Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями

Статья освещает длительный процесс становления и развития российского кавказоведения как особенной отрасли исторического и этнологического знания. Аккумулированный этой дисциплиной фактологический и теоретический материал, по мнению авторов, в значительной степени определит специфику социокультурног...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автори:	Анчабадзе, Ю., Булатов, А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2010
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	Російська етнологія в історіографічному контексті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37899
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями / Ю. Анчабадзе, А. Булатов // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 2. — С. 26-29. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-37899
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-378992020-10-05T22:07:48Z Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями Анчабадзе, Ю. Булатов, А. Російська етнологія в історіографічному контексті Статья освещает длительный процесс становления и развития российского кавказоведения как особенной отрасли исторического и этнологического знания. Аккумулированный этой дисциплиной фактологический и теоретический материал, по мнению авторов, в значительной степени определит специфику социокультурного бытия Кавказа в XXI в. The article elucidates the long process of the appearance and the development of the Russian Caucasus studies as a specific historical and ethnological branch. In the author’s view, the factological and theoretical material accumulated by the scientific branch would determine to a great extent the Caucasian sociocultural specifics in the XXIst century. 2010 Article Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями / Ю. Анчабадзе, А. Булатов // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 2. — С. 26-29. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37899 908(470+479):304.44+316.356.4 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Російська етнологія в історіографічному контексті Російська етнологія в історіографічному контексті
spellingShingle	Російська етнологія в історіографічному контексті Російська етнологія в історіографічному контексті Анчабадзе, Ю. Булатов, А. Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями Народна творчість та етнографія
description	Статья освещает длительный процесс становления и развития российского кавказоведения как особенной отрасли исторического и этнологического знания. Аккумулированный этой дисциплиной фактологический и теоретический материал, по мнению авторов, в значительной степени определит специфику социокультурного бытия Кавказа в XXI в.
format	Article
author	Анчабадзе, Ю. Булатов, А.
author_facet	Анчабадзе, Ю. Булатов, А.
author_sort	Анчабадзе, Ю.
title	Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями
title_short	Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями
title_full	Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями
title_fullStr	Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями
title_full_unstemmed	Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями
title_sort	російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Російська етнологія в історіографічному контексті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37899
citation_txt	Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями / Ю. Анчабадзе, А. Булатов // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 2. — С. 26-29. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT ančabadzeû rosíjsʹkekavkazoznavstvoístoríâproblemitanaprâmi AT bulatova rosíjsʹkekavkazoznavstvoístoríâproblemitanaprâmi
first_indexed	2025-07-03T19:44:16Z
last_indexed	2025-07-03T19:44:16Z
_version_	1836656211652509696
fulltext	ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №2 2010 26 Кавказознавство має давні наукові та інтелектуальні традиції в російській культурі. Остаточно виокремившись із загального циклу сходознавчих дисциплін, кавказознав- ство вже на початку XX ст. сформувалося в особливу галузь історичного знання, присвячену історії, етнографії, архео- логії, лінгвістиці, фольклору народів Кавказу. Пройшовши на цей час початковий етап свого розвитку, пов’язаний із механічним накопиченням фактів і відомостей, представ- лений найбільш видатними своїми представниками, ця дисципліна піднялася до широких аналітичних операцій, залучаючи масу здобутого матеріалу до глибокого дослід- ницького процесу. Російські кавказознавці здійснили низку