Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української мови НАН України
2011
|
| Назва видання: | Культура слова |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37193 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття / Т. Коць // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 156-163. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-37193 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-371932012-09-08T12:10:46Z Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття Коць, Т. Граматична стилістика 2011 Article Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття / Т. Коць // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 156-163. — укр. 0201-419X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37193 uk Культура слова Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Граматична стилістика Граматична стилістика |
| spellingShingle |
Граматична стилістика Граматична стилістика Коць, Т. Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Коць, Т. |
| author_facet |
Коць, Т. |
| author_sort |
Коць, Т. |
| title |
Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття |
| title_short |
Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття |
| title_full |
Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття |
| title_fullStr |
Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття |
| title_full_unstemmed |
Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття |
| title_sort |
морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років хх століття |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Граматична стилістика |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37193 |
| citation_txt |
Морфологічна норма у прескрипціях 10-30-х років ХХ століття / Т. Коць // Культура слова. — 2011. — Вип. 75. — С. 156-163. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT kocʹt morfologíčnanormaupreskripcíâh1030hrokívhhstolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-03T18:56:51Z |
| last_indexed |
2025-07-03T18:56:51Z |
| _version_ |
1836653228086788096 |
| fulltext |
Культура слова №75’ 2011156
слухай-ста) і -ко (подивиси-ко, дайте-ко, ждіт-ко). У цьому ж
варіанті вживалися скорочені форми дієслів наказового спосо-
бу типу бер ‘бери’, кладь ‘клади’, дивіть ‘дивіться’.
В обох варіантах літературної мови частими були випадки
вживання закінчення -уть замість -ать у 3-ій ос. мн. дієслів ІІ
відміни (видють, лежуть, мовчуть, сидють; у західноукраїн-
ському варіанті — біжут, говорют, лежут, сидют, сплют).
Вони не стали нормативними.
Як показує досліджений матеріал, в обох варіантах літера-
турної мови, були форми словозміни, яких не прийняла літера-
турна мова, проте у східноукраїнському варіанті їх нарахову-
валося менше. Отже, є підстави стверджувати, що в устален-
ні словозмінних норм сучасної української літературної мови
роль східноукраїнського варіанта порівняно із західноукраїн-
ським була більшою.
Тетяна Коць
морфологічна норма
у преСКрипціЯх 10-30-х роКів хх СтоліттЯ
Усталені і внормовані морфологічні парадигми — це не
лише наслідок розвитку мови, а й результат праці багатьох по-
колінь українських мовознавців. У граматичних прескрипціях
початку ХХ ст. часто знаходимо відповіді на питання, які ви-
никають у сучасній мовній практиці.
Не всі морфологічні парадигми залишаються незмінними
на всіх етапах становлення літературної мови. З розвитком
мови удосконалюються її граматичні механізми. Простежимо
це на прикладі словозмінних і словотвірних парадигм прикмет-
ника, дієслова, дієприкметника, дієприслівника, числівника та
займенника.
Як засвідчують граматики, на початку ХХ ст. уже був уста-
лений поділ прикметників на тверду та м’яку групи з відпо-
відними типами відмінювання, які без змін успадкувала сучас-
на українська літературна мова. Проте в окремих випадках по-
мітні динамічні процеси морфологічної норми. У 10-30-ті роки
граматична стилістика 157
у місцевому відмінку однини прикметників функціонували
варіантні закінчення -ім, -ому. Продуктивними були форми на
-ім. У виборі правильної форми саме їм надавалася перевага:
на добрім/на доброму (Тимченко Є. Українська граматика. —
К., 1917. — С. 118; далі — УГ), на воронім коні/на вороному
коні (Наконечний М. Українська мова. — Х., 1928. — С. 155;
далі — ГН), на добрім/на доброму (Левицький М. Українська
граматика для самонавчання. — Катеринослав, 1923. —
С. 84; далі — ГЛ), на добрім (Смаль-Стоцький С., Ґартнер Ф.
Граматика руської мови. — Відень, 1914. — С. 81; далі ГС),
на малім (Штефан А., Васко І. Граматика української мови. —
Мукачево, 1931. — С. 155; далі — ГШ).
