Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського
У статті досліджено місце простої руської мови у мовній концепції І. Вишенського, центром якої виступає слов’янська (церковнослов’янська) мова. З допомогою слова-концепта простий та ендоетнонімів русь, русин, руський та хороніма Мала Русь проаналізовано мовну та етнонаціональну свідомість полеміста....
Gespeichert in:
| Datum: | 2010 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут української мови НАН України
2010
|
| Schriftenreihe: | Українська мова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37756 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського / І. Фаріон // Українська мова. — 2010. — № 4. — С. 57-67. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-37756 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-377562012-10-23T12:14:55Z Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського Фаріон, І. Дослідження У статті досліджено місце простої руської мови у мовній концепції І. Вишенського, центром якої виступає слов’янська (церковнослов’янська) мова. З допомогою слова-концепта простий та ендоетнонімів русь, русин, руський та хороніма Мала Русь проаналізовано мовну та етнонаціональну свідомість полеміста. The role of the simple Ruthenian language in the language conception by I. Vyshenskyi is researched in this article. The main topic of the article is Slavic (Church Slavonic) Language. With the help of the word-concept simple and endo-ethnonym ruthenians, ruthenian and khoronim Small Ruthenie, the language and ethno-national conscience of the polemist are analyzed. 2010 Article Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського / І. Фаріон // Українська мова. — 2010. — № 4. — С. 57-67. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 1682-3540 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37756 811 uk Українська мова Iнститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Дослідження Дослідження |
| spellingShingle |
Дослідження Дослідження Фаріон, І. Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського Українська мова |
| description |
У статті досліджено місце простої руської мови у мовній концепції І. Вишенського, центром якої виступає слов’янська (церковнослов’янська) мова. З допомогою слова-концепта простий та ендоетнонімів русь, русин, руський та хороніма Мала Русь проаналізовано мовну та етнонаціональну свідомість полеміста. |
| format |
Article |
| author |
Фаріон, І. |
| author_facet |
Фаріон, І. |
| author_sort |
Фаріон, І. |
| title |
Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського |
| title_short |
Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського |
| title_full |
Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського |
| title_fullStr |
Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського |
| title_full_unstemmed |
Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського |
| title_sort |
місце простої руської мови у мовній концепції івана вишенського |
| publisher |
Iнститут української мови НАН України |
| publishDate |
2010 |
| topic_facet |
Дослідження |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37756 |
| citation_txt |
Місце простої руської мови у мовній концепції Івана Вишенського / І. Фаріон // Українська мова. — 2010. — № 4. — С. 57-67. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| series |
Українська мова |
| work_keys_str_mv |
AT faríoní mísceprostoírusʹkoímoviumovníjkoncepcííívanavišensʹkogo |
| first_indexed |
2025-07-03T19:33:27Z |
| last_indexed |
2025-07-03T19:33:27Z |
| _version_ |
1836655531008196608 |
| fulltext |
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 57
УДК 811.
Iрина Фарiон (м. Львiв)
МIСЦЕ ПРОСТОЇ РУСЬКОЇ МОВИ
У МОВНIЙ КОНЦЕПЦIЇ IВАНА ВИШЕНСЬКОГО
© I.Д. ФАРIОН, 2010
У статті досліджено місце простої руської мови у мовній концепції І. Вишенського,
центром якої виступає слов’янська (церковнослов’янська) мова. З допомогою слова-
концепта простий та ендоетнонімів русь, русин, руський та хороніма Мала Русь про-
аналізовано мовну та етнонаціональну свідомість полеміста.
Ключові слова: І. Вишенський, проста руська мова, слов’янська мова, ендоетнонім.
Зовнішніми кульмінаційними історико-політичними передумова-
ми творчості І. Вишенського, попри загальне суперечливо-ре-
фор ма ційне тло доби, були Берестейська унія 1596 року і праці поль-
ського публіциста П. Скарги, створені у 70-ті роки, зокрема «Про
єдність костьолу Божого…» (1577, 1590 рр.) як свідчення нової тен-
денції часу — агресивного наступу на православ’я та українство, а
отже, церковнослов’янську мову як поняття знакові, невіддільні і на-
віть священні. Квінтесенцією мовної свідомості мислителя і його
мовної картини світу є два твори: «Глава 3. Порада» із «Книжки» та
послання «Зачапка мудрого латинника з дурним русином». На дум-
ку М. Возняка, «Пораду» написано відразу після укладення унії, тоді
як І. Франко датує її 1608 роком — після відвідин братчиків у Львові
[3: 418; 10 ХХХ: 167]. Щодо «Зачапки мудрого латинника з глупим
русином», то, за І. Франком та М. Возняком, вона створена 1600–
1601 року, за І. Єрьоміним — між 1607–1610 роками [2: 243; 3: 426].
Визначаємо такі основні лінгвістичні «зачапки» та мовні «поради»
полеміста:
1. Розмежувати мовні коди залежно від царини їхнього застосу-
вання: Євангеліє, Апостола та всі церковні книги яко священні чита ти
у церкві лише слов’янською мовою, тоді як проповіді викладати «по-
простому»: «Евангелиа и Апостола в церкви на литургии простым
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 458
Фарiон I.Д.