надзвичайно важливих відкриттів, які становлять блискучу сторінку в історії не лише вітчизняного, а й сві- тового історико-етнографічного знання. Зазначимо тут студії В. Міллера (1848–1913) у царині давньої етнічної історії регіону, що доводять важливу роль у ній іранського етнічного елемента; серію видатних праць М. Ковалевського (1851–1916), присвячених соціальному ладу та побуту народів Кавказу; лінгвістичні розвідки П. Услара (1816–?), що значною мірою визначили наші сьогоднішні уявлення про класифікацію і структурно- типологічні характеристики кавказьких мов; праці М. Марра (1864–1934), які охоплюють комплекс кавказо- знавчих проблем, та інше – усе це стало безцінним надбан- ням наступних поколінь дослідників побуту й культури народів Кавказу 1. На цей самий час склалися важливі інтелектуальні та евристичні традиції, що стали визначальними скріпами в розвитку сучасного кавказознавства. Насамперед це уяв- лення про Кавказ як про спільний історико-культурний регіон. Для корифеїв російського кавказознавства було цілком очевидно, що за всієї складності етнічної історії регіону, яка охоплювала масові пересування народів, процеси асиміляції, інтеграції, етнокультурної взаємодії, народи Кавказу зберегли близькість, а часом і дивовижну тотожність основних елементів побутової культури, що постає з глибокої генетичної спільності та конвергент- ності етнокультурного розвитку. Природно й необхідно тому стало вивчати кавказознавчі проблеми не ізольова- но, не замкнено в контексті наявного етнічного середо- вища, а всебічно, порівнюючи та простежуючи етнокуль- турну варіативність того чи іншого явища чи об’єкта, припускаючи можливість пояснити прояви однієї етніч- ної культури через однорідні й однотипні прояви іншої. Інша риса, що була притаманна ще дореволюційному російському кавказознавству, – це комплексність, міждис- циплінарність підходу до досліджуваної проблеми. Ця тенденція виявилася у працях видатних представників російського кавказознавства, які не вважали за можливе розглядати будь-яке дослідницьке завдання без обов’язкового поєднання і кореляції усіх доступних факто- логічних даних, що лише сукупно давали можливість адекватної відповіді. Тому етнографічні проблеми аналізу- вали на історичному, археологічному та фольклористич- ному тлі, археологічне вирішення проблеми завжди під- кріплювали живими етнографічними та лінгвістичними відомостями, а мовні студії спиралися на розуміння того, що фізичні носії конкретної мови живуть в певному етно- культурному середовищі. Нарешті, практично від перших кроків свого розвитку російському кавказознавству були притаманні шляхетні гуманістичні традиції. За невеликим винятком, усі росій- ські автори, які писали про Кавказ, дотримувалися над- звичайно доброзичливого й щиросердного ставлення до його народів, місцевих традицій і звичаїв, до його культу- ри. Російська кавказознавча етнографія не знала зневаж- ливого ставлення до населення регіону, їй були чужі колоніальна зверхність та етноцентричні тенденції, і саме російські вчені істотно посприяли розкриттю тої російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями Yurii Anchabadze, Abdulhamid Bulatov. The russian Caucasus Studies: History, Problems, Trends The article elucidates the long process of the appearance and the development of the russian Caucasus studies as a specific historical and ethnological branch. In the author’s view, the factological and theoretical material accumulated by the scientific branch would determine to a great extent the Caucasian sociocultural specifics in the XXIst century. Keywords: the Caucasus studies, scientific trends, scientific centres, polyethnical and polyconfessional association. Юрий Анчабадзе, Абдулгамид Булатов. Российское кавказоведение: история, проблемы и направления Статья освещает длительный процесс становления и развития российского кавказоведения как особенной отрасли исторического и этнологического знания. Аккумулированный этой дисциплиной фактологический и теоретический материал, по мнению авторов, в значительной степени определит специфику социокультурного бытия Кавказа в XXI в. Ключевые слова: кавказоведение, научные направления, полиэтнические, поликонфессиональные сообщества. Юрій Анчабадзе, Абдулгамід Булатов 908(470+479):304.44+316.356.4 ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №2 2010 27Юрій Анчабадзе, Абдулгамід Булатов. Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями великої ролі, яку відіграє Кавказ у всесвітньо-історичному процесі. Радянське кавказознавство значною мірою сприйняло високі досягнення дореволюційної науки. Спадковий зв’язок було збережено природним шляхом насамперед завдяки тому, що революційні події не розмели старі кадри дослідників-кавказознавців. У пожовтневий період вони продовжили інтенсивну наукову та викладацьку діяльність, перший час зберігаючи за Петроградом/Ленінградом і Москвою статус головних осередків кавказознавчих студій у країні. Тут і надалі працювали такі наукові заклади, як Азійський музей, Лазаревський інститут живих східних мов, Етнографічний відділ музею імператора Олександра III (нині Російський музей), Етнографічна секція Російського географічного товариства, які чимало уваги приділяли кав- казькій проблематиці. У той-таки час, уже в 1920-х роках, з’явилося багато нових дослідницьких центрів. Так, у Петрограді/Ленінграді значну роботу провадив Кавказький відділ Комісії з вивчення племінного складу Росії та суміжних країн (КИПС), яку було створено при РАН у квітні 1917 року. У 1930 році КИПС було перетворено на Інститут із вивчен- ня народів СРСР (ИПИН), очолений М. Марром. Два секто- ри інституту – Північнокавказький і Закавказький – безпо- середньо займалися питаннями етнографічного вивчення Кавказу. У 1919 році на базі Імперської археологічної комі- сії було створено Російську (від 1936 року – Державну) академію історії матеріальної культури (РАИМК/ГАИМК). Академія провадила масштабні дослідження всіх пам’яток матеріальної культури – археологічних, побутових, худож- ніх, вивчала генезу й розвиток матеріальної культури людства, займалася проблемою охорони пам’яток історії та культури, здійснювала численні польові експедиції, зокрема на Кавказі. Експедиційну діяльність у регіоні почав також провадити створений у 1934 році Музей етно- графії народів СРСР (ГМЭ). У Москві існувало не менше різноманітних наукових центрів, у яких розробляли кавказознавчі питання. У 1920 року розпочав працювати Комітет із вивчення мов та етнічних культур народностей Сходу; від 1930 року він отримав новий статус і став називатися «НДІ етнічних і національних культур народів Сходу СРСР». Співробітники Кавказької секції провадили дослідження за всіма науко- вими програмами інституту, звертаючи посилену увагу на еволюцію традиційного побуту під впливом радянських перетворень. У 1924 році було створено Музей народо- знавства (від 1930 року – Музей народів СРСР). Його діяль- ність здійснювалася за кількома напрямками: експозиційно-виставковим, просвітницьким, експедицій- ним, науково-видавничим, науково-методичним, які в регіональному контексті були пов’язані з кавказьким напрямком, що інтенсивно розвивався. Кавказознавча проблематика була важливим аспектом у діяльності Московської секції ГАИМК, яку було відкрито практично одразу ж після заснування Академії в Петрограді. Народне мистецтво Кавказу вивчали у заснованій 1921 року Державній Академії художніх наук. У 1920–1930-х роках повною мірою розкрився дослід- ницький талант нового покоління російських етнографів, серед яких вирізняються А. Генко (1896–1941), Е. Шиллінг (1892–1953), Н. Яковлєв (1892–1974), Г. Кокієв (1896– 1955), Л. Панек (1896–1984) та ін. Однак на кінець 1930-х років більшість із зазначених наукових центрів, що так масово виникли в пожовтневий період, адміністративним шляхом було ліквідовано. Залишалося лише декілька закладів-монополістів, у стінах яких відтоді починають розвиватися відповідні дослід- ницькі дисципліни. Цей процес зачепив і етнографію, дослідницька і збирацька діяльність якої в Ленінграді зосередилась у Музеї антропології та етнографії (МАЭ), де 15 лютого 1936 року було створено Кавказький відділ, та в заснованому в 1934 році Державному музеї етнографії. У Москві продовжував працювати Музей народів СРСР, ліквідований лише в повоєнний час. У лютому 1943 року в Москві розпочав роботу новий дослідницький центр – Інститут етнографії АН СРСР, у структурі якого від перших днів існування був сектор (нині – відділ) Кавказу. За минулий час завдяки дослідницькій та експедицій- ній діяльності було накопичено великий і цінний досвід із вивчення народів регіону. Результати цих наукових дослі- джень знайшли відображення в десятках книг, сотнях статей, що нині становлять неоцінимий фонд знань із най- різноманітніших аспектів кавказознавства 2. До найваж- ливіших, етапних праць періоду 1950–1980-х років можна віднести підготовку та видання фундаментального дво- томника, у якому монографічно охарактеризовано побу- тову культуру всіх народів регіону [Народы Кавказа. – М.: Изд-во АН СРСР, 1960. – Т. 1; 1962. – Т. 2], роботи з карто- графування елементів матеріальної та духовної культури, дослідження з етнічної та етнокультурної