До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини

У статті порушено проблеми, пов’язані з етнічним розвитком та ідентифікацією національної меншини русинів-українців, які внаслідок складних історичних процесів проживають у Східній Словаччині....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Сополига, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2010
Назва видання:	Народна творчість та етнографія
Теми:	Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37914
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини / М. Сополига // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 3. — С. 5-20. — Бібліогр.: 48 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-37914
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-379142012-10-26T12:08:02Z До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини Сополига, М. Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті У статті порушено проблеми, пов’язані з етнічним розвитком та ідентифікацією національної меншини русинів-українців, які внаслідок складних історичних процесів проживають у Східній Словаччині. В статье подняты проблемы, связанные с этническим развитием и идентификацией национального меньшинства русинов-украинцев, которые вследствие сложных исторических процессов проживают в Восточной Словакии. In the article considered are the issues connected with the ethnical development and identification of the Ukrainian national minority (Rusyns-Ukrainians) which owing to complicated historical processes has settled down and live in Eastern Slovakia. 2010 Article До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини / М. Сополига // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 3. — С. 5-20. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37914 316.347:323.15(437.67=161.2) uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті
spellingShingle	Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Сополига, М. До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини Народна творчість та етнографія
description	У статті порушено проблеми, пов’язані з етнічним розвитком та ідентифікацією національної меншини русинів-українців, які внаслідок складних історичних процесів проживають у Східній Словаччині.
format	Article
author	Сополига, М.
author_facet	Сополига, М.
author_sort	Сополига, М.
title	До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини
title_short	До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини
title_full	До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини
title_fullStr	До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини
title_full_unstemmed	До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини
title_sort	до питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців пряшівщини
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/37914
citation_txt	До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини / М. Сополига // Народна творчість та етнографія. — 2010. — № 3. — С. 5-20. — Бібліогр.: 48 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнографія
work_keys_str_mv	AT sopoligam dopitanʹetníčnoíídentifíkacíítasučasnihetníčnihprocesívukraíncívprâšívŝini
first_indexed	2025-07-03T19:45:05Z
last_indexed	2025-07-03T19:45:05Z
_version_	1836656262860767232
fulltext	55 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Мирослав Сополига ДО ПИТА НЬ ЕТНІ ЧНОЇ І ДЕНТИФІК А ЦІЇ ТА СУ Ч АСНИ Х ЕТНІ ЧНИ Х ПРОЦЕСІВ У К РА ЇНЦІВ ПРЯШІВЩИНИ У статті порушено проблеми, пов’язані з етнічним розвитком та ідентифікацією національної меншини русинів- українців, які внаслідок складних історичних процесів проживають у Східній Словаччині. Ключові слова: етнічна група, Пряшівщина, самоідентифікація, русини-українці, культурна ізоляція, інтегра- ційні процеси, асиміляція. In the article considered are the issues connected with the ethnical development and identification of the Ukrainian national minority (Rusyns-Ukrainians) which owing to complicated historical processes has settled down and live in Eastern Slovakia. Keywords: ethnical group, Priashyvshchyna, self-identification, Rusynс-Ukrainians, cultural isolation, integrational processes, assimilation. УДК 316.347:323.15(437.67=161.2) Словаччина, як і більшість сучасних єв- ропейських країн, – держава з багатонаціо- нальним складом населення. Унаслідок свого географічного розташування та надзвичайно складних історичних умов розвитку вона стала батьківщиною не тільки словаків, але й пред- ставників інших народів, які прийнято нази- вати етнічними групами, або національними меншинами. Особливо Східна Словаччина створює сприятливі обставини для вивчення міжетнічних взаємозв’язків та безперервно діючих етнічних процесів. Етнологічне дослі- дження цього регіону може бути корисним не тільки в аспекті подальшого розроблення тео- ретичних і методологічних питань відповідної наукової дисципліни, але й щодо вирішення іс- нуючих проблем національних меншин, їхньої інтеграції в рамках політичного, суспільного та культурного життя у спільній батьківщині і державі – Словаччині. У запропонованій статті спробуємо хоча б частково торкнутися деяких проблем, пов’язаних з дотеперішнім етнічним розвитком та ідентифі- кацією порівняно великої етнічної групи укра- їнського походження, кількість якої перевищує 150 тис. осіб, хоча, згідно з останніми статис- тичними даними, у Словаччині проживає лише 30–40 тис. представників української, або «ру- синської», національності 1. Члени цієї етнічної групи мешкають у 220-ти селах, компактно розташованих на території Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського кордону (починаючи від села Убля, що межує з Україною, і закінчуючи найзахіднішим селом Остурня в Попрадському окрузі). ця етніч- на територія простягається приблизно на 10– 20 км з півночі на південь 2. Ідеться про етнічну меншину, яка в резуль- таті певних історичних реалій була відмежова- на від основного ядра свого народу політич- ним кордоном. Історична наука залишається в боргу в тих питаннях, що торкаються генезису українців загалом, а отже, і тієї частини укра- їнського населення, яка нині живе в Східній Словаччині. Однак наразі вже ніхто не запере- чує, що мовиться про потомків східних слов’ян, які проникли до цих карпатських країв уже в VI–VII ст. 3 Загальновідомо, що на сьогоднішній західно українській етнічній території про- живала людність південно-західної групи східних слов’ян, які називалися «венеди», «анти», «склави», а пізніше «руси» («роси»), «русини», «руські люди». У X ст. роздрібнені східнослов’янські племена об’єдналися в спіль- ному державному утворенні – Київській Русі. 66 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 У результаті виникнення цієї держави почала формуватися східнослов’янська етнічна спіль- нота, з якої згодом розвинувся український народ. І хоча питання західного кордону цієї держави донині залишається спірним, вираз- ні сліди руської, тобто української, культури є безсумнівними і залишаються незаперечною цінністю та невід’ємною складовою культури Словаччини. Вплив Київської Русі тут без- перечний. Проявляється це в мові, культурі, в етнонімах «русин», «руснак», «руський», у то- понімах Руськів, Руська Бистра, Руська Воля, Руська Нова Весь, Руський Грабовець, Русь- кий Кручов, Руські Пекляни і т. д. 4 Після розпаду Київської Русі в другій по- ловині XII ст. на самостійні невеликі князів- ства, зокрема після татарської навали та вели- кого спустошення цього краю (1240), почалося інтенсивніше заселення Північно-Східних Карпат східними слов’янами, про що зберег- лося чимало писемних пам’яток 5. Одночасно й Угорщина в XI ст. розширила свої межі аж на північно-східні гребені Карпат (Закар- паття). Унаслідок цього предки сьогоднішніх східнословацьких українців разом з мешкан- цями Закарпатської області України та Сло- ваччини протягом багатьох віків проживали під соціально-економічним гнітом угорських і німецьких правителів. Спільна доля їх пере- слідувала й після розпаду Австро-Угорської монархії в 1918 році, отже, тут існували спри- ятливі умови для тісного співжиття словаків, українців та інших етнічних груп. Після Пер- шої світової війни закарпатську українську етнічну територію було приєднано до Чехо- словацької Республіки, у рамках якої творила самостійну політично-адміністративну одини- цю під наз вою Підкарпатська Русь, а пізні- ше – Карпатська Україна (1938–1939). Од- нак частина українського населення вже тоді управлялася в рамках Словаччини. У 1945 році Закарпатська Україна приєдналася до Радян- ського Союзу, а