Найважливіша книга Великого князівства Литовського

Рецензія на книгу: Владимир Мякишев. Язык Литовского Статута 1588 года. — Kraków, 2008. — 717 с.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2010
1. Verfasser:	Мойсієнко, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут української мови НАН України 2010
Schriftenreihe:	Українська мова
Schlagworte:	Рецензії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37733
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Найважливіша книга Великого князівства Литовського / В. Мойсієнко // Українська мова. — 2010. — № 3. — С. 99-108. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-37733
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-377332012-10-22T12:15:00Z Найважливіша книга Великого князівства Литовського Мойсієнко, В. Рецензії Рецензія на книгу: Владимир Мякишев. Язык Литовского Статута 1588 года. — Kraków, 2008. — 717 с. Book review on: Vladimir Miakishev. Yazyk Litovskogo Statuta 1588 goda. — Kraków, 2008. — 717 s. 2010 Article Найважливіша книга Великого князівства Литовського / В. Мойсієнко // Українська мова. — 2010. — № 3. — С. 99-108. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 1682-3540 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37733 81–116.6 uk Українська мова Iнститут української мови НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Мойсієнко, В. Найважливіша книга Великого князівства Литовського Українська мова
description	Рецензія на книгу: Владимир Мякишев. Язык Литовского Статута 1588 года. — Kraków, 2008. — 717 с.
format	Article
author	Мойсієнко, В.
author_facet	Мойсієнко, В.
author_sort	Мойсієнко, В.
title	Найважливіша книга Великого князівства Литовського
title_short	Найважливіша книга Великого князівства Литовського
title_full	Найважливіша книга Великого князівства Литовського
title_fullStr	Найважливіша книга Великого князівства Литовського
title_full_unstemmed	Найважливіша книга Великого князівства Литовського
title_sort	найважливіша книга великого князівства литовського
publisher	Iнститут української мови НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37733
citation_txt	Найважливіша книга Великого князівства Литовського / В. Мойсієнко // Українська мова. — 2010. — № 3. — С. 99-108. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.
series	Українська мова
work_keys_str_mv	AT mojsíênkov najvažlivíšaknigavelikogoknâzívstvalitovsʹkogo
first_indexed	2025-07-03T19:32:11Z
last_indexed	2025-07-03T19:32:11Z
_version_	1836655450919010304
fulltext	ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3 99 © В.М. МОЙСIЄНКО, 2010 УДК 81–116.6 НАЙВАЖЛИВІША КНИГА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО Владимир Мякишев. Язык Литовского Статута 1588 года. — Kraków, 2008. — 717 с. Рецензії Кожна писемна пам’ятка є джерелом поглиблення знань з історії, культури, мови народу. Чи не тому інтерпретація давніх текстів, виявлених у них явищ — справа дуже відповідальна й складна. Осо- бливо, коли йдеться про значні за обсягом тексти, чітко локалізовані, але суперечливі щодо потрактування мовних рис. Статут Великого Князівства Литовського (далі ВКЛ) 1588 року — одна із унікальних і надважливих для славістики (передовсім схід но- слов’янської) пам’яток — відома вже понад 4 століття. Спочатку цей видрукуваний збірник був активно затребуваний білорусами та укра- їнцями в їх повсякденних життєвих ситуаціях, а згодом (і дотепер) — став пам’яткою східнослов’янського судочинства й мови другої поло- вини XVI ст. Пам’ятка має надзвичайно велику літературу. Вона не залишилася поза увагою жодного правника та славіста, котрі студію- вали східнослов’янську юриспруденцію та мову в плані діахронічно- му. Цей історичний документ має чітку локалізацію: «З ласки и за привильємъ короля єго млст в Вилни. Друковано в дому Ма мо ни- човъ» та дату. Однак дотепер не припиняється дискусія про мову до- кумента. За цю пам’ятку розгорілася справжня наукова війна (у різ- них довідкових, енциклопедичних та інших виданнях дослідники «націоналізують» пам’ятку кожен на свій розсуд). У «Каталозі стародруків ЦДІА у м. Києві» (К., 1999) читаємо, що мова Статуту ВКЛ (Вільно, 1588) — старобілоруська [1: 129–130]. В Енциклопедії українознавства: «Всі три редакції Л.