Юрій Шевельов — майстер наукового стилю

Українськомовні лінгвістичні праці Юрія Шевельова свідчать про нього як про яскраву авторську індивідуальність. У статті проаналізовано стильові та художні засоби, якими він послуговується, щоб дієвіше впливати на читачів. Зроблено висновок про актуальність його мовної практики для вдосконалення й у...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Селігей, П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут української мови НАН України 2010
Назва видання:	Українська мова
Теми:	Дослідження
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37752
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Юрій Шевельов — майстер наукового стилю / П. Селігей // Українська мова. — 2010. — № 4. — С. 3-21. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-37752
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-377522012-10-23T12:14:49Z Юрій Шевельов — майстер наукового стилю Селігей, П. Дослідження Українськомовні лінгвістичні праці Юрія Шевельова свідчать про нього як про яскраву авторську індивідуальність. У статті проаналізовано стильові та художні засоби, якими він послуговується, щоб дієвіше впливати на читачів. Зроблено висновок про актуальність його мовної практики для вдосконалення й уточнення сучасних норм українського наукового стилю. Ukrainian linguistic papers by George Yurii Shevelov are evidence of his outstanding author individuality. The article deals with analysis of some stylistic and expressive means, which he uses for more effective influence upon his readers. The conclusion of the study reveals that his language practice is topical for development and improvement of modern standards of Ukrainian academic discourse. 2010 Article Юрій Шевельов — майстер наукового стилю / П. Селігей // Українська мова. — 2010. — № 4. — С. 3-21. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 1682-3540 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37752 811.161.2’38 uk Українська мова Iнститут української мови НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Дослідження Дослідження
spellingShingle	Дослідження Дослідження Селігей, П. Юрій Шевельов — майстер наукового стилю Українська мова
description	Українськомовні лінгвістичні праці Юрія Шевельова свідчать про нього як про яскраву авторську індивідуальність. У статті проаналізовано стильові та художні засоби, якими він послуговується, щоб дієвіше впливати на читачів. Зроблено висновок про актуальність його мовної практики для вдосконалення й уточнення сучасних норм українського наукового стилю.
format	Article
author	Селігей, П.
author_facet	Селігей, П.
author_sort	Селігей, П.
title	Юрій Шевельов — майстер наукового стилю
title_short	Юрій Шевельов — майстер наукового стилю
title_full	Юрій Шевельов — майстер наукового стилю
title_fullStr	Юрій Шевельов — майстер наукового стилю
title_full_unstemmed	Юрій Шевельов — майстер наукового стилю
title_sort	юрій шевельов — майстер наукового стилю
publisher	Iнститут української мови НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Дослідження
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37752
citation_txt	Юрій Шевельов — майстер наукового стилю / П. Селігей // Українська мова. — 2010. — № 4. — С. 3-21. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Українська мова
work_keys_str_mv	AT selígejp ûríjševelʹovmajsternaukovogostilû
first_indexed	2025-07-03T19:33:14Z
last_indexed	2025-07-03T19:33:14Z
_version_	1836655516825157632
fulltext	ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 3 Дослідження УДК 811.161.2’38 Пилип Селiгей (м. Київ) ЮРIЙ ШЕВЕЛЬОВ — МАЙСТЕР НАУКОВОГО СТИЛЮ © П.О. СЕЛIГЕЙ, 2010 Українськомовні лінгвістичні праці Юрія Шевельова свідчать про нього як про яскраву авторську індивідуальність. У статті проаналізовано стильові та художні засоби, яки- ми він послуговується, щоб дієвіше впливати на читачів. Зроблено висновок про актуаль- ність його мовної практики для вдосконалення й уточнення сучасних норм українського наукового стилю. Ключові слова: Ю. Шевельов, науковий стиль, виразні засоби. На відміну від мистецьких творів, науковим публікаціям невбла- ганний час відводить значно коротший «вік». Більшість із них застарівають уже за одне-два десятиліття по виході. Їх пізніші переви- дання — випадок нечастий. І якщо якась праця за багато років прихо- дить на суд читачів удруге, то це вірогідно засвідчує її глибину, непе- ревершеність і непроминущу вартість. Саме такими працями збагатив українську науку Юрій Володимирович Шевельов. Своєму видатному філологові незалежна Україна віддала заслужену шану, перевидавши все найголовніше з його творчої спадщини. Одне з чільних місць у ній посідають розвідки з історії україн- ської літературної мови. Втім, учений тепер і сам опинився серед «персонажів» цієї історії, бо залишив нам блискучі зразки українсько- мовного наукового письма. За стилем викладу й навіть стилем мис- лення вони разюче відрізняються од багатьох наукових публікацій як радянського, так і нинішнього періоду, писаних «сірою барвою на сі- рому тлі». На їхньому фоні твори Ю. Шевельова постають як диво- вижний феномен, приваблю ють високою стилістичною майстерністю. Багато хто визнає: за його текстами відчувається рука яскравої автор- ської індивідуальності, а сам він, як ніхто інший, уміє зацікавити чи- тача предметом досліду, розвитком теми та переконливістю аргумен- ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 44 Селiгей П.О. тів. Стосовно Ю. Шевельова слушні слова, як він сам сказав колись про Костя Михальчука: «...сьогодні ще можна читати його як живого, із зацікавленістю, з процесом співдумання» [12: 112]. Якими ж засобами досягає Ю. Шевельов таких виразних ефек- тів? Які стилістичні таємниці приховує його творча робітня? Спробу- ємо з’ясувати це на матеріалі його українськомовних лінгвістичних праць. Чимало із цих засобів, як ми побачимо далі, у стилістиці нау- кового тексту описані ще недостатньо, а то й залишаються зовсім не- відомими. Щоб письмова комунікація відбувалася успішно, авторові нале- жить боротися за увагу читача, організовувати її та керувати нею. Не- важко помітити, що Ю. Шевельов свідомо орієнтується на свого уяв- ного співрозмовника, намагається інтелектуально втягти його в тему розвідки. Ось як починає він деякі статті: 1913 року в Відні вийшла книжка Степана Смаль-Стоцького Gram- matik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache у співпраці з Теодором Ґарт- нером. ... Ледве чи яка-небудь книжка зі слов’янського мовознавства, особливо українського мовознавства, в ті роки викликала такий вибух відгуків, і то поспіль негативних, як ця [11: 382]; Буває так, що дослідник шукає для себе теми, але тут тема шукала дослідника. ...Тема буквально лежала на бруку вулиці, і треба було за неї братися [10: 8]. Ю. Шевельов не просто пише зв’язний і змістовний твір, а прагне надійно заволодіти читацькою увагою й не відпускати її до останнього рядка. Про це свідчать, зокрема, елементи тексту, які окреслюють межі його структурних частин, прогнозують дальший розвиток теми й під- казують, про що йтиметься далі: Киньмо погляд на ці царини його праці за чергою [12: 98]; А тепер ми поглянемо на еволюцію мовної ситуації у пізнішому, радянському періоді [10: 122]; Її (Олени Пчілки — П. С.) загальне ставлення до Га- личини показане нею насамперед в повісті «Товаришки», про яку мова в нас буде далі [10: 33]. Автор намагається передбачити запитання, які виникатимуть у читачів при сприйнятті його твору, або ж планує виклад так, щоб у них автоматично поставали запитання, відповіді на які дає наступна частина тексту. Ці запитання рівнозначні постановці проблеми, а по- шук відповідей на них є істотним етапом осмислення твору: Якою термінологією мала тоді користатися українська школа? Пи- тання це було таке актуальне, що ...