українська меншина в Східній Словаччині проживає й донині. Якраз той факт, що східнословацькі укра- їнці ніколи не жили в спільному державному цілому зі своїм матірним народом, зумовив складні етнічні процеси, які нам необхідно пізнати, щоб усвідомити свою історію та куль- туру. Формування етнічної чи національної свідомості відбувалося тут значно повільніше, порівняно з основною масою українців, а та- кож у довготривалій ізоляції від неї. На жаль, у наш час уже тільки частина цього населення декларує себе українцями. Переважна його більшість самоідентифікується за етноніма- ми «руснак», «руснаки» (прикм.: «руський», «руснацький»), навіть ті, які офіційно зголо- шуються до словацької національності. Подібно, як в інших народів, в українців могло функціонувати декілька регіональних чи локаль- них назв, в основу яких покладено географічні, природно-ландшафтні, соціально-політичні, ет- нокультурні та інші чинники. З’явилися також адміністративні назви місцевостей. Унаслідок цього в деяких районах одночасно існували дві, три і навіть більше локальних назв. Отже, і на- селення Карпат сприймає та ідентифікує себе за такими локальними назвами, як «закарпатці», «підкарпатці», «верховинці», «горали», «доли- няни», «долняки». В історичному розумінні пів- нічну частину Карпат називають Галичиною, а південні схили – Закарпаттям. Термін «Закар- паття» одночасно відображає й географічний аспект. Українська етнічна територія Східної Словаччини в літературі позначається також термінами «Пряшівська Русь», «Пряшівська Лемківщина», «Пряшівщина», що пов’язано з культурним і релігійним центром русько- українського населення – містом Пряшів 6. Етнокультурні особ ливості західних україн- ців були на причині виникнення етнографічних назв «гуцули», «бойки», «лемки». Останнім часом, зокрема після 1989 року, у Словаччи- ні дедалі частіше вживається термін «русин». Щоправда, ця історична етноназва сьогод- нішніх українців стала предметом різних спе- куляцій, про що мовитиметься далі. У забуття відходять уже зневажливі терміни «малорос», «малорус», «Мала Росія», які замість етнопо- літонімів «Русь», «Україна» вже з XVI ст. на- магалася запровадити Московія. Шовіністичні 77 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті спроби утвердити ці назви були безуспішними. Чимраз далі поширювався етнонім «украї- нець» («український»), який був зафіксований ще в Київському літопису 1187 року і став по- хідним для назви цілого народу 7. Так само не були сприйняті українським народом і штучні назви «угророс», «карпаторос», «карпаторус», «карпаторусин», «підкарпатський русин», «ру- тен» тощо, які тут певний час утримувалися в інтересі угорських пануючих верств із метою посилення сепаратистських тенденцій. Назву «українець» («український») у цій області було заборонено 8. З метою об’єднання цієї етнічної групи в минулому столітті вживалися термі- ни «русин-українець», «українець-русин», «русько-український», «українсько-руський» і т. п. ці терміни з тих самих міркувань акту- альні й сьогодні. Таке різноманітне найменування одного й того самого етносу навряд чи існує десь-інде у світі, хоча синонімічні етноназви відомі в різних народів (німці – германи; французи – гали; жиди – євреї; мадяри – угри, угорці; чехи – богеми; цигани – роми і т. д.). Культура закарпатських українців мусила довго чинити опір сильному натиску мадяриза- ції, латинізації, германізації і т. п. І тільки гли- боке почуття власної гідності сприяло тому, що в кількасотрічному полоні іноземних сусідніх культур східнословацькі українці зуміли збе- регти свою етнічність, тобто властивості, яких вони набули в ході історичного розвитку та спе- цифічних природних і суспільних умов 9. На під- ставі цих властивостей формується процес само усвідомлення, тобто відчуття належності до певного етнічного угруповання та відміннос- ті від інших спільнот (дихотомія «ми – вони»). Етнос (народ) як історично сформована спільність людей характеризується стабіль- ними ознаками мови, культури, психічного складу, стійкими міжпоколінними зв’язками, а також усвідомленням спільного походження, визнанням самоназви (етноніма) та історичної долі, що значною мірою пов’язана із заселен- ням та освоєнням певної території 10. Незважаючи на те що українська етнічна меншина Пряшівщини політично відокрем- лена від території свого матірного народу, її само усвідомлення як своєрідної людської спільноти відбувається в умовах стаціонарного заселення певної географічно та етнічно спіль- ної території, де впродовж віків вона формує свою самобутню культуру та зберігає свою не- вичерпну творчу силу. Відомо, що ландшафт, клімат знач ною мірою також впливають на формування характеру людини. Довготрива- ле проживання людського колективу в певних природно-кліматичних умовах спричиняє фор- мування адекватного, тобто злагодженого з даним середовищем, типу людини. Територія, споконвіку заселена певним етносом, назива- ється етнічною територією. Етнічна терито- рія – це складне історико-культурне утворен- ня, межі якого не завжди збігаються з межами держави. Як етнос, так і етнічна територія ви- значаються спільністю мови, культури, самоус- відомленням та до певної міри господарськими зв’язками. Отже, етнічна територія українців Пряшівщини – це географічний простір їхньо- го проживання і діяльності, які, по суті, від- бивають і етнічні особливості цієї території. це передусім пам’ятки матеріальної культури, виробничої та побутової сфер, про що буде мо- витися далі. З кожною етнічною територією асоціюються і своєрідні природні особливос- ті. Так, найзахідніші українські етнічні тере- ни – з Карпатськими горами, стрімкими по- токами, густими лісами, глибокими долинами тощо, що у свою чергу детермінувало характер матеріаль ної і духовної культури – форми по- селень, архітектуру, спосіб ведення господар- ства, звичаї та обряди. Одним з найвагоміших факторів етнічної єдності будь-якого людського колективу є мова. Можливість спілкуватися є основною передумовою соціально-психологічної згурто- ваності. Рідне слово є й сьогодні мобілізую- чим фактором соціальної та культурної єдності русинів-українців Північно-Східної Словач- чини. Воно їх єднає з основною масою укра- їнського народу, але насамперед з найближ- 88 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 чими побратимами в північній частині Карпат. Так, прислівник «лем» («лише», «тільки»), характерний для найзахідніших українців, спричинився й до виникнення етноніма «лем- ко». Лемки – найзахідніша українська ет- нографічна група, а Лемківщина – найвід- даленіший на захід край української етнічної території по обох схилах Карпат – Низьких Бескидів. Західною межею Лемківщини вва- жають річки Попрад і Дунаєць. Уся північна частина Лемківщини належить нині до Поль- щі, а південна (Пряшівщина) – до Словаччи- ни. Науко ва дискусія ведеться навколо східної межі Лемківщини. Незважаючи на багато- вікове національне та соціальне поневолення, неймовірно тяжкі випробування, корінне насе- лення цього краю якраз у мові зберегло осно- вні рисі своєї української етнічної належності. Місцевий староукраїнський діалект наперекір архаїзмам і чужомовним (словацьким, поль- ським, мадярським, німецьким, румунським та іншим) впливам в основному не втратив свого загально українського характеру. У фо- нетичному, морфологічному, синтаксичному та лексичному складі цей діалект зберіг усі харак- терні ознаки східнослов’янської мовної групи. Первісний, тобто основний, запас слів сіль- ського населення, який служив для комуніка- ції не тільки в рамках сімейного та суспільного життя, але і в традиційних формах заняття, є, безперечно, українським 11. цікаво, що для переважної більшості членів обстежуваної етнічної меншини донині харак- терне усвідомлення своєї рідної материнської мови-діалекту, місцевого лемківського наріч- чя, яке є основним комунікативним засобом, зокре ма, у сільському середовищі. Кожна мова формується в процесі етногенезу відповідної спільноти та виконує в його розвитку функцію визначного етнічного індикатора. Мова не тільки відіграє вагому інтегруючу функцію між членами етнічної групи, але й одночасно діє як комунікативний бар’єр щодо інших етно- сів. У зв’язку із цим слід зауважити, що місцеві українські наріччя внаслідок багатьох зовнішніх чинників дедалі більше потрапляють під чужі впливи, передусім це стосується їхньої лексики. Унаслідок господарських і суспільних змін, що відбулися впродовж останніх десятиріч, стала- ся адаптація значної кількості словацьких слів, якими користуються східнословацькі україн- ці