У 50-ті роки ХХ ст. прескриптивна норма засвідчує витіс-
нення з ужитку коротких форм прикметників: «...у сучасній
мові короткі форми прикметників належать до категорій пере-
житочних» (Курс сучасної української літературної мови / За
ред. Л. А. Булаховського. — К., 1951. — С. 48; далі — Курс).
Нормативним було визнано їх вживання лише в присудковій
функції (повинен, винен, варт). У всіх інших випадках неповні
форми прикметників були кваліфіковані як стилістично забарв-
лені, фольклорні елементи.
Сучасна українська літературна мова вже традиційно надає
перевагу формам на -ому: доброму, синьому, натомість непро-
дуктивними вважаються варіанти на -ім: добрім, синім.
На початку ХХ ст. ще не було загальноприйнятої концепції
про творення ступенів порівняння прикметників. Ступеневими
вважалися поєднання прикметників із прислівниками дуже,
надто, надзвичайно (ГЛ, 83). Г. Шерстюк зазначав, що ступені
порівняння прикметників утворюються за допомогою суфіксів
-іш(ий), -іш(а), -іш(е), -щ(ий), -ч(ий): червоніший, глибший,
кращий, солодчий. В. Коцовський та І. Огоновський норматив-
ними вважали суфікси -ьш(ий), -їйш(ий): мильший, милїйший,
яснїйший, студенїйший. Такі ж форми подано і в граматиці
С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера: веселійший, веселїщий.
С. Смаль-Стоцький зазначав, що обидва прикметникові суфік-
си -іш(ий), -ійш(ий) мають давнє походження і зафіксовані вже
в пам’ятках ХІ ст., проте перший поширений у східній частині
України, а другий — у західній. Варіантне хитання ступеневих
Культура слова №75’ 2011158
прикметникових форм засвідчує і мова східної та західної пе-
ріодики 10-30-х рр. ХХ ст.: найважнїйші, найсвіжійші (Дзвін,
1912); найстрашнійші, сильнійший, активніший (Наша грома-
да, 1914). Обидва варіанти певний час співіснували і в худож-
ньому стилі літературної мови: не було в сьвітї люду одваж-
нійшого (П. Куліш); виднїйші місця (Б. Лепкий); Темрява знов
лягла, ще чорніша, ще глибша (Леся Українка); молодь молоді-
ша од усіх (П. Тичина); сміливіщими од них (М. Драгоманов);
завзятіший, гірчіший (І. Котляревський). До 30-х років ХХ ст.
варіант на -ійш(ий) вийшов з ужитку. Це засвідчує, зокрема,
мова поезій М. Рудницького: найсильніші, солодші, сміливіший.
Такі форми пропонує і західноукраїнська граматика 1931 року
А. Штефана та І. Васка.
Неусталеність ступеневих прикметникових форм де-
монструють і лексикографічні джерела 10-20-х років (див:
Іваницький С. Російсько-український словник. — Вінниця,
1918; Голоскевич Г. Правописний словник. — Х., 1930): най-
яснїйший, найясніший, найясніший, найактивніший, милійший,
миліший, найхарактерніший та ін.
Варіантність відповідних прикметникових форм позначи-
лася на словотворі ступеневих прислівників: найскорhйше,
пізніше (Наша громада, 12.02.1910), свідоміше (Буковина,
10.12.1911) тощо.
Дієслівні форми на початку ХХ століття характеризуються
більшою усталеністю. Часові парадигми дієслова майже без змін
успадкувала й сучасна літературна мова. Загальноприйнятою
була концепція про тричленну часову структуру. Проте О.
Ізюмов, Г. Шерстюк наводили ще й форму давноминулого
часу: поїхав був, натрапили були. Такі форми як активні функ-
ціонують і в сучасній українській літературній мові. Мовна
практика початку ХХ ст., зокрема художній і публіцистичний
стилі, репрезентувала не зафіксовані в граматиках архаїчні
форми теперішнього часу від дієслова бути (єси, єсть, єсьма):
єсть (Вісник УНР, № 2, 1928; Леся Українка, М. Драгоманов,
П. Куліш); єсьмо (Діло, 13.10.1908); суть (Україна, 02.03.1919);
єси (П. Тичина, П. Куліш).