языком не выворочайте. По литургии ж для зрозуменя людского по-
просту толкуйте и выкладайте. Книги церковные всh и уставы сло-
венским языком друкуйте [Виш.: 56];
2. Усвідомити «тайну великую»: триває диявольське змагання зі
слов’янською мовою як єдиним простим шляхом до Бога, завдяки від-
сутності тією мовою хитрих диявольських творінь — граматик, рито-
рик та діалектик: «Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую
зависть имает на словенский язык, же ледве жив от гнhва; рад бы его
до щеты погубил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и во
огиду и ненавист приведет. […]. А-то для того диавол на словенский
язык борбу тую мает, зане же ест плодоноснhйший от всhх языков и
богу любимший: понеж без поганских хитростей и руководств, се же
ест кграматик, рыторык, диалектик и прочих коварств тщеславных,
диавола въмhстных, простым прилежним читанием, без всякого ухищ-
рения, к богу приводит…» [Виш.: 56];
3. Осягнути виняткову божественно-креативну роль слов’янської
мови, позаяк лише вона, завдяки своїй простоті, відкриває Божу
волю, дає православну віру, охрещує, рятує людські душі, зцілює тіла
хворих, плодоносить, дарує найвищі чесноти християнства «…про-
стоту и смирение…» [Виш.: 56], від неї навіть постяться — і най-
важливіше: гарантує людині спасіння та освячення: «…хто спастися
хочет и освятитися прагнет, если до простоты и правды покорна-
го языка словенскаго не доступит…», то спасіння та освячення не
отримає [Виш.: 220].
Три основні поради-настанови — характерний портрет мовної сві-
домості І. Вишенського: збереження консервативної цер ков но сло в’ян-
ської традиції, сповідування середньовічної містики з наскрізним
словом-концептом — знаком нового часу — «простий», однак уписа-
ним у релігійний контекст. І. Вишенський цю лексему — ключ до но-
вого духу часу на зламі ХVI — ХVII століть — разом із її похідниками
(простота, попросту, простак, просто) вживає близько 90 разів, чого
не спостерігаємо в жодного іншого автора, хоч своїх знаменитих попе-
редників він, звичайно, мав, зокрема Г. Смотрицького, Х. Філарета, а
поет М. Пашковський узагалі мав псевдонім М. Простак [УСДП ХVII:
118]. Однак у контексті метамовному І. Вишенський простою нази-
ває слов’янську мову (а не, як звично, руську), і то на противагу до
«хитрои и мудрои» латинської: «…толко простоту и спасение рачи-
телю словянскаго языка еднает. А твоего латынскаго языка вседушне
диявол любит» [Виш.: 220]. Висновок про божественно-креативну
силу слов’янської мови автор фокусує у промовистих рядках з кон-
цептом «простота», що зазначено у двох останніх порадах-на ста но вах.
Містифікація слов’янської мови як вербально-креативного символу
слов’янського світу є прямим перенесенням сприйняття єван гельських
істин у центрі з «простотою та нехитрістю» Христа. Головною під-
ставою цієї містифікації є щира християнська віра автора як основа
тодішнього світогляду.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 59
Мiсце простої руської мови у мовнiй концепцiї Iвана Вишенського
Однак серед цих трьох порад-настанов немає місця для простої
руської мови. Маємо на меті з’ясувати парадоксальну ситуацію напи-
сання полемістом творів простою руською мовою та відсутністю тео-
ретизування щодо неї. Яке місце вона посідала у мовному світогля-
ді публіциста і поняття руськості загалом? Контекст ототожнення та
протиставлення мовних явищ дозволить відкрити завісу мовної свідо-
мості видатного полеміста.
Типовим умовиводом того часу було ототожнення слов’янської та
руської мов, що очевидно з міркування І. Вишенського про заперечен-
ня П. Скарзі його знакової тези: «…греки сильно ошукали тебе, о русь-
кий народе, що, давши тобі святу віру, не дали своєї грецької мови. Вони
залишили тебе при своїй слов’янській мові, щоб ти ніколи не зміг досяг-
нути справжнього розуміння і науки» [11: 213]. У відповідь полеміст
уперше вживає етноатрибутив руський у поєднанні з іменником язик:
«Яко же ты смhеш хулный язык, Скарго, на святых учителей грецких
отверзати и хулити, зазрость приписуючи, яко бы, от той побеждены
будучи, не подали языку русскому, в писмh словенском живущему,
науки?». Водночас в інших контекстах публіцист промовисто розріз-
няє поняття слов’янського та руського. Найперше про це свідчить са-
моідентифікація у підписі власних творів: «Христофор инок русин,
во святhй Афонстhй горh странствуяй» [Виш.: 198] — так він під-
писав твір, у назві якого не просто етнонім русин, але й виокремле-
не тлумачення: «Зачапка мудраго латынника з глупым русином […] иж
от зазрости не подали рускому роду, в словhнском родh и языку жи-
вущему, своей науки» [Виш.: 198]. Власну ідентичність через підпис
зазначено і в «Посланні до Львівського братства» «…Иоанн Русин,
реченно Вышенский…» [Виш.: 232]. Зазначена етнонімна словотвір-
на модель наскрізна і в творах І. Вишенського: «бывший русине» (про
відступників від рідної віри, що свідчить про ототожнення етнічнос-
ті і віросповідання), «простый, неучений, смиренный русине», «брате
мой, русине», «глупаго русина отвhт», «…найподленнhйший в разумh
языка словенскаго русин» [Виш.: 71, 131, 153, 205, 217]. Двічі полеміст
уживає у формі множини етнонім русинці з характерними прикмет-
никами, що, на переконання І. Вишенського, означають правдивих
смиренних християн: «убогие русинцы», «глупы и неразумни есте, не-
божента русинцы…» [Виш.: 170, 205]. Лише один раз ужито грецьку
форму збірного етноніма русь (в однині русин) — росси: «…по простой
приповhдце наше братии Росси, як мовят: каждая, рече, лишка свой
хвост хвалит…» [Виш: 92].