в розмовній мові. Словацька мова як одна зі слов’янських мов є дуже близькою для них. Тому неосвічені члени цієї етнічної меншини в умо- вах низького рівня українського національного шкільництва механічно перебирають словацькі вислови, які пристосовують до місцевого діалекту, найчастіше за допомогою українських закінчень та інших словотворчих засобів (umožnit’ – «умож- нити» – уможливити; zavolat’ –«заволати» – покликати; uznesenie – «узнесіня» – постанова; rozhodnutie – «розгоднутя» – рішення і т. п.). Зрозуміло, що засмічений такими спотворени- ми словами діалект поступово стає дійсно пев- ним комунікативним бар’єром при спілкуванні з основною масою українського народу, оскільки має багато висловів, несумісних з літературною українською мовою. Деякі слова поступово зни- кають, натомість вживаються словацькі вирази (будинок – «ставба»; дорога – «цеста»; худо- ба – «добіток»; м’ясо – «месо»; костюм – «об- лек» і т. д.). цю дійсність сучасні ренегати та по-антиукраїнськи налаштовані поодинокі особи зловживають як аргумент про самобутність цьо- го діалекту, який ніби-то не має нічого спільного з літературною формою української мови. Але ж кожна літературна мова є лише кодифікованою фікцією, якою більшість членів етнічної групи не говорить. Їхні діти, звичайно, розмовляють діа- лектною мовою, а літературну вивчають лише у школі. Те саме можна сказати й про більшість словаків (шаришан, земплинчан, спишаків, ки- сучан, загораків і т. д.). Однак стосовно україн- ської етнічної групи окреслена проблема штучно заплутується, що, звісно, негативно впливає на подальший розвиток цієї спільноти 12. Завдяки мові творився первісний пласт на- родної духовної культури українців Пряшів- щини – їхні пісні, обряди, прислів’я, приказки тощо. А якраз ці прояви народної творчості є найяскравішим ідентифікаційним знаком у між- етнічних контактах досліджуваної меншини. 99 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Сукупність культурних особливостей, яки- ми поодинокі етнічні групи відрізняються, яв- ляє собою етнічну традицію. Є дві значно відмінні культурні традиції – так звана велика традиція і мала традиція. Відомі вони також під назвами висока (професіональна), або на- ціональна, культура та народна культура 13. Східнословацькі українці мають давні традиції як професіональної української культури, но- сіями якої є архітектори, художники, письмен- ники, актори, священики, науковці, учителі, культурно-освітні працівники 14, так і народної культури, що утримується передусім завдяки народній традиції, передається від покоління до покоління й визначається регіональною різнома- нітністю, зумовленою географічно-історичними чинниками, способом життя народу, його діяль- ністю, характером та психологією. Традиційна культура проявляється і в ма- теріальній формі (народному будівництві, знаряддях праці, одязі, їжі), і в духовній (зви- чаях, обрядах, творах усної народної творчос- ті, традиційних знаннях, віруваннях тощо). Обидві ці форми розвивалися в органічному взаємозв’язку і таким чином формували своє- рідне культурне середовище. Спільно здобуті матеріальні й духовні цінності викликали по- чуття відповідальності за їх збереження, прояв патріотизму, етнічне усвідомлення. Колектив- ні господарські навички, обрядово-ритуальні дії створювали атмосферу співналежності, а це у свою чергу ще більше згуртовувало людей. Такі мотиви гуртової спільності переростали в усвідомлення своєї історичної долі як одні- єї з передумов формування етнічної спільно- ти русинів-українців. Відбувався постійний процес етнопсихологічної та етнокультурної кристалізації, коли чітко усвідомлюється цін- ність свого, відмінного від чужого, сусіднього. Отже, формувалося почуття власної культур- ної спадщини. У таких випадках, коли в спадок наступ- ним поколінням залишаються культурні на- бутки господарської діяльності, побуту, звичаїв тощо, маємо підставу говорити про культуроге- нез. Культурогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народ- ної культури, властивих певному етносу 15. Ще й сьогодні не важко визначити етно- генез українців Пряшівщини, наприклад, за пам’ятками народного зодчества. Зокрема, дерев’яні церкви в русько-українських населе- них пунктах Східної Словаччини належать до найдавніших проявів української сакральної архітектури взагалі. Про це свідчить їх ур- баністичне й будівельно-конструктивне вирі- шення, горизонтальне планування, внутрішнє оформлення та спосіб функціонування. Такі самі або подібні пам’ятки є і в українських ет- нічних областях Польщі, Закарпаття, а також в Україні. Свідченням цього є ікони, моли- товники та інші церковні книги, що походять з різних місцевостей України (Львова, Києва, Почаєва, Ужгорода), але вже століттями побу- тують у цих карпатських краях 16. Як зазначають дослідники, східно- слов’янський або український характер мають також форми поселень досліджуваного регі- ону, декотрі первісні форми забудови дворів, окремі види світських будівель (бойківський і лемківський типи хат, обороги), староукра- їнський різновид печі, окремі види меблів та іншого хатнього начиння 17. Суворий клімат та малородючі ґрунти зу- мовили створення оригінальної агротехніки русинів-українців і відповідного асортименту культур. Розводили переважно велику рогату худобу. У найвищих гірських зонах займалися вівчарством. Розвинутими були на Лемківщи- ні ремесла й промисли: ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство, кошикарство, бондар- ство і т. д. Народний одяг українців Пряшівщини до нашого часу зберіг давню простоту форм і крою, самобутню колористику, способи оздоблення й орнаментику 18. Неповторними є традиційні ви- шивки, писанки русинів-українців, що популяр- ні й серед словацького населення 19. Однак найпереконливішими щодо етно- генезу є численні зразки духовної творчості українців Пряшівщини – пісні, звичаї, обряди, 1010 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 вірування, легенди, перекази, казки, приказки та інші форми усної народної творчості 20. Становлення народно-традиційної культури українців Пряшівщини тривало багато століть, упродовж яких відбувався складний процес від- бору, тобто народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище. Звичаї на- роду, обряди, ритуали – це ті ознаки, за якими розпізнають народ не тільки в сучасному, але і в його історичному минулому. Народно-традиційна культура як сфера світського буття тісно пов’язана з духовно- християнською. церква була основною, незмін- ною життєдатною і рушійною силою нашого народу. Завдяки демографічним, історичним та географічним умовам русини-українці Пря- шівщини донині зберегли самобутню церковну форму (канонічно й обрядово). Будь-які спроби чужинців знівелювати чи знищити цю само- бутність наші предки вважали злом, з яким треба боротися. Отже, церква була об’єднавчим громадсько-творчим чинником. Єдність релі- гійного світобачення, єдність цінностей витво- рюють свідомість етнічної, політичної та еконо- мічної спільності. Крім того, релігія була певною підставою суспільної поведінки, джерелом мо- ралі, усправедливленням ладу, натхненням його спрямувань, на неї спиралася вся культура та весь поступ. Вона надавала людям світорозу- міння й світовідчуття. А якраз в українському середовищі в Східній Словаччині належність до східного релігійного греко-католицького чи православного обряду, тобто руської віри, так сильно поєднана з етнічною, що інколи дохо- дить до їх ототожнення. це наслідок довготри- валої традиції. Археологічні дослідження та писемні дже- рела засвідчують, що всі сьогоднішні українські (руські, лемківські) етнічні терени вже від по- чатку цього тисячоліття перебували під сильним культурним впливом народів Південно-Східної Європи, зокрема греків, що одночасно створю- вало сприятливі умови для поширення христи- янства в цій області. Тому-то князь Володимир Великий (980–1015), усвідомлюючи значення міцної церковної організації для утвердження своєї держави – Київської Русі, у 988 році прийняв хрещення і таким чином створив умови для «євангелізації» цілої своєї країни 21. Фундаментальне значення для вкорінення й поширення християнської віри на терито- рії нинішньої Північно-Східної Словаччини мала місіонерська діяльність двох солунських братів – слов’янських апостолів свв. Кири- ла та Мефодія, які перебували в цьому краї в 862–863 роках. Серед вірників побутує на- віть легенда, що ще св. Мефодій встановив для тутешніх русинів перше єпископство. Тоді, ві- рогідно, і почалася побудова перших христи- янських храмів у Карпатському