історії, конкретні розробки з актуальних проблем кавказознавства. Дуже інтенсивно розвивалася експедиційна діяльність, яка охо- пила регіони Північного Кавказу та Закавказзя. Польові матеріали (щоденникові записи, фотодокументи, малюн- ки, аудіозаписи тощо) нині зберігаються в наукових архівах Інституту етнології та антропології ім. М. Миклухи-Маклая, Музею антропології та етнографії (Кунсткамера) ім. Петра Великого, у Російському етнографічному музеї. Це унікаль- ний і безцінний матеріал, що повністю зберігає свій науко- вий та інформаційний потенціал. Вагомий внесок в етнографічні дослідження Кавказу зробили в ці роки видатні вчені, представники різних поколінь дослідників: М. Косвен (1885–1967), Л. Лавров (1909–1982), В. Гарданов (1908–1989), Є. Студенецька (1908–1988), В. Кобичев (1925–1990), Н. Волкова (1931– 1997), Б. Калоєв (1915–2006), А. Гадло (1937–2002) та ін. Російське кавказознавство розвивалося не лише в сто- лицях. Величезний пласт наукових знань у вітчизняне кавказознавство внесли спеціалісти з регіональних дослід- ницьких центрів. Уже в середині 1920-х років науково- дослідні інститути краєзнавства були організовані у всіх автономіях Північного Кавказу, а також у Ростові та Краснодарі. Згодом ці інститути перетворилися на провід- ні наукові заклади з вивчення місцевої історії, археології, лінгвістики, фольклору, літератури, поряд з якими одним із найголовніших напрямків дослідницької діяльності завжди була етнографія. З-поміж цих дослідників Кавказу варто назвати Д. Магомедова (1931–1998), А. Махометова ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №2 2010 28 Російська етнологія в історіографічному контексті (1920–?), А. Меретухова (1927–1994), С. Гаджієву (?–2003), А. Булатову (1937–1999), С. Мафедзева, А. Ісламмагомедова (1930–2008), В. Невську (1919–2009), К. Текєєва (1943– 2002), В. Уарзіаті (1952–1995) та багатьох інших. Місцеві етнографічні дослідники активно продовжують свою пошукову та результативну роботу 3. Тимчасом соціальні потрясіння кінця 1980-х – початку 1990-х років надзвичайно негативно позначилися на роз- витку російської науки, зокрема етнографії. За умов прак- тично повної відсутності державного фінансування різко скоротилася кількість експедиційних виїздів, що позбави- ло більшість етнографів основного джерельного матеріа- лу; підвищення вартості поліграфічних послуг унеможли- вило своєчасну публікацію наукових праць; у пошуках елементарного заробітку чимало спеціалістів полишали етнографію, опановуючи інші види діяльності, помітно скоротився прихід молодих спеціалістів. До вкрай нега- тивних наслідків кризи належить утрата професійних контактів між окремими кавказознавчими центрами. Майже повністю було втрачено зв’язки з етнографами з нових незалежних країн – Азербайджану, Вірменії та Грузії, які не відновлено й донині, хоча віднедавна у цьому напрямку помітні деякі позитивні зрушення. Парадоксальним чином фрагментувався та розпався нау- ковий простір навіть у Росії. Тривалий час російські кавказо- знавці працювали відокремлено, не маючи відомостей про роботи своїх колег в інших містах, позбавлені інформації щодо нових публікацій, книг тощо. Ця прогалина й доте- пер відчутна в наших дослідженнях. Проте кризові явища на кінець 1990-х років загалом побороли. Наразі кавказознавство є регіональним напрям- ком російської етнографічної науки, що вельми інтенсив- но розвивається. Враховуючи багатство та різноманітність відповідних публікацій, дуже важко простежити конкрет- ні дослідницькі напрямки. У цій статті ми можемо виокре- мити лише загальні тенденції дослідницьких стратегій та головні «озвучені» висновки, які складаються з окремих рішень актуалізованих кавказознавчих проблем. Так, у сьогоднішньому кавказознавстві, як і раніше, сильним є тяжіння до традиційних об’єктів і методології дослідження. Ці, виконані в руслі традиційної етногра- фії, праці пов’язані з різнобічним вивченням культури й побуту багатьох народів Кавказу або ж із комплексним описом їхньої традиційної і сучасної культури. Зазвичай ці розвідки мають і відчутний історичний аспект, даючи ретроспективний аналіз форм громадського і сімейного побуту, різних сторін матеріальної та духовної культури (ця ретроспектива, з огляду на можливості екстраполя- ції, обмежена серединою – другою половиною XIX – XX ст.) та їхню еволюцію на тлі масштабних істо- ричних перетворень упродовж даного періоду і спричи- нених цим трансформацій життя суспільства. При цьому помітним є інтерес не лише до корінних народів регіону, але й до етнічних груп, які натуралізува- лися на Кавказі в пізніший час. Передусім