воно привернуло до себе увагу громад- ськості і навіть викликало невеличку дискусію в «Промені»... [10: 88]; Чи буде зростати внесок Галичини в українську літературну мову? При пану- ванні сучасної системи це річ неможлива. Навпаки, як ми бачили, больше- визм приносить «розгаличанення» української літературної мови [10: 120]; ...Історична ситуація може скластися так, що українська літературна мова знову відкриється для галицьких елементів. Чи означає це, що варт тепер впроваджувати щедрою рукою незнанні їй досі галицизми? Такий ви- сновок був би цілковито хибним і непродуманим [10: 126]. ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 5 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю Дослідник не затушовує суперечностей, а подає їх з логічним на- голосом у вигляді запитання. Він ніби ставить розумове завдання і пропонує читачам замислитися. Коли завдання усвідомлене, усвідом- люється й суперечність. Отже, читачі підготовлені до викладу суті проблеми: Так і тільки так стояло питання: Галичина або Москва, інкорпо- рація в літературну мову галицьких елементів — або сповнення літе- ратурної мови позиченнями чи кальками з російської мови? [10: 67]; Чи означає це, що перед цим українська літературна мова, — орієнтовно беручи в межах 1768–1863 рр., — була чисто південно-східною мовою? Досить простого погляду на факти, щоб піддати сумніву подібні твер- дження [10: 131]. Прагнучи досягти мети, зазвичай шукають найкоротший шлях. Це стосується й письменництва: ощадливість мовних засобів, умін- ня витратити якнайменше слів, щоб отримати якнайбільший ефект, — один із головних критеріїв досконалої літературної техніки. Нато- мість думка, яку задовго переповідають, надміру розтягують і «розжо- вують», утрачає свою ударну силу, а її зв’язок із сусідніми думками послаблюється. Як у хорошого генерала немає зайвих солдат, так і в хорошого автора немає зайвих слів. З погляду стислості виклад у Ю. Шевельова — довершений. А довершеності, як писав А. де Сент-Екзюпері, досягають не тоді, коли більше нема чого додати, а коли вже нема чого відняти [8: 99]. Видно, що шевельовські тексти — наслідок старанної роботи зі словом, копіт- кого саморедагування. Лаконізм тут утворює напружену інтелекту- альну динаміку й нітрохи не шкодить ясності: ми розуміємо і те, що автор сказав, і те, що мав на увазі, але не сказав, щоб не бути багато- слівним. Наприклад: Так уважне вивчення говірок привело Ганцова й Курило до перегляду всієї схеми історії української мови. Але цей перегляд тепер вимагав пе- регляду самого постання української мови. Не тільки відпадала теорія «праруської єдності». Виказувалася сумнівною навіть можливість, ска- зати б, праукраїнської єдності. Виявилося, що українська мова постала з зростання двох первісно близьких, але окремих стовбурів [12: 20]. Доречно згадати важливу закономірність, яку встановив історич- ний синтаксис: у процесі розвитку мови лексичні й граматичні засоби поступово згущують свій зміст. Тобто в кожному наступному столітті те саме повідомлення можна передати дедалі меншою кількістю слів. І не випадково на початку ХХІ ст. читач віддає перевагу лаконічному, концентрованому викладові з глибоким змістом і без словесної зайви- ни. Він (читач) став освіченішим і здогадливішим, схоплює ідею з пів- слова, довгі мудрування й пояснення йому ні до чого. З цього погляду праці Ю. Шевельова — дуже сучасні. Гадаємо, саме тут і закорінена одна з таємниць їхньої нинішньої популярності. Ми не знайдемо в нього прикладів, коли, скажімо, те, що мож- на висловити одним реченням, розтягується на цілий абзац, а те, що ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 46 Селiгей П.О. можна вмістити на одній сторінці, розтягується аж на розділ. Фрази стоять тісно притерті, як дві зчеплені шестірні. Ю. Шевельов добирає слова не абиякі, а ретельно обмірковані. Як тут не згадати відомий ви- слів Дж. Свіфта: «Потрібні слова в потрібних місцях — ось найточні- ше визначення стилю» [цит. за: 13: 233]. Тонке відчуття форми та пропорцій потрібне не лише малярові чи архітекторові. Важить воно й для літератора. Обсяг тексту (або його частини) має відповідати значущості чи складності теми. Якщо відо- мості займають більше текстового простору, ніж того вимагає комуніка- тивна доцільність, вони стають зайвими і спотворюють композицію. Ю. Шевельов постійно прагне самообмежуватися, не відхилятися від головного, причому цей свій намір він не раз засвідчує в тексті: Тут не місце входити глибше в деталі, але можна сказати, що... [12: 22]; Не розглядаючи тут дуже цікавої по суті позиції Олени Пчілки щодо стосунків української і польської мов — бо це виходить за межі на- шої теми, — мусимо тут відзначити одне... [10: 32]; Нарешті словник Павловського — типово чернігівський, але розмір цієї статті не дає змо- ги подати докорінну аналізу лексики, і я змушений відіслати читача до вже згадуваної моєї статті про Граматику Павловського [10: 135]. Мовознавці, хоч і глибше від інших розуміються на мові, не так часто бувають вишуканими стилістами. Мабуть, саме тому один зі співрозмовників І. Франка, чиї слова він наводить у статті «Літера- турна мова і діалекти», мав підстави наректи граматистів «грабаря- ми живої мови», які «не розуміють тої мови, а знають тільки свої пра- вила» [9: 205]. Але Ю. Шевельова така оцінка зовсім не стосується. Навпаки: глибокі знання граматичних засобів (він, нагадаємо, автор підручників української мови та монографії, присвяченої простому реченню) зробили його власне письмо невимушеним, розкутим, син- таксично довершеним і розмаїтим. Речення в нього — різної будови й довжини, але ніколи не бувають заплутаними, монотонними чи задо- вгими. І це теж полегшує сприйняття тексту. Ось уривок із речення- ми, типової для Ю. Шевельова довжини: Романтична ідея мови як вияву сутності нації, мовно-літературна концепція українського національного й культурного відродження, по- ширена через поезію Шевченка й Куліша, стає одним з провідних гасел усього українського культурного й політичного руху в другій половині 19-го і на початку 20 сторіччя. Вона переплітається з романтикою козацтва, з народницькими мотивами, пізніше з модерністськими течі- ями в письменстві. Плекають її передусім письменники. Годі зрозуміти творчість Старицького, Олени Пчілки, Мови-Лиманського, Грінченка, Франка без уваги до того, як кожний з них сполучав інші елементи сво- го світогляду й праці з цією ідеєю [12: 8–9]. Разом із тим, коли треба виділити якусь важливу думку, поста- вити її в емоційно-сильну позицію, Ю. Шевельов удається до періоду: Праці Михальчукові, незважаючи на їхню фрагментарність, не- зважаючи на те, що частина фактичного матеріалу, природно, заста- ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 7 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю ріла, незважаючи на те, що в них наука подеколи не відмежована від публіцистики і що Михальчук ніколи, на відміну від, приміром, Потебні, не виходить поза межі слов’янських мов, і сьогодні навівають багато цікавих і плідних думок і читаються з тим же інтересом, який збуджу- ють завжди праці людей, що жили наукою, а не робили з допомогою науки свою життєву кар’єру [12: 122]. Прикметна риса Шевельового