регіоні. Храми східного обряду – церкви, є, отже, виразною ідентифікаційною ознакою української етніч- ної належності. Однак політика Угорського королівства дедалі виразніше спрямовувала, щоб і право- славні русини пристосовувалися до офіційної римо-католицької державної церкви. Як ре- зультат, у 1596–1646 роках (Брест-Литовська унія, Ужгородська унія) сформувалася так звана уніатська церква, тобто східна христи- янська церква, підпорядкована Папі Римсько- му. Вирішальну роль у цьому зіграв політич- ний тиск та соціально-економічне становище духовенства. Отже, починаючи від середини XVII ст., предки східнословацьких українців розділилися на православних і так званих уні- атів (православних католиків) 22. Хоча релігійні обряди православних і греко- католиків не мають суттєвої різниці, однак таке розділення спричинило постійні незгоди між ними, навіть ворожнечу й часті конфлікти, про що мовитиметься далі. Конфесійна належність є й сьогодні одним з головних диференціювальних елементів, що відрізняє українців Східної Словаччини від словаків, мадярів та поляків римо-католицького або протестантського віросповідання. Як схід- ні християни, вони при богослужіннях вико- ристовують старослов’янську мову, літургію св. Іоанна Златоустого, на причащання вжива- ють хліб і вино, дотримуються старого юліан- ського календаря, тому, скажімо, народження 1111 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті Христа (Різдво) святкують 7 січня, тобто на два тижні пізніше, ніж за григоріанським ка- лендарем римо-католиків. Із цим пов’язані ба- гаті звичаї та ритуали, які так само є виразними ознаками етнічної ідентифікації 23. Як ми вже частково згадували, взаємовплив етнічних і конфесійних ознак східнословацьких русинів-українців є настільки сильним, що ін- коли дуже важко, навіть неможливо встанови- ти, котра ідентифікація є вирішальною. Тому часто трапляється, що на питання «Живуть у цьому селі католики?» отримуємо відповідь: «Ні, лем руснаки». Однак така сама відповідь буде й на питання «Живуть у цьому селі сло- ваки?» Отже, етноцентризм та взагалі етнічне усвідомлення русинів-українців значною мірою детерміновані якраз віросповіданням. Ми вже зауважили, що етнічні специфіки (мова, культура, етноназва, етнічна свідомість та психічний склад) української меншини в Словаччині зумовлені передусім історично- політичними, географічними, природно- кліматичними та соціально-економічними умовами життя. ці та деякі інші детермінанти спричиняють також різноманітні надзвичайно складні етнічні процеси, які спробуємо корот- ко охарактеризувати. Як уже було сказано, етнічне відмежуван- ня української етнічної меншини Пряшівщини сталося внаслідок створення політичної гра- ниці. Результатом етнічного розчленування в цьому разі було порушення компактності те- риторії, економіки та соціально-територіальної організації українського етносу як єдиного цілого. Отже, закономірним є пристосуван- ня етнічної меншини до умов життя в іншому середовищі. Метою такого пристосування є співіснування, передусім у соціальній та еко- номічній сферах. цей процес називається акультурацією. Загальнодіючою тенденцією сучасності є поступове стирання ідентифікаційних ознак етнічності у формі традиційних проявів на- родної культури, зокрема в її матеріальній частині. Хоча народна культура української етнічної меншини в Словаччині і нині зберігає певні традиційні цінності, однак, починаючи від 1945 року, під впливом нових економічних, суспільних, культурних та політичних умов сталася руйнація її гомогенності, а також ні- велізація та уніфікація деяких локальних чи регіональних явищ 24. Наслідком колективізації сільського госпо- дарства було поступове руйнування традицій- ної культурної системи та соціальних відносин. Економічна залежність русько-українського на- селення закономірно спричинила культурну ін- теграцію. Складно визначити, наскільки сучасна приватизація господарсько-виробничої сфери сприятиме незалежному розвитку духовного життя, а отже, і незалежній самоідентифікації. Інтеграція – процес динамічний. це про- цес невпинного шукання відповідних форм співжиття двох або більше спільнот у певному географічному просторі. У багатокультурному та етнічно різноманітному середовищі реально діючі політичні, економічні та суспільні від- носини значною мірою детермінують взаємо- впливи етнічних, локальних та регіональних структур. Інтенсивні економічні й суспільні відносини між поодинокими етнічними угру- пованнями є передумовою добрих міжетнічних взаємин на місцевому чи регіональному рівні та допомагають елімінації культурних бар’єрів. На противагу цьому слабкі господарські й суспільні контакти спричиняють посилення культурної ізоляції. Інтеграція етнічної меншини в суспільне й господарське життя домінуючого суспільства мала б забезпечити їй збереження культурних і духовних цінностей, етноідентифікаційних ознак, які вирізняють її серед інших етнічних спільнот. У такому разі домінуюча спільнота вважає її відмінною, своєрідною групою, але не чужою. Етнічна меншина інтегрується в інтересі вирівняння та елімінації свого невигідного ста- новища як меншини. Завдяки інтеграції ство- рюються можливості для окремих осіб і груп етнічних меншин належно проявити себе в гос- подарському та суспільному житті. 1212 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 Процес інтеграції меншини є постійним на- маганням та шуканням відповідних способів, як зберегти свою етнічну ідентичність при за- лученні до структур основної маси суспільства. Такий поступ є позитивним підходом меншини до розв’язання питань характеру власного куль- турного та духовного життя. Отже, інтеграція ґрунтується на збереженні культурної і мовної ідентичності та одночасному віддаванню пе- реваги іншим ідентифікаційним принципам. Таким принципом у русинів-українців Сло- ваччини є, наприклад, спільне віросповідання. Нині найвизначнішим інтеграційним стимулом є спільна словацька громадянська свідомість. Значною мірою тут діє свідомість регіональної чи локальної належності. Інтеграційні процеси відбуваються на різ- них рівнях – господарському, суспільному, політичному і до певної міри культурному. це, по суті, вибір з двох можливих крайніх по- ложень – між свідомою ізоляцією та асиміля- цією меншини. Асиміляція – це процес злиття двох чи біль- ше культурних спільнот-носіїв відмінних куль- тур в одне ціле зі спільною культурою та почут- тям співналежності 25. У цьому процесі меншина позбавляється власних культурних традицій, історичної пам’яті, мови та засвоює культуру й мову домінуючої спільноти. Отже, це спричи- няє непоправну втрату культурних цінностей, декультурацію, культурне збіднення. З погляду етнологічної науки, але й заради нормального розвитку суспільства, важливо виявити причини явищ, які в етнічно зміша- ному середовищі призводять до того, що ет- нічні меншини замість інтеграції піддаються асиміляції. Необхідно виявити фактори, які спричиняють і етнічні процеси, коли групи меншин вважають за краще свідомо зректися своєї культурної та етнічної ідентифікації, ніж зберегти їх в умовах повного економічного, по- літичного та суспільного залучення, тобто ін- теграції до життя локального суспільства. В українському етнічному середовищі Пря- шівщини в результаті довготривалої акульту- рації впродовж останніх десятиліть настали значні зміни в етнокультурній сфері. Доходить до послаблення типових прикмет етнічності та поступової ідентифікації цієї меншини з навко- лишнім словацьким етносом. Тут уже можна вести мову про певний ступінь асиміляції. Асиміляція – це в основному нормальний, природний і об’єктивний процес в конкретно- му культурному, суспільному та соціально- економічному середовищі. Однак цілеспрямо- ваною «аплікацією» деяких факторів, зокрема політично-правових, процес асиміляції може мати й цілком інший характер. Є ситуації, коли та чи інша співдіюча група намагається при- скорити взаємне культурне вирівнювання чи злиття, або коли певна група таким тенденціям активно чинить опір. На жаль, в умовах досліджуваного регіону тенденції прискорення асиміляції завжди мали місце. Ні мадяри, ні чехи, ні словаки не хотіли і нині не дуже хочуть визнавати закарпатських українців частиною вже сформованої україн- ської нації. Як за часів Австро-Угорщини, так і в період Першої Чехословацької Республіки та, на здивування, і після так званої «ніжної революції» 1989 року всіляко приховувала- ся, перекручувалася і спотворювалася історія цього населення, переслідувалася його мова, культура. Чужинці завжди чинили різні пере- шкоди і щодо