Колишня форма активного дієприкметника теперішнього
часу від архаїзма суть → сущий (в сучасній українській літера-
граматична стилістика 159
турній мові — ад’єктивована одиниця) традиційно вживається
в художньому стилі української мови: Доброго строковика,
Савко, нічим не заміниш... А які на нього затрати? Сущі ко-
пійки... (О. Гончар); Дубові двері розхряпцем стояли. Постіль
пахуща — суща сіножать (Л. Костенко). Слово сущий фік-
сує і СУМ, в 11-ти томах, але з позначкою книжне, розмовне
(СУМ, Х).
У межах минулого часу дієслова форму давноминулого часу
доконаного й недоконаного виду виділяють і граматики сучас-
ної української літературної мови: «Давноминулий час утворю-
ється переважно від дієслів доконаного виду і вказує на те, що
означувані цими формами дії відбулися раніше від інших дій до
моменту мовлення: пішов був, сказала була, зійшло було, сіли
були» (Сучасна українська літературна мова. Морфологія. —
К., 1964. — С. 377; далі — СУЛМ). Активно вживані такі фор-
ми і в мові художньої літератури: Трохи була не втопилась,
та там було кинуть близняточок (Т. Шевченко); Я пам’ятаю,
відкривався тоді ще географічний інститут. Я й туди хотів
був вступати, та перешкодили якісь події (О. Довженко); Був
із цим звернувся до повіткому, а там тільки рукою махнули
(М. Стельмах).
Більшість авторів граматик початку ХХ століття тракту-
вали дієприкметник і дієприслівник як дієслівні форми або
дієслівні прикметники й дієслівні прислівники (ГС, 45; ГТ,
70). Було диференційовано активні та пасивні дієприкметни-
ки теперішнього часу, які утворювалися за допомогою суфіксів
-ч(ий), -щ(ий) та -м(ий) (пасивні): бачучий, проквітаючий; бе-
ручий, везучий, лежачий, видимий, їдимий; несучий, стоячий,
любимий, відомий; лежачий, ходячий, робивший. Фіксували
граматики також дієприкметники минулого часу, утворені за
допомогою -ш(ий), -вш(ий) (активні) і -т(ий), -н(ий) (пасивні):
пожовкше, згадуваний, добута (ГН, 28, 182, 183, 184); несений,
зроблений (ГЛ, 120); писаний, печений, битий (Гр., 34); битий,
зібраний (Курило О. Уваги до сучасної української літературної
мови. 3-е вид. — К.: Книгоспілка, 1925. — С. 23). Переважна
більшість авторів граматик називали афікс -м(ий) у дієприк-
метникових формах непродуктивним. Суфікси -т(ий), -н(ий)
Культура слова №75’ 2011160
О. Синявський інтерпретував як продуктивні і поширені в
українській мові.
Творення дієприкметників за допомогою суфікса -щ(ий)
вважали впливом книжної традиції церковнослов’янської або
російської мови, тому відповідні дієприкметники називали не-
властивими українській мові.
На думку О. Синявського, активні дієприкметники перебу-
вали в стані зникнення, за винятком тих, які перейшли до розря-
ду прикметників, що вже не мали часової ознаки і виконували
синтаксичну функцію означення. Уживання активних дієприк-
метників на -уч(ий), -юч(ий) граматики називали впливом ро-
сійської мови (ГЛ, 119-120) або ознакою «поганої літературної
мови» (Гладкий М. Практический курс украинского языка. —
К., 1924. — С. 55; далі — ГПК). Замість них було рекомендо-
вано вживати описові звороти з прикметниками, дієприслівни-
ками (налічуючи понад.., а не налічуюча понад...), іменниками
(службовець, а не служащий; виконавець обов’язків, а не ви-
конуючий обов’язки), конструкціями з займенниками (той, що
робив, а не робивший; той, що добре бачить, а не бачучий),
віддієслівними прикметниками на -лий (зраділий хлопець, а не
російське обрадовавшийся) тощо.