стилю — майже кришталева яс- ність. Думка передається точно й без затримок. Щоб її зрозуміти, чи- тачеві не треба гаяти час і зусилля. Ясний виклад завжди прагне відмежувати суттєве від другоряд- ного. Наша пам’ять, як відомо, переробляє сприйняту інформацію в бік узагальнення: найголовніше закарбовує, а неістотне забуває. Тим- то, аби читач не губився в безмежжі матеріалу, не сприймав другоряд- не за вирішальне, авторові у великих шматках тексту бажано чітко виділяти основну думку. Власне, одна з цілей мислення (надто науко- вого) якраз і полягає в тім, щоб відрізняти істотне від неістотного, на- даючи істотному вагу та значення. Брак такого відмежування свідчить про те, що людина не до кінця уяснила собі суть явища. Завдання автора — перенести співвідношення головного та друго- рядного в текст, композиційно або емфатично підкреслити їх ієрархію. Ю. Шевельов робить це віртуозно, послуговуючись арсеналом най різ но- манітні ших мовних засобів. Наприклад, виділяє головне лексично: Коротко головне в її (О. Курило — П. С.) поглядах можна сфор- мулювати так... [12: 79]; Вирішальним фактором зміцнення галиць- ких елементів в українській літературній мові була різка відмінність політичної ситуації в Росії та Австрії... [10: 121]; Такий висновок зі спостережень і природний, бо тривалих постійних зв’язків саме з Гали- чиною М. Старицький не мав. Але не це для нас основне. Основне в мовних здобутках М. Старицького те, що... [10: 40] Виносить слово, на яке падає логічний наголос, на останню по- зицію в реченні — вона, як відомо, в українській мові є ударною. Особливо це стосується прислівника: М. Коцюбинський над своєю мовою працював багато і система- тично... [10: 77] (пор. нейтральний порядок слів: М. Коцюбинський багато і систематично працював над своєю мовою); Мовознавців по- коління двадцятих років знищено безжально і безглуздо [12: 24]; ...В загальному балансі розвитку української літературної мови це є яви- ще, яке можна розцінити тільки позитивно [10: 120]. Виділяє головне синтаксичною будовою, зокрема вставленими реченнями, приєднуваль ним і наслідково-сполучниковим зв’язком: Але кожне наріччя не тільки переоформлює назовні ці елементи, а — і це головне — встановлює в них власні співвідношення [12: 117]; Такі традиції були тільки в Галичині, причому вони — і це дуже важ- ливо — не були тільки галицькі, ні, вони були загальноукраїнські, тіль- ки створені при найближчій участі галичан, під посиленим впливом їх [10: 56]; Перенесення питання в площину структури мови і порівняння ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 48 Селiгей П.О. не просто складників мови, а співвідношень і функцій складників мо- ви, — ось те нове, що принципово відрізняє Михальчука від його сучас- ників [12: 116]; Ці зауваження стосуються до всіх сторін галицького життя — політичної, соціально-економічної, культурної, побутової, релігійної. Стосуються вони й особливостей мовних [10: 13]; Галиць- кі мовні елементи стали для кожного журналіста такі доконечні й не уникненні, що жодна журналістична праця без них зробилася просто неможливою [10: 60]. Як бачимо, Ю. Шевельов висловлює важливу думку не мимохідь, а спиняючи на ній увагу. В результаті таку думку легше помітити й запам’ятати. Всі ми добре знаємо, що тексти, де автор сам розставляє змістові й логічні акценти, конспектувати набагато легше, ніж ті, в яких цю роботу перекладено на читацькі плечі. Усе це відіграє виняткову роль у зрозумінні тексту. Адже як воно відбувається? У реченнях, абзацах, підрозділах і розділах читач ви- являє найістотніші місця, ключові тези, смислові віхи, які організу- ють навколишні ділянки тексту. Ці узагальнення, по суті, зумовлюють саме таке, а не інакше розуміння змісту. Потім вони у свідомості син- тезуються, внаслідок чого й постає загальна ідея твору. Не випадко- во досвідчені педагоги стверджують: учень розуміє текст не тоді, коли відтворює його по пам’яті повністю й дослівно (це формалізм!), а коли викладає його ключову ідею своїми словами. Ю. Шевельов повсякчас дбає про те, щоб постановку проблеми, зачини й особливо висновки читач міг легко виявити: Та з дослідів Ганцова випливав і інший висновок — загальномето- дологічного характеру. Якщо українська мова постала зі злиття двох первісно відмінних груп, то виходило, що розвиток східного слов’янства відбувався не тільки диференціацією, а й інтеграцією, не тільки роз- галуженням, а і збіжностями [12: 45]; Отже, стара теорія розвитку українського і в закритих складах через стадії довгих голосних, а потім поліфтонгів, була спростована, позбавлена ґрунту [12: 78]; Уже цих не- багатьох фактів — а їх було далеко більше — досить, щоб побачити, що всупереч замкненості політичного кордону з Галичиною, галицькі мовні впливи в цей період якщо не надто збільшуються кількісно, то помітно розростаються і закорінюються в мовній свідомості чимраз більшого числа мовців на Великій Україні [10: 92]. Послідовне й ритмічне формулювання смислових опорних пунк- тів — важлива умова ясності. Натомість у неясно написаному тексті важко вловити загальну ідею, зрозуміти його в цілому — саме через брак або завуальованість ключових тез. Як наслідок, читачі в кращому разі просто запам’ятають окремі факти, а суть, що за ними стоїть, так і залишиться неосягненою. Годі до кінця зрозуміти предмет, якщо неясно, чим він відрізня- ється від інших предметів. Людське сприйняття, як відомо, дуже чут- ливе до контрастних подразників. Скажімо, чорну пляму сприймають краще на білому тлі, ніж на сірому; різкий удар лунає гучніше серед ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 9 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю безгоміння, ніж на фоні якогось шуму. Так само й предмети та думки, про які йдеться в тексті, стають яснішими, коли автор їх чітко відрізняє від інших, суміжних або схожих на них пред метів і думок, установлює відмінності між ними, вказує їхні особливі риси. «Про тиставлення понять, — писав відомий український психолог Г. Кос тюк, — допо- магають їх диференціювати і водночас зв’язувати, підпорядковувати, зводити в систему» [5: 226]. Як досвідчений художник слова, Ю. Шевельов майстерно вико- ристовує ефект контрастів, «мистецтво світлотіні». У його працях чи- мало виразних протиставлень: Тут картина виявилася відмінна, а де в чому й прямо протилежна [12: 78]; Одначе є між самим підходом Бодуена де Куртене і Михальчу- ка дуже істотна різниця [12: 120]. Часом він зіштовхує протилежності в межах одного речення: Вони (П. Житецький, К. Михальчук, О. Потебня — П. С.) скла- ли іспит часу, вони й досі зберігають свою вартість, тоді як сьогодні ледве чи хто знайде щось живе в працях Будде й Соболевського [12: 9]; Супроти ж інших Михальчук різко й позитивно виділявся тим, що він був не тільки збирачем фактів, а і шукачем нових методологічних шля- хів [12: 96]; ...