плекання культури, зумисне дро- били і протиставляли одні регіони української етнічної території іншим, навіть у назвах. Без- застережно трактували закарпатських україн- ців як складову інших націй – угорців, росіян, словаків, поляків, а то й взагалі вважали їх ек- зотичними безіменними тубільцями. І хоча після 1945 року започаткувалося певне відродження українства в Східній Сло- ваччині, через короткий час політика соціаліс- тичної Словаччини спричинила нівелювання національної свідомості й гідності українців. За зразком інтернаціональної політики Ра- дянського Союзу утверджувалася штучна со- ціалістична культура, а з нею – і нові звичаї та обряди. Увесь час обмежувалися можливості вивчати й спілкуватися українською мовою, а також пізнавати глибини історичного буття 1313 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті свого народу, його культурної самобутності, тобто унеможливлювалося усвідомлення своєї націо нальної належності, свого «я». У Словач- чині донині не було створено відповідної пси- хологічної настанови на позитивне сприйняття етноніма «українець». Тривала належність українців до різних держав спричинила їхню етнорегіональну фрагментарність, тобто регіональну відмін- ність етнокультури та етнопсихіки. В історії українців Пряшівщини, як уже зазначалося, завжди існувало намагання при- щепити їм чужу мову, культуру, релігію. цьо- му сприяла слов’янська етнокультурна спо- рідненість українців та словаків, у тому числі близькість їхніх мов. Словацьку мову навряд чи можна вважати чужою мовою для українців Пряшівщини. Упродовж століть тут формува- лися двомовні групи з дуальною культурою. Словаки (шаришани, земплинчани) володі- ли місцевою українською говіркою, а укра- їнці – відповідними місцевими словацькими говорами. Так формувалися подвійне етнічне усвідомлення та білінгвізм, які характерні пе- редусім для потомків змішаних міжетнічних шлюбів. Такі явища спостерігаємо й у інших етнічних груп, що довший час проживають у словацькому середовищі, скажімо, у євреїв, ромів. Є навіть випадки, коли роми культурно інтегруються в русько-українське середови- ще. Подвійна ідентичність може бути явищем тимчасовим, але в окремих осіб може тривати все життя. У зв’язку із цим виникає питання, чи кожен має обов’язково ідентифікувати себе з етнічним принципом. Етнічна ідентифіка- ція є емоціональною потребою кожної особи ототожнювати себе з певною групою. Її фор- мування залежить не лише від суб’єктивних передумов (усвідомлення спільного походжен- ня, спільної історичної долі, присутності етніч- них стереотипів), але й у випадку належності до етнічної меншини, від зовнішніх впливів, зокрема, від якості міжетнічних відносин у суспільстві (рівень етнічної толерантності чи етнічної дистанції), створення відповідної пра- вової системи розвитку національних меншин, приймання принципових позицій представни- ками держави (політиками, депутатами, міні- страми) та авторитетними особами в суспіль- стві (письменниками, популярними артистами, співаками, спортсменами). Політика держави, спрямована на розвиток громадянського суспільства, дотримання прав національних меншин, розвиток власної куль- тури, взаємну толерантність та безконфліктне співжиття в багатонаціональному суспільстві, може поступово елімінувати бар’єри взаємних етнічних стереотипів, створити умови для нор- мального розвитку певного етносу, що приведе до його позитивної етнічної ідентифікації 26. Навпаки, прояви інтолерантності, система- тичне недооцінювання національних меншин можуть мати як наслідок суспільну ізоляцію етнічної меншини, її дестабілізацію та дезінте- грацію. Значну роль у цьому відіграють мас- медіа, освітня система тощо. Систематичне поглиблення етнічної дезін- теграції та етнокультурної регіоналізації укра- їнства, на жаль, мають місце і в сучасному житті Словаччини. У цьому контексті слід торкнутися актуальної проблеми так звано- го політичного русинізму та пов’язаної з нею програми деукраїнізації, яку після 1989 року активно протегували державні органи, зокре- ма чехословацький федеральний уряд, а також інспірували і якою навіть керували закордонні експоненти, зокрема П.-Р. Магочі (Канада) 27. Різні теорії про відмінність русинів від україн- ців, як і намагання створити якийсь окремий «русинський народ» та «державу Русинія», а також пов’язані із цим вимоги про новий поділ кордонів у Європі, мають очевидний політич- ний характер. Вирішення «русинського питан- ня» ставиться навіть як ультиматум «вступу до нової Європи» 28. Ніби-то цього вимагає «русинський рух». Насправді ніякого «русин- ського руху» в Словаччині не існує. Політи- канська вигадка про русинів як окремий народ, відмінний від українського, немає історичного підґрунтя. це спекуляції та особисті інтереси купки авантюристів, які поставили за мету дестабілізацію України як суверенної держави, 1414 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 а певною мірою і Словаччини. це не що інше, як замасковані чужі імперські інтереси 29. З історії відомо, що коріння політичного ру- синізму сягають періоду мадяризації в рамках Угорської держави та Австрійсько-Угорської монархії. На противагу цьому сепаратизму як складовій політики мадяризації, у середи- ні XIX ст. серед закарпатоукраїнського на- селення поширився національно-визвольний рух русофільської орієнтації, який підтриму- вали російські кола та націоналісти. Руське населення на півночі Карпат у рамках помір- кованої Австрії під впливом зрілої інтеліген- ції, зокрема львівської, усвідомлювало спільне походження з українським народом. Народні будителі русинів Угорщини (О. Духнович, А. Добрянський та ін.), хоч і визнавали етніч- ну єдність угорських (підкарпатських) і га- лицьких русинів-українців, проте українську орієнтацію помилково вважали шкідливою. Вони даремно чекали порятунку від «росій- ського брата». Тому, шукаючи виходу зі скрут- ного становища, вони підтримували ідеї, які відкидали самобутність українського народу, а українців вважали складовою «великого ро- сійського народу», тобто малоросами. Однак ні О. Духнович, ні інші подвижники ніколи не підтримували русинство як самостійний націо- нальний рух. Вони були русинами (малороса- ми, українцями) великоруської орієнтації. У рятівничу місію Росії щодо малих слов’янських народів тоді вірили й представ- ники інших слов’янських народів, зокрема сло- вацькі народовці, яких згуртував Л. Штур. Після Другої світової війни русофільська ідея в Східній Словаччині закономірно втрати- ла свій сенс, однак декотрі її представники ста- ли запеклими ворогами процесу українського відродження, яке називали «українізацією» 30. Пізніше вони перейшли на позиції русинізму. Отже, слід констатувати, що політичний русинізм у Словаччині спричиняє дестабіліза- цію цієї західноукраїнської етнічної спільноти. Русинізація – це блудна дорога для україн- ців Словаччини. це найнебезпечніший спосіб прискорення їх асиміляції 31. Якраз тому русинський сепаратизм так «щиро» підтримують різні націоналістично спрямовані словацькі кола та їхні українофоб- ські прибічники. Усе це робиться передусім з метою дезорієнтації та дестабілізації укра- їнської національної меншини в Словаччині. І не важко збагнути, що ця спекулятивна і аж занадто фальшива підтримка русинсько- го сепаратизму може бути актуальною лише до часу повного розрушення українського національно-культурного організму в Сло- ваччині. Після цього намагання так званих «русинських проводирів» будуть даремними. Словаччина їх залишить на призволяще, а міс- це матиме вже самовільний процес словакіза- ції предметної етнічної групи. У зв’язку із цим слід згадати найпоширені- ші форми підтримки русинського сепаратизму в рамках сучасної деукраїнізації: - постійне підкреслювання демократичнос- ті вибору національної орієнтації; - тенденційне спотворювання і фальсифіка- ція етногенезу українців; - систематичне й послідовне вживання терміна «русинський» («русинська національ- ність», «русинська культура», «русинська націо нальна меншина»), явне ігнорування тер- міна «український» та взагалі всього україн- ського; - підступні, некоректні, абсурдні та прово- кацій запитання в різних анкетах (при перепи- су населення, при так званих соціологічних та інших «наукових» дослідженнях) 32; - систематична дискредитація українства в різних засобах масової інформації, друку- вання негативних повідомлень та інформації, що викликають відразу до українців та їхньої культурно-історичної спадщини 33; - прояви дискримінації українців 34; - прояви українофобії 35 і т. п. Усе це супроводжує необ’єктивний