Початок ХХ століття був позначений також лінгвістичними
пошуками нормативних дієприслівникових форм. Граматики
наводили дієприслівники з суфіксами -ш(и), -вш(и), утворе-
ні від основи інфінітива (ГЛ, 121; ГТ, 154), від основи форми
минулого часу дієслова доконаного та недоконаного виду (ГН,
193) та від дієприкметників чоловічого роду минулого часу
(ГПК, 57). Мовознавці неоднаково кваліфікували творення
дієприслівників теперішнього часу: від основ теперішнього
часу дієслова, основ теперішнього часу недоконаного виду
(ГН, 193), третьої особи множини теперішнього часу (ГПК,
60), дієслів дійсного способу (ГЛ, 110) та дієслів 3-ї особи мно-
жини дійсного способу (ГТ, 125).
Автори граматик наголошували на неправомірності поши-
рених у мовній практиці початку ХХ ст. церковнослов’янських,
закріплених в російській мові форм дієприслівників на -а,
-я: літая, любля (ГН, 193). Нелітературними лінгвісти вва-
жали російські форми написав замість написавши (ГЛ, 195).
граматична стилістика 161
М. Левицький наголошував, що особливістю українських ді-
єприслівників була їх препозиція до дійової особи (ГЛ, 23).
У граматиках початку ХХ ст. повністю представлена уже
сучасна система числівників, які усталилися в літературному
вжитку. Проте не до кінця унормованими залишалися їх слово-
змінні форми. С. Смаль-Стоцький наводив такі форми непря-
мих відмінків числівників: трох, тром, сїмма/семома, вісїма/
осьмома, Є. Тимченко — трох, тром, трома, шости/шістьох,
сьома, М. Грунський — шістьох/шости, вісьмома/вісімма,
М. Наконечний в орудному відмінку подавав форми вісьмома/
вісімма.
Неоднозначна оцінка мовознавцями категорії двоїни по-
значилася і в рекомендаціях щодо написання іменників із чис-
лівниками один, два, три, чотири. О. Курило, О. Синявський,
Є. Тимченко, М. Гладкий вважали, що з цими числівниками
іменники жіночого і середнього роду треба писати в формі
називного відмінка двоїни: три хаті, чотири відрі, дві зимі.
О. Курило зауважувала, що такі форми поширені в більшості
українських говорів, проте художній стиль незначною мірою
демонстрував написання на зразок: три жінки, дві дівки, дві
бочки. Дослідниця також пропонувала іменники чоловічого
роду з числівниками два, три, чотири у називному і знахідно-
му відмінках вживати із закінченням -и: два сини так само як
форми жіночого та середнього роду на г, к, х: дві руки, дві ноги.
Такої ж думки дотримувалися О. Синявський, Є. Тимченко.
Г. Іваниця вважав, що поява флексії -и в іменниках жіночого і
середнього роду після числівників два, три, чотири — це на-
слідок впливу російської мови. Усталилися в українській мові
пізні форми множини іменників жіночого роду (дві хати, три
сестри), але збереглися й давні форми двоїни із сполученням з
іменниками чоловічого роду (два брата, три товариша).
Неусталеність фонетичної норми позначалася на функціо-
нуванні в мові 10-30-х років ХХ ст. варіантних форм числівни-
ка один: один/оден (ГЛ, 136), один (одне, їден) (ГТ, 121), їден,
оден (ГН, 30). М. Грунський, М. Левицький, М. Наконечний
останні називали галицизмами або діалектними формами.
Фонетичні варіанти функціонували також у назвах десятків
і сотень: двайцять, девятьдесят, двіста/двїсті, пятьдесят,
Культура слова №75’ 2011162
п’ятьдесят, шіссот, п’ядесят(ь), шісдесят(ь) — ці форми
Г. Іваниця взяв, як він стверджував, із різних видань Української
академії наук, проте надавав перевагу етимологічним зразкам:
чотирнадцять, п’ятдесят, шістдесят.
Певна варіантність була притаманна займенниковим від-
мінковим флексіям.