С. були написані тодішньою «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церк.- слов’янської, укр. і білор. мов» [2 IV: 1303]. У «Хрэстаматыі па гісторыі ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3100 Мойсiєнко В.М. беларускай мовы» обидва статути (1566 та 1588 рр.) представлені як джерела для вивчення білоруської мови [3: 141, 213]. Це й не див- но, бо в цьому ж виданні до білоруськомовних віднесено й острозь- кий друк 1607 р. «Л hкарство на оспалый оумыслъ чолов чїй»: «У гэ- тым выданні беларускі тэкст (з паасобнымі рысамі украінскай мовы) пададзен паралельна з царкоўнаславянскім» [3: 322]. У «Славянской энциклопедии» сказано: «Литовская метрика XV—XVI вв. написана на русском языке, являвшимся официальным языком Великого кня- жества Литовского» [4 I: 665]. Виходить, ніби справочинство у ВКЛ велося (певна річ, що й усі три Статути написані) російською мовою. Зрештою, трапляються абсолютно, м’яко кажучи, дивні пасажі щодо назви мови Статутів ВКЛ. Нещодавно в Україні опубліковано три Статути Великого Князівства Литовського, де упорядники також намагалися «прояснити» ситуацію з мовою цих пам’яток. І «прояснили», відзначивши: «Ретельний аналіз тексту Статуту говорить про те, що мовою його написання була все ж таки, руська (давньоруська), загальна в своїй основі для української, білоруської й російської мов… У цьому виданні читачеві пропонується текст Статуту 1529 р. давньоруською, латинською і українською мовами» [5: 8–9]. Упорядники внесли очевидну термінологічну плутанину, адже давньоруською мовою (писемно-літературною мовою Київської Русі) жоден із трьох Статутів ніколи написаний і надрукований не був. Думаємо, українцям та білорусам розв’язати цей гордіїв вузол — якою мовою написані Статути ВКЛ — найближчим часом навряд чи вдасться. Заважає ура-патріотизм, який саме в цій справі (скру- пульозного неупередженого лінгвістичного дослідження) геть зай- вий. Нещодавно мовознавчий світ побачив нове ґрунтовне до слі- дження зі статутознавства російського лінгвіста, який уже тривалий час мешкає в Польщі, Володимира М’якишева «Язык Литовского Статута 1588 года». Студія складається з двох частин: власне графіко-лінгвістичного дослідження (с. 5–364) та покажчика слів і форм (с. 365–711). Перебільшення не буде, коли вживемо стосов- но цього видання дефініцію — мовна енциклопедія Статуту ВКЛ 1588 року. Друга частина книги (словопокажчик) виконана бездо- ганно. Уважаємо, що видання значної за обсягом пам’ятки необхід- но супроводжувати саме таким довідковим матеріалом, вказуючи слова, їх форми із наведенням кількісних виявів. Усе це є в книзі В. М’якишева. Відтепер статутознавці можуть доступно й зручно по- слуговуватися (здійснювати лінгвістичний аналіз) 133162! словами та словоформами цієї пам’ятки. Не менш цінною для історичного східнослов’янського мово- знавства є характеристика мовних рис пам’ятки. Справедливо зау- важує автор у передмові, що «Никакая другая книга в Великом Княжестве Литовском (ВКЛ) не может сравниться со Статутом 1588 года» (с. 7). Логічно вибудувана структура дослідження: годі ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3 101 Найважливiша книга Великого князiвства Литовського (рецензiя) усвідомити й зрозуміти мовну палітру пам’ятки без аналізу мовної ситуації, а в цьому конкретному випадку — без аналізу термінів на по- значення мов у ВКЛ та Речі Посполитій. А лише назв для цих мов до- слідники запропонували понад 40 (с. 9). Мабуть, більшість