різновид її), вона ніколи не може дорівнятись до загальнонаці-
ональної мови: «мова науки, якою б вишуканою в логічному,
термінологічному, граматичному, логіцистичному, математич-
ному відношеннях і якою б смиренною в емоціональному ас-
пекті вона не була, дарує нам замість світла окуляри, підзорну
трубу і збільшувальне скло, з яким більшість людей не вміють
поводитися». Історія вимагає, щоб кожний народ повідомляв
про своє минуле собі і всім своєю власною мовою, — так вва-
жав К. Фослер.
У праці «Дух і культура у мові» дослідник надає велико-
го значення стилістиці національних мов як науці, що формує
простір для мовної діяльності: «Національні мови в життєвому
процесі людської мови є специфічним стилістичним моментом,
тобто фазою мовної діяльності, у якій дух створює собі простір
для дії або готує канву, по якій піде мовлення». Автор показує
переваги художньої мови над практичною мовою спільноти,
над діловою, науковою мовою, бо, на його думку, граматичні
категорії в процесі мовного вдосконалення також «бажають
бути не тільки сприйнятими, вивченими, спостереженими,
але й створюваними, переживаними, застосовуваними, вправ-
люваними, танцьованими, маршированими, вдихуваними, ви-
конуваними на флейті, на трубі, на барабані, мальованими,
розфарбовуваними і розспівуваними». Тобто вони мають бути
одуховтвореними живою образною уявою автора, що можли-
Культура слова №75’ 201160
вим є тільки в художньому тексті. Найкраще й найшвидше такі
художні трансформації з мовними засобами робить поет, пись-
менник — естет, ніж загальна мовна спільнота.
Особливим почуттям у К. Фослера овіяний образ рідної
мови, він пов’язував його з поняттями національного почут-
тя і пошанування національної, рідної мови: «наше повне, не
ущемлене, нерозщеплене, всебічне національне почуття, але
загострене на одній тільки мові». Він уважає, що той, хто має
таке почуття, кого виховали в любові й шані до рідної мови і
свого народу, ніколи не відчуватиме себе без вітчизни.
Як «плід» соціального життя сучасні національні мови, у
тому числі передусім і українська, є багатими на соціальні й
територіальні підсистеми та на стилістичні диференціації.
М. І. Толстой радив у слов’янських мовах культуру розглядати
у чотирьох зрізах — елітарному, сільському, міському і профе-
сійному. Відповідно на елітарному зрізі виділяється елітарна,
або книжна культура освічених мовців, на сільському — тради-
ційна етнічна культура, на міському рівні — проміжна, загаль-
нонародна з соціальними субкультурами, а на професійному —
традиційні професійні субкультури: педагогічна, правнича, ін-
женерна, виробнича, культура віросповідання та ін. Кожна з
цих культур рівночасно є і мовною культурою.
Заглиблення в соціомовний та етномовний матеріал бага-
тьох народів привело дослідників-лінгвокультурологів до ро-
зуміння того, що цивілізаційна культура людства формується
з багатоманіття етнічних культур і повнота дослідження кон-
кретної мови потребує вивчення її взаємозв’язків та взаємодії
з культурою. На основі поєднання двох важливих суспільних
явищ — мови й культури — виникла інтегрована міждисци-
плінарна лінгвістична галузь лінгвокультурологія, що користу-
ється методологією мовознавства й культурології. Безперечно,
що лінгвокультурологія виникла у зв’язку з актуалізацією ан-
тропоцентризму в мовознавстві і розвитком соціолінгвістики
та етнолінгвістики як нова галузь, що досліджує історичні та
сучасні мовні явища і структурні одиниці через призму матері-
альної та духовної культури народу.
Таким чином, о б ’ є к т о м лінгвокультурології є взаємо-
зв’язки мови й культури, їх взаємодія, п р е д м е т о м — мов-
Слово в художньому творі 61
ні одиниці, що несуть культурологічну інформацію, культур-
ні цінності у формах національної культури та національної
мови, мова як форма культури і словесне мистецтво як куль-
тура. Мета лінгвокультурології — вивчення способів, засобів і
форм, якими мова зберігає в лінгвокультуремах елементи куль-
тури й передає їх через тексти в суспільну мовну практику.