Очевидно, що етнічна свідомість існує передусім у самоназві (ен-
доетнонімі), а русин — це перший загальноукраїнський ендоетнонім з
широкою традицією вживання [1: 197–198], що підтверджує словник
староукраїнської мови ХIV–ХV століття: русинъ «назва українця фео-
дальної доби» [ССУМ II: 308]. Характерний і полемістів контекст
уживання цього етноніма з виразним етносоціальним навантаженням
гострого оскарження русько-польських взаємин: «…и ни до единого
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 460
Фарiон I.Д.
достоинства и преложенства, если до латыни не приложатся, руский
народ припущен не был» [Виш.: 165]. Близько 40-а разів автор уживає
хоронім Русь, який подекуди важко відрізнити від традиційного збір-
ного етноніма русь: «…не дадhте Руси ни едино пространство в жизни
их, в судhх по Руси не поборяйте…» [Виш.: 149]. Серед атрибутивних
окреслень Руси (руси): дурная, любимое, богатшая, миролюбная, глу-
пая, проста, неучена [Виш.: 74, 160, 165, 170, 224, 213, 233]. Майже по-
рівно вжито хоронім Мала Русія (5 р.) [Виш.: с. 55, 56, 71, 82, 232] і
Мала Росія (4 р.) [Виш.: 41, 49, 197, 198]. Наприкінці «Глави 4. Тобh, в
земли, зовемой полской…» автор робить характерне етнонаціональне
поточнення: «…от Лядское землh, сиреч з Малое Русии» [Виш.: 82].
Зрідка вжито етноатрибутиви росийского краю, род росийский, россий-
ский благочестивый народе, над россскими овцами [Виш.: 197, 218, 103,
99] — грецькі фонетичні варіанти наших назв Русь, руський, що вжи-
вані здебільшого у церковнослов’янських текстах.
Натомість полеміст послідовно послуговується етнонімною спо-
лукою руський народ (чи род) (понад 20 разів), що в одному з контек-
стів є епіцентром вияву його пристрасного патріотизму: «…паче же
естественною любовию вас, братии русского народа, палим, боячися
до негдhнhкий брат от моей любимое Руси в сети того писания, ко-
торого и «ловом» Скарга назвал не увязнет и от бога живого вhчно не
отпадет…» [Виш.: 160]. Атрибутивний етнонім руський узгоджується
також з такими іменниками: пhснию, князеве, простота, змhнников,
вhра, паны, младенцем, детино, правильця, край, философы, инок, язик
(мова) [Виш.: 55, 66, 67, 73, 121, 152, 170, 190, 219, 231, 244], за якими
легко укласти стурбований і перейнятий внутрішній стан автора і зо-
внішні загрозливі суспільні обставини. Зауважимо, що саме на кінець
ХVI — початок ХVII століття припадає поширення складних етнонім-
них утворень у найтиповішій валентності з лексемою народ: народъ
роси(i)йский (1594, 1599, 1605, 1609, 1622, 1625, 1647); родъ росiиский
(1598), народ росский (1621), росский родъ (1621) [13: 677]. Зокрема,
таку словосполуку використано у назві відомої граматики «Адельфо-
тес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго язика. Совер-
шеннаго искуства осми частей слова. Ко наказанію многоименитому
Россійскому роду» (1591). У 20-х роках ХVII ст. етноатрибутиви рос-
кий, російський набувають ширшої валентності і стають типовими: ро-
сійскую нашу церковъ [КІС, 1621], пастырu Рωссійскогω [КІС, 1625],
Герωєвъ Рωсскихъ [КІС, 1615], монархω(в) Рωсскихъ [КІС, 1623], кн#-
жатъ Рωсскихъ [КІС, 1623], россійский учитель [УЛ ХIV–ХVI: 497].