відомих на сьогодні в мовознавчій (і не тільки) літературі назв писемної мови ВКЛ В. М’якишев наводить. У підрозді 1.2. «О взглядах на природу западнорусского языка» автор доречно зауважує, що каменем споти- кання і приводом постійних суперечок було й дотепер лишається по- трактування мовної основи цього феномену (с. 20). Історію проблеми В. М’якишев висвітлив досить повно і зі знанням справи. Він наво- дить багато вже відомих раніше в літературі, водночас і спродукова- них останніми роками з цього питання висловлюваннь, але всі вони тут доречні. Хіба що з деякими висновками не завжди можна погоди- тися. Наприклад, В. М’якишев розділяє погляд Є. Целунової, що «про- ста мова» «не оказала почти никакого влияния на современные литературные языки Белоруссии и Украины» (С. 32). Це, м’яко кажу- чи, не зовсім так. Погляд, ніби історія української літературної мови від І. Котляревського постає раптом з чистого аркуша як абсолютно новий феномен, давно в україністиці переглянутий. Тяглість літературно-писемної традиції від Київської Русі до І. Котляревсько- го, Т. Шевченка, П. Куліша безсумнівна. І «проста мова» в цьому лан- цюгу наступності й безперервності якраз і посідає своє особливе міс- це. Можливо, є сенс твердити, що синтаксис «простої мови» на подальшій українській літературно-писемній відбився меншою мі- рою, але фонетика, лексика, словозміна, наприклад Луцької гродської книги 1561 р., «Ключа царства небесного» Г. Смотрицького (1587), «Катехизису» Петра Могили (1645) та ін., вочевидь знайшли своє продовження в українській літературній мові ХІХ ст. В. М’якишев у кількох публікаціях проводить думку про певне протиставлення (принаймні, не ототожнення) двох мов — «руської» та «простої». У рецензованій монографії також виділено окремий під- розділ 1.4. «Мова руская» и «простая» как разновидности «западно- русского» языка», де автор уже не так чітко, як у попередніх статтях, протиставляє дві мови за 6-ма ознаками (Див. W. Miakiszew. «Мовы» Великого княжества Литовского в единстве своих противополож- ностей // Studia Russica XVIII. — Budapest, 2000. — С. 169–170). Справді, тут не може йтися про протиставлення мов взагалі. «Проста мова» не є якоюсь окремою, іншою, стосовно «руської мови». Зре- штою, висновок В. М’якишева з публікації 2000 року, дослівно наве- дений і в рецензованій монографії, в цілому прийнятний: «При всех своих различиях «мовы» остаются в отношениях неразделимого единства, поскольку представляют одну языковую систему, базиру- ющуюся на общей восточнославянской (белорусско-украинской) основе и несущую отчетливые приметы польскоязычного воздей- ствия» (с. 39). І все ж авторові не вдалося (чи він і не намагався) уникнути плутанини вживання термінів «руськомовний», «просто- ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3102 Мойсiєнко В.М. мовний» у своєму дослідженні. Для В. М’якишева так і залишилися «руськомовні» та «простомовні» тексти як абсолютно різні, що харак- теризуються окремими рисами. Зокрема, в параграфі про варіатив- ність u — у автор виділяє Крехівський Апостол як «простомовний», протиставляючи його пам’яткам «руськомовним» (с. 75). Взагалі в до- сліджуваний період (особливо XVI ст.) стосовно пам’яток, створених на землях ВКЛ та РП (передовсім поліських), варто дуже обережно робити висновки щодо їхньої мовно-етнічної віднесеності, по-перше, і належності тексту до «простомовного» чи «руськомовного», по-друге. Просто за різних обставин сучасники називали тогочасну писемну мову різними словами. Хіба можна уявити чи припустити, що володи- мирський єпископ Іпатій Потій вів полеміку з князем Острозьким або митрополитом Рогозою «простою мовою», а володимирські писарі в цей час справи до актових книг уписували якоюсь іншою — «руською мовою»? Годі переконувати, що в таких пам’ятках використовується однакова фонетика, лексика, фразеологія, словозміна, взагалі