і тенден- ційний аналіз сучасних проблем та становища української національної меншини, який часто є основою урядових «концепцій» вирішення національного питання в Словаччині. Напри- клад, у такому поважному виданні Словацької 1515 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті академії наук, як «Енциклопедія народної куль- тури» етногенез українців Східної Словаччини висвітлюється так: «Ukrajinci na Slovensku – národnostná menšina žijúca rozptýlene prevažne v severovýchodnej časti Slovenska. Sformovala sa z pôvodného odyvatel’stva tejto oblasti Rusínjv po 2. svetovej vojne pod vplyvom ykrajinizácie, ktorá bola motivovaná politickými aspektmi» 36. Важко зрозуміти таке відношення деяких представників словацької науки до української меншини. Адже між словаками та українця- ми не було і немає жодної етнічної конфлікт- ної ситуації. Як зазначають науковці з того самого інституту Словацької академії наук, «rusínsky problém nemá charakter konfliktu medzi rusínskou národnostnou menšinou a majoritným obyvatel’stvom, ale je “vnútromenšinovým” problémom. Dotýka sa prevažne rusínskej (ukrajinskej) elity. Radoví odčania rusínsko- ukrajinského pôvodu, najmä vo vidieckom prostredí, vias vnímajú konfesionálny spor medzi pravoslávnou a gréckokatolíckou cirkvou» 37. Кожна суверенна нація, а отже, і словаць- ка, намагається «сконсолідувати» свою дер- жаву. В історії людства відомі навіть спроби етнічної гомогенізації країни. Найбрутальні- шим способом досягнення цієї мети є фізична ліквідація меншини. Подальшою можливістю є її виселення, як це було, наприклад, з укра- їнцями Польщі (акція «Вісла», 1947 рік) 38. Відмінний характер мала оптація українців з Пряшівщини в 1947 році, у рамках якої до Радянського Союзу було переселено понад 12 тис. осіб 39. Хоча переважна більшість з-поміж них у 1960-х роках повернулася на свою батьківщину – у Чехословаччину, опта- ція залишила по собі дуже виразні сліди, зокре ма, що торкається психології її учасни- ків, а це в свою чергу мало значний вплив на подальший перебіг асиміляції 40. Українська меншина була певною мірою послаблена також унаслідок післявоєнних мі- граційних процесів, пов’язаних з переселенням до колишніх німецьких (судетських) облас- тей у Чехії (близько 20 тис. осіб). Причиною цього була передусім несприятлива соціально- економічна ситуація в Східній Словаччині. цьому сприяла також міграція населення у зв’язку з індустріалізацією Словаччини 41. Згубні наслідки для української меншини мав недемократичний акт «православізації», а та- кож недостатньо підготовлений та поспішним способом реалізований перехід членів цієї меншини від уже згадуваної російської орі- єнтації до української. Часте маніпулювання з етнічною та конфесійною належністю цього населення негативно впливало на подальший національно-культурний розвиток, що сьо- годні проявляється в неоднозначній етнічній самоідентифікації українців 42. Усе це мало за наслідок, що в багатьох людей поступово ви- никали певні психічні синдроми, які ще й сьо- годні прискорюють асиміляцію. Психічні бар’єри з’являються, зокрема, під впливом цілеспрямованої пропаганди через засоби масової інформації та спеціальні публі- кації 43. Ідеться про довготривале систематич- не акцентування лише на негативних сторінках минулого та сучасного життя, про спекулятив- ні перекручування та викривлення історичних подій з метою прищеплення громадськості синдрому українофобії. це все спричиняє деформацію етнічного усвідомлення. Із цим, зрозуміло, пов’язане й постійне зменшення кількості членів укра- їнської (руської) національної меншини. Національно-культурне життя цієї спільноти нині перебуває в глибокій кризі. Найдраматичніше це проявляється у сфері національного шкільництва. Ще в 1948 році на Пряшівщині було 373 школи з «російською» мо- вою навчання, яку в 1953/1954 навчальному році замінили на українську. Однак через 20 років (1968) кількість українських шкіл зменшилася на 50. Через наступні 20 років (1988) їх кіль- кість зросла до 86-ти українських та 101-єї шко- ли з викладанням української мови. Однак уже в 1998/1999 навчальному році загальна кількість українських шкіл зменшилася на 10, і тільки в 23-х школах вивчали українську мову. Наше на- ціональне шкільництво наразі немає жодної кон- цепції і перебуває на стадії занепаду 44. 1616 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 Із цим тісно пов’язане й питання соціально- го статусу української літературної мови, яке вимагає окремого аналізу 45. Негативну роль у національно-культурному житті відіграють сутички між православними та греко-католиками, які загострилися в 1968– 1970 та 1989–1992 роках. Причиною цієї конф- ліктної ситуації є строге дотримання принципу відокремлення зазначених конфесійних угрупо- вань 46. Інтолерантність, взаємне ігнорування та неповага представників обох віросповідань нега- тивно впливають і на етнічну єдність нашого на- селення. А найприкрішим є те, що обидві церкви на Пряшівщині зрікаються своїх традицій, втра- чають національне обличчя та поступово спри- чиняють словакізацію своїх віруючих. Така ситуація в національно-культурному житті українців Пряшівщини призвела до того, що серед гордих, принципових та безкомпро- місних русинів-українців трапляються націо- нально зрадливі особи. На нинішньому етапі етнічної самоідентифікації русинів-українців значно послабилася роль інтелектуальної елі- ти, частина якої, на жаль, уже тривалий час перебуває на стадії певної дезорієнтації та депресії. Значна кількість інтелігенції віддає перевагу ідентифікації за професією, за гро- мадянськими, конфесійними чи локальними принципами. З погляду ставлення до власної етнічності сучасне русько-українське населення Пряшів- щини можна поділити на такі групи: - національно свідомі; - ті, що сприймають власну етноідентифі- кацію, але для своїх потомків вибирають шлях асиміляції (розмовляють з ними по-словацьки, виховують у словацькому дусі); - ті, що ідентифікують себе так, як їм ви- гідно (у певних ситуаціях називають іншу на- ціональність) 47; - ті, що заради свого спокійного, безпроб- лемного життя свідомо обирають для себе і своїх нащадків шлях асиміляції; - національно пасивні, ті, хто не визначився. це, зрозуміло, трохи спрощений підхід до окресленого питання, яке в дійсності є наба- гато складнішим, комплікованішим та вимагає ще глибшого дослідження. Але вже й на основі дотеперішнього аналізу історичного розвит ку й сучасного стану етнічної ідентифікації пред- метної меншини можна передбачити, що цей процес і надалі буде дуже складним. Асиміля- ція буде продовжуватися. Однак, крім природ- ної асиміляції, тут матимуть місце фіктивна чи тимчасова «асиміляція». це засвідчує отрима- ний у середині XIX – на початку XX ст. до- свід наших заокеанських емігрантів (у США, Канаді, Аргентині й т. д.), асимільовані на- щадки яких, схаменувшись, відшукують своє коріння, вивчають мову предків та відроджу- ють українську культуру. Етнічна ідентичність українців Словаччи- ни сьогодні аж занадто затінена словацьким патріотизмом. Отже, проблема встановлення національності чи етнічної ідентифікації, імо- вірно, є значно складнішою. Потяг до рідного краю (але часто й до матеріальних ціннос- тей) у більшості східнословацьких українців сильніший, ніж потреба декларування влас- ної національності. Оскільки належність до української (руської) національності часто пов’язана з певною невигідною ситуацією, дискримінацією чи перешкодою, то для пе- реважної більшості членів цієї етнічної гру- пи вигідніше «добровільно» зректися своєї національності або її приховати. це означає, що намагання етнічної гомогенізації через на- сильну чи прискорену асиміляцію є аж занад- то проблематичним. Декларування етнічної належності не завжди об’єктивно відображає кількість членів того чи іншого етносу, ані стан його етнічного усвідомлення. Отже, у жодному разі не можна стверджувати зі 100- відсотковою вірогідністю щодо гомогенності етнічної території. Саме тому в Словаччині одним з мож- ливих варіантів вирішення етнічних чи на- ціональних проблем дедалі частіше вва- жають уже згадувану інтеграцію, тобто залучення національних меншин до осно- вного державо творчого суспільства при толеруванні їхньої етнічної свідомості та 1717 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті пов’язаним з ним правом на розвиток сво- єї культури. Українська етнічна меншина в результаті довготривалого співжиття зі словаками виплекала в собі почуття належ- ності до спільної держави та батьківщини. це почуття є для них пріоритетним та