Двічі етноатрибутив росский сполучено з лінгвономеном язик, відтак
бесіда, діалект. Зокрема, у «Граматиці Славенски-» М. Смотрицький
уживає термін «росски» і, звичайно, наскрізним є цей етноатрибутив
у «Лексиконі» П. Беринди, де він окремо від словенських у правій час-
тині словника паспортизує «роські» слова, деякі з яких виділяючи ре-
марками: «Рωссїйски, Рω(с): Руски; Рωсским(ъ) #зыко(м); Волынски,
литовки» [ЛСБ: 48, 61, 104, 225], або застосовує додаткові тлумачення:
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 61
Мiсце простої руської мови у мовнiй концепцiї Iвана Вишенського
«в(ъ) Рωссійско(м) языцh» [ЛСБ: 35]. У післямові до «Постнои Тріо-
ди» 1627 року П. Беринда зауважує на перекладі синаксарі з грецької,
який здійснив Т. Земка: «А єже ω Сνнаkарєх […] на рωссійскuю бєсhдu
обmuю […] прєложєны(х)…» [ТМ: 174].
Натомість І. Вишенський, наскрізно вживаючи етноатрибутив
руський, етноніми русь, русин, русинці та хороніми Русь, Мала Русія
(поряд із Мала Росія), засвідчував послідовну перевагу народнороз-
мовних форм у знаковій ономастичній лексиці, що підтверджує його
орієнтацію на «простоту» та природність. Крім того, колективна на-
зва, зокрема її фонетико-морфологічна та словотвірна форма, має
важливе значення для етнічного і національного самовизначення
і водночас є фокусом етнонаціональної свідомості. Відомий історик
І. Крип’якевич поширення назви «руський народ» називає «новим
явищем у кінці ХVI ст.»: «Цей термін, як це не дивно, до того часу
взагалі не вживався. Вперше, за нашими відомостями, зустрічається
він у перекладі євангелія Василя Тяпинського. Ця назва набула зокре-
ма значного поширення в документах Львівського братства напри-
кінці ХVI і на початку ХVII ст.», що переконливо доводить праця
М. Худаша «Лексика українських ділових документів кінця ХVI —
початку ХVII ст. [4: 82; 12: 94]. Історик трактує це як переконливий
факт існування національної самосвідомості українського народу у
зазначений період. Отож І. Вишенського можна вважати фактичним
локомотивом у широкому впровадженні цього терміна в українське
національне буття (попри те, що, крім В. Тяпинського, цей термін
п’ять разів ужив Г. Смотрицький у передмові до Острозької Біблії
(1581): «в народh руском» та у «Ключі царства небесного» (1587):
«до народов руских», «народове рускіє», «правовhрныє народове рус-
кіє» [УЛ ХIV–ХVI: 200, 215, 217, 220], маючи на увазі українців та
білорусів; Христофор Філалет в «Апокрисисі» (1598): «до руского
народу», «народу руского и литовського обывателh», де чітко роз-
межовано українців та литовців (чи литвинів), тобто білорусів [УЛ
ХIV–ХVI: 292, 296], а також у віршах «Загоровського збірника»,
створених наприкінці ХVI ст.: «русскій роде», «племени русскому на-
казаніє» [УЛ ХIV–ХVI: 487, 499].
Як засвідчили контексти, поза акцентом І. Вишенського зали-
шається ідентифікація мови як власне руської (не йдеться про ото-
тожнення зі слов’янською — див. Виш., с. 219), крім побіжного зау-
важення, де автор дошукує питомий відповідник до латинізма: «…на
два артикулы, а по руску молвячи стихи» [Виш.: 217], хоч насправді
це старослов’янська лексема: стихъ «рядок; вірш» [СУС: 239], а та-
кож у підзаголовку «Сие писание зовется зачапка мудраго латынника
з глупым русином в диспутацию…», де автор перекладає латинізм «дис-
путация», «а попросту глаголющи, в гадание или бесhду» [Виш.:
180]. Підтвердженням синонімності простого — руського є промовисте
рішення автора: «Сего ради аз вам о себh безчестия слову (в внhшнhм
наказании) нашему, яко не знаю ничтоже, ко вам хитро мовити или
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 462
Фарiон I.Д.
писати» [Виш.: 199] («Через це я вам писатиму нашим простим сло-
вом, яким миряни розмовляють, бо не вмію зовсім до вас хитро каза-
ти чи писати» [2: 182]). Водночас у тому самому творі він уже нашою
називає «словенську» мову, «еже аще глаголю» («якою розмовляю»):
«…но от простоты и нашего языка словянскаго, еже аще глаголю,
вhщаю и мудрствую…» [Виш.: 198-199]. Себто роздвоєність так званої
аксіологічної осі — наскрізна ознака мовної компетенції письменника.
І. Франко зауважував, що полеміст «добре почував різницю між язи-
ком «словенським», то єсть церковним, спільним тоді всім православ-
ним церквам слов’янським, а своїм рідним «простим руским язиком»
народним» і з досвіду знав, «що простий народ не розуміє «словенсько-
го» язика, і для того радить допустити народний язик в проповідь і
катехізацію. Перекладування книг церковних і богослужебних на той
простий язик уважав він не так, може, профанацією богослужіння, як
радше небезпечним наслідуванням протестантизму, котрий, як звісно,
впровадив язики народні в богослужіння, а і у нас розпочав свою пропа-
ганду від перекладів Письма Святого на мову досить близьку до народ-
ної…» [10 XXX: 207].