мова — староукраїнська у її західнополіському вияві. Друга глава монографії «Исследование языка Литовского статута 1588 года» присвячена безпосередньо історії вивчення мови пам’ятки. Важливим і цілком умотивованим для лінгвістичного дослідження значної за розміром пам’ятки варто визнати висновок про обов’язковість дотримання однієї умови — відходу від нерідко прак- тикованих «приблизних» характеристик, тобто вимірювання масшта- бу мовних фактів ремарками «часто трапляються», «масово вжива- ються» (с. 63). В. М’якишев у своєму дослідженні вагомість кожного мовного явища визначає на основі ретельних підрахунків, отриманих унаслідок суцільного опрацювання всього статутового тексту. Такий підхід має виключити недоречність, надуманість, притягнутість висновків, поширених при оцінці поліських (білорусько-українського суміжжя) текстів, коли кілька випадків «акання» ставали підставовими для віднесення пам’ятки до білоруськомовної або, навпаки, кілька випадків написання з у в новозакритому складі — до ук раїн сько- мовної. У трьох розділах другої глави проаналізовано графічні, фонетичні та морфологічні особливості пам’ятки. При першому осягненні тексту з погляду вживання літери h складається враження, ніби ця літера цілком довільно поплутується набірниками з ε. Тобто, h = ε. Справді, сумнівів немає, що повне переважання ε на місці ě відображає мовну практику укладачів та набірників, які графемою h позначували звук дуже близький до [e]. Проте не можна залишати поза увагою факт переважання літери h під наголосом, а також у словах з двома історичними ě: здебільшого, під наголосом h, а в ненаголошеній позиції — ε: вhчнε, роздhлε (2), мhстε (5), але поряд маємо: вεчнh, повεтh, повεтhхъ. Таке використання букви h типове для писарської практики канцелярій півночі України. Якщо подібні написання в кінці XVI ст. й пізніше можна пояснювати ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3 103 Найважливiша книга Великого князiвства Литовського (рецензiя) впливом цього ж таки Статуту, який, поза сумнівом, був у кожній повітовій канцелярії, то не зовсім просто таку ятеву орфографію коментувати в актових книгах до появи третього (друкованого) Статуту, наприклад, у Луцькій 1561 р. чи Житомирській 1584 р. Підтвердження власних спостережень В. М’якишева стосовно окремих графічних чи лінгвальних рис наскрізними підрахунками надзвичайно важливе. Це дозволило вченому спростувати вже сформовані певні стереотипи щодо деяких характеристик пам’ятки. Так, у статутознавстві утвердилася думка про непослідовність уживання в кодексі графем ь та ъ. Зокрема, такі висновки робили як нелінгвісти, хоча знані дослідники пам’ятки (І. Лаппо), так і мовознавці (М. Закар’ян). Вибірковий аналіз окремих сторінок тексту Статуту, справді, може навести на подібну думку. Але це зовсім не відповідає реальному стану речей. Наскрізний аналіз усього тексту дозволив дослідникові зробити висновок цілком протилежний: «Материал ко- декса — возможно в отличие от большинства других «рускомовных» памятников — демонстрирует высокую меру функционального раз- граничения этих букв» (с. 81). Іноді подібні помилкові висновки (проаналізовано не весь текст, а частина) робили й відомі мовознавці (Ю. Карський), що призводило до абсолютно невиправданого потрак- тування певної особливості (а за нею і пам’ятки) як власне білоруської чи української. Так, Ю. Карський, аналізуючи графічні особливості білоруських стародруків, відзначав використання паєрка замість ь та ъ в позиції поміж приголосними та в кінці слова характерною ри- сою білоруського напівуставу. Висновок зроблений білоруським мо- вознавцем заразом і на основі аналізу кодексу Мамоничів. Наявна «типова» білоруська графічна риса, отже, і пам’ятка — білоруська. За підрахунками В. М’якишева в Статуті в цій позиції 1187 уживань паєрка, але 1160(!) припадає