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту передба-
чає добру загальнолінгвістичну орієнтацію в тексті і вимагає
знання теоретичних засад лінгвокультурології, її методології й
методики аналізу, основних понять лінгвокультурології: лінг-
вокультурний концепт, національна лінгвокультурна менталь-
ність, лінгвокультурема, культурна сема, культурна конотація,
культурний фон, культурний простір, культурна традиція, куль-
турна спадщина; лінгвокультурна парадигма. Необхідною умо-
вою проведення успішного лінгвокультурологічного аналізу
художнього тексту є володіння лінгвокультурологічною компе-
тенцією. Вона формується на основі глибоких знань не тільки
мови, а й культури, концептів української національної куль-
тури, фольклору, етнології, етнографії, міфології, символіки,
національного способу життя, традицій, звичаїв, ритуалів, ети-
кету. Ці знання необхідні для того, щоб, добре знаючи семасіо-
логію мови, семантику українського словника і фразеологізмів,
можна було виокремлювати в художньому тексті лінгвокульту-
реми на всіх мовних рівнях — фонетичному, лексичному, гра-
матичному, текстовому.
Лінгвокультурологічний аналіз передбачає з’ясування зміс-
ту термінологічного поняття лінгвокультурем як таких мовних
одиниць тексту, у семантиці яких зосереджена вагома й актуаль-
на культурна інформація. У науковій літературі вони називали-
ся по-різному: концепт національної культури (Н. Арутюнова,
Ю. Степанов), лінгвокультурний концепт (В. Маслова), лінгво-
культурологічний концепт (В. Карасик), культурно маркована
одиниця, слово з національно-культурним компонентом семан-
тики (Є. Верещагін, В. Костомаров), мовно-естетичні знаки
національної культури (С. Єрмоленко), мовні знаки культури,
етнокультурний концепт, знак етнокультури (В. Жайворонок),
знак національної культури (В. Калашник), лінгвокультурема
(В. Воробйов).
Культура слова №75’ 201162
Ю. Степанов підкреслив єднальну функцію концепту в лан-
цюжку «людина → культура → свідомість → ментальність →
мова → культура» і цим посприяв міцному закріпленню по-
няття «концепт культури» в метамові сучасної лінгвістики:
«Концепт — це ніби згусток культури у свідомості людини, те,
у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини. І,
з іншого боку, концепт — це те, за допомогою чого людина —
проста, звичайна людина, не «творець культурних цінностей» —
сама входить у культуру, а в деяких випадках і впливає на неї».
Розмежовуючи у слові як мовному знакові три компоненти,
форму — мовне значення — і культурний смисл, В. Воробйов
називає усвідомлення зв’язків між ними діалектичним проце-
сом, який веде від конкретного слова до значення факту культу-
ри. Це міркування можна продовжити в такий спосіб: значення
факту культури веде до формування загального поняття про ці
конкретні факти культури, отже, до концепту культури.
Для лінгвокультурологічного аналізу художнього тексту ба-
жано користуватися терміном «лінгвокультурема», оскільки в
його семантиці заявлені семи мови й культури. Культурема є
одиницею культурології і відповідно лінгвокультурема є оди-
ницею лінгвокультурології. О. Селіванова визначає поняття
лінгвокультурології як «галузь мовознавства, яка вивчає ви-
яви культури народу в його мові й мовленнєвій діяльності.
Предметом лінгвокультурології є засоби мовної системи та її
дискурсивних продуктів, які фіксують культурно значиму ін-
формацію — збережені в колективній пам’яті народу симво-
лічні способи матеріального й духовного усвідомлення світу
певним етносом, відтворені в його ідеях, схемах мислення й
поведінки, системі етичних й естетичних цінностей, нормах,
звичаях, обрядах, міфах, віруваннях, забобонах, побуті тощо».
Культурно марковані знання й уявлення носіїв певної куль-
тури є планом змісту лінгвокультурем їх мови, а планом вира-
ження — мовні одиниці, у семантиці яких є культурна інфор-
мація. Остання може мати такі способи представлення в мові:
• культурологічні семи як елементи значень номінативних
одиниць, що позначають культурні реалії (скрипка, бандура,
пісня, оркестр);
Слово в художньому творі 63
• культурологічний концепт — стійке уявлення, сформова-
не в культурі на основі ціннісних орієнтації й соціально-істо-
ричного досвіду носіїв національної культури (Україна, мати,
степ, доля, воля, тополя, калина та ін.);
• оцінні, естетичні, емотивні, культурні конотації стиліс-
тичних значень мовних одиниць і конструкцій (Ренесанс,
Відродження, Просвітництво, Софія Київська, Володимирська
гірка);
• символи, метафори, фразеологізми;
• культурний фон тексту (наприклад, весільного), що ство-
рюється кількома словоформами, культурологічний часопро-
стір (Княжа Україна, гетьманщина, козацтво).