В ідентифікації руської мови, як, до речі, і слов’янської, публіцист
уживає свій наскрізний атрибутив «простий», виявляючи неодно-
значне ставлення до цієї мови: використовувати лише у проповідях, а
не у перекладах церковної літератури [Виш.: 56]. Цей погляд публі-
циста сповна вписувався у рішення Тридентського собору, який 1562–
1563 року, даючи відповідь протестантам щодо мови Меси, провів
межу між мовою літургії і проповіді, між мовою культури і простою
мовою [11: 221], однак і на ту пору, і раніше у Західній Європі, і зокре-
ма Польщі, прості мови невпинно завойовували місця у релігійній ца-
рині, а ХVI століття — загальновизнана епоха становлення національ-
них літературних мов. Нелогічним видається і те, що І. Вишенський
не акцентує на мовних порадах свого рясно цитованого учителя апос-
тола Павла проповідувати «ясними словами» як головним ідентифіка-
тором свого — чужого: «…коли ваша мова не має в собі ясних слів, як
зрозуміти те, що ви говорите? Ви будете на вітер говорити! Є їх чи-
мало, тих усіляких мов на світі, і ні одна з них не позбавлена значення.
Та коли я не розумію значення слів, я буду тому, хто говорить, чужин-
цем, і той, хто говорить, буде мені чужоземцем» [Св. П.: 219]. Нато-
мість сучасники І. Вишенського брали до уваги міркування апостола
Павла. Відомий польський письменник, зачинатель польської літера-
тури польською мовою кальвініст М. Рей, захищаючи використання
польської мови, покликався у своїй «Postyll-і» (Краків, 1577) на такі
рядки з Першого послання до коринтян: «…в Церкві волію п’ять слів
розумом моїм сказати, щоб навчити й інших, ніж десять тисяч слів мо-
вами», — до чого письменник додає: «І я також не можу збагнути, як
може християнин казати амінь, коли він не розуміє, що саме я казав»
[Св. П. : 219-220; 11: 222]. Цитує апостола Павла і М. Даукша у поль-
ській передмові до свого литовського перекладу твору Я. Вуєка «Po-
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 63
Мiсце простої руської мови у мовнiй концепцiї Iвана Вишенського
styllа mniejsza», констатуючи, що невігластво, важкі гріхи і поганські
забобони у Великому князівстві Литовському викликані «тільки через
занедбання рідної батьківської мови (йдеться про литовську мову —
І.Ф.). Бо як прості люди можуть зрозуміти добрі і спасенні діла, коли
ті, хто повинен научати, або не знають їх мови, або ж нехтують
нею?» [11: 222].
У часопросторі І. Вишенського вже були ті, що переклали (себто
«виворотили») простою руською мовою (у супротиві до слов’янської
як уже незрозумілої) і Євангеліє, і Апостол. Серед найвідоміших —
Крехівський Апостол (1563–1572), знамените Пересопницьке Єван-
геліє (1556–1561), протестантське Євангеліє В. Негалевського (1581),
Євангеліє В. Тяпинського (бл. 1580) зі знаковим акцентом про потре-
бу «слово Боже із латинських та інших письм […] перекладати й чи-
тати своєю-таки природженою мовою» [УСПД ХVI: 269], позаяк це
відповідає засадам апостольської науки. На цьому тлі ретроградність
поглядів І. Вишенського очевидна, про що зауважував І. Огієнко,
слушно називаючи І. Вишенського в одній упрязі з осілим на Волині
московським князем А. Курбським та московським утікачем друкарем
І. Федоровим, що категорично виступали проти вживання народної
мови у релігійних пам’ятках, таким способом негативно впливаючи на
реформістські процеси емансипації народної мови. «І все це спричини-
лось до того, що в нас ані один старий переклад Святого Письма, — а
було їх рясно! — видрукуваний не був, а це сильно затримало розвій лі-
тературної мови в масах» [5: 103, 105].
Серед попередників І. Вишенського, що вживали атрибутив «про-
ста» у контексті руської, а не слов’янської мови, — Ш. Будний з його
працею «Катехисісъ… для простыхъ людей языка руського въ
пытаніяхъ и отказhхъ» (1562), передмова до Учительного Євангелія
(1569), де гетьман Г. Хоткевич зізнається про бажання «виразумhнія
ради простыхъ людей переложити на просту молву» [14: 80], Г. Смо-
трицький, який у полемічному трактаті «Ключ царства небесного»
(1587) начебто виправдуючись, зазначає: «А иж в тоє писанє за вели-
ким мушенєм, а на болше за росказанєм нhкто от худых простаков
вдался от вас, о богохвальные, […] народове рускіє […]. Што ж дhлати,
коли сами не дбаєте, на простака не дивуйте. Так ся написано, як ся
розумhло» [УЛ ХIV–ХVI: 217], а також у назвах перших лексикогра-
фічних праць русинів: «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ
просто» (1596); «Лεксис […] из словε(н)скаго языка, на просты(й)
Рускій Ді#лε(к)тъ Истол(ъ)кованы» Л. Зизанія-Тустановського (1596).