Академічні граматики подавали інформацію про займенник
на основі описового методу, тому зразки відмінювання були
ілюструванням усіх українських говірок без виокремлення
будь-якого продуктивного варіанта. Кодифіковані відмінкові
форми були представлені лише в практичних граматиках. В
орудному відмінку однини особові займенники мали варіант-
не вираження їм/ним, єю/нею (ГТ, 112; ГПК, 40). М. Грунський
надавав перевагу формам їм, єм.
Неусталеність займенникових відмінкових форм демон-
струють художній і публіцистичний стилі кінця ХІХ — почат-
ку ХХ ст.: що з нею подіють слабі мої сили? (Леся Українка);
вигупує в ній (І. Тобілевич); над ними (М. Драгоманов); він за
нею (А. Тесленко); коні під ними (П. Куліш); Од неї (Буковина,
12.02.1928), не вигасили в йому тієї искри... (І. Тобілевич); на
йому (А. Тесленко); велику надію на його в войнї покладали
(П. Куліш); на їй бовталося ряденце (Панас Мирний).
Є. Тимченко, О. Мурський та ін. автори граматик у визна-
ченні нормативності мовних явищ часто опиралися на книжну
традицію, також на діалектні зразки. Було рекомендовано до
вжитку багато архаїчних і діалектних форм займенника у родо-
вому, давальному, знахідному відмінках: ю/ню, її/неї, єго/його,
єму/йому.
Граматики подавали також три словоформи місцевого від-
мінка однини займенників чоловічого роду: на нім (представ-
лений як найбільш продуктивний), ньому, йому.
Лексикографічна практика початку ХХ століття засвідчує
здебільшого орієнтацію на відмінкові форми займенників із при-
ставним н-. Варіантні форми зафіксував лише «Правописний
словник» Г. Голоскевича (1930 р.): до нього/до його, на ньому/
на йому.
Знаходимо в аналізованих граматиках і західноукраїнські
діалектні форми зворотного займенника себе в давальному та
граматична стилістика 163
знахідному відмінку однини: ся, сь. У лексикографічних пра-
цях вони, як правило, відсутні.
Паралельно з вказівним займенником цей функціонував
давній діалектний варіант сей. Це засвідчують і граматики, і
мовна практика: сей вчитель (Буковина, 12.07.1917), сей борець
(Літературна газета, 14.02.1930). Поширені такі форми і в мові
Б. Грінченка, В. Винниченка, О. Олеся. У СБГ (1924 р.) є форма
цей, але отсю, у «Правописному словничку української мови»
(1922 р.) знаходимо себ-то/цеб-то, у «Російсько-українському
словнику» О. Ізюмова (1930 р.) — отцей/цей.
Форма сей репрезентована в «Кобзарі» (1921 р.) Т. Шевченка,
в мові М. Вороного, П. Карманського, В. Пачовського тощо.
Варіанти вказівного займенника сей, ся, сі словники початку
ХХ ст. фіксують рідко і подають їх як другорядні непродуктив-
ні форми. М. Йогансен, М. Наконечний та ін. у «Практичному
російсько-українському словнику» (1926 р.) зазначають, що
при позначенні часу можна писати також сей рік, сього місяця.
Граматичні й лексикографічні прескрипції початку ХХ ст.
відбивають один з етапів становлення літературної норми.
Протягом всієї історії літературної мови всередині морфоло-
гічних парадигм відбувалися зміни і вироблялися більш удо-
сконалені мовні механізми.
Олександр Стишов
утворюймо Слова правильно
Питання культури мови актуальні в усі періоди розвитку
літературної мови. Важливою є проблема якості мови — її
чистоти і правильності. Характерні ознаки мови залежать від
екстралінгвальних чинників: зменшилося число накладів укра-
їномовних видань, ефірного часу на телебаченні й у радіоефірі,
більшість високопосадовців і чиновників різних рангів про-
довжують послуговуватися російською мовою. Та навіть і в
цих складних умовах мова розвивається, що помітно не лише
в розширенні лексичних засобів, відродженні питомих слів та
фразеологізмів у різноманітних семантичних процесах, а й у
словотворенні.
|