ви- рішальним. Отже, є тут обопільне бажання створення єдиного політичного (не етніч- ного) народу в Словаччині. Однак грома- дянський принцип не можна запровадити декретом або шляхом прийняття політично- правових норм, спрямованих проти етніч- них меншин. Усвідомлення єдиного цілого не можна комусь нав’язати. Певні способи впливу на людей у цьому сенсі існують, але процес фрагментизації громадянсько- го суспільства та роз’єднання політичного народу на основі підкреслювання етнічних особливостей є в певних ситуаціях набагато надійнішим, ніж зворотний процес. Тому національна політика державних ор- ганів щодо етнічних меншин має бути дуже делікатною та розсудливою. Запопадливі на- магання прискорити конституювання політич- ного народу, як і спроби насильної асиміляції, можуть викликати зворотний ефект. Подальші напрями розвитку української меншини Словаччини будуть залежати переду- сім від загальних умов життя у власній країні, зокрема, від державної національної політики. Словацька Республіка, як і більшість європей- ських країн, позитивно сприймає потребу та значення охорони етнічних меншин. Основні принципи реалізації такої політики задекларо- вано в офіційних документах. Отже, чутливий кваліфікований підхід словацького народу до вирішення проблем українців може зіграти ви- рішальну роль. Упродовж останнього десятиріччя в рамках суспільно-політичних подій питання етнічної ідентифікації та міжетнічних відносин стає актуаль нішим. Переважна більшість громад- ськості сприймає національну свідомість як позитивну цінність. У різних частинах Європи відбувається відкритий процес геополітичної фрагментації, виникають самостійні націо- нальні держави. Їх поява супроводжується етнічним напруженням, навіть кривавими кон- фліктами й громадянськими війнами. Подальша перспектива Європи, зокрема країн, що виникли на посткомуністичному просторі, буде залежати від якості розв’язання проблем етнічної та громадянської ідентифіка- ції їхнього населення. це стосується й укра- їнського зарубіжжя, яке сьогодні нараховує понад 20 млн осіб. Усе свідчить про те, що одна з основних причин сучасного незавидного стану україн- ської національної меншини в Словаччині, так само, як і в інших країнах, полягає в тому, що українство взагалі, тобто українська ідея, уже століттями перебуває в перманентному кризо- вому стані. Політика царської Росії, як і радянської системи в Україні, була спрямована проти корінного населення. Систематичне вини- щування українства, довготривала цілеспря- мована русифікація негативно впливали й на розвиток українців зарубіжжя. Під гаслом інтернаціоналізації і так званої консолідації радянського народу було знекровлено та зде- формовано національну свідомість україн- ців. Унаслідок системного ігнорування їхніх прав на національно-культурний розвиток, через звуження сфери вживання української мови, цілеспрямоване стирання історичної пам’яті, ліквідацію національного шкільни- цтва та культурно-освітніх закладів, послі- довне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українського села, дискримінацію та переслідування, ма- сові виселення й переселення значна кіль- кість українців асимілювалася. Майже в таких самих умовах перебували й українські меншини в сусідніх країнах колишнього со- ціалістичного табору. Україна нарешті здобула статус незалеж- ної держави. Декларація Верховної Ради про державний суверенітет від 16 липня 1990 року та Акт проголошення незалежнос- ті України від 24 серпня 1991 року заклали 1818 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 основу самозбереження та вільного розвитку українського народу. Кінець XX століття ознаменував потуж- ний національно-визвольний рух українського народу. Український політичний і культурний рух сприяв створенню мережі культурно- просвітницьких установ, які діють в україно- мовній сфері і формують суспільство в націо- нальних рамках 48. Від 28 червня 1996 року Україна має Конституцію, основні положення якої від- бивають найвищі здобутки світової циві- лізації. У ній закладено передумови для забезпечення національно-культурного від- родження українського народу, його істо- ричної свідомості й національних традицій. Згідно зі статтею 12, Україна дбає також про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Утворення самостійної Української дер- жави за принципом «сполучених посудин» позитивно вплинуло на моральний стан і ак- тивізацію національно-культурного життя українців зарубіжжя, у тому числі й україн- ців Словаччини. На жаль, побудова молодої Української держави відбувається в умовах гострої еконо- мічної кризи. Через об’єктивні та суб’єктивні фактори в Україні ще не вдалося подолати тотальної кризи, ще не настали зміни на кра- ще у виробництві, матеріальному становищі населення, у його культурному й духовному розвитку. Україна ще й досі потребує ствердження внутрішнього «я» кожною особистістю, підне- сення рівня її політичної культури й національ- ної свідомості, що зумовило б конструктивну взаємодію різних соціальних спільнот і окре- мих громадсько-політичних діячів, збережен- ня й подальший розвиток традицій народу. Усе це жорстока відплата за багатовікову бездер- жавність. Історія України тяжка, драматична і геро- їчна. Нині вона повертається до цінностей, які створювалися генераціями борців за незалеж- ність Української держави. У такому контексті й українців Пряшів- щини аж ніяк не сміємо вважати неперспек- тивним чи мертвим етнічним організмом. Навпаки, це життєздатна, динамічна націо- нальна меншина, подальша доля якої зале- жатиме від ширших геополітичних процесів у Європі, зокрема соціально-економічної та державотворчої ситуації в Україні та умов розвитку національних меншин у Словаць- кій Республіці. 1 Sороlіgа М. К рrоblеmаtіке еtnickej identifikácie Ukrajincov na Slovensku (Etnologický aspect) // Slovensko-ukrajinské vzt’ahy v oblasti na rodnostných menšín. Filozofická fakulta Prešovskej university. – Prešov, 1999. – S. 76–87. 2 Etnografický atlas Slovenska. Národopisný ústav SAV. – Bratislava, 1990. – S. 6. 3 Niederle L. Rukovět’ slovanských starožitnosti. – Praha, 1953. – S. 93; Мельник В. М., Шишки- на Е. В. Ранняя этническая история южных славян. – Запорожье, 1979. – С. 32; Гошко Ю. Г., Поріцький А. Я. Поїздка на Пряшівщину // На- родна творчість та етнографія. – 1962. – № 2. – С. 90; Бача Ю., Ковач А., Штець М. Чому, коли і як. – Пряшів, 1967. 4 Багато відомостей про східнослов’янське (русь- ке, малоруське, українське) заселення маємо також з рівнинних південних районів Схід- ної Словаччини (Haraksim L. К sociálnym a kultúrnym dejinám Ukrajincov na Slovensku do roku 1967. – Bratislava, 1961. – S. 14). 5 Haraksim L. К sociálnym a kultúrnym dejinám Ukrajincov na Slovensku do roku 1967. – S. 13, 14. 6 Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV–XVII ст. – К., 1976. – С. 11; Ванат І. Нари- си новітньої історії українців Східної Словач- чини. – Пряшів, 1990. – І (1918–1938). – С. 5–11; Podolák J. Niektoré problémy porovnávacieho štúdia l’udovej kultúry karpatskej oblasti // L’ubová kultúra v Karpatoch. – Bratislava, 1972. – S. 35. 7 Бача Ю., Ковач А., Штець М., Чому, коли і як. – С. 12. Упродовж історичного розвитку деякі первісно руські села, зокрема в області Земп- лина, майже зовсім втратили свій етнічний характер, а термін «руський» («руснацький», «русинський») ототожнюється вже тільки з на- лежністю до східного релігійного обряду. 8 Марченко М. І. Історія української культури. – К., 1998. – С. 11. 1919 Спеціальна тема номера: Українське Закарпаття в історичному, етнокультурному та етнополітичному контексті 9 Див.: Brouček S., Vasiliev S. К teoretickým základom etnicity // Prípravné materiálly k Slovníku etnických procesov. – Praha, 1988. – S. 11; Botík J. Etnicita ako základná národópisnej vedy // Slovenský národopis, 39. – 1991. – 1. – S. 19. 10 Українське народознавство. – Л., 1994. – С. 28. 11 Štec М. Spisovná ukrajinčina na Slovensku // Slo- vensko-ukrajinské vzt’ahy v oblasti národnostných menšín. Filizofická fakulta Prešovskej univerzity. – Prešov, 1999. – S. 11; Штець М. Українська мова Словаччини (Соціолінгвістичне та інтерлінгвіс- тичне дослідження). – Пряшів, 1996; Латта В. Атлас українських говорів Східної Словаччи- ни. – Братислава; Пряшів, 1991; Общекарпат- ский диалектологический атлас. – Братислава, 1997. – Вып. 5. 