на слово ар тикулъ (с. 91). В інших сло- вах знак вжито всього 22 рази. У тексті, де понад 133000 слів та сло- воформ. Так творяться наукові міфи. Реальний висновок знову ж таки має бути протилежний: за вживанням паєрка замість ь та ъ у позиції поміж приголосними та в кінці слова Статут не можна зарахувати до типових білоруських стародруків. Надзвичайно скрупульозно проаналізовані звукові особливості кодексу в розділі «Фонетика». Висновки В. М’якишева аргументовані й загалом переконливі, особливо у тих випадках, коли дослідник спирається передовсім на власні спостереження й підрахунки. Більшість фонетичних рис, які виділив дослідник для аналізу, проко- ментовано вдало, зі знанням справи. Проте на деяких варто зупини- тися докладніше. При аналізі «акання» треба відмовлятися від цілком помилкових прикладів, які з цим процесом жодним чином не пов’язані, а саме: багатий, гаразд, монастир, помагати, ламати, виганяти тощо, які з подивугідною послідовністю наводять славісти для характери- стики зазначеного явища. Не уник такої хиби й В. М’якишев. Дієслова виганяти, помагати, вызваляти, нарабляти, розмнажати не демон- ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3104 Мойсiєнко В.М. струють «акання» і з польським впливом у білоруській та українській мовах не пов’язані, а, напевно, відображають давнє праслов’янське чер- гування голосних у коренях дієслів, властиве чи не всім слов’янським мовам: могти — помагати, гонити — ганяти. Решта наведених дієслів, де наявність а зумовлена, на думку автора, впливом польської мови, вызваляти, нарабляти, розмнажати також в українських діалектах — очевидний факт, пор. намавляти — намовляти; промавляти — промов- ляти ([6: 149, 232]. З традиційним написанням (не «аканням») слід пов’язувати а в дієслові разумεти. Якщо такі приклади в пам’ятках середньоукраїнської доби потрактовувати як відображення «акання» чи польського впливу, то акаючими або такими, що зазнали польсько- го впливу треба буде визнати всі українські діалекти в XV–XVII ст. Порівняймо, наприклад, у Герасима Смотрицького: зразум hти, разу- м hй, поклан#ющихс# [7: 22, 23, 26]. Хіба ці написання свідчать, що подолянин за місцем народження та острожанин за місцем проживан- ня Г. Смотрицький акав? Водночас, хоч сам автор у словах: дарости, пазвати, пасланεцъ, старона, таго, корати, токовы схильний убачати швидше опи- ски, аніж відображення розмовної стихії, думаю, тут не варто цілком відхиляти білоруський живомовний вплив (с. 123). Щодо висновку про особливості переходу а (’а) > е, зокрема, де йдеться про написання стоεчи, личεчи та ін., то, очевидно, не слід цю особливість пов’язувати з польськими дієприслівниками на -ęcy, які ще вживалися поряд із формами на -ąc (с. 129). Це цілковито полісь- кі діалектні утворення. Чомусь, на жаль, В. М’якишев покликається лише на білоруських лінгвістів (О. Булику, А. Журавського, І. Крам- ка), обмежуючи в такий спосіб ареал поширення цього явища півднем Білорусі (с. 129). Варто було б зважити й на те, що подібні дієприслів- никові форми властиві більшості північноукраїнських говірок. Не- зрозумілим виглядає й твердження автора, який так пояснює перехід е > о після р в числівникових формах трεх — трох: «А вот равнение на звучание украинских диалектных образцов [тр’ох, тр’ома], как из- вестно, удержавших «перед [о] з етимологічного [е] та секундарного [е] з [ь] м’якість [r’]», вряд ли могло оказаться заметным» (с. 135). По- кликаючись на академічне українське видання «Історія української мови. Фонетика», В. М’якишев підтверджує лише факт, що в півден- ноукраїнських діалектах згадані відмінкові форми квантитатива три є характерними і стали літературною нормою. Однак більшість говірок північноукраїнського наріччя характеризується саме вимовою з твер- дим [r]. Справді, «равнения» на звучання українських південних го- ворів у Статуті не