Були серед українських друзів Шевченка й люди з інших теренів, але кількісна і якісна перевага чернігівців не підлягає сумнівові [10: 139]. Ю. Шевельов полюбляє вдаватися до антитези, протиставних заперечень. Їхню важливу стильову роль відзначав іще Аристотель: «Такий спосіб викладу приємний, бо протилежності досить зрозумі- лі, якщо ж вони стоять поряд, то ще зрозуміліші...» [1: 127]. Влучні антитези дозволяють підкреслити значущість або вірогідність ознак, так що читач глибше усвідомлює сутність явищ, чіткіше уявляє їхні прикметні та відмінні риси: Уже для часу складання перших літописів більшість племен була не живою реальністю, а історичною традицією [11: 385–386]; Небага- то, наприклад, з наведених перед цим слів або форм слів стало загаль- ним набутком. Зате теоретичне, програмове, принципове значення мовного новаторства М. Старицького — безсумнівне [10: 41]; Але якщо в питаннях розвитку літературної мови неможлива прогноза в прямо- му значенні слова, то накреслити деякі імовірності — річ цілком мож- лива [10: 120]. Одначе не завжди думка Ю. Шевельова зосереджується на конт- растах і крайнощах. Оскільки мова постійно розвивається, наука про неї намагається уникати однозначності, спрощеності, «залізобетон- ної» категоричності. У лінгвіста виникає потреба підкреслити недоко- наний, неабсолютний характер явища, показати проміжну ланку між двома протилежностями — за принципом «не зовсім білий, але й не так, щоб чорний» (у риториці таку стилістичну фігуру називають діа- тезою). Далеко не всі автори вміють точно відтворювати такі перехо- ди. Подивімося, як це робить Ю. Шевельов: ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 410 Селiгей П.О. У процесі взаємодії відмінності з Галичиною вирівнювалися, але ні- коли це вирівняння не доходило до кінця, до цілковитої тотожності [10: 13]; Польські впливи тут явно перебільшені, але західний крен лі- тературної мови схоплений правильно, як правильно підкреслено й те, що Галичина була саме осередком постання нових слів [10: 42]; Усі схо- дилися на традиції Шевченка, але цієї традиції не вистачало навіть для поетичної мови нових часів, не кажучи вже про мову наукову або ділову. Звичайно, цих розбіжностей не треба перебільшувати, вони не перешкоджали загалом комунікативній функції мови, але до повної стандартизації всіх деталів було ще дуже далеко [12: 12]; Завдяки ним (галицьким впливам — П. С.) українська літературна мова піднеслася на такий щабель, з якого дуже багато рис мови І. Нечуя-Левицького виглядають тепер надто застарілими, щоб не сказати примітивними або навіть комічними [10: 105]; ...Ця літературна мова, власне, сміливо може бути названа мішаною щодо своєї діалектної основи і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську осно- ву вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з велики- ми галицькими нашаруваннями [10: 94–95]. Добираючи якнайточніші слова та вміло будуючи фразу, Ю. Ше- вельов досягає тонкого градуювання ознаки, відтворює потрібні смислові акценти й відтінки. Його праці зайвий раз доводять: укра- їнська наукова мова настільки гнучка й досконала, що спроможна передати будь-які, навіть несподівані, вигадливі повороти дослід- ницької думки. Важлива умова ясності наукового стилю — прозорі й послідов- ні логічні зв’язки між судженнями. Ці зв’язки утворюють у тексті ту безперервність, яка дає читачеві змогу плавно, без особливих зусиль переходити від однієї думки до іншої. Натомість безлад у викладі, абияке розташування речень та абзаців слушно вважають помилкою текстотворення. Якщо з неясно написаного тексту важко відтворити його композиційно-логічну структуру, то в ясно написаному — вона постає з граничною очевидністю, бо автор спеціально про це дбає. У Ю. Шевельова перехід від однієї мікротеми до іншої природний, очі- куваний, логічно вмотивований. Часом автор сам повідомляє про та- кий перехід: Перше ніж перейти до питання про фонему, чи пак «етимологіч- ну фонему», — центрального в системі поглядів Михальчука, слід ще кинути погляд на те, як він трактував літературну мову [12: 117]; Із цих загальних фонологічних, але зовсім своєрідних у своїй фонологічнос- ті настанов Михальчукових випливає і багато цікавих часткових його поглядів [12: 121]. У суто описовому тексті між епізодами немає причинно-на слід- кових відношень — зв’язок тут ґрунтується на простій послідовності «одне після другого». Частини такого тексту можна порівняно легко міняти місцями без істотної шкоди для змісту. Натомість причинний зв’язок наче «зобов’язує» кожну наступну подію здійснюватися через ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 11 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю або внаслідок попередньої. Прониклива думка Ю. Шевельова повсяк- час виявляє рушійні сили, що породжують різні явища в історії мови та мовознавства. Тим-то судження й епізоди в нього зазвичай міцно пов’язані причинно-наслідковою необхідністю: Причина цього стане ясна, якщо придивимося побіжно до умов і осягів їхньої праці [12: 9]; Цим Курило пояснює, чому в північноукра- їнських говірках дзвінкі приголосні зберігають свою дзвінкість [12: 77]; Павловський у своїй граматиці ...свідомо орієнтується на полтавський тип мови. Та об’єктивно велику данину він сплачує чернігівському ти- пові. Причини цього було дві. По-перше, Павловський [...] біографічно був зв’язаний з околицями Глухова або Путивля, себто з типовими чер- нігівськими говірками. По-друге, Павловський був зв’язаний з літерату- рою свого часу [10: 133]. Розташовані в такий спосіб факти набувають зв’язності, відчува- ються як закономірні й систематизовані. Це теж суттєво підвищує чи- тальність тексту, адже нас цікавить не тільки питання «що сталося?», а й — може, навіть більшою мірою — «чому сталося?». Джерело такої цікавості лежить у природній людській допитливості. І, звичайно ж, свій виклад Ю. Шевельов супроводить зрозумі- лими висновками, без яких науковий текст ризикує стати змістовно й структурно неповноцінним. Причому висновки в нього здебільшо- го проміжні: частіше він розміщує їх не в кінці праці або кожного з її розділів (як того вимагає сучасний канон наукового твору), а по ходу викладу, чим урізноманітнює композицію: Голосні закритих складів дещо коротші від голосних відкритих складів, а це зв’язано з тим, що дальший приголосний перериває попе- редній голосний, коли той ще перебуває в повній артикуляції. З цьо- го випливали висновки величезної ваги [12: 20]; Факт збереження де- яких місцевих назв з часів Київської Русі доводить, що переємність не була знищена цілковито. Але кількість цих аборигенів була така мізер- но мала в порівнянні з новоприбулою людністю, що не підлягає сумніву: мовний характер території був визначений прибульцями, а не старо- житнім населенням [12: 21]. Відтворювання логічних зв’язків — аж ніяк не дрібниця, а турбота ввічливого автора про свого читача. Щоб той сприймав хід міркувань із належною чіткістю й повнотою, не дармуючи при цьому зайвих зу- силь. Праці Ю. Шевельова — хороша школа наукового мислення, бо вони розгортають взаємопов’язані, логічно впорядковані ланцюги су- джень, а тому прищеплюють уміння думати послідовно й доказово. Не лише раціональне начало сприяє ясності шевельовських тек- стів. Важливу роль відіграють і емоційні складники, наприклад, оцінки, які автор дає мовознавцям — героям своїх праць. А ці оцінки неприховані, відверті, часом навіть полярні. Так, опис говірки села Хоробричів, що його зробила Олена Курило, на думку Ю. Шевельова, зразковий своєю точністю і спостережливістю, почав новий етап у роз- витку української описової діалектології, внеможлививши на майбутнє ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 412 Селiгей П.