12 Останнім часом у Словаччині простежується намагання створити окрему «русинську» мову. У 1995 році за кумедної ситуації було інсцено- вано так звану кодифікацію «русинської» мови, якою ніхто не володіє, і навряд чи в такій формі вона комусь потрібна. У 1997/1998 навчальному році, згідно з даними Міністерства освіти СР (див. газ. «Slovenská republika» за 30.01.1999), так звану «русинську» мову в Словаччині ви- вчало 46 дітей, штучно зосереджених у групах з різних класів. У 1998/1999 навчальному році «русинську» мову в такий самий спосіб викла- дали в трьох основних школах. 13 Botík J. Etnicita ako základná národópisnej vedy. – S. 20; Burszta J. Kultura ludowa – kultura narodowa. – Poznaň, 1974. 14 Краєзнавчий словник русинів-українців Пря- шівщини. – Пряшів, 1999. 15 Українське народознавство. – С. 29. 16 Сополига М. Перлини народної архітекту- ри. – Пряшів, 1996. – С. 25–59; Grešlik V. Ikony Šarišskèho múzea v Bardejove. – Bratislava, 1994. 17 Сополига М. Народне житло українців Схід- ної Словаччини. – Свидник; Пряшів, 1983; Langer J., Bočková H. Dům v Karpatech а přilehlých oblastech balkánskych. – Rožnov pod Radhoštěm, 1999; Гошко Ю. Г., Кищук Г. П., Мо- гитич І. Р., Федака П. М. Народна архітектура українських Карпат. – К., 1987. 18 Худик А. Вишивка в народному одязі русинів- українців Словаччини / Науковий збірник Музею українсько-руської культури у Свидни- ку. – Пряшів, 1998. – Т. 21. – С. 235–261. 19 Маркевич П. Українські народні хрестикові ви- шивки Східної Словаччини. – Пряшів, 1964. – С. 153; Українські писанки Східної Словач- чини / Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1972. – Т. 6. – Кн. 2. – С. 200. 20 Українські народні пісні Пряшівського краю / Упоряд. Ю. Костюк. – Братислава, 1958. – Кн. 1. – С. 301; Українські народні пісні Схід- ної Словаччини / Упоряд. Ю. Цимбора. – Пря- шів, 1963. – Кн. 2. – С. 450; Українські народні пісні Східної Словаччини / Записав і упоряд. А. Дулеба. – Пряшів, 1977. – Кн. 3. – С. 383; Ги- ряк М. Українські народні казки Східної Сло- ваччини. – Пряшів, 1983; Мушинка М. З глиби- ни віків. Антологія усної народної творчості українців Східної Словаччини. – Пряшів, 1967; Народні загадки українців Східної Словач- чини / Упорядкув., вступ, післямова та прим. Н. Вархол. – Пряшів, 1985. 21 Біднов В. Українська церква // Українська куль- тура. – Мюнхен, 1988. – С. 210–214. 22 Детальніше див.: Сополига М. Перлини народ- ної архітектури. – С. 36. 23 Шмайда М. А іші вам вінчую. Календарна обря- довість русинів-українців Чехо-Словаччини. – Пряшів, 1992; Horná Cirocha. Vlastivedná monografia zátopovej oblasti. – Košice, 1985. 24 Див.: Leščák M. K niektorým aspektom vývinu slovenskej l’udovej kulúry po roku 1945 // Slovenský národopis, 28. – 1980. – 3. – S. 365–370. 25 Encyklopédia l’udovej kultúry Slovenska. – Bratislava, 1995. – Т. 1. – S. 22. 26 Див.: Мапп А. Problém identity Rómov // Identita etnických spoločenstiev, výsledky etnologických výskumov. Etnologické štúdie 5. – Bratislava, 1998. – S. 45–70. 27 Magocsi P.-R. Karpatskí Rusíni: súčasný stav a perspektívy v budúcnosti // Slovenský národopis, 40. – 1992. – 2. – S. 183–192. 28 Там само. – S. 190; Магочі П.-Р. Нова слов’янська народність? // Русин. – Пряшів, 1998. – № 1–2. – С. 27–30. 29 Див.: Мишанич О. Карпати нас не розлучать. – Ужгород, 1993. – С. 197–259. 30 Термін «українізація» («насильна українізація») у цьому сенсі помилково вживають і деякі су- часні україністи, адже тут, безперечно, ішлося про відновлення, відродження, ревіталізацію українства. Українців можна денаціоналізува- ти, русифікувати, полонізувати і т. п., а украї- нізувати, на нашу думку, можна тільки інших, тобто не українців. 31 Sopoliga M. Encyklopédia l’udovej kultúry Slovenska z hl’adiska prezentácie Rusínov- Ukrajincov // Slovenský národopis, 43. – 1995. – 4. – S. 53–56. У рамках так званої програми де- українізації в Словаччині впродовж останніх років було ліквідовано деякі українські націо- нальні установи (театр, видавництво) та зруй- новано українське шкільництво. 2020 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 3/2010 32 Численні протести представників української національної меншини щодо їх розділення на дві самостійні національності – українську та «русинську» – були безуспішними. У рам- ках останнього перепису населення (1991) в окремій графі анкети було виділено не тільки русинську національність, але й «русинську» материнську мову, хоча, як відомо, її кодифіку- вали аж у 1995 році. Такими «некоректними» питаннями можна дезорієнтувати представни- ків будь-якого народу. Хіба ж дозволили б сло- ваки, щоб поряд зі словацькою національніс- тю/мовою можна було записувати, наприклад, «шариську»? А такі сепаратистські тенденції в історії цього народу були. 33 У словацьких засобах масової інформації було розміщено безліч негативних повідомлень про події в Україні, про так зване «українське мафі- янство». Останнім часом багато необ’єктивної інформації з’явилося у зв’язку з «обґрунтуван- ням» уведення візового режиму (детальніше про це див.: Яцканин І. Україна на сторінках словацької преси // Slovensko-ukrajincé vzt’ahy v oblasti národnostných menšín… – S. 140–146; Яцканин І. Україна очима словацької преси. – Дукля, 2000. – № 1. – С. 34–39; Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала (фрагмент). – Дукля, 2000. – № 1. – С. 39–42; Загребельний П. Думки нарозхрист (уривок). – Дукля, 2000. – № 1. – С. 42, 43; Мушинка М. Кому користь від введення віз? // Нове життя. – Пряшів, 2000. – 28.04. – С. 2; Консули про введення візового режиму // Там само. – С. 1. 34 Дискримінація // Нове життя. – Пряшів, 2000. – 12.05. – С. 2. 35 Це вже переважно наслідки систематичної не- гативної інформації про українців. 36 Encyklopédia l’udovej kultúry Slovenska. – Bratislava, 1995. – 2. Veda. Vydavatel’stvo SAV. – S. 275; Див. також: Duleba А. Základné geopolitické charakteristiky Zakarpatska // Zakarpatsko. – Bratislava, 1995. – S. 187–223; Gajdoš-Konečný S., Mušinka М. Rusíni // Ukrajinci v zrkadle polstoročia. Niektoré aspekty ich vývoja na Slovensku po roku 1945. – Prešov; Užhorod, 1999. 37 Podoba J. Etnická identita, menšinové elity a etnický konflikt: súvislosti a determinanty // Identita etnických spoločenstiev... – S. 86, 87. 38 Напередодні 50-ліття акції «Вісла» // Наше сло- во. – Варшава, 1996. – № 9. – С. 4. 39 Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. – С. 264–266. 40 Переважна більшість реоптантів заради повер- нення в Словаччину офіційно декларувала себе словаками. Деякі з них перейшли на позиції по- літичного русинства. Вплив оптації українців Пряшівщини на подальший розвиток етнічних процесів заслуговує на особливу увагу. 41 На жаль, сучасна економічна криза в Словач- чині, а також пов’язане з нею безробіття, яке на Пряшівщині досягає 30 %, спричиняє по- дальшу хвилю еміграції нашого населення. 25 % молодих людей шукають роботу в інших країнах. Русько-українські села безлюдніють. У деяких з них (Прикра, Белеївці) кількість жителів не досягає десяти осіб. 42 Zel’ova A. Identita prislušníkov etnických menšín z národnostne zmiešaných oblastí Slovenska – sociálno-psychologický prístup // Slovenský národopis, 39. – 1991. – 2. – S. 132–156. 43 На жаль, цим тенденціям піддаються й деякі на- укові інституції, які необ’єктивно висвітлюють питання етнічної історії та сучасних етнічних процесів. 44 Kovač A. Problematika ukrajinského národnostného školstva na Slovensku po roku 1945 // Slovensko- ukrajinské vzt’ahy v oblastí národnostných menšín… – S. 106–113. 45 Див.: Štec M. Spisovná ukrajinčina na Slovensku. 46 Федеральний уряд колишньої Чехословацької Федеративної Республіки матеріально підтри- мував безглузду побудову багатьох нових хра- мів у русько-українських селах, унаслідок чого дійшло до дефінітивного розділення колись єдиної християнської та етнічної спільноти. 47 Відомі навіть випадки, коли вчителі української мови або професійні працівники українських установ записували своїх дітей до словацьких шкіл. Це, зрозуміло, мало негативний вплив і на інших родичів, які також навчилися спеку- лювати з декларуванням своєї національної на- лежності. Урешті-решт, переважна більшість лідерів «русинських організацій» були колись професійними працівниками українських уста- нов, учителями української мови і т. д. Кумед- ні ситуації виникають, зокрема, при обиранні сільських рад. До складу сільської ради, на- приклад, входять п’ять словаків, чотири руси- ни і три українці, але всі вони вважають себе «руснаками». 48 Скрипник Г. Сучасна Україна: нація і проблеми державотворення // Народна творчість та етно- графія. – 1999. – № 4. – С. 21–25.

До питань етнічної ідентифікації та сучасних етнічних процесів українців Пряшівщини

Репозитарії

Схожі ресурси