було, але цілком очевидним таке «равнение» могло бути на твердоері північноукраїнські говори. Іноді складається враження, що аналіз мовних рис кодексу В. М’якишевим дещо запрограмований на висновки про очевидну білоруськість пам’ятки. Параграф «Отождествление h с е» по чи- нається з покликання на працю І. Білодіда, Г. Їжакевич, З. Франко ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3 105 Найважливiша книга Великого князiвства Литовського (рецензiя) «Взаимосвязи между украинским и другими славянскими языками»: «Произношение старого h как ε, являясь одной из главных фонети- ческих особенностей, отличающих белорусский язык от украинско- го, отражается в «рускомовных» памятниках письменности уже с XIV–XV вв.» Далі В. М’якишев стверджує, що статутовий матеріал в усьому відповідає старобілоруській нормі (с. 136). Знову ж таки, для частини українського мовного простору (а властиво південної) ця ознака (h = и) характерна, але зовсім невластива для української півночі. Ніде на Поліссі h не вимовляється як [і]. Переважає реф- лекс закритого [ê] або звука неоднорідної артикуляції [іê]. Тому оче- видним для дослідників пам’яток з півночі України (Луцьк, Володи- мир, Житомир, Овруч, Київ, Чернігів) є факт або цілковитої відсутності літери h, або її поплутування з ε. Наведена В. М’якишевим ятева рефлексація Статуту 1588 року пов’язана, наприклад, з такою ж у Луцьких, Володимирських, Житомирських, Овруцьких, Київ- ських актових книгах. Причому деякі з них створені ще задовго до видання Статуту. Зауважимо, що прикладів «нового h» у північних українських пам’ятках взагалі обмаль. Так, у двох житомирських книгах за 1590 та 1635 рр. ми виявили 2 очевидні випадки: мhдъ, сhмъ. У Статуті 1588 р. — 14 (с. 136). Виходить, що на основі винят- ково української особливості — наявності «нового h» — Статут 1588 року можна зарахувати до українських?! Для українських істориків мови це — нонсенс, але чому подібні розмірковування допускають інші славісти? Дослідники староукраїнських та старобілоруських текстів мають усвідомити, що відсутність у текстах XV—XVII ст. лі- тери h або її сплутування з ε однозначно вказує на проблематичність її написання вихідцем з півдня України (Галичини, Поділля, Буко- вини, Наддніпрянщини), але ніяк не виключає факту появи такого тексту в Житомирі, Києві чи Луцьку. Важко сказати, що хоче підтвердити В. М’якишев, аналізуючи словозміну кодексу, коли відзначає: «А вот такая характерная для РМ черта, как замена книжно-славянских мати, дъшти местными ново- образованиями матка, дочка, текстом кодекса подтверждается» (с. 200). Аргументом-ілюстрацією для автора тут служить авторефе- рат дисертації Д. Павелец «Основные тенденции развития и взаимо- действия белорусского и книжно-славянского языков XVI—XVII вв. (на материале грамматик Л. Зизания, М. Смотрицкого и И. Ужеви- ча)». Що має на увазі автор під «местными новообразованиями»? Ідеться про подільські — за місцем народження М. Смотрицього, га- лицькі — за місцем народження Л. Зизанія, волинські — за місцем на- родження І. Ужевича? Невже ці троє українців, пишучи свої грама- тики, думали про те, як в ілюстративному матеріалі відобразити саме білоруську мовну стихію? В. М’якишев, визначивши наперед біло- руську мовну основу Статуту, мав би добирати й відповідні аргумен- ти. Але як можна (і навіщо) підтверджувати білоруські «местные ново- образования» прикладами з творів українських авторів? ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3106 Мойсiєнко В.