О. появу дилетантськи-безпорадних описів окремих говірок, типу, примі- ром, численних праць І. Верхратського [12: 72]. Думки Костя Михаль- чука про походження східнослов’янських народів просто вражають своєю глибиною і влучністю [12: 106], а от теорія Степана Смаль-Сто- цького засвідчує, що вона методологічно безпорадна і що він своєї тези не довів [11: 383]. Можливо, ці шевельовські оцінки й надто різкі. Зате його наукова позиція завжди постає з цілковитою чіткістю, і це вигідно відрізняє Ю. Шевельова від тих авторів, які, мовби боячись висловити власну думку, вдаються до туманно-невизначених, евфемістичних розважань. Науковий стиль, як відомо, сформувався великою мірою як ан- типод розмовного стилю. Звідси усталився стереотип, що для мови науки природними є винятково книжно-писемні елементи, а усно- розмовних авторові належить усіляко уникати як чужостильових і небажаних. Літредактори часто-густо усувають з академічних текстів будь-які натяки на розмовність. Можна лишень уявити, якого вигля- ду набрали би після такого «відповідального» редагування ось ці, на- приклад, речення: Потебня слушно сміявся з констатованого Житецьким нібито постійного властивого українській мові в її фонетичному розвиткові нахилу до голосного і [12: 16–17]; І. Нечуй-Левицький бурчав на нове покоління, вбачаючи в його відриві від села тільки негативне явище [10: 57]; Він (Ганцов — П. С.) радо підхоплює формулу Щерби про “аб ст- ракції прамов” [12: 51–52]. Ю. Шевельов не цурається розмовності й не вважає її в науковому творі аж такою чужорідною. І, мабуть, небезпідставно, адже вона до- помагає встановити незримий контакт із читачем, зняти в того психо- логічний бар’єр. Розмовні елементи дають змогу уникнути монотон- ності, досягти більшої виразності, привнести у виклад оповідність, невимушену інтонацію: ...Потрібна була велика обережність і старанна перевірка виснов- ків Ганцова. За це взялася Курило. Передусім вона взялася вивчати най- дальше на північ висунені українські говірки [12: 19]; Абстрактна лек- сика — це те, що найбільше цікавило П. Куліша в тих мовних джерелах старовини, які він розшукав і до яких жадібно припадав [10: 27]; Доко- патися до живої мови переписувача, а тим більше оригіналу, в цих об- ставинах було нелегко [12: 39]. Якщо в науковий текст, книжний у своїй основі, вкраплюють суто розмовні слова та фразеологізми, виникає стильовий контраст. І до нього автор удається зовсім не через те, що йому зраджує чуття стилю. Призначення контрасту — виділити головну думку, засвідчити авторське ставлення, переконати читача: ...Від уваги Ганцова не втік той факт, що... [12: 47]; ...Від цих заяв один крок до принципового проголошення мішаного (щодо українських говірок) характеру основи української літературної мови — і Олена Пчілка робить цей крок, вимагаючи крутого розширення бази літера- ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 13 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю турної мови [10: 33]; Але саме це зіставлення різко підносило критич- ність щодо чужого матеріалу й дозволяло часто відвіювати в ньому зерно від полови [12: 41]. У стилістиці не до кінця з’ясоване питання про те, наскільки ви- правдане в науковому тексті граматичне уособлення неживих явищ. Багато хто вважає таке уособлення неприйнятним, оскільки воно, мовляв, заважає абстрагувати предмет дослідження, приписує йому ознаки, яких він насправді не має. Цим пояснюють велику пошире- ність синтаксичних засобів, які відсувають активного діяча на другий план і створюють враження «об’єктивної узагальненості». Йдеться про пасивні й безсуб’єктні (неозначено особові, узагальнено-особові, безособові) звороти (тиск визначається умовами середовища; нами встановлені точні параметри; захворювання супроводжується розпадом життєвих функцій; вимагається знайти невідомий член рівняння), но- міналізовані звороти (проведення досліду, постановка завдання, ство- рення нових зразків замість я дослідив, ми поставили завдання, хтось створив нові зразки) тощо. Утім, надмірна безособовість не тільки засушує науковий текст, а й насичує його якимсь духом тоталітарних часів, коли жива, самостій- на думка була не в пошані, а творче «Я» дослідника всіляко глушили. І не випадково надмір «знеособлений» науковий виклад виявляється разюче подібним до сумнозвісної новомови, яка теж уникала особис- тісного начала, прагнула знеособленості, наче знімаючи з мовця від- повідальність за сказане (пор.: я вважаю → є думка або вважається, що...; ми вирішили → було прийняте рішення тощо). Аналіз текстів Ю. Шевельова показує, що їм така знеособленість загалом не властива. Він цілком вільно й розкуто персоніфікує мовні та немовні явища, нітрохи не боячись, що його неправильно зрозумі- ють чи що це «оживлення» викривить досліджувану картину. Пор.: І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися і не ощаджуючи [10: 95]; ...Живі говірки більше промов- ляють дослідникові, ніж збляклі літери старого тексту [12: 40]; ...Со- вєцьке мовознавство блукає між трьома соснами психологічного, соціо- логічного й чисто лінгвістичного розуміння фонеми й не може вийти на жодну путь [12: 88]; наука дає відповідь [12: 11]; утерта фраза каже [12: 12]; думка дослідника прямує [12: 51]; елементи продираються до літературної мови [10: 131]; мовознавство шукає містка між стати- кою і динамікою [12: 121]. Як бачимо, розмовна стихія здатна щедро збагачувати виражаль- ні можливості наукового письма. І якщо ця стихія «тримається бере- гів», тобто застосована з почуттям міри (як у Ю. Шевельова), вона аж ніяк не загрожує розмити специфіку наукового тексту, позбавити його «стильової осібності». Явище це для нашої літературної мови закономірне. Адже вона сформувалася не так на книжній, як на розмовній основі, що великою мі- рою визначило її самобутність серед інших слов’янських літературних ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 414 Селiгей П.О. мов. Тому занадто суворе табу на розмовні елементи в українському науковому творі слід, очевидно, визнати невиправданим. Навряд чи варто забороняти авторам послугуватися всім розмаїттям джерел лі- тературної мови. Лінгвістичні праці Ю. Шевельова засвідчують: якщо вчений — яскрава мовна особистість і добре знається на багатствах мови, йому важко втриматись у прокрустовому ложі узвичаєних сти- льових канонів. Він свідомо прагне скористатися з усієї мозаїки вира- жальних засобів, і його писемне мовлення перестає бути стилістично однорідним. Утерта фраза каже, що оскільки науковий текст впливає насам- перед на розум, а не на емоції, виклад у ньому має бути незворушно- логічним, холодно-раціональним, підкреслено об’єктивним. І з цим, звичайно, важко не погодитися. Щоправда, дехто доходить поспіш- ного висновку, що будь-які образно-художні елементи в мові науки є зайвими, навіть шкідливими. Бо ці елементи начебто породжують непотрібні асоціації, відвертають увагу, призводять до неточних ха- рактеристик, розпливчастих формулювань. Отже, їх слід розцінювати не інакше, як стильову ваду. Якщо якусь теоретичну статтю написати професійно, але жваво й образно, її сприйматимуть не як академічну працю, а радше як белетристику, дешевий популізм і взагалі профана- цію високої науки. Спробуймо із цих позицій оцінити такі, наприклад, порівняння: Широта його (П. Бузука — П. С.) зацікавлень вражає, він сам наче хотів бути, а може й був цілим інститутом мовознавства [12: 23]; ...