Побутує цей атрибутив і в поляків. Я. Вуєк, полемізуючи з М. Реєм,
публікує у Кракові 1573 року розвідку «Ŝwiętych słów a spraw Pańskich
…kronika albo postylla, polskim językiem a prostym wykładem też dla pro-
staków krótce uczyniona» [11: 214]. У першій чверті ХVII століття цей
атрибутив стає звичним, про що яскраво свідчать праці українських
книжників Львова, Острога, Києва, зокрема М. Смотрицького,
К. Ставровецького, П. Беринди та ін. [9: 518–519].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 464
Фарiон I.Д.
Отже, можна стверджувати, що насправді І. Вишенський кроку-
вав у ногу з несміливою, половинчастою і суперечливою українською
реформацією: уникнути «простоти» вже було неможливо, натомість
упровадити її у всі царини життя було не під силу інерційній несеку-
ляризованій суспільній ментальності, закутій стереотипами серед-
ньовічних релігійних приписів та універсалістськими науковим під-
ходами у мовознавстві. Лінгвістична концепція І. Вишенського з
центральною містичною апологією слов’янської мови як історичного
минулого і наскрізним уживанням поняття «простий» як неминучого
майбутнього руської мови є кульмінацією цієї суперечності. Відомо,
що першим кроком до зруйнування універсалізму є «розщеплення
вербальномовного рівня ментальності» [8: 104]. Саме І. Франко звер-
тає увагу на цю аксіологічну роздвоєність І. Вишенського, найяскра-
вішою маніфестацією якої є мовна свідомість автора: «Зі свого цер-
ковно-консервативного становища він противиться перекладуванню
письма святого на «простий язык», але в проповіді і толкуванню уснім
«для вырозумhня людского» велить таки говорити попросту. Видно
тут страх перед Реформацією, котра почала свою пропаганду від пе-
рекладу Святого Письма на простий язик (Скорина, Будний, Єванге-
ліє Тяпинського, Негалевський), але видно також і концесію новому ду-
хові часу — допущення язика народного в усну проповідь церковну, що,
властиво, було condition sine qua non постання справді живого, націо-
нального проповідництва, котре розвивається у нас в ХVII в. до знач-
ної висоти» [10 ХХХ: 163-164].
Називання простими двох ієрархічно різнорядних мов — сло в’ян-
ської та руської, себто, за термінологією церковної доктрини, ритуаль-
ної та апостольської — випливає передусім з роздвоєння «аксіологіч-
ної осі» самого полеміста. У його сприйнятті слов’янська мова має
божественну, рятівну, освячувальну та зцілювальну силу, що, на його
думку, відповідає поняттю простоти, і водночас саме просту руську
мову він обирає для написання своїх творів. І не випадково, адже
жанр послання розрахований на якнайширший відгомін, а полеміст
добре усвідомлював і зовсім не схвалював, що «тепhрешние наши
новые руские философы не знают в церкви ничтоже читати, — ни тое
самое Псалтыри, ни Часослова» [Виш.: 190], отже, слід писати доступ-
ною мовою.
Диференційованість руського та слов’янського відбувається на тлі
розрізнення і протиставлення інших народів, зокрема, полеміст за-
значає, що у знанні слов’янської мови перебуває сербин і болгарин
[Виш.: 217]. І. Франко робить слушний висновок, що «Вишенський по-
чуває себе слов’янином, ближчим, наприклад, до сербів і болгарів, ніж
до інших православних народів. Він почуває себе малорусом, окремим
від великорусів, хоч ближчим до них, ніж до других слов’ян. Значить,
основою народності не була у нього сама віра…», про що свідчить пере-
дусім диференційованість руської та слов’янської мови, однак інші ха-
рактеристики окремої нації, на зразок «традиції історичної», звичаїв
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 65
Мiсце простої руської мови у мовнiй концепцiї Iвана Вишенського
та фольклору — «в очах аскета-християнина є «поганським квасом» і
«бісовськими руганями» [10 ХХХ: 207].
Наводячи перелік різних народів, полеміст серед перших уживає
поширений у латинських джерелах термін «нація»1, кладучи в основу
розрізнення націй передусім мовний чинник: «Не зовутся вси языки,
крещенные в имя отца и сына и святого духа, иншим именем, наченши
от восходних сторон и до западных не доходячи, где православнии со
папежники смhшаются, яко у Венеции, Крытh и других нациях, и на
полудне и полночи кождый отмhнный своим голосом зовомый язык,
а меновите греци, арапи, сhверани, серби, болгаре, словяне, арабанаши,
мултяне, богданци, москва и наша русь, — толко «христианин» [Виш.:
72]. Услід за М. Возняком [3: 422], зазначимо, що І. Вишенський окре-
мо називає руський народ від московського, вживаючи типові на той
час форми збірних етнонімів: «москва и наша русь», на зразок збірних
етнонімів литва, жидва, татарва, чудь, а також хоронім Велика Рос-
сия у протиставленні до Києва та Речі Посполитої: «А навет, если не
хочеш плодоносия спасительнаго языка словенскаго от Великой Рос-
сии доведоватися, доступи в Киевh в монастырь Печерский, а ту же
у тебh дома, в державh короны Полской, не ленися и выспрашивай о
святых оных…» [Виш.: 218].