М. Непросто погодитися і з висновком В. М’якишева про поплуту- вання в кодексі графем ы — и, що стало наслідком будь-яких причин, тільки не впливу розмовної поліської стихії. Мабуть, все-таки природ- ніше й логічніше припустити, що написання господыня, тытулъ, артыкулъ, єдыны , стырта відображають мовлення жителів півдня Бі- лорусі та півночі України, тобто поліщуків, а не напружувати уяву і припускати, що «совершенно особняком следует рассматривать примеры вариативности использования и // ы после д и т в заим- ствованиях из польского или посредством польского. Вследствие того, что в старобелорусском языке мягкие д, т переходили в дз, ц, при пе- редаче иностранных слов с сочетаниями -ди-, -ти- приходилось упо- треблять твердые» (с. 140). Допустимо, що білоруси так страждали з передаванням -ди-, -ти-, оскільки не знали, як написати дз, ц. Але ж українці, зокрема й поліщуки, таку вимову запровадили мало не від розпаду Київської Русі. Якщо у явних запозиченнях дыкгнитарство, тытулъ, артыкулъ якось можна обґрунтувати вплив польської мови, то як такий коментар можна застосувати до єдыны , господыня, стырта, які в українську мову, як, очевидно, і в білоруську, потрапи- ли явно не через польську (лексема стырта в українських пам’ятках засвідчена від 1444 р. [8 II: 387]; щодо лексеми господын, господыня, то самі польські етимологи пов’язують появу в польській мові слова hospodyn після XV ст. якраз із української або чеської [9: 461]). Напи- сання в статуті слів з явищем конвергенції ы і > и єдыны , господыня, стырта, як і численних випадків сплутування ы — и після р, найкра- ще пояснюється саме впливом поліської (південнобілоруської та пів- нічноукраїнської) розмовної стихії. Належно проаналізовано явища в підсистемі консонантизму пам’ятки. Висновки В. М’якишева щодо ствердіння шиплячих та р у Статуті цілком схожі з нашими спостереженнями над цими процесами в поліських пам’ятках, зрештою, це й підтверджує дослідник у параграфі «Отвердение шипящих» (с. 149). Подивугідним видається, наприклад, дотримання упорядниками й набірниками «правила» послідовного (майже безвиняткового) вживання прийменника та префікса з (с) залежно від звучності наступного приголосного, де навіть винятки від уніфікованої практики носять системний характер: зъ ставиться перед с- та ш- для запобігання злиттю звуків при читанні статей Статуту вголос (с. 175). Узагалі з усіх виділених параграфів аналізу приголосних у Статуті відзначимо єдину рису, яка невідома нам із практики дослідження звукових особливостей поліських текстів: вставне в, як то виділяє дослідник у слові навука — «вставка реализуется на белорусской язы- ковой почве» (с. 183), з чим не погодитися годі. Цікаві спостереження дослідника і в ділянці аналізу словозміни кодексу. Зокрема в параграфі «Родительный падеж», де йдеться про варіативність форм двору — двора, В. М’якишев робить таке узагаль- ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3 107 Найважливiша книга Великого князiвства Литовського (рецензiя) нення: «Примечательно, что в двух парах — наиболее важных для юридического текста — противопоставление грамматических вариан- тов несет в себе смыслоразличающие свойства. Так, все тринадцать употреблений словоформы двору …относятся к двору великокняже- скому, тогда как вариант двора выражает это значение лишь в шести примерах, а более «приземленную» семантику ’двор; усадьба’ — в сем- надцати» (с. 204). Це стосується й словоформ суда — суду. Аналізуючи множинні форми прикметників у Н. відм., В. М’якишев диференціює знову ж таки на українські, що успадкували флексію -ыи / -ии, та білоруські -ые / -ие відповідно. Хоч і покликається ав- тор на академічне видання «Історія української мови. Морфологія», все ж там не йдеться про те, що весь український мовний простір ха- рактеризований лише такими прикметниковими закінченнями. Так, закінчення -ыи / -ии властиві для південноукраїнських пам’яток, але не для північноукраїнських, де й дотепер флексія -ийе / -ійе абсо- лютно закономірна: [зелениійе, сиін’ійе]. Чому статутові словоформи водεныε, жεлεзныε, злыε, новыє, покутныє та ін. у XVI ст. не можуть відображати поліську вимову? Ґрунтовно й ретельно висвітлено в розділі «Морфология» особ- ливості