це – східнослов’янські групи (росіяни, українці), які вже мають багатовіковий досвід етнокультурної життєдіяльності на Кавказі, а також пізніші етнічні (вірмени, поляки, чехи тощо) і конфесійні (наприклад, меноніти та ін.) мігранти. Вивчення поліетнічного і поліконфесійного суспільства народів Кавказу, взаємодія і взаємовплив різних культур- них традицій актуалізували в багатьох дослідженнях проб- лему цивілізаційної специфіки регіону. Результати дослі- джень свідчать, що за всієї унікальності своєї культурної специфіки, про яку багато писали, Кавказ у той же час можна розглядати як з’єднувальну ланку поміж східноєв- ропейським та західноазійським культурними ареалами. Інтенсивний уплив на Кавказ першого з них за останні два століття привів до значного зміцнення російського цивілі- заційного кола. Однак ендогенні тенденції розвитку, поряд із тіснішими зіткненнями із середньоазійським світом, що їх останніми десятиліттями можна було спостерігати, внес ли нові (або регенераційні) штрихи в складну етно- культурну мозаїку регіону. Водночас дослідження зафіксу- вали, особливо на Південному Кавказі, нові культурні складові, пов’язані з культурною інвазією західноєвропей- ського цивілізаційного кола. Інший дослідницький тренд пов’язаний зі співвідно- шенням традиційного та новаційного в побутовій культурі в рамках вивчення історичного досвіду адаптивних стра- тегій у багатокультурних спільнотах Кавказького регіону. Від недавнього часу останні зазнають сильного глобаліза- ційного впливу. Об’єктивно цей вплив відчутний практич- но у всіх сферах соціально-культурного буття місцевих соціумів, починаючи від сфери ідеології, що пов’язано з повсюдним проникненням сучасних ЗМІ, і закінчуючи предметно-речовими реаліями побуту, включаючи, зокре- ма, і комп’ютерну техніку, що починає міцно запроваджу- ватися навіть у сільський побут регіону. Різні спільноти по-різному реагують на цю перспективу, причому спектр громадських реакцій дуже різноманітний: від категорич- ного неприйняття новацій, агресивно-сектантських спроб їм протистояти та зберегти традицію від її переродження тощо – до свідомого і цілеспрямованого сприйняття ново- го через витіснення, забуття та ідеологічне таврування «відсталих» побутових норм. Адаптація у другому випадку відбувається практично безболісно і в досить короткі тер- міни. У першому випадку глобалізаційні чинники здій- снюють глибокий травмуючий уплив на суспільство, який тим глибше, болісніше й гостріше переживає суспільство, чим менше в нього сил і можливостей протистояти нова- ційному впливові. При цьому різні спільноти мають набір соціокультурних механізмів, що дозволяє згладжувати або зовсім нівелювати глобалізаційні впливи; простежуємо і третій варіант, заснований на селективному відборі, якому соціум піддає впроваджувані новації. Водночас уключення тих або інших механізмів в етнічну практику залежить від адаптивної стратегії соціуму. У кавказьких спільнотах, де громадська думка, як видно з досліджень, налаштована загалом проти агресивних інноваційних упливів, наслідки глобалізації мають суперечливий характер. З одного боку, одним із механіз- мів протидії є ригідність, вірність традиції, у якій вбача- ють порятунок від незрозумілої та ворожої стихії глобалі- зації. Через це в сучасних кавказьких соціумах вельми помітна суспільна потреба в колективістських засадах міс- цевого побуту, пов’язаних з актуалізацією різних форм групової ідентичності (сімейної, кланово-родинної, етніч- ISSN 01306936 / Народна творчість та етнографія / №2 2010 29Юрій Анчабадзе, Абдулгамід Булатов. Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями ної, конфесійної, земляцької). Це посилює рівень соціаль- ного контролю як над індивідом, так і над значно числен- нішими інституалізованими структурами, у рамках яких неможливі різкі зміни соціокультурних стандартів. У той же час багато сторін сучасного кавказького життя за останній час зазнали суттєвих змін, причому не лише у сфері матеріального та господарського побуту, але й, наприклад, у галузі соціонорматики. Це свідчить про наявність у кавказьких соціумах певних адаптивно- селективних механізмів, що в наш час актуалізуються в соціальній практиці. Важливий напрямок сучасних кавказознавчих дослі- джень пов’язаний з етнополітичною проблематикою. В останніх десятиліттях XX – на початку XXI ст. Кавказ постає як один із найскладніших в етнополітичному плані та конфліктогенних регіонів у пострадянському просторі. Руйнація дотеперішньої системи зв’язків та управління, що існувала за радянського часу, невирішені територіаль- ні суперечки, погіршення