Через переслідування української науки й культури ці задуми не змог- ли здійснитися. Від грандіозного конструктивного плану залишилося лише кілька бетонованих колон, простягнених у порожню височінь, з незаповненими прямокутниками між ними. Одначе і з цих недобудова- них решток можна вгадати, куди йшла творча думка, хоч годі передба- чити деталі замислу [12: 76]. Що це? Белетристика, популізм, профанація? Чи все ж таки пи- томий науковий стиль? Схоже, Ю. Шевельов свідомо вдається до порівнянь, аби підвищити дієвість тексту. Елементи художності в на- уковому мовленні — не зайві прикраси, а важливий засіб, що поліп- шує сприйняття. Залучаючи їх, учений прагне загострити увагу, ви- ділити головну думку, посилити потрібну тезу. Виразні засоби не затуманюють картини досліджуваного явища, а, навпаки, унаочню- ють її, допомагають миттєво схопити сутність, а тому стають дуже доречними. Запальна поетична іскра, що її викрешує Ю. Шевельов, оживляє холодні поняття й події — і ми їх краще уявляємо й запам’ятовуємо. Так, у нього діалектні матеріали пропущені через сито загальноукра- їнської фонетики й морфології [12: 10], переоцінка традиційного вири- ває безодню між розмовною й літературною мовою [12: 13], у мину- лому він знаходить джерела, що поять живущими соками сучасність [Там само]. Інші приклади шевельовських метафор: ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 15 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю ...Виплутатися з хащів психологічного розуміння фонеми [12: 88– 89]; ...Концепція єдиної давньоруської мови зазнавала чимраз відчутні- ших струсів, давала нові й нові шпарини [11: 384]; В оркестрі грали всі області України, але внаслідок загального політичного становища вели- коукраїнських земель диригувала цією оркестрою Галичина [10: 30]. У мовознавчих публікаціях Ю. Шевельова подибуємо навіть такі стилістичні засоби, які властиві радше сатиричним жанрам художньої літератури, та аж ніяк не науковій прозі. Це, наприклад, гірка іронія: Уся ця праця (укр. мовознавців 1920-х рр. — П. С.) і її ефект, фак- тично вже осягнений і потенціальний, були належно оцінені совєтською системою. За винятком двох-трьох осіб, усі тут названі українські мо- вознавці були заарештовані і заслані або знищені [12: 11]. А також несподіваний парадокс — прийом, який літературознавці вважають зародком комічного. Гострий дослідницький розум Ю. Ше- вельова полюбляє виявляти суперечності між поглядами, задумами, намірами своїх героїв та наслідками їхніх дій. У результаті ці герої опиняються у становищі «зрадженого очікування»: «Галичанщину» П. Куліш відкидав так само свідомо, як і «полщиз- ну». І все-таки, всупереч цьому, П. Куліш об’єктивно був провідником галицьких впливів на Велику Україну в мові [10: 25]; Одначе така нега- тивна оцінка всього галицького не завадила тому, що в мові М. Драго- манів помітно піддався галицьким впливам... [10: 30]; ...Александр ІІ від повідальний за галицькі впливи на українську літературну мову, а тим самим за її двохдіалектний характер [10: 121]; Увесь матеріал, зіб раний Ващенком (так само, як матеріали Марченка про лубенські говірки і Курашкевича про підляські), всупереч бажанню авторів, най- легше піддається інтерпретації саме на основі прийняття первісної дводіалектності української мови й мішаного характеру південно- східних говірок [12: 22]; І, приймаючи існуюче за розумне, дане за до- цільне, І. Нечуй-Левицький і переносив автоматично цю лексику до сво- їх творів, не помічаючи, що цим він заходить у безвихідну суперечність з проголошеними ним же самим принципами національності й народ- ності в літературі, з пожаданою ним самим вимогою відштовхування від російської літератури й культури [10: 105]. Художньо-експресивним елементам традиційно відмовляють у праві громадянства в науковому стилі. Проте ця відмова, гадаємо, ви- пливає не так із природи самого стилю, як із того, що писати свіжо, цікаво, образно спроможний далеко не кожен автор. Через це легше оголосити всі такі елементи чужорідними, ніж прийняти їх як норма- тивні чи, принаймні, можливі або допустимі. Звісно, оскільки науковий твір відображає насамперед пошуки об’єктивної істини, надмірні поетичні вільності в ньому справді не- доречні — тут природніша спокійна, розважлива, епічна тональність. Тим-то емоційність та експресивність мають бути стриманими, не повинні переростати в розхристану екзальтованість. Можна вислов- люватися невимушено, виразно, але воднораз скромно і з належною ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 416 Селiгей П.О. точністю. Тексти Ю. Шевельова саме й засвідчують це тонке чуття стильової міри: їхня красномовність ніколи не перероджується у веле- мовність чи пустослів’я. Вони органічно втілюють єдність глибокого наукового змісту та яскравої, виразної форми. Справжній творець науки не є адептом «повзучого емпіризму» — він повсякчас прагне вийти на рівень широких узагальнень. Себто, він не тільки збирає чи систематизує факти, а й посилено міркує над ними, намагається дати їм певне тлумачення, висуваючи нові ідеї, припущення, концепції. При цьому неминуче вступає в інтелектуаль- ний двобій із прибічниками відмінних ідей — щоб довести свою і спростовувати інші. Тож природно, що людське пізнання простує шляхом безкомпромісної боротьби думок і оцінок. Без суперництва ідей, двобою протилежних теорій, здорового критицизму й плідних дискусій наука тупцює на місці. Де одностайність та однодумність, там науці смерть. Видатні науковці саме тим і відзначаються, що влучно виявляють і оголюють суперечності, протиставляють власні погляди поглядам інших. Їхні тексти часто заряджені особливим полемічним запалом. У цьому нас переконують такі, наприклад, цитати: Завдання цієї роботи — збити традиційне твердження про чисто східноукраїнську основу української літературної мови і показати міша- ний східно-західний характер цієї мови [10: 15]; Намагання ці не витри- мують перевірки фактами ані історичними, ані мовними [12: 21]; У кінці ХІХ століття Борис Грінченко писав про Галичину: «Що таке Галичина? — Частина великої України-Руси — така сама частина, як Буковина, Київ- щина, Полтавщина, Херсонщина», — і робив з цього висновок: «Язика галицько-руського не може бути, як не може бути язика херсонсько- руського». Та говорити так — означає ігнорувати особливості історич- ного розвитку різних частин української території. Переважну частину свого історичного існування Галичина жила в іншому політичному орга- нізмі, ніж велика частина решти українських земель [10: 13]. Видатний психолог ХХ ст. Ж. Піаже, автор теорії розвитку розумо- вих операцій у людини, в цьому контексті цікавився умовами прояву творчих здібностей. Однією з ключових таких умов він називав уміння розробляючи нову ідею завжди бачити подумки певного опонента [7: 9]. Цю думку поділяв і відомий філософ Е. Ільєнков. Уміння грамотно сперечатися з опонентом, писав він, лежить в основі ще ціннішого вмін- ня — сперечатися із самим собою (вже без зовнішнього опонента). А це є ознакою найвищої — діалектичної — культури розуму. Самокритич- ність філософ уважав рівнозначником самостійності мислення, без якої наш розум завжди лишатиметься залежним від чужого розуму [4: 50– 51]. Саме в боротьбі з протилежними ідеями, ніби відштовхуючись від них, власна оригінальна ідея визріває, міцнішає, набирається аргумен- тів, стає менш уразливою до критики. На принципі контрасту її краще сприйматиме й читач, адже рельєфніше проступає все те нове, що вона містить порівняно зі своїми «суперницями». ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 17 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю Не лише тим, що відточує розум і доказовість, корисний інтелекту- альний диспут — він іще розкриває величезні можливості для тексто- творення. Полеміка в Ю. Шевельова є однією з головних пружин для розгортання теми, джерелом її енергії, своєрідним двигуном оповіді: Часто повторювані формули легко втрачають свій зміст і стають порожнім загальником, відірваним від фактів. Якщо під говірковою осно- вою літературної мови розуміти певну суму найтиповіших фонетичних, морфологічних і словникових прикмет, то твердження про південно- східну говіркову основу української літературної мови слушне. Але коли приймається, що літературна мова в усьому тому, що робить її систе- мою, збігається із системою говірки, то це — принаймні у випадку укра- їнської мови, анітрохи не відповідає дійсності. Українська літературна мова як система збудована на різноговірковій синтезі [10: 131]. Якщо автор наукового твору ніколи ні з ким не дискутує й з усі- ма погоджується, то такий «благодушний» виклад найпевніше розви- ватиметься тягуче та мляво. Натомість полемічний підхід породжує в тексті виразну драматичну напругу. Ю. Шевельов зіставляє, навіть зіштовхує протилежні думки так, що ті внутрішньо «електризують» одна одну й наступне речення мовби кидає виклик попередньому: Словник цей (Б. Грінченка — П. С.) звичайно розглядають як збір- ку діалектних матеріалів. Це не слушно. Словник Грінченка також мав виконати й виконав нормалізаторське завдання [12: 10]; ...С. Смаль- Стоцький критикував Ганцова саме й передусім “за вірність настано- вам Шахматова”. Ця думка хибна. Ганцов ніколи не був ані епігоном, ані вірним послідовником Шахматова [12: 50]; З першого погляду може здатися, що відповідь можна й треба було знайти в говірках. Адже утерта фраза каже, що літературна мова українська базується на києво-полтавських говірках. ...У дійсності це далеко не так просто [12: 12]; Були спроби впровадити ці форми в літературну мову ..., але вони не прищепилися. Звичайно кажуть, що тут на перешкоді стала книж- на традиція. Але яка книжна традиція? Найдавніша книжна традиція була церковнослов’янська... [10: 132]. Отже, боротьба ідей посилює динамізм наукового твору й надій- но зосереджує читацьку увагу. На наших очах пульсує жива думка, зароджується нове наукове знання. Нам цікаво дізнатися, чим скін- читься полеміка, хто з неї вийде переможцем, до якого висновку хоче підвести нас автор. Стежачи, як у тексті змагаються різні погляди й підходи, ми теж несамохіть починаємо їх порівнювати, зіставляти, протиставляти — одне слово, мислити. А саме це, вочевидь, і є метою автора — збудити в читача інтерес, спровокувати розумову активність, що, власне, прямо випливає з природи тексту як засобу комунікації. Ю. Шевельов не просто повідомляє вже готову істину, а наче запро- шує спільно здолати шлях до неї. Тож читач не просто зрозуміє істи- ну, а побачить її у становленні, відчує її обґрунтованість, осягне всю її повноту. Перебіг досліджування захоплюватиме його і пробуджувати- ме творче співдумання. ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 418 Селiгей П.О. У праці «Внесок Галичини у формування української літератур- ної мови» Ю. Шевельов посилює полемічний струмінь тим, що мо- вознавців і письменників подає наче персонажів якогось гострого дра- матичного дійства. Звісно, йдеться не так про конкретні вчинки цих персонажів, як про ідейну боротьбу їхніх позицій та оцінок під час ві- домої дискусії про шляхи розвитку й унормування літературної мови наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.: Це удар по І. Нечуєві-Левицькому, який, дарма що в теорії ви- знавав участь усіх говірок у розвитку літературної мови, практич- но відкидав як ненародне все, що не входило до мовного узусу милої його серцю Наддніпрянщини [10: 32]; І в світлі цього блякне твер- дження Б. Грінченка про те, що не галичани, а «наддніпрянці» виро- били мову науки й перекладів з європейських мов [10: 30]; І на завер- шення своїх доказів І. Стешенко показує, що в Б. Грінченка і в С. Єфремова — а їхню мову Нечуй-Левицький проголосив зразковою і вільною від ненависних йому новотворів і галицизмів — вживається, і то досить широко, чимало з проскрибованих суворим мовним кри- тиком слів [10: 65]. Стилістичний аналіз цієї праці показує, що автор інколи вдаєть- ся до прийому, який у теорії драми зветься перипетіями (різкі зміни в житті персонажів, несподівані сюжетні повороти). Ще Аристотель визначив перипетію як зміну подій до протилежного за законами ймо- вірності або неминучості [2: 56]. Це доволі дієве знаряддя щохвилин- ного впливу на сприймача мистецького твору. Коли крайнощі невід- ступно чергуються або й зіштовхуються, людина інтелектуально й емоційно втягається в дію і мимоволі стає співпричетною до всього, що відбувається в книзі, на сцені чи екрані. Перипетії в Ю. Шевельова — це діаметральна зміна поглядів його героїв. Спочатку автор описує попередні, ранні погляди, а потім пока- зує, якої еволюції вони зазнали з бігом часу. Причому показує, що змі- ни відбуваються не самі собою, а неминуче, закономірно, через що не видаються безпідставними або непереконливими. Ось як застосовано цей прийом щодо Б. Грінченка: З цього погляду особливо характеристична еволюція Б. Грінченка. Ми вже аналізували його погляди 1891–1892 рр., висвітлені ним тоді особливо повно в статті «Галицькі вірші». Зовсім інші погляди висвітлює й боронить він у своїй новій брошурі «Тяжким шляхом», присвяченій саме розглядові становища молодої української преси і виданій 1907 р. у Хар- кові. Не говоритиму вже про те, що тепер у мові самого Б. Грінченка є чимало галицьких елементів, — обмежуся на одному прикладі: «Наші літератури трохи перечислилися на своїх силах». Далеко важливіше, що він і принципово, теоретично стоїть тепер на зовсім інших, де в чому діаметрально протилежних позиціях. Він твердить тепер усу- переч своїм колишнім вимогам «наддніпрянської чистоти» й незайма- ності літературної мови, що літературна мова вже в принципі мусить бути діалектно многоосновна. ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 19 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю …До цих нових поглядів Б. Грінченка змусив час, а головне, змуси- ла його практична участь у пресі. Галицькі мовні елементи стали для кожного журналіста такі доконечні й не уникненні, що жодна жур- налістична праця без них зробилася просто неможливою. Голос хуто- ра, природний як примітивний інстинкт захисту своєї питомої мови в кожного мовця, але зовсім некорисний у людини, що виступає на гро- мадській трибуні з широким розголосом, цей голос, що продиктував сво- го часу Б. Грінченкові його «Галицькі вірші», тепер змушений був замовк- нути під тиском обставин життя [10: 58–60]. Заслуговує на згадку ще один цікавий, суто драматургічний при- йом. Драматургію дехто визначає як мистецтво організувати очікуван- ня й обманути його. Спочатку автор зосереджено веде мову про щось одне, а потім раптом виявляється, що це був лише підвід до чогось зовсім іншого, навіть протилежного. Тим-то в оригінальній п’єсі або сценарії завжди важко вгадати наперед, як розвиватиметься сюжет і чим він закінчиться. Неочікувані події саме й перешкоджають перед- бачити, що ж трапиться далі. Це одна з тих магічних сил, які незмінно приковують глядацьку увагу до драми. Ю. Шевельов не від того, щоб уплітати маленькі несподіванки в композиційну тканину серйозного наукового твору: Але найпікантніше — і це є вияв духу нової доби, — коли галичанин І. Верхратський починає очищати мову великоукраїнців від... галициз- мів, заявляючи, наприклад: «Писателі українські від галичан взяли не- вдале слово існувати» [10: 60]; ...І. Нечуй-Левицький не може зрозуміти причин цього (роздмуханого і перебільшеного ним) явища. Це для ньо- го щось безпричинне, незрозуміле, «чудне діло»: «І чудне діло скоїлося в нас. Українські письменники ніби закохались в деякі галицькі слова». А найчудніше було, мабуть, те, що серед цих злочинних письменників був і... сам І. Нечуй-Левицький [10: 62]; П. Филипович виявив, що слова, які свого часу уважано за неологізми М. Старицького, виявляються в того- часних галицьких словниках. «...