Лінгвокультурема є стійкою, відтворюваною в етнолінгвіс-
тичному соціумі мовною одиницею, яка відображає культур-
ний досвід і ціннісні орієнтири національного суспільства. З
цього погляду вона є надбанням і скарбом нації.
З погляду плану змісту лінгвокультуреми мають надзви-
чайно широкий спектр культурологічної семантики: це слова,
вирази й конструкції для називання культурних реалій (підпри-
ємств, явищ, осіб), ідей, течій, стилів. Це міфи, образи, симво-
ли, стереотипи, еталони, ритуали; це мовна освіта і стиль, мов-
не виховання і мовна культура, мовна поведінка і мовна мода;
це мовленнєвий етикет і стилістичний лад мови. Тому і план
вираження культурної інформації у матеріалі мовних одиниць
є також широким: від звукосполучень («твоє журливе «ку-ку»
спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому».
(М. Коцюбинський)), окремих слів, синтаксичних конструк-
цій, виразів, фразеологізмів, афоризмів, паремій, творів малих
форм (прецедентних текстів) аж до епічних романних текстів. І
саме тому, очевидно, В. Воробйов лінгвокультурему розуміє як
міжрівневу одиницю, що є «діалектичною єдністю лінгвістич-
ного та екстралінгвістичного змісту».
Лінгвокультурологічний аналіз художнього тексту може
проводитися окремо, а може бути складовою частиною стиліс-
тичного або ширше — комплексного лінгвістичного аналізу.
Але в кожному разі його виконання передбачає певну послі-
довність міркування і дій:
Культура слова №75’ 201164
• визначення належності тексту до більш-менш конкретного
історичного періоду розвитку української культури, літератури
та етапу в історії української літературної мови;
• визначення мовних образів автора, адресатів і персонажів;
• виокремлення з тексту культурної інформації, пов’язаної з
загальною концепцією художнього твору та основними її кон-
цептами;
• виділення в художньому тексті лінгвокультурем і групу-
вання їх за рівневим критерієм: звукосполучення (мелос), лек-
семи, лексичні словосполучення, фразеологізми, синтаксичні
словосполучення, граматичні словоформи, синтаксичні кон-
струкції, надфразні єдності, прецедентні тексти, сегменти тек-
сту, цілісний текст;
• семантико-гносео-онтологічна характеристика виділених
лінгвокультурем, яка означає, що лінгвокультурема (незалеж-
но від кількості слів, які в неї входять) сприймається як один
мовний знак, (цей мовний знак пов’язаний з поняттям (ідеєю,
думкою, що несе культурну інформацію про предмети реаль-
ного світу;
• аналіз семантичних особливостей лінгвокультурем, ви-
окремлення денотативних, сигніфікативних та конотативних
мікрокомпонентів у семантиці лінгвокультурем та ще порів-
няння їх з лінгвокультуремами сусідніх мов уможливлює ви-
значення типів лінгвокультурем.