міжетнічних взаємовідносин, актуалізація історичної пам’яті, пов’язаної з конфліктни- ми й болісними моментами минулого, зростання суспіль- ного невдоволення, бойові дії в регіоні, терористичні акції – усе це прямо й безпосередньо впливає на етносоці- альну ситуацію в регіоні, до вивчення якої закономірно прикута увага багатьох дослідників. Беручи до розгляду ті сучасні дослідження кавказознавчої тематики, що мають етнополітичну специфіку, треба врахо- вувати важливий момент, пов’язаний із деякими особливос- тями праць учених із центру і з периферії. Останні, як прави- ло, добре обізнані з матеріалом, але при цьому їхнім працям може бути притаманна певна заангажованість, пов’язана з місцевими групами інтересів, що мають етноклановий характер. Окрім цього, далеко не всі питання, навіть за наяв- ності необхідної інформації, можна вільно розглядати й ана- лізувати на місці. Ці проблеми є менш актуальні для дослідників-кавказознавців із центру, які, як правило, не залежать від місцевих інтересів і сфер упливу, але часто не мають достатньо точної та адекватної інформації. Проте етнополітичний напрямок сучасних кавказознав- чих студій охоплює багато аспектів цієї теми. Насамперед це вивчення особливостей тих або інших локальних та регіональних конфліктів і можливих шляхів їх вирішення. Багато сучасних проблем суспільно-політичного характе- ру, що мають місце в регіоні, пов’язані, зокрема, із систе- мою управління в республіках Північного Кавказу, що склалася в 1990-х роках, та характером взаємовідносин із федеральним центром. Тому розгляд сучасних етнополі- тичних проблем півчнічнокавказького регіону зачіпає і питання управління регіоном. Останні два десятиліття – період могутнього відро- джувального руху в ісламі. На Кавказі це пов’язано зі значними змінами в духовній культурі, у громадській свідомості, в обрядово-нормативній сфері місцевого побуту. Відповідно до цього, у сучасному кавказознав- стві розвивається особливий ісламознавчий напрямок, який, проте, охоплює не лише сьогодення, але й істо- ричну ретроспективу побутування ісламу в регіоні. Неважко помітити, що ентузіазм дослідників, що пра- цюють у цій галузі, значною мірою викликаний можли- вістю займатися тематикою, яка ще донедавна була якщо не тотально заборонена, то під жорстким цензурно- ідеологічним пресингом, що виключав вільну дослід- ницьку творчість. Тепер зазначений напрямок – один із найбільш актуалізованих у рамках сучасного етногра- фічного кавказознавства. У той же час ісламське відродження справило неоднознач- ний уплив на суспільне життя, оскільки поставило чимало складних питань як перед дослідниками у сфері суспільних та гуманітарних наук – етнографами, релігієзнавцями, полі- тологами, так і перед управлінцями, які часто не знали, як діяти в складних суперечливих ситуаціях. З-поміж таких питань – співвідношення норм звичаєвого права (адат) та мусульманського (шаріат), зростання громадсько-політичної активності суфізму, проникнення нових, не характерних для традиційних у народів Північного Кавказу напрямків ісла- му – салафізму (що зазвичай називають ваххабізмом), нур- сизму та ін. Відродження ісламу, зокрема його політичного крила, принесло також додаткову конфліктність у сучасну етнополітичну ситуацію в регіоні. Це так само не могло зали- шитися поза увагою дослідників-кавказознавців, чимало з яких працюють у цьому напрямку. Межа століть виявилася переломним моментом у соціо- культурному розвитку народів Кавказького регіону, які пере- живають нині відповідальний і значущий етап своєї історії. Вочевидь, саме сьогодні закладається той історичний фунда- мент, який значною мірою визначить специфіку соціокуль- турного буття Кавказу в XXI ст. Значення цих десятиліть ще потребує своєї оцінки, і це можна буде здійснити, спираю- чись, зокрема, і на дослідницький досвід, акумульований сучасним російським етнографічним кавказознавством. 1 Косвен М. О. Материалы по истории этнографического изучения Кавказа в русской науке // Кавказский этнографический сборник (КЭС). – М., 1955. – Вып. 1; Косвен М. О. Материалы по истории… // КЭС. – М., 1958. – Вып. 2; Косвен М. О. Материалы по истории… // КЭС. – М., 1962. – Вып. 3. 2 Страницы отечественного кавказоведе- ния. – М., 1992. Книга містить розлогу бібліографію кавказознавчих праць. 3 Думанов Х. М. Гуманитарные науки в республиках Северного Кавказа: состо- яние и перспективы // Труды отделе- ния историко-филологических наук / Отв. ред. акад. А. П. Деревянко. – М., 2005. Примітки переклад олександра Курочкіна

Російське кавказознавство: історія, проблеми та напрями

Репозитарії

Схожі ресурси