вживання в кодексі дієслівних форм. Цей параграф є чи не найбільший у монографії, обсяг — 45 сторінок. Не пропущено жодної форми — як дієвідмінюваної, так і неозначеної. Найактивніше в Ста- туті вживані інфінітиви, що зумовлено характером пам’ятки. Шкода, що окрім підрахунків варіантних форм на -ти та -ть, де співвідношен- ня 20 : 1, що становить близько 300 уживань на -ть (с. 336), автор не акцентує увагу на впливові діалектної стихії. Якщо білоруську фіналь -ць (браць) потрібно якось уявляти за статутовим написанням інфіні- тива брать, то поліську зовсім ні, бо вона очевидна. Проте В. М’якишев цитує А. Журавського, мабуть, розділяючи висновок білоруського мо- вознавця, що «ў сістэме дзеяслова (…) зусім незначна адлюстраваліся дыялектныя адрозненні» (с. 338). Щоправда, на 270 сторінці в цито- ваній колективній монографії «Мова беларускай пісьменнасці XІV– XVIІІ ст ст.» (Мінск, 1988) такої цитати нема. Отже, своїм дослідженням «Язык Литовского Статута 1588 года» В. М’якишев суттєво доповнив, поглибив і збагатив статутознавство. Наразі це, безперечно, найґрунтовніша лінгвістична праця про мову Статуту ВКЛ 1588 року. Запропонований аналіз із наскрізною ви- біркою всіх слів та словоформ має стати в подальшому для студій подібних пам’яток своєрідним зразком. Звичайно, не всі висновки автора можуть поділяти дослідники. Не поділяємо прикінцевого висновку В. М’якишева й ми: «Практически все отраженные право- вым текстом явления имеют в XVI веке общий западнорусский ха- рактер, не соотносятся с определенным регионом. Эта особенность статутового языка, в целом подтверждающего старобелорусскую природу РМ, дает весомые основания говорить о койне, причем «ар- гументы» кодекса в этой связи оказываются куда более солидными, ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 3108 Мойсiєнко В.М. чем, скажем, актовой «мовной» письменности» (с. 349). Левова част- ка проаналізованих лінгвальних рис цілком «уписується» в поліський (північноукраїнський та південнобілоруський) мовний простір. Явні відхилення в білоруський та південноукраїнський бік — поодинокі: кілька випадків «акання», вживання слова навука; випадки нового «h». У контексті сказаного логічним видається нам припущення, що наближали й, власне, народили три Литовські Статути саме в такому мовному їх вияві поліські (північноукраїнські та південнобілоруські) канцелярії. Поліська мовна основа руської мови й створює в багатьох мовознавців враження її надрегіональності. І то природно, адже поліська розмовна стихія майже не вплинула на формування нової ні української, ні білоруської літературних мов, буйно розквітнувши саме в XV—XVI століттях. 1. Каталог стародруків Центрального державного історичного архіву у м. Києві. — К., 1999. 2. Енциклопедія українознавства. В ?? тт. — Перевидання в Україні. — Львів, 1994. — Т.4. 3. Хрэстаматыя па гісторыі беларускай мовы. / У.В. Анічэнка, П.В. Вяхроў, А. Жураўскі, Я.М. Рамановіч. — Мінск, 1961. 4. Славянская энциклопедия. Киевская Русь-Московия. В 2 тт. / Автор-составитель Богуславский В.В. — М., 2002. 5. Статути Великого князівства Литовського. В 3 тт. Т. І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року. / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. — Одеса, 2002. 6. Руско-нїмецкий словар [уложив Омелян Попович] — Чернівці, 1904. 7. Герасим Смотрицький. Ключ царства небесного. / Підгот до вид. В. Мойсієнко, В. Німчук. — Житомир, 2005. 8. Словник української мови XIV–XV ст. — Львів, 1978. —Т. 2. 9. Andrzej Bańkowski. Etymologiczny słownik języka polskiego. — Warszawa: PWN, 2000. — T. 2. L-P. Viktor Moysiyenko (Zhytomyr) THE MOST IMPORTANT BOOK OF THE GREAT LITHUANIAN KINGDOM Book review on: Vladimir Miakishev. Yazyk Litovskogo Statuta 1588 goda. — Krako ́w, 2008. — 717 s.

Найважливіша книга Великого князівства Литовського

Institution

Ähnliche Einträge