Отже, попри те, що в центрі теоретичної мовної концепції І. Вишен-
ського перебувала слов’янська мова, наділена містично-креативними
властивостями, полеміст практично обирає для вислову своїх думок про-
сту руську мову, хоч і насичену церковнослов’янізмами на всіх рівнях,
однак з виразним переважанням питомо руської ономастичної лексики
етнонаціонального спрямування і постійному провадженні полеміки у
протиставному мовно-ідейному дискурсі. Його мовна аксіологічна роз-
двоєність є дзеркалом реформаційного часу хоч і з гіперболічним відобра-
женням мертвої традиції, але і з прийняттям фундаментального поняття
ренесансу — простоти і доступності. Його мовний світогляд — логічне
фокусування теоретичної рефлексії на слов’янській мові і практичного за-
стосування руської, що залишається поза межами теоретичного обґрун-
тування як ще свідомо не сприйнята рівноправна мовна система.
1 Термін «нація» походить від латинського слова nation, а значить від nasci «бути наро-
дженим» і сягає античних часів. Його тріумфальна хода світом почалася з поданих у
Біблії (Вульгаті) латинських перекладів текстів Старого і Нового Заповіту, а також із
творів отців церкви, які протиставляли юдеїв і християн усім іншим націям, об’єднаним
збірною назвою ta ethne. У середні віки це слово вживали у тому самому значенні, що і в
латинському перекладі Вульгати, тобто стосовно народів з окремими «мовою, законами,
звичками, системою поглядів і звичаїв», — як буквально зазначив перший норманський
єпископ 1140 року в описі Папі Римському валлійців як нації [6: 88-89; 7: 33]. Термін
«нація»: «Для своєї нації людей» (йдеться про «славний народ руський»), — вжив ано-
німний автор у передмові до книги «Унія» 1595 року, трапляється він і у львівських місь-
ких книгах 1599 року: «руська нація» (nation Ruthenica) та в «Інструкції для делегатів
львівського ставропігійського братства до польського короля» за 2 січня 1609 року: «абы
презъ и(н)ши(х) нацый людей…» [15: 12; 4: 83; 12: 94-95].
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 466
Фарiон I.Д.
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ:
Виш. — Вишенський Іван. Твори. — К.: Держ. вид-во, 1959. — 267 с.
КІС — Картотека Історичного словника української мови ХVI — першої половини
ХVII століття, що зберігається в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН
України м. Львова.
ЛСБ — Лексикон словенороський Памви Беринди // Підготовка тексту і вступна
стаття В. В. Німчука. — К.: Вид-во АН Української РСР, 1961. — 271 с.
Св. П. — Послання апостола Павла. Перше послання до корінтян // Святе Письмо
старого та нового завіту. Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськи-
ми, арамійськими та грецькими текстами. За дозволом Церковної Влади. — Ukrainian
Bible 63 DC, United Bible Societies, 1991.
ССУМ — Словник староукраїнської мови ХIV–ХV ст.: У двох томах. — К.: Наук. дум-
ка, 1977–1978.
СУС — Белей Любомир, Белей Олег. Старослов’янсько-український словник. —
Львів: Свічадо, 2001. — 318 c.
ТМ — Тітов Хв. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в 16-18 вв. Все-
збірка передмов до українських стародруків. — К.: Друкарня Української АН, 1924. —
546 с.
УСПД ХVI — Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. / Упор.,
передм., приміт. В. Шевчука. — К.: Дніпро, 2001. — Т. 2. — Кн. 1. — ХVI ст. — 557 с.
УСДП ХVII — Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. /
Упор., прим. В. Шевчука. — К.: Дніпро, 2001. — Т. 2. — Кн. 2. — Перша половина
ХVII ст. — 536 с.
УЛ ХIV–ХVI — Українська література ХIV — ХVI ст. / Авт. вступ. ст. і ред. тому
В.Л. Микитась; Упоряд. і приміт. В. П. Колосової та ін. — К.: Наук. думка, 1988. —
600 с.
1. Балушок Василь. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія. — Біла
Церква; Вид. Пшонківський О. В., 2008. — 304 с.
2. Вишенський Іван. Твори / З книжної української мови перекл. В. Шевчук; передм. і
приміт. В. Шевчука. — К.: Дніпро, 1986. — 247 с.
3. Возняк Михайло. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч. вид. — Вид. 2-ге,
перероб. — Львів: Світ, 1992. — Кн. 1. — 696 с.