Це можуть бути:
• лінгвокультурема-реалія, тобто мовний знак, що називає
національний артефакт, який не має мовного еквівалента в ін-
шій культурі (колядки, щедрівки, свят-вечір, бандура, троїсті
музики, сопілка, гай, тин, рушник, заручини);
• сигніфікативна лінгвокультурема, тобто така, денотат
якої спільний для порівнюваних культур, а сигніфікати відріз-
няються важливістю і змістом культурної інформації (тато,
батько, матуся, ненька, трембіта, батьківщина (спадщина),
подавати рушники, шишки бгати);
• конотативна лінгвокультурема несе культурну інформа-
цію тільки в конотації мовного знака, а предметно-понятійний
зміст його однаковий або дуже близький у порівнюваних мовах
Слово в художньому творі 65
(калина, барвінок, чорнобривці, як тополя стала в полі, наче
волошки в житі, криниця, отчий поріг);
• тропеїчні й фігуральні лінгвокультуреми міфологічного,
народнопоетичного, фразеологічного, уснорозмовного та пи-
семно-літературного походження, які, маючи культурологічну
сему в денотаті змісту, в результаті перенесення значень та змі-
щення смислів здобувають ще й конототивну культурологічну
сему. Це епітети, порівняння, метафори, різних типів парано-
мазії, перифрази та ін. (золоте слово, срібне весельце, карії очі,
дрібні сльози, гірка доля; сонячні кларнети; в сотах мозку зо-
лотом прозорим мед думок розтоплених лежить (О. Теліга);
киплять сади під снігом квітня; квітчаста батьківщино ви-
шні й соловейка (Б.-І. Антонич); блакитними річками тече льон
(М. Коцюбинський);
• лінгвокультуреми-фразеологізми етнічного уснорозмов-
ного й писемно-літературного походження (немає лою під чу-
приною; не варить баняк; витрішки продавати; позичити в
сірка очей; терновий вінок; лебедина пісня; зачароване коло;
немає пророка у своїй вітчизні; через терни до зірок; розрита
могила; в своїй хаті своя правда і сила, і воля; наша дума; наша
пісня не вмре, не загине та ін.);
• лінгвокультуреми-народні номени українських місяців,
пір року, традиційних свят тощо (березень — бурильник, тес-
няк, веснявець, весно мрій, весноклич, весновій, зимобор, зимо-
гриз, крапельник, первоцвіт, птахограй, радосвіт; вересень —
барвограй, айстровик, зажурець, синець, підосінник, школя-
рик, щедробарвень; соняшник — сонцепоклонник, сонцелюб,
сонцебриз; завірюха — віхола, завія, сніговійниця, хуртовина;
петрівка, спасівка);
• символічні лінгвокультуреми (символіко-предметні) — це
мовні знаки, що мають культурний зміст, виражають особли-
вості світобачення національної лінгвокультури і сприйма-
ються в суспільстві як символи (Україна, Дніпро — Славута,
Кобзар, Каменяр, Великий Луг, Хортиця, Славутич, Чумацький
Шлях, Гетьманщина);
• символічні лінгвокультуреми соціально-національної пове-
дінки — це формули мовного етикету (Добридень! Надобраніч!
Дякую! Будь ласка! Смачного! Перепрошую! Прошу! Будьмо!
Культура слова №75’ 201166
Бувайте! Моє шанування! Слава Ісу! Навіки слава! Боже по-
можи!), замовляння, ритуальні заклинання та ін.
Лінгвокультуреми загального характеру (їх ще називають
денотативними) — це ті, що несуть культурну інформацію сво-
їм денотативним змістом і вона в багатьох мовах однакова чи
дуже близька (оркестр, театр, актор, скульптура, живопис).
Наступними етапами для мовознавців можуть бути об’єд-
нання лінгвокультурем у лексико-семантичні ряди чи поля з
визначенням домінант та периферії й урахуванням культур-
них відмінностей у значенні лінгвокультурем, спричинених
певними особливостями (національними, гендерними, профе-
сійними, віковими); аналіз семантичних зв’язків у лінгвокуль-
туремних рядах; визначення концептів, які вербалізуються лінг-
вокультуремами; визначення ролі аналізованих лінгвокультурем
у створенні образної системи тексту, національного колориту;
характеристика лінгвокультурем художнього тексту як засобів
презентації індивідуальної культури мовної особистості автора.
Лінгвокультуреми є органічною і значною за обсягом час-
тиною українського словника, що несе в собі цивілізаційні здо-
бутки за всю мовну історію українців разом з їхніми мовними
попередниками — предками, їхніми культурами та запозичен-
нями в процесі вільних і невільних контактів нашого народу з
сусідами.
Галина Сюта
СловопошуКи поетів
нью-йорКСьКої групи
Один із дослідницьких підходів, який дає змогу аргу-
ментовано визначити внесок письменника чи літературного
об’єднання, школи, генерації в розвиток літературної мови, —
накладання на цю конкретну писемну практику стрижневої
для стилістики художнього тексту кореляції традиція — но-
ваторство. Щодо мовостилів авторів Нью-Йоркської групи
ця кореляція набуває методологічної ваги: творче кредо цих
поетів визначає формула «поза традицією», яка характеризує
|