П. Филипович вказує, що такі слова, як гордота, лихослів’є, недійність М. Старицький узяв із словника Є. Же- лехівського. Але з такими твердженнями слід бути обережними і ґрун- товніше перевіряти їх на матеріалі всієї поетичної мови М. Стариць- кого. Річ у тому, що, приміром, згадані П. Филиповичем слова словник Є. Желехівського подає, здається... з М. Старицького» [10: 36–37]. Полемічність, боротьба ідей, несподіванки, перипетії, інтрига по- шуку — все це відбиває динаміку та повороти думки самого автора, рухаючи виклад у науковому тексті. Праці Ю. Шевельова підтвер- джують тезу про те, що «побудова мовлення, яке привертає увагу слу- хачів, регулюється законами драматургії. Це стосується не лише сю- жетних оповідань, а й будь-яких цільних і закінчених творів» [3: 20]. Звісно, засоби драматизації, які він уживає, видаються типовішими радше для науково-популярного, ніж для академічного різновиду на- укового стилю. Проте, в останньому їх теж, мабуть, варто визнати до- речними та перспективними. ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 420 Селiгей П.О. Проаналізовані приклади засвідчують високу стилістичну май- стерність та яскраву мовну індивідуальність Ю. Шевельова. Завдяки майстерності його твори відповідають традиційним вимогам до нау- кового стилю (логічна зв’язність, композиційна чіткість, стислість), а завдяки індивідуальності — відхиляються від цих вимог, а то й пору- шують їх (беземоційність, безобразність, підкреслена книжність тощо). А до таких порушень не всі ставляться схвально. Бо наукове мовлення, як традиційно вважають, має нівелювати авторську індиві- дуальність, щоб читач зосереджувався на праці, а не на особистості дослідника. Але чи виправдана ця несхвальна оцінка? Чи не занадто вона кате- горична? Виявляти власну індивідуальність — одна з фундаментальних потреб людини. Для науки індивідуальність природна, адже наука є ді- яльністю за своєю суттю творчою, новаторською. На відміну від, скажі- мо, війська чи державно-адміністративного апарату — інституцій із су- ворою ієрархічністю, де людині здебільшого відведена роль виконавця, «гвинтика». Якщо кому й бракує індивідуальності в науці, так це посе- редньому, пересічному дослідникові, який звик бродити второваними стежками. А великі вчені завше відзначалися оригінальним підходом, нестандартним мисленням, інакшим баченням проблеми. «...Карди- нальні відкриття у природничих і гуманітарних науках, — наголошу- вала Н. Непийвода, — можливі там, де стереотипи руйнуються. Відпо- відно, і твір неординарного вченого своїм мовним оформленням відрізняється від стандартизованих текстів. Яскраво індивідуалізова- ний науковий твір свідчить про те, що його автор — непересічна осо- бистість, яка може силою слова емоційно впливати на читачів» [6: 22]. Отже, схильність мислити нестандартно — невіддільний склад- ник дослідницького хисту, а нестандартне мислення автоматично по- роджує нестандартний текст. Попри стереотипність наукових текстів, авторське «Я» в них не тільки можливе, а й вельми бажане. Індивіду- альність наукового мовлення така ж природна, як і індивідуальність особистості, стилю мислення й узагалі мислення. ...Юрій Шевельов був ученим багатогранним. Своїми працями він не тільки збагатив різні ділянки філології, а й засвідчив тонке чут- тя слова, орієнтацію на найкращі зразки художньої літератури, вміння вправно послугуватися різнобарв’ям лексичних і граматичних засо- бів. Значущість його наукової спадщини безперечна. Але не менш зна- чущою є і його мовна практика для вдосконалення й уточнення норм українського наукового стилю. Його тексти — добра мовна школа. Тут і автор-початківець, і досвідчений автор знайдуть для себе багато та- кого, чого можна й треба повчитися. 1. Аристотель. Поэтика. Риторика / Пер. с древнегреч. — М.: Лабиринт, 2000. — 224 с. 2. Арістотель. Поетика / Пер. з давньогр. — К.: Мистецтво, 1967. — 136 с. 3. Жинкин Н. И. Психологические основы развития речи // В защиту живого слова: Сб. статей. — М.: Просвещение, 1966. — С. 5–25. 4. Ильенков Э. В. Философия и культура. — М.: Политиздат, 1991. — 464 с. ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 21 Юрiй Шевельов – майстер наукового стилю 5. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. — К.: Рад. школа, 1989. — 608 с. 6. Непийвода Н.Ф. Автор наукового твору: спроба психологічного портрета // Мово- знав ство. — 2001. — № 3. — С. 11–23. 7. Пиаже Ж. О природе креативности // Вестн. Моск. гос. ун-та. Сер. 14. Психология. — 1996. — № 3. — С. 8–17. 8. Сент-Екзюпері А. де. Маленький принц / Пер. з фр. — Х.: Фоліо, 2004. — 350 с. 9. Франко І. Я. Літературна мова і діалекти // Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — К.: Наук. думка, 1982. — Т. 37. — 678 с. 10. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. — 160 с. 11. Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2-х кн. — Кн. 1: Мовознавство / Упоряд. Л. Масенко. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2008. — 584 с. 12. Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2002. — 131 с. 13. Crystal D., Crystal H. Words on Words: Quotations about Language and Languages. — London: Penguin Books Ltd, 2000. — 580 р. Pylyp Selihey (Kyiv) GEORGE YURII SHEVELOV AS A MASTER OF ACADEMIC WRITING Ukrainian linguistic papers by George Yurii Shevelov are evidence of his outstanding au- thor individuality. The article deals with analysis of some stylistic and expressive means, which he uses for more effective influence upon his readers. The conclusion of the study reveals that his language practice is topical for development and improvement of modern standards of Ukrainian academic discourse. Key words: G.Y. Shevelov, academic discourse, expressive means. ÃÓ‚Ì‡ ÏÓÁ‡øÍ‡ В українській мові правильно вживати “сідати у вагон, автобус, на літак; заходити до вагона, автобуса, літака; впускати пасажирів до вагона, ав- тобуса, літака”. Тому ці дії не може виражати слово посадка, бо за будовою та основним значенням воно пов’язане з дієсловами посадити, садити, що означають “закопати, закопувати в землю коріння саджанців, бульби, цибу- лини, насіння тощо для вирощування” (Словник української мови. – Т. VІІ. – С. 306; Т. ІХ. – С. 11). Усупереч цьому на залізничних вокзалах, автобусних станціях, аеропортах, метрополітені й досі чуємо оголошення: “Почи нається посадка на поїзд “Київ – Львів”; Закінчується посадка на поїзд “Київ – Львів”; “Закінчується посадка на автобус “Київ – Миргород”; “Пасажири! Приско- рюйте висадку та посадку” і под. Чи можна уникнути слова посадка? Так, можна, замінивши згадані оголо- шення природними українськими. Пор.: Поїзд “Київ – Львів” подано на другу колію. Пасажири! Заходьте, будь ласка, до вагонів і сідайте на свої місця; Поїзд “Київ – Львів” через п’ять хвилин від’їжджає. Прохання до пасажи- рів не виходити з вагонів; Прибув автобус ”Київ – Миргород”. Прохання до пасажирів з квитками на цей автобус сісти на свої місця; Пасажири! Будь ласка, виходьте і заходьте швидше та ін. Зразки таких оголошень українською мовою на всі можливі випадки викорис- тання Інститут української мови НАН України повинен передати керівникам за- лізничних вокзалів, автобусних станцій та аеропортів України і через відповідні органи домогтися обов’язкового транслювання їх. Катерина Городенська ЯК УНИКНУТИ ПОСАДКИ?

Юрій Шевельов — майстер наукового стилю

Репозитарії

Схожі ресурси