4. Крип’якевич І. П. До питання про національну свідомість українського народу в кінці
ХVI і на початку ХVII ст. // Український історичний журнал. — 1996. — № 2. —
С. 82–84.
5. Огієнко Іван. Історія української літературної мови. — К.: Либідь, 1995. —
293 с.
6. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Перекл. Роман Фещенко. —
К.: Вид-во «К.І.С.», 2004. — 168 с.
7. Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К.: Темпора,
2010. — 312 с.
8. Собуцький М. А. Мовна і культурна свідомість західноєвропейських «ренесансів»
і динаміка альтернативних ментальностей // Філософська і соціологічна думка. —
1991. — № 4. — С. 101–111.
9. Фаріон Ірина. Лінгвономен проста мова як символ нового часу // Правдиве укра-
їнське серце. Олександр Рибалко / Упор. І. Гирич та К. Рибалко; заг. ред. К. Рибал-
ко. — К.: Видавничий дім «Простір», 2010. — С. 510–521.
10. Франко Іван. Іван Вишенський і його твори // Іван Франко. Зібрання творів: У
50 т. — К.: Наук. думка, 1981. — Т. 30. — С.7-211.
11. Фрік Девід. Мелетій Смотрицький і руське мовне питання // Записки наукового
товариства імені Т. Шевченка. Праці філологічної секції. Львів: Наук. тов-во
ім. Т. Шевченка, 1992. — Т. СХХIV. — С. 210–229.
12. Худаш М. Л. Лексика українських ділових документів кінця ХVI — початку ХVII ст. —
К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1961. — 162 с.
ISSN 1682�3540. Українська мова, 2010, № 4 67
Мiсце простої руської мови у мовнiй концепцiї Iвана Вишенського
13. Худаш Михайло. Як, чому і відколи Русь стала Україною? (до питання генези хо-
роніма Україна та етноніма українці) // Народознавчі зошити. — 2005. — № 5–6. —
С. 653–681
14. Чепіга Ніна. Концепція літературної мови староукраїнських книжників ХVI — пер-
шої половини ХVII ст. // Жанри і стилі в історії української літературної мови. — К.:
Наук. думка, 1989. — С. 79–130.
15. Шевчук Валерій. Суспільно-політична думка в Україні в ХVI — першій половині
ХVII століття // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. /
Упор., передм., приміт. В. Шевчука. — К.: Дніпро, 2001. — Т. 2. — Кн. 1. — ХVI ст. —
С. 7–108.
Iryna Farion (L’viv)
THE ROLE OF THE SIMPLE RUTHENIAN LANGUAGE IN THE LANGUAGE
CONCEPTION BY IVAN VYSHENSKYI
The role of the simple Ruthenian language in the language conception by I. Vyshenskyi
is researched in this article. The main topic of the article is Slavic (Church Slavonic)
Language. With the help of the word-concept simple and endo-ethnonym ruthenians,
ruthenian and khoronim Small Ruthenie, the language and ethno-national conscience of the
polemist are analyzed.
Key words: I. Vyshenskyi, simple Ruthenian language, Slavic language, endo-ethnonym.
Ãӂ̇ ÏÓÁ‡ø͇
КЕРІВНА ПАРТІЯ ЧИ ПАРТІЯ ВЛАДИ ЗАМІСТЬ ПРАВЛЯЧОЇ ПАРТІЇ
Із 90-х років минулого століття в українській мові спостерігаємо дедалі ширше
вживання таких словосполук, як правляча партія, правляча коаліція, правля-
ча верхівка, правляча олігархія, правлячі кола та ін. Напр.: Якщо не буде при-
мату права над державою та її органами, ми знову прийдемо до тоталітарного
режиму, незалежно від того, яка партія в країні буде правлячою (Вечірній Київ,
4.03.1991); Криза штучного походження (комплексна), коли перевиробництво
і надвиробництво використовують правляча верхівка, мафія, потужні моно-
полії і корпорації для створення надприбутків за рахунок більшості населення
(Вечірній Київ, 16.09.1998); …перехід на нові методи господарювання в Україні
потребує не лише виважених роздумів, але й клімату, здатного привести до на-
рощення дій, які складали б не нормативні акти правлячої олігархії… (Вісник
НАН України. – 1994. – № 9–10); Уперше за всю нашу історію розвиток політич-
ного процесу почався у протиборстві правлячих кіл і опозиції (Голос України,
2.02.1991). У згаданих словосполуках правлячий є буквальним перекладом
дієприкметника російської мови правлящий, якому в українській мові відпо-
відають прикметники керівний (“який керує державою”) і панівний (“який має
владу, панує”).
Отже, якщо йдеться про політичну силу або найвпливовіших представників
великого монополістичного капіталу, що взяли владу у свої руки в державі і ке-
рують нею, правильно вживати керівний, пор.: керівна партія, керівна коаліція,
керівна верхівка, керівна олігархія. Керівну партію ще називають партією вла-
ди. Панівний може стосуватися верхівки, олігархії та інших груп багатих людей,
бо вони мають економічне, а нерідко – й політичне панування в державі.
Катерина Городенська
|